Неспогадана смерть Йосипа Коса, що сталася понад місяць тому вкінці травня, справила на Шатановича вельми гнітюче враження. Він ні про що инше не міг думати, як тільки про кричущу несправедливість Небес до цього блискучого художника-мініятюриста, який дожив до девяноста трьох років, та так і не отримав сякого-такого визнання. Його дивовижні багатством кольорів і форм образки́ ні в кого не викликали ані найменшого зацікавлення. Люди дивилися на них як на щось незрозуміле, невідь для чого створене і не знали, що казати: хвалити чи ганити? А фахівці вслід за ними глибокодумно зідхали, порівнювали Косові мініятюри з роботами прославлених майстрів минулого, і не знаходили нічого, щоб зворушило їхні серця — «копії, подекуди досконалі, але тільки копії, без живого вираження душі».
Шатанович на похорон Коса, який відбувся зразу наступного дня по смерті, себто, двадцять пятого травня, не пішов. Він не любив похоронів.
— Що я там не бачив? Поприходять ті кількоро старих дідів і баб, які знали його, може, і зі школи, а ще якісь нікому не відомі родичі, претенденти на його помешкання, для яких Косова творчість таке собі суте дивацтво, а також якісь випадкові особи, без яких, як знаємо, не буває жодного похорону, і будуть усі гуртом ляси точити, обсмоктувати всякі заяложені небилиці з життя небіжчика, але й словом не згадають про головне — його мальо́вання, ті численні картинки на клаптях картону не більших за дві долоні, які він самозаглиблено малював тижнями й місяцями, ради яких жив і які тільки й тримали його при житті. І якщо я щось і спробую сказати, пояснити про нього, то на мене вся ця братія дивитиметься вилупивши очі, не розуміючи, що я там таке мудроване патякаю, — пояснював Шатанович дружині, яка з дня на день обурювалася і довго не могла заспокоїтися, що він не пішов віддати останню шану померлому.
— Як ти можеш, Юліяне, бути таким безсердечним, — мало що не кричала вона. — Таж він останні кілька років був твоїм чей єдиним другом, як не є?
Такі прикрі сцени виникали між ними щоразу, коли мова заходила про Коса, і знай повторювалися протягом місяця. Уляна осуджувала мужа. Їй не вкладалося в голові, як можна було не піти на похорон приятеля, який, коли не стало Олега Миреґи, залишався єдиним, з ким Шатанович частенько бачився, бував у нього вдома, вів тривалі бесіди про творчість і загалом про життя, ділячись тим найсокровеннішим, що мучило його серце.
Якби ж то вона знала, як важко, з яким пекучим болем переживав Шатанович утрату Коса. Цей біль був такий глибокий, такий всеосяжний, що він просто не годен був про нього говорити — слова були пусті, нічого не виражали, звучали фальшиво і, вимовлені, лише додавали більших страждань. Тож нічого не лишалося, як взагалі не розтуляти рота, бути німим, напустивши на себе машкару байдужости. І він мовчав. Нічого нікому не говорив, ні з ким не ділився зі своїм горем. У тому числі і з дружиною.
Сьогодні вночі Шатанович та Уляна ні на хвильку не склепили очей — масована ракетна атака на Київ була найбільша за всі майже чотири з половиною роки війни. Вибухи лунали по всіх районах столиці. Здавалося, що кожної наступної мити може вдарити саме по їхньому будинку.
— Даремно ми не пішли в укриття, — схлипувала Уляна, припавши до грудей мужа.
— Що ж, уже пізно кудись бігти, — відказував Шатанович, відчуваючи, як страх протинає його нутро.
Вони, притулившись одне до одного, ні живі, ні мертві сиділи у лазничці на краю ванни, сподіваючись, що «правило чотирьох стін» порятує їх. Але це була марна надія, бо якщо буде влучання, то ніщо не спасе. Вони знали це, бачили на власні очі, як обвалюються бетонні конструкції від найвищого до найнижчого поверхів, коли в багатоповерхівку влучає ракета.
Уранці, коли бомбардування припинилося і Уляна, знеможена безсонною ніччю, впала на ліжко і тут же заснула, Шатанович зазирнув у смартфон. Повідомлялося, що десь зовсім поряд у Дарницькому районі ракета зруйнувала шістнадцятитоповерховий будинок. Загинуло тридцятеро осіб, серед них і діти, а близько ста людей зазнало поранень.
«Цього разу пронесло. Але наступного разу можемо бути і ми. Треба забиратися з Києва. Але куди? Може, на Чернігівщину, в мою батьківську хату, яка вже багато років стоїть пусткою? Та чи згодиться Уляна?» — він глянув на дружину, яка спала на боці в легенькій лляній нічній сорочці, відкинувши геть покривало, бо в кімнаті було душно. Її гарна з наманікюреними нігтями рука звисала над краєм ліжка і раз у раз ледь помітно подриґувалася. «Навряд чи вона захоче, — подумав. — Скаже, що ліпше виїхати до Львова, до її тата й мами».
Шатановичу, який хоч і почувався втомленим, спати не хотілося. Він пройшовся по кімнаті, вирівняв ногою кутик килима на підлозі, який задерся, і покволом підійшов до вікна. Сонце вже піднялося доволі високо. Небо було ясне й аж разило прозористою блакиттю. Вдалині за громаддям висотних будинків здіймалися темні клуби диму. Він глядів у той бік, і не міг відірвати очей. Дивний всеохопний спокій опанував його. На якийсь час усе нічне жахіття щезло з його памяти — завивання сирен, хурчання безпілотників, оглушливі вибухи, панічний страх смерти, уривчаті зойки Уляни... Не було нічого в його голові. В тому числі і болю за Йосипом Косом, і всіх инших численних гіркот його життя. Жодної згадки про минуле, жодного образу про майбутнє не виринало в свідомості. Тільки ясне небо і гігантський стовп диму над далекою панорамою Києва. І це все, що справді існувало. Тепер і зараз.
