Відтоді, як два роки тому між Оксентієм і Теодозією, сином та донькою Шатановича спалахнула доволі брутальна сварка через спадок діда (йшлося про цегляний будинок у передмісті Львова, який лишився по смерті Маркіяна Сидора, батька Уляни), вони між собою майже не спілкувалися. У кожному разі Оксентій, який уважав себе скривдженим несправедливим, на його погляд, поділом дідового майна, уникав зустрічей із Теодозією і наві́друб відмовлявся бувати в батька-матери, коли там могла бути сестра. Тож на свої уродини, які традиційно з року в рік справляв у батьківському помешканні на Березняках, він і цього разу її не запросив. І не помагали жодні благання Уляни, щоб він змилостивився і змінив своє рішення — Оксентій і слухати не хотів. «Не бажаю її бачити і край», — твердив він. Тож Уляні довелося змиритися і готувати скромну гостину тільки на три особи, бо в Оксентія ні близьких друзів, ні навіть просто приятелів не було.
— Тобі, Оксю, вже двадцять три, а ти ховаєшся від людей. Хоч би з дівчиною десь познайомився... Дуже шкодую, що згодилася на ту покупку квартири... Ти там зовсім відлюдьком станеш, — говорила Уляна, витираючи сльози. Вона накривала стіл чистою ясно-рожевою скатертиною, орнаментованою на краях конваліями, і час від часу зиркала то на сина, то на мужа.
— Я прийшов на свої уродини чи вислуховувати твої, мамо, нарікання? — мовив Оксентій, який сидів на фотелі і переглядав альбом з репродукціями картин Любомира Медвідя, львівського ма́ляра, роботи якого йому дуже подобалися.
— Юліяне, а ти чого мовчиш? — вона обернулася до чоловіка, який стояв до них спиною і дивився у вікно. — Скажи хоч щось своєму синові. Чи тобі байдуже до його долі?
Шатанович якось мляво, нехотя відступив від вікна і підійшов до столу.
— Що ти хочеш, щоб я йому сказав? Він дорослий, сам має знати. Я за нього жити не буду.
— Не треба мені нічого казати, мамо, — відізвався Оксентій. Він закрив альбом, поклав його на стіл і встав з фотеля, — Єдине, що я хочу, щоб ти й усі инші дали мені чистий спокій.
— А ти? Коли ти даш мені спокій, щоб я не переживала за тебе? — вигукнула Уляна і заплакала, затуливши лице долонями.
— Я до тебе не пхаюся з повчаннями, як жити, — крижаним тоном відказав Оксентій. — А якщо тобі хочеться, щоб я пішов звідси, то я піду.
— Оксю, ну не треба так... Май милосердя до матери, вона бажає тобі тільки добра, — Шатанович з благанням глянув на сина.
— Вона перша почала, — сердито процідив Оксентій.
— Синочку, таж хіба я тобі ворог? — Уляна, вся в сльозах хотіла було обняти сина, але він відсторонився.
— Не треба, мамо, ти замочиш мені сорочку.
— Добре вже вам, годі цих чвар! — з дещо награною бадьорістю в голосі вигукнув Шатанович. — Неси, Улясю, торта. У нас, як не є, а таки свято.
За столом все відбулося на диво мирно і в злагоді. Батько й матір виголосили поздоровлення й побажання уродинникові. Потім усі пили вино. Оксентій та Уляна з кришталевих келихів, а Шатанович своїм звичаєм з білої порцелянової піяли. Тоді їли торт і пили каву. Розмовляли про фільм «Червоний», який позавчора всі троє переглянули в кінотеатрі «Оскар», що розташований в Палаці спорту. Трохи подискутували про музику, популярні українські гурти, особливо про Вакарчука і його «Океан Ельзи». Не обійшли увагою і війну на Донбасі, де продовж серпня панувало відносне затишшя, яке час від часу переривалося боями під Авдіївкою, Пісками, Марїнкою та Світлодаром.
— Непогане кіно зробили. Цілком на рівні, — говорив Оксентій.
— Я в захваті. З неослабною увагою дивилася до самого кінця, — підтримала сина Уляна. — Хочеш ще кави, Оксю? — вона щойно налила кави чоловікові і стояла з дюралевим кавником у руці.
— Ні, дякую, мамо, я ліпше випю вина, — він сягнув рукою до зеленої квадратної фляшки, в якій ще залишалося трохи трунку.
— Ну, цей «Червоний» ще далеко не шедевр кіномистецтва, але все-таки який-не-який, а фільм, — мовив Шатанович, розмішуючи ложечкою цукор у горнятку з кавою.
— Тобі ніколи не догодиш, — скривилася Уляна.
