«Для чого я пишу ці свої дивакуваті оповідки? Що змушує мене годинами висиджувати за новтбуком й вигадувати нові й нові колізії з життя моїх химерних персонажів? Адже, бачиться, нікому, крім мене, ця писанина не цікава. Жодне видавництво (а я висилав ті оповідки чей у кожне!) за майже пятдесят років не забажало видати мені кни́жки. Кілька журнальних публікацій — ось і весь мій здобуток.
На що ж я сподіваюся, продовжуючи писати? Що, може, якогось дуже пайдо́вого дня все вмах зміниться? І всі раптом оцінять мою творчість, побачать в оповідках те важливе, що так довго не зауважували? Марні сподівання далебі́. Тим більше з моїм теперішнім відлюдькуватим способом життя.
А на календарі вже дві тисячі двадцятий. У травні мені минуло шістдесят сім. Скільки там ще лишилося? Із горобячий скік! То навіщо ж я пишу? Для кого, коли ніхто не читатиме, а по моєму сконові все написане одним порухом витруть з новтбука? Отже, найчесніше було би сказати, що я пишу ні для кого і ні для чого, без усякої мети, просто так, знічевя, щоб збавити час.
Але якщо моя творчість безцільна, якщо вона справді є тим заповітним саморухом, необмеженим жодною метою, стеменно таким, як цвіте у гармонії з природою вишня, вільна, необтяжена нічим, безклопітна, то я також мав би почуватися так само легко, безтурботно, не сподіваючись ні на що, не сумуючи ні за чим. Та ба, я з дня на день плекаю якісь надії, згнічую чимось серце. Тож, виходить, я не вільний, припнятий до певних цілей і тому обмежений у творчому пориві. Хотів би бути вільним, та не можу. І в цьому головна моя закови́ка», — ось такі гадки́ снувалися в голові Юліяна Шатановича. Він сидів у тісній, переповненій книжками кімнатчині, яку йменував кабінетом. Перед ним на бюрку стояв розкритий, проте давно погаслий новтбук, на якому його пальці нещодавно вибивали нову оповідку з робочою назвою «Всохлий тамарикс».
Задзвонив мобільний телефон.
— Гальо! — Шатанович узяв мобільник.
— Радий чути, Юліяне! Ти живий? Де пропадаєш? Чому ніде не показуєшся? Хтось казав, що ти взагалі виїхав з Києва.
— Хто це? Ніяк не впізнаю за голосом, — запитав Шатанович.
— Та це ж я, Валерʼян. Невже не згадаєш? Останній раз ми з тобою два роки тому сиділи в кафе на Володимировій горі. Там ще одна поетка була, Настя Пихацька. Памятаєш?
— А, Загуменний?! — Шатанович, нарешті, доглупав, що телефонує Валерій Загуменний, відомий прозаїк, який пише історичні романи про козацькі часи. «Що йому треба? Явно щось від мене хоче», — майнуло в голові.
— Ну, нарешті, згадав! — почувся радісний вигук Загуменного в телефоні. — Маю до тебе справу. Треба зустрітися.
У скорім часі Шатанович із Загуменним сиділи за столиком літньої кавярні неподалік Володимирського собору і пили каву. Густе листя каштанів захищало від пекучого сонця місце, де вони перебували, проте все-одно було жарко. Иноді згори падали зівялі пелюстки каштанового цвіту. Скрізь на столиках та долівці виднілися білі цятки.
— Я замовлю коньяку, — Загуменний гукнув офіціянта, потім спритно (чи, як сам полюбляв говорити, прикі́бно), навіть з певною ґраційністю з огляду на свої грубезні пальці, добув цигарку із щойно розпечатаної пачки і закурив.
— То що там в тебе за справа? — запитав Шатанович, тримаючи у руці горнятко з кавою і позираючи на вітрину кавярні, де віддзеркалювалася його голова. «От лихо, я у поспіху забув підстригти бороду. І чого він мене так квапив? Невже не можна було зустрітися завтра?!»
