84. ТРИ САРДИНИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.

Я завсіди дивувався цій татовій звичці і щоразу, коли він унурював очі в сардини, уважно стежив за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти, що за почуття криються у його серці і як вони можуть бути повязані з цим цілком пересічним і неповидним образком.

Якось у травні, коли київські вулиці буяли весняною зеленню, і вся наша родина (крім бабуні Рисі, яка останніми роками слабувала і рідко виходила зі свого покою) сиділа в кухні за обідом, мій тато раптом перестав їсти і, тримаючи виделець в руці, мовив:

-Не второпаю... І яка з них гарніша?..

Він дивився на світлину і більше нічого не говорив.

Всі, в тому числі і я, повернули голови до нього, чекаючи, може, тато ще щось скаже, але він мовчав.

-Та вони всі три огидні,— пхикнула, скрививши бридливо губи, сестра Варуся.— Знайшли що ліпити на стіну!

-Татові захотілося і припняв,— лукаво блиснула очима мама.— Бо ж то для нього певні символи... Га, Антосю?

Вона звичайно називала мужа Антін, і тільки дуже зрідка, коли їй баглося покпити, казала Антосьо.

Але тато не відповідав. Навіть важко було втямити, чи чує він. Опустивши голову, він настромив на виделець шматочок відбивної котлети, підніс до рота і став покволом жувати. На якийсь час запала тиша, ніхто більше нічого не говорив, аж поки мама не порушила мовчанку, взявшись розпитувати, як там мої успіхи в університеті (я тоді вже був на другому курсі). Я відповідав неохоче, короткими сухими фразами, не бажаючи, щоб хтось вдома знав про мої складні стосунки з професором Скандієм, який невідь-чому ще з першого курсу присікувався до мене. Сам же думав про инше, про ту світлину з сардинами і поклав собі при слушній нагоді розпитати в матери докладніше про неї.

І така нагода сталася. Якось вранці я сидів на кухні і снідав, пив какао з молоком з білого порцелянового горнятка і їв грубезні накла́данці, густо намащені паприкованим сиром і встелені тоненькими плато́чками шинки мішма зі скибочками помідорів та січеною петрушкою. Мама сиділа поруч і нарізала хліб на нові накладанці, ціла гора яких вже височіла на буко́вому ста́вці. Вона була у чистенькому фартушку, мала гарне, старанно зачесане назад коротке волосся і якийсь замріяний, як мені здалося, вираз на обличчі. Мені також упало в очі, як вправно вона користується ножем-пилкою, краючи хлібину.

-Мамо, ти не могла би мені розказати, що в тата за історія, повязана з тими сардинами на світлині,— запитав я якомога байдужішим тоном.

-Та то було давно, ще коли ми жили в містечку Б.— відказала мама і щось суворе майнуло на її лиці.— Та й навіщо тобі це?— вона уважно окинула мене поглядом.

-Просто цікаво, мамо. Здається, для тата ця світлина щось дуже важить.

-Тисю, мені, зізнаюся, не хочеться говорити про це. Та й минуло вже стільки років...— мама замовкла, і я відчув, що вона поринула в якісь не дуже приємні для неї спогади.

“Може, не треба було починати цю розмову,”— подумав я.

І тут мама з майже неприхованою злістю сказала:

-Твій тато колись хотів нас покинути, зійшовшись з одною безсоромною дівкою...

-Що?— через силу видушив із себе я, бо не сподівався такої неґативної чуттєвої реакції від матери.

-Продавчинею з крамниці... Рибою торгувала. Була молодша за мене на двадцять років...

-Так...— промимрив я неабияк приголомшений. Адже не міг уявити свого батька в ролі бабія чи тим більше спокусника жінок. Його чоловічий образ абсолютно суперечив цьому.

-Вона десь з місяць морочила йому голову і врешті дала відкоша,— мама раптом зловтішно хихотнула і шпурнувши ножа на стіл, відкинулася на спинку стільця.— Навіть коханки не зміг завести,— додала вона, презирливо скривившись.

-А до чого тут ця світлина із сардинами?

-Ну, це вже твій тато невдовзі по тому приніс. Ховав у себе в шуфляді як неабияку коштовність. Там з тилія є ледь помітний знак від жіночої помади. Я робила порядки і знайшла її, а він запевняв, що до тої шльондрочки це не має жодного стосунку. Але я ж то знаю!

