Добігала шоста. Шатанович уже давно не спав, лежав і слухав мирне похропування Уляни, яка лежала на боці повернута лицем до нього. Дружині, вочевидь, було жарко, бо ковдра ледь прикривала їй ноги, і з-під високо задертої нічної сорочки з мереживом на грудях заласливо біліла випуклість живота, під яким дещо нижче виділявся засадистий пагорок, густо порослий темним волоссям. Шатанович не відривав очей від цих стільки разів бачених знадливих місцинок, які щоразу незмінно хвилювали його, і уважно стежив за думками й почуттями, які раз у раз виринали у свідомості. Йому давно хотілося зрозуміти, звідки приходить хіть, цей нестримний плотський порив, який здатен заслонити все, і що є його джерелом: саме жіноче тіло чи думки, які виринають у голові від його споглядання? Але це було не так просто з’ясувати, бо коли зосереджував увагу на тілі дружини, то негайно виникали думки, і його увага припиналася до них. І тут же з’являлися почуття — хіть, пристрасть, любосна жада́. «Що ж тоді головне: тіло чи думки про нього? Реальність чи уява про реальність?», — запитував він себе. І продовжував пильно споглядати за всіма найнеповиднішими змінами у свідомості, стежити, як його увага зосереджується то на животі і темному пагорку, то раптом концентрується на думках про бачене. Він прагнув зафіксувати увагу на маленькому проміжку часу між тим і тим. Припускав, що якщо би вдалося затриматися в цьому проміжку, то увага була би змушена скупчитися на тілі, на тому, що живе, реальне, а не на думках, які є всього-на-всього мертвими символами реальности, і тоді би, певно, відкрилося те, що́ насправді породжує хіть. Втім, усі його намагання були марні — вборонити увагу від натиску думок здавалося неможливим. Заласні емоції, які були тісно переплетені з думками, вибухали все новими й новими кшталтами й вальо́рами, збурюючи свідомість, стираючи будь-яку ясність, чіткість, виразність, а, отже, знищуючи саму здатність споглядати за всім, що відбувалося. Проте у Шатановича від усього цього процесу все-таки залишилося непевне, майже ефемерне враження, що щоразу, коли він дивився безпосередньо на ті місцини Уляниного тіла, жодних любосних порухів його чоловіче єство не виявляло. Вони нібито виникали пізніше, коли з’являлася думка. «Невже все тільки тут, у голові?», — він постукав себе пальцем по лобі. А тоді, відчувши, як чергова хвиля хіти пробігла його нутром, скорився пориву і рішуче поклав долоню на живіт дружини.
— Я ще сплю, не лізь до мене! — пробурмотіла Уляна спросоння і, різко відштовхнувши чоловікову руку, перевернулася на инший бік.
— Добре, спи, — скривився Шатанович і встав з ліжка.
На кухні, заварюючи каву, він зауважив, що тополі за вікном уже рясно зазеленіли листочками. Їхній ніжний ясно-зелений, майже туркусовий колір змусив його на хвилину-дві застигнути на місці. Прийшов до тями, коли в ніс ударив сморід збіглої кави. «Знову Уляна вайкатиме, що накипіло горілим довкола пальників», — пробуркотів Шатанович, витираючи конфорку мокрою губкою.
Невзабарі по тому він сів за стіл і став їсти накла́данці з твердим сиром, грудинкою та зеленою цибулькою, наготовані ще звечора дружиною, попивав каву зі своєї улюбленої білої піяли і водночас слухав новини з невеличкого телевізора, який стояв на холоднику. Повідомлялося, що на Донбасі триває позиційна війна і попри укладене всеосяжне перемир’я бої лише посилюються. «За перші два тижні квітня загинуло вже двадцять українських вояків, — якимсь текучим беземоційним голосом повідомляла молоденька дикторка з густо напомадженими губами. — Вчора чергова жертва — під Горлівкою кулею снайпера убито сержанта Михайла Шозду зі Львова, якому було пятдесят років.»
Шатанович встав і вимкнув телевізор. «Не можу це слухати. Вже дві тисячі вісімнадцятий рік, а кінця цим жахіттям не видно, — мовив він і знову сів за стіл, щоб більш-менш спокійно завершити сніданок.
До полудня він просидів у кабінеті, дописуючи оповідку про самотнього старого і його немічного пса, яку збирався відіслати в альманах «Кундель». Тиждень тому редактор альманаху Василь Деревянченко, худий і високий, як жердина чоловік з чорними вусами щіточкою пообіцяв, що обовязково публікуватиме його нові оповідки.
— Пане Юліяне, ви ж знаєте, «Кундель» виходить вельми нереґулярно. Проте в минулому році я таки подав одну вашу оповідку і в цьому році також подам, — сказав він і елеґантним рухом перехилив до рота келишок з коньяком.
— Я ще сплю, не лізь до мене! — пробурмотіла Уляна спросоння і, різко відштовхнувши чоловікову руку, перевернулася на инший бік.
— Добре, спи, — скривився Шатанович і встав з ліжка.
На кухні, заварюючи каву, він зауважив, що тополі за вікном уже рясно зазеленіли листочками. Їхній ніжний ясно-зелений, майже туркусовий колір змусив його на хвилину-дві застигнути на місці. Прийшов до тями, коли в ніс ударив сморід збіглої кави. «Знову Уляна вайкатиме, що накипіло горілим довкола пальників», — пробуркотів Шатанович, витираючи конфорку мокрою губкою.
Невзабарі по тому він сів за стіл і став їсти накла́данці з твердим сиром, грудинкою та зеленою цибулькою, наготовані ще звечора дружиною, попивав каву зі своєї улюбленої білої піяли і водночас слухав новини з невеличкого телевізора, який стояв на холоднику. Повідомлялося, що на Донбасі триває позиційна війна і попри укладене всеосяжне перемир’я бої лише посилюються. «За перші два тижні квітня загинуло вже двадцять українських вояків, — якимсь текучим беземоційним голосом повідомляла молоденька дикторка з густо напомадженими губами. — Вчора чергова жертва — під Горлівкою кулею снайпера убито сержанта Михайла Шозду зі Львова, якому було пятдесят років.»
