Жовтень дві тисячі сімнадцятого року добігав кінця. Але на вулицях Києва було ще доволі тепло. Шатанович уже годину знуджено вештався тінистими алеями на Володимировій горі, спостерігаючи, як з високих кленів то тут, то там спадають пожовклі листки. Йому не хотілося їхати додому, але й у місті не було більше справ — бесіда з редактором видавництва «Парабула» Василем Форналем завершилася фактичною відмовою.
— У нас нема вільних коштів. Якщо можете, пане Юліяне, профінансувати, то ми залюбки надрукуємо ваші «Сни сімдесяти квіток», — без зайвих церемоній заявив редактор, довготелесий чоловяга з глибокими залисинами і коротенькою сивою борідкою.
— Яка це має бути сума? — запитав Шатанович.
— Десь вісімдесят тисяч гривень. За нинішнім курсом це три тисячі доларів, — відказав редактор і, вийнявши з шуфляди недокурену сиґару, запалив сірник, щоб прикурити.
— Я подумаю, — Шатанович встав із стільця і вийшов з редакції.
«Де я візьму такі гроші? Марна затія», — зідхнув він.
Коли Шатанович проходив повз літнє кафе з десятком столиків на терасі і барвистими ґірляндами, які нависали згори, хтось його окликнув.
— О, Юліяне, це ти? Радий бачити! Приєднуйся до нас.
За столиком під гігантським ясминовим кущем сидів Валерій Загуменний, автор історичних романів про козаччину. Його Шатанович майже не знав, бачився лише один-два рази на якійсь із письменницьких здибанок. Поруч з ним сиділа моложава жіночка в окулярах і з темно-червоною чи, як ще кажуть, бурячковою помадою на вузьких губах, і цей колір дуже контрастував з її блідим лицем.
— Знайомся, це поетка Настя Пихацька, — Загуменний відрекомендував свою подругу. — Певен, про її вірші ще заговорять усі.
— Юліян Шатанович, — назвав своє імя й прізвище Шатанович і дещо манірно потис руку Пихацькій, яка дивилася на нього з камяним виразом на обличчі.
— Ви, здається, пишете прозу, чи не так? — ледь чутно, наче їй важко було вимовляти слова, проказала Пихацька, прискіпливо обмацуючи Шатановича очима.
— Прозові мініятюри, — відказав він, сідаючи на вільний стілець.
— Маєте видані книжки? — Пихацька поправила своє коротке волосся, фарбоване хною, яке збилося кумедною копичкою над лобом.
— Ні, тільки публікації в журналах.
— Як? — вражено скрикнув Загуменний — Ти досі нічого не видав? — Він аж підскочив на місці, нервово тручи долонею чисто виголене підборіддя.
— На жаль, так. Не можу знайти видавця.
— Що ж, співчуваю, співчуваю... Я колись теж мав такі проблеми. А тепер видають роман за романом. Тільки встигай писати, — Загуменний самовдоволено захихотів.
— З видавцями треба вміти говорити, — втрутилася в розмову Пихацька. — Це справжнє мистецтво. Не кожен вміє. — Вона підсунула порожній келих Шатановичу. — Вино будете?
— Дякую, Насте, — Шатанович кивнув, і Загуменний налив йому до келиха прозористого жовтавого трунку по самі вінця.
— Ми з Настею вже одну фляшку тут вижлуктали, це друга, — вишкірив зуби Загуменний і, скорчивши дурнувату міну, грайливо свінув очима до Пихацької, але та ніяк не зреаґувала. Її лице залишалося позбавленим будь-якого виразу.
Шатанович пив вино неквапливо, маленькими ковтками. Відчував, як хміль просочується в мозок. Урешті все тіло розслабилося. Думки сповільнилися. Тепер він міг спокійно споглядати все, що було довкола. Загуменний і Пихацька весь час щось базікали, зосібна, про поезію, «тупих» редакторів, літературні премії, а також про продажних політиків, новини з Донбасу, де точилася війна з росіянами, і теж раз за разом потягували вино. Иноді вони затято сперечалися й, не соромлячись, обзивали одне одного непристойними словами. Шатанович ніяк не міг вникнути у те, що вони говорили. Щоразу, коли він силкувався зосередитися, його відволікали дивоглядні образи, які невідь-звідки виринали в свідомості. Втім, незмінно повертався в реальність і сяк-так долучався до бесіди. Кидав якісь репліки. Ставив питання. Але рідко коли міг дослухати відповіді до кінця — його знову і знову поглинали образи з власної уяви.
А Гуменний тим часом замовив третю фляшку вина. Коли офіціянт її приніс і хотів розкоркувати, він зупинив його:
— Я сам, залиште тільки коркотяг.
Тоді, повернувшись до Пихацької і Шатановича, мовив:
— То що там на Донбасі, якесь затишшя, га?
— Та де там? — відказав Шатанович. — Війна триває, судячи з повідомлень.
— Невзабарі буде три роки, — зауважила Пихацька.
— І кінця не видно, — додав Шатанович.
Деякий час усі мовчали, заглиблені в себе.
