Березень добігав кінця. На клюмбах під будинком станули останні латки снігу. Ще трохи і то тут, то там повистромлюються червоні чашечки тюльпанів. Шатанович дуже любив ці весняні квіти і завжди з нетерпінням ждав їхньої появи. Зараз він ішов доріжкою уздовж будинку і поглядав праворуч, де на землі зеленіли гострі шпичаки листочків, поміж яких ще не пробилися тюльпанові бильники́ з пупянками. Він щойно посварився з дружиною і вийшов з квартири на свіже повітря, щоб заспокоїтися і зібратися з думками. «Уляна зовсім не розуміє, що моя творчість не спрямована на досягнення якоїсь мети. Я пишу, бо таке моє покликання — виражати наболіле в серці. А що буде потім з написаним, уже не так важливо. Ось чому я не дуже наполегливо пропоную свої твори видавництвам. А їй, нетямущій торбі, здається, що я просто лінивий», — розмірковував він.
Сьогодні по полудні Шатанович мав з’явитися в редакцію журналу «Літературний кур’єр» для остаточної вичитки добірки своїх оповідок, які запляновано було опублікувати в квітневому номері. Ще було трохи часу, і він вирішив випити пива й погуляти над Тельбином. Купив півлітрову фляшку «Оболоні». Довго тинявся понад берегом, шукаючи, де би примоститися. Врешті знайшов вільну лавку, сів скраю і став попивати пиво, споглядаючи тиху гладь води. Иноді мимо пропливали качки, і він стежив за ними, поки вони не зникали з очей. Асфальтованою доріжкою зрідка проходили люди. То по одинці, то по двоє-троє. Він дослухався до уривків їхніх розмов. Намагався щось прочитати на їхніх обличчях, відчути їхній настрій, вгадати їхні клопоти й проблеми. Але люди хутко проминали повз лавку, де він сидів, і всі його натуги виявлялися марними. Тоді він знову повертав голову до озера, глядів на протилежний берег, де зеленіли верби і манячі́ли невиразні людські силюети, тоді піднімав голову вгору і довго-довго вдивлявся в блакитне небо, де не було жодної хмаринки. І все це було пойняте дивовижною тишею, часточкою якої був і він сам. Йому хотілося, щоб так було вічно, і здавалося, що так і буде вічно.
— Чи можна біля вас? — почувся простуджений жіночий голос із задерикуватими нотками.
Шатанович повернув голову. Перед ним стояла жінка під пятдесятку, доволі худа в сніжно-білих обтислих штанах і легкому жакетику амія́нтового кольору, що своєю специфічною темно-брудною білиною ідеально гармоніював з цими штанами. Вона мала коротеньку під хлопчика стрижку, бліді ненапомаджені губи і якісь наче стривожені чимось очі.
— Звичайно, сідайте, — відказав Шатанович.
Жінка сіла. Якийсь час дивилася на озеро. Тоді розшморгнула шкіряну торбину й вийняла цигарку.
— Не заперечуєте? — вона глянула на Шатановича й приязно посміхнулася.
— Куріть, — байдуже кивнув він і повернув голову в инший бік.
«Зараз почне щось верзякати, — пробігла в його голові думка, — біда з цими підстаркуватими молодицями. Не дасть спокійно допити пиво.» Втім, незнайомка вийняла смартфон і довго щось там переглядала. Шатанович вже випив своє пиво і хотів був іти геть, коли вона раптом обізвалася:
— Як думаєте, коли війна на Донбасі закінчиться?
— Не знаю, якби росіяни не пхалися, то давно би закінчилася.
— Мій син там. Вже майже рік воює. Пішов у травні дві тисячі пятнадцятого, — вона простягла смартфон, показуючи світлину сина.
— Скільки йому? — Шатанович побачив усміхненого молоденького хлопця, який прихилився до продірявленої бетонної стіни, тримаючи в руці ґранатомет.
— Двадцять два. Добровольцем пішов. Я так переживаю.
Шатановичу здалося, що жінка заплакала. Він зиркнув на неї. Але сліз в її очах не було. Вона, міцно стисши губи, похмуро гляділа на воду. Щось затяте і водночас вразливе променіло на її лиці.
— Такий молодий... — він хотів сказати ще щось, але не знаходив слів. Відчував, що кожне слово буде фальшивим.
