Ця збірка поезій Ахіма Амоського належить до раннього періоду його творчости, себто зібрані у ній вірші написані, коли він жив у північно-західному передмісті Рафаґедона у старій, мурованій з цегли хатині з малесенькими садком і городиком своєї покійної тітки Назі́ри і мало кому був тоді відомий. Залишається загадкою, чому саме ця збірка набула аж такої популярности в читачів. Адже на думку фахових літературознавців поетичний талант Ахіма по-справжньому потужно розкрився набагато пізніше, коли він покинув Рафаґедон й усамітнився в Молібденових горах. Тут і було створено всі його найбільші шедеври — зокрема й поема «Останнє пристановисько».
Утім, як це часто буває, невдовзі по тому, як Ахім полишив столицю, про існування поета надовго забули, і лише вістка про його неспогадану смерть (він помер у своєму гірському будиночку у віці шістдесяти років чи то від легенниці, чи то від укусу змії) знову привернула увагу до його творчости. Таким чином було знайдено й опубліковано всі твори маловідомого (так званого «молібденівського») періоду Ахімового життя, твори, які фахівці вважають його найвищим поетичним досягненням, позаяк в них засвідчене «найглибше проникнення в дійсність». Але все-таки збірка «У пошуках голосу Бога» дивним чином так і залишилася найпопулярнішою серед любителів поезії до нині.
~~~
Попиваючи чай,
будемо знову і знову
з другом розмовляти про ріжне.
І скінчимо коли?
Про це знає хіба що нічний цвіркун.
~~~
Тепло так,
наче знову до Рафаґедона
повернулося літо.
Про́садом тихо бреду,
забувши про все…
~~~
думати про сенс життя,
пошуки істини вже не хвилюють мене.
Приходить день і сяє сонце,
ніч настає і світить місяць.
Коли у сутінках вертаюся додому,
зачаровують мене притихлі дерева.
~~~
і сонце, що встає,
споглядати мені,
певно, ніколи не набридне.
Окутаний яскравим промінням,
стою під дверима.
~~~
У хаті сиджу сам.
Випив келих вина,
та смуток не зменшився мій.
Чому це так, друже?
Чи не тому, що осінь уже минає?
~~~
Коли ти молишся,
чому не чуєш, друже,
як опале листя співає під деревами?
чому не бачиш,
як хризантеми искряться
на опустілих городах?
~~~
дивним блиском своїм
моє зачарував серце.
Відірвати очей від нього
не можу.
~~~
Стою під дверима кавярні,
дивлюся в ясне надвечірнє небо.
Там високо вгорі
самотній видніється місяць.
~~~
мокрі чорніють поля,
а вдалині,
імлою огорнена,
вона ледь помітна —
гора Високий Верх.
~~~
старої акації
вітер хіба ворухне?
Щоразу,
коли проходжу мимо,
щемить чогось моє серце.
~~~
Місяць той, друже,
що його ти бачиш із свого вікна,
і мене осяває у тиші.
Наче зачарований келих срібний
віддзеркалився він у цебрі.
~~~
Цей білий сніг удалині,
чому так вабить мене і чарує?
Попиваючи чай,
щось розповідаю без кінця,
а серце моє десь там —
далеко, далеко.
~~~
сіра малесенька пташко,
полем цим
зі снігом танучим
я теж блукаю, як і ти,
із дому вийшовши ще
на світанку.
~~~
Заховавшись серед балок,
мов навіжений, безугаву
дзвінко сюрчить цвіркун.
Що надходить весна,
певно, і він радіє.
~~~
Місяць це чи хмарка? —
ніяк не збагну.
В ясному небі, місяцю,
такий ти чому
блідий і самотній?
~~~
Як серце моє він розтривожив!
Келих вина мій друг
мовчки мені подав.
~~~
хто розвіє мені?
Чи не той потічок,
що весело тече
там далеко в полях
за хатами?
~~~
Жалі життя,
безпричинні смутки
з кожним днем, з кожним днем
нас зближають все більше.
Цієї ночи про це
я місяцеві розповім.
~~~
Душі неприкаяної, —
ось вона, гірка доля:
у самоті моїй
навіть нема мені з ким
випити сьогодні вина.
~~~
Цього ранку я бачив,
як листя своє останнє
ронила береза,
як у кронах дерев ховався
вже майже прозорий туман.
~~~
і всюди сніг.
Навіть не знаю, що гарніше:
сяйво місяця чи блиск снігу.
~~~
Уважно на місяць я дивився.
Про що шепоче він,
прагнув зрозуміти,
та, певно, з кимось иншим
місяць розмовляв,
не зі мною.
