Ченстохова… Це місто тісно повязане в моїй памяті з трагічними подіями — початком великої війни Росії проти України, яка вибухла 24 лютого 2022 року.
Бої все ближче і ближче підступали до Євминки, села над Десною на Чернігівщині, де ми з дружиною жили в усамітненні вже багато років. Коли в крамниці зник хліб й инші важливі продукти, ми постановили тікати — в окупації мене як українського письменника чекала вірна смерть.
Так склалося, що в Польщі незадовго перед тим ченстоховське видавництво Galeria literаcka видало мою книжку «Напівсонні листи», і головний редактор Богдан Кноп прислав запрошення на презентацію, яка мала відбутися в Ченстохові 6 квітня. Тож ми з Катрусею згодилися, що треба їхати до Польщі.
Ченстохова виявилася напрочуд спокійним і комфортним містом для проживання. І не тільки тому, що Богдан любязно виділив нам дві кімнати свого будинку, а насамперед тому, що в цьому місті є свій особливий дух. Я відчув його з перших днів і, зізнаюся, був зачарований. Усі кілька тижнів, продовж яких ми тут жили, я намагався зрозуміти, що такого особливого є в Ченстохові, чому вона так вабить мене і притягує до себе. А щоб відчути місто, треба ходити по ньому, бувати в найріжноманітніших його частинах, відвідувати всякі заклади, починаючи від маленьких крамничок і кінчаючи великими торгівельними й культурними центрами, а ще необхідно спілкуватися з жителями. Тож ми з Катрусею (иноді я й сам, коли дружина з якоїсь причини залишалася вдома) чей щодня вибиралися в місто і гуляли там, переходячи з вулиці на вулицю, з площі на площу, зупиняючись біля памятних місць і заходячи в кожен заклад, куди був вільний доступ. І щоразу, коли була нагода до когось звернутися, спитати про щось, з кимось просто перемовитися словом, я обовязково це робив. Скільки я мав таких бесід?! Їх і не злічити. І всі, по-своєму, цікаві, і кожна щось доповнювала в моєму прагненні зрозуміти Ченстохову. Зізнаюся, що за весь час не було жодного випадку, щоб хтось поставився до мене недоброзичливо.
Спочатку я думав, що головною силою, яка визначає дух Ченстохови є костел на Ясній Ґурі. Це справді дивовижне місце, таке просторе, відкрите, готове прийняти кожного, хто з чистим серцем наближається до нього. Ми з Катрусею, хоча доволі далекі від реліґії, але обидвоє почували святобливий трепет, коли підіймалися вгору й особливо, коли увійшли в храм і побачили знамениту ікону Матери Божої. Потім, коли верталися і йшли парком, в якому то тут, то там цвіли крокуси, на серці нам було, на диво, легко. «Може, це і є щастя, коли людину просто так, без причини опановує радість, і вона вся повністю, як є, перебуває в тепер!» — подумав я. Потім ми ще не раз бували на Ясній Ґурі і біля неї, блукали навколишніми вулицями, і щоразу нас огортало дуже позитивне почуття — спокій і певність.
Другим важливим місцем Ченстхови, як малювала моя уява і як відчувало моє серце, була площа Собеського, де стоїть памятник Юзефу Пілсудському. Сама площа в моїй памяті відображена як щось дуже велике. Поодинокі пішохідці, які перетинають її з одного кінця до другого здаються маленькими і незначущими. На площі незатишно, навіть щось тривожне висить у повітрі. Скільки разів я тут не бував, але завсіди саме такий настрій мене опановував. Тож мені, певна річ, хотілося з’ясувати, що його породжує. І якогось дня я зрозумів — вся справа у статуї. Пілсудський стоїть у шинелі і дивиться на площу. Його обличчя суворе, навіть похмуре. Воно наче застерігає: поляки, будьте пильні, теперішні здобутки свободи та демократії, якими втішаєтеся, можуть бути загрожені! Тож я, споглядаючи памятник, завжди думав, що ця площа має велике значення, бо вона своєю тривожністю не дозволяє забути велику правду — будь-яка сталість може бути порушена, коли зупинитися й не докладати зусиль задля її підтримки.
Пригадую цікаву розмову з одним чоловіком поважного віку, корінним жителем Ченстохови. Ми сиділи на лавці. Світило, навіть трохи припікало сонце. Листя на деревах вже почало де-не-де зеленіти. Я мовив:
— Добрий памятник поставили. Він дуже вписується в площу і навколишні будівлі.
— Так, непоганий, — згодився чоловік, — але дехто й досі крутить носом, каже, що замалий і не в тому місці.
— А що є й такі? — здивувався я.
— Авжеж, йолопів вистачає.
— А як гадаєте, що думає Пілсудський, позираючи на площу? — жартома запитав я і, зізнаюся, відповідь чоловіка мене вразила.
— Він переживає, щоб сварня між поляками через всі ці партії не погубила Польщі, — відказав чоловік
Отже, мої припущення виявилися підставними — не тільки я відчував цю площу як неспокійне тривожне місце. Такі відчуття мали й инші люди.