Шатанович встав і вимкнув телевізор. «Не можу це слухати. Вже дві тисячі вісімнадцятий рік, а кінця цим жахіттям не видно, — мовив він і знову сів за стіл, щоб більш-менш спокійно завершити сніданок.
До полудня він просидів у кабінеті, дописуючи оповідку про самотнього старого і його немічного пса, яку збирався відіслати в альманах «Кундель». Тиждень тому редактор альманаху Василь Деревянченко, худий і високий, як жердина чоловік з чорними вусами щіточкою пообіцяв, що обовязково публікуватиме його нові оповідки.
— Пане Юліяне, ви ж знаєте, «Кундель» виходить вельми нереґулярно. Проте в минулому році я таки подав одну вашу оповідку і в цьому році також подам, — сказав він і елеґантним рухом перехилив до рота келишок з коньяком.
— Шкода, що ви не пєте. Я би на вашому місці не відмовлявся. Тим паче за чужий рахунок! — Деревянченко зареготав, вишкіривши криві, пожовклі від куріння зуби.
— Так, але за пять років це перша публікація. А я вам, пане Василю, висилав свої тексти реґулярно ще, здається, з тринадцятого року, відколи почався Майдан, — відказав Шатанович, який не був тісніше знайомий з редактором «Кунделя», тож почувався з ним доволі скуто і ніколи у спілкуванні не виходив за суто офіційні рамки.
Вони сиділи за столиком під ташевим напиналом невеличкого кафе в сквері на Михайлівській площі. Шатанович випадково наткнувся на Деревянченка коло Софійського собору, і той майже силою затяг його сюди. Він не хотів, але редактор «Кунделя» так наполегливо впрошував скласти йому компанію, що довелося згодитися. Не допомогли жодні відмовки. Навіть те, що, мовляв, погано себе почуває і мусить утриматися від випивки.
— Нічого, посидите просто зі мною, — не відступав Деревянченко і, схопивши Шатановича за руку, поволочив його до найближчої забігайлівки.
Випивши майже один за одним кілька келишків коньяку, Деревянченко врешті перевів дух, закурив цигарку і якийсь час забавлявся, випускаючи з рота великі клуби диму, а тоді сказав:
— Запевняю, кожну вашу оповідку я читав. Але ви ж самі розумієте, що рівень... — він зробив довгу глибокодумну павзу. — До Борхеса їм ой як далеченько. Вам треба ще багато працювати над формою. Вибачайте за відвертість.
Мовивши це, Деревянченко з лукавинкою глипнув на Шатановича, тоді знову налив собі коньяку і знову душком випив.
«Навіщо він це говорить? — думав Шатанович. — Невже, щоб за щось там виправдатися? Чи просто, щоб повідомити про мій невисокий, на його думку, письменницький рівень? Що за ідіотизм?» А вголос сказав:
— Для чого порівнювати, коли читаєш новий текст? Адже тоді увага розсіюється і сприйняття неможливе взагалі.
— Е ні, не скажіть, — запалисто вигукнув Деревянченко, — я уважно читаю! — Він знову став наливати собі коньяк. Але руки його тремтіли і він порозливав по столі цілі калюжі трунку. — Хай йому біс, — вилаявся. — Стільки добра пропало.
Шатанович більше не міг цього витерпіти. Мовчки встав з-за столу і, незважаючи на пяні протести і матюки редактора альманаху, який між тим ще й вставляв щось там про літературу, пішов геть. За мить його сутулувата постать у легкій брунатній вітрівці щезла у натовпі пішохідців. А редактор і далі щось белькотів. Потім раптом замовк, хапнув зі столу келишок і різким рухом вилив коньяк до рота.
Хоча вульґарний Деревянченко трохи і зіпсував настрій Шатановичу своїми огидними панібратськими манерами, але він у скорім часі все забув — на київських вулицях буяло таке весняне шаленство, було так багато сонця, так пахло свіжою зеленню, а люди, які йшли тротуарами, здавалися такими привітними, що опина́тися цьому було просто неможливо. Він ступав безбач. Без всякої ціли. Не знаючи куди і навіщо. Йому просто хотілося рухатися, не думаючи ні про що. На серці було легко. Не виникало ніяких бажань. Думки пропливали в голові наче далекі хмарки в небі й щезали, не затримуючись. Його опанувала якась незбагненна безпричинна радість. Здавалося, ця радість не має ні початку, ні кінця, і тому вічна. Він тьопав повільно і бачив усе навколо надзвичайно виразно: будинки з лискучими шибами вікон, вкриті молодим листям дерева вздовж вулиць, чоловіків та жінок, старих та молодих, які проходили повз нього, авта, що з шумом проїжджали в один і другий бік, вітрини крамниць, розквітлі тюльпани та нарцизи на клюмбах, котів, що сиділи перед вхідними дверима будинків. Усе це також було позначене тою радістю — веселилося, сміялося, танцювало. Водночас, бачачи кожну річ, предмет, явище, живу істоту, він не почував себе відокремленим від цього всього. Йому здавалося, що це і є він.
Безцільно простуючи вулицями Києва, завертаючи то вліво, то вправо в якісь провулки, перетинаючи площі та сквери, Шатанович, пойнятий незвичним душевним піднесенням, станом, коли його «я» десь наче загубилося, врешті опинився неподалік цирку. Його увагу привернула ятка з книжками, яка притулилася у невеличкій ніші під муром ошатного житлового дому, на чи не всіх бальконах якого палахкотіли червоні тюльпани. Продавчиня, немолода жінка з пасмом сивини, яка вибивалася з-під картатого берета, і великими виразними очима, здається, блакитними, сиділа на складаному стільці і курила довгу коричневу цигарку. Дим, який вона випускала з рота, зависав над яткою якоюсь прозористою, майже невловною імлою.
