25. ОСЬ ЧИМ УСЕ ЦЕ СКІНЧИТЬСЯ (Юліян Шатанович, затвірник)

      Спочатку з’являвся цей чіткий яскравий образ, цей спогад про те, що сталося. Розум тут же поринав у память, перебирав одне, друге, третє, відкидав, просіював, знаходив найвідповідніше і виносив судження, і тоді Шатановича незмінно огортала гіркота, яка устіль відділяла його від живого життя. Все це відбувалося майже одночасно, заледве не блискавично. Втім, він довго не міг простежити ці надкороткі, вислизущі проміжки, укмітити послідовність того, що було спочатку, а що потім. «На що ж мій розум спирається, визначаючи добре й погане, слушне й хибне? На які такі критерії?» — запитував себе Шатанович, сидячи на зеленому моріжку під гігантським осокором. Його очі гляділи на той берег Дніпра, туди, де виблискували бані Видубицького монастиря. Він безуспішно намагався з’ясувати природу того осоружного образу, те, як він породжував відчуття гіркоти, болю, викликав відторгнення, душевний супротив. Та ба, цей образ щоразу щезав, коли увага зосереджувалася на місці, де він нібито мав формуватися. «То що, ніякої реальної спонуки його виникнення нема? Тоді звідки у мені цей внутрішній конфлікт? На чому він тримається? Невже тільки на мані́, на звичайному символі, мисливо створеному думкою?»
      Увечері, коли Шатанович мовчки попивав на кухні каву і дивився крізь розчинене вікно на верхівя пірамідальних тополь, усе ще зелених, Уляна, яка поралася біля газової конфорки, раптом мовила:
      — Юльку, я давно не серджуся на тебе... розумію, як тобі. — Вона витерла руки рушником і сіла поруч. — Не переживай аж так.
      — Що маєш на увазі? — Шатанович відвів очі від тополь і глянув на дружину.
     Він зовні здавався цілковито спокійним. Але Уляна за стільки років добре вивчила мужа, і від неї не могло сховатися, що в його душі щось відбувається, там наче ятрилася якась до кінця не загоєна рана.
     — Смерть твого друга Йосипа Коса, — вона теж налила собі кави. — А ще, може, більше, що ти втратив любосну жаду́. Але це в тебе тимчасове, не сумніваюся.
      — Ти гадаєш, що це мене дуже мучить? — сказав Шатанович і знову став дивитися на тополі. «Листя таке зелене, нема навіть натяку на жовтину, хоч уже майже середина вересня, осінь», — подумав.
      — Я ж бачу, Юльку, ти змінився, став зовсім иншим, цілими днями ходиш заглиблений у себе, весь у думках.
      — Так, Улясю, маєш слушність, — Шатанович сьорбнув кави і поклав горнятко на стіл. — Але мене, мусиш знати, не тільки мучать гнітючі думки. Я ще намагаюся з’ясувати, чому вони мене мучать. Мені хочеться зрозуміти, що відбувається зі мною, коли з’являються всі ці прикрі для мене о́брази і чи можна з усім цим собі зарадити.
      — Але хіба це можна зрозуміти, Юльку? Хіба прикрість, яка стається, не є такою за самою своєю природою?
     — Ось це я й хочу з’ясувати, — на вустах Шатановича з’явилася лукава посмішка.
      — Ти ненормальний, Юльку, — зідхнула Уляна. — Невже не можна просто жити й не забивати собі голови всякими безплідними мудруваннями? — вона взяла мужа за руку, пильно вдивляючись йому в очі.
      Шатанович стис руку дружини. Йому здалося, що її рука злегка спітніла. «А на кухні не так і жарко, — майнуло в його голові. — То чи не є це запрошення до любощів?» Утім, він не почував у собі найменшого пориву відповідати на цей знак.
      — Якби ж то було можна просто так жити?! Але ж ми не можемо. Ніхто не може. Тому й ходимо нещасні, а вдаємо з себе щасливих, затуляємося всякими фантазіями, схотінками, шляхетними цілями, намагаючись сховатися від власної порожнечі, фактично прагнучи втекти від дійсности, жорстокої і невблаганної, від якої неможливо втекти. Ні, Улясю, я волію мати справу з реальністю й не обманювати себе, хай там що.
      Уляна дивилася на чоловіка і лише скрушно похитувала головою.
      — Ти невиправний, Юльку, у своїх химерах. І таким був завсіди. Якби я це розуміла тоді сорок шість років тому, то клянуся, ніколи би не вийшла за тебе заміж.
      — Вже пізно, Улясю, бідкатися, — добродушно засміявся Шатанович, устав з-за столу і рушив до свого кабінету. — Спробую написати ще якусь оповідку, — додав він, зачиняючи за собою двері.
     І цієї мити зовсім поряд, здається, десь там за Тельбином прогримів оглушливий вибух, аж весь будинок здриґнувся. Росіяни знову почали обстріли.
     — Ось чим це все для нас скінчиться, — прошепотіла Уляна і затулила лице долонями.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

