Холодний осінній вечір.
Акація вже без листя.
Далекий відсторонений місяць...
І більше нічого на цім світі,
тіне моя!
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Останніми роками, а особливо цієї мокрої з безустанними дощами осени я став частіше хворіти. Вельми дошкуляли болі зліва під ребрами. Труднощі з травленням, втрата апетиту, якась загальна слабкість супроводжувалися ще й поганим сном. Я часто прокидався серед ночи і довго не міг заснути — лежав і дивився у темне вікно. Про що я в такі миті думав? Так, звичайно, про смерть. А про що ще може думати чоловік, якого все дошкульніше мучать усякі болячки і якому завернуло на вісімдесятку? Отож картини власної смерти спроволока пропливали перед моїми очима — то я в лікарняній палаті, де сновигають лікарі, медсестри, санітарки, схудлий, знесилений корчуся від спазмів, які протинають моє нутро; то я в своїй хаті сам самісінький сиджу на фотелі, вкритому старенькою рядниною, силкуюся звестися на ноги, але не годен ворухнути навіть пальцем, і відчуваю, як слабне серце, як воно неритмічно, з довгими перервами ледь бється в грудях; то я повільно, ледь пересуваючи ноги, бреду рідними подеснянськими луками, бачу вдалині село, де моя хата, але щораз ясніше здаю собі справу, що вже не дійду до неї, що не судилося мені, і ось крок, ще один крок, ще... врешті падаю долічерева у руді, висохлі за літо трави...
Потім моя увага незмінно повисала на одному і тому ж сумному висновку про марно прожиті літа і власну поразку. Я звертався сам до себе иноді з докорами, навіть із звинуваченнями, деколи з пекучим жалем, а частіше без будь-яких почувань, відсторонений, байдужий до всього: «Ти так і не здолав розібратися у своєму житті, чоловіче! Так і не з’ясував цю свою загадку далеких дитячих літ, яка переслідувала тебе всі ці роки — за чим так тужить твоя душа і чому ніщо не приносить їй заспокоєння? Ба більше, ти навіть не спромігся дослідити належним чином лябіринти своєї свідомости, зрозуміти, як розум рядить мисленням і якими стежками рухається думка, звідки виринає вона і що є за тою непрозиренною запоною, куди вона щезає, — що було весь час твоєю найамбітнішою метою. Ти нічого не досяг, нічого не здобув. Позбавивши себе звичайного людського щастя, власної сімї, дружини, дітей, нічого не отримав взамін, крім попелу несправджених сподівань. Усі твої багаторічні зусилля виявилися марними. Як був на розпутті спочатку, так і залишився на тому ж розпутті сьогодні!»
Та незважаючи на таке гнітюче самоусвідомлення, я й далі хотів жити. І жив з дня на день, певно, лише за інерцією своєї суто біологічної природи. Без наснаги. В стані повної пасивности. Вставав рано вранці і, коли почувався хоч трохи на силі, виходив у сад і довго нипав там поміж деревами, прикипаючи очима до кожної найменшої зміни, яка сталася за ніч — до гігантських крапель роси, що звисали з пожовклих листочків на винограднику; до стовбура яблуні, на якому зачепилася пір’їна сойки; до свіжої кротовини на стежці, всипаній зівялим листям; до пожовклих, а подекуди вже майже брунатних стебел очерету в озерці; до двох сосен на пагорку, які набрали пречудного смарагдового кольору тощо. І дивна річ, якогось змигу та чи инша зміна, яку фіксувало моє око в саду, невідь-чому спалахувала такою потугою, такою самодостатньою зличнотою, гожістю, неповторністю, так заволодівала всією моєю свідомістю, розумом, чуттями, що я забував усе погане, намислене про себе. Воно просто щезало, як мариво. І я мимоволі посміхався, не тямлячи, що відбувається. А коли приходив до тями, то здивований запитував себе: «Що ж є правдива реальність? Хто ж є той справжній живий «я»? Той, що мислить і згнічений серцем чи той, що не мислить і серце його пусте?»
Я не знаю відповіди на це. І, мабуть, вже ніколи не дізнаюся. Втім, певен, не маючи жодних надій, все одно шукатиму ту відповідь до тої останньої своєї години.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
