Сьогодні Шатанович прокинувся ще перед світанком і довго лежав горілиць без руху, повернувши голову до вікна. На дворі поволі розвиднялося. З тополі, верхівка якої майже сягала восьмого поверху, линув несамовитий галас горобців. «От знавіснілі пташки́! Певно, вони й розбудили мене!» — подумав. Йому не хотілося вставати. Взагалі рухатися. Почувався невиспаним, розбитим. Але знав, що заснути більше не зможе. І лежатиме, поки не прокинеться дружина. Її тихеньке похропування доносилося зі спальні, бо двері були привідчинені. Він зазвичай спав з дружиною на їхньому широкому ліжку з волосяними матрацами, але вчора засидівся за новтбуком до пізньої ночи, пишучи нову оповідку, тож лишився ночувати в кабінеті на незручній вузькій канапі.
«Добре Улясі, вона не знає, що таке безсоння, спить, як немовля», — сказав уголос. І посміхнувся. Тоді взяв смартфон і став читати новини. Повідомлялося, що попри безперервні атаки росіянам так і не вдається прорватися в Бахмут. «Тримаються наші, — з полегшенням зідхнув Шатанович, — але чи довго?» Він поклав смартфон на столик і сів, шукаючи босими ногами капці на підлозі. Довго не міг знайти. Врешті намацав, звівся на ноги і рушив до вбиральні. Намагався йти тихенько, щоб не розбудити дружини. Знав-бо, я́к Уляся злиться, коли їй перервати вранішній сон.
Вернувшись до кабінету, відчув на серці дивний щеміт. Це було схоже на забуте бажання, яке однак не зникло повністю, а лише зачаїлося десь у закамарках його єства. Згадав, що цей щеміт муляв його ще від вчора. Проганяв його, але той не відступав. «Що це? Що я жадав і забув?» — запитував себе. І водночас стежив за плином своїх почуттів, думок і образів у голові, сподіваючись з’ясувати, як і звідки цей щеміт виникає. Але щеміт, як тільки-но скупчувалася на ньому увага, тут же розвіювався й щезав. І Шатанович не міг нічого ні розгледіти, ні збагнути. Чув тільки своє дихання, биття свого серця, бачив свої руки, ноги, речі та предмети довкруж. І все. Більше нічого. І раптом його наче осяяло, він згадав — йому хотілося побачити, чи розквітли нарешті ці три старі абрикоси під їхнім будинком. Умах зринула в голові і фраза Уляни, коли вони вчора снідали на кухні: «А абрикоси от-от розквітнуть».
Шатанович повільно підійшов до вікна. Розчинив його. Глянув униз. Абрикосів, їхнього гілля, стовбурів не було видно. Замісць них там всуціль палахкотіли блідо-рожеві хмарини. Йому мериконілося, що чує навіть пянкий запах абрикосового квіту. Неподалік двірничка у зеленій куртці-спецівці рівняла граблями скопану землю. Шатанович глядів і не міг відірвати очей. Здавалося, нічого, крім квітучих абрикосів та двірнички з граблями, більше не існує на цім світі.
— Улясю, вже розквітли, розквітли! — закричав Шатанович, вбігаючи до спальні і цілковито забувши, що дружина спить.
— Чого репетуєш, як несамовитий? — Уляна роздратовано пробурчала, розплющуючи очі. — Ти знов розбудив мене, Юльку, щоб тобі біс! Ще навіть сьомої нема. — Вона перевернулася на другий бік і сховала голову під ковдру.
— Вибач, я забув, що ти спиш, — прохрипів він і, згнічений серцем, що так безглуздо повівся, вийшов зі спальні.
На кухні під час сніданку Уляна дулася на мужа і не відповідала на його питання. Вона навіть не дивилася на нього. Відвертала очі. Мовчки наливала кави до його горнятка. Вся насупившись, робила наклада́нці з маслом, твердим сиром і зеленою петрушкою, клала їх на великий таріль, навіть не пропонуючи, щоб він брав. Тільки поставивши з грюком на стіл кришталеву цукерничку, буркнула:
— Цукор сам собі насипеш.