— Я маю великі надії на фільм «Аеропорт». Бачив уривки. Десь у грудні має появитися в кінотеатрах, — Шатанович повернув голову вбік сина. — Оксю, ти переглядав трейлер цього фільму?
— Так, переглядав. Там усе дуже ефектно, а як насправді...
Увечері Шатанович запросив сина до кабінету на розмову. Шатанович сидів за бюрком, де зверху на згорнутому новтбуці лежала невелика синя книжка, збірка поезій Мойсея Фішбейна «Пророк», яку він місяць тому купив у книгарні «Є» біля Національної опери і яку щодня по кілька разів перечитував, окремі вірші навіть деклямуючи. А Оксентій ходив по кімнаті і тільки зрідка сідав на канапу, вкриту грубою вере́тою в повздовжну чорно-білу смужку.
— Це поет від Бога. Може, щось чув? — Шатанович узяв книжку в руки.
— Ти ж знаєш, я не люблю поезії, — Оксентій зупинився і дивився на батька своїми глибокими темними очима.
Шатанович дещо збентежився і поклав книжку на місце.
— І даремно. Багато втрачаєш.
— Ти мене покликав, щоб балакати про поезію?
— Боронь Боже, Оксю! Я не збираюся тебе мучити віршами.
— То про що ти хотів поговорити? — Оксентій знову став ходити туди-сюди.
— Може, ти би сів і не ходив? — Шатанович відчув, як щось у ньому стислося. — Мені важко говорити, коли ти ходиш.
— Я й так цілими днями тільки сиджу, — Оксентій підійшов до вікна й зупинився. — Тож мусиш потерпіти.
— Як ти? Не шкодуєш, що покинув Політехніку? Невже так важко було на другому курсі вчитися?
— Важко було з ідіотами, які там є, а не вчитися, — Оксентій нахмурився. Тоді додав:
— Ні, не шкодую. Та й це не має ніякого значення.
— І що тепер? Як себе почуваєш? Минуло вже два роки відтоді.
— Ніяк. Принаймні я не мушу нікуди щодня їздити і висиджувати на лекціях, які мені нецікаві, — Оксентій відступив від вікна і знову закрокував по кімнаті.
— То ти задоволений своїм життям? — Шатанович дивився на сина і ніяк не міг збагнути, що діється в його серці. «Він цілковито замкнувся в собі і нікого до себе не підпускає, ні мене, ні рідну матір, не кажучи вже про сестру».
— Тату, про що ти говориш? Як можна бути задоволеним, коли життя кінчається смертю? Саме усвідомлення цього отруює всі мої невеличкі радощі, які в мене ще коли-не-коли трапляються, — Оксентій раптом перестав ходити, повернувся лицем і застиглим поглядом внурився в батька.
— Тобі треба би бувати з людьми, спілкуватися з ними, а не сидіти в чотирьох стінах. Може, не будеш тоді так трагічно сприймати це життя.
На вустах Оксентія з’явилася крива посмішка. Здавалося, що у цій посмішці водночас криються і презирство, і розпач.
— Ти, тату, зовсім нічого не розумієш. Ти дивишся на мене і не бачиш мене впритул. Адже я саме тому й покинув навчання, що не можу бути з людьми. Вони душевно вбивають мене, спілкування з ними паралізує мою волю і я перетворююся в істоту без імени. Все, що вони роблять, як говорять, як поводяться, всі їхні прагнення, бажання викликають у мене відразу. Я не в змозі збагнути, що вони хочуть, хто вони і чого від них очікувати. Всі мої щирі спроби порозумітися з ними закінчувалися одним — наругою наді мною і зрадницькими ударами в найвразливіші місця мого єства. Я не хочу їх знати. Вони мені чужі й не потрібні. Мені ближчі тварини, ніж люди. Навіть з деревами я відчуваю більшу спорідненість. Ти це розумієш, тату?
Шатанович стояв шокований. Він не знав, що казати. Серце його розривалося.
— Але як ти житимеш у цьому світі, Оксю?! — мовив він з болем у голосі. — Ти не зможеш ніде сховатися від гіркот. Вони знайдуть тебе скрізь.
— Я не знаю, тату, не знаю, що робитиму. А поки що живу тільки теперішнім днем. Живу в очікуванні біди. Бо не можу обманювати себе, як ви всі.
— Але з цього мусить бути якийсь вихід. Не може, щоб не було, — прошепотів Шатанович. І цієї мити його свідомість поглинув хаос, щезло будь-яке розуміння, будь-яка ясність. Він відчував, що падає в темну хлань, яка не має ні початку, ні кінця.
— Вихід є тільки один. Один для всіх, — Оксентій знову став ходити по кімнаті.