Шатанович підійшов ближче. Його ніздрі вловили чудни́й аромат, який нагадував неповторний пахіт літнього степу. «Звідки цей запах? Невже від цигарки?» — подумав. І тут угледів, що в щілину між цеглинами встромлено духмяну паличку, від якої точиться тоненька цівка диму. Тоді простяг руку і взяв першу найближчу книжку. Це виявився «Білий лотос» Раджніша. Став читати. Нічого не розумів. Слова не породжували в голові жодних образів, здавалися мертвими. І цієї мити звернув увагу, що охвітний настрій, який був у нього весь цей час, десь подівся. Все навколо наче віддалилося від нього, замкнулося в собі. Збентежений, він згорнув книжку і поклав на місце. Звів голову і уздрів, що продавчиня пильно дивиться на нього. Знітився від її погляду і вже хотів був відвернутися, щоб іти геть, коли жінка мовила:
— Що, не памятаєш, забув мене? Я Галя.
Шатанович якийсь час стояв і в нестямі дивився на незнайомку. Щось крутилося в його голові вельми хвилююче, навіть небезпечне, але ніяк не міг пригадати, хто вона.
— Троєщина. Квартира на шістнадцятому поверсі. Невже забув? — жінка засмучено похитала головою.
— Галя Бурлюк! — Шатанович весь стрепенувся. — Це ти?! Боже, як ти змінилася! — він не відривав очей від жінки. Тепер він знав, хто вона. В його голові миттєво пропливли чу́дні картини в квартирі на останньому поверсі шістнадцятиповерхового будинку, повні диких пристрастей і вигадливих любосних забав, супроводжуваних призахіднім сонцем, златогра́ні промені якого тремтіли на стінах, спалахували на шкляних пляфонах, клямках дверей, ручках шуфляд, кришталевих вазах, торкалися всього, що було в кімнаті і які ніжно, ледь черкаючи, скобота́ли два розпалені пристрастю голі спітнілі тіла, що звивалися на килимі, кожну западинку і випуклість спин, животів, грудей, плечей, рук, ніг, блискавично реаґуючи на кожен судомний переверт, посув, подриґ.
— Так, змінилася, — на обличчі жінки зблиснув жаль. — Ти також змінився. Але я не забула, зразу впізнала тебе, хоча минуло двадцять чотири роки відтоді.
Галя встала із стільця і нахилилася, щоб підняти книжку, яка впала. Комір її кофти відстовбурчився, і погляд Шатановича ковзнув по шиї, напрочуд білій гарній, з маленьким горбиком у тому місці, де починався хребет. Він згадав, як пожадливо припадав вустами до цієї шиї, як цілував її раз за разом, не можучи насититися. І відчув, що його повільно, але невідступно пробирає хіть.
— Ні, Галю, я не забув, — мовив Шатанович, який вже починав задихатися від любосної жади́. — Памятаю всі найзнадливіші твої місцинки.
— Але ти не бачив мене з того часу. Я постаріла і дуже змінилася.
— Ні, ти не змінилася. Я щойно угледів, що не змінилася.
— Що ти міг угледіти?! — засміялася Галя. — Ти, Юлику, такий же легковажний, як і був раніше.
— Що хотів, те й угледів, — відрізав з роздрато́ванням у голосі Шатанович. — Ти збуджуєш мене. Що мені ще треба знати?
— Ми з тобою тоді так важко і болісно розставалися. Я виплакала всі очі. Не хотіла жити. Але ти був невблаганний і повернувся до сімї. Невже знову хочеш повторити всі ці жахливі муки?
— А ти живеш там же, на Троєщині? — Шатанович зайшов за прилавок з книжками і став поруч зі своєю колишньою коханкою, майже торкаючись її. На нього війнув її запах — піт змішаний з парфумами. Нова хвиля жади ́прокотилася його тілом.
— Так, у тій же квартирі на останньому поверсі, — вона спробувала було трохи відсторонитися від нього, але він узяв її за руку і міцно стис.
— Сама?
— Сама, — прошепотіла вона, потупивши голову.
— Я ввечері прийду.
— Навіть не смій. Я не пущу тебе, — злякано зойкнула Галя.
— Пустиш, — твердо мовив Шатанович і, звільнивши її руку, вийшов з-за прилавка, бо підійшли чоловік та жінка, які щось стали питати.
Шатанович послав їй поцілунок рукою і пішов геть.
Увечері він стояв перед дверима Галиної квартири і, натисши кнопку електродзвоника, чекав. Двері відчинилися. Галя вся напахчена, причепурена, зі старанно підведеними очима, свіжо нафарбованими губами, наманікюреними нігтями й одягнена в шовковий шляфрок у червоних та білих рожах застигла на порозі. Вона була вся бліда на виду. Навіть пудра не могла це приховати.
— Я знав, що впустиш, — Шатанович з переможною міною переступив поріг.
— У мене просто довго не було мужчини, — силувано усміхнулася Галя.
Шатанович грайливо притяг її до себе і поцілував у губи. Відчув солодкавий присмак помади. І ніякої відповіди з її боку. «Що з нею?» — здивувався він.
Вони увійшли до просторого покою, де на підлозі лежав килим, той самий, що й двадцять чотири роки тому, але вже добряче зачовганий. Збоку, ближче до креденсу з порцеляновими тарелями, піялами, горнятками на каву, шкляними чарками, келишками й фужерами стояв низенький деревяний нелакований столик, а обаполи нього на підлозі два тверді оксамитові подушняки́ з китицями, червоний і чорний. Це були ті самі подушняки, на яких вони колись сиділи. Він на чорному, вона на червоному.
