У міру того, як Шатанович запізнавався все з новими й новими літераторами, відкривав для себе непублічні сторони їхнього життя, дізнавався про істинні, а не проголошувані спонуки їхніх зчаста дивних, а то й просто аморальних учинків, його поймало гірке відчуття, що всі вони тою чи иншою мірою подібні на сліпих, яких ведуть сліпці з відомої картини Брейґеля. «Здається, непогамовна жага слави багатьом з них цілковито потьмарила розум. Бо як инакше пояснити, чому всі вони такі самозакохані, такі еґоїстичні, такі зосереджені на власній особі і сповнені такої непохитної віри у свої літературні лаври, що впритул не помічають нічого й нікого довкруж?» — міркував він.
Якогось року на ярмарку «Книжковий арсенал» Шатанович зустрів знайомого поета Сергія Чабана, з яким колись їздив до Польщі на презентацію перекладів доволі величенького збірника українських авторів. Чабан був вельми популярний поет, особливо серед молоди. Слухати його виступи, під час яких він дещо монотонно, але з чіткими логічними павзами і наголосами читав свої вірші у супроводі якого-небудь з відомих музичних гуртів, сходилося сотні молодих хлопців та дівчат, а нерідко й людей зрілого віку, залюблених у поезію. Ці виступи були справжніми поетичними виставами, де музика слугувала доволі ефектною ілюстрацією до віршів. Читець, який перед кожним новим віршем робив невеличкий вступ иноді у жартівливій формі, а здебільша у формі парадоксальних порівнянь, ґрундзюватих, мало кому зрозумілих, скидався радше на циркового фіґляра, який заворожує глядачів усякими дивоглядними штуками, ніж на поважного поета, всеціло зануреного в таїну життя. Втім, такі перемежовані з музикою поетичні деклямо́вання людям вельми були до душі. Тож Чабан на думку переважної більшости читацької публіки, та й фахових літкритиків, вважався найяскравішою звіздою сучасної української поезії. Наче на підтвердження цього одне знане видавництво навіть випустило грубезну поетичну антологію з претенсійною назвою «Від леґендарного Бояна до Чабана». Не дивно, що про Чабана писали й говорили в усіх засобах масової інформації і він постійно був присутній в інформаційному просторі, а також, що видавництва залюбки видавали його твори, а у книгарнях його книжки виставляли на найвидніші місця.
«Спробую поговорити з ним, може посприяє, щоб десь надрукували книжку моїх оповідок «Сни сімдесяти квіток», — зрадів Шатанович і притьма кинувся до Чабана з вигуками:
— О, здоров, Сергію! Як ти? Що поробляєш?
А той якось злякано зморщив носа, глипнув на Шатановича і чвиркнув крізь зуби:
— Та от прийшов подивитися, що тут і як.
— І що?
— Ще не знаю, — очі Чабана бігали туди-сюди. Здавалося, він ніяк не знаходить собі місця.
— А я от купив, — Шатанович вийняв з торбини збірку віршів Мойсея Фішбейна «Ранній рай».
Але Чабан не дивився. Його погляд блукав по залі, де десятки людей юрмилися довкола стендів з книжками. Здавалося, він когось виглядає.
— Маю до тебе справу. Можеш приділити мені хвильку— Шатанович мовив навмисне голосніше.
— Що? — Чабан повернув голову.
Але в його миготливих очах, які ні на мить не зупинялися на чомусь одному, не вчувалося живого зацікавлення. Він дивився на Шатановича, як на пусте місце.
— Ти не міг би в якомусь видавництві замовити за мене слово, щоб видали мої «Сни сімдесяти квіток»? — промимрив Шатанович, вже шкодуючи, що почав цю розмову.
— Зараз ні, не знаю, може, пізніше... — Чабан нервово засмикав головою і став дивитися в инший бік.
«Що він такий невпокійний? Як вугор на пательні! — подумав Шатанович і сказав уголос:
— Сергію, ти ж читав мої оповідки, казав, що сподобалися, то поможи видати.
— Ну, розумієш, — заговорив, наче в гарячці, Чабан. — А чому не вишлеш у якесь видавництво електронною поштою?...
— Вони ж не читають невідомих авторів, умах викидають у смітник, — відказав Шатанович знічено.
— Не знаю, тут у мене одна справа... — забелькотів Чабан, не перестаючи нервово стріляти очима вусебіч. Тоді раптом крутнувся на одній нозі і, наче когось побачивши, прожогом кинувся геть.