— А инші не йдуть, живуть, наче ніякої війни нема. Падлюки! — жінка сховала смартфон і знову закурила цигарку. — А ви би пішли? — вона повернулася до Шатановича, прошиваючи його злим поглядом.
Він весь зблід. Це питання вдарило його зненацька і було таке ясне й чітке, що потребувало абсолютно прямої й чесної відповіди. «А й справді, чи пішов би я? — пронизала його думка.»
— Мені шістдесят три. Не підходжу за віком.
— Я не про це спитала, — сердито мовила жінка й, відвернувшись, стала дивитися на воду.
Шатанович відчув сором. Кров приплила йому до голови. «Чого ти викручуєшся перед нею? Що, не вистачає мужности сказати правду? Та не будь же до такої міри нікчемою!», — подумки накинувся він на себе з осудом.
— Не знаю. Я, напевно, би не зважився, — глухо проказав Шатанович.
— Чому? Бо боягуз, шмата, а не мужчина? — жінка протинала його колючим поглядом.
Він, байдуже що почував себе розтоптаним почуттям власної нікчемности, не відвів очей. Уважно дивився на незнайомку. Бачив тільки її. Нічого більше.
— Так, боягуз. Маєте рацію, — відказав тихо.
— Ну, ви принаймні сказали правду, — криво посміхнулася вона, — тож не цілком боягуз.
І тут раптом сталося те, чого Шатанович зовсім не сподівався. Жінка затулилася долонями і гірко заридала.
— Що з вами? — стривожено запитав він, не розуміючи, що відбувається.
— Мене сьогодні покинув муж. Пішов до своєї курвочки. Назавжди, — жінка враз перестала плакати. — Ось він і є справжній боягуз і нікчема. Я лишилася сама. Якщо мій син загине, то... — вона не договорила і знову заплакала.
Шатанович мовчав. Не знав, що казати. Він відчував себе цілковито безпорадним перед її горем. І це вбивало його найбільше.
— А ви... у вас є дружина? — запитала вона, хлипаючи і раз у раз витираючи сльози хустинкою, зовсім уже мокрою.
— Так, є, — він торкнувся її руки, — мені так шкода вас. — Як вас звати?
— Ніна, — вона стисла його руку. — А вас?
— Юліян.
— А ви би взяли мене, якби не мали нікого? — жінка відпустила його руку, перестала плакати й посміхнулася якоюсь безшпетною дитячою посмішкою.
— Взяв би, — мовив Шатанович з твердістю в голосі.
— З жалю?
— Ні, бо ви гарна, — він звівся на ноги.
— Вже йдете?
— Так.
— Знаєте, а ви і є справжній мужчина, — жінка також встала з лавки і розчулено дивилася на нього.
Сьогодні по полудні Шатанович мав з’явитися в редакцію журналу «Літературний кур’єр» для остаточної вичитки добірки своїх оповідок, які запляновано було опублікувати в квітневому номері. Ще було трохи часу, і він вирішив випити пива й погуляти над Тельбином. Купив півлітрову фляшку «Оболоні». Довго тинявся понад берегом, шукаючи, де би примоститися. Врешті знайшов вільну лавку, сів скраю і став попивати пиво, споглядаючи тиху гладь води. Иноді мимо пропливали качки, і він стежив за ними, поки вони не зникали з очей. Асфальтованою доріжкою зрідка проходили люди. То по одинці, то по двоє-троє. Він дослухався до уривків їхніх розмов. Намагався щось прочитати на їхніх обличчях, відчути їхній настрій, вгадати їхні клопоти й проблеми. Але люди хутко проминали повз лавку, де він сидів, і всі його натуги виявлялися марними. Тоді він знову повертав голову до озера, глядів на протилежний берег, де зеленіли верби і манячі́ли невиразні людські силюети, тоді піднімав голову вгору і довго-довго вдивлявся в блакитне небо, де не було жодної хмаринки. І все це було пойняте дивовижною тишею, часточкою якої був і він сам. Йому хотілося, щоб так було вічно, і здавалося, що так і буде вічно.
— Чи можна біля вас? — почувся простуджений жіночий голос із задерикуватими нотками.
Шатанович повернув голову. Перед ним стояла жінка під пятдесятку, доволі худа в сніжно-білих обтислих штанах і легкому жакетику амія́нтового кольору, що своєю специфічною темно-брудною білиною ідеально гармоніював з цими штанами. Вона мала коротеньку під хлопчика стрижку, бліді ненапомаджені губи і якісь наче стривожені чимось очі.
