29. СМЕРТЬ ЗАВЖДИ ТУТ, А НЕ ДЕСЬ ТАМ (Юліян Шатанович, затвірник)

      Жовтень закінчувався, а Юліян Шатанович і далі залишався у Києві. Уляна ще на початку жовтня виїхала до брата Нестора, який мешкав з родиною в передмісті Львова у збудованій з білого лябрадору просторій віллі, що мала мансарду і була оточена чималеньким садом. Туди ж днями перебралася і Теодозія з дітьми та чоловіком. Шатанович же навідруб відмовився полишати київське помешкання, в якому був його затишний кабінет з безліччю книг і бюрко з новтбуком, місце, де він продовж багатьох років писав свої оповідки.
      — Цієї зими в Києві не вижити. Росіяни розбомблять усе. Не буде ні світла, ні опалення, ні води, ні харчів у крамницях, люди вмиратимуть, як мухи. На що ти, Юльку, сподіваєшся? — говорила Уляна, переконуючи мужа їхати разом з нею до Львова.
      — Ні, їдь сама, а мене не тягни. Хай я тут здохну, але не житиму на чужій ласці. Ти ж бо знаєш, який твій Нестор навіжений. Мені з ним не вжитися під одним дахом, — затято відкаскувався Шатанович.
      — Та ти зовсім здурів? — сердилася Уляна. — Ти хочеш на старості вкоротити собі віку?
     — Нічого я не хочу. Я тут на Березняках народився, тут виріс, у цій квартирі померли мої тато й мама. І я не бажаю нікуди звідси їхати, — наполягав на своєму Шатанович.
     — Твоя глупа впертість мене просто вбиває, — Уляна в розпачі заплакала.
      Шатанович похмуро дивився на дружину і мовчав.
    — Я чекатиму тебе у Львові, Юльку, — мовила вона. Сльози дзюрком збігали по її щоках.
    — Якщо аж так припече, то я вже ліпше поїду на Чернігівщину й житиму в батьківській хаті, яка стоїть там пусткою.
     — Нікуди ти не поїдеш, а згинеш тут під російськими ракетами, — Уляна обняла мужа, ридаючи.
      Добігав уже місяць, як Шатанович жив у Києві сам. Уляна чей щодня дзвонила зі Львова і благала, щоб він тікав з Києва. Та він і слухати не хотів. А одного разу навіть пригрозив, що забльокує її номер, якщо та й далі набридатиме. Тож Уляна врешті перестала його впрошувати і телефонувала, аби тільки знати, що́ з ним і чи взагалі живий.
     Тим часом атаки російських безпілотників і ракет посилювалися. Щодня, й особливо вночі лунали повітряні тривоги, повідомлення про зруйновані будинки й загиблих людей надходили з ріжних районів столиці. Втім, Шатанович під час тривог не біг в укриття. По-перше, йому було ліньки, а по-друге, він вірив у свою пайдо́вість — давня схильність в критичних ситуаціях покладатися не так на розсудок, як на «внутрішній голос», давалася взнаки́. «Моє серце наказує мені залишатися вдома. Як можу не слухатися його? Та й імовірність, що прилетить саме в наш будинок, також вельми невисока. Врешті-решт, смерти все одно не уникнути, якщо не сьогодні від обстрілів, то завтра від якоїсь недуги», — міркував він.
      Часто ночами, коли гриміли вибухи то десь далеко за Дніпром, то зовсім близько, майже поряд, Шатанович лежав на канапі у своєму кабінеті (тепер він ніколи не ночував у спальні на подружньому ложі) і згадував батька. І чомусь завше в останні кілька років його життя.
      Батько Юліяна Шатановича Са́ва, якого мати називала Савко́м або Са́вчиком, був суворий чоловік, рідко коли посміхався, жартував. Юліян його побоювався з дитинства, і це почуття дивного остраху перед батьком збереглося в нього і в дорослому віці. Навіть, коли батько зовсім знемощів і сердечні напади змушували його цілими днями лежати в ліжку, Юліян не міг позбутися тремтіння в голосі, коли розмовляв з ним. І важко було пояснити причину цієї обави сина перед батьком, тим паче, що у ній ще й крилося якесь почуття вини, безпричинної, нічим не вмотивованої.
     Цієї ночи Шатановичу пригадався день, коли батько вмирав.
      Був початок серпня. Надворі стояла несамовита спекота. Вікна в кімнаті, де лежав на ліжку хворий Сава, були зашторені, щоб хоч якось вберегтися від палючих сонячних променів. Юліян стояв біля вікна спиною до ліжка і дивився в щілину між шторами на подвір’я школи, де зграйка хлопчаків, страшенно галасуючи, грала у футбол. Він чув їхні крики і водночас прислухався до того, що робилося в кімнаті, де біля батька, який лежав навзнак зовсім голий, поралася мати, обтираючи його вологим рушником.
      — Ось так, Савчику, потерпи, тобі буде легше, шкіра має дихати, — примовляла вона.
    — Мені нічого не хочеться, Солю, нічого не хочеться, нічого, нічого, — через силу шепотів батько.
      Потім він надовго замовкав, і Шатанович чув лише тихий голос матери.
      — Ось, так, так, ще трохи... Савчику, ще трохи...
      Невдовзі Шатанович почув, як мати встала зі стільця.
     — Юльку, побудь коло тата, я приготую йому щось попити, — мовила вона.
