Я не знаю, чи Фіґо́ль був
другом мого тата, радше просто приятелем. У кожному разі до нас додому він
ніколи не приходив. І тато з ним найчастіше бачився у кавярні «Біла липа», яка
в нашому маленькому компактному, вельми типовому для Галичини містечку Б., мала
славу такого собі неофіційного культурного закладу, куди навідувалися випити
кави й потеревенити про новини представники місцевої інтеліґенції, насамперед
ті, які не бажали замикатися у вузьких рамках свого фаху і прагли дещо ширших
горизонтів, цікавилися всякими світоглядно-екзистенційними питаннями,
літературою, мистецтвом, музикою тощо. А позаяк, крім кави, у «Білій липі» з
алькогольних напоїв був лише коньяк, ні горілки, ні тим більше «чорнила», як у ті
часи називали дешеві кріплені вина, тут не продавали, то розмаїті сповідники
шкляного божка, всякі пияки, брагуни, пиворізи, мочиморди й викінчені алькоголіки, звані ще синяками або
сивушниками оминали кавярню стороною.
Фіґоль був ма́ляр.
По-моєму, єдиний справжній маляр на ціле містечко. Він малював картини, як мистецькі витвори, для
задоволення, як вияв власної душі, а не як десятки инших художників-ремісників,
які працювали винятково для заробітку і бралися за все, що приносило хоч якийсь
гріш, байдуже, чи це були замовні портрети з чорно-білих світлин, зазвичай
небіжчиків, чи панно з комуністичними символами, чи образи́ святих. Знаю також
зі слів тата, що Фіґоль творив лише олійними або темперними фарбами, які
здебільша сам і виготовляв. І то малював винятково на полотні, заґрунтованому і
натягнутому на деревяну раму. Ні картон, ні дикту, ні якийсь инший матеріял не
використовував.
Я часто бачив його на нашій
вулиці, коли він з тоненьким ліщиновим ціпком і шкіряною торбиною на плечі йшов
гуляти на луки. З західного боку за містом розкинулися, куди око сягало, пологі
узвишшя і пагорби, усуціль порослі мі́тлицею, низенькою шорсткою травою. Колись
за Австрії, як розповідала моя бабуня Рися, там випасали цілі стада овець та
кіз.
Фіґоль був високий,
худорлявий, і, скільки памятаю, завсіди ходив при краватці. Але одяг на ньому
був украй зношений, кишені на піджаку
обвислі, рукави на ліктях випирали. Його сорочка, хоч і чиста, випрана, проте
на комірі й рукавах була протерта до дірок, такою ж старою, багато разів праною
і місцями почухраною до основи була і
краватка. Иноді він забував поголитися, і на його підборідді сріблилася ледь
помітна щетина. Пригадую, мене неабияк смішила його голова, вона від чола і на цілій
маківці була лиса, а далі звисало сиве аж до шиї волосся. Коли маляр ішов вулицею,
вітер ворушив, куйовдив і збивав волосся вгору, і здавалося, наче за головою у
нього двиготить біла курява.
До Фіґоля в містечку ставилися
загалом доброзичливо, хоч і вважали диваком. Правда, були й такі, які його
побоювалися, запевняючи, що на нього коли-не-коли находить не́стям, і треба
бути пильним, аби не втрапити в яку-небудь халепу.
Утім, дивацтва у нього
справді були. Наприклад, він і вліті, і взимі ходив без шапки, не вживав мяса, мешкав
сам, без жінки і, здається, навіть не шукав супутниці життя. А ще ніколи не торгувався
за свої картини, віддавав їх за безцінь, коли хтось хотів купити. Це, однак, ставалося дуже рідко. Зазвичай купували
приїжджі зі Львова чи Києва як місцеву
екзотику. І я не знаю, щоб хтось колись з жителів нашого міста придбав за гроші
у нього хоч якесь мальо́вання. А щодо численних приятелів, не кажучи вже про
друзів, то їм Фіґоль просто дарував свої
роботи. Втім, найбільшим дивацтвом Фіґоля
були все-таки ці його укриті таємницею багатогодинні вала́ндання по безкраїх
луках. Навіщо він ходив туди і що сподівався знайти там, на пустинних горбо́винах,
пересохлих, безводних, де не було хоч якогось малесенького джерельця, з якого
можна було напитися, і де, крім низенької трави, зеленої навесні і рудої
продовж літа й осени, росли лише поодинокі кущики терну і глоду? Це питання «навіщо
і що там шукав?» залишалося загадкою, чей, для всіх, у тім числі й для мене.
