Якось його перестріли в людному місці ті, що перестрівають у людних місцях, і запитали його:
-Хто ти?
-Я ніхто,-- відказав він і довго дивився на тих, що запитують. Дивився і не бачив тих, хто запитують. Білі хмарини над димарями хат бачив, а їх не бачив.
-Звідки ти прийшов?—запитали ті, що перестрівають у людних місцях. Їх було багато, так багато, що аж рябіло в очах.
-Нізвідки,-- відповів він. І дивився, дивився, дивився на них… знічений, у бентезі.
-Куди ж прямуєш тепер?—запитали вони, ті, що перестрівають у людних місцях і яких було так багато. Вони запитували його раз у раз, кожен один поперед одного, пильно зазираючи йому в очі, наче прагли вивести його на чисту воду…
-Нікуди,-- прошепотів він і хотів рушати, але ті, що перестрівають у людних місцях, не пускали його.
-Де ти? Де ти? Де ти зараз?—кричали вони звідусіль. І їхні голоси зливалися в суцільний гугіт, як стогнуть гори в негоду, в студінь, коли вітер і мокрий сніг сліпить очі.
-Я ніде, -- знай відказував він то голосно, то ледь чутно, усвідомлюючи, що його не чують ті, що перестрівають у людних місцях. Не можуть чути, бо у людних місцях не чути голосу, не чути звуків, не чути шерехів, що тільки й можуть відповісти на питання, на які не існує відповіди.
Немає коментарів:
Дописати коментар