Червень почався спекою. Вже третій день у Києві температура сягала тридцяти двох і більше градусів. З непокритою головою на розпечені сонцем вулиці годі було й потикатися. Юліян Шатанович вийшов з метра на Контрактовій площі і невдовзі вже був біля старого триповерхового будинку, де на другому поверсі у невеликій двокімнатній квартирі мешкав художник-мініятюрист Йосип Кос. Відтоді, як Юліян познайомився з ним в Національному художньому музеї два роки тому, то коли-не-коли навідувався до нього.
— О, це ви, Юліяне! Вельми радий бачити, заходьте до господи. Я якраз запарив зеленого чаю, справжнього китайського. Певен, в такій жароті це єдине спасіння, — із веселими искорками в очах мовив Йосип, впускаючи гостя до помешкання.
— Еге ж, пече добряче, а ще навіть не полудне, — Шатанович потис Косові руку й звернув увагу, що подовгастий шрам на його лисій голові став темнішим, а на посіченому зморшками обличчі стало ще більше всяких рисок, кривульок та вилюжок. Утім, його сиві, підкручені догори вуса бачилися все такими ж хвацькими, як і раніше, і вся його худорлява постава була все така ж міцна, повна енерґії. «Дивовижно, звідки в цього чоловіка стільки життєвої сили? І де він її черпає? А йому, наскільки знаю, уже під девяносто», — подумав Юліян.
— А ось і чай, — Йосип поклав на стіл деревяну тацю з порцеляновим чайничком, розписаним зеленими листочками ґінґо і двома також порцеляновими з листочками ґінґо горнятками. — Який витончений пахіт! Відчуваєте? — він підсунув одне горнятко до Юліяна і став неквапливо наливати чай.
Аромат свіжого чаю поширився по кімнаті, скоботячи ніздрі Шатановича. На його вустах пробігла легка посмішка.
— Так, Йосипе, справді божистий запах.
Кос налив чаю до свого горнятка і сів за стіл. Його обличчя дещо спохмурніло, і він сказав:
— Як так вийшло, Юліяне, що вибори виграв якийсь комедійний актор Зеленський, а не професійний політик Порошенко? Усі тепер бояться, що він здасть Україну москалям.
— Не знаю, все може бути. А люди наші завсіди славилися курячим розумом — падкі на чутки, вірять тому, що назовні, а того, що криється в нутрі, не бачать.
— Непевні часи настають, — тихо мовив Кос, сьорбнувши чаю.
— Якщо не щось гірше, — додав Шатанович. Тоді підніс до вуст горнятко з чаєм і став пити маленькими порціями, смакуючи кожен ковток.
Якийсь час обидвоє мовчали. З відчиненого вікна долинав шум вулиці: кроки пішохідців, шурхіт коліс. Иноді знадвору на підвіконня, де була прилаштована годівниця, сідало кілька голубів, які тут же відлітали, бо в ній не було і крихти корму.
— Я часто застановляюся, навіщо мистець творить, і для кого? Для людей, щоб отримати від них похвалу, чи винятково для себе, бо його змушує якась внутрішня спонука? — перервав мовчанку Шатанович, який устав з-за столу і тепер стояв біля шкіряного, місцями протертого до дір фотеля. Він тримав у руках найновішу Косову мініятюру, на якій було зображено маленького хлопчика, який дмухає на кульбабу, що перетворилася на пухову кульку. Кілька пушинок уже майже відірвалися і готові летіти в невідоме.
— Що це за творчість, якщо вона спонукана не внутрішньою потребою, а бажанням заслужити визнання в публіки? Що, догоджати людським смакам? Даруйте, але нічого огиднішого і бути не може? — старий також устав з-за столу і підійшов до Шатановича. — Сподобалося? Це мій автопортрет. Я в далекому дитинстві.
— Аж не не віриться, що це миле хлопя ви, Йосипе!