— Ти, як всім відомо, добре знаєш польську, — Загуменний скинув оком на свого співбесідника, наче вивчаючи його. — То чи не згодився би перекласти одну добірку віршів на польску мову? За певну нематеріяльну мзду, ясна річ.
Підійшов молоденький офіціянт з двома келихами коньяку на таці. Він поставив келихи на стіл і вже був хотів іти, коли Загуменний гукнув йому:
— Ще один коньяк, будь ласка!
— А хто автор? Я його знаю? — запитав Шатанович.
— Знаєш, Юліяне! Це Настя Пихацька, — відказав той і помахом голови подякував офіціянтові, який приніс ще один келих коньяку.
— А чого це вона сама не звернеться до мене? Могла би прийти з тобою.
— А вона і прийде, — на червоному, дещо спухлому обличчі Загуменного з’явилася злодійкувата ґримаса. — За пятнадцять-двадцять хвилин буде. Я просто не хотів тобі зразу казати, боявся, що ти сходу відмовишся.
— Чого б це, Валер’яне, я мав би отак зразу відмовлятися? — мовив Шатанович з нотками невдоволення у голосі.
— Ну, розумієш, про тебе тут серед нашого товариства всякі гонять химери, що ти, мовляв, і такий, і сякий, і характер маєш важкий, специфічний. Я, звісно, в це все не вірю. Инакше би не зателефонував тобі.
— Перекласти я то можу, — замислено проказав Шатанович і, повернувши голову до вітрини, утопив очі у своє відображення. «Моя занадто відро́сла біла борода і такі ж білі вуса та волосся на голові роблять з мене якогось затрушеного старигана. Абсолютно нісенітний, якщо не сказати убогий, вигляд. Неприпустимо у такому образі появлятися між люди. Уявляю, що́ про мене думають і в які суди́ й пере́суди пускаються всі ці мої колишні приятелі й приятельки з письменницької громади. Їм бо тільки й дай покпити над кимось», — снувалося в його голові, і він зовсім забув, що сидить за столиком не сам.
— Юліяне, про що задумався? — Загуменний торкнув Шатановича за руку.
— Вибач, Валер’яне, щось зовсім стороннє спливло на ум, — Шатанович хильнув коньяку і, згадавши, про що провадив мову перед тим, сказав:
— Щоб братися за переклад, мені ці вірші мають хоч трохи сподобатися. Тому, поки не прочитаю їх, доти не можу нічого обіцяти.
— Ну, про це не переживай. Настя пише суперову поезію. Тобі обовязково припаде до смаку. Не сумніваюся, — Загуменний схопив свій келих з коньяком і хвацько випив усе до дна. — Я знав, що ти не відмовиш, — додав він і поклав келих на стіл.
— А що це за нематеріяльна мзда, про яку ти говорив? — Шатанович з певною недовірою в очах зиркнув на співрозмовника.
— Я замовлю за тебе слово у видавництві «Парабула». Маю вельми дружні стосунки з головним редактором Василем Форналем. Тож посприяю, щоб він видав тобі книжку.
— Справді! Зробиш це?! — вигукнув Шатанович схвильовано і на секунду-дві навіть привстав із стільця. — Тоді я хай там що, а таки мушу перекласти її вірші.
І цієї мити з’явилася Настя Пихацька. Вона була в легенькій батистовій сукенці без рукавів, яка звільна облягала її фіґуру, в міру опо́листу і доволі зграбну. Вираз її лиця був, на диво, приязний. Це зразу впало в очі Шатановичу. «Тоді в кафе на Володимировій горі Настя, навпаки, поводилася з якоюсь холодною відстороненістю», — згадав він.
— А от і я! Рада тебе бачити, Юліяне. Сподіваюся, Валер’ян уже розповів про моє прохання? — вузенькі, густо наквацяні сліпучою бака́новою помадою губки Пихацької розійшлися у широку милу посмішку.