Я згадав, що коли тато два роки тому (ми саме перебралися до Києва і облаштовувалися в новому помешканні) прикріпляв кнопками до стіни на кухні світлину із сардинами, мама довго сердито бурчала, твердячи, що цей нісенітний образок цілковито недоречний і лише псує загальний інтер’єр. Втім, тато наполіг на своєму і світлина залишилася на стіні.

Докладніше про історію з тою татовою полюбовницею з рибної крамниці я довідався набагато пізніше і цілком випадково. Я тоді якраз завершував навчання в університеті, де мені після тривалої перерви вдалося відновитися, і, вже склавши кілька важливих іспитів, готувався захищати диплом. Тож більшість часу проводив за підручниками, сидячи або вдома, або в бібліотеці. Напередодні до нас завітав з містечка Б. один давній татів приятель на імя Корнель, жвавий дідок у старомодному попелястому костюмі і коротко стриженою сивою головою. Він приїхав до Києва у справах і збирався пожити у нас кілька днів. Щовечора Корнель і тато проводили час у тривалих бесідах, згадуючи минуле. Здебільша це відбувалося в татовому кабінеті. Нерідко, коли двері були привідчинені, я, проходячи коридором, міг почути уривки їхньої розмови.

І от одного разу до моїх вух долинули слова, які змусили мене зупинитися і прислухатися уважніше — йшлося про продавчиню з рибної крамниці.

-Антоне, ти, сподіваюся, не тримаєш на мене зла за ту навісну́ Настку, що продавала рибу на Костяцькій? Клянуся, я нічого такого спеціяльно не робив, щоб вона тебе знехтувала,— говорив Корнель якимсь мало що не благальним тоном.

-Ну, що ти, стільки років минуло... Я давно все забув,— відказував мій тато. Його голос був глухий, з якимись ніби здушеними емоціями.

-Знаєш, вона мене в скорім часі також відшила.

-Так?!— тато голосно скрикнув. Він був явно вражений.— А я думав, що вона довго з тобою була.

-Та де там, може з пів року, не більше. Потім запізналася з якимсь офіцериком... Але і його покинула. Памятаєш, ходила з синцями... Це він її так розмалював.

-Ти так легко про це говориш...— мовив тато з ледь відчутним докором.

-Ні, помиляєшся, тоді я був розлючений, що аж, аж... А потім плюнув і розтер!— засміявся Корнель. Він звівся на ноги і став ходити по кімнаті,

-А я так не міг,— сумно проказав тато.— Довго переживав...

-Знаю, вона тому і відвернулася від тебе, що ти надто серйозно ставився до всього. Їй тільки й треба було, що побавитися й викинути.

-Що ж, я инакше не вмію. Жінки завжди були для мене загадкою. І то всі.

-То ти тепер розумієш, що причина була в Настці, винятково в ній самій, а не в комусь иншому.

-Розуміти розумію, Корнелю, але серце моє не приймає цієї правди,— тихо відказав тато. В його словах вчувався такий глибоко затаєний біль, що в мені все перевернулося.

-Ба, ти невиправний романтик, Антоне, невиправний, таким і помреш,— Корнель добродушно засміявся і перевів розмову на инше.

Мене цей підслуханий діялог страшенно вразив. Я довго не міг заспокоїтися. Все думав і думав про тата і про його фатальне захоплення жінкою, для якої він був пустим місцем. Невже він не бачив, хто вона? Невже не розумів, що та Настка абсолютна нікчемність? Що ж так засліпило його, що він не помічав її розпусних повадок, не бачив, що вона звичайнісінька хвойда, легковажна, імпульсивна, схильна піддаватися кожному поруху своїх пристрастей. Чому? Чому він нічого цього не бачив?

Мушу зізнатися, що всі ці роздуми виклика́ли в мене вельми суперечливі і двоякі почуття до тата. З одного боку мені було його шкода, я щиро співчував йому, а з другого мене гризло пекуче почуття сорому, що він такий. Але найбільше гнітила мене думка, що, певно, і я такий самий нікчема, судячи з моїх численних невдач у житті.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

85. Шовчина

https://ua-human.blogspot.com/2024/11/85.html

Читати далі...

83. ДЕ ТИ, СЕРЕНЕ? (Нотатки мого друга Т.Р.)

