Мене справді з самого дитинства
заворожували ріки. Щось було таємниче
і надзвичайно вабливе для
мене в їхніх могутніх,
лагідних, тихих або
бурхливих водах. І я, памятаю, опинившись
десь над
рікою, надовго застигав
на березі, вдивляючись в темну рухливу
масу, яка незворушно текла й текла повз
мене. Иноді
взагалі забував про все на світі і не
чув нічого, що відбувалося
навколо — так магічно
діяла на мене ріка,
жива, незалежна ні від
кого стихія, до
якої неможливо инакше
ставитися, аніж
з великою шанобою.
Скільки я набачився малих і великих рік
за свої сімдесят і один рік! І всі вони
мали своє лице, особливе, непорівнянне
ні з чим. Серед них були потужні ріки,
повні величи, від споглядання яких аж
забивало дух, і зовсім маленькі непримітні
річечки, які мали в собі таку витончену
філіґранну красу, яка всеціло завойовувала
увагу, обеззброювала. Втім, усім рікам
без винятку було притаманне щось спільне,
щось до кінця не з’ясоване, загадкове.
Я й досі до пуття не збагнув, що це таке.
Може, якась незвична відстороненість,
самодостатність, якесь промовисте
безгоміння, що так виразно відчувається,
коли стоїш на березі у самотині... Ріка
ніби говорить: “Я сама по собі, вільна,
мені нічого не треба, маю все, досконала
у всьому, була і буду тут завсіди!” І ці
слова такі правдиві, і такі пекучі, бо
мимоволі змушують думати про власну
нужденність, залежність, недосконалість,
минущість.
Коли, тікаючи від війни, в березні 2022
року я приїхав до Ченстохови, то відразу
звернувся до літератора й видавця
Богдана Кнопа (він любязно надав мені
й моїй дружині Катрусі прихисток у
своєму домі), щоб той показав мені тутешню
ріку Варту. Певен, що Богдан був дещо
здивований таким проханням. Й не дивно,
бо звідки йому було знати про моє
сентиментальне повязання з ріками, що
тягнеться ще з далеких дитячих літ? Хай
там як, але він пообіцяв при нагоді
вволити мою забаганку.
О, це була таки пречудна́ виправа на
природу!
Богдан повіз нас своїм автом. Крім мене
й Катрусі, була ще письменниця Ольга
Вевюра. Спочатку ми побували в тому
місці, де Варта протікає через Ченстохову.
Там, наскільки памятаю, був автомобільний
міст. Я висів з машини і рушив до ріки.
Вона виявилася зовсім не така, як
заздалегідь малювала моя уява.
Мушу зазначити, що це дуже цікаве явище
— наші уявні картини про щось і живе
щось. Себто, процес у нашій свідомості,
коли дійсність безжалісно розбиває
уяву. І якщо уважно стежити за сприйняттям
і рухом думок, то можна з’ясувати, як
виникають численні ілюзії, за які ми
тримаємося мертвим хапом і які спричиняють
нам так багато болю.
Отож я зійшов по порослому травою схилові
і став над самою водою. Ріка була неширока,
доволі каламутна і текла надзвичайно
повільно. Подекуди на берегах стирчало
сухе, певно, принесене повінню галуззя.
Я зиркнув догори проти течії, потім вниз
по течії. У воді тьмяно виблискувало
сонце. Я перебував у сумятті. В мені
боролися супротилежні почуття. Те, що
було в голові, щезало, а те, що є, заповнювало
свідомість. Я почував у собі болючий
спротив. І все ще не бачив ріки. А коли
спротив припинився, мене охопила
нестримна радість — ріка вся сяяла,
раділа, вітала мене. І цього змигу я
побачив Варту — вона була прекрасна.
Не знаю, чи здатен належним чином описати
неповторну суть Варти, але я таки відчув
її. Тиха, така сумирна і зичлива, без
найменших претенсій, і така справжня,
щира, з глибоко затаєним почуттям
гідности. І нітрохи не навязлива, як,
скажімо, инші ріки, які тиснуть то своєю
сліпучою оздобністю, то розмахом і
величчю, то нестримним прудом течії.
Піднявшись догори, я ще раз глянув на
Варту. І раптом відчув, що хотів би жити
десь неподалік. Тоді повернув голову
ліворуч. За асфальтованою дорогою
виднілися невеликі будинки. Один з них
двоповерховий, наполовину схований за
зеленим живоплотом привернув мою увагу.
“Ось тут я би й мешкав”,— майнула думка.
Цікаво, чи люди, які там живуть, тішаться
красою цієї ріки, відчувають її? Якщо
так, то вони безумовно щасливі.
