Місяць спадний
завис над селом.
Вранішній
стелиться туман.
Холодно —
потягає зимою
в саду.
завис над селом.
Вранішній
стелиться туман.
Холодно —
потягає зимою
в саду.
вівторок, 29 вересня 2026 р.
понеділок, 28 вересня 2026 р.
168. ЗАПЛЯМИТИ НЕ ГОДНІ (Життя вмлівіч)
Ягоди глоду
вже червоні, як кров.
Сонце хилиться до заходу —
день добігає кінця.
Тиша і спокій у природі.
Ні війна, ні біль, ні горе,
ні людські передсмертні
стогони
заплямити не годні її.
вже червоні, як кров.
Сонце хилиться до заходу —
день добігає кінця.
Тиша і спокій у природі.
Ні війна, ні біль, ні горе,
ні людські передсмертні
стогони
заплямити не годні її.
неділя, 27 вересня 2026 р.
27. ГІРКОТИ ТВОЇ КРИЮТЬСЯ ДЕИНДЕ (Юліян Шатанович, затвірник)
Шатанович з настанням осени все частіше слабував. Його мучив високий тиск, щось давило в серці, зчаста зліва під ребрами нестерпно кололо, дошкуляли нестравність і печія, напади головного болю стали майже реґулярними, а ночі, коли він ніяк не міг заснути, перетворилися на справжні тортури. І це все на тлі майже щоденних обстрілів Києва безпілотниками й ракетами. Але, що найгірше, тепер щоразу під час повітряної тривоги доводилося полишати помешкання й бігти в укриття, бо Уляна після нещодавно розбомбленої багатоповерхівки на сусідній вулиці зовсім хибнулася розумом зі страху.
Утім, сьогодні ніч минула більш-менш спокійно. Шатанович, який з певного часу здебільша ночував у своєму кабінеті, а не в спальні поряд з дружиною, лежав на канапі горілиць і дивився у вікно на верхівя пірамідальних тополь. Листя вже виразно взялося жовтиною. «Ось і цей рік поволі наближається до кінця, — прошепотів він, — пятий рік цієї жахливої війни!». Йому не хотілося вставати, робити якісь зусилля над собою, йти вмиватися, чистити зуби, не хотілося нічого взагалі, але розумів, що рано чи пізно все одно доведеться. Тож таки змусив себе сісти й опустити босі ноги на підлогу. Деякий час так і сидів нерухомий. Потім звівся і рушив до лазнички.
У коридорі з привідчинених дверей спальні долинало мирне похропування Уляни. «Щось, мабуть, приємне їй сниться, не жахіття війни», — усміхнувся Шатанович і зазирнув у щілину. Уляна лежала на боці, затуливши лице долонею. З-під ковдри виднілися її зігнуті в колінах ноги, на диво білі й гладенькі. Йому впало в очі, що нігті на її ногах пофарбовані. «Ти ба, знову робить педикюр. Відколи це?» — здивувався він.
— Ух, — спросоння застогнала Уляна, перевертаючись на другий бік.
Шатанович відсахнувся від дверей. Завмер на місці. А коли зі спальні знову почулося мирне похропування, рушив далі коридором. За мить він був уже в лазничці.
До полудня Шатанович просидів у кабінеті, знічевя гортаючи книжки, які навмання одну за одною діставав з полиць. Брав у руки, намагався читати, відкривав то в одному, то в другому місці, але на жодній не зміг надовго зосередитись. Потім сідав на фотелик з обшмульганими бильцями, який стояв у далекому затемненому кутку, заставленому грубезними словниками, і застигав, відкинувши голову назад і заплющивши очі. І тоді незмінно згадував Нору. Не Галю Бурлюк, її маму, а саме свою нещасну доньку, німу й психічно неповноцінну з дитинства. Галі у цих споминах наче не існувало. Тільки Нора, дівчина-інвалід, яка була для нього живим докором за гріх, який він безрозсудно вчинив тридцять два роки тому. «Що з нею? Як вона? Як почувається там на Троєщині у тій своїй крихітній кімнатчині на шістнадцятому поверсі? Я так давно її не бачив. Хотів би побачити. І водночас боюся побачити. Хочу і боюся. Відтягую відвідини бідолашної доньки під усякими приводами. Намагаюся сам себе обдурити. Але хіба обдуриш власне сумління? Ця суперечність спалює мене з нутра. Просто вбиває. Боже, невже я такий безсердечний? Хіба вона заслужила на таке жорстоке ставлення. Бідачка, вона ж ні в чому не винна. Це я, я винен у всьому, а не вона. Винен, що боягуз, що безвольний, що ниций, що вдаю чуйного, а насправді хотів би, щоб цієї нещасної дитини не було, щоб вона щезла. Винен, що ховаюся від неї. Винен, у власному лицемірстві. Винен, що обманюю себе. Винен, що не можу без болю дивитися на неї. Винен у її каліцтві. Винен, що привів її у цей падлючий світ, прирікши на страждання. Винен, врешті, що вона просто є і що я досі живу.»