Після страшної посухи, яка тривала понад два місяці, в жовтні нарешті випали дощі, і сад покволом став оживати. Першими прокинулися з летаргії зневоднення хризантеми, їхні поруділі стебла із, здавалося, цілковито зчорнілими листочками зазеленіли і якогось дня несподівано вибухли сліпучими жовтими кружальцями, схожими на звізди. Я побачив їх ще здаля, коли своїм звичаєм раннім ранком вийшов з хати. І тут же рушив до них. Якась невідома сила, якій я не годен був опиратися, повела мене. Стояв побіч двох розквітлих кущиків, один з яких, більший, сяяв яснішою жовтиною, другий, менший — темнішою, і не хотів відходити, впиваючись злично́тою цих дивовижних квітів, таких зараз свіжих, живих, сповнених надзвичайної потуги. Я відчував, як від палахкотливих жовтих пелюсточок струменіє вусебіч живлюща енерґія і як моє серце вбирає її, сповнюючись наснаги перемагати всі гіркоти, хай які там вони не є нездоланні.

Так, стоячи застиглий у безрусі, я по якомусь часі помітив, що безвольно споглядаю, як мій розум уперто намагається щораз новими й новими видивами жахіть війни, які сталися і які ще можуть статися, відділити мене від цієї незглибимої, нічим не спонуканої радости хризантем. І щоразу, коли з’являлися ці видива, я почувався наче у якомусь ізольованому просторі, де все змертвіле, бездушне, а коли знову бачив сліпучу жовтину, я наче повертався до чогось живого, справжнього, повного міци і можливостей. Моя душа хотіла бути з цим другим, з цим нестримним нуртом вічного “тепер”. І я робив зусилля, намагався скупчити увагу на хризантемах, але тут же дивним чином опинявся в путах нових думок, нових видив, які незмінно супроводжувалися болем і печаллю. Я не міг збагнути, що́ відбувається зі мною, від чого залежать всі ці незчисленні порухи думок і образів, що́ заваджає мені втримувати увагу на живому і що́ за ґандж має мій розум, який постійно втручається, коли я споглядаю красу сущого? Але всі ці питання залишалися без відповіди, тож я і далі стояв і стежив, стежив, стежив за тим, як виринає переді мною то живе, справжнє, то мертве, уявне, то одне, то друге, то одне, то друге.

Згодом у хаті, готуючи собі сніданок, я раз у раз запитував себе: “Чому я приречений з дня на день прагнути чогось, що неможливо досягти? Куди постійно пориваюся? Що́ штовхає мене? І чи не з цієї причини я неспроможний повною мірою тішитися тим прекрасним, яке дарує дійсність?”

Пізніше цілий білий день аж до вечора я не знаходив собі місця. Годинами блукав по саду, підходив до хризантем, на якусь мить застигав, заворожений їхньою красою, потім знову кудись ішов, зупинявся коло гігантського вяза і розглядав його розлогу крону, де поміж ще зеленим листям вже прозирало так багато жовтого, підходив до виноградника, торкався перестиглих ґрон, які ось-ось почнуть осипатися, спускався вниз до озера, і під двома соснами, що виросли на пагорбі, дивився на воду, темну, застиглу, тоді збентежений повертався до хати, пробував щось читати, але тут же відкладав книжку, вмикав новтбук, переглядав новини і, прочитавши десяток заголовків, вимикав, бо все гнітило мене. І знову виходив у сад, і все повторювалося — тривога, сумяття, біль чергувалися з короткими спалахами радости, яка виникала і зникала, коли сама хотіла. І я не міг з цим нічого вдіяти, бо всі мої зусилля бути з живим “тепер” закінчувалися марно. Тож мені нічого не лишалося, як і далі безрадно тинятися з одного кутка саду до другого, не маючи сподівань ні на що і відчуваючи, як серце моє щораз глибше і глибше западає в апатію.

Уночі я вкрай погано спав. Весь час прокидався. Здавалося, що чую десь з кухні голос Серена. Мій покійний друг сидів там, але чомусь не засвічував світла. І щось говорив. Дуже тихо. Я нічого не міг розібрати. Але мав певність, що він звертається саме до мене. Спросоння я навіть щось відповідав. Тоді раптом прокидався і починав розуміти, що в кухні нікого нема. Довго лежав збентежений на своєму залізному ліжку, дослухався до кожного звуку, шереху, скрипу сволоків, мишачої шамотні десь на горищі, шуму вітру в саду... Потім починав засинати і знову мені вчувалося, що з кухні долинає Серенів голос, такий мякий, теплий, зичливий. І якоїсь мити я почав розріжняти окремі слова, а то й цілі фрази. Мій друг говорив уривчасто, з довгими перервами, наче зважуючи кожне слово.