Хоча я Фіґоля доволі часто
бачив у місті, а от розмовляти з ним мені не доводилося. Та й про що йому було
балакати зі мною, малим хлопям?! Утім, одного разу він до мене таки заговорив.
І цієї розмови я не забуду повік.
Це сталося, як памятаю, восени,
на вулицях тільки-но почало вечоріти. Я прийшов до кавярні «Біла липа» по тата,
бо мама наказала мені його привести.
-Іди до «Білої липи», і
скажеш татові, щоб притьма́ йшов додому.
Мені не хотілося нікуди
йти, бо я грав у перегони іграшкових машинок з сусідським хлопчиком Даньом, батько
якого був директором гу́тні, де виготовляли шкляні новорічні прикраси. Це була вельми
захоплива гра – ми спускали машинки з гірки, спеціяльно спорудженої з книжок.
-Не піду,- відкаскувався
я,- не хочу, потім, хіба не бачиш, що я бавлюся.
Але мама таки змусила мене
йти, і я зі сльозами поплентався до «Білої липи».
Кавярня була дуже
простенька. На великій вітрині красувався напис білими літерами «КАВА», назви ж
«Біла липа» не було, бо багато років тому хтось розбив вивіску, а нової так і
не повісили. Всередині стояв скромний деревяний шинква́с, з виставленими за ним
на полицях фляшками з коньяком, розмаїтими келихами й фаянсовими горнятками. Стільців
не було, лише високі металеві столики. Тож відвідувачі пили каву навстоячки. За
одним з таких столиків я й побачив тата. Він тримав у руці горнятко з кавою і
щось запалисто пояснював своєму кумпа́нові. Це був Фіґоль. Я зразу впізнав
його.
-О, а ти чого тут?!- тато
здивовано зиркнув на мене.
-Мама сказала, щоб ти…-
почав був я, але тато не дослухав і знову заговорив до маляра.
-Пане Фіґоль, але згодьтеся,
людина не може просто жити, мусить чогось прагнути, мати якусь мету, мрію…
Не певен,- маляр сьорбнув
кави і поклав горнятко.- Ну скажіть, яку таку мрію має троянда чи, скажімо,
са́рна в лісі?
-Е ні!,- заперечив тато,-
не прирівнюйте людину до рослини чи тварини.
-Хіба між ними є аж така
суттєва ріжниця?- засміявся Фіґоль.
Я звернув увагу, що в нього
справа бракує одного чи двох зубів. І взагалі його лице було якесь помяте,
бліде й нездорове.
-Тільки не кажіть, що не
бачите тої ріжниці, бо не повірю,- свінув очима тато і перевів розмову на инше.
Я не зважувався перебивати
їхньої бесіди, тож стояв і чекав слушної мити, аби сказати татові, що мама мене
прислала по нього.
-То як з картиною, даєте
мені?- запитав тато.
Маляр поправив свою зелену
краватку, з якої стирчали розкошлані нитки, байдуже, що вона була старанно
припрасована. На рукаві його піджака хилитнувся сливе́ зовсім відірваний
ґудзик. Тоді глянув під ноги, де стояла загорнена в пі́стрю картина доволі
великих розмірів, і мовив:
-Ще маю дещо доробити,
буквально кілька мазків. І обовязково отримаєте її.
-Коли?
-Гадаю, десь за тиждень.
-Що ж, вірю вам, пане
Фіґоль, на слово.
І тут маляр повернув голову
до мене:
-А ти, Тихоне… адже так,
здається, називаєшся…, ти маєш якусь мрію?
-Він ще малий, не знає,- втрутився
тато, бачачи моє збентеження.