      Шатанович підійшов до ліжка. Його вразило батькове лице. Воно було біле, як папір. Жодної кровинки. Губи, теж бліді, конвульсійно стиснуті злегка дрижали. Здавалося, з вуст зараз вирветься стогін. Але нічого не відбувалося. Батько мовчав. Його очі дивилися в стелю. Шатанович перевів погляд на батькове тіло. Воно було неймовірно худе, якесь посіріле, безживне. Груди уривчасто підіймалися туди-сюди. Права батькова рука, тонка, висохла лежала на запалому поморщеному животі. Такі ж самі сухорляві виснажені ноги були дещо розведені в боки. А в міжніжжі серед густого сивого волосся звисав, притулений до опущеної омудки довгий прутень з закоченою голівкою. І прутень, і омудка були темні, майже чорні. Шатанович довго не міг відірвати очей від цього чоловічого органу, завдяки якому він появився на світ. «Як я маю ставитися: з вдячністю чи, навпаки, з докором до тих, хто привів мене в це життя, в цю «долину нужди і розпачу», як каже мій друг Харко Бець? Себто, народжувати дітей це чеснота чи гріх? Але хіба батько-матір винні, що народжують? А хто тоді винен, якщо не вони? Це ж від них все залежить, від їхньої волі. Чи, може, від волі Бога? А якщо від них, то чи маю я право звинувачувати їх у гріху переді мною? Маю право чи ні? Не знаю. Не можу сказати ні «так», ні «ні». Сумніви роздирають мене. Розум мій говорить, що маю. А серце? Що говорить моє серце? Нічого не говорить. Воно тільки болить, бачачи муки цього чоловіка на ліжку, мого батька, який привів мене у цей несправедливий, жорстокий і бездушний світ», — думав він.
      — Юльку, це ти? — раптом зі стогоном вирвалося з батькових вуст.
    Шатанович здриґнувся. Кілька секунд удивлявся в обличчя батька, бо не був певен, чи не причулося йому.
     — Так, тату, це я, твій син Юліян, — Шатанович нахилився над ліжком.
     Батькові очі дивилися в стелю. Втім, здавалося, вони були повернуті всередину і нічого не бачили.
      — Тобі щось зробити? — Шатанович узяв батька за руку. Але його рука була наче чужа, не відповідала.
      — Де мама? — знову тихо зринуло з батькових вуст.
     — Покликати? — Шатанович хотів був іти за матір’ю, але батько знову застогнав:
      — У грудях пече, Юльку! — його обличчя викривив біль.
    Шатанович стояв над ліжком, відчуваючи свою повну нікчемність. Він нічим не міг помогти батькові. Перед ним були сили незрівнянно могутніші за нього, взагалі за будь-яку людину. Ці сили можна було бачити, відчувати, стежити за ними, але з ними нічого не можна було вдіяти, вони були невблаганні у своїй крижаній байдужості, вони не терпіли жодних заперечень і вимагали лише одного — без ремства приймати всі їхні найжахливіші присуди.
      — Уже несу чай, — до кімнати увійшла мати з тацею, на якій було біле порцелянове горнятко, орнаментоване жовтими хризантемами, маленький чайничок, цукерничка і тарільчик з малиновим варенням.
     — Татові, здається, стало гірше, — шепнув Шатанович матері на вухо.
      Матір глипнула на батька і спохмурніла.
      — Треба зробити укол, — вона взяла зі столика шприц.
      Поки матір поралася коло батька, Шатанович відійшов до вікна і знову став дивитися надвір крізь щілину між шторами. Подвір’я школи було пусте. «Де ж ділися хлопчаки, які щойно грали там у футбол? Нема нікого. Були і нема. Все, що є, щезає. Що ж тоді є? Тільки марива? Тоді і я мариво? Все мариво? А що ж не мариво?» — запитував себе Шатанович і продовжував споглядати безлюдне подвір’я школи.
      — Тато помер, — почувся надтріснутий голос матери.
    Шатанович, ще до кінця не розуміючи, що сталося, підійшов до ліжка, де лежав батько.
     — Я навіть не встигла зробити йому укол, — вона кивнула на наповнений шприц, який лежав на столику.
     Шатанович глипнув на матір. Вона не плакала. Здавалася цілком спокійною. Її очі були широко розплющені, нерухомі, і якісь дивні, не такі, як завше. І зовсім сухі, навіть без натяку на сльози. Проте він мусив відвести погляд, бо не годен був дивитися в ці очі. В них прозирав такий невимовний біль, що всі найщиріші слова співчуття, які зароджувалися в його голові, здавалися йому не лише недоречними, а й мало що не глумом над її скорботою. Тож він на якийсь час наче онімів. Не відповідав матері ні словами, ні на мигах. Спроволока повернув голову до померлого. На батьковому лиці вже не було муки, лише абсолютний спокій. Шатанович глядів на це застигле нерухоме обличчя і вперше не почував найменшої обави перед ним. Це глибоко скрите в надрах дивне почуття, яке ніколи повністю не полишало Шатановича, тепер зникло, наче його ніколи й не було. Він вдивлявся і вдивлявся у батькове обличчя, намагаючись зрозуміти, що так лякало його в ньому. Та марно. Перед ним було просто ніщо, мертва шкаралуща, пуста, бутлява, неспроможна хоч щось виразити. І раптом Шатанович зловив себе на тому, що дивиться на батька і не бачить його. Тіло, яке лежало на ліжку, не мало до батька жодного стосунку. Це було якесь чуже тіло. А батька просто не існувало. Ніде. Ні у кімнаті, ні в будь-якому иншому місці. «То звідки може взятися той острах, коли нема того, хто його викликає? Адже мій тато, якого я стільки років побоювався, безслідно зник. Перетворився в ніщо. Пішов туди, куди щезає кожна окремість. Сховався за таємною завісою, яка поглинає все, що є навкруги? І тепер, коли його нема, я навіть не певен, чи був він узагалі? А, може, його й не було? Може, він примарився мені? Може, і остраху ніколи не було, і я собі його просто вигадав? Так, аякже, ні в чому нема певности. Все хистке, оманливе, зрадливе. Нема ніяких основ, жодних хоч трохи надійних засад, на які можна було би спертися. А раз так, то як мені ставитися до всього, що зараз перед моїми очима, до всього, що тут живе, нуртує, повниться почуттями, закликає до чогось, запитує щось, відповідає, мовчить, спостерігає, ховається, застигає в безрусі, біжить, танцює, радіє, сміється, кричить, сумує, ридає, лементує, народжується в муках і вмирає в муках, коли все це кожного наступного змигу може безслідно щезнути, і не відомо, існує все це насправді, чи тільки сниться мені?»
    Шатанович відчув, як щось скобоче обличчя. Він торкнувся щоки. Це текли його сльози.
     — Ти плачеш, Юльку... Так, плач, бо більше нема того, хто так тебе любив, — мовила півшепотом мати, яка дивилася не на сина, а на мертве тіло свого чоловіка.
    — Я не плачу, мамо, — також півшепотом відказав Шатанович. — Це плачуть мої очі.
