Теодозія, донька Шатановича вельми скептично ставилася до творчости свого батька. Вона вважала його таким собі дивакуватим графоманом, який пише винятково тому, що не знайшов справжнього покликання і тому писанням заповнює порожнечу свого життя. У розмовах з мужем, а найбільше з матір’ю Теодозія відверто підсміювалася над ним, називаючи його всякими глузливими й кумедними словами як от: «подвижник пера», «непоцінований нобеліянт», «горопашний письмак» тощо. На протести матери, якій було прикро слухати такі непривабливі оцінки свого чоловіка, та ще й з уст доньки, Теодозія відповідала:
— Ну, ти ж сама, мамо, не згірш за мене розумієш всю ціну татової писанини. Якби ті його оповідки хоч чогось були варті, то за пятдесят років обовязково знайшовся би хтось, хто би їх опублікував.
— Не смій так образливо відзиватися про тата. Який би з нього там не був письменник, але він усе-таки твій тато. Та й ти, Дозю, не Господь, щоб судити хай там кого. Я також ні біса не тямлю, що він там вимудровує у тих оповідках. Але попри те ніколи не зважуюся знецінювати його праці.
— Дай спокій, мамо, те, що він пише, читати неможливо. І ти це добре знаєш.
— Нічого я не знаю, — крикнула Уляна, яка вся аж розчервонілася. — І взагалі припинімо цю розмову.
Треба сказати, що Теодозія батькові в очі ніколи не висловлювала своїх думок про його твори. В розмовах з ним старанно уникала цієї теми. Врешті її стосунки з батьком взагалі були доволі стримані, позбавлені такого природного і звичного для взаємин між рідними людьми тепла. Шатанович це бачив, але вдіяти нічого не міг. Тож щоразу, коли він з відкритою душею підходив до доньки і щось питав, вона реаґувала з настороженістю і відповідала чемними фразами, правильними, але позбавленими живих емоцій. І він залишався з гірким почуттям, що йому знову не вдалося щиро поговорити з донькою.
Була, правда, одна розмова з нею, яка особливо йому запамяталося. Здається, сталося це навесні дві тисячі девятнадцятого року, коли мали бути вибори президента. Теодозія з чоловіком Тадеєм і дітьми, двома надзвичайно непосидющими хлопчиками Пилипком і Мирком приїхала в суботу відвідати батька-матір. За столом, коли всі їли торт і перекидалися малозначущими фразами, зрідка обмінюючись незлосливими до́тинками одне до одного, Шатанович, який своїм звичаєм тривалий час мовчав, раптом звернув погляд на доньку і запитав:
— І що там, Дозю, з твоєю роботою дизайнера? Ти влаштувалася?
— У понеділок піду на співбесіду, — Теодозія підозріливо зиркнула на батька. — А чого це тебе цікавить?
— Просто хочу знати. Ти, здається, колись казала, що тобі набридає цілими днями сидіти вдома.
— Тадейчику, хіба я таке казала? — Теодозія штурхнула ліктем чоловіка, який великий, як гора, сидів поруч і з неабияким апетитом наминав величезний шмат торту, час від часу попиваючи червоне вино з фіґуристого кришталевого келиха.
— Не знаю, я цього не чув, — буркнув Тадей і знову зосередився на торті.
— Ти щось вигадав собі, тату, — саркастично хихотнула Теодозія. — Я такого не могла казати. Мені, щоб ти знав, зовсім не нудно. Проте я хочу і маю повне право займатися улюбленою справою.
— Розумію, — Шатанович відсунув тарільчик з ледь початим тортом і налив собі до білосніжної порцелянової піяли вина. — Недарма ж ти закінчувала художній інститут.
Але донька вже не слухала його. Вона повернулася до мужа і раптом спохмурніла:
— Тадейчику, схаменися, чи не забагато?! Ти вже третій кусень доїдаєш.
— Та Дозю, хай їсть, як йому так смакує, — втрутилася Уляна. Тоді повернувшись до Шатановича, зауважила:
— А тато, бач, і половини своєї порції не зїв, не любить солодкого.
— Він у нас ориґінал, — з підштрикачкою в голосі мовилв Теодозія. — Всі пють вино з гарнюських кришталевих келихів, а наш татонько з піяли.
— А ти й заздриш, еге ж! — Тадей зробив вдавано сердиту міну, повернувшись до дружини.
