Коли сонце тільки-но починає заходити, от тоді
найліпше і прислуха́тися до цих звуків, шерехів, шамотінь, до всіх цих чарів,
які повільно, лельом-полельом опускаються невідь-звідки на спорожніле село.
Вони приходять, наче безшумно спадають з неба чи виринають з-під землі, а чи,
може, ні не приходять, ні не спадають, а зачаєні чекають своєї години, і
коли вона настає, то просто оживають, будучи тут завсіди.
Так, я певен, вони є тут поряд кожного змигу, хай
що роблю, вони весь час зі мною: і тут, і там, і отам, і довкруж… затаєні,
мовчазні.
Але коли починає смеркатися, коли останні промінчики
сонця прощаються і щезають за обрієм, і настає надвечірня стума, і все, кожна
мацюпуська ягідка калини чи ирги́, квітка, билинка, найменший листочок,
піщинка, камінчик, легенька пір’їнка, сухий патичок на стежці вкривається ледь
вловимим сяєвом свого власного світла, такого лагідного, ненавязливого, такого
прозористого, майже непомітного в своїй ефемерності, що не знаєш, а є воно
насправді чи нема, тоді всі ці дивовижні пречудні скриті продовж дня голоси
звучать так виразно, так проникливо і так упевнено у своїй несхитній
істинності, що все в скліп ока зникає в тобі, все, що було і що буде, всі прикрі
спогади, всі страхи й обави, все що мучило чи тішило, завдавало болю чи
насолоди, приносило гіркоту чи задоволення, журбу чи радість, і от тої
благословенної мити залишається тобі тільки те, що є – вічне і незмінне, яке
ніколи не було, яке ніколи не буде, яке є лише тепер, живе, свіже, невловиме, якому не придумати ймення.