-Ти узриш... треба бути пильним... не відволікайся... Тільки воно і є... те, що існує...

-Що, що існує?— запитував я, ледь ворушачи уві сні губами, чи, може, мені здавалося, що запитував.

Відповіди не було. Я прокидався. Кілька секунд глядів у темне вікно. На екрані електронного годинника висвічувало близько третьої ночи. В саду чувся легкий шурхіт. Сіявся дрібний дощик. Я поволі знову поринав у сон.

-Не слухай... нікого... Ти сам собі... єдиний... вчитель...— знову почувся голос мого друга.

-Але задля чого?— скрикнув я і, пробудившись, розплющив очі.

В кухні було тихо. Я знав — там нікого нема.

Мені зовсім перехотілося спати. Довго перевертався з боку на бік. Потім встав з ліжка. І, не вмикаючи світла, підійшов до вікна. В нічному небі над вільховим гаєм сяяв серпик молодого місяця.

-Де ти, Серене?— прошепотів я ледь чутно.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

84. Три сардини

https://ua-human.blogspot.com/2024/10/84.html

Читати далі...

82. ВОЛООЧОК (Нотатки мого друга Т.Р)

Сьогодні я знову бачив волоочка. Не знаю, чому я так щоразу хвилююся, коли з’являється ця крихітна, вдвічі менша за горобця пташка, брунатна з ледь видними поперечними смужками-цятками на крилах і постійно задертим догори коротеньким хвостиком. Може, тому, що її дуже нечасто можна здибати в моїм саду на озерці? Хоча волоочок, не сумніваюся, таки живе з південного краю в густих тернових чагарях, що нависають над самою водою, подекуди торкаючись зелених гострячків очерету. Там усередині серед колючого пруття він і має свій прихисток.

Волоочок, як я не раз пересвідчився, вельми полохлива й обережна пташка — воліє не втрапляти на очі людям. Цього року мені пощастило уздріти його лише тричі. Перший раз навесні, здається, в кінці квітня, коли зацвіли півонії, потім уже аж у вересні тиждень тому і оце сьогодні, коли сидів під грушкою і, згнічений думками про війну, якій усе ще не видно кінця, невидющими очима глядів на воду.

Волоочок прилетів, з’явившись невідь-звідки, і то так несподівано, наче був тут завсіди... і став пострибувати на деревяному помості, щось уривчасто дзьобав то тут, то там на струхлявілих дошках. Я прикипів очима до цієї невеличкої, з такими досконалими формами пташки і забув про все, що мучило мене, бачив лише гостренький дзьобик, жваві темні оченята і кумедний хвостик, піднятий вгору майже прямовисно. Але це тривало недовго. Волоочок укмітив мене, на якийсь змиг застиг, наче не знаючи, що робити, і по́хіпко шугнув у ожинові зарості на східному березі озерця.

Коли він зник, я ще довго залишався нерухомий, мовби мене зачаровано. Не хотілося ні рухатися, ні про щось думати, ні щось робити — тільки сидіти й дивитися на тиху водяну поверхню, на якій нема, нема та й бурунилися легенькі хвильки, здійняті зграйками малесеньких рибок.

Пізніше, коли минуло десь з пів години, і сонце піднялося ще вище, і стало душно навіть в тіні, я запарив зеленого чаю і став посьорбувати терпкуватий напій з білої піяли, тої самої, з якої колись тут під грушкою пив чай Серен, мій покійний друг. Раптом у моїй голові майнула одна думка, яка не так вразила мене, як здивувала своїм химерним порівнянням. “Чому волоочок завсіди сам? Цілком, як я. Невже і в нього нема пари?” І мені тут же згадалася одна розмова з Сереном в моєму київському помешканні в лютому дві тисячі чотирнадцятого року, коли він неспогадано приїхав до мене з села, де по смерті своєї дружини Марії, проживав уже багато років. Невдовзі по тій зустрічі він помер під цією самою грушкою, а я цілих сім місяців і сном-духом не відав, що його не стало. Я, може, й далі, нічого не знав би, якби мені не повідомили, що маю оформити спадок — на моє превелике здивування, хату і все обійстя з садом Серен записав на мене.