Шатанович по кількох марних спробах заговорити до дружини, щоб попросити вибачення й помиритися з нею, врешті замовк і до кінця сніданку не видушив із себе ані слова, відчував, що, як продовжуватиме, то все це тільки ще більше розлютить її і може закінчитися брутальною сваркою. Адже Уляна в шалі гніву, иноді бувало, й шпурляла в нього посудом і всім, що траплялося під рукою. «Ото норовом обдарував її Бог, — з розпачем думав він. — Так і буду мучитися з нею до смерти!»
Залишатися вдома йому було нестерпно. Уляна, сердита, зла ходила туди-сюди по кімнатах, грюкаючи дверима. Годі було до неї підступитися. Шатанович знав, що вона щонайменше до вечора, а то й до завтра ятритиме в собі образу. Тож у скорім часі по сніданку він одяг теплу куртку, бо надворі хоч і був квітень, проте було дуже вітряно, і вийшов з помешкання. Куди йде, ясна річ, не сказав, та й це було неможливо — дружина й так люто зиркала на нього, коли він одягався, і була готова кожного змигу зірватися
Ніякої конкретної ціли, кудись іти, в Шатановича не було. Йому не хотілося ні з кимось бачитися, ні розмовляти, ні взагалі бути десь між людей. Урешті, з ким він міг би зустрітися, коли давно не підтримував жодних звязків з колишніми друзями-літераторами? А поет Олег Миреґа, єдиний, з ким Шатанович ще мав наснагу спілкуватися, вже понад рік тому помер. Тож йому не залишалося нічого иншого, як просто бездумно плентатися кудись безбач. От він і опинився там, де опинявся завжди, коли на душі йому було особливо кепсько — на березі Дніпра, безлюдному й непривітному в цю пору року, коли дують дошкульні західні вітри з дощами.
Спустившись униз з бетонованої набережної, Шатанович брів по вузькій смузі піску над самою водою. Під ногами траплялося всяке сміття: потрощене галуззя, старе ганчір’я, клапті паперу, поліетиленові мішечки, пластикові фляшки, подекуди жмутки спутаної рибацької жилки тощо. Иноді він зупинявся і довго розглядав що-небудь. Тоді знову йшов. Коли пісок скінчився і треба було знову вибиратися на набережну, йому впало в очі, що щось біліє у воді при самому березі. Він придивився. Це був кіт. Вочевидь, хтось утопив його. Білий кіт, величезний, з вищиреною пащею. Його тіло з кожним хлюпотом води раз за разом ударялося об прямовисні камяні брили. Шатанович завмер, не годен був ворухнутися. Заплющив очі, щоб не бачити. Але кіт уже відобразився у його памяті. Від цієї неприємної картини не можливо було сховатися. Знову розплющив очі. Продовжував глядіти на пухнастого утопленика. Зосередив всю увагу на ньому. І дивна річ, відраза щезла. У голові не було жодного почуття. Жодної думки. Жодного так чи ні. Тільки ця одна картина, така жива, реальна, незаперечна — мертвий кіт у воді.
— Люди таки гірші за звірів! — почулося згори.
Шатанович звів голову. На самому краю набережної стояла огрядна жінка середнього віку у блакитній кепці, такого ж кольору спортивному костюмі і новеньких червоних кросівках. Вона дивилася у воду, гидливо скрививши вуста.
— Яка ж падлота це зробила? — знову мовила жінка.
Шатанович глядів на неї і мовчав. Він хотів щось сказати, але не міг. Здатність мислити наче щезла. Не було за що зачепитися. Його голова була пуста, як висохла тиква.
— Треба принести лопату і десь закопати, — жінка зиркнула на Шатановича.
Але той і далі мовчав. Стояв і безтямними очима зорив на незнайомку. Здавалося, що він узагалі не розуміє, що відбувається.