      Як не дивно, але цей спогад про батькову смерть нітрохи не гнітив Шатановича. Навпаки, перебираючи в памяті всі подробиці того дня, він відчував якесь наче умиротворення. Небезпека загинути під бетонними завалами розбитого ракетою дому здавалася йому далекою і не такою страшною. І навіть оглушливі вибухи, які лунали все ближче і ближче до Березняків, не змушували його здриґатися від страху. Шатанович просто лежав на своїй канапі і чекав. Чого? Він не знав цього, та й не хотів знати. «Якщо життя — це смерть кожного змигу, і все, що є, вмирає, не встигши народитися, то навіщо аж так дуже триматися за все це? І справді, яка цінність в ефемерії, яка водночас наче існує і наче не існує? То чи не ліпше просто жити — робити те, що треба, і померти, коли треба, не привязуючись ні до чого, не створюючи жодних ідеалів, без цілей, без надій, без прагнень щось зберегти чи щось здобути?» — шепотів він, прислухаючись до гуркоту вибухів, які лунали вже чи не побіч самої девятиповерхівки, в якій мешкав.
      Згодом, коли все стихло, Шатанович підійшов до вікна. Розчахнув його. За далеким громаддям будинків то тут, то там здіймалися клуби диму, а за ними на овиді вставало сонце. Знадвору потягувало горілим. «Смерть тут, так, вона завжди тут, а не десь там. Але яку це має вагу, скажімо, для жайворонка? — мовив він і голосно продеклямував:

             Над безкраїми луками
                  вільний, ні до чого не припнятий
                  співає жайворонок.1

1 Японський поет Мацуо Басьо (1644-1694). 

   

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

28. ХАРКО БЕЦЬ (Юліян Шатанович, затвірник)

      Харко́ Бець був зовні непоказний і взагалі нічим непримітний хлопець. Він приїхав до Києва зі Сквири, невеличкого містечка на Київщині. Був середнього росту, худорлявий, з довгими жилавими руками, мав сині, дещо меланхолійні очі і чорне, завше акуратно підстрижене волосся. Шатанович не звертав на нього ні найменшої уваги, вважаючи його провінціялом, типовим представником сільського загуміння, особою без великих амбіцій, яка не має власної думки і зосереджена винятково на вузькоеґоїстичних інтересах. І, мабуть, єдине, що виріжняло Харка серед решти студентів-першокурсників філологічного факультету Київського університету ім.Т.Шевченка, куди було зараховано і Шатановича, то це його незвичне імя Харко. Цікаво, що він ніколи не називав себе повним імям, не казав Харитін, а завжди тільки Харко. Втім, студенти та викладачі вперто звали його Харитоном. Поперва́х так звертався до нього і Шатанович. Але не минуло і трьох місяців, як Шатанович радикально змінив своє ставлення до хлопця зі Сквири і всупереч усім став називати його не Харитоном, а Харком.
      Усе почалося, коли Шатанович і Харко випадково опинилися за однією партою під час лекції з давньої української літератури.
      — Що читаєш? — запитав Харко, побачивши, що Шатанович тримає на колінах розгорнуту книжку.
     — Гемінґвей «Прощавай, зброє», — Шатанович недовірливо глипнув на свого кумпана по парті, будучи певен, що той зараз видасть якусь заяложену сентенцію про цього американського письменника.
        Але Харко доброзичливо посміхнувся і запитав:
       — Цікаво?
      — Мій улюблений автор, — відказав Шатанович. — А ти читав Гемінґвея?
       — Читав. — Харко замовк, а потім стиха додав:
      — Але я надаю перевагу Фолкнерові.
     — Чому? — Шатанович відчув, що ця відповідь його дещо збентежила. Він упявся очима в співрозмовника, намагаючись уловити на його обличчі хоч щось, що повернуло би йому певність себе. Та марно. Нічого, що би давало можливість розкрити невидиме нутро цього хлопця, там не було. Він залишався загадкою.
      — Бо він глибший, — мовив Харко й повернув голову до викладача, сивобородого, з чималим черевцем чоловіка, який запалисто щось розповідав, кумедно жестикулюючи руками.
      Шатанович нічого не відповів. Мовчав. І не тільки тому, що ще не читав жодного роману Фолкнера. Він бачив, що втрачає опори. Його ум схарапуджено метався. Думки одна за одною виникали і тут же безрадно зникали. Його розсудок знерухомів і не годен був ні щось стверджувати, ні щось заперечувати.
     Потім, коли лекція скінчилася, і вони разом ішли коридором, Харко несподівано сказав:
      — Фолкнера якось запитали, як той оцінює творчість Гемінґвея. І знаєш, що Фолкнер відповів?
     — Що? — запитав Шатанович, сповнений живої цікавости.
      — «Він забагато їздив», — у голосі Харка пробриніла якась дивна нотка — жорсткість змішана зі смутком.
      Шатановича ці слова вразили. Він повною мірою не розумів їхнього значення, але інтуїтивно відчував, що за ними криється якась велика правда. І з прикрістю змушений був визнати, що Харко, цей провінціял зі Сквири знає цю правду, а він ні.
     По тій розмові ставлення Шатановича до Харка радикально змінилося. І в скорім часі цей хлопець став його найближчим другом, тим, кого він щиро любив, поважав і кому готовий був звіряти всі свої найсокровенніші таємниці.
       Продовж майже двох років аж до моменту, коли Харко з другого курсу покинув університет, Шатанович бачився з ним заледве не щодня. І на лекціях, і після лекцій, коли гуляв з ним вулицями, площами, парками й скверами Києва, пішки забредаючи до найпречудніших місцинок столиці — університетського ботанічного саду, Маріїнського парку, набережної Дніпра, Володимирової гори, Труханового острова тощо. Вони проводили дні у нескінченних розмовах про сенс життя, про цінності, ради яких тільки й варто жити, про суть реліґійних вчень, про значення літератури, музики, кіна й взагалі мистецтва, про правду й олжу і про те, чи існують обєктивні критерії, на які можна спертися в оцінках дійсности. І це не були якісь суперечки, де кожен відстоював ті чи инші ідеї, світогляди, філософські підходи, розуміння. Шатанович і Харко взагалі не сперечалися. Вони просто розмовляли, ділилися своїми думками й почуттями, викликаними тими чи иншими обставинами чи подіями. Шатанович, скажімо, зчаста говорив, що його мучить задушлива атмосфера в університеті, лицемірство в студентському середовищі, мертвотність, якою просякнуті лекції більшости викладачів. Харко ж уважно слухав його, ніколи не перебивав, потім тихим скрадливим голосом називав якогось письменника, якусь прочитану книжку і по памяті наводив цитати з неї. І щоразу процитоване глибоко западало в серце Шатановича, вражаючи його своєю виразністю, стотністю і глибиною проникнення в дійсність.