Тоді в Києві я Серена запитав:

-Тобі не тяжко жити самому без жінки вже стільки років? Чи, може, когось маєш, га?

Ми сиділи за столом і попивали з невеликих шкляних келишків червоне вино, шабське, ясна річ, бо я иншого ніколи не купував. Посередині на великому фаянсовому тарелі лежав кекс з родзинками, порізаний скибками.

Серен довго мовчав, унуривши очі у свій келишок. Вина там було зовсім трохи на самому денці. Тоді звів голову і задумливо мовив:

-Розумієш, Тихоне, коли вмерла моя Марія...— він замовк і дивився на мене, наче намагався пересвідчитися, чи я справді його слухаю.

Мені зробилося трохи ніяково, за своє питання, і я відвів очі, взяв скибку кексу і, відкусивши шматочок, став нервово жувати. Я не міг зрозуміти, що відбувається в душі мого друга. Може, його здушив жаль по дружині, якої нема? Чи просто він міркує, як би стотніше сформулювати відповідь на моє питання? Втім, по його лиці нічого не можна було втямити. І я мовчав.

-В мені наче щось трісло, коли вона відійшла,— врешті сказав він. Тоді узяв фляшку й налив собі до келишка вина по самі вінця.— Адже ти знаєш, Марія в мене була одна, я ніколи не знав инших жінок. Жодної. Ніколи.

-І що, твоє чоловіче єство не докучає тобі?— мовив я якомога мякшим голосом, побоюючись вразити його необережним словом.

-Ні, не докучає. Все вмерло разом з Марією,— він якось ніби насмішкувато зиркнув на мене і повернув голову до вікна, де похитувалася на вітрі безлиста, подекуди обледеніла верхівка гігантського ясена.

-А як инші жінки? Тобі ж трапляються вони на очі?

-Инші жінки не викликають в мені нічого, ніякої хіти,— Серен повернув голову до мене. Його очі були на диво спокійні.

-І тебе це не мучить?— я уважно вдивлявся в лице друга, намагаючись збагнути, чи він, бува, не жартує. Але все вказувало, що Серен щирий зі мною і говорить правду. Він дивився на мене своїм особливим, напрочуд відкритим, наче небо, поглядом, який завсіди обеззброював мене і викликав сердечну прихильність до нього.

-Як це може мучити, Тихоне? Подумай,— раптом засміявся він.— Якщо твоє тіло не відчуває в чомусь потреби, то як це може дошкуляти тобі?

-Може, і так, Серене, але...— я на секунду-дві замовк, відчуваючи, що мене опановує дивне збентеження. Тоді, пересилюючи себе, продовжив:

-Розумієш, зі мною все инакше. Я чомусь почуваю себе наче обділеним, й иноді така находить гіркота... Адже я також уже багато років живу сам...

-А що, якби тобі зглибити, звідки ця гіркота: від потреб твого тіла чи від марив твого розуму? — якимсь холодним відстороненим тоном проказав Серен.

-Хіба це має якесь значення звідки? Головне, що вона є,— пробурмотів упалим голосом я. Мені раптом стало до болю прикро, бо здалося, мій друг не розуміє мене.

-Багато гіркот криються в нашому розумі. Дуже багато, Тихоне,— мовив Серен, але не до мене, а радше сам до себе. Тоді взяв келишок з вином, душком випив і, вставши з-за столу, з якоюсь награною, як мені здалося, веселістю мовив:

-Ходімо прогулятися. Щось засиділися ми тут.

-Що ж, ходімо,— процідив я крізь зуби і теж душком випив своє вино.

