понеділок, 20 квітня 2026 р.

18. БІЛИЙ ЦВІТ ТЕРНУ (Юліян Шатанович, затвірник)


       Справжнє тепло прийшло до Києва з початком травня. Всюди цвіли вишні, червоніли тюльпани, біліли нарцизи. В тому напівдикому місці на набережній Дніпра, де зараз сидів на лавці Шатанович, весь схил вкривали густі зарості терну, який також цвів. Його сліпуча білина була така потужна, всепоглинуща, так нездоланно манила до себе, що Шатанович уже понад годину дивився у той бік і ніяк не міг устати з лавки, щоб іти кудись далі. Його поривало кинутися в ту сніжно-білу тернову хмару і щезнути в ній, умах позбутися всіх своїх тривог та гризот, які мордували його серце. «Не досить того, що маю клопоти з сином, який ніяк не знайде собі місця під цим сонцем, з’явилася ще й ця нещасна Нора — плід мого давнього гріха. І нема мені з тим усім рятунку», — думав він, звертаючи погляд то на темні води Дніпра, який ні на мить не припиняв свого повільного плину, байдужого до всього навкруги, то знову зосереджував увагу на непроникній білині тернового цвіту, який кликав до себе, облудно обіцяючи звільнення від усіх страждань.
      Пять днів тому Шатанович відвідав Оксентія в його квартирі неподалік Дарницької площі. По цих відвідинах Шатановича досі не покидало гнітюче почуття, що син у глибині душі осуджує його, вважає чуттєво знебу́лим, нездатним відчути печалі й радощі сина, а тому не вартий, щоб ділитися з ним своїми переживаннями. «Якби ж то Оксьо знав, як я сам звинувачую себе, як таврую і за що! І як мене болять усі його гіркоти! Але я ніколи, ніколи, ніколи не скажу йому про це».
     А ще раніше, на початку квітня, коли було доволі холодно, а вночі стовпчик термометра опускався навіть до трьох-пяти градусів морозу, Шатанович вчергове побував на Троєщині у Галі Бурлюк і відвідав Нору. Відколи два роки тому несподівано відкрилося, що в нього є донька-каліка, він нема, нема, та й приходив її побачити. Не часто. Бувало, що не з’являвся і місяць, і два. Але потім обовязково приходив. І щоразу його мучило гірке почуття вини, воно просто зїдало його зсередини, паралізувало його волю, бувало, що він навіть втрачав дар мови і не годен був вичавити з себе кілька звичайних слів, щоб привітатися з Галею, коли та відчиняла двері — стояв мовчки на порозі і глядів на неї глибоким, повним розпачу поглядом.
   — Заходь, чого став, як мара? — говорила Галя, впускаючи його до помешкання.
     Він переступав поріг і зупинявся в коридорі, нерішучий, боячись ступити зайвий крок.
     — Ти хоч би попередив, що збираєшся прийти. Невже так важко подзвонити? З’являєшся знагла, як грім з ясного неба! — хмурила вона брови, вішаючи його куртку на вішак.
     — Я не можу попереджати, — відказував Шатанович впалим голосом.
      — Чому?
    — Бо я ніколи стеменно не знаю, чи прийду, — він дивився на Галю очима, повними скорботи.
     — Ти божевільний, Юліяне, — зойкала вона, хапаючись за голову.
     — Щоб ти знала, я вже не раз бував під підїздом твого будинку і вертався.
     — Божевільний, божевільний, — бурмотіла Галя, злегка підштовхуючи його, щоб ішов до вітальні.
     І він щоразу невпевнено, наче був тут уперше, ступав ногами по деревяній фарбованій підлозі коридору і входив до великого просторого покою, вкритого килимом.
     Утім, найважче було з Уляною. Вона довго не могла змиритися, коли довідалася, що в мужа два десятки років тому була коханка і що він від неї має доньку-каліку.
     — Виявляється, коли я була вагітна, й мав народитися Оксьо, ти крутив з тою Галею! І як я тепер взагалі можу тобі вірити? — плакала вона.
    — Прости, Улясю! Гріх на мені неспокутуваний, — зі щирим каяттям у голосі говорив Шатанович, ніжно беручи дружину за руку.