— З того часу на них ніхто більше не сидів, — Галя посміхнулася. Щось невеселе було в її посмішці. Тоді взяля чорний подушняк і вмостилася на ньому. — Поміняємося, тепер ти будеш на червоному, — вона підсунула йому червоний подушняк.
— Як хочеш, — Шатанович сів. — Що за вино? — він кивнув на велику фіолу з зеленого шкла, що стояла на столику, там же були два келихи і великий розрізаний навпіл ґрейпфрут.
— Твоє улюблене напівсолодке шабо. Недавно привезли з Одеси.
Шатанович відкоркував фляшку і налив вина до обох келихів.
— Ми дуже вчасно. Якраз заходить сонце, — він подав келих Галі.
— Саме так, як ми зчаста робили і тоді давно, коли ти мене кох...— вона затнулася, не договоривши, і взяла келих.
Вони повернули голови до вікна, де над далеким обрієм все нижче опускалося червоне, як кров кружало, тоді легенько цокнулися і випили.
Потім Галя довго, зупиняючись на численних деталях, розповідала про своє життя, повне несподіванок і заплутаних колізій, про гіркоти й печалі свого серця, про свої фатальні невдачі з чоловіками, про сварку із старшими сестрами через спадщину батька-матери, про вічне безгрошівя і непевність у завтрашньому дні, які весь час переслідують її, і про свою теперішню нестерпну, повну безнадії самотність.
Шатанович слухав її краєм вуха. Його анітрохи не цікавило, що́ вона розповідає. Все це, як він вважав, було абсолютно банальне — звична історія жінки, яка постаріла, так і не вийшовши заміж і не звивши родинного гніздечка. Його дивувало инше — чому його чоловіче єство мовчить, чому тут у кімнаті ця жінка, яка так розбурхала його плоть тоді на ятці біля цирку, зараз не хвилює його. Він дивився на неї і нічого не розумів, а вона говорила, говорила й говорила.
— Що ж, треба було не ждати, а народити від когось дитину! І не була би сама! — Раптом різко сказав Шатанович, якого неабияк втомив нескінченний потік її слів.
Галя замовкла. Хвилину-дві сиділа без руху, наче закамяніла, унуривши очі в колишнього коханця. Здавалося, що в ній борються два супротилежні пориви, і жоден не може перемогти. Вона хотіла щось сказати, розтулила рота, але не годна була вимовити і слова.
— Дитину? — врешті прохрипіла Галя. — Ти сказав про дитину? Тоді слухай. Я обманула тебе, сказавши, що сама. Я маю доньку. Вона тут в иншій кімнаті.
— Сподіваюся, вона не зайде сюди, — Шатанович невдоволено скривився.
— Не переживай. Вона інвалід. Не пересувається без сторонньої допомоги.
— Скільки їй?
— Двадцять чотири, — Галя дивилася у вікно. Сонце майже торкалося небокраю.
Шатанович звернув увагу, що її обличчя спотворив біль.
— Як? — скрикнув він. — Ти потім, коли я пішов, від когось завагітніла?
— Навіщо тобі це знати? Хіба ти для цього в мене? — Галя встала і пройшлася по покої. Тоді повернула голову до Шатановича:
— Ходи, хоч глянеш на неї, коли ти тут.
— Навіщо? — він невдоволено покрутив головою.
— Ти боїшся подивитися на мою доньку-каліку? Невже до такої міри боягуз? — Галя зневажливо стисла губи.
— Ну, добре, — зідхнув Шатанович і з явною нехіттю звівся на ноги.
Вони увійшли до невеличкої кімнати поряд з кухнею, де на фотелі сиділо худеньке створіння з довгими заплетеними косами і великими виразними очима, в яких прозирало якесь незрушне, одвічне безгоміння. З-під спіднички дівчини випиналися тоненькі ноги в смугастих шкарпетках, а в її скорчених руках було щось схоже на ляльку, обдерту, з голомозою головою.
— Добрий день, — привітався Шатанович, відчуваючи, як у його нутрі все наче деревяніє.
Але створіння не відповідало. Лише незворушно зорило на незнайомоця своїми великими очима, в яких, здавалося, було все і водночас не було нічого.
— Вона німа, — Галя витерла сльозу. І додала:
— Тепер ти знаєш про мене все.
— Як її звати? — запитав Шатанович.
Він узяв Галю за лікоть і вони вийшли з кімнати.
— Нора! — ледь чутно мовила вона. — Елеонора її повне імя.
Коли Шатанович з Галею знову сиділи на своїх подушняках за столиком, сонце вже майже зайшло. Лишився лише невеличкий сліпучий краєчок, який посилав до покою останні червоні промені. Вони мовчали. Але тиша, яка запала, не була обтяжлива.
— Ти вже підеш? — перервала нарешті мовчанку Галя. — Може, ще випєш вина?
— Ми не довели справу до кінця, — Шатанович налив вина собі й Галі. Подав їй келих.
— Мені здалося, що ти після всього вже нічого не хочеш, — вона взяла келих.
— Я не знаю, чого я хочу, — пробурмотів Шатанович. — Коли я тебе побачив там з тими книжками, то знав. Тепер не знаю.
— І що? — жінка осудливо зиркнула на нього. — Ти мужчина, тобі й вирішувати.
— Добре, — Шатанович унурив очі в колишню коханку, наче хотів проникнути в найпотаємніші за́сторонки її душі. — Зробимо, як і тоді двадцять чотири роки тому. Ти знаєш, про що я.
— Я маю роздягатися?
— Так.
Галя допила вино й поклала келих на столик. Звелася на ноги. Скинула шляфрок, зняла мешти, сяйнувши гарними наманікюреними нігтями на ногах. Якийсь час стояла перед Шатановичом боса в рожевому станику, який тісно облягав її великі перса з нездоровими темними плямками вгорі біля шиї. Потім повільними рухами стягла панчохи. Ноги здавалися спухлими, були всіяні численними синіми жилками. Коли вона розщіпила станик, груди миттю опали, вони теж місцями мали синявий колір. Перш, ніж зняти коротенькі пантальоники, Галя запитливо глянула на Шатановича.