Перервав мовчанку Шатанович. Він поклав собі поговорити про те, що його з якогось часу невідступно мучило.
— Як гадаєш, Валерію, навіщо письменник пише? Ради чого? — запитав він.
— Що за глупе питання?
— Чому глупе? Ось ти, що́ спонукає тебе писати? — Шатанович унурив очі в червоне одутлувате обличчя Загуменного, який був явно спантеличений.
— Що, що? — зі злістю буркнув Загуменний. Тоді хильнувши вина і прикуривши цигарку від мініятюрної рожевої запальнички, яку йому запопадливо піднесла Пихацька, продовжив:
— Бо я маю що сказати людям. І в мене є потреба це їм донести.
— А якщо, уявімо собі, людей не цікавитимуть твої твори, ти й далі писатимеш чи перестанеш?
— Не знаю, — Загуменний на кілька секунд замислився. Потім, випустивши з рота величезний клуб диму, сказав:
— Мені це не грозить. У мене досить читачів.
— Отже, ти пишеш для людей?
— Так, ну і що? — Загуменний невдоволено блиснув очима.
Увагу Шатановича привернули його величезні, як лопати долоні з грубезними пальцями. «Здається, цей тонюський крихкий келих ось-ось трісне в його лапах!» — майнуло в голові Шатановича.
— А то, Валерію, що таким чином ти залежиш від людей і мусиш писати те, що потребують вони, а не що бажаєш ти, — Шатанович душком допив своє вино і поклав келих на стіл.
— Що ти верзеш? — розсердився Загуменний, і його червоне обличчя стало ще червонішим. — Я пишу, що хочу, і ні від кого не залежу. Люди читають мої твори, захоплюються ними, а до тих, кому не цікаво, мені абсолютно байдуже.
«Він навіть не зрозумів, про що я кажу, — подумав Шатанович. — Можна було нічого й не питатися.»
— А я пишу також винятково від серця, і мені начхати, як хто там сприймає мою поезію, — задерикувато кинула Пихацька, попахкуючи довгою тонкою цигаркою, вставленою в гарненький бурштиновий мундштучок.
— Так, Настуню, тільки хто ті твої вірші аж так дуже читає, — пхикнув Загуменний.
— Хто хоче, той і читає, — зикнула Пихацька і ображено відвернулася.
Шатанович відчув, як його огортає якась дивна безпричинна журба. «Що я тут роблю? Про що розмовляю? Навіщо? І з ким?» — запитував він сам себе. Тоді звівся на ноги і мовив:
— Що ж, дякую за гостину, але я мушу йти.
Загуменний посоловілими очима зиркнув на нього і байдуже махнув рукою. А Пихацька навіть не ворухнулася, і далі сиділа з камяним виразом на обличчі, тримаючи цигарку, з якої точився тоненький димок, у правій руці, а келих з вином у лівій.
— У нас нема вільних коштів. Якщо можете, пане Юліяне, профінансувати, то ми залюбки надрукуємо ваші «Сни сімдесяти квіток», — без зайвих церемоній заявив редактор, довготелесий чоловяга з глибокими залисинами і коротенькою сивою борідкою.
— Яка це має бути сума? — запитав Шатанович.
— Десь вісімдесят тисяч гривень. За нинішнім курсом це три тисячі доларів, — відказав редактор і, вийнявши з шуфляди недокурену сиґару, запалив сірник, щоб прикурити.
— Я подумаю, — Шатанович встав із стільця і вийшов з редакції.
«Де я візьму такі гроші? Марна затія», — зідхнув він.
Коли Шатанович проходив повз літнє кафе з десятком столиків на терасі і барвистими ґірляндами, які нависали згори, хтось його окликнув.
— О, Юліяне, це ти? Радий бачити! Приєднуйся до нас.
За столиком під гігантським ясминовим кущем сидів Валерій Загуменний, автор історичних романів про козаччину. Його Шатанович майже не знав, бачився лише один-два рази на якійсь із письменницьких здибанок. Поруч з ним сиділа моложава жіночка в окулярах і з темно-червоною чи, як ще кажуть, бурячковою помадою на вузьких губах, і цей колір дуже контрастував з її блідим лицем.
— Знайомся, це поетка Настя Пихацька, — Загуменний відрекомендував свою подругу. — Певен, про її вірші ще заговорять усі.
— Юліян Шатанович, — назвав своє імя й прізвище Шатанович і дещо манірно потис руку Пихацькій, яка дивилася на нього з камяним виразом на обличчі.
— Ви, здається, пишете прозу, чи не так? — ледь чутно, наче їй важко було вимовляти слова, проказала Пихацька, прискіпливо обмацуючи Шатановича очима.
— Прозові мініятюри, — відказав він, сідаючи на вільний стілець.
— Маєте видані книжки? — Пихацька поправила своє коротке волосся, фарбоване хною, яке збилося кумедною копичкою над лобом.
— Ні, тільки публікації в журналах.
— Як? — вражено скрикнув Загуменний — Ти досі нічого не видав? — Він аж підскочив на місці, нервово тручи долонею чисто виголене підборіддя.
— На жаль, так. Не можу знайти видавця.