— Що ти маєш на увазі? — Шатанович зиркнув на сина і весь стрепенувся від пекучого болю — таким він йому здався вразливим і беззахисним.
— Не будемо більше про це, тату. Не бачу сенсу переливати з пустого в порожнє.
— Усе можна змінити, Оксю. Життя безмежне у своїх можливостях.
— Пусті слова, тату. І ти це знаєш, — тихо мовив Оксентій і покволом, ледь переставляючи ноги, рушив до дверей.
— Тобі, Оксю, вже двадцять три, а ти ховаєшся від людей. Хоч би з дівчиною десь познайомився... Дуже шкодую, що згодилася на ту покупку квартири... Ти там зовсім відлюдьком станеш, — говорила Уляна, витираючи сльози. Вона накривала стіл чистою ясно-рожевою скатертиною, орнаментованою на краях конваліями, і час від часу зиркала то на сина, то на мужа.
— Я прийшов на свої уродини чи вислуховувати твої, мамо, нарікання? — мовив Оксентій, який сидів на фотелі і переглядав альбом з репродукціями картин Любомира Медвідя, львівського ма́ляра, роботи якого йому дуже подобалися.
— Юліяне, а ти чого мовчиш? — вона обернулася до чоловіка, який стояв до них спиною і дивився у вікно. — Скажи хоч щось своєму синові. Чи тобі байдуже до його долі?
Шатанович якось мляво, нехотя відступив від вікна і підійшов до столу.
— Що ти хочеш, щоб я йому сказав? Він дорослий, сам має знати. Я за нього жити не буду.
— Не треба мені нічого казати, мамо, — відізвався Оксентій. Він закрив альбом, поклав його на стіл і встав з фотеля, — Єдине, що я хочу, щоб ти й усі инші дали мені чистий спокій.
— А ти? Коли ти даш мені спокій, щоб я не переживала за тебе? — вигукнула Уляна і заплакала, затуливши лице долонями.
— Я до тебе не пхаюся з повчаннями, як жити, — крижаним тоном відказав Оксентій. — А якщо тобі хочеться, щоб я пішов звідси, то я піду.
— Оксю, ну не треба так... Май милосердя до матери, вона бажає тобі тільки добра, — Шатанович з благанням глянув на сина.
— Вона перша почала, — сердито процідив Оксентій.
— Синочку, таж хіба я тобі ворог? — Уляна, вся в сльозах хотіла було обняти сина, але він відсторонився.
— Не треба, мамо, ти замочиш мені сорочку.
— Добре вже вам, годі цих чвар! — з дещо награною бадьорістю в голосі вигукнув Шатанович. — Неси, Улясю, торта. У нас, як не є, а таки свято.
За столом все відбулося на диво мирно і в злагоді. Батько й матір виголосили поздоровлення й побажання уродинникові. Потім усі пили вино. Оксентій та Уляна з кришталевих келихів, а Шатанович своїм звичаєм з білої порцелянової піяли. Тоді їли торт і пили каву. Розмовляли про фільм «Червоний», який позавчора всі троє переглянули в кінотеатрі «Оскар», що розташований в Палаці спорту. Трохи подискутували про музику, популярні українські гурти, особливо про Вакарчука і його «Океан Ельзи». Не обійшли увагою і війну на Донбасі, де продовж серпня панувало відносне затишшя, яке час від часу переривалося боями під Авдіївкою, Пісками, Марїнкою та Світлодаром.
— Непогане кіно зробили. Цілком на рівні, — говорив Оксентій.
— Я в захваті. З неослабною увагою дивилася до самого кінця, — підтримала сина Уляна. — Хочеш ще кави, Оксю? — вона щойно налила кави чоловікові і стояла з дюралевим кавником у руці.
— Ні, дякую, мамо, я ліпше випю вина, — він сягнув рукою до зеленої квадратної фляшки, в якій ще залишалося трохи трунку.
— Ну, цей «Червоний» ще далеко не шедевр кіномистецтва, але все-таки який-не-який, а фільм, — мовив Шатанович, розмішуючи ложечкою цукор у горнятку з кавою.
— Тобі ніколи не догодиш, — скривилася Уляна.
— Я маю великі надії на фільм «Аеропорт». Бачив уривки. Десь у грудні має появитися в кінотеатрах, — Шатанович повернув голову вбік сина. — Оксю, ти переглядав трейлер цього фільму?
— Так, переглядав. Там усе дуже ефектно, а як насправді...