— Повернися, — коротко кинув він. — Тоді знімеш.
Вона повернулася спиною, нагнулася і кількома повільними рухами зсунула пантальоники. Її сідниці, які були колись такі гарні округлі гладенькі, зараз взялися обрезклістю, на них були горбики, нерівні борозденки, ямки і зморшки, які поширювалися на стегна аж до колін. Втім, спина все ще була рівна, хоч шкіра на ній місцями також була обрезкла.
— Тепер лицем, — дав знак рукою Шатанович.
Галя повернулася і спокійно, без тіни ніяковости, навіть дещо насмішкувато дивилася на колишнього коханця, який через стільки років чогось знову прийшов до неї.
— Навіщо ти поголила волосся на Венериному пагорку? — тихо спитав Шатанович, який завжди так поетично називав цей горбок на жіночому міжніжжі.
— Тобі не подобається?
Але Шатанович не відповідав. Він дивився на колишню коханку і ніяк не міг спіймати той змиг, коли його увага перескакувала з місцинок її тіла на образи цих місцинок у свідомості. Заласне збудження, якщо й виринало в нутрі, то неможливо було збагнути, що є його спонукою. Він не міг ним управляти. Хіть виникала й зникала, як сама собі знала. Вона була нетривка, мінлива і лякалася найменшого поруху. Шатанович чувся безпорадним. Йому то здавалося, що хіть гасять думки, то навпаки, схилявся до того, що саме тіло нищить хіть. Він не розумів, на чому взагалі зосереджується його увага кожного нового змигу, бо не мав певности, де в той чи инший момент перебуває вона: на тілі чи на думках про тіло. Не маючи на що спертися, він тільки й міг, що пасивно споглядати за своїми думками й почуттями. «Я нічого й досі не з’ясував. То як від моїх зусиль може взагалі щось залежати? — подумав. Тоді мовив:
— Галю, я не можу збудитися. Мусиш мені помогти.
— Моє тіло тебе не запалює? — жінка підійшла і обняла його, припавши до грудей.
Він відчув, як з її очей бризнули сльози.
— Ні, просто ми вже старі та втомлені. Нічого не бери до серця.
— Я зроблю все, що тобі треба, — вона опустилася на коліна.
Потім він увійшов у неї. Довго не міг виприснути. А коли все скінчилося і вони голі лежали поряд, тримаючи одне одного за руку, він мовив:
— Я знаю, ти нещасна. Але і я нещасний. Ми обидвоє нещасні. Здається, людина не може бути щаслива на цім світі.
— Може, і так, але якби ти знав, як я тішуся, що ти побачив Нору.
— Не говори, бо мені зараз розірветься серце, — Шатанович поклав долоню на її вуста.
— Ти так боїшся? — Галя ледь стримувала плач.
— Не говори, благаю тебе, — закричав Шатанович. — Хай залишаться хоч сумніви! Бо нічого неможливо змінити, Господи!
— Це жорстоко, Юлику, — Галя затулила лице долонями і заридала.
Додому Шатанович вернувся майже опівночі. Уляна не спала. Сиділа на кухні й чекала його.
— Де ти був так пізно? Чому не подзвонив, що затримуєшся? — запитала вона з докором. — Вечеря твоя в холоднику.
— Здибав Василя Деревянченка, редактора альманаху «Кундель». І ми засиділися з ним в забігайлівці. Вибач, кохана, я такий неуважний до тебе.
— Так, але за пять років це перша публікація. А я вам, пане Василю, висилав свої тексти реґулярно ще, здається, з тринадцятого року, відколи почався Майдан, — відказав Шатанович, який не був тісніше знайомий з редактором «Кунделя», тож почувався з ним доволі скуто і ніколи у спілкуванні не виходив за суто офіційні рамки.
Вони сиділи за столиком під ташевим напиналом невеличкого кафе в сквері на Михайлівській площі. Шатанович випадково наткнувся на Деревянченка коло Софійського собору, і той майже силою затяг його сюди. Він не хотів, але редактор «Кунделя» так наполегливо впрошував скласти йому компанію, що довелося згодитися. Не допомогли жодні відмовки. Навіть те, що, мовляв, погано себе почуває і мусить утриматися від випивки.
— Нічого, посидите просто зі мною, — не відступав Деревянченко і, схопивши Шатановича за руку, поволочив його до найближчої забігайлівки.
Випивши майже один за одним кілька келишків коньяку, Деревянченко врешті перевів дух, закурив цигарку і якийсь час забавлявся, випускаючи з рота великі клуби диму, а тоді сказав:
— Запевняю, кожну вашу оповідку я читав. Але ви ж самі розумієте, що рівень... — він зробив довгу глибокодумну павзу. — До Борхеса їм ой як далеченько. Вам треба ще багато працювати над формою. Вибачайте за відвертість.
Мовивши це, Деревянченко з лукавинкою глипнув на Шатановича, тоді знову налив собі коньяку і знову душком випив.
«Навіщо він це говорить? — думав Шатанович. — Невже, щоб за щось там виправдатися? Чи просто, щоб повідомити про мій невисокий, на його думку, письменницький рівень? Що за ідіотизм?» А вголос сказав:
— Для чого порівнювати, коли читаєш новий текст? Адже тоді увага розсіюється і сприйняття неможливе взагалі.
— Е ні, не скажіть, — запалисто вигукнув Деревянченко, — я уважно читаю! — Він знову став наливати собі коньяк. Але руки його тремтіли і він порозливав по столі цілі калюжі трунку. — Хай йому біс, — вилаявся. — Стільки добра пропало.