Цей потік гнівних звинувачень і докорів самому собі тривав довго, може, й пів години. Потім Шатанович схоплювався і поривався йти. Але щоразу зупинявся перед дверима. Його очі металися вусебіч. Знав, йому треба щось радикально змінити, відчував, що зобовязаний удатися до якихось нестандартних кроків, може, навіть жахливих. «Так, мушу негайно їхати до Нори, зараз же, не зволікаючи, так, їхати, хай там що», — шепотіли його вуста. Проте ніяк не міг зрушитися з місця. «Коли ж ти був востаннє у неї? Ба, ти навіть не памятаєш коли. Здається, це було позаминулого літа. Чи ще раніше, позаминулої весни? Що? Ти все забув? Ні, ти хотів забути. Але ти не можеш забути. Ні, не можеш. Ти ніколи не забудеш Нори. Вона буде з тобою завжди, навіть у могилі. То коли ж це було? Так, вліті. На початку червня. Нарешті ти згадав.»
Того дня, коли він побував у Нори, було доволі прохолодно, як на літо. Небо похмарилося, але дощ так і не пішов. Шатанович ще від учора взяв на думку відвідати Нору. Втім, вийшовши вранці з дому, він не мав твердої певности, що таки поїде на Троєщину. Про свій туманний замір побачити доньку він, ясна річ, і словом не прохопився перед Уляною. «Йду прогуляюся на Дніпро», — відказав він дружині апатичним тоном, коли та запиталася, куди зібрався.
Галя Бурлюк, впускаючи Шатановича до помешкання, щось буркнула замісць привітання, і притьма побігла на кухню. Вона здалася йому якоюсь дивною. І не тому що постаріла, змарніла на лиці і мала доволі таки неохайний вигляд — сиве волосся стирчало кудлами, зами́зканий халат, уцяцькований збляклими від частого прання червоними рожами, збоку на шві був розпоротий, і від неї ще й чимось тхнуло, якимсь прогірклим вином мішма з потом. Дивне було в иншому, у виразі її обличчя. Воно, було ніби скамяніле і, якщо щось і виражало, то лише невимовну втому.
— Куди побігла? — гукнув було їй услід Шатанович, але Галя вже зачинила за собою кухонні двері. Тоді він раз-другий пройшовся по вітальні, роззираючись.
Скільки памятає, такого розгардіяшу тут ще ніколи не було. Всюди, куди не повернися, лежали якісь речі, картонні коробки, поліетиленові мішки чимось напхані, на стільцях, столі, буфеті жужмом валявся одяг, а підлога була буквально встелена всяким сміттям і товстим шаром пилюки. «Вона що, зовсім пустилася берега й не прибирає в квартирі?!», — прошепотів він, гидливо зморщивши носа.
— У мене такий безлад, такий безлад... — промиркала Галя, силувано посміхаючись.
Вона вийшла з кухні вже з сяк-так розчесаним волоссям і густо наквацяними пурпуровою помадою губами. Замісць халата тепер на ній була легка сукенка в білий горошок, яку розпирав розбухлий живіт.
— Бачу, — холодно кинув Шатанович.
— Знаю, тобі не подобається, що не прибрано, але ти ніколи не попереджаєш про свій прихід, — Галя ображено блиснула очима. — Врешті, мені байдуже, що ти там думаєш.