      Десь у травні, незадовго перед тим, як Харко поклав покинути університет, Шатанович укмітив, що між ним і його другом щораз виразніше вирисовується одна дуже суттєва відмінність. Харкове розуміння світу було наскрізь раціональне, логічне, нетерпиме до суперечностей, відкидало всяку віру в бездоказові можливості. Воно базувалося винятково на фактах, на досвіді, на тому, що реально сталося. Тим часом розуміння світу Шатановича містило в собі вельми потужний емоційний первень. Його розум також всеціло сприймав життєві реалії, не засліплювався відірваними від життя ідеями, але водночас у його нутрі завжди тлів бунт. І коли життя ставало надто гнітючим, він вибухав і міг діяти навіть всупереч здоровому глузду. Харкові ж бунтарство було чуже. Він був схильний коритися обставинам, коли вважав їх непереборними.
      Цю відмінність між обома друзями особливо виразно унаочнювало твердженням Харка, що людина нещасна за самою своєю природою і тому приречена на гіркоти і біль. Шатанович визнавав, що його друг має слушність. Адже все довкола підтверджувало це. Нещастям, розбитими надіями, скорботою, муками і смертю було просякнуте життя кожної людини. І якщо хтось сьогодні втішався гараздами, то завтра його невідхильно чекали печаль і розпач. Заперечити це було неможливо. І Шатанович не заперечував. Його розум згоджувався, але його серце протестувало, відмовлялося визнавати очевидне. Ось у цьому й полягала головна розбіжність між Харком і Шатановичем — перший бачив життя таким, яким воно є, повним страждань, і прагнув прийняти його, другий бачив життя таким, яким воно є, повним страждань, і відмовлявся приймати його.
      Одного дня, коли Харко приїхав до Києва забирати з університету документи, друзі зустрілися, і між ними відбулася розмова, яку Шатанович запамятав на все життя.
      — Мені невимовно жаль, що ти покидаєш університет, — засмучено мовив Шатанович. — Тепер я тут почуватимуся сиротою.
     Вони сиділи на лавці в сквері біля памятника Шевченкові. Вже почався жовтень і на викладених плиткою доріжках подекуди лежало чимало зівялого листя.
      Харко дивився кудись поперед себе, де росла невисока липа кулястої форми, і мовчав. Здавалося, він не чує. Але це було оманливе враження. Шатанович знав, що його друг чує кожне його слово і просто обдумує, що відповісти.
      — Якщо говорити відверто, то мені просто не цікаво вчитися. А раз так, то моє перебування в університеті не має розумного виправдання.
       Шатанович не знав, що на це сказати і мовчав.
      Деякий час обидвоє сиділи занурені в свої думки. Запала тиша. Але вона не була обтяжлива, бо їхнє спілкування просто набрало иншої форми.
      — Чому життя таке сумне? Мене проймає відчуття, що печаль криється буквально у всьому. Ось глянь, — Шатанович указав рукою, — там з телефонної будки виходить дівчина в червоному береті. Я дивлюся на неї, і моє серце стискається. А от щойно згори впало кілька жовтих листочків, таких гарних, досконалих у своїх формах. І я виразно відчуваю в них смуток. Чому? Звідки це?
      — Я маю такі ж відчуття. Ти ж знаєш. І, може, болючіші. Иноді нестерпні.
      — Але чому? — Шатанович затулив лице долонями.
   — Гадаю, це відчуття минущости. Все минає. Все відходить. Щезає безслідно. Коли усвідомлюєш тимчасовість всього і свою власну, то звідки взятися радощам? — Харко повернув голову до друга і дивився на нього застиглим поглядом.
       Шатанович відняв долоні і мовив:
      — Мене мордують думки про долю людини. Народитися, ходити до школи, потім до якогось інституту, здобути професію, десь працювати, оженитися, мати дітей, просуватися по кар’єрній драбині, здобути пошану серед людей і врешті померти. Невже це і є справжнє життя? Невже це і мене чекає? Сама думка, що я маю повторити цей банальний шлях жахає мене..
      — А иншого життя нема, Юльку. І не тіш себе ілюзіями. Є тільки це нудне і безглузде життя. Воно і є єдина реальність, бридка, непевна, наскрізь зрадлива, жорстока, безсердечна і жахлива. Можна себе обманювати, як робить більшість людей, вигадувати всякі хитромудрі способи втечі — віддаватися якимсь ідеалам, якійсь діяльності, подорожам, насолодам, розвагам, роботі, політиці, війнам, науці, літературі, мистецтву, служінню людям, реліґії, молитвам до Бога, потьмарювати собі голову алькоголем, наркотиками... Але страшна правда рано чи пізно перед кожним відкриється у всій своїй холодній наготі, невблаганній безмовній. Ніхто не зможе ухилитися від неї. Розплата наздожене, хай де хтось сховається. Тож є лише один вибір: жити в ілюзіях чи жити без ілюзій. Утім, ой як нелегко жити тому, хто відкинув ілюзії. І я не знаю, де така людина може черпати сили, щоб жити. І все-таки, я волію дивитися на життя з відкритим заборолом, бачити його таким, яким воно є, без самообману, не відвертаючи лиця, не ховаючись. І байдуже, куди це може привести.