     — І ти хочеш бачитися зі своєю Норою? Так? А про мене ти подумав? Як я себе почуватиму, знаючи, що там твоя колишня коханка?
    — Я не буду в них довго, — щиросердо вигукував Шатанович, не відпускаючи руки дружини.
     — І все-таки, Юльку, я не маю певности, що ти знову не зрадиш мене.
    — Заклинаюся, навіть пальцем не торкнуся Галі, — запалисто вигукував Шатанович. — Як посмію, коли поряд ця нещасна дівчинка?
     — Але ж тоді, два роки тому, коли ти, як кажеш, випадково зустрів свою коханку і поїхав до неї, між вами таки щось знову було?! — прискала йому в очі Уляна. — І не кажи, що ні, — вона вивільнила свою руку.
     — Що це тебе так мучить? — Шатанович з докором дивився на дружину. — Нічого між нами не було, принаймні доти, поки я не взнав про Нору.
     — А до того?
     — Не доскіпуйся до дрібниць, — Шатанович відвернувся.
     — Можеш не говорити. Але я знаю.
    — Улясю, я не маю і не можу мати з Галею жодних стосунків. Присягаюся. І це істинна правда. Але благаю тебе — не забороняй мені бачитися з Норою.
     Уляна врешті згодилася, щоб муж коли-не-коли відвідував доньку, але вимагала, щоб завжди говорив, коли збиратиметься йти до неї.
     — Як твоя жінка, я маю на це право, — казала вона.
   — Добре, добре, — кивав головою Шатанович, хоча прекрасно усвідомлював, що ніколи не зможе виконати цієї обіцянки — відвідини Нори були для нього такою душевною мукою, увергали його в таке внутрішнє сумяття, що де там памятати про дане дружині слово. Всі його сили забирало одне тільки це — сісти на автобус, доїхати на Троєщину і потім ще додибуляти до Галиного будинку. На все инше в нього вже не вистачало снаги, тим більше що він ніколи не знав напевне, здійснить свій замір чи ні.
     Стеменно так сталося і того останнього разу, коли Шатанович бачився з Норою. Він нічого не сказав дружині, що поїде до неї, не сказав, бо не збирався їхати. Але невідь-чому поїхав. Сів на автобус саме в тому напрямку. Не замислюючись, не звертаючи уваги на табличку. Якось наче мимоволі. Отямився, коли вже був на Троєщині. Висів з автобуса. Став роззиратися і лиш тоді зрозумів, де він. Утім, до будинку Галі Бурлюк не спішив, брів відлеглими вулицями, роблячи величезні кола. Здавалося, все в ньому опиралося, не хотіло тієї зустрічи, але він все одно йшов і йшов. Врешті опинився під шістнадцятиповерховою огва́рою, де на шістнадцятому поверсі мешкала Галя з Норою. Стояв, переступав з ноги на ногу, коли-не-коли зиркав угору, але не зважувався підійти до підїзду. Минула, чей, ціла година, коли Шатанович тремтливою рукою таки набрав код домофона. У великих металевих дверях підїзду клацнуло, і вони відчинилися. Він ступив усередину. В коридорі з ліфта вийшла молода жінка в обтислих, декорованих кольоровими блискітками штанах, з довгою тоненькою цигаркою в роті і маленьким рудим собачам в руках, яке пестливо притискала до грудей.
     — Привіт, — зано́систо посміхнулася вона, глипнувши на незнайомця, і потьопала до виходу.
    Шатанович хотів був відповісти на вітання, але поки зібрався на дусі, жінка вже зникла за дверима.
      Вийшовши з ліфта на шістнадцятому поверсі, Шатанович довго стояв перед дверима Галиної квартири, утокмивши очі в кнопку електродзвоника. Потім коротко подзвонив. Раз, другий раз. Ніхто не відчиняв. Зсередини не чулося жодного звуку. Він і далі стояв, не рухався. Всі думки в голові завмерли, не виникало жодного образу, картини, спогаду. Перед ним стриміли лише двері. А в його нутрі було лише одне почуття — очікування. Чого саме? Він не знав, бо здатність думати несподівано покинула його.
     Коли двері відчинилися, Шатанович навіть не ворухнувся.