Шатанович більше не міг цього витерпіти. Мовчки встав з-за столу і, незважаючи на пяні протести і матюки редактора альманаху, який між тим ще й вставляв щось там про літературу, пішов геть. За мить його сутулувата постать у легкій брунатній вітрівці щезла у натовпі пішохідців. А редактор і далі щось белькотів. Потім раптом замовк, хапнув зі столу келишок і різким рухом вилив коньяк до рота.
Хоча вульґарний Деревянченко трохи і зіпсував настрій Шатановичу своїми огидними панібратськими манерами, але він у скорім часі все забув — на київських вулицях буяло таке весняне шаленство, було так багато сонця, так пахло свіжою зеленню, а люди, які йшли тротуарами, здавалися такими привітними, що опина́тися цьому було просто неможливо. Він ступав безбач. Без всякої ціли. Не знаючи куди і навіщо. Йому просто хотілося рухатися, не думаючи ні про що. На серці було легко. Не виникало ніяких бажань. Думки пропливали в голові наче далекі хмарки в небі й щезали, не затримуючись. Його опанувала якась незбагненна безпричинна радість. Здавалося, ця радість не має ні початку, ні кінця, і тому вічна. Він тьопав повільно і бачив усе навколо надзвичайно виразно: будинки з лискучими шибами вікон, вкриті молодим листям дерева вздовж вулиць, чоловіків та жінок, старих та молодих, які проходили повз нього, авта, що з шумом проїжджали в один і другий бік, вітрини крамниць, розквітлі тюльпани та нарцизи на клюмбах, котів, що сиділи перед вхідними дверима будинків. Усе це також було позначене тою радістю — веселилося, сміялося, танцювало. Водночас, бачачи кожну річ, предмет, явище, живу істоту, він не почував себе відокремленим від цього всього. Йому здавалося, що це і є він.
Безцільно простуючи вулицями Києва, завертаючи то вліво, то вправо в якісь провулки, перетинаючи площі та сквери, Шатанович, пойнятий незвичним душевним піднесенням, станом, коли його «я» десь наче загубилося, врешті опинився неподалік цирку. Його увагу привернула ятка з книжками, яка притулилася у невеличкій ніші під муром ошатного житлового дому, на чи не всіх бальконах якого палахкотіли червоні тюльпани. Продавчиня, немолода жінка з пасмом сивини, яка вибивалася з-під картатого берета, і великими виразними очима, здається, блакитними, сиділа на складаному стільці і курила довгу коричневу цигарку. Дим, який вона випускала з рота, зависав над яткою якоюсь прозористою, майже невловною імлою.
Шатанович підійшов ближче. Його ніздрі вловили чудни́й аромат, який нагадував неповторний пахіт літнього степу. «Звідки цей запах? Невже від цигарки?» — подумав. І тут угледів, що в щілину між цеглинами встромлено духмяну паличку, від якої точиться тоненька цівка диму. Тоді простяг руку і взяв першу найближчу книжку. Це виявився «Білий лотос» Раджніша. Став читати. Нічого не розумів. Слова не породжували в голові жодних образів, здавалися мертвими. І цієї мити звернув увагу, що охвітний настрій, який був у нього весь цей час, десь подівся. Все навколо наче віддалилося від нього, замкнулося в собі. Збентежений, він згорнув книжку і поклав на місце. Звів голову і уздрів, що продавчиня пильно дивиться на нього. Знітився від її погляду і вже хотів був відвернутися, щоб іти геть, коли жінка мовила:
— Що, не памятаєш, забув мене? Я Галя.
Шатанович якийсь час стояв і в нестямі дивився на незнайомку. Щось крутилося в його голові вельми хвилююче, навіть небезпечне, але ніяк не міг пригадати, хто вона.
— Троєщина. Квартира на шістнадцятому поверсі. Невже забув? — жінка засмучено похитала головою.
— Галя Бурлюк! — Шатанович весь стрепенувся. — Це ти?! Боже, як ти змінилася! — він не відривав очей від жінки. Тепер він знав, хто вона. В його голові миттєво пропливли чу́дні картини в квартирі на останньому поверсі шістнадцятиповерхового будинку, повні диких пристрастей і вигадливих любосних забав, супроводжуваних призахіднім сонцем, златогра́ні промені якого тремтіли на стінах, спалахували на шкляних пляфонах, клямках дверей, ручках шуфляд, кришталевих вазах, торкалися всього, що було в кімнаті і які ніжно, ледь черкаючи, скобота́ли два розпалені пристрастю голі спітнілі тіла, що звивалися на килимі, кожну западинку і випуклість спин, животів, грудей, плечей, рук, ніг, блискавично реаґуючи на кожен судомний переверт, посув, подриґ.
— Так, змінилася, — на обличчі жінки зблиснув жаль. — Ти також змінився. Але я не забула, зразу впізнала тебе, хоча минуло двадцять чотири роки відтоді.
Галя встала із стільця і нахилилася, щоб підняти книжку, яка впала. Комір її кофти відстовбурчився, і погляд Шатановича ковзнув по шиї, напрочуд білій гарній, з маленьким горбиком у тому місці, де починався хребет. Він згадав, як пожадливо припадав вустами до цієї шиї, як цілував її раз за разом, не можучи насититися. І відчув, що його повільно, але невідступно пробирає хіть.
— Ні, Галю, я не забув, — мовив Шатанович, який вже починав задихатися від любосної жади́. — Памятаю всі найзнадливіші твої місцинки.
— Але ти не бачив мене з того часу. Я постаріла і дуже змінилася.
— Ні, ти не змінилася. Я щойно угледів, що не змінилася.
— Що ти міг угледіти?! — засміялася Галя. — Ти, Юлику, такий же легковажний, як і був раніше.
— Що хотів, те й угледів, — відрізав з роздрато́ванням у голосі Шатанович. — Ти збуджуєш мене. Що мені ще треба знати?