З того часу минуло цілих десять років, а я ніяк не міг зрозуміти, що відбувається зі мною, чому мене вряди́-годи поймають ці невідступливі еротичні пориви, особливо при випадкових здибанках з жінками всякого віку, і чому це згодом так мучить мене, викликає болісні роздуми, вкрай суперечливі, повні вагань і сумнівів. Я зауважив, що в мені ніби змагаються дві стихії, одна спонукає піддаватися поривам тіла, а друга вимагає триматися усамітненого життя. І, будучи не годен чо́мусь надати переваги, а передовсім не маючи належної енерґії, щоб обрати щось, я просто безрадно тупцювався на місці, сахаючись то до одного, то до другого. І тоді мені ставало по-справжньому погано. Я провалювався в апатію, застигав у мертвотному безрухові, пронизуваний раз по раз майже фізичним болем. І в такі хвилини мене, пройнятого відчуттям безпорадности, неспроможности жити, незмінно навідували думки про самогубство — “чи не пора і мені вкоротити собі віку, як це колись зробив Матей Бурдюґ, заживши отрути на основі ціяну?”

Ці порухи мого чоловічого єства, окрім того, що були не такими вже й частими, ще й рідко коли проявлялися достатньо сильно, щоб цілковито запанувати наді мною. Такого божевілля, яке охопило мене колись (я тоді саме повернувся з Перу) через хворобливо-збочене кохання до Лори, цієї жінки-упириці з вельми специфічною, з запереченням усіх канонів вродою, яка буквально загіпнотизувала мене у майже порожньому нічному трамваї своїми мясистими, фарбованими амарантовою помадою губами, і безвольною забавкою якої я став майже продовж двох з половиною місяців, більше ніколи зі мною не траплялося.

Зазвичай заласливі спалахи виникали в мені неочікувано і без будь-якої видимої закономірности. Иноді спонукою міг бути якийсь спогад, образ, навіть якийсь предмет чи річ, скажімо, біле порцелянове горнятко на каву з червонавою плямкою помади на краєчку, яке дуже віддалено можна було повязати з жінкою. Більшість з цих чуттєвих порухів були мимобіжні, дуже легкі, майже ефемерні, і хутко забувалися, а ті, які залишали в памяті глибший слід (це завжди була жива зустріч з якоюсь конкретною особою жіночої стати), неодмінно потім увергали мене у виснажливі намагання зрозуміти, що зі мною відбувається, і врешті завершувалися пекучим почуттям безсилля і безвиходи. Тим паче, що за незначним винятком кожне таке мимобіжне знайомство, кілька сказаних коротких фраз ні про що чи й просто обмін приязними посмішками нічим не завершувалося і не мало продовження.

Після наповнених пристрастю і розгнузданими плотськими втіхами стосунків з Лорою, яка, здається, тільки й могла досягати справжніх розкошів у любощах, коли піддавала коханця найвитонченішим душевним тортурам, я практично всі ці довгі роки не мав фізичної близькости з жінками. Навіть з Белою, танцівницею кафешантану на Подолі, яку дійсно кохав (тільки тепер це до мене дійшло!), я не зазнав тілесного задоволення у повній мірі. Бо ця одна єдина ніч, яку ми з Белою провели в її квартирі, пригорнувшись одне до одного на канапі, застеленій мяким гуцульським ліжником, осяяні світлом місяця, була така прекрасна, всеохопна, напоєна такою невимовною радістю, що ні я, ні Бела не надавали жодного значення тому, як наші тіла наче поза нашою волею проникають одне в одного. Поєднання наших душ було незмірно важливіше для нас, ніж поєднання наших тіл. Потім наступного дня, коли ми розсталися, я довго не міг усвідомити, що відбулося, ходив наче в тумані, ніяк не міг повірити, що все це була дійсність, а не сон. Пізніше, коли ми з Белою ще кілька разів зустрічалися на набережній Дніпра коло моста Патона, і вона чомусь не пропонувала знову піти до неї і навіть, коли якогось дня зателефонувала, що розриває наші стосунки, мене це здивувало, але не викликало особливих емоцій — я ніби спав наяву. Якби ж то мені хтось хоч словом тоді прохопився, що за день до тієї ночи Белі повідомили про її невиліковну недугу!

Ось так я і жив рік за роком без жіночого тепла, безрадно споглядаючи за хвильками хіти, які, спонукувані тим чи иншим, здіймалися в мені, а також як мій розум марно жонґлює думками, намагаючись з’ясувати природу тих хвильок, закономірності їхнього виникнення і причини їхнього згасання. Але найголовніше, що мучило мене, це була загадка пекучої гіркоти, породженої численними внутрішніми суперечностями і конфліктами, починаючи від неузадоволених любосних схотінок і кінчаючи сумнівами, що моє існування на цьому холодному безжалісному світі має хоч сяке-таке виправдання. Ця гіркота, здавалося, повсякчас була зі мною, ніколи не щезала повністю, і, криючись десь у надрах мого єства, щоразу готова була нагадати про себе — “тобі вже завернуло за сімдесятку, а таємницю Сокровенного Тепер, задля якої ти прирік себе на самоту, ти так і не осяг, звичайного людського щастя також не здобув — тож життя твоє всуціль поразка.”