50. НЕЗАТИШНО (Думки)

Повітряна тривога,
вибухи
то ген за селом,
то ближче…
А в смартфоні
тільки й чути:
там загиблі,
там зруйновані
домівки.
Ох, незатишно тобі
на цім світі,
тіне моя! 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

24. КОЛИ НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ (Юліян Шатанович, затвірник)

      Шатанович продовж літа не написав ані одної оповідки. Не міг. Бувало відкривав новтбук, але так і просиджував, не вицідивши із себе жодної фрази. Смерть Йосипа Коса, а особливо безрадісна творча доля цього талановитого чоловіка несказа́нно гнітили його. «Хай там як, але це має бути до нестями сумно прожити життя і не отримати найменшого поціно́вання за свою працю. Навіщо тоді старатися? Для кого? Можна, звичайно, відгородитися від усіх, нікому не показувати своєї роботи і творити винятково для себе — стеменно так, як рожі в саду зростають, цвітуть і вянуть без будь-яких бажань щось досягти чи заслужити чиїхось похвал. Може, він і жив з таким наставленням, і я даремно потерпаю за нього. Що ж, може бути, може бути все. Та проте, та проте... Бачиться, розсудок мій намагається заспокоїти мене, але серце моє і слухати нічого не хоче.»
      Шатанович тільки тепер повною мірою усвідомив, яка глибока духова спорідненість повязувала його з небіжчиком. Він майже не сумнівався, що і сам стотно повторює дорогу чи то пак печальний льос Йосипа Коса. Поблажливо-зверхнє ставлення доньки, сина, багатьох знайомих, зосібна, і з боку письменницької братії до його прози красномовно засвідчувало, що йому годі сподіватися навіть на найскромніше місце у вітчизняній літературі. Труднощі з публікаціями оповідок у літературних журналах, нехіть, яку в приватних бесідах відверто виявляли до його творчости всякі літкритики виразно підтверджували цей висновок. А ситуація з угодою на видання книжки, яку він уклав півтора року тому з видавництвом «Парабула» (чим попервах неабияк тішився) остаточно згнітила його серце. Ця угода, як виявилося, мало що означала — головний редактор Василь Форналь лише годував Шатановича пустими обіцянками і, судячи зі всього, не збирався найближчими роками нічого видавати. «Скориставшись моєю правовою необізнаністю, «Парабула» звязала мене на пять років, і я тепер нічого не можу з цим вдіяти», — обурювався щоразу сердега, коли згадував облесливі слова Форналя, що оповідки ось-ось буде надруковано. Востаннє Шатанович розмовляв з ним по телефоні в березні за кілька місяців до смерти Коса.
      — Пане Юліяне, до літа книжка неодмінно вийде, не сумнівайтеся, — бадьорим голосом запевнив той.
     — Що ж, чекатиму, — відказав Шатанович, добре розуміючи, що це чергова пуста обіцянка.
      І не помилився. Серпень добігав кінця, а від видавництва ні пари з вуст. Утім, тепер Шатановичу було не до того. У кінці травня помер Кос. І Юліянове життя наче зупинилося. Все застигло, втратило сенс, перестало цікавити, надихати. Він ніби котився кудись, падав нижче і нижче. Йому конче треба було з’ясувати, що відбувається, роззирнутися, спробувати зрозуміти, де він і що з ним. Тож Шатанович поклав пожбурити геть усе, що досі знав, на що спирався, мав за непохитну істину, вирішив відкинути всі свої схотінки, бажання, цілі, шанолюбні сподівання й надії. Тож з огляду на це все постановив більше не телефонувати у «Парабулу», не випитувати у Форналя, коли ж нарешті надрукують книжку. «Яке має значення, видадуть вони її чи ні? Що від цього зміниться? У мене що, поменшає гіркот і всяких бід? Чи, може, я стану щасливішим? Ні, звичайно. Бо є речі важливіші за якусь там книжку — моє життя. Врешті досить і того, що оповідки видано у Польщі! А в Україні... Та хай йому біс! Що я можу зарадити, коли українцям моя творчість нецікава?!»