     — О, так і знала, що це ти! І як завжди, не попередив! — якимсь хрипким ображеним голосом вигукнула Галя Бурлюк. Вона стояла на порозі у вицвілому, розпоротому збоку на шві, сатиновому платті, боса. На потрісканих нігтях пальців її ніг поблискували залишки вермильонового лаку. Її сиве скуйовджене волосся на голові стирчало недоладними віхтями. Лице було бліде спухле, а блакитні очі якісь неживі, погаслі. Від неї тхнуло алькогольним перегаром, гострим мускусним дезодорантом і потом.
    — Я до останньої хвилини не знав, чи прийду, — промиркав Шатанович, переступив через поріг і зупинився. — Абрикоси там внизу так буйно цвітуть, що... — він замовк, не договоривши.
    — До чого тут абрикоси? — раптом зі злістю свінула очима Галя. — Я тебе скільки просила? Подзвони, що приїдеш! А тобі й невзамітку!
     Шатанович намагався щось сказати, але не міг підібрати потрібного слова. І тільки виряченими очима, безпорадно глядів на колишню коханку.
     — А в мене від учора гості, щоб ти знав, — буркнула Галя. Вона була без станика і весь час тримала руку на грудях, бо вгорі на її платті були відірвані ґудзики, і великі перса весь час вивалювалися назовні.
      У великій кімнаті-вітальні, де колись понад двадцять років тому Шатанович збавляв з Галею чимало часу, смерділо тютюновим димом і був страшний розгардіяш — на килимі валялися сині колготи, біла плетена кофта з великими перлямутровими ґудзиками, кинута жужмом, ще якийсь жіночий одяг, чорні замшеві туфлі з плямами від цигаркового попелу, десяток барвистих журналів, помаранчеві шкірки, порожні фляшки з-під пива, розчавлена пачка з цигарками, розсипана купка старих чорнобілих світлин, а побіч низенького столика, на якому пишніла довгошия фляшка з вином, поблискували повна недокурків попільничка, кришталеві келихи, тарілки з залишками їжі, оглушливо хропіла, лежачи на боці, товстелезна баба з фарбованим під колір веселки, коротенько підстриженим волоссям. Вона мала на собі шовкову блюзку і була без спідниці. Її голі масивні ноги, напрочуд білі і густо вкриті темними волосками, часом подриґувалися.
      — Хто це? — ледь чутно процідив Шатанович.
    — Таня, сусідка з поверху нижче, — відказала Галя, прибираючи з підлоги фляшку, об яку щойно спіткнулася і заледве не гепнулася на підлогу. — Вчора ми влаштували собі невеличкий частунок на честь її уродин. Може, випєш? Це «Мартіні», італійське, — вона вказала на столик, де стояла фляшка.
     — Ти би відчинила вікно. Тут страшенно важкий спертий дух, — мовив Шатанович, який стояв посеред кімнати, гидливо скрививши вуста.
      — Зараз, — Галя, злегка похитуючись, підійшла до вікна і відчинила кватирку. — То що, вино будеш?
     — Потім. Я не для цього прийшов, — похмуро відказав Шатанович і рушив до Нориної кімнати.
     Дівчина сиділа на ліжку, забившись в куток, де на стіні над її головою висів мініятюрний образок Матері Божої. Довкола було розкидано повно дитячих книжечок з кольоровими ілюстраціями, якими ця двадцяти чотирирічна розумово відстала дитина досі бавилася. У скоцюрблених руках вона тримала паяца, якого два роки тому подарував Шатанович. «Не розлучається з ним ні вдень, ні вночі», — йому сплили на ум слова Галі, які та сказала йому під час однієї телефонної розмови. «Бідне дитя», — подумав.
     А тим часом Нора дивилася на нього захололим, дещо зляканим поглядом і була вся знерухоміла — жодна риска на її лиці не відгукнулася на його появу. Її ясні, як чисте небо, блакитні очі зорили на Шатановича і, здавалося, нічого не бачили.
      — Норо, це я, твій непутящий тато, — мовив Шатанович, відчуваючи, як важко йому вимовляти слова. Вони наче застрягали в горлі. — Як ти?