Третьою місциною, яку мушу згадати і яка справила на мене неабияке враження, був доволі величенький сквер з висячими скульптурами. Якось, гуляючи на самоті, я надибав на нього. Перед тим побував у книгарні, де купив ілюстровану збірку поезій Мілоша, і шукав якоїсь лавочки, щоб сісти і поринути в поезію. Пошуки такого місця і привели мене до цих скульптур. Вони були дивовижні. Висіли на натягнених дротах. Фіґури людей у химерних позах. Але брондзові силюети не просто висіли, а ще й злегка рухалися під подувами вітру, бо їхній центер ваги було так ідеально розраховано, що найменше зусилля зовні змушувало їх міняти позиції. Це видовище настільки мене приголомшило, що я зовсім забув про вірші і тільки споглядав то за одним силюетом, то за другим. Цікаво, що жінка, яка сиділа на сусідній лавці, була абсолютно байдужа до цих мистецьких витворів, та й инші кілька людей, які були в сквері чи проходили через нього також не звертали на них жодної уваги. «Дивовижно. Те, що глибоко може зворушити одну людину, для иншої буває зовсім не цікаве», — майнула в моїй голові думка.
Сквер з висячими скульптурами здавався мені явищем виразно ізольованим від Ченстохови. Сквер був частиною міста, автор скульптур Єжи Кендзьора народився і проживав у ньому, та разом з тим ця місцина не мала якогось суттєвого впливу на Ченстохову. Так принаймні мені здавалося. Ченстоховці не прийняли її. І цим сквер відріжняється від Ясної Ґури та площі Собеського з памятником Пілсудському, які, кожне по-своєму, але таки є органічними частинами міста і визначають його дух.
Цей висновок підтверджують і мої численні бесіди з ченстоховцями. На підсвідомому рівні саме Ясна Ґура найбільше впливає на їхнє світовідчуття. Звідси і цей спокій та певність, які вчуваються у поведінці жителів міста. Неспокій і тривога, які уособлює площа з памятником Пілсудському, набагато менше виражені в характері містян. А от бунт, різке заперечення усталеного порядку, виразником чого є сквер з висячими скульптурами, в них, якщо й є, то хіба що як вкраплення, як потенційна можливість.
Утім, якщо би я якогось дня не уздрів Варти, то так би й лишився з переконанням, що дух спокою та певности, що так виразно характеризує Ченстохову і тою чи иншою мірою присутній тут у всьому: в поведінці людей, тиші вулиць та площ, сяєві будинків, зелені дерев, ряснобарв’ї квітів на клюмбах, співах і криках птахів тощо, походить з одного єдиного джерела — Ясної Ґури. Але ця ріка змінила моє переконання.
Вперше на берег Варти привіз мене Богдан. І я вже тоді був вражений затаєним спокоєм її повільної течії, такої гідної і самодостатньої. Потім вже сам кілька разів приходив сюди. І щоразу звертав увагу, що доволі широкий простір по обидва береги був цілковито безлюдний. Десь позаду виднілися будинки, поодинокі людські силюети, але над рікою нікого не було, ніхто не стояв і, стишивши серце, не споглядав її. Та й ріка не потребувала нікого. Навіть великий міст, який з’єднував один берег з другим не порушував всеохопної тиші та незворушности, якою тут було пройняте все.
Я відчував, Варта ніяким чином не залежить від міста, навпаки, саме місто залежить від Варти. Адже спочатку була ріка, тисячі і тисячі років вона несла свої води через цю місцевість. А вже потім виникла і Ченстохова, і храм на Ясній Ґурі. Отже, саме Варта породила і місто, і храм, і саме від неї походить цей дух спокою і певности. А позаяк ріка згідно зі своєю природою відсторонена від усього, безмовна, воліє крити таємниці тисячоліть сама в собі, то виразником її почувань, її внутрішнього єства стала Ясна Ґура. І не дивно, бо люди тягнуться до того, хто знає і промовляє, а не до того, хто знає, але воліє мовчати. Ясна Ґура говорить. Варта мовчить і буде мовчати, бо вона початок цього міста.
Якщо в когось з’являться сумніви в раціональності всіх цих моїх міркувань про Ченстохову, то запевняю: все, що я розповів, пройшло через моє серце. Це не якісь інтелектуальні мудрування, не якесь жонґлювання ефектними словами, а живі почуття. Я все це внутрішньо пережив.
Зізнаюся також, що дух Ченстохови вельми суголосний з моїм власним духом. Я ніколи не любив великих міст, вони завсіди мене гнітили своїми масштабами, шумом й перенасиченістю барв. Маленькі ж міста зчаста бувають застиглі в спокої, в них наче нема певности в майбутньому. У Ченстохові я відчув щасливе поєднання спокою і певности. І я, відїжджаючи з Польщі, сказав собі: ось місто, де мені хотіло би ся жити.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
