Хтось з мудрих людей (здається, Франсуа Моріяк) сказав, що творчість — особливий вид молитви. Якщо це так, то акт творчости, як і акт молитви, будучи зверненням до Бога, не потребує і не терпить жодних посередників. Це означає, що душа автора в процесі творчости має бути вільна від будь-яких світоглядних конструкцій й навіть найпростіших мисленнєвих упереджень, а, отже, мусить контактувати з дійсністю навпрямки — винятково почуттями, а не розсудком, себто, відображати факти через те, які вони викликають емоції, а не через те, як їх осмислює ум. Ця потреба безпосереднього контакту висуває перед автором ще одну абсолютно необхідну вимогу — перебувати в тиші, в стані живої уваги й високої чутливости, не піддаватися збуренню думок, бути відстороненим від усього, а тому здатним сприймати дійсність не фраґментарно, а цілісно, що, ясна річ, дуже важко досягти, беручи активну участь у якійсь суспільній, культурній, політичній, релігійній чи иншій такого шибу діяльності. Якщо ж іґнорувати цю вимогу, то це так чи инакше неґативно позначиться на результатах творчости.
Тим часом переважна маса людей (зосібна, і творчі одиниці) прагнуть саме діяльности, спокій, уважне споглядання речей і подій викликає в них внутрішній опір, нехіть, рішуче відторгнення. Спонукою цього завжди є сформована розумом якась ціль, базована на бажанні тим чи иншим способом вивищитися серед загалу, здобути повагу й захоплення в инших, що в свою чергу дає (чи радше створює ілюзію) відчуття значущости у власних очах, виправдовує існування на цьому світі, приносить таку собі уявну видимість безпеки, захищености. Таким чином, якщо говоримо про творчість, виникає конфлікт між творчим поривом, який не терпить жодних цілей, взагалі будь-яких втручань думки, і прагненням знайти прихисток, певність у житті, в якому нема і не може бути ні прихистку, ні певности.
З огляду на це кожна творча особистість рано чи пізно змушена робити вибір, що́ для неї важливіше — власне чиста творчість чи досягнення внутрішньої безпеки за допомогою творчости, иншими словами вибирати життя в спогляданні чи життя в діяльності. Одні вибирають перше, другі вибирають друге. Творчий же результат і тих, і тих залежить насамперед від потужности таланту. Втім, твори перших характеризуються більш глибоким проникненням у дійсність, зосередженням на важливих екзистенційних сенсах, а твори других акцентуйовані на зовнішніх проявах життя, на бездоганно викінченому зображенні ряснобарвя художньої ліпнини, себто, для перших головним є досконалість внутрішнього змісту твору, а для других довершеність його зовнішньої форми.
Саме цей вибір і дає підстави ділити письменників на дві категорії — авторів публічних і авторів непублічних. Звичайно, цей поділ приблизний, не носить категоричного характеру і може мати ті чи инші відхилення залежно від того, які схильності і в якій мірі виявляє конкретна творча особистість. А тому публічність-непублічність може мати як крайні, так і помірковані форми.
Характерною рисою публічних авторів є те, що вони опановані несамовитою жагою суспільного визнання, а тому активно реклямують і популяризують свої твори всіма можливими способами. Вони віддають самореклямі величезну частину енерґії, відбираючи її, ясна річ, від власної творчости. Прагнучи постійно бути присутніми в інформаційному просторі, вони під будь-яким приводом і без приводу намагаються нагадувати про себе, і то иноді навіть вдаючись до сумнівних з морального погляду кроків. Потреба перебувати у центрі уваги є воістину їхнім прокляттям, позаяк зчаста приносить їм великі душевні страждання, зосібна, заздрість до чужих успіхів і пекучі сумніви у вартості своїх текстів, адже життя вкрай мінливе, непостійне, повне прикрих несподіванок, як і уподобання людей. Тож якщо сьогодні публіка тобою захоплюється, то завтра всі вмах можуть від тебе відвернутися, бо знайшли собі иншого кумира. І хоча узалежнювати свою творчість від ставлення людей явно нерозумно і контрпродуктивно, це ніяким чином не впливає на публічних авторів — вони не годні вгамувати своєї жаги визнання.