     Дівчина гляділа на нього і залишалася нерухома. Її покорчені руки, як привиділося Шатановичу, лише сильніше стисли паяца.
     — Оце прийшов провідати тебе. Вибач, дорогенька, що так рідко приходжу, — він підійшов ближче до ліжка.
     У якийсь змиг щось змінилося чи то пак промайнуло на її обличчі. Але це була омана — просто до кімнати сяйнув сонячний промінчик.
     — Якби ж ти знала, як щемить моє серце!
    І тут Нора ледь-ледь розтулила вуста, наче хотіла щось сказати, але не змогла. Втім, з її рота, якщо би добре прислухатися, то можна було би почути щось схоже на здавлене скимління.
     — Я знаю, дівчинко моя, знаю, що сумно тобі на цім світі. Це́ ти хотіла сказати?
     Шатанович мовчав, унуривши очі в доньку. Потім перевів погляд на вікно, де в небі між хмарами нема, нема та й пробивалося сонце. Коли знову повернув голову до Нори, то раптом побачив, що з її очей рясно течуть сльози. Дівчина плакала. Тихо, беззвучно. Затисши свій біль у собі.
     — Що з тобою? — скрикнув Шатанович, відчувши, як щось гостре й пекуче пронизало його нутро. — Я щось зробив не так? Може, покликати маму?
   Нора вся стрепенулася і, захлинаючись плачем, заметляла головою. Час від часу вона щось белькотіла нерозбірливе.
   — Добре, я зрозумів, нікого не треба кликати, — Шатанович сів на ліжко.
   Дівчина продовжувала плакати. Щораз голосніше. Небавом її плач перейшов у спазматичне ридання, повне гіркоти й безнадії. Шатанович не знав, що чинити. Був у відчаї. Хотів устати й кликати Галю. Але ноги не слухалися його. І він залишався на місці. Безрадний, нездатний ні на що. Почуття безсилля душило його. Він задихався. Ще трохи і станеться щось жахливе. І раптом усе змінилося. Його руки самі собою простяглися до Нори, і нещасна донька опинилася в його обіймах. Притулившись до нього і не випускаючи з рук паяца, вона все ще схлипувала, але що далі, то тихше. Він тримав її в обіймах і щось говорив, говорив, не тямлячи що. Врешті дівчина перестала схлипувати, заспокоїлася і невдовзі заснула в нього на грудях. Шатанович обережно поклав її на ліжко, накрив ковдрою і навшпиньки вийшов з кімнати.
       Галя і її сусідка Таня сиділи на подушняках біля столика і, тримаючи в руках келихи з вином, розглядали чорнобілі світлини. Таня все ще була без спідниці. З запаленою цигаркою в руці вона щось жваво оповідала Галі, водячи пальцем по одній зі світлин. На підлозі збоку коло них стояв величезний фаянсовий таріль з помаранчами, деякі з яких були очищені від шкірки й поділені на часточки. В кімнаті пахло помаранчами і тютюновим димом.
     — Добрий день, — з відстороненим виразом на обличчі мовив Шатанович, кивнуши Тані.
     — О, ти вже, Юліяне?! Як там Нора? Все гаразд? Приєднуйся до нас, — гукнула Галя. — Зараз наллю тобі вина.
     — Ні, мені треба йти, — холодно відказав Шатанович. — Ти зовсім забула про доньку.
     — Що, навіть не посидите з дамами хвильку-дві? — Таня задерикувато стрілила очима на Шатановича й посміхнулася, сяйнувши ідеально білими, певно, вставними зубами.
      — Ні, — повторив Шатанович і рушив до виходу.
    — Не зважай на нього, Таню. Юліяна не переконаєш. Відколи знаю, він завжди був дивакуватий, — мовила Галя, коли Шатанович зачинив за собою двері.
     — Ох ці чоловіки... Що один, що другий, що третій! Тільки клопоти з ними! І навіщо вони нам здалися, га? — зі сміхом відказала Таня .
      Про ці свої відвідини Нори місяць тому Шатанович так нічого і не розповів Уляні. А зараз сидячи тут на лавці над Дніпром, він з гіркотою думав: «Я́к би я хотів, щоб можна було отак піти в ці білі квітучі зарості терну, щезнути, розчинитися в них і врешті самому стати терном, залишивши всі свої людські гіркоти на березі вічної ріки!».

