Останній тиждень листопада видався незвично холодним. Щоночі у калюжках на доріжці, яка вела від вілли до заиржавілих чавунних воріт, замерзала вода, в саду вкривалися памороззю гілки розлогих іле́мів, білим мереживом яскріло віття вишень, морель, чагарі шипшини й глоду, опале листя на землі також вилискувало прозористою білиною.
Професор Даґетал, автор знаменитого філософського трактату «Структура вищої єдности», якому навесні добігло сімдесят, не памятав, щоб у Седіолані так рано починалися холоди. «Далебі́, ще й снігом сипоне якогось дня»,- пробурмотів він, стоячи побіч вікна й унуривши очі в сад .
Він перебував сам у своєму просторому кабінеті з шістьма стінами, які від самої підлоги аж до стелі були закладені книжками, щільно згромадженими на міцних дубових полицях. Слуга Вафен унизу порався на кухні, заварюючи ранкову каву й розігріваючи булочки з меленим имбиром. Пахіт кави охві́тно лоскотав Даґеталові ніздрі, проте він не мав ні бажання, ні сил підганяти Вафена – знав, що той принесе сніданок, коли сам схоче, а на кожне його дорікання, чому так забарно все робить, злосливо відповість: «Найміть собі, пане, когось молодшого, то й буде вам хутчіше!». Врешті слуга мав рацію, бо в свої сімдесят чотири вельми знемощів, ледь пересував ноги і кожного змигу міг переставитися на той світ. Тож, усвідомлюючи це, професор боявся і самої думки позбутися Вафена, який служив у нього ось уже кілька десятиліть. Адже, міркував, хай там що, але новий слуга може бути ще гірший.
Даґетал, який уже багато років як не брав участи у філософських диспутах, обговореннях, не виступав з лекціями, який за останні двадцять років не опублікував жодної статті, не висловив жодної свіжої ідеї, ба більше, який навіть перестав зустрічатися з колеґами, жив усамітнено і наче в напівсні – його що далі, то менше цікавили навколишні події: що́ відбувається в світі, імперії, Седіолані, імператорському дворі... З якогось часу він зовсім перестав читати, і то не лише белетристику, а взагалі книги… в тім числі й з філософії, не кажучи вже про всякі наукові журнали, часописи, альманахи… Змінилося його ставлення і до власних роздумів, узагалі до цілеспрямованого мислення, яке неабияк цінував раніше і якому колись з такою зага́рою віддавався. Тепер це все виклика́ло в нього лише осору́гу. Більше того, своє вчення про Всеєдину Порожнечу як основу буття, яку двадцять сім років тому виклав у пятитомному трактаті «Структура вищої єдности» і завдяки якому здобув славу, Даґетал тепер уважав оманою і вельми дратувався, коли хтось згадував про нього як автора.
Тож день у день його звязки з людьми слабли, і він щораз глибше поринав у самоту і відчуження. Єдиною ниточкою, яка ще донедавна сяк-так поєднувала професора зі світом, був телевізор - Даґетал нема, нема та й переглядав телевізійні новини, сидячи в зеленому фотелі й бездумно упявши очі в екран. Але врешті і це втратило для нього принадність, і він одного ранку наказав Вафенові винести телевізор на горище, де зберігався всякий старий мотлох.
У чому ж професор знаходив розраду? Що́ наснажувало його, давало сили хоч якось існувати в цьому незатишному світі, та ще й коли, нічого не прагнеш, ні до чого не пориваєшся, ні на що не сподіваєшся, не маєш жодної ціли, до якої баглося би йти?
Здається, Даґетал просто скнів, тягнув злиденне існування, застиглий, нерухомий, як нечутенна колода з глибоко схованою десь у найдальших за́сторонках серця скорботою. Безрух або неквапливі, а то й запізнілі відгуки на щоденні за́пити життя були його звичною реакцією. Він устіль віддав волю інстинктам, узадоволяючи потреби тіла механічно, без вибору, без оцінки, згідно з закладеною Небом програмою, суголосно з тим, як билося його серце, як дихали його легені, як перетравлював їжу шлунок, як нуртувала в жилах кров, як рухалися його руки й ноги, як очі бачили форми й кольори, як вуха чули звуки, як ніс уловлював запахи, як пальці мацали обриси предметів, як розум урухомлював думку, аби спо́ріше угонобля́ти потреби в їжі, питті, теплі, прохолоді, рухові, чистоті, сні, безпеці тощо. Втім, щоразу, коли думка пробувала створювати якусь ціль, намагалася стати дороговказом життя, спонукаючи до гонитви за чимось чи втечі від чогось, то не отримувала підживлення і помирала, вочевидь, тому, що її душила скорбота, затаєна в Даґеталовому серці.
Фактично професор жив спі́льженим, притупленим самоусвідомленням, його розум не був вільний, не був пильний, не був уважний до дійсности, себто функціонував на суто вжитковому рівні, в сфері механічної взаємодії тіла і думки, десь на межі живої і неживої природи. Всі Даґеталові почуття як гіркі, так і солодкі були великою мірою приглушені, мляві, невиразні. Тож з боку ніхто не міг стотно визначити, як насправді почуває себе Даґетал, бо він не робив враження ні щасливої, ні нещасної людини.