— Ми з тобою тоді так важко і болісно розставалися. Я виплакала всі очі. Не хотіла жити. Але ти був невблаганний і повернувся до сімї. Невже знову хочеш повторити всі ці жахливі муки?
— А ти живеш там же, на Троєщині? — Шатанович зайшов за прилавок з книжками і став поруч зі своєю колишньою коханкою, майже торкаючись її. На нього війнув її запах — піт змішаний з парфумами. Нова хвиля жади ́прокотилася його тілом.
— Так, у тій же квартирі на останньому поверсі, — вона спробувала було трохи відсторонитися від нього, але він узяв її за руку і міцно стис.
— Сама?
— Сама, — прошепотіла вона, потупивши голову.
— Я ввечері прийду.
— Навіть не смій. Я не пущу тебе, — злякано зойкнула Галя.
— Пустиш, — твердо мовив Шатанович і, звільнивши її руку, вийшов з-за прилавка, бо підійшли чоловік та жінка, які щось стали питати.
Шатанович послав їй поцілунок рукою і пішов геть.
Увечері він стояв перед дверима Галиної квартири і, натисши кнопку електродзвоника, чекав. Двері відчинилися. Галя вся напахчена, причепурена, зі старанно підведеними очима, свіжо нафарбованими губами, наманікюреними нігтями й одягнена в шовковий шляфрок у червоних та білих рожах застигла на порозі. Вона була вся бліда на виду. Навіть пудра не могла це приховати.
— Я знав, що впустиш, — Шатанович з переможною міною переступив поріг.
— У мене просто довго не було мужчини, — силувано усміхнулася Галя.
Шатанович грайливо притяг її до себе і поцілував у губи. Відчув солодкавий присмак помади. І ніякої відповіди з її боку. «Що з нею?» — здивувався він.
Вони увійшли до просторого покою, де на підлозі лежав килим, той самий, що й двадцять чотири роки тому, але вже добряче зачовганий. Збоку, ближче до креденсу з порцеляновими тарелями, піялами, горнятками на каву, шкляними чарками, келишками й фужерами стояв низенький деревяний нелакований столик, а обаполи нього на підлозі два тверді оксамитові подушняки́ з китицями, червоний і чорний. Це були ті самі подушняки, на яких вони колись сиділи. Він на чорному, вона на червоному.
— З того часу на них ніхто більше не сидів, — Галя посміхнулася. Щось невеселе було в її посмішці. Тоді взяля чорний подушняк і вмостилася на ньому. — Поміняємося, тепер ти будеш на червоному, — вона підсунула йому червоний подушняк.
— Як хочеш, — Шатанович сів. — Що за вино? — він кивнув на велику фіолу з зеленого шкла, що стояла на столику, там же були два келихи і великий розрізаний навпіл ґрейпфрут.
— Твоє улюблене напівсолодке шабо. Недавно привезли з Одеси.
Шатанович відкоркував фляшку і налив вина до обох келихів.
— Ми дуже вчасно. Якраз заходить сонце, — він подав келих Галі.
— Саме так, як ми зчаста робили і тоді давно, коли ти мене кох...— вона затнулася, не договоривши, і взяла келих.
Вони повернули голови до вікна, де над далеким обрієм все нижче опускалося червоне, як кров кружало, тоді легенько цокнулися і випили.
Потім Галя довго, зупиняючись на численних деталях, розповідала про своє життя, повне несподіванок і заплутаних колізій, про гіркоти й печалі свого серця, про свої фатальні невдачі з чоловіками, про сварку із старшими сестрами через спадщину батька-матери, про вічне безгрошівя і непевність у завтрашньому дні, які весь час переслідують її, і про свою теперішню нестерпну, повну безнадії самотність.
Шатанович слухав її краєм вуха. Його анітрохи не цікавило, що́ вона розповідає. Все це, як він вважав, було абсолютно банальне — звична історія жінки, яка постаріла, так і не вийшовши заміж і не звивши родинного гніздечка. Його дивувало инше — чому його чоловіче єство мовчить, чому тут у кімнаті ця жінка, яка так розбурхала його плоть тоді на ятці біля цирку, зараз не хвилює його. Він дивився на неї і нічого не розумів, а вона говорила, говорила й говорила.
— Що ж, треба було не ждати, а народити від когось дитину! І не була би сама! — Раптом різко сказав Шатанович, якого неабияк втомив нескінченний потік її слів.
Галя замовкла. Хвилину-дві сиділа без руху, наче закамяніла, унуривши очі в колишнього коханця. Здавалося, що в ній борються два супротилежні пориви, і жоден не може перемогти. Вона хотіла щось сказати, розтулила рота, але не годна була вимовити і слова.
— Дитину? — врешті прохрипіла Галя. — Ти сказав про дитину? Тоді слухай. Я обманула тебе, сказавши, що сама. Я маю доньку. Вона тут в иншій кімнаті.
— Сподіваюся, вона не зайде сюди, — Шатанович невдоволено скривився.
— Не переживай. Вона інвалід. Не пересувається без сторонньої допомоги.
— Скільки їй?
— Двадцять чотири, — Галя дивилася у вікно. Сонце майже торкалося небокраю.
Шатанович звернув увагу, що її обличчя спотворив біль.
— Як? — скрикнув він. — Ти потім, коли я пішов, від когось завагітніла?
— Навіщо тобі це знати? Хіба ти для цього в мене? — Галя встала і пройшлася по покої. Тоді повернула голову до Шатановича:
— Ходи, хоч глянеш на неї, коли ти тут.
— Навіщо? — він невдоволено покрутив головою.
— Ти боїшся подивитися на мою доньку-каліку? Невже до такої міри боягуз? — Галя зневажливо стисла губи.
— Ну, добре, — зідхнув Шатанович і з явною нехіттю звівся на ноги.