— Звичайно, сідайте, — відказав Шатанович.
Жінка сіла. Якийсь час дивилася на озеро. Тоді розшморгнула шкіряну торбину й вийняла цигарку.
— Не заперечуєте? — вона глянула на Шатановича й приязно посміхнулася.
— Куріть, — байдуже кивнув він і повернув голову в инший бік.
«Зараз почне щось верзякати, — пробігла в його голові думка, — біда з цими підстаркуватими молодицями. Не дасть спокійно допити пиво.» Втім, незнайомка вийняла смартфон і довго щось там переглядала. Шатанович вже випив своє пиво і хотів був іти геть, коли вона раптом обізвалася:
— Як думаєте, коли війна на Донбасі закінчиться?
— Не знаю, якби росіяни не пхалися, то давно би закінчилася.
— Мій син там. Вже майже рік воює. Пішов у травні дві тисячі пятнадцятого, — вона простягла смартфон, показуючи світлину сина.
— Скільки йому? — Шатанович побачив усміхненого молоденького хлопця, який прихилився до продірявленої бетонної стіни, тримаючи в руці ґранатомет.
— Двадцять два. Добровольцем пішов. Я так переживаю.
Шатановичу здалося, що жінка заплакала. Він зиркнув на неї. Але сліз в її очах не було. Вона, міцно стисши губи, похмуро гляділа на воду. Щось затяте і водночас вразливе променіло на її лиці.
— Такий молодий... — він хотів сказати ще щось, але не знаходив слів. Відчував, що кожне слово буде фальшивим.
— А инші не йдуть, живуть, наче ніякої війни нема. Падлюки! — жінка сховала смартфон і знову закурила цигарку. — А ви би пішли? — вона повернулася до Шатановича, прошиваючи його злим поглядом.
Він весь зблід. Це питання вдарило його зненацька і було таке ясне й чітке, що потребувало абсолютно прямої й чесної відповіди. «А й справді, чи пішов би я? — пронизала його думка.»
— Мені шістдесят три. Не підходжу за віком.
— Я не про це спитала, — сердито мовила жінка й, відвернувшись, стала дивитися на воду.
Шатанович відчув сором. Кров приплила йому до голови. «Чого ти викручуєшся перед нею? Що, не вистачає мужности сказати правду? Та не будь же до такої міри нікчемою!», — подумки накинувся він на себе з осудом.
— Не знаю. Я, напевно, би не зважився, — глухо проказав Шатанович.
— Чому? Бо боягуз, шмата, а не мужчина? — жінка протинала його колючим поглядом.
Він, байдуже що почував себе розтоптаним почуттям власної нікчемности, не відвів очей. Уважно дивився на незнайомку. Бачив тільки її. Нічого більше.
— Так, боягуз. Маєте рацію, — відказав тихо.
— Ну, ви принаймні сказали правду, — криво посміхнулася вона, — тож не цілком боягуз.
І тут раптом сталося те, чого Шатанович зовсім не сподівався. Жінка затулилася долонями і гірко заридала.
— Що з вами? — стривожено запитав він, не розуміючи, що відбувається.
— Мене сьогодні покинув муж. Пішов до своєї курвочки. Назавжди, — жінка враз перестала плакати. — Ось він і є справжній боягуз і нікчема. Я лишилася сама. Якщо мій син загине, то... — вона не договорила і знову заплакала.
Шатанович мовчав. Не знав, що казати. Він відчував себе цілковито безпорадним перед її горем. І це вбивало його найбільше.
— А ви... у вас є дружина? — запитала вона, хлипаючи і раз у раз витираючи сльози хустинкою, зовсім уже мокрою.
— Так, є, — він торкнувся її руки, — мені так шкода вас. — Як вас звати?
— Ніна, — вона стисла його руку. — А вас?
— Юліян.
— А ви би взяли мене, якби не мали нікого? — жінка відпустила його руку, перестала плакати й посміхнулася якоюсь безшпетною дитячою посмішкою.
— Взяв би, — мовив Шатанович з твердістю в голосі.
— З жалю?
— Ні, бо ви гарна, — він звівся на ноги.
— Вже йдете?
— Так.
— Знаєте, а ви і є справжній мужчина, — жінка також встала з лавки і розчулено дивилася на нього.
— Як мало потрібно жінці від чоловіка, — посміхнувся Шатанович і рушив геть.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