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html


Читати далі...

субота, 18 квітня 2026 р.

32. МОЖЕ, Я НІХТО? (Думки)


Уже багато років
уважно вдивляюся,
намагаюся збагнути,
хто я?
Хто є той я,
що думає і бачить
усе це?
Хто є той я,
що у вічному невпокої
поривається кудись
від усього цього?
Вдивляюся, вдивляюся
в себе
і не знаходжу нікого.
То хто ж тоді я?
Може, ніхто,
Господи?! 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 
Читати далі...

вівторок, 14 квітня 2026 р.

17. РЕДАКТОР ХВОЇНКА (Юліян Шатанович, затвірник)


        З редактором київського видавництва «Скриня» Овсієм Хвоїнкою Шатанович познайомився десь три роки тому, здається, вліті дві тисячі шістнадцятого на невеличкому принятті з кавою, коньяком та канапками, яке відбулося в Києво-Могилянській академії після презентації збірки віршів Олега Миреґи «Снігові і вогню». На саму презентацію Шатанович добряче припізнився, прийшов, коли Миреґа вже прочитав десяток віршів, відповів на питання присутніх і зараз розве́зисто, з мало кому цікавими подробицями, та ще й плутаючись у термінах, пояснював засади своєї поезії. У правій руці він тримав пластикову фляшку, з якої коли-не-коли щось попивав, а лівою якось дуже нервово і невлад жестикулював. Язик у нього трохи заплітався, а на вустах раз по раз розпливався якийсь дурнуватий блазенський усміх. Все це свідчило, що у фляшці було щось міцніше, ніж звичайна вода.
        Шатанович увійшов до залі із зеленою гілочкою, яку незадовго перед тим зрізав з розложистого тисового дерева в Гідропарку. Скориставшись моментом, коли глядачі (більшість з них були студенти) збуджено плескали на якийсь черговий дотеп Миреґи, Шатанович підійшов до нього і мовив:
        — Ти, Ольку, родом з тих місць, де ще триста років тому росли величезні тисові ліси. Дарую цю гілочку тису, щоб ти ніколи не забував, що́ насправді наснажує твою творчість.
      Миреґа взяв гілочку, якийсь час розглядав її, а тоді, звертаючись до публіки, виголосив:
    — Це найцінніший подарунок, який я будь-коли отримував.
       На гостину зі шведським столом, яка була організована в сусідній кімнаті, прийшло з два десятки людей, здебільша письменники, літературні критики та видавці. Шатанович хотів порозмовляти з Миреґою наодинці, але той не звертав на нього найменшої уваги — вибухаючи раз за разом сміхом, спілкувався з якимись молодявими, яскраво нафарбованими й одягненими у легкі барвисті плаття жіночками, які то заповзятливо щось розпитували в нього, то уважно, з шанобливими мінами слухали його відповіді. Жіночок було четверо. Кожна мала в руці келих з коньяком. Миреґа теж. Иноді вони дружно підносили келихи і пили. Шатанович кілька разів звертався до Миреґи з якимись питаннями, але той щоразу відмахувався, продовжуючи сипати жартами і слухати пусті розпатякування своїх гарненьких кумпанок.
       Врешті, не будучи знайомим ні з ким з присутніх, крім Олега Миреґи, Шатанович узяв зі столу з питвом і наїдками келих з коньяком і став невеликими порціями пити пахучий трунок у самотині. Деколи брав яку-небудь канапку, тістечко чи платочок помаранчі. Роззирався довкола. Уважно розглядав учасників частування. То одного, то другого. Стежив за їхньою мімікою, манерами говорити, рухатися. Ловив уривки їхніх розмов. Намагався зрозуміти значення почутих слів. А то й раптом забував про все, що відбувалося довкола, і поринав у світ власної уяви. І якийсь час блукав лябіринтами ефемерних образів, вигадливо створених його розумом. Тоді знову повертався в реальність. Не стримував, навіть не контролював своєї уваги. Дозволяв їй провадити себе, куди вона сама хотіла. А увага ніколи надовго ні на чому не зупинялася. Полишала те, на чому зосереджувалася, щоразу, коли він просто, без зусиль, без вибору споглядав предмет її зацікавлень, не шукаючи якихось відповідей, не ставлячи запитань, не порівнюючи нічого ні з чим. І при цьому не знав, не годен був визначити, що з ним відбувається, погано йому чи добре, що з цього всього слушне, а що ні. Він був тут серед усіх цих чоловіків та жінок, був невід’ємною частиною їх усіх, але водночас був поза ними всіма.