— А це таки я, — зі смутком в голосі сказав Кос.
— Мушу сказати, що образок вельми символічний. Сотні насінин... І лише якась одна-дві потрапить у добрий ґрунт, щоб навесні прорости пречудною жовтою квіткою, — Юліян, уважно вдивлявся у мініятюру, вивчаючи кожну деталь.
— Так і доля митця. Можна бути генієм і померти непоцінованим, бо на шляху не трапилося сприятливого середовища, — зауважив Йосип.
— Тоді що, все залежить не від таланту, а від сліпого випадку? — Шатанович поклав образок на бильце фотеля і повернув голову до художника.
— Від таланту також, ясна річ. Але насамперед від випадку. Адже оцінити справді якісний художній твір не так просто. Для цього треба бути дуже чутливим, здатним відсторонитися від баґажу минулого досвіду і сприймати новостворене винятково серцем. Тільки так можна побачити те, що є безумовною ознакою справжньої творчости — новизну. Та ба, не так багато людей на таке спроможні. Переважна більшість дивиться і не бачить, бо сприймає новий твір не серцем, а розсудком, шукаючи в ньому відповідність до своїх засвоєних раніше уявлень про якісне і неякісне. От і виходить, що лише випадкове прозріння може відкрити високоякісний твір людям, і то не багатьом, а одиницям.
— А як же ті, що зі шкіри пнуться, кричать про себе з кожної діри, аби тільки привернути до себе увагу? І я би не сказав що, їхні натуги марні, судячи з того, скільки пустодзвонів сьогодні купається в славі і почестях.
— Ця слава, Юліяне, має короткі ноги. Якщо твір поверховий, побудований на суто зовнішніх ефектах, не проникає в глибини, то він не витримає випробування часом, і його рано чи пізно забудуть.
— Може, і так. Але нікчемам, обкоськаним славою, байдуже, що там буде потім. Для них важливіше насолоджуватися благами тепер, зосібна, й матеріяльними, — заперечив Шатанович.
— Що ж, для того вони й живуть. Це їхній вибір. Бути в центрі уваги, щоб про них говорили, ними захоплювалися — це і є їхня мета. Для них не творчість на першому місці, а слава. Творчість лише засіб. Позбав їх віри в можливість добитися слави, і вони втратять будь-яку цікавість до творчости, — Йосип сів на фотель. — А я, як бачите, не втратив. І малюватиму до смерти, бо мені це головне, а не що там кажуть люди, захоплюються моїми роботами чи ні, — він указав на мініятюри, якими були обліплені всі стіни в покої. — Гадаю, що і ви також пишете і далі писатимете свої оповідки незалежно від того, хоче там хтось читати їх чи ні. Бо квітка просто розквітає. І їй байдуже, прилетять до неї комахи чи ні.
Шатанович схвально кивнув головою і мовив:
— Маєте повну слушність, Йосипе. Я такий же, як і ви. І писатиму, незважаючи ні на що. Але все-таки, хіба це не прикро, що творчість не поціно́вано і що все створене піде в небуття, бо так забаглося примхливому випадку?
— Ви, бачу, все ще не звільнилися від ілюзій, любий Юліяне, — Кос кілька секунд уважно глядів на Шатановича, а тоді продовжив:
— У славі, у всіх цих похвалах, у високих оцінках знавців, у всьому цьому розгнузданому феєрверку людського обожнювання нема ніякої цінности. Марнота марнот і більше нічого. Спасти вас від гіркот, болю і скорботи ця марнота не годна. То навіщо її домагатися, тратити на неї життєві сили? Чи не розумніше спрямувати енерґію на те, що дасть вам хоч якийсь прихисток у цьому жорстокому, повному небезпек світі?
— Даруйте, Йосипе, але чи існує такий прихисток? Адже все довкруж непевне, хистке.