— Так, Насте, — Шатанович знітився, бо Пихацька дивилася на нього, наче пожирала очима. — Я готовий перекладати. Хотів би тільки... — він затнувся і ніяк не міг продовжити.
— ...почитати мої вірші, так? — випалила Пихацька. — Це мій коньяк? — вона повернула голову до Загуменного.
— Авжеж, Настуню, де ж би я про тебе забув, — кинув через верхню губу Загуменний, який недбало розвалився на стільці і курив цигарку, випускаючи величезні клуби диму.
Пихацька ли́кнула раз-другий коньяку і поклала келих. Її бліде обличчя злегка зарумянилося.
— Прочитаю кілька віршів, — мовила вона і, вся розпромінена, звівши голову трохи догори, виразно, з павзами й акцентами у відповідних місцях продеклямувала:
...
Коли ти наді мною, —
шаленіє моя сейсмічна зона:
все дошкульніші підземні поштовхи
спричиняють коливання всесвіту...
Підземний вибух!
Плоть — зашморг на нім!
...
Лечу тротуаром
невикохана тобою
зла і щаслива...
Чую,
як цілуються мої ноги
і скресає моє лоно
памяттю твого язика...
О, не приведи, Господи
зустрітися тобі знов
на моєму шляху!
...
Ти боїшся мене втратити...
Хіба я парасолька,
яку мусиш тримати в руках?
Я — твоя шкіра.
А шкіру здатна скинути хіба що змія.
А ще...
могила.1
— Дуже жіночі вірші. І досить щирі, — процідив крізь зуби Шатанович. — Гадаю, що перекладати буде не важко.
— Не мав найменшого сумніву, що тобі сподобається, — вдоволено вигукнув Загуменний. — Настуня поетка від Бога. Ти прихопила з собою ту свою книжку? — Він запитливо глянув на Пихацьку.
— На жаль, не взяла. Я не була певна, що Юліянові до смаку така відверта еротика, — вона лукаво свінула очима на Шатановича і знову повернула голову до Загуменного.
Шатановича наче щось обпекло — в очах Пихацької він виразно відчув якусь нечисту цікавість до себе. «Тоді два роки тому вона дивилася на мене і впритул не бачила, а тепер, коли треба перекласти її вірші, я став раптом вельми цінний для неї», — сяйнуло в його голові.
— Не біда, Насте, можна зараз же підїхати до тебе і взяти книжку, — мовив Загуменний. — То що, підїдемо? — він глянув на Шатановича.
— Я викличу таксі, — докинула Пихацька.
— Добре, я не проти, — Шатанович звівся на ноги.
Пихацька мешкала на Лівому березі в однокімнатній квартирі незугарної, без бальконів девятиповерхівки навпроти ринку «Юність». У помешканні був страшенний безлад, речі, здебільша одяг, жужмом лежали і на стільцях, і на столі, і на ліжку, і навіть у кутках на підлозі, хоча у покої стояли дві місткі шафи та ще був у коридорі чималий комод. Поетка жила сама і, як розповідали, тричі нещасливо виходила заміж, але дітей не мала від жодного чоловіка. Їй було десь під пятдесятку. Втім, вона, незважаючи на виразні ознаки старіння, скажімо, зморшки на обличчі, особливо біля очей та губ, все ще зовні справляла досить ефектне враження.
— Заходьте, — Пихацька впустила гостей до помешкання. — У мене трохи неприбрано. Ніяк не доходять руки привести все до ладу.
— Та чого вже там, Насте, соромитися? Зізнайся Юліянові чесно, що це в тебе такий стиль життя. Адже відколи ти сім років тому придбала цю квартиру, тут ніколи не було порядку, — засміявся Загуменний і сів на ліжко, перед тим відсунувши вбік купу нічних сорочок та спідньої жіночої білизни.
