133. І БІЛЬШЕ НІЧОГО (Життя вмлівіч)

             Холодний осінній вечір.
             Акація вже без листя.
             Далекий відсторонений місяць...
             І більше нічого на цім світі,
             тіне моя!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

100. ХТО Ж Є ТОЙ СПРАВЖНІЙ "Я"? (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Останніми роками, а особливо цієї мокрої з безустанними дощами осени я став частіше хворіти. Вельми дошкуляли болі зліва під ребрами. Труднощі з травленням, втрата апетиту, якась загальна слабкість супроводжувалися ще й поганим сном. Я часто прокидався серед ночи і довго не міг заснути — лежав і дивився у темне вікно. Про що я в такі миті думав? Так, звичайно, про смерть. А про що ще може думати чоловік, якого все дошкульніше мучать усякі болячки і якому завернуло на вісімдесятку? Отож картини власної смерти спроволока пропливали перед моїми очима — то я в лікарняній палаті, де сновигають лікарі, медсестри, санітарки, схудлий, знесилений корчуся від спазмів, які протинають моє нутро; то я в своїй хаті сам самісінький сиджу на фотелі, вкритому старенькою рядниною, силкуюся звестися на ноги, але не годен ворухнути навіть пальцем, і відчуваю, як слабне серце, як воно неритмічно, з довгими перервами ледь бється в грудях; то я повільно, ледь пересуваючи ноги, бреду рідними подеснянськими луками, бачу вдалині село, де моя хата, але щораз ясніше здаю собі справу, що вже не дійду до неї, що не судилося мені, і ось крок, ще один крок, ще... врешті падаю долічерева у руді, висохлі за літо трави...
          Потім моя увага незмінно повисала на одному і тому ж сумному висновку про марно прожиті літа і власну поразку. Я звертався сам до себе иноді з докорами, навіть із звинуваченнями, деколи з пекучим жалем, а частіше без будь-яких почувань, відсторонений, байдужий до всього: «Ти так і не здолав розібратися у своєму житті, чоловіче! Так і не з’ясував цю свою загадку далеких дитячих літ, яка переслідувала тебе всі ці роки — за чим так тужить твоя душа і чому ніщо не приносить їй заспокоєння? Ба більше, ти навіть не спромігся дослідити належним чином лябіринти своєї свідомости, зрозуміти, як розум рядить мисленням і якими стежками рухається думка, звідки виринає вона і що є за тою непрозиренною запоною, куди вона щезає, — що було весь час твоєю найамбітнішою метою. Ти нічого не досяг, нічого не здобув. Позбавивши себе звичайного людського щастя, власної сімї, дружини, дітей, нічого не отримав взамін, крім попелу несправджених сподівань. Усі твої багаторічні зусилля виявилися марними. Як був на розпутті спочатку, так і залишився на тому ж розпутті сьогодні!»
          Та незважаючи на таке гнітюче самоусвідомлення, я й далі хотів жити. І жив з дня на день, певно, лише за інерцією своєї суто біологічної природи. Без наснаги. В стані повної пасивности. Вставав рано вранці і, коли почувався хоч трохи на силі, виходив у сад і довго нипав там поміж деревами, прикипаючи очима до кожної найменшої зміни, яка сталася за ніч — до гігантських крапель роси, що звисали з пожовклих листочків на винограднику; до стовбура яблуні, на якому зачепилася пір’їна сойки; до свіжої кротовини на стежці, всипаній зівялим листям; до пожовклих, а подекуди вже майже брунатних стебел очерету в озерці; до двох сосен на пагорку, які набрали пречудного смарагдового кольору тощо. І дивна річ, якогось змигу та чи инша зміна, яку фіксувало моє око в саду, невідь-чому спалахувала такою потугою, такою самодостатньою зличнотою, гожістю, неповторністю, так заволодівала всією моєю свідомістю, розумом, чуттями, що я забував усе погане, намислене про себе. Воно просто щезало, як мариво. І я мимоволі посміхався, не тямлячи, що відбувається. А коли приходив до тями, то здивований запитував себе: «Що ж є правдива реальність? Хто ж є той справжній живий «я»? Той, що мислить і згнічений серцем чи той, що не мислить і серце його пусте?»
          Я не знаю відповіди на це. І, мабуть, вже ніколи не дізнаюся. Втім, певен, не маючи жодних надій, все одно шукатиму ту відповідь до тої останньої своєї години. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

