Довіряти власним очам і власному серцю більше, ніж словам загальновизнаних авторитетів — ця чеснота притаманна мізерній кількості людей. Їх і не помітиш у всезагальному хорі обожнювачів когось чи чогось. Та й таки нелегко привселюдно заявляти «ні», коли всі говорять «так», і стверджувати «так», коли всі кажуть «ні». Для цього треба мати неабияку мужність, а, отже, бути готовим на осуд загалу, себто, свідомо жертвувати своїм комфортом ради правди. Завжди захоплювався людьми, здатними на таке.
Тож і зараз був вражений, коли у фейсбуці прочитав допис одної письменниці з Черкащини, яка неспогадано заявила, що нобелівський лавреат за 2025 рік Ласло Красногоркаї прозаїк нікчемний, його твори нудні й нецікаві, далекі від того, якою мала би бути справді якісна література. Як приклад, письменниця наводить роман Красногоркаї «Меланхолія опору», який купила в книгарні і який прочитала від початку до кінця, хоч доводилося подекуди чинити над собою справжнє насильство. Я б на її місці аж так не мордував себе, а пожбурив би книжку геть на двадцятій-тридцятій сторінці. Навіщо витрачати дорогу душевну енерґію намарне. Адже, щоб пізнати смак вина, зовсім не треба випивати цілу бочку. Досить одного-двох келишків. Так само і з художнім текстом — його якість легко можна визначити, пробігши кілька сторінок в тому чи иншому місці.
Уявляю, який ґвалт та обурення викличе така неґативна оцінка згаданого нобеліянта серед широкої авдиторії його поцінувачів, більшість з яких, певен, абсолютно безкритично ставиться до творчости свого кумира, нічого реально не відчуває в його текстах і є попросту жертвою навіювання з боку літературних авторитетів. Та й самі ці авторитети можуть бути жертвами самонавіювання.
Ні, я зовсім не стверджую, що твори Красногоркаї низькоякісні. І не тільки тому, що я їх не читав, а насамперед тому, що акцентую тут на зовсім иншому — важливості сприйняття фактів власними, а не чужими очима. Адже правду про цей світ можна побачити лише індивідуально, себто, без будь-яких посередників у формі чиїхось слів, оцінок, суджень. Це повною мірою стосується і художніх творів.
То що заваджає нам правильно оцінити якийсь текст?
Перш за все наші упередження, а саме критерії, на які спираємося в оцінках, певні шаблони «поганого» і «доброго». Якщо текст не відповідає цим критеріям, ми вважаємо його низькоякісним, якщо, навпаки, відповідає, то вважаємо його високоякісним. Ці упередження якраз і змушують нас постійно порівнювати те, що читаємо, зі всім масивом наших знань. А це, без сумніву, означає, що ми сприймаємо новий твір не чистими очима, не вільною від упереджень свідомістю, а через каламуть памяти. Фактично ми не бачимо твір як живе явище. Дивимося і не бачимо. І не бачитимемо доти, поки не перестанемо його порівнювати зі знаним, не перестанемо урухомлювати думку під час читання і не сприйматимемо твір винятково серцем, емоційною частиною свого єства.
Я не знаю, як читала роман Красногоркаї згадана письменниця. Якщо вона читала чистими очима, безпосередньо серцем, відкинувши всі свої знання, шаблони «доброго й поганого», то її висновок про якість роману поза всяким сумнівом істинний. Якщо ні, то хибний.
Втім, все одно ліпше довіряти собі, своїм висновкам, очам, почуттям, хай і помилковим, базованим на власних упередженнях, аніж сліпо наслідувати когось й покладатися на чийсь авторитет. Адже, якщо слухаєшся тільки власного серця, довіряєш лише собі і нікому більше, то рано чи пізно може настати мить, коли звільнишся від всього знаного, засвоєного раніше, від усіх наймудріших і найвитонченіших шаблонів, і зможеш подивитися на факт абсолютно чистими, неупередженими очима, і от тоді побачиш його таким, яким він є насправді, себто, істинним. Ті ж, які не довіряють собі, приймають безкритично твердження авторитетів, повторюють, як папуги, чужі висновки, то тим самим позбавляють себе шансів побачити правду взагалі, себто, самі себе прирікають на вічну оману.
Не знаю, письменниця, може, і помиляється щодо Красногоркаї, але якщо й так, то вона має всі можливості з’ясувати правду в майбутньому, бо довіряє тільки собі, своїй здатності пізнавати дійсність. І це цінніше у ній за усе инше, навіть цінніше за її можливу оману щодо сердешного Ласло Красногоркаї.