      — Ні, Харку, я не можу з цим погодитися. В мені все протестує. Мусить бути якесь инше життя, справжнє, істинне, прекрасне, а не це, те, що є, облудне, затхле, огидне. Відчуваю, що це инше життя є. Не може бути, щоб не було. Воно є за межами всього цього, що мерехтить перед нашими очима. Моя душа тужить за ним, поривається до нього, отже, знає, що воно є. Адже неможливо прагнути того, чого не знаєш. Тож я шукатиму справжнє істинне життя, хай скільки на це піде часу і сил. Воно десь є. Я не знаю де, але воно є. Так, є, хоч для нашого людського розуму це здається абсурдом. Для розуму так, але для душі ні. І, бачиться, душа моя сильніша за розум.
      — Дорогий Юльку, нема иншої реальности, крім цієї. Все инше самообман. І душі ніякої нема. Це всього-на-всього ґрундзюваті фо́ртелі твого «я», цього сховища думок, образів і вражень минулого, яке створило ману якоїсь окремої від твого тіла субстанції, такого собі центру, що ухвалює рішення. Тож, якщо людина має мужність і готова відкинути всі ілюзії, то цю єдину існуючу реальність вона може лише або прийняти, або не прийняти.
   — Що означає прийняти або не прийняти? — задерикувато свінув очима Шатанович.
     — «Бути чи не бути? Ось у чім питання», — Харко відповів цитатою із Шекспіра і після нетривалої павзи додав:
      — Це питання залишається актуальним, як бачиш. — Тоді встав з лавки. — Мені пора.
      — І все-таки, справжнє життя є. І я знайду його, — мовив Шатанович, звертаючись сам до себе, і також звівся на ноги.
      Відтоді обидвоє друзів бачилися дуже рідко. Шатанович, хоч як йому було важко витримувати задушливу атмосферу університетського життя, продовжував навчатися, а Харко повернувся до Сквири, де влаштувався доглядачем водотягу, що обслуговував місцеву цегельню. Вони зустрічалися двічі на рік, і то реґулярно. Шатанович на кілька днів приїжджав до Харка в Сквиру влітку. А Харко навідувався до Шатановича в Київ восени. І так тривало цілих сім років аж до одруження Шатановича з Уляною, донькою львівського архітектора Маркіяна Сидора.
      Продовж усіх цих років взаємини між друзями були дуже щирі, вони відверто ділилися радощами й прикрощами, обговорювали всі свої найскладніші проблеми і насамперед те найважливіше, що мучило обидвох — як жити у цьому жорстокому світі. Час минав, а Шатанович все не полишав спроб знайти «справжнє життя», пристановисько, де нема страждань, і щоразу при зустрічах з гіркотою зізнавався, що поки що не досяг жодного результату на цьому шляху, а Харко, який послідовно відкидав усі ілюзії і жив у єдиній реальності, яка тільки й існувала, щоразу жалівся, що йому все важче витримувати натиск «темних сил».
      І ось якогось року Шатанович з прикрістю зауважив, що Харко поступово втрачає цікавість до спілкування з ним. Він уже так щиро, так безоглядно і так палко не ділився з ним своїми переживаннями, як раніше. Був стриманіший у почуттях. Усе менше ставив питань. Відповідав короткими сухими фразами. Усе частіше мовчав. Волів більше слухати, ніж говорити.
      Одної осени він приїхав до Києва цілковито погаслий. На нього страшно було дивитися. Запалі щоки, скуйовджене волосся, а колись такі гарні сині очі були вкриті якоюсь тьмяною поволокою. Вони не блищали, а, здавалося, лише тліли.
      — Це ти, Харку?! — скрикнув Шатанович, коли відчинив двері і впустив друга до квартири. — З тобою все гаразд?
      — Гаразд, гаразд... — процідив крізь зуби той. — Ти ж бо знаєш, як важко боротися з «темними силами».
      — Бачу, тобі справді кепсько, — Шатанович допоміг зняти йому куртку. Вона була мокра, бо надворі вже третій день мжичив холодний дощ. — Ти, певно, змерз. Хочеш прийняти ванну?
      — Дай перевести дух, Юльку, — нервово сіпнув голово Харко.
      — Запроси приятеля до покою. Я зараз принесу гарячого чаю і млинців із сиром. Хай зігріється, — з кухні визирнула Юліянова мама Соломія. Вона була у чистому фартушку і тримала в руках виделець. — Як там Сквира, стоїть? А батько твій? Все ще працює на тому цегельному заводі?
     — Сквира як була, так і є, — Харко спробував посміхнутися. Але його вуста тільки болісно скривилися. — А тато... у нього якісь проблеми, він так і не став заступником директора.
    У покої, сидячи за столом і пючи чай, Харко відмовчувався. На всі питання, з якими звертався до нього Шатанович, він відповідав коротким «так» або «ні», иноді якимись зіжмаканими фразами, а здебільша німим, повним невимовної скорботи благанням в очах.
      — Ти не налаштований розмовляти? Розумію, друже, — співчутливо прошепотів Шатанович. — Але, може, тобі щось треба? Скажи, прошу тебе.
     — Нічого не треба, Юльку, тільки тиші і спокою, тиші і спокою... Щоб ніхто мене не мучив, — тихо відказав Харко. Голос його тремтів.
      — Хто мучить тебе? — Шатанович збентежено дивився на друга, який доїв останнього млинця з тарілки, допив чай і сидів без руху, як статуя.
      — «Темні сили!» Наче ти не знаєш, — пробелькотів Харко і знову запав у німоту.
      Він так до пуття і не порозмовляв із Шатановичем, нічого не розповів, що з ним і як там йому ведеться у Сквирі. Пішов до лазнички, прийняв ванну і вклався спати, перед тим подякувавши Соломії за частунок. А наступного дня швидко зібрався і поїхав додому. І це було вперше, коли Шатанович відчув образу на друга. Адже той не тільки не забажав розповідати про себе, а й не виявив найменшої цікавости до нього самого. «Не знаю, що з ним, але я, здається, йому зовсім не потрібен.»
      Через рік по тій зустрічі Шатанович ще раз побачився з Харком. Улітку, десь вкінці серпня тисяча девятсот сімдесят шостого року (вже отримавши університетський диплом) Шатанович приїхав до Сквири. Харко, побачивши друга, не проявив ні радости, ні здивування. Він навіть не простяг руки привітатися. Пішов до своєї кімнати, заставленої книгами, і стояв там біля вікна без руху. Шатанович рушив за ним.