Шатанович не відповів і деякий час мовчав. Ступив кілька кроків до вікна. На підвіконні лежало біле дівчаче пляттячко з пришпиленою бурштиновою брошкою. Він впізнав це пляттячко й брошку. Якось бачив його на Норі. «Коли це було? Десь років пять тому. Ще до війни», — згадалося йому. Нора тоді сиділа під цим же вікном й захоплено дивилася на нього своїми ясними блакитними очима. А він не знав, як реаґувати, ніяковів і не міг вичавити з себе й слова. А ще його неабияк вразило, що Нора здавалася абсолютно щасливою. І це був один єдиний раз, коли він бачив її не в тій задушливій кімнатчині.
— Ти хоч колись виводиш Нору на білий світ? — запитав Шатанович. — Як вона?
Галя опустила очі. По її обличчю пробігла тінь, і воно здалося ще більш скамянілим.
— Трохи прихворіла. Лежить з температурою.
— Лікаря виклика́ла?
— Ще ні.
— Гляну на неї, — Шатанович глипнув на Галю. — Вона там?
— Так, — чавунним голосом відказала та й сіла чи радше важко опустилася на стілець, на якому лежала ціла купа стаників й иншої спідньої жіночої білизни.
Коли Шатанович зайшов до Нориної кімнати, то спочатку нікого не побачив. Фотель, де зазвичай сиділа дівчина, був порожній. Біля нього на підлозі лежав паяц, якого колись Шатанович подарував Норі. Його дурнувата застигла посмішка з-під довгого каптура в зелено-жовту смужку здавалася вкрай недоречною. Ліжко, недбало застелене тонким гава́новим покривалом теж було пусте. Втім, придивившись, Шатанович уздрів у глибокій западині в подушці носик і пасемко русявого волосся. Дівчина лежала горілиць вкрита до підборіддя. Вона була така худенька, що під покривалом обриси її тіла були майже невидні. З Нориних вуст, якщо добре прислухатися, нема, нема та й зринав уривчастий посвист, що чимось нагадував затамоване зідхання.
Шатанович стояв і не рухався. Спочатку він було вигукнув: «О, Боже, Норо...», але решта слів застрягли йому в горлі. Тож тепер він весь оціпенілий тільки стояв і дивився. Бачив ніс, бліді вуста і пасемко русявого волосся. І більше нічого. В його голові не було жодної думки, жодного образу, жодного спогаду. Він не усвідомлював, де він і що з ним; не міг сказати, навіщо він тут, що добре, а що погане, де правда, а де олжа. Його почуття щезли так само, як і його здатність робити висновки. Але його увага фіксувала усе надзвичайно виразно, його свідомість була активна й вищою мірою чутлива, відображала все загалом і водночас нічого конкретно.
— Прийшов лікар, — Галя смикнула Шатановича за рукав піджака. — Я вже думала, що ти тут заснув.
Шатанович повільно, наче уві сні, обернувся.
— Щось накотило на мене, — тихо проказав.
Вони вийшли з кімнати. Лікар, голомозий дідок з фарбованими стибієм вусами мив у лазничці руки.
— Господи, як я втомилася всім цим, — Галя раптом заплакала.
— Чим ти втомилася? — Шатанович збентежено повернувся до неї.
— Усім, і Норою, і тобою, Юліяне, і всім своїм злощасним життям, — вона витерла сльози помятою хустинкою. — Якби ти знав, як мені все остогидло!
— Як гадаєш, Нора серйозно занедужала? — Шатанович глядів не на Галю, а на лікаря, який старанно витирав руки рушником.
— Це в неї часто буває, — відказала Галя упалим голосом. — З народження. Ці напади приходять і відходять, як самі собі знають. А лікарі тільки руками розводять. — Ти вже йдеш?
— Ні, почекаю, що скаже цей... — він затнувся на мить, а тоді чвиркнув крізь зуби:
— ...дивакуватий ескулап.
— Та нічого він не скаже. Будь певен, — з роздрато́ванням блиснула очима Галя.
Відтоді минуло цілих півтора року.
А сьогодні Шатанович, збавивши ціле дополудне у безплідних роздумах про нікчемність своєї особи, врешті-решт змусив себе знову відвідати Нору. І вперше за весь час зізнався дружині, що їде побачити доньку-каліку.