Увечері Шатанович запросив сина до кабінету на розмову. Шатанович сидів за бюрком, де зверху на згорнутому новтбуці лежала невелика синя книжка, збірка поезій Мойсея Фішбейна «Пророк», яку він місяць тому купив у книгарні «Є» біля Національної опери і яку щодня по кілька разів перечитував, окремі вірші навіть деклямуючи. А Оксентій ходив по кімнаті і тільки зрідка сідав на канапу, вкриту грубою вере́тою в повздовжну чорно-білу смужку.
— Це поет від Бога. Може, щось чув? — Шатанович узяв книжку в руки.
— Ти ж знаєш, я не люблю поезії, — Оксентій зупинився і дивився на батька своїми глибокими темними очима.
Шатанович дещо збентежився і поклав книжку на місце.
— І даремно. Багато втрачаєш.
— Ти мене покликав, щоб балакати про поезію?
— Боронь Боже, Оксю! Я не збираюся тебе мучити віршами.
— То про що ти хотів поговорити? — Оксентій знову став ходити туди-сюди.
— Може, ти би сів і не ходив? — Шатанович відчув, як щось у ньому стислося. — Мені важко говорити, коли ти ходиш.
— Я й так цілими днями тільки сиджу, — Оксентій підійшов до вікна й зупинився. — Тож мусиш потерпіти.
— Як ти? Не шкодуєш, що покинув Політехніку? Невже так важко було на другому курсі вчитися?
— Важко було з ідіотами, які там є, а не вчитися, — Оксентій нахмурився. Тоді додав:
— Ні, не шкодую. Та й це не має ніякого значення.
— І що тепер? Як себе почуваєш? Минуло вже два роки відтоді.
— Ніяк. Принаймні я не мушу нікуди щодня їздити і висиджувати на лекціях, які мені нецікаві, — Оксентій відступив від вікна і знову закрокував по кімнаті.
— То ти задоволений своїм життям? — Шатанович дивився на сина і ніяк не міг збагнути, що діється в його серці. «Він цілковито замкнувся в собі і нікого до себе не підпускає, ні мене, ні рідну матір, не кажучи вже про сестру».
— Тату, про що ти говориш? Як можна бути задоволеним, коли життя кінчається смертю? Саме усвідомлення цього отруює всі мої невеличкі радощі, які в мене ще коли-не-коли трапляються, — Оксентій раптом перестав ходити, повернувся лицем і застиглим поглядом внурився в батька.
— Тобі треба би бувати з людьми, спілкуватися з ними, а не сидіти в чотирьох стінах. Може, не будеш тоді так трагічно сприймати це життя.
На вустах Оксентія з’явилася крива посмішка. Здавалося, що у цій посмішці водночас криються і презирство, і розпач.
— Ти, тату, зовсім нічого не розумієш. Ти дивишся на мене і не бачиш мене впритул. Адже я саме тому й покинув навчання, що не можу бути з людьми. Вони душевно вбивають мене, спілкування з ними паралізує мою волю і я перетворююся в істоту без імени. Все, що вони роблять, як говорять, як поводяться, всі їхні прагнення, бажання викликають у мене відразу. Я не в змозі збагнути, що вони хочуть, хто вони і чого від них очікувати. Всі мої щирі спроби порозумітися з ними закінчувалися одним — наругою наді мною і зрадницькими ударами в найвразливіші місця мого єства. Я не хочу їх знати. Вони мені чужі й не потрібні. Мені ближчі тварини, ніж люди. Навіть з деревами я відчуваю більшу спорідненість. Ти це розумієш, тату?
Шатанович стояв шокований. Він не знав, що казати. Серце його розривалося.
— Але як ти житимеш у цьому світі, Оксю?! — мовив він з болем у голосі. — Ти не зможеш ніде сховатися від гіркот. Вони знайдуть тебе скрізь.
— Я не знаю, тату, не знаю, що робитиму. А поки що живу тільки теперішнім днем. Живу в очікуванні біди. Бо не можу обманювати себе, як ви всі.
— Але з цього мусить бути якийсь вихід. Не може, щоб не було, — прошепотів Шатанович. І цієї мити його свідомість поглинув хаос, щезло будь-яке розуміння, будь-яка ясність. Він відчував, що падає в темну хлань, яка не має ні початку, ні кінця.
— Вихід є тільки один. Один для всіх, — Оксентій знову став ходити по кімнаті.
— Що ти маєш на увазі? — Шатанович зиркнув на сина і весь стрепенувся від пекучого болю — таким він йому здався вразливим і беззахисним.
— Не будемо більше про це, тату. Не бачу сенсу переливати з пустого в порожнє.
— Усе можна змінити, Оксю. Життя безмежне у своїх можливостях.
— Пусті слова, тату. І ти це знаєш, — тихо мовив Оксентій і покволом, ледь переставляючи ноги, рушив до дверей.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