      Тим часом з Уляною також сталися певні зміни. Вона усе частіше бувала якась смутна, невесела, а її рухи здавалися сповільненими, реакції загальмованими. Вона вже так радісно не зустрічала чоловіка вранці, коли прокидалася, не посміхалася до нього своєю щирою дитячою посмішкою, не простягала до нього руки, щоб обійняти, не розпитувала, про що він думає і що збирається робити, не цікавилася його плянами й бажаннями, не пропонувала піти на Дніпро погуляти на набережній чи поїхати на яку-небудь мистецьку виставку, якийсь музей, музичний концерт, поетичний вечір, презентацію, які відбувалися в Києві щодня і не переставали функціонувати, не зважаючи на обстріли міста безпілотниками й ракетами не тільки вночі, а зчаста і вдень. Як не дивно, але вона з якогось часу більше не надокучала йому і проханнями піти разом до кавяреньки над Тельбином, де з тераси любила споглядати лебедів і качок на воді, попиваючи каву і смакуючи медові тістечка з червоними сердечками, кавяреньку, в якій бувала заледве не щодня, і то здебільша сама, бо він з великою неохотою згоджувався скласти їй компанію. Тепер, здається, Уляна взагалі нічого не просила в нього. Стала мовчазна, маломовна, і якщо щось і говорила, то винятково про якісь суто побутові справи. Він і вона майже перестали спілкуватися. І тільки, коли лунала повітряна тривога, раптом звертали одне на одного увагу, наче пробуджуючись з летаргійного сну. Загроза загинути під завалами зруйнованого будинку нагадувала їм, що вони живі і що він рівною мірою потрібен їй, як і вона йому.
      Шатанович настільки був поглинутий своїми власними клопотами, що не мав наснаги уважніше приглянутися до дружини. Він бачив, що з нею щось не так, але вельми невиразно. Вона поставала перед ним наче в тумані, далека й недосяжна. Йому хотілося підійти до неї, запитатися про щось, торкнутися її, але його руки щоразу безсило опускалися — бо її поставу, насправді таку близьку, живу затуляли темні марива, що мучили його з дня на день, відколи помер Йосип Кос.
      І так тяглося би й далі, якби не цей сьогоднішній ранок, що настав по довгій задушливій ночі, під час якої Шатанович, якщо і спав, то не більше одної, двох годин.
      — Я тебе вже не хвилюю як жінка? — ледь чутно мовила Уляна, внуривши очі у стелю на білий, засиджений мухами пляфон, і недбалим рухом відкинула тоненьке батистове простирало, яким була вкрита.
      Шатанович повернув голову. Він голий сидів на краю ліжка, підібгавши під себе праву ногу, а ліву опустивши на підлогу. Його очі втомлено пробігли по тілі дружини, ковзнули по коротких, з виразною сивиною космиках її брунатного волосся, змарнілому лиці, шиї з глибокими борозенками на горлі, невеличких обмяклих персах з блідими пиптиками, дещо здутому, зі засадистими жировими складками животі, а тоді нижче по пагорку міжніжжя, густо порослому темними, навіть без натяку на сивину волосками, на диво гладеньких стегнах, рівних ногах, які закінчувалися зграбними стопами з нерівно обстриженими нефарбованими нігтями. «Ти ба, сімдесят років таки поклали на неї печать, утім, до кінця не стерли колишню вроду», — подумав Шатанович, а вголос сказав:
      — Ні, з чого ти взяла, ти для мене така ж гарна, як і була.
     — Я сама знаю, яка я, — все ще дивлячись на пляфон, відказала безбарвним голосом Уляна. — Але я тебе не про це спитала.
      — А про що? — Шатанович уважно глядів на обличчя дружини, намагаючись зрозуміти, які почуття вирують у її серці.
      — Чи ти ще почуваєш до мене плотську жаду́? — Уляна різко сіла на ліжку, поклавши долоні на зведені коліна. Вона все ще не дивилася на мужа. Була напружена, зосереджена на чомусь своєму, глибоко схованому.
      Шатанович відчув, як щось здавило його серце. Він не відводив погляду від дружини. Але її обличчя нічого не виражало, було застигле, відсторонене, наче маска.
      — Чому ти питаєш? Що стрілило тобі в голову? — Він зробив павзу і додав:
       — Звичайно, ти не байдужа мені.
      — Небайдужа? — Уляна свінула очима і відвернулася. — Ти за ціле літо ні разу мене ні не обняв, ні не приголубив, не кажучи вже, щоб... — вона замовкла і, відхилившись назад, впала навзнак. В її очах зблисли сльози.