— Ви що, німі? — сердито запитала жінка і, не дочекавшись відповіди, презирливо кинула:
— Якийсь прибитий у цвіту!..
Тоді повернулася і попростувала геть.
Тим часом Шатанович піднявся нагору і побрів далі набережною. Все йшов і йшов. Наче боявся зупинитися. Проминув залізничний міст, ресторан на воді, станцію яхт і моторних човнів і все продовжував іти. І в якомусь наче потьмаренні проблукав над Дніпром до самого вечора. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.
— Вечеря в кухні на столі, — холодно буркнула Уляна, коли Шатанович зайшов до квартири і повісив куртку на вішак.
— Дякую, — ледь чутно видушив з себе він і засмучено подумав: «Навіть не поцікавилася, де я був цілий день.»
Повечерявши, Шатанович хотів, але так і не зважився підійти до дружини, щоб щиро поговорити з нею. Та й це навряд чи вдалося би, бо вона сиділа у вітальні перед телевізором і дивилася свій улюблений американський серіял. Тож він пішов до свого кабінету і засів за новтбук. Йому на диво добре писалося. У скорім часі завершив попередню оповідку і взявся писати нову. За кілька годин написав її в чорновому варіянті повністю. Тепер залишалося лише шліфувати, підбираючи стотніші слова. Узяв словник синонімів Караванського, розгорнув його і раптом відчув, що страшенно втомлений. Очі злипалися, важко було зосередитися. Глянув на годинник. Було вже запівніч. «Треба йти спати, — подумав. — Уляся вже давно спить. Піду до неї, бо тут на цій недоладній мулькій канапі я не відпочину».
Шатанович, не засвічуючи світла тихо роздягся і ліг на свою половину ліжка. Уляна спала, лежачи навзнак, дихання її було рівне. З вікна крізь щілину в шторі сочилося місячне світло, гіпнотичне, заспокійливе. Він уже починав засинати. Не чув ніяків шерехів. І спочатку навіть не зрозумів, що сталося. А коли чиясь тепла рука взяла його ліву руку, він весь завмер, затамувавши дух. Чекав. За мить та рука поклала його долоню на низ Улясиного живота і пучки його пальців торкнулися жорстких волосків.
— Ти вже не сердишся? — Шатанович повернувся до дружини. Був схвильований і важко дихав.
— Ні, любий, не серджуся. Я така дурна! — прошепотіла Уляна й обвила його руками, притягуючи до себе.
«Добре Улясі, вона не знає, що таке безсоння, спить, як немовля», — сказав уголос. І посміхнувся. Тоді взяв смартфон і став читати новини. Повідомлялося, що попри безперервні атаки росіянам так і не вдається прорватися в Бахмут. «Тримаються наші, — з полегшенням зідхнув Шатанович, — але чи довго?» Він поклав смартфон на столик і сів, шукаючи босими ногами капці на підлозі. Довго не міг знайти. Врешті намацав, звівся на ноги і рушив до вбиральні. Намагався йти тихенько, щоб не розбудити дружини. Знав-бо, я́к Уляся злиться, коли їй перервати вранішній сон.
Вернувшись до кабінету, відчув на серці дивний щеміт. Це було схоже на забуте бажання, яке однак не зникло повністю, а лише зачаїлося десь у закамарках його єства. Згадав, що цей щеміт муляв його ще від вчора. Проганяв його, але той не відступав. «Що це? Що я жадав і забув?» — запитував себе. І водночас стежив за плином своїх почуттів, думок і образів у голові, сподіваючись з’ясувати, як і звідки цей щеміт виникає. Але щеміт, як тільки-но скупчувалася на ньому увага, тут же розвіювався й щезав. І Шатанович не міг нічого ні розгледіти, ні збагнути. Чув тільки своє дихання, биття свого серця, бачив свої руки, ноги, речі та предмети довкруж. І все. Більше нічого. І раптом його наче осяяло, він згадав — йому хотілося побачити, чи розквітли нарешті ці три старі абрикоси під їхнім будинком. Умах зринула в голові і фраза Уляни, коли вони вчора снідали на кухні: «А абрикоси от-от розквітнуть».