— Їдь, я не проти, Юльку. Головне, що ти мені чесно про це сказав, — мовила Уляна.
— Я буду недовго. Тільки побачу її і відразу назад, — розчулений такою реакцією дружини відказав він.
З часу тих останніх відвідин Шатанович нічого не знав про Нору, не знав, як вона мається і що з нею. Сам він ніколи не телефонував Галі Бурлюк, не розпитував про доньку. І Галя теж не дзвонила йому, не хотіла, вважаючи це принизливим для себе. А якщо він раптом приїжджав до них на Троєщину, то завжди без попередження. Врешті, він і сам ніколи до останньої хвилини не мав певности, чи приїде. Нескінченні сумніви, як правильно вчинити, докори сумління, самозвинувачення, підставні й безпідставні страхи роздирали його серце й паралізували його волю. Він почував себе абсолютно безрадною іграшкою обставин.
З таким бентежним самопочуттям Шатанович і приїхав на Троєщину. Висів з автобуса і невдовзі вже стояв перед шістнадцятиповерховим бетонним велетом, де мешкала Галя Бурлюк з Норою.
Він спочатку не повірив своїм очам. Останні три поверхи будинку були зруйновані вщент.
— Позавчора росіяни вдарили сюди шахедами, — мовив чоловік у літньому дірчастому капелюсі, який стояв поряд і також дивився на будинок.
— А люди, що з людьми? — Шатанович глянув на незнайомця.
— Всі, хто був у квартирах, загинули. Більшість просто згоріла.
— Це жахливо, — Шатанович почувався приголомшеним.
— Я із сусіднього будинку. У вас там хтось мешкав? — запитав чоловік.
— Так, одна жінка. В неї була дочка-інвалід.
— Як прізвище?
— Галя Бурлюк. А дочка Нора.
— Ось список загиблих, — чоловік вийняв з кишені складений вчетверо аркуш паперу.
У першій же десятці Шатанович прочитав два чітко надруковані прізвища: Бурлюк Галина (нар.1963р., 02 березня) і Бурлюк Нора (нар.1994р., 27 жовтня).
— Ясно. Їх уже нема, — він віддав список чоловікові і побрів до автобусної зупинки.
«Що ж, ти цього хотів. Тепер тобі має бути легше. Тішся. Адже тої нещасної і її мами, існування яких так дошкуляло тобі, вже нема. Але що ти не радієш? Чому не почуваєш полегшення? Невже камінь не спав з твоєї душі? Чи не дивина, га? А, може, ці дві небіжчиці зовсім і непричетні до твоїх нещасть? Може, ти все намислив собі, га? І гіркоти твої криються деинде? Хто дасть відповідь?», — роздумував Шатанович, сидячи в автобусі, який їхав на Березняки. Роздумував і відчував, як щораз сильніше щемить його серце.
Утім, сьогодні ніч минула більш-менш спокійно. Шатанович, який з певного часу здебільша ночував у своєму кабінеті, а не в спальні поряд з дружиною, лежав на канапі горілиць і дивився у вікно на верхівя пірамідальних тополь. Листя вже виразно взялося жовтиною. «Ось і цей рік поволі наближається до кінця, — прошепотів він, — пятий рік цієї жахливої війни!». Йому не хотілося вставати, робити якісь зусилля над собою, йти вмиватися, чистити зуби, не хотілося нічого взагалі, але розумів, що рано чи пізно все одно доведеться. Тож таки змусив себе сісти й опустити босі ноги на підлогу. Деякий час так і сидів нерухомий. Потім звівся і рушив до лазнички.
У коридорі з привідчинених дверей спальні долинало мирне похропування Уляни. «Щось, мабуть, приємне їй сниться, не жахіття війни», — усміхнувся Шатанович і зазирнув у щілину. Уляна лежала на боці, затуливши лице долонею. З-під ковдри виднілися її зігнуті в колінах ноги, на диво білі й гладенькі. Йому впало в очі, що нігті на її ногах пофарбовані. «Ти ба, знову робить педикюр. Відколи це?» — здивувався він.