Утім, як не дивно, загальна професорова оспалість, загальмованість, ослабленість контакту з живою дійсністю коли-не-коли переривалася потужними спалахами загостреної уваги до того, що траплялося йому на очі. Це ставалося без будь-якої причини чи зусиль з його боку. Раптові спалахи уваги неможливо було передбачити. Вони приходили, коли хотіли, і відходили, коли їм баглося. Їхню появу не можна було ні чимось спонукати, ні виблагати, їхній відхід не можна було ні сповільнити, ні затримати. Ці спалахи можна було лише здумі́ло споглядати, завмерши, не відволікаючись ні на що, перетворившись на саму увагу. У такі змиги все єство Даґетала спочатку розворушувалося до найглибших закутків, а потім западало в спокій, в тишу без початку й кінця, й ця тиша була жива, не мертва. А пізніше, коли все припинялося, Даґетал не годен був підібрати слів, аби описати те, що тоді відчував, бо в памяті нічого не залишалося: ні найменшого спогаду, ні туманного враження, ні навіть натяку на щось, що можна було би повязати з тим, що було. Розум же його мовчав, так, наче перед ним постало питання, на яке не існує відповіди.
Чи ці дивні спалахи якимось чином мали дотичність до того, як жив Даґетал, до його усамітнення, відсторонености від світу? Хтозна! Утім, хай там як, але ніхто не заперечить, що життя на самоті таки мимоволі привертає нашу увагу до найдрібніших окрушин дійсности, яка нас оточує, до того, що є поряд, зараз, цієї мити, наприклад, до росинки на листочку подорожника чи до відблиску призахіднього сонця на цинкованій ринві. Разом з тим це ніяк не забезпечує такого захвату, такого потужного загострення й скупчення емоцій, які ставалися невідь-чому з професором. Тим паче, що він жив з притлумленими почуттями, в стані напівсну і цілком задоволявся цим станом, принаймні не праг щось змінювати.
Професор ще трохи знуджено постояв біля вікна і, відчувши, що безлисті дерева в саду навівають на нього лише гнітючу тугу, перейшов до иншого покою, звідки було видно вулицю. Вона була холодна, мокра і цілком безлюдна. По той бік за невисоким деревяним подекуди без штахет парканом не було жодної пристойної будівлі, лише старі низенькі хати під замшілою черепицею, призначені на злам. Утім у густому тумані і їх важко було розгледіти.
«Загублена. Ти ба, ця вулиця стотно відповідає своїй назві»,- прошепотів Даґетал. Він відчув, що його непереборно тягне спуститися вниз, вийти на вулицю і прогулятися викладеним камяною плиткою хідником уздовж цього трухлого паркана. Але щось стримувало його, і він продовжував дивитися у вікно, спершись ліктями на широке мармурове підвіконня.
Дзеленькнув дзвоник, який сповіщав, що сніданок готовий. Відразу по тому долинув хрипкий голос слуги:
-Пане, все на столі.
Професор не рухався, і далі глядів на вулицю. Мяка поволока туману, яка нависала згори й заповнював всі закутки, робила вулицю вельми незвичною, надавала їй якогось особливого чару.
Знову, але цього разу вже довше і наполегливіше задзеленчав дзвоник.
-Пане, сніданок чекає,- у голосі Вафена вчувалася нетерплячка. Слуга ще щось пробурмотів нерозбірливе, схоже на лайку.
-Та йду, йду вже, идолів сину,- гукнув Даґетал, востаннє окинувши оком вулицю, на яку йому так охвітно було дивитися.
Тоді неквапливо, часто зупиняючись й спираючись грудьми на пору́ччя, зійшов сходами і попрямував до їдальні, де на вкритому білим обрусом столі його чекала кава в порцеляновому горнятку, розмальованому разка́ми золотистих пільних коників, три запашні булочки, присипані цукром-пудрою і тарільчик з білим сиром, перемішаним з тертим миґдалем та родзинками.
-Кава заледве тепла,- професор невдоволено зморщився.
Вафен з камяним лицем стояв збоку і мовчав. Його підсліпуваті очі сльозилися, і це робило враження, що він плаче. Шовкова червона сорочка на ньому була поплямлена, замизґана на комірі й рукавах.
-Хіба ти не маєш сорочок, що ходиш в брудній?- Даґетал відкусив шматочок булочки, сьорбнув кави і срібною ложечкою набрав з тарільчика сиру.
-Маю. Але всі вони зелені або сині,- відказав слуга.
-Ну то й що?!- професор поклав сир до рота і знову сьорбнув кави.
-А те, що я ходжу тільки в червоних. І ви це знали, коли замовляли сорочки,- Вафен скорчив ображену ґримасу.