       — А я до сьогодні не знав, що тис це глицеве дерево. Ви зробили відкриття для мене, — почувся чийсь голос.
      Шатанович обернувся й побачив низенького верткого чоловічка під пятдесят років у помятих лляних штанах і такій же лляній сорочці. Під пахвами у нього темніли мокрі плями, бо в кімнаті було душнувато — спекота в Києві не відступала.
      — Тис ще називають негнийдерево, — мовив Шатанович і запитав:
      — Ви теж поцінувач творчости Олега Миреґи?
      — Якщо чесно, то ні. Я цих його віршів не розумію. Мене більше цікавить проза. Насамперед через специфіку роботи.
       — Працюєте у видавництві?
    — Так, шановний, перед вами головний редактор видавництва «Скриня» Овсій Хвоїнка власною персоною, — він простяг руку.
        Шатанович потис руку і також відрекомендувався.
      — То мусимо випити за знайомство, — Хвоїнка взяв зі столу фляшку коньяку, розкоркував її і наповнив спочатку келих Шатановича, потім свій.
       Вони випили. Деякий час мовчали.
     — Ви, припускаю, письменник? — врешті запитав Хвоїнка, витираючи піт з лисої голови.
      — Можна так сказати. Пишу коротку прозу. Оповідки.
      — Щось видали? Я десь чув ваше ймення.
    — Ні, маю публікації тільки в журналах, — відказав Шатанович. — Може, ви би взялися видати мені книжку? — додав після павзи.
      — Вишліть якісь свої тексти мені на імейл, — Хвоїнка простяг візитівку. — Почитаю, подумаю.
      — А якого роду прозу видає видавництво «Скриня»? — Шатанович сховав візитівку до кишені.
     — Добру, пане Юліяне, добру, — засміявся Хвоїнка і, хильнувши коньяку, поставив келих, де ще трохи залишалося трунку, на стіл. — Проте найбільше я прихильний до фантастики, якщо говорити про жанр.
       — Тоді мої оповідки можуть припасти вам до смаку. За формою це фантастична проза, хоч за глибинними сенсами я відображаю нашу реальність.
       — І багато вже написали тих оповідок? — Хвоїнка узяв канапку з помідором і шматочком риби. — Судячи з вашої зовнішности, ви трохи вже пожили на цьому світі. — Редактор підніс канапку до рота, але дещо невдало — вона вислизла і впала на підлогу. — От бісова личина! — вилаявся він.
       — Пусте, візьміть другу, пане Овсію, — кинув через верхню губу Шатанович. — Мені шістдесят три. Я пишу одну книгу вже понад сорок років. Вона називається «Сни сімдесяти квіток». Це роман в оповідках.
       — І який загальний обсяг цього вашого роману?
      — Десь близько трьох тисяч сторінок звичайної книжки.
      — Ого, нічого собі! — скрикнув Хвоїнка. — Чому ж ви досі не видали хоча б частини?
      — Не знаю, пане Овсію, сам неабияк дивуюся. Я висилав у всі видавництва. Але ніхто не зацікавився. Хоча мої оповідки досконалі за якістю.
       — І що, нам у «Скриню» також висилали? — Хвоїнка утокмив очі в протилежний кінець кімнати, де стояв якийсь чоловік з сивою бородою і щось запалисто пояснював двом иншим чоловікам, які з поважними мінами слухали.
      — Висилав, добре памятаю... десь шість чи сім років тому.
       — Ну, я щось не пригадую, щоб надходили якісь тексти з вашим прізвищем, пане Юліяне, — Хвоїнка знизав плечима і взяв зі столу свій келих.
    — Бачите, пане Овсію, я письменник не публічний, тримаюся осторонь, нікому не навязуюся, нікуди не пхаюся, не кричу про себе з кожного перехрестя, не виступаю в засобах масової інформації з будь-якого приводу чи без приводу. Про мене ніхто не знає. Не дивно, що у вашому видавництві не звернули уваги на мої твори.
     — Можливо, можливо... — замислено пробурмотів Хвоїнка. — Ну, але тепер, будьте певні, я прочитаю ваші оповідки. І обовязково скажу свою думку.