-Ні, не малий він, хай сам
скаже,- Фіґоль унурив у мене свої глибокі й на диво живі очі.
Від його погляду я вмах
позбувся всякого страху і задьористо вигукнув:
-Хочу бути шофером!
-Ти ба, а я й не знав,
Тисю, що маєш таку мрію,- насмішкувато зауважив тато.
-Ну тепер всі знатимуть,- і
собі посміхнувся Фіґоль.
-А яка твоя мрія? Я також
хочу знати,- крикнув я з викликом.
Маляр ураз споважнів, щось
сумне промайнуло на його втомленому обличчі.
-Ти справді хочеш це знати,
малий?- мовив він.
-Так, хочу!- відрубав я,
відчуваючи, як палають мої щоки.
-Моя мрія…- Фіґоль проказав
ці слова ледь чутно і замовк.
Я чекав і дивився на нього,
затамувавши дух.
-Я хочу померти там за
містом на тих узвишшях,- проказав він урешті. Тоді взяв картину, попрощався з
татом і вийшов з кавярні.
А за тиждень ця картина вже
була в нас вдома. Тато якогось дня приніс її і повісив у своїй кімнаті навпроти
ліжка. На ній була зображена гола товстелезна з гігантськими цицьками жінка, яка лежала
боком на старому пожолобленому дивані і спала.
Я тоді був певен, що саме
та картина і була причиною нескінченних, подеколи вкрай брутальних сварок між
моїми татом і мамою. Мама картину люто ненавиділа, називала її не инакше, як «це голе бабисько», і вимагала,
щоб тато викинув її на смітник. Якось навіть була спробувала пошматувати полотно,
але тато не дав. І цей колот тривав не один тиждень, аж поки Фіґолеве мальовидло десь не щезло, і лиш тоді
в нашій сімї запанував мир. З того часу, памятаю, тато якось дуже присмирнів,
став мовчазним, і що далі, то більше замикався в собі. Втім, тепер-то я
розумію, що зовсім не картина була кісткою звади між татом і мамою, а зовсім
щось инше.
Минуло два чи три роки. Я геть
чисто забув, що́ сказав мені Фіґоль в «Білій липі» про свою мрію. Врешті ні я,
ні тато, ні хтось инший в містечку не сприйняли наповажне його слова. І щоразу,
коли хтось переповідав сказане, то це розцінювали як дурний жарт або як чергове
Фіґолеве дивацтво. І от одного дня навесні містечком прокотилася звістка, що
маляра знайшли на луках мертвого.
Коли саме він помер, ніхто
достеменно не міг сказати. Припускають, що це сталося укінці березня, коли
раптом різко потепліло і за кілька днів сніги майже скрізь станули. Тоді
востаннє і бачили Фіґоля. Бабуня Рися твердила, що також уздріла його на вулиці
в саме полудне, коли він ішов із ціпком та торбиною на ті узвишшя. А ввечері
того ж дня пустився страшенний снігопад,
кушпе́лило, чей, цілий тиждень, всі вулиці завалило снігом, годі було проїхати, а що вже
казати про дороги за містом. Згодом, як на біду, ще й ударили морози. Не дивно,
що у нікого й гадки не було, аби шукати за горопашним малярем. Пропав та й
пропав чоловік.
Тож знайшли Фіґоля аж
усередині квітня, коли на узвишшях повністю зійшли сніги. Він лежав на одному з
найвищих пагорбів горілиць і був зовсім голий. Очі мав розплющені, і здавалося,
що дивиться в небо. Десь на відлеглості ста метрів під терновим кущем лежав
рівненько складений його одяг, а поруч черевики, ліщиновий ціпок і шкіряна
торбина. Жодної посмертної записки не було ні біля небіжчика, ні серед
його речей.
Мене, малого вельми тоді
вразила смерть Фіґоля. Я й зараз часто думаю про нього. Запитую себе, чому він
так помер, і не знаходжу відповіди. Втім, тепер можу запевнити кожного – мрії таки
збуваються, коли дуже захотіти.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
59. Зламана сосна
Немає коментарів:
Дописати коментар