Шатанович повільно підійшов до вікна. Розчинив його. Глянув униз. Абрикосів, їхнього гілля, стовбурів не було видно. Замісць них там всуціль палахкотіли блідо-рожеві хмарини. Йому мериконілося, що чує навіть пянкий запах абрикосового квіту. Неподалік двірничка у зеленій куртці-спецівці рівняла граблями скопану землю. Шатанович глядів і не міг відірвати очей. Здавалося, нічого, крім квітучих абрикосів та двірнички з граблями, більше не існує на цім світі.
— Улясю, вже розквітли, розквітли! — закричав Шатанович, вбігаючи до спальні і цілковито забувши, що дружина спить.
— Чого репетуєш, як несамовитий? — Уляна роздратовано пробурчала, розплющуючи очі. — Ти знов розбудив мене, Юльку, щоб тобі біс! Ще навіть сьомої нема. — Вона перевернулася на другий бік і сховала голову під ковдру.
— Вибач, я забув, що ти спиш, — прохрипів він і, згнічений серцем, що так безглуздо повівся, вийшов зі спальні.
На кухні під час сніданку Уляна дулася на мужа і не відповідала на його питання. Вона навіть не дивилася на нього. Відвертала очі. Мовчки наливала кави до його горнятка. Вся насупившись, робила наклада́нці з маслом, твердим сиром і зеленою петрушкою, клала їх на великий таріль, навіть не пропонуючи, щоб він брав. Тільки поставивши з грюком на стіл кришталеву цукерничку, буркнула:
— Цукор сам собі насипеш.
Шатанович по кількох марних спробах заговорити до дружини, щоб попросити вибачення й помиритися з нею, врешті замовк і до кінця сніданку не видушив із себе ані слова, відчував, що, як продовжуватиме, то все це тільки ще більше розлютить її і може закінчитися брутальною сваркою. Адже Уляна в шалі гніву, иноді бувало, й шпурляла в нього посудом і всім, що траплялося під рукою. «Ото норовом обдарував її Бог, — з розпачем думав він. — Так і буду мучитися з нею до смерти!»
Залишатися вдома йому було нестерпно. Уляна, сердита, зла ходила туди-сюди по кімнатах, грюкаючи дверима. Годі було до неї підступитися. Шатанович знав, що вона щонайменше до вечора, а то й до завтра ятритиме в собі образу. Тож у скорім часі по сніданку він одяг теплу куртку, бо надворі хоч і був квітень, проте було дуже вітряно, і вийшов з помешкання. Куди йде, ясна річ, не сказав, та й це було неможливо — дружина й так люто зиркала на нього, коли він одягався, і була готова кожного змигу зірватися
Ніякої конкретної ціли, кудись іти, в Шатановича не було. Йому не хотілося ні з кимось бачитися, ні розмовляти, ні взагалі бути десь між людей. Урешті, з ким він міг би зустрітися, коли давно не підтримував жодних звязків з колишніми друзями-літераторами? А поет Олег Миреґа, єдиний, з ким Шатанович ще мав наснагу спілкуватися, вже понад рік тому помер. Тож йому не залишалося нічого иншого, як просто бездумно плентатися кудись безбач. От він і опинився там, де опинявся завжди, коли на душі йому було особливо кепсько — на березі Дніпра, безлюдному й непривітному в цю пору року, коли дують дошкульні західні вітри з дощами.