Шатанович хотів був щось сказати, але поки надумався, розмова за столом перейшла на тему майбутніх виборів — всі жваво взялися обговорювати, чи вдасться Порошенкові залишитися президентом ще на чотири роки. Тож він просто мовчки сидів й, попиваючи вино, роззирався по кімнаті. А Пилипко і Мирко, першому було вісім років, а другому пять, з криками гасали довкола столу, ловлячи один одного. І ніхто, крім Шатановича, не звертав уваги на несамовитий рейвах, який вони зчинили.
Минуло з пів години, а розмова про вибори не вщухала. Розмовляли чи то пак дискутували в основному Тадей і Уляна. Теодозія тільки коли-не-коли докидала одну-дві репліки. Всі були за Порошенка. І шпетили на чім світ стоїть Зеленського. Але хто виграє виборчі перегони, ніхто не мав стовідсоткової певности.
Шатанович не вникав у суть суперечки, його мало цікавили політичні проблеми. Йому кортіло поспілкуватися з донькою, і він стежив за нею, за мімікою її лиця, за динамікою її емоційних реакцій на слова, з якими вона згоджувалася або не згоджувалася. Вона вся була така жива, природна, нічим не скута в кожному своєму порухові. Найменшого фальшу не прозирало в її поведінці.
Він вибрав змиг, коли Теодозія відволіклася, щоб налити собі до горнятка кави, і мовив:
— А ти знаєш, Дозю, одне видавництво обіцяло розглянути мої оповідки «Сни сімдесяти квіток».
— Що? Ти щось сказав, тату? — Теодозія розсіяно глянула на Шатановича.
— Мої оповідки «Сни сімдесяти квіток», можливо, надрукують.
— Та невже. Щось не віриться, — скривила вона губи.
— А якщо надрукують?! — з запалом вигукнув він.
— Та кому вони потрібні, тату? — кинула демонстративно знудженим тоном Теодозія. — Ти наївний, як дитина. — Людей сьогодні цікавлять зовсім инші речі, а ти пишеш у клясичному ключі, та ще й про проблеми, які давно нікого не зворушують.
— А ти, Дозю, прочитала хоч одну мою оповідку до кінця?
— А мені достатньо пробігти кілька абзаців, щоб зрозуміти, що це маячня.
— Ти певна? — Шатанович відчув, як йому пересохло в горлі.
— Це всі знають, тату! Мама також, хоч і прямо не каже, — вона відсьорбнула кави.
Шатанович дивився на доньку і мовчав. Йому не було що сказати. Він не бачив сенсу ні заперечувати, ні намагатися щось пояснювати.
— Я би на твоєму місці давно полишила всю ту писанину. Це не твоє, тату. Зайнявся би чимось практичнішим, — Теодозія допила каву і поклала горнятко.
— І чим? — Шатанович уважно дивився на дочку. «Вона цілковито бездушна в цьому своєму цинізмі?» — майнула в нього думка.
— Ну, хоч би зроби ремонт в помешканні. Тут все таке занедбане... шпалери брудні, обдерті, крани в лазничці течуть...
— Я подумаю, Дозю, — він на кілька секунд замовк, тоді додав:
— Дякую, ти була вельми відверта.
Теодозія ображено фиркнула і повернулася до Тадея, який терпеливо, наводячи вбивчі арґументи, пояснював своїй тещі, чому в Порошенка більше шансів виграти вибори. А тим часом Пилипко і Мирко сиділи на підлозі і черкали кольоровими олівцями якусь товстелезну книжку, гортаючи й безжалісно рвучи пожовклі сторінки.
— Я піду до себе, мушу відпочити, — сказав, ні до кого не звертаючись, Шатанович. Тоді звівся на ноги і вийшов геть. У кабінеті ліг горілиць на вузеньку канапу, внурив очі в стелю і застиг нерухомий. «Так, я знаю, їм усім нецікаві мої оповідки. Навіть рідній доньці. Ну, і що з того? Хіба я пишу, щоб комусь було цікаво? Ні, я пишу, бо так жадає моє серце. І писатиму, поки воно цього жадатиме. Адже і вишня розквітає без всякої ціли. Що ж, мені прикро, що моя творчість не знаходить відгуку. Але хіба я винен у цьому?!» — повільно снувалися і снувалися думки в голові Шатановича, аж поки він не заснув. А пізно ввечері прийшла дружина і розбудила його.