Та є ще одна, може, важливіша біда публічних авторів. Їхня вперта спрямованість на те, щоб сподобатися читачам, чимось вразити, здивувати їх, і тим привернути до себе, вельми неґативно може позначитися на якості того, що вони пишуть. Адже письменник, як згадувалося вище, має насамперед виражати своє власне творче єство, своє ориґінальне бачення дійсности. Якщо ж він писатиме з постійним позирком, як сприйме написане той чи инший читач, то його твір буде, так би мовити, з недо́хватом, з певним ґанджем, йому бракуватиме конче потрібної художньої досконалости, яка неможлива без повної свободи митця хай там від чого.
Отже, публічним авторам якщо й вдається написати добрий твір, то це лише тоді, коли вони неабияк обдаровані, а, отже, не завдяки, а всупереч своїй публічності. Позитивом, гадаю, тут є лише одне — їхні тексти завжди будуть помічені, ніколи не пройдуть повз увагу читача. Час же відсіє зерна від полови.
Ситуація з непублічними авторами суттєво инша. Вони зовсім позбавлені або майже позбавлені жаги визнання. Ба більше, публічність їх обтяжує, викликає психологічний дискомфорт, а багато кого по-справжньому лякає і навіть внутрішньо паралізує, вбиваючи у них будь-який творчий рух. Перебувати на виду, бути предметом суспільного зацікавлення для них нестерпно, бо це сприймається ними як зазіхання на найдорожче, що у них є — таїну контакту з Невисловним, тим, що настільки крихке й витончене, що щезає при найменшому необережному доторкові, залишаючи по собі лише попіл, себто, гірку згадку про погублену можливість, яку не повернути ніякими благаннями, ніякими мудрованими заходами і стежки якої неспогадані. Непублічні автори одержимі иншою жагою — захистити цю таїну від чужого ока, грубих доторків, оцінок, навіть уберегти її від самих себе, бо почувають перед нею воістину богобійний страх. Тож ради захисту цієї таїни вони готові йти на хай які жертви, в тому числі і на відмову не тільки від публікації написаного твору, а й навіть згадувати про нього найближчим друзям, не кажучи вже, щоб показати його хоч комусь. Доля найбільшої поетки США Емілі Дікінсон, яка за життя не опублікувала жодної поетичної збірки, є виразною ілюстрацією такого незрозумілого і загадкового для багатьох творчого наставлення.
Вся енерґія непублічних авторів зосереджена винятково на творчості, на тому, аби максимально стотно виразити почування власної душі, і то саме почування, а не раціональні реакції. Ні про яке кориґування творчого процесу з тим, як сприйме твір читач, для них і мови не може бути. Той, хто пише, і те, про що пишеться, у цьому випадку становить собою одне єдине ціле. Між ними нема й не може бути нікого й нічого ще. А позаяк звязок душі непублічного автора із завжди новою, свіжою дійсністю безпосередній, то й результат його творчости новий, свіжий, себто, абсолютно ориґінальний, що і є головною ознакою високої художньої якости. Ось чому твори непублічних авторів глибші, порівнюючи з творами авторів публічних, хоча иноді і здаються надто ускладненими, неяскравими, позбавленими ефектної кольористики. Не дивно також, що ці твори зчаста не мають успіху в широкого читача — нове, незнане не може резонувати зі свідомістю людей, які налаштовані на знане, впізнаване, засвоєне раніше.
От і виходить, що непублічні автори з одного боку самі свідомо чи несвідомо уникають розголосу своїх творів, не виявляють належної наполегливости, аби їх публікувати, а з другого боку їхні тексти важкі для сприйняття читацьким загалом. Таким чином творчість непублічних авторів у силу цих обставин прирікається в Україні на небуття.
Для української літератури, яка все ще перебуває в стані становлення і поки що не вийшла як рівноправна одиниця на простори світової культури, проблема публічних-непублічних авторів стоїть особливо гостро. Бо якщо в инших країнах є певний механізм виявлення і підняття наверх талановитих непублічних авторів, то в Україні він цілковито відсутній. У нас шанси отримати сяке-таке визнання мають лише публічні автори, себто, ті, які прагнуть і вміють реклямувати свою творчість, наділені хистом знаходити кошти і впливових людей, щоб публікувати і доносити до суспільства свої твори. Непублічні автори, ті, які не хочуть і не вміють це робити, жодних шансів на визнання не мають. І тільки сліпий випадок може цю ситуацію змінити, як от це сталося з романом Анатоля Свидницького «Люборацькі», який невідь-як потрапив на очі Івана Франка.