-Ти ба, який ти вередливий,- він поклав горнятко на стіл і, побачивши, що нема ножа, мовив:
-Знов нема ножа. Чим я намащу сир на булочку?
-Зараз принесу,- буркнув слуга і рушив до привідчинених дверей, з яких потягало холодом з вітальні.
По сніданні професор якийсь час безцільно вештався по віллі (це був гарний двоповерховий дім з високою оглядовою вежею), заходив то в один, то в другий покій, не знаючи, чим зайнятися і де себе подіти. Спочатку він спробував пограти в кармалю́ка, але, зробивши один удар по кулі, втратив всяку охоту до гри і поклав кия на стіл. «Нецікаво, дурна забава»,- процідив крізь зуби і вийшов у коридор, де стояв тмоси́вий глиняний ґавзу́н з пишно розквітлим абути́льоном. Деревце було всіяне гарненькими ясно-жовтими дзвониками. «Навіть не зауважив, коли абути́льон зацвів. І так щоосени,- майнуло в голові.- Дні такі одноманітні».
-Вафене, ти підливав абути́льон?- Даґетал помацав землю.
Слуга висунув голову із своєї кімнати і заспаним голосом пробелькотів:
-Ви щось хотіли, пане?!
-Підлий деревце,- роздратовано відказав професор і, одягши пальто, вийшов з будинку.
Небо було сіре, ніде ані найменшого проблиску сонця, але дощ уже майже не сіявся. Даґетал зійшов з ґанку і рушив доріжкою до саду. Біля широко розрослої свиди́ни на мить зупинився. Її гілочки здалися йому не просто червоними, а якимись пурпуровими, як свіжа кров. Він відвів очі. «Цей кущ ніколи мені не подобався. Але чому? Невже цим своїм зловісним кольором пагонів?» Професор знову глянув на свидину. «Фу, яка гидота!» - скрикнув він і рушив углиб саду, який був украй занедбаний, зарослий бур’янами, на багатьох плодових деревах то тут, то там стирчали всохлі галузки, деякі зламані гілляки лежали на землі.
Даґетал кілька разів пройшовся вузенькою стежкою поміж дерев до невеличкого озера туди й назад, потім до муру, де росла стара дуплава яблуня, до клюмби, де влітку цвіли білі троянди, подивився на глід, чи є ще там гніздечко, звите навесні якоюсь пташкою, постояв над озером, марно удивляючись у темну воду в надії побачити рибок… Все тут було якесь похмуре, нужденне… і наче замкнене в собі, очужіле… «І тут те саме, що скрізь… пусте, нецікаве… Тоді навіщо я сюди приплентався? Що шукаю? А де ж бути? Куди йти, коли ніде нема прихистку? Мушу ж я десь бути! Поки ще бється це змучене серце!» І він поклигав назад до вілли.
Втім, дійшовши до ґанку, професор повернув не до будинку, а потьопав до воріт і вийшов на вулицю. Він не знав, чому так зробив. Та й не замислювався над цим. Просто перейшов на той бік і подибуляв камяним хідником попід старим деревяним парканом.
На вулиці було порожньо. Ніде ні душі. А він повільно все йшов уперед.
І тут з’явилася та розхряпана біда́рка на двох великих колесах з покривленими цвоняками. Миршава конячка, яка тягла її, йшла за́кладом, ледве переставляла ноги і, здавалося, кожної мити може зупинитися. Візник, який сидів на якомусь облізлому шкура́ті згорблений, з опущеною вділ головою не дивився на дорогу.
Даґетал стишив ходу, потім зовсім перестав йти і здивовано дивився на бідарку, яка повільно пропливала повз нього. Він не міг відірвати очей. Все в ньому зупинилося. Рух думки, почуттів, усвідомлення, що́ з ним. Був ніби зачарований. Але те, що бачив, було надзвичайно виразним, живим, реальним - копита ступали по мокрій жорстві, передні-задні, передні-задні, вісь в ма́точинах коліс поскрипувала, чиргик-чик-чик, чиргик-чик-чик, візник, що скидався на заполо́ху… похитувався в такт коліс, хить-хилить, хить-хилить…
Професор стояв і заворожено дивився, а бідарка все віддалялася, віддалялася… Її оповивало туманом… І що далі, то її обриси ставали все більш нечіткими, розмитими… Проте він бачив її, але не тільки її… Перед ним було все: і бідарка, і порожня вулиця, і туман, і дерева, і мур по той бік, і трухлий деревяний паркан по той… Лишень його, Даґетала не було, наче він став цим усім, сам щезнувши безслідно.
Коли професор прийшов до тями, то зауважив, що стоїть нерухомо на хіднику і дивиться кудись углиб вулиці. «Знову найшло на мене»,- знічено прошепотів він і поплентався назад до своєї вілли.
Такий осінній настрій... І цей туман, який так змінює речі і наче виявляє щось сховане... І вистигла кава... Так яскраво передано це злиття з життям і миттєве відкидання назад, в нечутливість, вічудженість. Просто браво!
ВідповістиВидалитиUnknown,це і є істинне прочитання тексту.
Видалити