— А от побачиш, якогось дня тут все буде прибрано, присягаюся, — Пихацька недобрим оком зиркнула на Загуменного.
— Ну, й де та твоя збірка віршів? — Шатанович стояв біля книжних полиць, торкаючись пальцями тилій книг, але жодної не виймаючи.
— Зараз принесу. Але спочатку організую вам невеличкий частунок, — Пихацька змовницьки підморгнула і пішла на кухню.
Невдовзі вона принесла великий ста́вець з горою накла́данців, частина з яких була з ковбасою, а частина з твердим сиром. Потім дістала з розмальованої білими нарцизами тумби коло вікна фляшку руму «Bacardi» і три келишки. Все це розмістила на столі. А коли всі троє посідали і випили по першому келишку, вона принесла книжку зі своїми віршами і мовила:
— Я хочу ще прочитати кілька поезій. Не заперечуєте?
Шатанович схвально кивнув головою. Після випитого руму він почував себе, на диво, охвітно, і був готовий слухати Настине деклямо́вання скільки завгодно довго. Але Загуменний раптом замахав руками і зірвався з місця, вайкаючи.
— О, Господи, я зовсім забув, що маю сьогодні важливу зустріч.
— Що, невже не можна скасувати? Подзвони, скажи, що не можеш прийти, — мовила до нього Пихацька, але, як здалося Шатановичу, не вельми наполегливо.
— Ні, ні, ні, — відкаскувався Загуменний і рушив до виходу.
Пихацька пішла вслід і в коридорі кілька секунд перешіптувалася з ним. Потім почулося, як відчинилися і зачинилися двері, і вона повернулася до кімнати.
— Нічого, ми обійдемося і без нього, чи не так? — вона грайливо штурхнула Шатановича в плече.
— Не знаю, але мені якось незручно, що ми... — почав був Шатанович і затнувся, не договоривши.
— Облиш, Юліяне, — засміялася Пихацька. — Я не полюю за чоловіками під сімдесят років, та ще й жонатими. — Її веселило його збентеження. «От бовдур, налякався, що може втратити цноту. Та ти, голубе, вже не відмиєшся й нікому не докажеш, що нічого не було між нами, раз побував тут зі мною наодинці», — вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.
— Я б дуже не хотів, щоб довідалася Уляна, — голос Шатановича тремтів.
— Ну, що ти переживаєш? У мене, сподіваюся, вистачить клепки, щоб тримати язика на зашморзі — в її очах заграли бісики. — Ліпше випиймо ще по одній.
Шатанович мовчав. Почувався так, наче його волю паралізовано. Тільки й міг, що безрадно дивитися на Пихацьку й бездумно спостерігати за нею. А вона наповнила румом два келишки і один простягла йому.
— Ну, будьмо, — крикнула голосно і душком випила.
Шатанович випив свій рум через силу. Поклав келишок на стіл. Дивився на Пихацьку, не відриваючи погляду, як загіпнотизований. Без думок. Наче загубив сам себе. Перед ним була ця жінка з розпашілим лицем, були її очі, які горіли несамовитим блиском, був цей стіл, ця фляшка з залишками руму, ці келишки, ці шафи, ця кімната, а його самого не було. Він також бачив свої руки, ноги, чув, як пульсує кров у скронях, як хміль просочується у всі найдальші засторонки його мозку, але все це був не він, а хтось инший, чужий. Його ж самого не було ніде. «Де ж тоді я? Може, мене, того, що все це бачить і відчуває, нема й ніколи й не було? Може, я примарився собі?» — ця думка виникла, повільно проплила в його свідомості і щезла безслідно. Він вдивлявся і нічого більше не бачив. Там на тому місці, де пробігла думка, була порожнеча. Все инше існувало: жінка, її очі, стіл, фляшка, келишки, шафи, кімната, його власне тіло... Там же, де все це відображалося, осідаючи в памяті, не було нічого.