Причиною цієї фатальної проблеми з непублічними авторами є певна шпетність, така собі скривленість нашого літературного процесу, в якому головним важелем письменницького успіху, себто, здобуття популярности в читацького загалу служить не так якість твору, як максимально потужна його рекляма, і то організована насамперед самим автором. Що сильніше автор кричить про себе на усіх перехрестях, то більше людей звертає увагу на його твори і бажає їх читати. І якщо текст наділений хоч дрібкою художньої якости, то лаври йому забезпечено.
Всесилля реклями, яка за самим визначенням не є і не може бути обєктивна, викликана фактичною відсутністю в нас інституту літературної критики — кількох десятків авторитетних і максимально активних у своїй царині фахівців, незалежних, нічим не заанґажованих, безоглядних і чесних у судженнях, здатних оцінювати художній твір, покладаючись винятково на своє чуття і зчаста всупереч загальним настроям і, найголовніше, непідвладних реклямному чавилові. Їхні (якщо б такі фахівці були) блискавичні відгуки у формі влучних зауважень, реплік, коротких заміток, детальних рецензій і публічних виступів у ЗМІ на нововидані книги, а також їхні дискусії, суперечки й полеміка з приводу цих книг, належним чином могли би збалянсовувати реклямне засилля, давали би можливість піднятися наверх справді вартісним текстам і служили би своєрідним фільтром для посередніх. На них же покладалася би і відповідальність знаходити високоякісні твори і в середовищі непублічних авторів, не допускаючи, щоб вони залишилися поза увагою й пішли в небуття. Таким чином українська література могла би суттєво збагатитися, а, може, би і відкрила для себе таких митців, які стали би справжньою окрасою і вивели би її з культурного узбіччя світу.
Тим часом наш літературний процес залишається неповновартісним. У ланцюжку автор-видавець-рекляма-літкритика-читач як бракувало, так і бракує надважливої четвертої ланки — літкритики. А раз так, то ні про який ефективний відбір, при якому наверх потрапляють найталановитіші творчі одиниці і мови не може бути. А, отже, література, в якій дорогу мають лише публічні автори, а для непублічних авторів вона закрита, така література просто приречена пасти задніх, що і бачимо сьогодні — досі жоден наш літератор не отримав загальносвітового визнання, а ті, хто мають певну популярність в Україні, не надто цікаві за її межами. Адже одне діло здобувати популярність там, де все вирішує винятково рекляма, а зовсім инше діло отримувати поціно́вання там, де рекляма стикається з противагою в особі літературної критики, голос якої має неабияку вагу.
Тим часом переважна маса людей (зосібна, і творчі одиниці) прагнуть саме діяльности, спокій, уважне споглядання речей і подій викликає в них внутрішній опір, нехіть, рішуче відторгнення. Спонукою цього завжди є сформована розумом якась ціль, базована на бажанні тим чи иншим способом вивищитися серед загалу, здобути повагу й захоплення в инших, що в свою чергу дає (чи радше створює ілюзію) відчуття значущости у власних очах, виправдовує існування на цьому світі, приносить таку собі уявну видимість безпеки, захищености. Таким чином, якщо говоримо про творчість, виникає конфлікт між творчим поривом, який не терпить жодних цілей, взагалі будь-яких втручань думки, і прагненням знайти прихисток, певність у житті, в якому нема і не може бути ні прихистку, ні певности.
З огляду на це кожна творча особистість рано чи пізно змушена робити вибір, що́ для неї важливіше — власне чиста творчість чи досягнення внутрішньої безпеки за допомогою творчости, иншими словами вибирати життя в спогляданні чи життя в діяльності. Одні вибирають перше, другі вибирають друге. Творчий же результат і тих, і тих залежить насамперед від потужности таланту. Втім, твори перших характеризуються більш глибоким проникненням у дійсність, зосередженням на важливих екзистенційних сенсах, а твори других акцентуйовані на зовнішніх проявах життя, на бездоганно викінченому зображенні ряснобарвя художньої ліпнини, себто, для перших головним є досконалість внутрішнього змісту твору, а для других довершеність його зовнішньої форми.