      Восени, десь усередині жовтня, коли надворі було ще досить тепло, Шатанович знову мав розмову з Хвоїнкою. Вони зустрілися на Дарницькій площі й, трохи прогулявшись найближчими вулицями, зайшли в затишну кавярню під двома розлогими кленами. На викладений кольоровою плиткою хідник перед її входом коли-не-коли спадали пожовклі листочки. І коли їх ставало більше, виходила худенька прибиральниця з віником і з якимсь застиглим, наче маска, смутком на змарнілому обличчі змітала листя на шуфе́льку.
       — Могли би й не замітати, — мовив Шатанович, входячи вслід за Хвоїнкою до кавярні. — Кому ця осіння краса аж так дуже шкодить?
      — Ще чого? — понуро відказала жінка, не припиняючи замітати. — Сказали, й роблю!
      У кавярні Шатанович та Хвоїнка сіли за столик і замовили кави. Відвідувачів майже не було. В кутку сиділи хлопець і дівчина, які стиха розмовляли, цілковито поглинуті одне одним. З динаміків притишено линула якась меланхолійна фортепянна музика.
       — То що, як мої оповідки? — скинув оком Шатанович на свого співбесідника, попиваючи каву. — Ви прочитали? Я вислав два місяці тому.
     — Так, прочитав, — Хвоїнка тримав у правій руці горнятко з кавою, а пальцями лівої злегка тарабанив по столі. — Дивні, зізнаюся, ці ваші оповідки. Ніяк не доберу, що воно й до чого.
       — Ну, принаймні цікаво було читати?
      — Може, і було цікаво. Але ради чого це все? Ваша проза — це справді щось між фантастикою і реалізмом. Утім, я ще не зробив остаточного висновку, — Хвоїнка втопив очі в стіл і замовк.
      — Виходить, мені нема на що сподіватися? — Шатанович обвів поглядом приміщення кавярні, зупиняючись то на пустих столах, то на молодій парі в кутку, то на прилавку, де русява продавчиня з великими мясистими губами, фарбованими амарантовою помадою, голосно розмовляла з кимось в мобільний телефон.
      — Я ж сказав вам, пане Юліяне, що висновку ще не зробив. Утім, може, ви мені поясните, що стоїть за цими всіма вашими дивоглядними історіями? Що ви хочете цим усім сказати?
    — Моя творчість спрямована на розкриття однієї важливої, на мій погляд, проблеми. Вона полягає в тому, що кожен з нас прагне кимось стати, чогось досягти. Але попри потрачені зусилля врешті-решт ніким не стає, нічого не досягає і повертається туди, де був завжди — до початку. Кожна моя оповідка відображає якусь одну з численних форм цього прагнення. А позаяк форм безліч, то й оповідок безліч, — відстороненим беземоційним голосом сказав Шатанович. Він знав, що це його пояснення нічого не дасть. Бо скільки не намагався раніше комусь розтлумачити, про що його оповідки, все було марно. Люди не розуміли. Редактор, судячи із скучного виразу його обличчя, також не розумів.
      — Ото ще премудрість ви закрутили. Не дивуюся, що ніхто не зважився видавати вам книжку, — мовив Хвоїнка з удаваним співчуттям. — Людям треба пропонувати щось простіше! Ви ж, сподіваюся, для людей пишете?
      — Я просто пишу. Ні для кого, пане Овсію. Хіба вишня розцвітає для когось?
      — Ото порівняли! Людину з деревом! Людина на відміну від дерева має розум!
      — Може, і так. Але я пишу так, як розцвітає вишня, — похмуро відказав Шатанович і, допивши свою каву, звівся на ноги.
       — Ви тільки не сердіться, пане Юліяне. Я ще нічого не вирішив з вашою книжкою. Мушу все глибше обдумати, — Хвоїнка теж устав з-за столу.
       Вийшовши з кавярні, вони ще трохи мовчки пройшлися вулицею в бік Дарницької площі і біля торгового центру попрощалися.
     А через три роки, коли Шатанович зовсім забув про розмову з редактором Хвоїнкою і долю своїх оповідок, з видавництва «Скриня» прийшов електронний лист, в якому повідомлялося про відмову в публікації. «Що важать ваші відмови для того, чия творчість безцільна, себто, не існує для когось чи для чогось?!» — прошепотів Шатанович. Він стояв коло вікна і, затамувавши дух, зачудувано споглядав острівці снігу, які ще подекуди біліли вздовж асфальтованого хідника. «Завтра і їх не стане», — подумав він.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

18. Білий цвіт терну

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/18.html


Читати далі...