Вони увійшли до невеличкої кімнати поряд з кухнею, де на фотелі сиділо худеньке створіння з довгими заплетеними косами і великими виразними очима, в яких прозирало якесь незрушне, одвічне безгоміння. З-під спіднички дівчини випиналися тоненькі ноги в смугастих шкарпетках, а в її скорчених руках було щось схоже на ляльку, обдерту, з голомозою головою.
— Добрий день, — привітався Шатанович, відчуваючи, як у його нутрі все наче деревяніє.
Але створіння не відповідало. Лише незворушно зорило на незнайомоця своїми великими очима, в яких, здавалося, було все і водночас не було нічого.
— Вона німа, — Галя витерла сльозу. І додала:
— Тепер ти знаєш про мене все.
— Як її звати? — запитав Шатанович.
Він узяв Галю за лікоть і вони вийшли з кімнати.
— Нора! — ледь чутно мовила вона. — Елеонора її повне імя.
Коли Шатанович з Галею знову сиділи на своїх подушняках за столиком, сонце вже майже зайшло. Лишився лише невеличкий сліпучий краєчок, який посилав до покою останні червоні промені. Вони мовчали. Але тиша, яка запала, не була обтяжлива.
— Ти вже підеш? — перервала нарешті мовчанку Галя. — Може, ще випєш вина?
— Ми не довели справу до кінця, — Шатанович налив вина собі й Галі. Подав їй келих.
— Мені здалося, що ти після всього вже нічого не хочеш, — вона взяла келих.
— Я не знаю, чого я хочу, — пробурмотів Шатанович. — Коли я тебе побачив там з тими книжками, то знав. Тепер не знаю.
— І що? — жінка осудливо зиркнула на нього. — Ти мужчина, тобі й вирішувати.
— Добре, — Шатанович унурив очі в колишню коханку, наче хотів проникнути в найпотаємніші за́сторонки її душі. — Зробимо, як і тоді двадцять чотири роки тому. Ти знаєш, про що я.
— Я маю роздягатися?
— Так.
Галя допила вино й поклала келих на столик. Звелася на ноги. Скинула шляфрок, зняла мешти, сяйнувши гарними наманікюреними нігтями на ногах. Якийсь час стояла перед Шатановичом боса в рожевому станику, який тісно облягав її великі перса з нездоровими темними плямками вгорі біля шиї. Потім повільними рухами стягла панчохи. Ноги здавалися спухлими, були всіяні численними синіми жилками. Коли вона розщіпила станик, груди миттю опали, вони теж місцями мали синявий колір. Перш, ніж зняти коротенькі пантальоники, Галя запитливо глянула на Шатановича.
— Повернися, — коротко кинув він. — Тоді знімеш.
Вона повернулася спиною, нагнулася і кількома повільними рухами зсунула пантальоники. Її сідниці, які були колись такі гарні округлі гладенькі, зараз взялися обрезклістю, на них були горбики, нерівні борозденки, ямки і зморшки, які поширювалися на стегна аж до колін. Втім, спина все ще була рівна, хоч шкіра на ній місцями також була обрезкла.
— Тепер лицем, — дав знак рукою Шатанович.
Галя повернулася і спокійно, без тіни ніяковости, навіть дещо насмішкувато дивилася на колишнього коханця, який через стільки років чогось знову прийшов до неї.
— Навіщо ти поголила волосся на Венериному пагорку? — тихо спитав Шатанович, який завжди так поетично називав цей горбок на жіночому міжніжжі.
— Тобі не подобається?
Але Шатанович не відповідав. Він дивився на колишню коханку і ніяк не міг спіймати той змиг, коли його увага перескакувала з місцинок її тіла на образи цих місцинок у свідомості. Заласне збудження, якщо й виринало в нутрі, то неможливо було збагнути, що є його спонукою. Він не міг ним управляти. Хіть виникала й зникала, як сама собі знала. Вона була нетривка, мінлива і лякалася найменшого поруху. Шатанович чувся безпорадним. Йому то здавалося, що хіть гасять думки, то навпаки, схилявся до того, що саме тіло нищить хіть. Він не розумів, на чому взагалі зосереджується його увага кожного нового змигу, бо не мав певности, де в той чи инший момент перебуває вона: на тілі чи на думках про тіло. Не маючи на що спертися, він тільки й міг, що пасивно споглядати за своїми думками й почуттями. «Я нічого й досі не з’ясував. То як від моїх зусиль може взагалі щось залежати? — подумав. Тоді мовив:
— Галю, я не можу збудитися. Мусиш мені помогти.
— Моє тіло тебе не запалює? — жінка підійшла і обняла його, припавши до грудей.
Він відчув, як з її очей бризнули сльози.
— Ні, просто ми вже старі та втомлені. Нічого не бери до серця.
— Я зроблю все, що тобі треба, — вона опустилася на коліна.
Потім він увійшов у неї. Довго не міг виприснути. А коли все скінчилося і вони голі лежали поряд, тримаючи одне одного за руку, він мовив:
— Я знаю, ти нещасна. Але і я нещасний. Ми обидвоє нещасні. Здається, людина не може бути щаслива на цім світі.
— Може, і так, але якби ти знав, як я тішуся, що ти побачив Нору.
— Не говори, бо мені зараз розірветься серце, — Шатанович поклав долоню на її вуста.
— Ти так боїшся? — Галя ледь стримувала плач.
— Не говори, благаю тебе, — закричав Шатанович. — Хай залишаться хоч сумніви! Бо нічого неможливо змінити, Господи!
— Це жорстоко, Юлику, — Галя затулила лице долонями і заридала.
Додому Шатанович вернувся майже опівночі. Уляна не спала. Сиділа на кухні й чекала його.
— Де ти був так пізно? Чому не подзвонив, що затримуєшся? — запитала вона з докором. — Вечеря твоя в холоднику.
— Здибав Василя Деревянченка, редактора альманаху «Кундель». І ми засиділися з ним в забігайлівці. Вибач, кохана, я такий неуважний до тебе.