99. ДАЛЕКО НЕ ВСЕ В ЖИТТІ МАЄ ГЛУЗД (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Хоча Вітько Шалай мешкав неподалік на тій же вулиці, де стояла і моя хата, я ніколи не бував на його обійсті. А випадково зустрічаючись коло крамниці чи вертаючись звідкись з прогулянки, скажімо, на луки чи Десну, рідко коли заходив з ним у довшу розмову. Та й проживав я в селі в ці кілька років по смерті мого покійного друга Серена переважно в теплий період року, тому не так часто і бачився з Вітьком.
          Вітько замерз у власній хаті. Прийшов якогось вечора додому пяний і заснув, не розпаливши груби. А був січень, і морози тріщали аж-аж які кріпкі. Якби мешкав не сам, як палець, то того би не сталося, певна річ. Та нікого сердега не мав, ні жони, ні дітей. Та й яка жінка хотіла би вийти за нього заміж, такого непросипущого пияка, якого в селі ніхто ніколи не бачив тверезим. Я теж не можу пригадати, щоб хоч колись здибав його непідпилим.
          І все-таки, коли я навесні приїхав до села і довідався, що Вітько три місяці тому так жахливо помер, то відчув, як защеміло моє серце. А він же навіть і ближчим знайомцем мені не був, так собі сусід, з яким мені не вельми хотілося мати якісь стосунки. І при тому Вітько був нешкідливий, ніколи нікого ні не облає, ні не скривдить, пє собі горілочку, та й пє з дня на день, і все тут. У кожному разі в селі не чув ні від кого, щоб він комусь щось погане зробив. Не затівав ні сварок, ні пяних колотів чи бійок, як инші його побратими чопові. Просто напивався і ввечері пянючий, похиливши голову, понуро брів додому. Таким і запамятався мені. І хай там як, але мені було його таки жаль. «Живий чоловік, як не є. Зі своїми гіркотами й печалями. Нічим за великим рахунком не гірший, і нічим не кращий від кожного з нас, рокований пройти ту саму хресну путь, а вкінці прийняти смерть, як і всі ми!» — думав я і велика скорбота огортала мене.
          Памятаю, як у сільській у крамниці, люди видивилися на мене, коли я сказав:
          — А я сумую за тим горопашним Вітьком!
          — Знайшов за ким сумувати! — сміялися одні.
          — Та ж то викінчений мочиморда. Яка з нього була користь? — осудливо хитали головами другі.
          — Сам занапастив своє життя! — зідхали треті.
            — Чи ви подуріли? — не витримавши, вигукнув я. — Вітько Шалай був людина. Я за людиною сумую, йолопи ви сякі-такі!
          Тож вертаючись з крамниці додому, довго не міг заспокоїтися. Мене розпирало від обурення на людей за їхнє байдуже, просто таки бездушне ставлення до свого односельця, з яким вони стільки років жили поряд, бачилися, не раз віталися і розмовляли і якого однієї морозної ночи так трагічно не стало. А найбільше мене діймало, чому вони такі? Чому мене, чужого тут у селі, схвилювала його смерть, а їх ні? Я цього не міг зрозуміти. Це не вкладалося в моїй голові. І всі пояснення, які мій розум силкувався дати, здавалися мені плиткими й непереконливими.
          Знаю від багатьох, що Вітько, коли йому инколи дорікали за пияцтво і що, мовляв, горілка колись доведе його до могили, незмінно усміхався якимсь холодним (я б казав, диявольським) усміхом і незмінно відповідав:
          — А памятайте, на могилу мені щоб не ставили хреста. Навіщо мені? Ліпше замісць хреста вкопайте в гріб фляшку самогоняри. Хай буде зі мною і на тому світі!
          Вітько якось і мені те саме сказав. Я зустрів його, коли приїхав автобусом з Києва і клигав вулицею до своєї хати, несучи дві величезні торби. Вітько наздогнав мене і привітався, але якось наче несміло:
          — Здрастя. Що, приїхали? — мовив він.
          — І тобі добрий день, — відказав я, а сам подумав: «От мені лихо, і так ледве ноги несу з тими торбами, а ту ще цей пяндиґа нагодився.»
          Якийсь час ми йшли мовчки.
          — Чи можете позичити пятнадцять гривень? — запитав раптом він без зайвих за́крутів і зиркнув на мене очима, в яких вчувалося майже благання.
          Я зупинився посеред дороги і кинув торби на мокру землю, бо в селі незадовго перед моїм приїздом пройшов сильний дощ, перший дощ за майже цілий травень.
          — На горілку?
          — Якраз пятнадцять гривень не вистачає, — промимрив Вітько.
          — Та ти й так, бачу, прийняв по саму завязку. Скоро й додому не дійдеш!
          Він не відповідав. Просто стояв і глядів кудись поперед себе, там, де дорога дещо повертала ліворуч і виднівся величезний, вже весь вкритий молодим листям ліщиновий кущ.
          — Ех Вітьку, що тобі з тої горілки? Помреш якогось дня, та й відвезуть тебе туди, — я вказав рукою, де вдалині бовваніли хрести сільського кладовища.
          Але Вітько мовчав. Мені здавалося, що він мене навіть не чує. Якусь хвилину-дві я вагався, а потім вийняв двадцять гривень і тицьнув йому.
          — На, можеш не віддавати.
          — Спасибі, — вицідив з себе Вітько, який, здається, ще не до кінця повірив у те, що сталося.
          Я мовчки взяв торби і хутко рушив далі вулицею.
          — Не боюся я. Хай мені замісць хреста півлітру зариють в могилі, — почувся за спиною голос Вітька, який стояв на місці і не рухався.
          Я на мить обернувся. На лиці Вітька була усмішка, від якої мене аж пересмикнуло — така вона була застигла і безживна, наче вишкір мерця.
          Утім, як розповіли мені в селі, ніхто до Вітькового побажання не поставився наповажне. На його могилі вкопали звичайного залізного хреста, виготовленого з труби. Що людям до останньої волі небіжчика?
          Трагічна смерть Вітька мучила і не відпускала мене ще довго. Бувало, що вночі він снився мені. Стояв і просив пятнадцять гривень. А я відвертав очі, боявся дивитися на нього, наче почувався перед ним винним. Якось одної ночи я прокинувся, бо мені причулося, що хтось за воротами схлипує. Я вийшов з хати, підійшов до фіртки і виглянув на вулицю. Нікого не було. Яскраво світив місяць. Я окинув оком по той бік, де стояла пусткою Вітькова хата. Там в одному вікні тьмяніло наче якесь світло. «На шибі віддзеркалюються місячні промені», — подумав. Вернувся додому, але до ранку так і не зміг заснути. Все думав і думав про сердешного Вітька, і про себе, адже й мене, знай повторювало щось в моєму серці, чекає такий же сумний кінець. Бо ж він людина, і я людина.
          Наступного дня ранком на мене наче якесь одкровення зійшло. Тепер я знав, що маю робити. Притьма кинувся до крамниці, купив півлітрову фляшку горілки і, не чуючи ніг, побіг на кладовище. Знайшов там Вітькову могилу і закопав горілку глибоко-глибоко під самим хрестом, на якому висіла убога табличка з лаконічним написом: Вітько Шалай 1976 05.01 – 2018 10.01.
          Ви скажете, що цей мій учинок безглуздий? Не думаю. В житті, прошу вас, далеко не все має глузд. Утім, мусите знати, що мене більше не мучать нічні кошмари, повязані з моїм померлим сусідом. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

100. Хто ж є той справжній «я»?

https://ua-human.blogspot.com/2025/11/100.html

 

Читати далі...