      — Як ти? Що робиш? — запитав Шатанович.
    — Нічого, — Харко дивився на друга і не відводив погляду. І цей погляд був абсолютно пустий.
      — А взагалі? — Шатанович намагався зрозуміти, що відбувається в душі Харка. Але там нічого не відбувалося. Не було ані найменшого поруху.
      — Також нічого.
      — А як тато, мама?
      — Вони померли.
      — Коли?
      — Минулого року.
      — Ти сам тепер? — запитав Шатанович, відчуваючи, як важко йому говорити.
      Харко щоразу робив тривалі павзи, перш ніж відповісти. Складалося враження, що він, розтуляючи рота, робить над собою величезні зусилля.
      — Ні, з сестрою і братом.
      — Вони на роботі?
      — Так.
      — Тобі погано? — Шатанович удивлявся в Харка і відчував, що його погляд відбивається від Харкового обличчя, як від камяного муру.
      Харко дивився і мовчав. Це тяглося довго. Иноді його вуста сіпалися, наче намагалися щось сказати. Але жодного слова так і не зронили. Шатанович чекав і продовжував дивитися на друга. Хвилини збігали. Марно.
      — Ти не радий? Я невчасно приїхав? — запитав Шатанович.
      Харко не відповідав. Тільки дивився.
     — Може мені піти? — мовив Шатанович. Він був у розпачі. Не знав, що робити.
    Харко і далі мовчав. Тільки дивився на Шатановича своїми пустими синіми очима.
      — Добре, я піду. А ти, як захочеш, приїжджай до мене в Київ.
     Шатанович повернувся й повільно побрів геть. Відчиняючи двері, він ще раз обернувся назад. Харко стояв у тій же позі, без руху, і дивився.
   Минуло два роки. Шатанович по отриманню університетського диплома працював учителем української мови й літератури у Скибині, досить величенькому селі на Чернігівській трасі десь за тридцять кілометрів від Києва. Продовж усього цього часу він з Харком не бачився. Той до нього не приїжджав, не відповідав і на листи, які Шатанович раз за разом висилав до Сквири. А приїхати до Харка, щоб принаймні з’ясувати, що з ним і чи він узагалі живий, Шатанович ніяк не міг себе змусити — до такої міри був сприкрений останньою їхньою зустріччю. «Як я можу їхати до нього, коли він запав у таку чорну байдужість, що не хоче бачити ні мене, ні нікого взагалі? Насильно ж милим не будеш! Та й чим я можу йому помогти, чим зараджу йому, коли бідака не бажає ніякого спілкування, закрився і не бачить світу білого?» — намагався виправдати свою нехіть навідати друга Шатанович. Він відчував десь у глибині серця, що не має слушности, сумління викривало його, звинувачувало в черствості, твердило, що не можна залишати близьку людину в притузі, хай це і викликано якимись хворобливими змінами в її душі. Кілька разів Шатанович, опанований докорами совісти, поривався їхати до Харка, вже навіть якось сів був у автобус, який прямував до Сквири, але щоразу все зривалося — в останню хвилину він відмовлявся від свого заміру. Важкі спогади про ті останні відвідини друга виявлялися сильнішими за докори совісти.
      І от якогось року десь на початку жовтня хтось подзвонив у двері. Була пятниця. Шатанович щойно повернувся із села, де три дні на тиждень мав уроки у школі, і зараз сидів у себе в кімнаті за читанням роману Франсуа Моріяка «Гадючник». Попервах він так захопився був читанням, що зовсім не чув, що хтось дзвонить. Аж прибігла Соломія, його мати й сердито крикнула:
      — Та чи ти глухий, Юльчику?! Іди й подивися, хтось там прийшов... Я не можу, бо в тата знову стався напад... Уже другий за сьогодні, Господи!
      Шатанович зірвався на ноги й кинувся в коридор до вхідних дверей. Відчинив їх і побачив Харка в новенькому ясно-попелястому костюмі, при краватці, акуратно підстриженого і з тортом у великій коробці, перевязаній лискучою червоною биндочкою. Поряд стояла молоденька дівчина років вісімнадцяти. Доволі гарна, мало що нижча за свого супутника, в міру худа, з великими повними вустами, фарбованими сліпуче-червоною помадою, і виразними верткими, дещо нахабними очима. Вона мала на собі облеписті штруксові джинси, які вельми підкреслювали її масивні стегна. В руках тримала фляшку шампанського і чималенький букет білих хризантем. Побачивши їх, Шатанович оціпенів й не знав, що казати.
    — Це Ліда, — Харко з якимсь стидливим тріюмфом кивнув на свою подругу. — Приймеш гостей? Вибач тільки, що ми так неждано-негадано.
     — Нічого, нічого... Заходьте до господи, — простяг Шатанович руку, вітаючись з Харком та Лідою. Він усе ще не міг оговтатися від появи неочікуваних гостей. Чого, чого, а побачити Харка в доброму гуморі, та ще й з дівчиною, і то памятаючи, яким той був два роки тому, він ну зовсім не сподівався.
      Коли гості зайшли до просторого передпокою з великим диваном і мяким килимом на підлозі, з’явилася мати Шатановича Соломія, заклопотана, бліда на лиці.
      — Це Харко для вас купив, — мовила Ліда, подаючи квіти Соломії.
      — Дякую, дякую, — мовила вона, беручи хризантеми. — Такі гарні, білий колір символ чистоти, — вона силувано посміхнулася.
      — ...і мудрости, — додав Шатанович, який уже опанував своє початкове збентеження і з цікавістю розглядав друга, якого, як гадав, уже був утратив, а також його дівчину, яка, вочевидь, і була причиною такої разючої переміни, що сталася з ним.
      — Що? — Соломія повернула голову до сина, кладучи квіти до глиняного горщика з гуцульським орнаментом. — Не почула, що ти сказав?
      — Сказав, що білий колір означає чистоту й мудрість. Так написано в Бгаґавадґіті, — Шатанович зробив жест рукою, щоб гості сідали на диван.
     — Ет! — махнула рукою Соломія. — Вічно ти, Юльку, щось таке вимудровуєш... — І вийшла геть.