Тодішні Серенові слова, аби я з’ясував, що́, власне, породжує мою душевну гіркоту: жада́ тіла чи каверзи розуму, вельми запамяталися мені. І з того часу я старався уважно стежити як за порухами своїх думок, так і за виявами своїх почуттів, зосібна, еротичних, втім, ніяк не міг уловити той надкороткий змиг, коли живий чуттєвий спалах, себто, та непідконтрольна відповідь тіла на зовнішню спонуку, перетворювався у памяті в мертвий образ, навколо якого роїлися думки з їхніми незмінними конфліктами між тим, що є, і тим, що мало би бути, думки, які так безпощадно згнічували моє серце. Мені цілий час здавалося, що ці конфлікти, а, отже, викликане ними згнічення, рівною мірою повязані як із відчуттями мого тіла, так і з рухом моїх думок. “Хто ж врешті решт створює всі ці болісні суперечності в моїй свідомості: мій розум, який безперервно тахлює, ніби карти, все нові й нові думки, чи суперечності криються також і в самих чуттєвих відгуках мого тіла?”— марно запитував я себе раз у раз.

І ось недавній випадок, який стався зі мною, коли я їхав автом до Остра, щоб купити новий ланцюг до бензопили, частково розкрив мені цю загадку. У кожному разі пізніше я став почуватися вже не таким збентеженим — в моїм серці зажевріла надія, що я маю сякий-такий шанс дати цьому всьому раду.

Це було кілька тижнів тому десь всередині серпня. Вже другий місяць на Подесенні стояла страшенна спека — жодної краплі не пролилося з неба. Трава в селі й на луках вся посохла, поруділа, листя навіть на великих деревах скручувалося, жовтіло й осипалося від браку вологи. Я вже виїжджав з села на шосе, коли на узбіччі побачив цю ще молоду, гадаю, років під тридцять пять селянку. Сухорлява (я би сказав аж занадто), невисока, одягнена в якесь простеньке ситцеве без рукавів плаття в дрібненькі квіточки, з темним недбало зачесаним волоссям, стягнутим ззаду якоюсь примітивною ґумкою, вона тримала піднятою руку і дивилася на мене. Я попервах не хотів зупинятися, не мав найменшого бажання ні з кимось базікати, ні слухати чиїхось теревенів, але проминувши жінку, раптом, сам не розуміючи чому, зупинився за десять кроків від неї. Вона притьма підбігла до машини.

-Підкиньте до Остра, дядьку,— гукнула, і на її засмаглому обвітреному лиці з’явилася на диво щира і якась цілковито безпретенсійна посмішка.

-Сідайте,— я прибрав з пасажирського сидіння свою торбину.

Жінка сіла. Мені впали в очі її худі, мязисті, звиклі до важкої роботи на землі руки і такі ж міцні ноги з гострими колінами, які визирали з-під краю сукенки. Я зиркнув на незнайомку і, лукаво мружачи очі, запитав:

-Якась пильна справа?

-У банк треба мені. Щось там з моєю карточкою... Чоловік гроші не може переслати,— вона вийняла помаду і легенько провела по губах, тонких, пошерхлих, особливо по кутиках.— Так спішила, що і причепуритися до ладу не встигла.

-А де він?— я завів мотор і моя старенька “Славута” стала поволі набирати швидкість, пострибуючи на вибоїнах.

-Та на війні. Вже два роки, як пішов.

Ми їхали, а вона без угаву розповідала про себе, про своїх двох малих дітей, про господарство, яке треба доглядати, про худобу, город, про поганий урожай картоплі цьогоріч, про яблуню, яку зламав вітер тощо, а я лише зрідка вставляв якесь слово чи щось запитував. Я просто не міг. Мені було важко і думати, і говорити, і взагалі тримати увагу на тому, що вона, ця молодиця в розквіті сил розповідала. Зі мною відбувалося щось дивне. Втім, я спочатку не міг допетрати що. Але потім до мене дійшло — це був запах. Виразний, просто різкий запах її поту. Він збуджував мене. Просто душив, роздражнював мене всього, розпалюючи мою хіть. Я через силу тримав у руках кермо, відчуваючи, що мене хвиля за хвилею розпирає від заласся до цієї жінки. Я хотів її, праг всім своїм чоловічим єством. І це було дивним ще й тому, що я вже багато років не мав такої потужної любосної жаги і був певен, що в свої сімдесят з гаком років для мене це вже неможливе.