     Шатанович не знав, що казати. Він зовсім про це не думав. Його голова була зайнята зовсім иншим.
      — Але ж, Улясю, мені весь час було якось не до того... Розумієш, мені зараз дуже важко... щось відбувається в моїй душі... якийсь хаос... все наче летить шкереберть... Не можу збагнути, чи... — заговорив він плутано і затнувся, бо відчув, що дружина не чує жодного його слова.
      — Ти думаєш тільки про себе, про свої проблеми, а що зі мною тобі і невзамітку, — ледь стримуючи плач, проказала Уляна.
      Шатанович у відповідь мовчки ліг біля дружини і притяг її до себе. Вона притулилася до нього. Він відчув її гарячі сльози на грудях. Вони обпікали як жарини. Але його чоловіче єство мовчало. Найменшого любосного поруху не пробігало в його тілі.
      — Може, ти мене вже не кохаєш? — зайшлася плачем Уляна, вже не стримуючись.
      — Я не знаю, що відбувається зі мною. Не знаю нічого взагалі, — прошепотів Шатанович. Він звільнився з Уляниних обіймів, устав з ліжка і вийшов зі спальні.
     Цей день до самого пізнього вечора Шатанович пробув на набережній Дніпра. Він навіть не прийшов додому обідати. Не почував голоду. Йому взагалі нічого не хотілося. Сидів на розхряпаній лавці з відірваною спинкою під розлогою горобиною, рясно всіяною кетягами червонястих ягід, і дивився на ріку. Збоку могло здатися, що він про щось напружено думає, намагається розвязати якусь важливу дилему. Але ні, він не думав. Його розум не був спрямований на пошук чогось конкретного, досягнення якоїсь мети, впорядкування якихось світоглядних постулятів, він не перебирав у памяті ті чи инші образи, спогади, знання про щось, слова, фрази, не складав їх у мудровані логічні конструкції, щоб знайти відповідь на посталі перед ним питання. У нього не було питань узагалі, не було жаги щось довідатися, зрозуміти, пізнати, скажімо, з’ясувати, що є істинна реальність, Бог, про що так багато просторікують. Ба більше, не було найменшого розуміння, що йому належить робити зараз, цього змигу, не кажучи вже про завтра і пізніше, що слушно, а що ні, що є правда, а що олжа́. Він утратив довіру до будь-яких тверджень, оцінок, висновків. Він не відав навіть, хто є він сам і навіщо прийшов сюди на берег Дніпра. Не відав нічого. Тож просто сидів і секунда за секундою споглядав усе, що відбувалося перед невидимим зором його свідомости: темні дніпровські води, які повільно проминали повз, чайок, які то злітали, то знову сідали на водну гладь, сліпуче сонце, що припікало щораз дужче, прозористу блакить неба, поодинокі силюети людей на набережній, а також нескінченну вервечку думок, образів, картин, які виринали в його голові і тут же щезали, бо не могли витримати його чіпкої уваги. Він стежив за всім, бачив усе, але не затримувався ні на чому.
      «Я не знаю, що є це все. Не знаю, і хто я сам, який усе це бачить. Не можу збагнути, звідки все це приходить, навіщо існує і куди безслідно пропадає. Здається, я тільки й можу що дивитися, дивитися, дивитися і мовчати, не роблячи ніяких висновків», — шепотіли його вуста.
      Коли зовсім споночіло, з’явилася Уляна, бліда, як смерть, з нажаханими очима.
      — Боже, Юльку, де ти пропав? Що робиш тут? Чому не йдеш додому? Я вже всі очі виплакала, чекаючи на тебе! — зойкнула вона й кинулася до мужа.
      Шатанович хотів було щось сказати, але з його вуст вирвалося лише якесь белькотіння, з якого раз у раз вихоплювалася одна єдина фраза: «Я не знаю, не знаю!»
     Уляну всю трясло. Вона була певна, що її чоловік зсунувся з глузду. Схопивши його за руку, вона, захлинаючись гістеричними схлипами, заволала:
      — Юльку, негайно мусимо бігти в укриття. Щойно оголосили про масовану ракетну атаку на Київ.
       І вона кинулася бігти, тягнучи за собою Шатановича.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

25. Ось чим усе це скінчиться

https://ua-human.blogspot.com/2026/08/25.html

Читати далі...