— Ух, — спросоння застогнала Уляна, перевертаючись на другий бік.
Шатанович відсахнувся від дверей. Завмер на місці. А коли зі спальні знову почулося мирне похропування, рушив далі коридором. За мить він був уже в лазничці.
До полудня Шатанович просидів у кабінеті, знічевя гортаючи книжки, які навмання одну за одною діставав з полиць. Брав у руки, намагався читати, відкривав то в одному, то в другому місці, але на жодній не зміг надовго зосередитись. Потім сідав на фотелик з обшмульганими бильцями, який стояв у далекому затемненому кутку, заставленому грубезними словниками, і застигав, відкинувши голову назад і заплющивши очі. І тоді незмінно згадував Нору. Не Галю Бурлюк, її маму, а саме свою нещасну доньку, німу й психічно неповноцінну з дитинства. Галі у цих споминах наче не існувало. Тільки Нора, дівчина-інвалід, яка була для нього живим докором за гріх, який він безрозсудно вчинив тридцять два роки тому. «Що з нею? Як вона? Як почувається там на Троєщині у тій своїй крихітній кімнатчині на шістнадцятому поверсі? Я так давно її не бачив. Хотів би побачити. І водночас боюся побачити. Хочу і боюся. Відтягую відвідини бідолашної доньки під усякими приводами. Намагаюся сам себе обдурити. Але хіба обдуриш власне сумління? Ця суперечність спалює мене з нутра. Просто вбиває. Боже, невже я такий безсердечний? Хіба вона заслужила на таке жорстоке ставлення. Бідачка, вона ж ні в чому не винна. Це я, я винен у всьому, а не вона. Винен, що боягуз, що безвольний, що ниций, що вдаю чуйного, а насправді хотів би, щоб цієї нещасної дитини не було, щоб вона щезла. Винен, що ховаюся від неї. Винен, у власному лицемірстві. Винен, що обманюю себе. Винен, що не можу без болю дивитися на неї. Винен у її каліцтві. Винен, що привів її у цей падлючий світ, прирікши на страждання. Винен, врешті, що вона просто є і що я досі живу.»
Цей потік гнівних звинувачень і докорів самому собі тривав довго, може, й пів години. Потім Шатанович схоплювався і поривався йти. Але щоразу зупинявся перед дверима. Його очі металися вусебіч. Знав, йому треба щось радикально змінити, відчував, що зобовязаний удатися до якихось нестандартних кроків, може, навіть жахливих. «Так, мушу негайно їхати до Нори, зараз же, не зволікаючи, так, їхати, хай там що», — шепотіли його вуста. Проте ніяк не міг зрушитися з місця. «Коли ж ти був востаннє у неї? Ба, ти навіть не памятаєш коли. Здається, це було позаминулого літа. Чи ще раніше, позаминулої весни? Що? Ти все забув? Ні, ти хотів забути. Але ти не можеш забути. Ні, не можеш. Ти ніколи не забудеш Нори. Вона буде з тобою завжди, навіть у могилі. То коли ж це було? Так, вліті. На початку червня. Нарешті ти згадав.»
Того дня, коли він побував у Нори, було доволі прохолодно, як на літо. Небо похмарилося, але дощ так і не пішов. Шатанович ще від учора взяв на думку відвідати Нору. Втім, вийшовши вранці з дому, він не мав твердої певности, що таки поїде на Троєщину. Про свій туманний замір побачити доньку він, ясна річ, і словом не прохопився перед Уляною. «Йду прогуляюся на Дніпро», — відказав він дружині апатичним тоном, коли та запиталася, куди зібрався.
Галя Бурлюк, впускаючи Шатановича до помешкання, щось буркнула замісць привітання, і притьма побігла на кухню. Вона здалася йому якоюсь дивною. І не тому що постаріла, змарніла на лиці і мала доволі таки неохайний вигляд — сиве волосся стирчало кудлами, зами́зканий халат, уцяцькований збляклими від частого прання червоними рожами, збоку на шві був розпоротий, і від неї ще й чимось тхнуло, якимсь прогірклим вином мішма з потом. Дивне було в иншому, у виразі її обличчя. Воно, було ніби скамяніле і, якщо щось і виражало, то лише невимовну втому.