Шатанович на похорон Коса, який відбувся зразу наступного дня по смерті, себто, двадцять пятого травня, не пішов. Він не любив похоронів.
— Що я там не бачив? Поприходять ті кількоро старих дідів і баб, які знали його, може, і зі школи, а ще якісь нікому не відомі родичі, претенденти на його помешкання, для яких Косова творчість таке собі суте дивацтво, а також якісь випадкові особи, без яких, як знаємо, не буває жодного похорону, і будуть усі гуртом ляси точити, обсмоктувати всякі заяложені небилиці з життя небіжчика, але й словом не згадають про головне — його мальо́вання, ті численні картинки на клаптях картону не більших за дві долоні, які він самозаглиблено малював тижнями й місяцями, ради яких жив і які тільки й тримали його при житті. І якщо я щось і спробую сказати, пояснити про нього, то на мене вся ця братія дивитиметься вилупивши очі, не розуміючи, що я там таке мудроване патякаю, — пояснював Шатанович дружині, яка з дня на день обурювалася і довго не могла заспокоїтися, що він не пішов віддати останню шану померлому.
— Як ти можеш, Юліяне, бути таким безсердечним, — мало що не кричала вона. — Таж він останні кілька років був твоїм чей єдиним другом, як не є?
Такі прикрі сцени виникали між ними щоразу, коли мова заходила про Коса, і знай повторювалися протягом місяця. Уляна осуджувала мужа. Їй не вкладалося в голові, як можна було не піти на похорон приятеля, який, коли не стало Олега Миреґи, залишався єдиним, з ким Шатанович частенько бачився, бував у нього вдома, вів тривалі бесіди про творчість і загалом про життя, ділячись тим найсокровеннішим, що мучило його серце.
Якби ж то вона знала, як важко, з яким пекучим болем переживав Шатанович утрату Коса. Цей біль був такий глибокий, такий всеосяжний, що він просто не годен був про нього говорити — слова були пусті, нічого не виражали, звучали фальшиво і, вимовлені, лише додавали більших страждань. Тож нічого не лишалося, як взагалі не розтуляти рота, бути німим, напустивши на себе машкару байдужости. І він мовчав. Нічого нікому не говорив, ні з ким не ділився зі своїм горем. У тому числі і з дружиною.
Сьогодні вночі Шатанович та Уляна ні на хвильку не склепили очей — масована ракетна атака на Київ була найбільша за всі майже чотири з половиною роки війни. Вибухи лунали по всіх районах столиці. Здавалося, що кожної наступної мити може вдарити саме по їхньому будинку.
— Даремно ми не пішли в укриття, — схлипувала Уляна, припавши до грудей мужа.
— Що ж, уже пізно кудись бігти, — відказував Шатанович, відчуваючи, як страх протинає його нутро.
Вони, притулившись одне до одного, ні живі, ні мертві сиділи у лазничці на краю ванни, сподіваючись, що «правило чотирьох стін» порятує їх. Але це була марна надія, бо якщо буде влучання, то ніщо не спасе. Вони знали це, бачили на власні очі, як обвалюються бетонні конструкції від найвищого до найнижчого поверхів, коли в багатоповерхівку влучає ракета.
Уранці, коли бомбардування припинилося і Уляна, знеможена безсонною ніччю, впала на ліжко і тут же заснула, Шатанович зазирнув у смартфон. Повідомлялося, що десь зовсім поряд у Дарницькому районі ракета зруйнувала шістнадцятитоповерховий будинок. Загинуло тридцятеро осіб, серед них і діти, а близько ста людей зазнало поранень.
«Цього разу пронесло. Але наступного разу можемо бути і ми. Треба забиратися з Києва. Але куди? Може, на Чернігівщину, в мою батьківську хату, яка вже багато років стоїть пусткою? Та чи згодиться Уляна?» — він глянув на дружину, яка спала на боці в легенькій лляній нічній сорочці, відкинувши геть покривало, бо в кімнаті було душно. Її гарна з наманікюреними нігтями рука звисала над краєм ліжка і раз у раз ледь помітно подриґувалася. «Навряд чи вона захоче, — подумав. — Скаже, що ліпше виїхати до Львова, до її тата й мами».
Шатановичу, який хоч і почувався втомленим, спати не хотілося. Він пройшовся по кімнаті, вирівняв ногою кутик килима на підлозі, який задерся, і покволом підійшов до вікна. Сонце вже піднялося доволі високо. Небо було ясне й аж разило прозористою блакиттю. Вдалині за громаддям висотних будинків здіймалися темні клуби диму. Він глядів у той бік, і не міг відірвати очей. Дивний всеохопний спокій опанував його. На якийсь час усе нічне жахіття щезло з його памяти — завивання сирен, хурчання безпілотників, оглушливі вибухи, панічний страх смерти, уривчаті зойки Уляни... Не було нічого в його голові. В тому числі і болю за Йосипом Косом, і всіх инших численних гіркот його життя. Жодної згадки про минуле, жодного образу про майбутнє не виринало в свідомості. Тільки ясне небо і гігантський стовп диму над далекою панорамою Києва. І це все, що справді існувало. Тепер і зараз.