     Коли Шатанович і його гості сіли за стіл і стали їсти торт та пити шампанське з великих кришталевих келихів, Ліда раптом скривила губки, вкриті товстелезним шаром помади, і з погано прихованим сарказмом зауважила:
      — Твоя мама якась дуже нервова.
      Харко, який тримав у руках тарелик зі шматочком торту, здивовано повернувся до Ліди. Він хотів щось сказати, але так нічого і не сказав.
    — І не дивно, — мовив Шатанович, потягуючи шампанське. — Вона там з батьком порається. Він себе сьогодні погано почуває. Знову сердечний напад.
     — Вибач, Юльку, ми так невчасно прийшли, — став перепрошувати Харко. — Якби ми знали, то...
      — А що, не можна було зразу сказати?! Ми, може, і не сідали би за стіл, — зробила ображену ґримасу Ліда.
      — Ну, що ти, Лідусю! — Харко ніжно взяв дівчину за руку.
     Але та сиділа набурмосена і не реаґувала. Вона була схожа на маленьку змійку. Шатанович згадав, як колись у Карпатах бачив на зрізаному пеньку чорну змію, яка звела голову і застиглим поглядом гляділа на нього. «Боже, як ця дівчина подібна на ту змію», — подумав він, а вголос сказав:
      — Люди, та не беріть до голови! Все гаразд. Тато трохи прихворів, але йому вже легше, — Випиймо ліпше шампанського.
      Харко зобразив на лиці вдавано трагічну ґримасу, подав Ліді наповнений по вінця келих і цмокнув її в щоку. Дівчина не стрималася й пирскнула сміхом.
      — Боже, ну й йолопи ви, хлопці!
      Усі підняли келихи, цокнулися й випили. Потім Харко став розлого розповідати, як познайомився з Лідою, яка вона пречудова дівчина і який він щасливий, що з нею запізнався. Оповідаючи, він вдавався до всіляких деталей, иноді дещо нескромних, а вона часто переривала його, казала, що він прибріхує і голосно реготала, подаючи свою версію, того що було. Шатанович що довше слухав, то більше не розумів, як ці двоє могли заприязнитися — настільки вони були супроттю одне одному. Сама ж Ліда породжувала в нього змішані почуття — була йому чимось симпатична і водночас чимось викликала відторгнення. «Не розумію, що вона за одна. Зовні наче нормальна дівчина, як і більшість, і разом з тим щось у ній є дворушне, навіть хиже. Сердешний Харко... З його вразливим серцем він мав би знайти собі подругу з більш простим і щирим характером. Але що я пхаюся зі своїми оцінками. Може, ця дівчина якраз і є та найкраща для нього?» — розмірковував Шатанович.
      По цьому несподіваному візитові Шатанович та Харко знову понад два роки не бачилися. Утім, весь цей час вони доволі реґулярно листувалися одне з одним. І якщо Шатанович у листах був вельми небагатослівний, обмежувався скупими фразами, навіть про смерть Сави Шатановича, свого батька написав усього два речення, то Харко навпаки, щоразу докладно оповідав про себе й особливо про свої стосунки з Лідою. Це були з одного боку чуттєві, часто екзальтовані вихваляння її вроди, а з другого боку розпачливе бідкання, що йому, мовляв, ніяк не вдається повною мірою відповідати її духовим запитам. «Я кохаю її, так, це правда, Юльку, кохаю безоглядно і зі всією жертовністю, але між нами є щось, що не дає нам повністю зблизитися, знищити всі перешкоди, бар’єри, мури, щоб відчувати одне одного цілковито, у всій повноті. Я постійно намагаюся подолати цю загадкову перепону, яка заваджає нашим душам розчинитися одне в одному, йду і падаю, знову йду, і знову падаю, і щоразу зазнаю невдачі, щоразу відчуваю, що розділеність між нами залишається. Це вбиває мене. І її також. Можеш собі уявити, Юльку, як важко глядіти на Ліду, яка стоїть, дивиться на мене, простягає до мене руки, а я йду до неї і ніяк не можу дійти», — писав Харко в одному з листів. Утім, ні Шатанович, ні Харко не знаходили часу, а радше за все не виявляли справжнього бажання зустрітися й порозмовляти віч-на-віч. Це свідчило, що відчуження, яке колись зародилося між ними, нікуди не щезло.
      Таке спілкування на відстані тривало би між ними ще довго, якби Шатанович в березні тисяча девятсот вісімдесятого року не зустрів студентку Львівської консерваторії Уляну Сидір, яка неабияк припала йому до серця і яка через чотири місяці вийшла за нього заміж.
     Весілля відгуляли скромно. Було запрошено кількох найближчих друзів молодого й молодої, серед них і Харка з Лідою. З рідних з боку Шатановича була його матір Соломія, а з боку Уляни її батько Маркіян і мати Софія. Матір Шатановича Соломія наполягла, щоб поряд з нею був вільний стілець, а на столі збоку стояла тарілка, великий келих, ніж, ложка й виделка для її покійного мужа Сави, батька Шатановича, який помер минулого року. «Чує моя душа, піду невзабарі і я за чоловіком. То ж хочу, щоб він був зі мною на весіллі сина. О, як би він тішився, що його Юліян уже має жону, та ще й таку гарну, як писанка!» — заявила вона, втираючи сльози.
      Весілля було спокійне, без музики, танців, почалося вполудне і мало завершитися десь об одинадцятій вечора. З напоїв на столі був коньяк і два ґатунки шабського вина, зате від розмаїття всяких салат, яких наготувала Соломія, аж очі розбігалися. Маркіян і Софія, батько й матір Уляни, гарна моложава пара з шляхетною сивиною на головах, що їм вельми личило, не втомлювалися нахвалювати кулінарні здібності господині.
      — Пані Соломіє, ви просто золото не жінка... Наготувати стільки смакоти! — казала Софія, обіймаючи Соломію. — Це ж скільки треба було натрудитися, скільки збавити часу, щоб цього всього настачити.
      — Я налічив шістнадцять видів салат... Скуштував уже пять. По дві ложки кожної. Одна салата смачніша за другу, — і собі розсипався в похвалах Маркіян, який саме поклав на свій таріль ложку чергової салати.