Саме цей вибір і дає підстави ділити письменників на дві категорії — авторів публічних і авторів непублічних. Звичайно, цей поділ приблизний, не носить категоричного характеру і може мати ті чи инші відхилення залежно від того, які схильності і в якій мірі виявляє конкретна творча особистість. А тому публічність-непублічність може мати як крайні, так і помірковані форми.
Характерною рисою публічних авторів є те, що вони опановані несамовитою жагою суспільного визнання, а тому активно реклямують і популяризують свої твори всіма можливими способами. Вони віддають самореклямі величезну частину енерґії, відбираючи її, ясна річ, від власної творчости. Прагнучи постійно бути присутніми в інформаційному просторі, вони під будь-яким приводом і без приводу намагаються нагадувати про себе, і то иноді навіть вдаючись до сумнівних з морального погляду кроків. Потреба перебувати у центрі уваги є воістину їхнім прокляттям, позаяк зчаста приносить їм великі душевні страждання, зосібна, заздрість до чужих успіхів і пекучі сумніви у вартості своїх текстів, адже життя вкрай мінливе, непостійне, повне прикрих несподіванок, як і уподобання людей. Тож якщо сьогодні публіка тобою захоплюється, то завтра всі вмах можуть від тебе відвернутися, бо знайшли собі иншого кумира. І хоча узалежнювати свою творчість від ставлення людей явно нерозумно і контрпродуктивно, це ніяким чином не впливає на публічних авторів — вони не годні вгамувати своєї жаги визнання.
Та є ще одна, може, важливіша біда публічних авторів. Їхня вперта спрямованість на те, щоб сподобатися читачам, чимось вразити, здивувати їх, і тим привернути до себе, вельми неґативно може позначитися на якості того, що вони пишуть. Адже письменник, як згадувалося вище, має насамперед виражати своє власне творче єство, своє ориґінальне бачення дійсности. Якщо ж він писатиме з постійним позирком, як сприйме написане той чи инший читач, то його твір буде, так би мовити, з недо́хватом, з певним ґанджем, йому бракуватиме конче потрібної художньої досконалости, яка неможлива без повної свободи митця хай там від чого.
Отже, публічним авторам якщо й вдається написати добрий твір, то це лише тоді, коли вони неабияк обдаровані, а, отже, не завдяки, а всупереч своїй публічності. Позитивом, гадаю, тут є лише одне — їхні тексти завжди будуть помічені, ніколи не пройдуть повз увагу читача. Час же відсіє зерна від полови.
Ситуація з непублічними авторами суттєво инша. Вони зовсім позбавлені або майже позбавлені жаги визнання. Ба більше, публічність їх обтяжує, викликає психологічний дискомфорт, а багато кого по-справжньому лякає і навіть внутрішньо паралізує, вбиваючи у них будь-який творчий рух. Перебувати на виду, бути предметом суспільного зацікавлення для них нестерпно, бо це сприймається ними як зазіхання на найдорожче, що у них є — таїну контакту з Невисловним, тим, що настільки крихке й витончене, що щезає при найменшому необережному доторкові, залишаючи по собі лише попіл, себто, гірку згадку про погублену можливість, яку не повернути ніякими благаннями, ніякими мудрованими заходами і стежки якої неспогадані. Непублічні автори одержимі иншою жагою — захистити цю таїну від чужого ока, грубих доторків, оцінок, навіть уберегти її від самих себе, бо почувають перед нею воістину богобійний страх. Тож ради захисту цієї таїни вони готові йти на хай які жертви, в тому числі і на відмову не тільки від публікації написаного твору, а й навіть згадувати про нього найближчим друзям, не кажучи вже, щоб показати його хоч комусь. Доля найбільшої поетки США Емілі Дікінсон, яка за життя не опублікувала жодної поетичної збірки, є виразною ілюстрацією такого незрозумілого і загадкового для багатьох творчого наставлення.