Шатанович навіть не встиг і рота розтулити, так і залишився стояти посеред залі.
«Невже я не вартий у нього хоч кількох хвилин уваги? Не хочеш помогти, то скажи прямо. Якесь гімно, а не чоловік?! — зідхнув Шатанович.
Якогось року на ярмарку «Книжковий арсенал» Шатанович зустрів знайомого поета Сергія Чабана, з яким колись їздив до Польщі на презентацію перекладів доволі величенького збірника українських авторів. Чабан був вельми популярний поет, особливо серед молоди. Слухати його виступи, під час яких він дещо монотонно, але з чіткими логічними павзами і наголосами читав свої вірші у супроводі якого-небудь з відомих музичних гуртів, сходилося сотні молодих хлопців та дівчат, а нерідко й людей зрілого віку, залюблених у поезію. Ці виступи були справжніми поетичними виставами, де музика слугувала доволі ефектною ілюстрацією до віршів. Читець, який перед кожним новим віршем робив невеличкий вступ иноді у жартівливій формі, а здебільша у формі парадоксальних порівнянь, ґрундзюватих, мало кому зрозумілих, скидався радше на циркового фіґляра, який заворожує глядачів усякими дивоглядними штуками, ніж на поважного поета, всеціло зануреного в таїну життя. Втім, такі перемежовані з музикою поетичні деклямо́вання людям вельми були до душі. Тож Чабан на думку переважної більшости читацької публіки, та й фахових літкритиків, вважався найяскравішою звіздою сучасної української поезії. Наче на підтвердження цього одне знане видавництво навіть випустило грубезну поетичну антологію з претенсійною назвою «Від леґендарного Бояна до Чабана». Не дивно, що про Чабана писали й говорили в усіх засобах масової інформації і він постійно був присутній в інформаційному просторі, а також, що видавництва залюбки видавали його твори, а у книгарнях його книжки виставляли на найвидніші місця.
«Спробую поговорити з ним, може посприяє, щоб десь надрукували книжку моїх оповідок «Сни сімдесяти квіток», — зрадів Шатанович і притьма кинувся до Чабана з вигуками:
— О, здоров, Сергію! Як ти? Що поробляєш?
А той якось злякано зморщив носа, глипнув на Шатановича і чвиркнув крізь зуби:
— Та от прийшов подивитися, що тут і як.
— І що?
— Ще не знаю, — очі Чабана бігали туди-сюди. Здавалося, він ніяк не знаходить собі місця.
— А я от купив, — Шатанович вийняв з торбини збірку віршів Мойсея Фішбейна «Ранній рай».
Але Чабан не дивився. Його погляд блукав по залі, де десятки людей юрмилися довкола стендів з книжками. Здавалося, він когось виглядає.
— Маю до тебе справу. Можеш приділити мені хвильку— Шатанович мовив навмисне голосніше.
— Що? — Чабан повернув голову.
Але в його миготливих очах, які ні на мить не зупинялися на чомусь одному, не вчувалося живого зацікавлення. Він дивився на Шатановича, як на пусте місце.
— Ти не міг би в якомусь видавництві замовити за мене слово, щоб видали мої «Сни сімдесяти квіток»? — промимрив Шатанович, вже шкодуючи, що почав цю розмову.
— Зараз ні, не знаю, може, пізніше... — Чабан нервово засмикав головою і став дивитися в инший бік.
«Що він такий невпокійний? Як вугор на пательні! — подумав Шатанович і сказав уголос:
— Сергію, ти ж читав мої оповідки, казав, що сподобалися, то поможи видати.
— Ну, розумієш, — заговорив, наче в гарячці, Чабан. — А чому не вишлеш у якесь видавництво електронною поштою?...
— Вони ж не читають невідомих авторів, умах викидають у смітник, — відказав Шатанович знічено.
— Не знаю, тут у мене одна справа... — забелькотів Чабан, не перестаючи нервово стріляти очима вусебіч. Тоді раптом крутнувся на одній нозі і, наче когось побачивши, прожогом кинувся геть.
Шатанович навіть не встиг і рота розтулити, так і залишився стояти посеред залі.
«Невже я не вартий у нього хоч кількох хвилин уваги? Не хочеш помогти, то скажи прямо. Якесь гімно, а не чоловік?! — зідхнув Шатанович.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