— Що ж, співчуваю, співчуваю... Я колись теж мав такі проблеми. А тепер видають роман за романом. Тільки встигай писати, — Загуменний самовдоволено захихотів.
— З видавцями треба вміти говорити, — втрутилася в розмову Пихацька. — Це справжнє мистецтво. Не кожен вміє. — Вона підсунула порожній келих Шатановичу. — Вино будете?
— Дякую, Насте, — Шатанович кивнув, і Загуменний налив йому до келиха прозористого жовтавого трунку по самі вінця.
— Ми з Настею вже одну фляшку тут вижлуктали, це друга, — вишкірив зуби Загуменний і, скорчивши дурнувату міну, грайливо свінув очима до Пихацької, але та ніяк не зреаґувала. Її лице залишалося позбавленим будь-якого виразу.
Шатанович пив вино неквапливо, маленькими ковтками. Відчував, як хміль просочується в мозок. Урешті все тіло розслабилося. Думки сповільнилися. Тепер він міг спокійно споглядати все, що було довкола. Загуменний і Пихацька весь час щось базікали, зосібна, про поезію, «тупих» редакторів, літературні премії, а також про продажних політиків, новини з Донбасу, де точилася війна з росіянами, і теж раз за разом потягували вино. Иноді вони затято сперечалися й, не соромлячись, обзивали одне одного непристойними словами. Шатанович ніяк не міг вникнути у те, що вони говорили. Щоразу, коли він силкувався зосередитися, його відволікали дивоглядні образи, які невідь-звідки виринали в свідомості. Втім, незмінно повертався в реальність і сяк-так долучався до бесіди. Кидав якісь репліки. Ставив питання. Але рідко коли міг дослухати відповіді до кінця — його знову і знову поглинали образи з власної уяви.
А Гуменний тим часом замовив третю фляшку вина. Коли офіціянт її приніс і хотів розкоркувати, він зупинив його:
— Я сам, залиште тільки коркотяг.
Тоді, повернувшись до Пихацької і Шатановича, мовив:
— То що там на Донбасі, якесь затишшя, га?
— Та де там? — відказав Шатанович. — Війна триває, судячи з повідомлень.
— Невзабарі буде три роки, — зауважила Пихацька.
— І кінця не видно, — додав Шатанович.
Деякий час усі мовчали, заглиблені в себе.
Перервав мовчанку Шатанович. Він поклав собі поговорити про те, що його з якогось часу невідступно мучило.
— Як гадаєш, Валерію, навіщо письменник пише? Ради чого? — запитав він.
— Що за глупе питання?
— Чому глупе? Ось ти, що́ спонукає тебе писати? — Шатанович унурив очі в червоне одутлувате обличчя Загуменного, який був явно спантеличений.
— Що, що? — зі злістю буркнув Загуменний. Тоді хильнувши вина і прикуривши цигарку від мініятюрної рожевої запальнички, яку йому запопадливо піднесла Пихацька, продовжив:
— Бо я маю що сказати людям. І в мене є потреба це їм донести.
— А якщо, уявімо собі, людей не цікавитимуть твої твори, ти й далі писатимеш чи перестанеш?
— Не знаю, — Загуменний на кілька секунд замислився. Потім, випустивши з рота величезний клуб диму, сказав:
— Мені це не грозить. У мене досить читачів.
— Отже, ти пишеш для людей?
— Так, ну і що? — Загуменний невдоволено блиснув очима.
Увагу Шатановича привернули його величезні, як лопати долоні з грубезними пальцями. «Здається, цей тонюський крихкий келих ось-ось трісне в його лапах!» — майнуло в голові Шатановича.
— А то, Валерію, що таким чином ти залежиш від людей і мусиш писати те, що потребують вони, а не що бажаєш ти, — Шатанович душком допив своє вино і поклав келих на стіл.
— Що ти верзеш? — розсердився Загуменний, і його червоне обличчя стало ще червонішим. — Я пишу, що хочу, і ні від кого не залежу. Люди читають мої твори, захоплюються ними, а до тих, кому не цікаво, мені абсолютно байдуже.
«Він навіть не зрозумів, про що я кажу, — подумав Шатанович. — Можна було нічого й не питатися.»
— А я пишу також винятково від серця, і мені начхати, як хто там сприймає мою поезію, — задерикувато кинула Пихацька, попахкуючи довгою тонкою цигаркою, вставленою в гарненький бурштиновий мундштучок.
— Так, Настуню, тільки хто ті твої вірші аж так дуже читає, — пхикнув Загуменний.
— Хто хоче, той і читає, — зикнула Пихацька і ображено відвернулася.
Шатанович відчув, як його огортає якась дивна безпричинна журба. «Що я тут роблю? Про що розмовляю? Навіщо? І з ким?» — запитував він сам себе. Тоді звівся на ноги і мовив:
— Що ж, дякую за гостину, але я мушу йти.
Загуменний посоловілими очима зиркнув на нього і байдуже махнув рукою. А Пихацька навіть не ворухнулася, і далі сиділа з камяним виразом на обличчі, тримаючи цигарку, з якої точився тоненький димок, у правій руці, а келих з вином у лівій.