~~~
Мені,
самотньому сумувальникові місяця,
хіба забути про смуток,
коли ось над хатою
він сяє срібний, величний.
~~~
і нічого, нічого не хочу,
тільки слухати пісню твою монотонну,
маленький невидимий цвіркуне.
~~~
Як тільки вечір настане,
куплю вина й питиму,
споглядаючи місяць-повню.
~~~
тебе я не побачу, місяцю?!
Хмари усе заслонили небо.
Марно пю я вино,
темний споглядаючи обрій.
~~~
У неосяжній височині нічного неба
блищить круглий місяць.
Тихо стою біля хати.
Вдихаю запах талого снігу.
~~~
Багряно-сліпучий диск сонця,
йдучи на світанні вулицею,
я раптом побачив —
там ген-ген над дахами будинків.
~~~
Уже вкотре,
проходячи стежкою в парку,
твій спів премилий я чую,
невідома пташко —
ось тут
серед бруньок ніжних
у віттях тополі.
~~~
побачити я не зможу,
як сходить сонце —
усе огорнув густий туман.
На ледь видимих деревах
птахи співають щораз голосніше.
~~~
Виглядаючи на дереві дятла,
я раптом побачив
високо в небі
довгу стрічку журавлів.
~~~
Серед залізних хрестів
на чиїйсь занедбаній могилі
зацвіла черешня.
~~~
вчора мене не даремно.
Як жайворонок співає,
я почув.
~~~
з нескінченним потоком карет —
лільовим цвітом розквітлий кущ.
До нього
хіба міг не підійти я
хоча б на мить!
~~~
ти говорив про справжнє,
повнокровне життя,
а як сонце заходить над містом,
ти не бачив —
там, де сиділи ми на горі,
під мурами старого монастиря.
~~~
Як вони схожі на сніг —
ці білі пелюсточки вишень,
що під поривами вітру
вулицю вкривають щораз густіше.
~~~
Побілів,
збляк рожевий цвіт рай-яблуні,
половина пелюсток осипалася.
Ніхто, крім мене,
більше не приходить
дивитися на неї.
~~~
Випивши два кухлі пива,
яянув на високі тополі
і сказав:
тільки ви єдині
справжні друзі мої.
~~~
Про вас,
запашні квітки ясмину,
хіба можу не сказати?
У вечоровій тиші
білієте ви
такі затаєні, безмовні.
~~~
У ці дні
я з вами волію бути,
акації розквітлі,
що цвіт свій білий
на пішохід скидаєте
без упину.
~~~
Серед хмар
великого птаха я побачив —
кудись летів він
у гордій самоті.
І під акаціями зупинившись,
я на перехожих не зважав,
довго в небо дивився.
~~~
Безперестанні дощі,
що ідуть ось уже два місяці,
мене не засмучують.
Тихо сиджу на ґанку
і спостерігаю,
як хлюпотить вода.
~~~
Друже,
зараз з тобою ми підемо
вздовж залізничної колії
і думати про щось хіба схочемо,
споглядаючи буйну зелень чагарників?
~~~
Опечалив він сьогодні ранок.
Куди не гляну,
з дерев, з кожного листочка,
здається, крапають сльози.
~~~
Поміж гіллям старої яблуні —
що там за проблиски жовтавого світла?
Це молодий місяць зійшов.
~~~
Сяє, припікає сонце,
на городі горять фіолетові маки.
Бачити їх і сумувати —
хіба можна?
~~~
Хоч і гірке це пиво,
та вкрай захмелів я —
кожен перехожий на вулиці
приязно киває мені.
~~~
і пити з бутлика пиво
дуже добре тут —
на цім пустирищі,
де ростуть молоденькі берези.
~~~
тужливо хугукає горлиця.
Її голос відзивається
у моєму серці.
~~~
Хоч я і не уникаю людей,
та бути з ними не прагну.
На самоті
більшість проводжу часу,
споглядаючи,
як пролітають птахи,
як проносяться вулицею карети.
~~~
Чомусь не веселить мене вино.
Певно втратив до нього я смак.
Що ж,
питиму чай тепер біля хати,
розглядаючи на траві
перші опалі яблуневі листочки.
~~~
Без кінця тут можна слухати,
як шумить вітер
в очеретяних заростях,
споглядати,
як на всі боки гойдаються
високі стебла.
~~~
Удосвіта встав.
Ясно світить місяць за хатою,
там, де височіє всохлий клен!
~~~
До кого мені звернутися,
щоб таємницю вашу розкрити,
щораз більше жовтіючі дерева?