— Існує. І це творчість. Принаймні нічого ліпшого за свої вісімдесят шість років я не знайшов. Творчість — це єдине місце, де я хоч на часину можу сховатися від своїх численних гризот.
— Отже, творчість заради творчости? — запитав Шатанович.
— Ні, я би сказав инакше: творчість заради життя, — відповів художник.
— О, це ви, Юліяне! Вельми радий бачити, заходьте до господи. Я якраз запарив зеленого чаю, справжнього китайського. Певен, в такій жароті це єдине спасіння, — із веселими искорками в очах мовив Йосип, впускаючи гостя до помешкання.
— Еге ж, пече добряче, а ще навіть не полудне, — Шатанович потис Косові руку й звернув увагу, що подовгастий шрам на його лисій голові став темнішим, а на посіченому зморшками обличчі стало ще більше всяких рисок, кривульок та вилюжок. Утім, його сиві, підкручені догори вуса бачилися все такими ж хвацькими, як і раніше, і вся його худорлява постава була все така ж міцна, повна енерґії. «Дивовижно, звідки в цього чоловіка стільки життєвої сили? І де він її черпає? А йому, наскільки знаю, уже під девяносто», — подумав Юліян.
— А ось і чай, — Йосип поклав на стіл деревяну тацю з порцеляновим чайничком, розписаним зеленими листочками ґінґо і двома також порцеляновими з листочками ґінґо горнятками. — Який витончений пахіт! Відчуваєте? — він підсунув одне горнятко до Юліяна і став неквапливо наливати чай.
Аромат свіжого чаю поширився по кімнаті, скоботячи ніздрі Шатановича. На його вустах пробігла легка посмішка.
— Так, Йосипе, справді божистий запах.
Кос налив чаю до свого горнятка і сів за стіл. Його обличчя дещо спохмурніло, і він сказав:
— Як так вийшло, Юліяне, що вибори виграв якийсь комедійний актор Зеленський, а не професійний політик Порошенко? Усі тепер бояться, що він здасть Україну москалям.
— Не знаю, все може бути. А люди наші завсіди славилися курячим розумом — падкі на чутки, вірять тому, що назовні, а того, що криється в нутрі, не бачать.
— Непевні часи настають, — тихо мовив Кос, сьорбнувши чаю.
— Якщо не щось гірше, — додав Шатанович. Тоді підніс до вуст горнятко з чаєм і став пити маленькими порціями, смакуючи кожен ковток.
Якийсь час обидвоє мовчали. З відчиненого вікна долинав шум вулиці: кроки пішохідців, шурхіт коліс. Иноді знадвору на підвіконня, де була прилаштована годівниця, сідало кілька голубів, які тут же відлітали, бо в ній не було і крихти корму.
— Я часто застановляюся, навіщо мистець творить, і для кого? Для людей, щоб отримати від них похвалу, чи винятково для себе, бо його змушує якась внутрішня спонука? — перервав мовчанку Шатанович, який устав з-за столу і тепер стояв біля шкіряного, місцями протертого до дір фотеля. Він тримав у руках найновішу Косову мініятюру, на якій було зображено маленького хлопчика, який дмухає на кульбабу, що перетворилася на пухову кульку. Кілька пушинок уже майже відірвалися і готові летіти в невідоме.
— Що це за творчість, якщо вона спонукана не внутрішньою потребою, а бажанням заслужити визнання в публіки? Що, догоджати людським смакам? Даруйте, але нічого огиднішого і бути не може? — старий також устав з-за столу і підійшов до Шатановича. — Сподобалося? Це мій автопортрет. Я в далекому дитинстві.
— Аж не не віриться, що це миле хлопя ви, Йосипе!
— А це таки я, — зі смутком в голосі сказав Кос.
— Мушу сказати, що образок вельми символічний. Сотні насінин... І лише якась одна-дві потрапить у добрий ґрунт, щоб навесні прорости пречудною жовтою квіткою, — Юліян, уважно вдивлявся у мініятюру, вивчаючи кожну деталь.