— Дозя з дітьми й Тадеєм поїхали. Я не хотіла тебе будити.
Шатанович звів голову:
— Скажи Улясю, тобі також нецікаві мої оповідки?
— Не бери до серця, Юльку. Ти ж знаєш, я не розбираюся в красному письменстві.
— Ну, ти ж сама, мамо, не згірш за мене розумієш всю ціну татової писанини. Якби ті його оповідки хоч чогось були варті, то за пятдесят років обовязково знайшовся би хтось, хто би їх опублікував.
— Не смій так образливо відзиватися про тата. Який би з нього там не був письменник, але він усе-таки твій тато. Та й ти, Дозю, не Господь, щоб судити хай там кого. Я також ні біса не тямлю, що він там вимудровує у тих оповідках. Але попри те ніколи не зважуюся знецінювати його праці.
— Дай спокій, мамо, те, що він пише, читати неможливо. І ти це добре знаєш.
— Нічого я не знаю, — крикнула Уляна, яка вся аж розчервонілася. — І взагалі припинімо цю розмову.
Треба сказати, що Теодозія батькові в очі ніколи не висловлювала своїх думок про його твори. В розмовах з ним старанно уникала цієї теми. Врешті її стосунки з батьком взагалі були доволі стримані, позбавлені такого природного і звичного для взаємин між рідними людьми тепла. Шатанович це бачив, але вдіяти нічого не міг. Тож щоразу, коли він з відкритою душею підходив до доньки і щось питав, вона реаґувала з настороженістю і відповідала чемними фразами, правильними, але позбавленими живих емоцій. І він залишався з гірким почуттям, що йому знову не вдалося щиро поговорити з донькою.
Була, правда, одна розмова з нею, яка особливо йому запамяталося. Здається, сталося це навесні дві тисячі девятнадцятого року, коли мали бути вибори президента. Теодозія з чоловіком Тадеєм і дітьми, двома надзвичайно непосидющими хлопчиками Пилипком і Мирком приїхала в суботу відвідати батька-матір. За столом, коли всі їли торт і перекидалися малозначущими фразами, зрідка обмінюючись незлосливими до́тинками одне до одного, Шатанович, який своїм звичаєм тривалий час мовчав, раптом звернув погляд на доньку і запитав:
— І що там, Дозю, з твоєю роботою дизайнера? Ти влаштувалася?
— У понеділок піду на співбесіду, — Теодозія підозріливо зиркнула на батька. — А чого це тебе цікавить?
— Просто хочу знати. Ти, здається, колись казала, що тобі набридає цілими днями сидіти вдома.
— Тадейчику, хіба я таке казала? — Теодозія штурхнула ліктем чоловіка, який великий, як гора, сидів поруч і з неабияким апетитом наминав величезний шмат торту, час від часу попиваючи червоне вино з фіґуристого кришталевого келиха.
— Не знаю, я цього не чув, — буркнув Тадей і знову зосередився на торті.
— Ти щось вигадав собі, тату, — саркастично хихотнула Теодозія. — Я такого не могла казати. Мені, щоб ти знав, зовсім не нудно. Проте я хочу і маю повне право займатися улюбленою справою.
— Розумію, — Шатанович відсунув тарільчик з ледь початим тортом і налив собі до білосніжної порцелянової піяли вина. — Недарма ж ти закінчувала художній інститут.
Але донька вже не слухала його. Вона повернулася до мужа і раптом спохмурніла:
— Тадейчику, схаменися, чи не забагато?! Ти вже третій кусень доїдаєш.
— Та Дозю, хай їсть, як йому так смакує, — втрутилася Уляна. Тоді повернувшись до Шатановича, зауважила:
— А тато, бач, і половини своєї порції не зїв, не любить солодкого.
— Він у нас ориґінал, — з підштрикачкою в голосі мовилв Теодозія. — Всі пють вино з гарнюських кришталевих келихів, а наш татонько з піяли.
— А ти й заздриш, еге ж! — Тадей зробив вдавано сердиту міну, повернувшись до дружини.
Шатанович хотів був щось сказати, але поки надумався, розмова за столом перейшла на тему майбутніх виборів — всі жваво взялися обговорювати, чи вдасться Порошенкові залишитися президентом ще на чотири роки. Тож він просто мовчки сидів й, попиваючи вино, роззирався по кімнаті. А Пилипко і Мирко, першому було вісім років, а другому пять, з криками гасали довкола столу, ловлячи один одного. І ніхто, крім Шатановича, не звертав уваги на несамовитий рейвах, який вони зчинили.