Спустившись униз з бетонованої набережної, Шатанович брів по вузькій смузі піску над самою водою. Під ногами траплялося всяке сміття: потрощене галуззя, старе ганчір’я, клапті паперу, поліетиленові мішечки, пластикові фляшки, подекуди жмутки спутаної рибацької жилки тощо. Иноді він зупинявся і довго розглядав що-небудь. Тоді знову йшов. Коли пісок скінчився і треба було знову вибиратися на набережну, йому впало в очі, що щось біліє у воді при самому березі. Він придивився. Це був кіт. Вочевидь, хтось утопив його. Білий кіт, величезний, з вищиреною пащею. Його тіло з кожним хлюпотом води раз за разом ударялося об прямовисні камяні брили. Шатанович завмер, не годен був ворухнутися. Заплющив очі, щоб не бачити. Але кіт уже відобразився у його памяті. Від цієї неприємної картини не можливо було сховатися. Знову розплющив очі. Продовжував глядіти на пухнастого утопленика. Зосередив всю увагу на ньому. І дивна річ, відраза щезла. У голові не було жодного почуття. Жодної думки. Жодного так чи ні. Тільки ця одна картина, така жива, реальна, незаперечна — мертвий кіт у воді.
— Люди таки гірші за звірів! — почулося згори.
Шатанович звів голову. На самому краю набережної стояла огрядна жінка середнього віку у блакитній кепці, такого ж кольору спортивному костюмі і новеньких червоних кросівках. Вона дивилася у воду, гидливо скрививши вуста.
— Яка ж падлота це зробила? — знову мовила жінка.
Шатанович глядів на неї і мовчав. Він хотів щось сказати, але не міг. Здатність мислити наче щезла. Не було за що зачепитися. Його голова була пуста, як висохла тиква.
— Треба принести лопату і десь закопати, — жінка зиркнула на Шатановича.
Але той і далі мовчав. Стояв і безтямними очима зорив на незнайомку. Здавалося, що він узагалі не розуміє, що відбувається.
— Ви що, німі? — сердито запитала жінка і, не дочекавшись відповіди, презирливо кинула:
— Якийсь прибитий у цвіту!..
Тоді повернулася і попростувала геть.
Тим часом Шатанович піднявся нагору і побрів далі набережною. Все йшов і йшов. Наче боявся зупинитися. Проминув залізничний міст, ресторан на воді, станцію яхт і моторних човнів і все продовжував іти. І в якомусь наче потьмаренні проблукав над Дніпром до самого вечора. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.
— Вечеря в кухні на столі, — холодно буркнула Уляна, коли Шатанович зайшов до квартири і повісив куртку на вішак.
— Дякую, — ледь чутно видушив з себе він і засмучено подумав: «Навіть не поцікавилася, де я був цілий день.»
Повечерявши, Шатанович хотів, але так і не зважився підійти до дружини, щоб щиро поговорити з нею. Та й це навряд чи вдалося би, бо вона сиділа у вітальні перед телевізором і дивилася свій улюблений американський серіял. Тож він пішов до свого кабінету і засів за новтбук. Йому на диво добре писалося. У скорім часі завершив попередню оповідку і взявся писати нову. За кілька годин написав її в чорновому варіянті повністю. Тепер залишалося лише шліфувати, підбираючи стотніші слова. Узяв словник синонімів Караванського, розгорнув його і раптом відчув, що страшенно втомлений. Очі злипалися, важко було зосередитися. Глянув на годинник. Було вже запівніч. «Треба йти спати, — подумав. — Уляся вже давно спить. Піду до неї, бо тут на цій недоладній мулькій канапі я не відпочину».
Шатанович, не засвічуючи світла тихо роздягся і ліг на свою половину ліжка. Уляна спала, лежачи навзнак, дихання її було рівне. З вікна крізь щілину в шторі сочилося місячне світло, гіпнотичне, заспокійливе. Він уже починав засинати. Не чув ніяків шерехів. І спочатку навіть не зрозумів, що сталося. А коли чиясь тепла рука взяла його ліву руку, він весь завмер, затамувавши дух. Чекав. За мить та рука поклала його долоню на низ Улясиного живота і пучки його пальців торкнулися жорстких волосків.
— Ти вже не сердишся? — Шатанович повернувся до дружини. Був схвильований і важко дихав.
— Ні, любий, не серджуся. Я така дурна! — прошепотіла Уляна й обвила його руками, притягуючи до себе.