Невже і цього року
ви непомітно листя скинете своє,
знову мене залишивши без відповіди?
~~~
там, за бетонною огорожею
сіється і сіється з неба.
Яка шкода,
що шепоту його я не розумію —
тільки сиджу і дивлюся вдалину.
~~~
Ніби я вперше тут, на озері!
Сяє, виблискує пісок
на його східному березі,
а західний берег цілком темний,
порослий широкою смугою дерев.
~~~
Сюрчи, виспівуй,
маленький цвіркуне,
серед опалого яблуневого листя
цієї неспокійної ночи
твою чудову пісню
мені так любо слухати
тут, біля хати.
~~~
на безлистій тополі
покинуте горлицею гніздо,
тепер нікому воно непотрібне,
самотнє чорніє на гілці.
~~~
Спянілий від вина,
ішов я вночі через парк.
Довкола мовчали темні дерева.
Про їхню таїну
захотілося мені спитати,
та жодного слова не зронили вони.
~~~
чорні граки дерева обсіли.
Сидять вони на гілках,
увібравши голови,
цілком нерухомі.
~~~
Пагорб,
порослий дикими травами,
весь покритий тепер снігом.
Цілу весну, літо та осінь
я сюди мріяв прийти
і з кимось, хто тишу любить,
при заході сонця
пити вино.
~~~
що там чорніє на підвіконні? —
Це голуб, замерзлий уночі.
~~~
сьогодні вернувся з Дедона
і до мене завітав.
Про свою нудьгу він розповів
і про безцільність свого життя.
~~~
Ні, не думай, друже,
що, коли зараз покинеш мене,
я від самотности тужитиму.
Зі мною залишаться тут
сутінки у вікні і тиша.
~~~
Туди, на поле,
де на вітрі хвилюється
сухий очерет,
мене надвечір потягло прийти.
У високі очеретяні зарості
я по мокрому снігу забрів
і стояв там довго,
слухав,
перебираючи руками
стрункі стебла.
~~~
Шпилі палаців і бані церков,
що прозирають крізь туман,
серед невиразних нагромаджень дахів
споглядаю я зараз
і пю на самоті вино
тут, на високому пагорбі.
~~~
букавчаків, синичок та дроздів,
що невтомно співали на деревах,
я на цій горі
неквапливо випив бутлик вина,
коли сонце хилилося на захід.
~~~
Весна.
Зелень тільки-но пробивається.
На городі під вікном сусіда
розцвів жовтий нарциз.
~~~
освітив мій ліхтарик.
Цієї холодної ночи
ходжу біля хати тривожний.
~~~
Здається,
розледащів я вкрай.
Ні йти, ні їхати кудись
зовсім не хочеться мені.
Вийду з хати
і сиджу годинами на городі
серед буйної зелени.
~~~
Уже далеко запівніч,
а я ще сиджу,
не лягаю спати
і слухаю,
як десь аж з третьої вулиці
долинає гавкіт псів.
~~~
сріблястою стала
трава під хатою.
Присівши на камяній доріжці,
розглядаю малесенькі краплинки.
~~~
Сьогодні цілий день мжичив дощ,
наганяючи тугу.
«Літо скінчилося, осінь», —
з жалем кивнув мені сусід.
«Нема за чим жаліти», —
відповів я йому.
~~~
Хоч негода надворі,
холодний вітер і дощ,
а цей старий пяничка
в сурдуті на голе тіло
іде, спотикається пішоходом.
~~~
Ласкаво пригріває сонце.
Сховавшись серед вербового віття,
пю вино і слухаю,
як перегукуються в небі гайворони.
~~~
Дивлюся на цвіт деревію,
що вже починає вянути,
і думаю: ще трохи
і стануть всі ці трави
чорно-сірими,
визиратимуть омертвіло
з-під снігу.
~~~
зівялі листочки з яблуні
я можу бачити сьогодні вночі,
сидячи тут, на лавці під хатою.
~~~
Довідався, що мій друг наклав на себе руки.
і це жовтіюче листя дерев
приноситиме мені радість,
я з життя піти не захочу.
~~~
Ішов краєм засніженого поля.
Вітер і сніг сліпили очі
і все ж на яворі вгорі
старого гайворона я побачив —
непорушний сидів він,
гордий у своїй самоті.
~~~
розгойдує гілляки дерев,
у небі великі та темні пливуть хмари,
раз за разом на чийомусь подвірї
кукурікає півень.
А я у збентеженні безпричиннім,
не знаючи чим зайнятися,
пю наодинці вино.
Немає коментарів:
Дописати коментар