— Куди побігла? — гукнув було їй услід Шатанович, але Галя вже зачинила за собою кухонні двері. Тоді він раз-другий пройшовся по вітальні, роззираючись.
Скільки памятає, такого розгардіяшу тут ще ніколи не було. Всюди, куди не повернися, лежали якісь речі, картонні коробки, поліетиленові мішки чимось напхані, на стільцях, столі, буфеті жужмом валявся одяг, а підлога була буквально встелена всяким сміттям і товстим шаром пилюки. «Вона що, зовсім пустилася берега й не прибирає в квартирі?!», — прошепотів він, гидливо зморщивши носа.
— У мене такий безлад, такий безлад... — промиркала Галя, силувано посміхаючись.
Вона вийшла з кухні вже з сяк-так розчесаним волоссям і густо наквацяними пурпуровою помадою губами. Замісць халата тепер на ній була легка сукенка в білий горошок, яку розпирав розбухлий живіт.
— Бачу, — холодно кинув Шатанович.
— Знаю, тобі не подобається, що не прибрано, але ти ніколи не попереджаєш про свій прихід, — Галя ображено блиснула очима. — Врешті, мені байдуже, що ти там думаєш.
Шатанович не відповів і деякий час мовчав. Ступив кілька кроків до вікна. На підвіконні лежало біле дівчаче пляттячко з пришпиленою бурштиновою брошкою. Він впізнав це пляттячко й брошку. Якось бачив його на Норі. «Коли це було? Десь років пять тому. Ще до війни», — згадалося йому. Нора тоді сиділа під цим же вікном й захоплено дивилася на нього своїми ясними блакитними очима. А він не знав, як реаґувати, ніяковів і не міг вичавити з себе й слова. А ще його неабияк вразило, що Нора здавалася абсолютно щасливою. І це був один єдиний раз, коли він бачив її не в тій задушливій кімнатчині.
— Ти хоч колись виводиш Нору на білий світ? — запитав Шатанович. — Як вона?
Галя опустила очі. По її обличчю пробігла тінь, і воно здалося ще більш скамянілим.
— Трохи прихворіла. Лежить з температурою.
— Лікаря виклика́ла?
— Ще ні.
— Гляну на неї, — Шатанович глипнув на Галю. — Вона там?
— Так, — чавунним голосом відказала та й сіла чи радше важко опустилася на стілець, на якому лежала ціла купа стаників й иншої спідньої жіночої білизни.
Коли Шатанович зайшов до Нориної кімнати, то спочатку нікого не побачив. Фотель, де зазвичай сиділа дівчина, був порожній. Біля нього на підлозі лежав паяц, якого колись Шатанович подарував Норі. Його дурнувата застигла посмішка з-під довгого каптура в зелено-жовту смужку здавалася вкрай недоречною. Ліжко, недбало застелене тонким гава́новим покривалом теж було пусте. Втім, придивившись, Шатанович уздрів у глибокій западині в подушці носик і пасемко русявого волосся. Дівчина лежала горілиць вкрита до підборіддя. Вона була така худенька, що під покривалом обриси її тіла були майже невидні. З Нориних вуст, якщо добре прислухатися, нема, нема та й зринав уривчастий посвист, що чимось нагадував затамоване зідхання.
Шатанович стояв і не рухався. Спочатку він було вигукнув: «О, Боже, Норо...», але решта слів застрягли йому в горлі. Тож тепер він весь оціпенілий тільки стояв і дивився. Бачив ніс, бліді вуста і пасемко русявого волосся. І більше нічого. В його голові не було жодної думки, жодного образу, жодного спогаду. Він не усвідомлював, де він і що з ним; не міг сказати, навіщо він тут, що добре, а що погане, де правда, а де олжа. Його почуття щезли так само, як і його здатність робити висновки. Але його увага фіксувала усе надзвичайно виразно, його свідомість була активна й вищою мірою чутлива, відображала все загалом і водночас нічого конкретно.
— Прийшов лікар, — Галя смикнула Шатановича за рукав піджака. — Я вже думала, що ти тут заснув.
Шатанович повільно, наче уві сні, обернувся.
— Щось накотило на мене, — тихо проказав.