-Не важко без чоловіка?— пересилюючи хіть, питав я й намагався скупчувати увагу на дорозі, але мені це важко вдавалося, бо нові й нові хвилі паморочливого запаху від моєї супутниці накривали мене.

-Та де там я маю час про це думати за тими всіма клопотами? Пораюся зранку до ночи як та проклята,— сміялася вона і простодушно розповідала, як до неї залицяється сільський староста Василь Невбиймуха, та ще й зупиняючись на деяких не вельми пристойних деталях. Здавалося, їй було і невзамітку, що діється зі мною.

А я просто знемагав від жаги до неї і, ясна річ, мало що розумів, що вона патякала. Врешті мені нічого не залишалося, як стискати кермо і далі вести машину. Не міг же я зупинитися і заявити своїй супутниці, що згоряю від любосної жаги до неї, і чи не згодилася би вона гецнутися зі мною десь у цих молодих соснах, повз які ми проїжджали. Та й суперечило це всім моїм уявленням, як належить поводитися з жінками, а тут ще й цілком незнайома мені селянка. Хай там як, але я був приречений терпіти — задовільнити свою хіть я не міг. Тож хоч-не-хоч я змушений був робити те, що робив уже не один десяток років — пасивно споглядав за собою, за своїми думками і відчуттями, за тим, як вони виникають і зникають, спонукувані тими чи иншими фактами зовнішнього світу.

І от я спостерігаю, як на мене накочується чергова хвиля жаги до своєї пасажирки, яка ні на мить не припиняє щось там варнякати. Я не перестаю стежити і тоді, коли мене опановує особливо сильний любосний порив до неї. Він триває довше, ніж зазвичай... І це раптом дає мені можливість помітити, що моя свідомість на короткий змиг западає в якесь оціпеніння, безрух — жодної думки не з’являється в моїй голові, мого розуму там наче не існує, нема й мене самого, а є тільки це жагуче почуття хіти, яке поглинає мене всеціло, і в цьому почутті нема нічого иншого, крім нього самого — ні суперечностей, ні конфліктів, ні болю, абсолютно нічого. Але вже наступної мити моя свідомість оживає, з’являються думки, образи, мій розум перебирає їх, сортує, ділить, одні схвалює, другі засуджує, я картаю себе, що взяв до машини цю молодицю, мене охоплює страх, що можу вчинити щось неприпустиме, погане, навіть жахливе... А водночас инші думки кличуть піддатися чуттєвим поривам, у голові постають картини незвіданих тілесних насолод... І мене розриває між одним і другим, бо одна моя частина наче стає ворогом другої... А тоді знову все заливає черговий потужний порив любосної жаги, і я знову стаю цілісним єдиним без суперечностей, конфліктів, і без навіть натяку на якесь душевне страждання.

Так, метаючись між палючими пожаданнями тіла і болісними зусиллями розуму з’ясувати невідомо що, я і доїхав до Остра, де і висадив свою супутницю. Вона подякувала мені і, вся сяючи від задоволення, що я відмовився брати з неї гроші, пішла геть, раз по раз вигулькуючи порепаними пятами, які прозирали з її незугарних стоптаних босоніжок. А я сидів у машині, дивився їй услід і ще довго не міг прийти до тями від того, що пережив.

Тепер, коли я згадую цю просту сільську жінку, мене щоразу охоплює неабияке сумяття — здається, я ніколи не зможу забути її. Тим більше, що вона, сама не тямлячи цього, допомогла мені зрозуміти важливу правду — почуття мого тіла не приносять страждань, весь біль, всі гіркоти мого життя криються в моєму розумі. То що ж, лишається з’ясувати, що не так з моїм розумом? Та ба, часу для цього в мене, здається, лишилося зовсім обмаль. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

83. Де ти, Серене?

https://ua-human.blogspot.com/2024/10/83.html

 

Читати далі...