Потім ми всі поїхали десь за Ченстохову
в доволі дикі місця з густими чагарниками,
деревами, буйним ріжнотравям у видолинках,
де біля Варти стриміла височенна
прямовисна скеля. Богдан розповідав,
що в молодості дуже часто тут бував як
сам, так і з друзями. Я уважно слухав
його розповідь, роззирався довкола, то
на скелю, то на ріку і мені здавалося,
що й сам незримо переношуся в ті далекі
часи. І невдовзі виразно відчув, що і
ріка, і ця скеля (вона й зараз стоїть в
моїй памяті) стали мені надзвичайно
рідними. (Воістину, дивовижними
властивостями наділена людина, якщо
вона може так перейнятися почуттями
чужого досвіду!) А коли ми всі верталися
до автомобіля, я мовив:
— Богдане, не сумнівайся, та скеля
памятає тебе.
— Того хлопця, якого вона памятає, давно
нема. На жаль!— тихо відказав він.
І я відчув, як щось кольнуло в моєму
серці.
Потім я довго роздумував, чому ця
Богданова відповідь так вразила мене.
І тільки набагато пізніше до мене дійшло
— адже він сказав не тільки про себе, а
й про мене, про людину взагалі.
У Мстові, маленькому затишному містечку,
куди ми цього ж дня приїхали, Варта мене
неабияк здивувала. Попервах я її ніяк
не міг упізнати. Але ні, за ряхтінням
водної глади, за характером плину, таким
статечним, розважливим, за стишеністю
почуттів, які безпомильно вловлювало
моє серце, це була та сама ріка що і в
Ченстохові, що і там у прибережних лугах
коло застиглої у вічній задумі скелі.
Я навіть був запитався в Богдана, чи це
дійсно Варта? Він запевнив мене, що так.
Зізнаюся, я спочатку не повірив, подумав,
а чи не жартує він. Але пані Ольга
підтвердила, що це таки Варта й розвіяла
всі мої сумніви.
Що ж було не так з Вартою? Я розмірковував
над цим, а тим часом ми всі повільно
підіймалися на круту гору по акуратно
викладеній каменем доріжці до оглядового
майданчика, звідки відкривалася прекрасна
панорами навколишніх краєвидів, і
блищала далеко внизу вузенька нерівна
стрічечка ріки. Вона здавалася зовсім
мініятюрною. Майже іграшковою. Та я все
одно вловлював її внутрішню сутність,
ту, яку відчув, коли вперше побачив біля
мосту в Ченстохові, ту, яку не сплутаю
ні з чим.
Пані Ольга там на горі розповіла чарівну
леґенду, повязану з цим місцем. Я слухав
і малював в уяві найфантастичніші
картини. І не мало для мене жодного
значення, правда це чи просто гарна
казка. Адже перед очима простилалася
найреальніша реальність, і уява могла
лише додати до неї незначні штрихи, які
нічого за великим рахунком не міняли.
А коли ми спустилися вниз і стояли на
деревяному, з неабиякою майстерністю
виготовленому помості над самою водою,
де без усякого страху плавали дикі
качки, мене неспогадано осяяло — те
незвичне, що війнуло на мене від Варти
тут у Мстові, є просто банальна доглянутість
— і берегів ріки, і гори над нею. Варта
тут і Варта там відріжнялися лише тим,
що тут вона була дбайливо причепурена,
а там була неторкана, залишена сама на
себе, на свою власну волю. Усвідомивши
це, я розсміявся:
— А знаєш, Богдане, ріки, як і люди, також
змінюються залежно від обставин. Тут у
Мстові Варта инакша, ніж у Ченстохові,
хоч за суттю вона таки не змінилася.
Здається, він не зовсім зрозумів мене,
бо запитав:
— А де гарніша?
— Варта гарна всюди, бо це її сутність,
але я волію, щоб вона була без зайвих
прикрас, себто, у своїй первозданній
стихії, — відказав я.
Коли десь через кілька тижнів ми з
дружиною покидали Ченстохову, відлітаючи
до Італії, то я страшенно жалкував, що
так і не вдалося в останні дні перед
від’їздом на летовище посидіти на
березі Варти з фляшкою вина, споглядаючи
призахіднє сонце. Цей смуток нездійсненої
схотінки я затаїв у власному серці. А
Богданові незадовго перед відїздом
зізнався, що Ченстохова — це одне з
небагатьох міст, де я би хотів жити.
Втім, що саме незворушна у своїй таїні
ріка із абсолютно дивоглядним для мене
йменням Варта, є найвагомішою спонукою
бажання жити тут... про це я не сказав
нікому.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ
СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...