Вони вийшли з кімнати. Лікар, голомозий дідок з фарбованими стибієм вусами мив у лазничці руки.
— Господи, як я втомилася всім цим, — Галя раптом заплакала.
— Чим ти втомилася? — Шатанович збентежено повернувся до неї.
— Усім, і Норою, і тобою, Юліяне, і всім своїм злощасним життям, — вона витерла сльози помятою хустинкою. — Якби ти знав, як мені все остогидло!
— Як гадаєш, Нора серйозно занедужала? — Шатанович глядів не на Галю, а на лікаря, який старанно витирав руки рушником.
— Це в неї часто буває, — відказала Галя упалим голосом. — З народження. Ці напади приходять і відходять, як самі собі знають. А лікарі тільки руками розводять. — Ти вже йдеш?
— Ні, почекаю, що скаже цей... — він затнувся на мить, а тоді чвиркнув крізь зуби:
— ...дивакуватий ескулап.
— Та нічого він не скаже. Будь певен, — з роздрато́ванням блиснула очима Галя.
Відтоді минуло цілих півтора року.
А сьогодні Шатанович, збавивши ціле дополудне у безплідних роздумах про нікчемність своєї особи, врешті-решт змусив себе знову відвідати Нору. І вперше за весь час зізнався дружині, що їде побачити доньку-каліку.
— Їдь, я не проти, Юльку. Головне, що ти мені чесно про це сказав, — мовила Уляна.
— Я буду недовго. Тільки побачу її і відразу назад, — розчулений такою реакцією дружини відказав він.
З часу тих останніх відвідин Шатанович нічого не знав про Нору, не знав, як вона мається і що з нею. Сам він ніколи не телефонував Галі Бурлюк, не розпитував про доньку. І Галя теж не дзвонила йому, не хотіла, вважаючи це принизливим для себе. А якщо він раптом приїжджав до них на Троєщину, то завжди без попередження. Врешті, він і сам ніколи до останньої хвилини не мав певности, чи приїде. Нескінченні сумніви, як правильно вчинити, докори сумління, самозвинувачення, підставні й безпідставні страхи роздирали його серце й паралізували його волю. Він почував себе абсолютно безрадною іграшкою обставин.
З таким бентежним самопочуттям Шатанович і приїхав на Троєщину. Висів з автобуса і невдовзі вже стояв перед шістнадцятиповерховим бетонним велетом, де мешкала Галя Бурлюк з Норою.
Він спочатку не повірив своїм очам. Останні три поверхи будинку були зруйновані вщент.
— Позавчора росіяни вдарили сюди шахедами, — мовив чоловік у літньому дірчастому капелюсі, який стояв поряд і також дивився на будинок.
— А люди, що з людьми? — Шатанович глянув на незнайомця.
— Всі, хто був у квартирах, загинули. Більшість просто згоріла.
— Це жахливо, — Шатанович почувався приголомшеним.
— Я із сусіднього будинку. У вас там хтось мешкав? — запитав чоловік.
— Так, одна жінка. В неї була дочка-інвалід.
— Як прізвище?
— Галя Бурлюк. А дочка Нора.
— Ось список загиблих, — чоловік вийняв з кишені складений вчетверо аркуш паперу.
У першій же десятці Шатанович прочитав два чітко надруковані прізвища: Бурлюк Галина (нар.1963р., 02 березня) і Бурлюк Нора (нар.1994р., 27 жовтня).
— Ясно. Їх уже нема, — він віддав список чоловікові і побрів до автобусної зупинки.
«Що ж, ти цього хотів. Тепер тобі має бути легше. Тішся. Адже тої нещасної і її мами, існування яких так дошкуляло тобі, вже нема. Але що ти не радієш? Чому не почуваєш полегшення? Невже камінь не спав з твоєї душі? Чи не дивина, га? А, може, ці дві небіжчиці зовсім і непричетні до твоїх нещасть? Може, ти все намислив собі, га? І гіркоти твої криються деинде? Хто дасть відповідь?», — роздумував Шатанович, сидячи в автобусі, який їхав на Березняки. Роздумував і відчував, як щораз сильніше щемить його серце.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Підписатися на:
Дописи (Atom)