Тож з огляду на все сказане, я би порадив численним обожнювачам угорського нобеліянта глибше замислитися над своїм сприйняттям його текстів! Застановитися, а чи справді ваше серце і ваш розум щиро відгукується на книги цього письменника? І чи ваші схвальні оцінки не є банальним поклонінням чужим висновкам, викликаним вашою рабською залежністю від авторитетів?
Тож і зараз був вражений, коли у фейсбуці прочитав допис одної письменниці з Черкащини, яка неспогадано заявила, що нобелівський лавреат за 2025 рік Ласло Красногоркаї прозаїк нікчемний, його твори нудні й нецікаві, далекі від того, якою мала би бути справді якісна література. Як приклад, письменниця наводить роман Красногоркаї «Меланхолія опору», який купила в книгарні і який прочитала від початку до кінця, хоч доводилося подекуди чинити над собою справжнє насильство. Я б на її місці аж так не мордував себе, а пожбурив би книжку геть на двадцятій-тридцятій сторінці. Навіщо витрачати дорогу душевну енерґію намарне. Адже, щоб пізнати смак вина, зовсім не треба випивати цілу бочку. Досить одного-двох келишків. Так само і з художнім текстом — його якість легко можна визначити, пробігши кілька сторінок в тому чи иншому місці.
Уявляю, який ґвалт та обурення викличе така неґативна оцінка згаданого нобеліянта серед широкої авдиторії його поцінувачів, більшість з яких, певен, абсолютно безкритично ставиться до творчости свого кумира, нічого реально не відчуває в його текстах і є попросту жертвою навіювання з боку літературних авторитетів. Та й самі ці авторитети можуть бути жертвами самонавіювання.
Ні, я зовсім не стверджую, що твори Красногоркаї низькоякісні. І не тільки тому, що я їх не читав, а насамперед тому, що акцентую тут на зовсім иншому — важливості сприйняття фактів власними, а не чужими очима. Адже правду про цей світ можна побачити лише індивідуально, себто, без будь-яких посередників у формі чиїхось слів, оцінок, суджень. Це повною мірою стосується і художніх творів.
То що заваджає нам правильно оцінити якийсь текст?
Перш за все наші упередження, а саме критерії, на які спираємося в оцінках, певні шаблони «поганого» і «доброго». Якщо текст не відповідає цим критеріям, ми вважаємо його низькоякісним, якщо, навпаки, відповідає, то вважаємо його високоякісним. Ці упередження якраз і змушують нас постійно порівнювати те, що читаємо, зі всім масивом наших знань. А це, без сумніву, означає, що ми сприймаємо новий твір не чистими очима, не вільною від упереджень свідомістю, а через каламуть памяти. Фактично ми не бачимо твір як живе явище. Дивимося і не бачимо. І не бачитимемо доти, поки не перестанемо його порівнювати зі знаним, не перестанемо урухомлювати думку під час читання і не сприйматимемо твір винятково серцем, емоційною частиною свого єства.
Я не знаю, як читала роман Красногоркаї згадана письменниця. Якщо вона читала чистими очима, безпосередньо серцем, відкинувши всі свої знання, шаблони «доброго й поганого», то її висновок про якість роману поза всяким сумнівом істинний. Якщо ні, то хибний.
Втім, все одно ліпше довіряти собі, своїм висновкам, очам, почуттям, хай і помилковим, базованим на власних упередженнях, аніж сліпо наслідувати когось й покладатися на чийсь авторитет. Адже, якщо слухаєшся тільки власного серця, довіряєш лише собі і нікому більше, то рано чи пізно може настати мить, коли звільнишся від всього знаного, засвоєного раніше, від усіх наймудріших і найвитонченіших шаблонів, і зможеш подивитися на факт абсолютно чистими, неупередженими очима, і от тоді побачиш його таким, яким він є насправді, себто, істинним. Ті ж, які не довіряють собі, приймають безкритично твердження авторитетів, повторюють, як папуги, чужі висновки, то тим самим позбавляють себе шансів побачити правду взагалі, себто, самі себе прирікають на вічну оману.
Не знаю, письменниця, може, і помиляється щодо Красногоркаї, але якщо й так, то вона має всі можливості з’ясувати правду в майбутньому, бо довіряє тільки собі, своїй здатності пізнавати дійсність. І це цінніше у ній за усе инше, навіть цінніше за її можливу оману щодо сердешного Ласло Красногоркаї.
Тож з огляду на все сказане, я би порадив численним обожнювачам угорського нобеліянта глибше замислитися над своїм сприйняттям його текстів! Застановитися, а чи справді ваше серце і ваш розум щиро відгукується на книги цього письменника? І чи ваші схвальні оцінки не є банальним поклонінням чужим висновкам, викликаним вашою рабською залежністю від авторитетів?
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