Вся енерґія непублічних авторів зосереджена винятково на творчості, на тому, аби максимально стотно виразити почування власної душі, і то саме почування, а не раціональні реакції. Ні про яке кориґування творчого процесу з тим, як сприйме твір читач, для них і мови не може бути. Той, хто пише, і те, про що пишеться, у цьому випадку становить собою одне єдине ціле. Між ними нема й не може бути нікого й нічого ще. А позаяк звязок душі непублічного автора із завжди новою, свіжою дійсністю безпосередній, то й результат його творчости новий, свіжий, себто, абсолютно ориґінальний, що і є головною ознакою високої художньої якости. Ось чому твори непублічних авторів глибші, порівнюючи з творами авторів публічних, хоча иноді і здаються надто ускладненими, неяскравими, позбавленими ефектної кольористики. Не дивно також, що ці твори зчаста не мають успіху в широкого читача — нове, незнане не може резонувати зі свідомістю людей, які налаштовані на знане, впізнаване, засвоєне раніше.
От і виходить, що непублічні автори з одного боку самі свідомо чи несвідомо уникають розголосу своїх творів, не виявляють належної наполегливости, аби їх публікувати, а з другого боку їхні тексти важкі для сприйняття читацьким загалом. Таким чином творчість непублічних авторів у силу цих обставин прирікається в Україні на небуття.
Для української літератури, яка все ще перебуває в стані становлення і поки що не вийшла як рівноправна одиниця на простори світової культури, проблема публічних-непублічних авторів стоїть особливо гостро. Бо якщо в инших країнах є певний механізм виявлення і підняття наверх талановитих непублічних авторів, то в Україні він цілковито відсутній. У нас шанси отримати сяке-таке визнання мають лише публічні автори, себто, ті, які прагнуть і вміють реклямувати свою творчість, наділені хистом знаходити кошти і впливових людей, щоб публікувати і доносити до суспільства свої твори. Непублічні автори, ті, які не хочуть і не вміють це робити, жодних шансів на визнання не мають. І тільки сліпий випадок може цю ситуацію змінити, як от це сталося з романом Анатоля Свидницького «Люборацькі», який невідь-як потрапив на очі Івана Франка.
Причиною цієї фатальної проблеми з непублічними авторами є певна шпетність, така собі скривленість нашого літературного процесу, в якому головним важелем письменницького успіху, себто, здобуття популярности в читацького загалу служить не так якість твору, як максимально потужна його рекляма, і то організована насамперед самим автором. Що сильніше автор кричить про себе на усіх перехрестях, то більше людей звертає увагу на його твори і бажає їх читати. І якщо текст наділений хоч дрібкою художньої якости, то лаври йому забезпечено.
Всесилля реклями, яка за самим визначенням не є і не може бути обєктивна, викликана фактичною відсутністю в нас інституту літературної критики — кількох десятків авторитетних і максимально активних у своїй царині фахівців, незалежних, нічим не заанґажованих, безоглядних і чесних у судженнях, здатних оцінювати художній твір, покладаючись винятково на своє чуття і зчаста всупереч загальним настроям і, найголовніше, непідвладних реклямному чавилові. Їхні (якщо б такі фахівці були) блискавичні відгуки у формі влучних зауважень, реплік, коротких заміток, детальних рецензій і публічних виступів у ЗМІ на нововидані книги, а також їхні дискусії, суперечки й полеміка з приводу цих книг, належним чином могли би збалянсовувати реклямне засилля, давали би можливість піднятися наверх справді вартісним текстам і служили би своєрідним фільтром для посередніх. На них же покладалася би і відповідальність знаходити високоякісні твори і в середовищі непублічних авторів, не допускаючи, щоб вони залишилися поза увагою й пішли в небуття. Таким чином українська література могла би суттєво збагатитися, а, може, би і відкрила для себе таких митців, які стали би справжньою окрасою і вивели би її з культурного узбіччя світу.
Тим часом наш літературний процес залишається неповновартісним. У ланцюжку автор-видавець-рекляма-літкритика-читач як бракувало, так і бракує надважливої четвертої ланки — літкритики. А раз так, то ні про який ефективний відбір, при якому наверх потрапляють найталановитіші творчі одиниці і мови не може бути. А, отже, література, в якій дорогу мають лише публічні автори, а для непублічних авторів вона закрита, така література просто приречена пасти задніх, що і бачимо сьогодні — досі жоден наш літератор не отримав загальносвітового визнання, а ті, хто мають певну популярність в Україні, не надто цікаві за її межами. Адже одне діло здобувати популярність там, де все вирішує винятково рекляма, а зовсім инше діло отримувати поціно́вання там, де рекляма стикається з противагою в особі літературної критики, голос якої має неабияку вагу.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