— Так і доля митця. Можна бути генієм і померти непоцінованим, бо на шляху не трапилося сприятливого середовища, — зауважив Йосип.
— Тоді що, все залежить не від таланту, а від сліпого випадку? — Шатанович поклав образок на бильце фотеля і повернув голову до художника.
— Від таланту також, ясна річ. Але насамперед від випадку. Адже оцінити справді якісний художній твір не так просто. Для цього треба бути дуже чутливим, здатним відсторонитися від баґажу минулого досвіду і сприймати новостворене винятково серцем. Тільки так можна побачити те, що є безумовною ознакою справжньої творчости — новизну. Та ба, не так багато людей на таке спроможні. Переважна більшість дивиться і не бачить, бо сприймає новий твір не серцем, а розсудком, шукаючи в ньому відповідність до своїх засвоєних раніше уявлень про якісне і неякісне. От і виходить, що лише випадкове прозріння може відкрити високоякісний твір людям, і то не багатьом, а одиницям.
— А як же ті, що зі шкіри пнуться, кричать про себе з кожної діри, аби тільки привернути до себе увагу? І я би не сказав що, їхні натуги марні, судячи з того, скільки пустодзвонів сьогодні купається в славі і почестях.
— Ця слава, Юліяне, має короткі ноги. Якщо твір поверховий, побудований на суто зовнішніх ефектах, не проникає в глибини, то він не витримає випробування часом, і його рано чи пізно забудуть.
— Може, і так. Але нікчемам, обкоськаним славою, байдуже, що там буде потім. Для них важливіше насолоджуватися благами тепер, зосібна, й матеріяльними, — заперечив Шатанович.
— Що ж, для того вони й живуть. Це їхній вибір. Бути в центрі уваги, щоб про них говорили, ними захоплювалися — це і є їхня мета. Для них не творчість на першому місці, а слава. Творчість лише засіб. Позбав їх віри в можливість добитися слави, і вони втратять будь-яку цікавість до творчости, — Йосип сів на фотель. — А я, як бачите, не втратив. І малюватиму до смерти, бо мені це головне, а не що там кажуть люди, захоплюються моїми роботами чи ні, — він указав на мініятюри, якими були обліплені всі стіни в покої. — Гадаю, що і ви також пишете і далі писатимете свої оповідки незалежно від того, хоче там хтось читати їх чи ні. Бо квітка просто розквітає. І їй байдуже, прилетять до неї комахи чи ні.
Шатанович схвально кивнув головою і мовив:
— Маєте повну слушність, Йосипе. Я такий же, як і ви. І писатиму, незважаючи ні на що. Але все-таки, хіба це не прикро, що творчість не поціно́вано і що все створене піде в небуття, бо так забаглося примхливому випадку?
— Ви, бачу, все ще не звільнилися від ілюзій, любий Юліяне, — Кос кілька секунд уважно глядів на Шатановича, а тоді продовжив:
— У славі, у всіх цих похвалах, у високих оцінках знавців, у всьому цьому розгнузданому феєрверку людського обожнювання нема ніякої цінности. Марнота марнот і більше нічого. Спасти вас від гіркот, болю і скорботи ця марнота не годна. То навіщо її домагатися, тратити на неї життєві сили? Чи не розумніше спрямувати енерґію на те, що дасть вам хоч якийсь прихисток у цьому жорстокому, повному небезпек світі?
— Даруйте, Йосипе, але чи існує такий прихисток? Адже все довкруж непевне, хистке.
— Існує. І це творчість. Принаймні нічого ліпшого за свої вісімдесят шість років я не знайшов. Творчість — це єдине місце, де я хоч на часину можу сховатися від своїх численних гризот.
— Отже, творчість заради творчости? — запитав Шатанович.
— Ні, я би сказав инакше: творчість заради життя, — відповів художник.