Минуло з пів години, а розмова про вибори не вщухала. Розмовляли чи то пак дискутували в основному Тадей і Уляна. Теодозія тільки коли-не-коли докидала одну-дві репліки. Всі були за Порошенка. І шпетили на чім світ стоїть Зеленського. Але хто виграє виборчі перегони, ніхто не мав стовідсоткової певности.
Шатанович не вникав у суть суперечки, його мало цікавили політичні проблеми. Йому кортіло поспілкуватися з донькою, і він стежив за нею, за мімікою її лиця, за динамікою її емоційних реакцій на слова, з якими вона згоджувалася або не згоджувалася. Вона вся була така жива, природна, нічим не скута в кожному своєму порухові. Найменшого фальшу не прозирало в її поведінці.
Він вибрав змиг, коли Теодозія відволіклася, щоб налити собі до горнятка кави, і мовив:
— А ти знаєш, Дозю, одне видавництво обіцяло розглянути мої оповідки «Сни сімдесяти квіток».
— Що? Ти щось сказав, тату? — Теодозія розсіяно глянула на Шатановича.
— Мої оповідки «Сни сімдесяти квіток», можливо, надрукують.
— Та невже. Щось не віриться, — скривила вона губи.
— А якщо надрукують?! — з запалом вигукнув він.
— Та кому вони потрібні, тату? — кинула демонстративно знудженим тоном Теодозія. — Ти наївний, як дитина. — Людей сьогодні цікавлять зовсім инші речі, а ти пишеш у клясичному ключі, та ще й про проблеми, які давно нікого не зворушують.
— А ти, Дозю, прочитала хоч одну мою оповідку до кінця?
— А мені достатньо пробігти кілька абзаців, щоб зрозуміти, що це маячня.
— Ти певна? — Шатанович відчув, як йому пересохло в горлі.
— Це всі знають, тату! Мама також, хоч і прямо не каже, — вона відсьорбнула кави.
Шатанович дивився на доньку і мовчав. Йому не було що сказати. Він не бачив сенсу ні заперечувати, ні намагатися щось пояснювати.
— Я би на твоєму місці давно полишила всю ту писанину. Це не твоє, тату. Зайнявся би чимось практичнішим, — Теодозія допила каву і поклала горнятко.
— І чим? — Шатанович уважно дивився на дочку. «Вона цілковито бездушна в цьому своєму цинізмі?» — майнула в нього думка.
— Ну, хоч би зроби ремонт в помешканні. Тут все таке занедбане... шпалери брудні, обдерті, крани в лазничці течуть...
— Я подумаю, Дозю, — він на кілька секунд замовк, тоді додав:
— Дякую, ти була вельми відверта.
Теодозія ображено фиркнула і повернулася до Тадея, який терпеливо, наводячи вбивчі арґументи, пояснював своїй тещі, чому в Порошенка більше шансів виграти вибори. А тим часом Пилипко і Мирко сиділи на підлозі і черкали кольоровими олівцями якусь товстелезну книжку, гортаючи й безжалісно рвучи пожовклі сторінки.
— Я піду до себе, мушу відпочити, — сказав, ні до кого не звертаючись, Шатанович. Тоді звівся на ноги і вийшов геть. У кабінеті ліг горілиць на вузеньку канапу, внурив очі в стелю і застиг нерухомий. «Так, я знаю, їм усім нецікаві мої оповідки. Навіть рідній доньці. Ну, і що з того? Хіба я пишу, щоб комусь було цікаво? Ні, я пишу, бо так жадає моє серце. І писатиму, поки воно цього жадатиме. Адже і вишня розквітає без всякої ціли. Що ж, мені прикро, що моя творчість не знаходить відгуку. Але хіба я винен у цьому?!» — повільно снувалися і снувалися думки в голові Шатановича, аж поки він не заснув. А пізно ввечері прийшла дружина і розбудила його.
— Дозя з дітьми й Тадеєм поїхали. Я не хотіла тебе будити.
Шатанович звів голову:
— Скажи Улясю, тобі також нецікаві мої оповідки?
— Не бери до серця, Юльку. Ти ж знаєш, я не розбираюся в красному письменстві.