— Скажи, Юліяне, яка я з себе? Чи гарна? — запитала Пихацька. Вона була вже добряче підпила, весь час шкірила зуби і раз за разом голосно сміялася.
— Так, ти гарна, — відказав Шатанович, наче у напівсні.
— Глянь-но, які маю зличні перса, — Пихацька непевними, дещо нервоми рухами зняла з себе через голову сукенку, потім розщіпила блідо-блакитний станик з тоненької камки́, і з-під нього виринули дві невеликі білі півкулі з рожевими пиптиками. — Подобаються?
— Так, — майже пошепки відказав Шатанович.
Вона стояла майже гола. На ній були вузенькі бла́нжеві пантальонці, а на ногах босоніжки з лискучими срібними застібками.
— А як мої рівненькі, з плавкими лініями і такими звабними згинами ніжки, мій мякий доладний животик, що так прагне пестощів, а ще той мій заласний пагорок у міжніжжі, що нахабно випинається крізь тоненький нансу́к пантальонців? Як тобі це все? — запитала Пихацька.
Шатанович глядів на неї і мовчав. Він хотів відповісти, сказати, що це все гарне, знадливе, повне розкошів. Але язик не слухався його, він наче був чимось окремим, незалежним від його волі.
— Ти хотів би торкнутися, попестити якісь мої солоденькі місцинки?
— Ні, Насте, — відсторонено, безбарвним тоном мовили вуста Шатановича, над якими він не мав влади, — я не можу торкатися тебе, бо мене нема.
— Як прикро, Юліяне, що ти прийшов сюди, а твоя душа залишилася десь там й блукає вулицями Києва, — сумно проказала Пихацька, застібаючи станик й одягаючи сукенку.
— Я не знаю, чому так сталося, Насте. Це не від мене залежить.
— Ось на, візьми мої вірші, — вона простягла книжку. — Ти перекладеш їх на польську, як обіцяв?
— Так, перекладу, — Шатанович узяв книжку і наче в тумані вийшов з помешкання.
За місяць він переклав на польську всі вірші Пихацької і віддав переклад Загуменному.
— Тепер справа за тобою, Валер’яне. Ти говорив з Василем Форналем про видання моїх оповідок?
— Ще ні, але ти не хвилюйся, я обовязково поговорю з ним. І не сумнівайся, «Парабула» неодмінно надрукує твої оповідки.
Але минуло літо, потім осінь, настала зима, а Загуменний тільки й робив, що годував Шатановича обіцянками. Врешті, по новому році десь укінці січня чи на початку лютого Шатанович зателефонував у видавництво «Парабула». Редактор Форналь підняв слухавку.
— Це Шатанович. Добрий день, пане Василю. Як там з моїми оповідками. Загуменний обіцяв, що «Парабула» візьме їх до друку.
— Хто, Загуменний, це базікало несусвітнє?! — вигукнув здивовано Форналь, — А хто він такий, щоб мені щось указувати чи радити? Та я його й знати не хочу. Він щось там на пяні очі верзякав про вашу, пане Юліяне, книжку, але я його зразу відшив, сказав, що хай покладе на бочку три тисячі доларів і тоді поговоримо.
До Шатановича після цієї телефонної розмови з Форналем, врешті, дійшло, що Загуменний з Пихацькою просто ошукали його. Втім, не захотів здіймати бучі, не став вимагати заборони на публікацію свого перекладу. «Навіщо мені скандал? Ще, чого доброго, Уляна довідається, що я був у тої шльондри вдома. Хай це стане мені наукою. Бо за все треба платити. І за легковажність також. Але все-таки, які нікчемні людці в цій літературній ша́тії-братії! Не хочу більше нікого знати! Хай пропадуть пропадом.»
1 Вірші взято із книжки Антонія Цвіт «Гріховна таїна» Хрещатик, Київ, 1998