      — Дякую, дякую вам... Дуже радію, що вам сподобалося, — аж сяяла від таких слів Соломія. — На кухні є ще одна салата, експериментальна, з журавлиною. Я просто не зважилася її принести.
    — Чудово, чудово! — радісно закричала Софія, підставляючи свого келиха, щоб муж налив їй вина.
     — Будемо всі визначати, яка салата найкраща, — втрутилася в розмову Уляна, яка щойно про щось сперечалася з двома своїми подругами, які приїхали зі Львова і сиділи розчервонілі, збуджені чи то від суперечки, чи то від коньячного коктейлю, який потягували з високих округлих шклянок.
      — А я буду арбітром, — засміявся Маркіян і, зиркнувши на Харка, який щось говорив Ліді, нервово жестикулюючи, запитав:
      — Поможеш мені, Харку, в салатному суддівстві, га?
      Харко повернув голову й отетеріло закліпав очима.
      — Що? Що ви сказали?
     — Харко, як на чомусь залипне, то нічого не чує. Тоді його хоч голими руками бери, — з підстрикачкою в голосі зауважила Ліда. — Будеш разом з усіма визначати найкращу салату? — повторила вона питання Уляниного батька.
    Харко якось жалісно зіщулився і кілька секунд спантеличено дивився на Ліду. Він вагався, не знаючи, що казати.
      —Буду... Якщо треба..., — врешті процідив він.
     — Ну й добре, — весело відказав Маркіян, тоді звівся на ноги, підняв келих і гучним басом закликав усіх випити за щастя молодих.
      Всі потяглися до келихів. Залунали веселі вигуки, сміх, вишукані поздоровлення й побажання многих літ молодій подружній парі Юліянові та Уляні. Потім гості їли салати, обмінювалися думками, яка із салат найкраща, навперебій хвалили господиню, а поміж тим говорили, що кому наболіло, сперечалися про політику, про війну в Афґаністані і чи скоро помре Брежнєв, перескакували з теми на тему, иноді вибухали дружнім сміхом, коли хтось виголошував якусь сміхо́винку чи побрехеньку, і весільна гостина тривала — розмірено, статечно, з по́вагом, без зайвого шуму і галасу, але водночас дуже природно.
       Шатанович також брав активну участь у розмовах, довго пояснював тестеві і тещі, як вони з Уляною плянують урядити своє життя, спілкувався з иншими гостями, питався про щось, відповідав, коли до нього зверталися, сміявся, жартував, слухав, мовчав, коли не мав, що сказати, і водночас краєм ока неухильно спостерігав за Харком та Лідою. Його друг і ця дівчина з чорними, як терен очима, у яких неспогадано могло зблиснути щось хиже, збуджували в нього неослабну цікавість. Він відчував, що їхні взаємини далекі від ідилії. Те, що Харко закоханий і мало що не обожнює Ліду, не викликало сумнівів. Загадкою було инше — якими є її почуття до нього? Кохає вона його чи ні? Щось було між ними. Якийсь конфлікт, захований за зовнішньою доброзвичайністю. «Може, ні він, ні вона до кінця навіть не усвідомлюють, що́ розділяє їх, — думав Шатанович, — инакше вони не могли би бути разом уже цілих два роки». Він відчував серцем, що звада між ними є, але природи цієї звади збагнути не міг. Тож уважно прислухався до найтонших натяків, інтонації слів, зауважень, придивлявся до міміки облич, блиску очей, порухів голів, рук, які вловлювали його вуха й очі. І що довше Шатанович спостерігав, то більша тривога огортала його.
      — Може, ти хочеш скуштувати цього паштету? — казав Харко з ледь чутними запопадливими нотками в голосі. Він указав на ста́вець із залишками паштету, прикрашеного зеленими стеблами петрушки і плямками чорносливу.
     — Ориґінальна пропозиція, — вуста Ліди глузливо скривилися. — Втім, недоїдки також не мають пропадати.
       Вона підсунула тарілку, і Харко наклав паштету.
     — Лідусю, я шкодую, що потяг тебе на це весілля. Ти, бачу, не дуже, задоволена.
      — З чого ти взяв? — Ліда зробила великі очі.
      — Я відчуваю.
     — Не певна, що відчувати — це твоя чеснота, — Ліда хихотнула і поклала до рота шматочок паштету. — Ні, я не кажу, в тебе є чесноти, але...
      Харко опустив голову і дивився на свою тарілку, поряд з якою лежала пожмакана паперова серветка.
      — Але що? — тихо мовив він.
      — Але тільки не чеснота відчувати, — відказала Ліда.
      — Чому так вважаєш? — Харко різко звів голову. В його очах блиснув острах.
      — Що тут вважати? Я знаю. Ти не відчуваєш мене. Моїх потреб.
      — Але ж це неправда! — з відчаєм вигукнув Харко. — Я дуже уважний до найменших твоїх схотінок... твої бажання, прагнення... для мене щастя задовільняти їх.
      — Як ти можеш задовільняти мої бажання, коли ти їх не відчуваєш?
     — Иноді мені здається, що ти ані на дрібку не кохаєш мене, — з тремтінням у голосі мовив Харко. — Але ж ти знаєш, як я тебе кохаю! Ти все для мене! Без тебе я ніхто!
      — Ні, любий Харку, не маєш рації. На дрібку я таки кохаю тебе, та й навіть трохи більше, — Ліда тихенько засміялася. — Инакше я би не збавила з тобою цілих два роки.
      Харко сидів ні живий ні мертвий. Він знову внурив очі в тарілку і мовчав. Здавалося, він зараз розридається.
      — Ну, ну, ще бракувало, щоб ти пустив сльозу, — Ліда грайливо торкнула Харка за руку. — Я цієї ганьби не витримаю.
      Харко продовжував мовчати.
      — Опануй себе, будь мужчиною, а не шматою, — вже з нотками роздрато́вання мовила Ліда і знову торкнулася його руки.
      — Ти дуже жорстока, — процідив крізь зуби Харко.
    — Яка є, — холодно відказала Ліда. — Я просто не люблю тюхтіїв. А ще дивуєшся, що не поспішаю виходити за тебе заміж. 
      — Ти паралізувала мою волю. Від мене мало що залежить, — сумно відказав Харко.
      — Харку, як ти не розумієш? Мені потрібен партнер, а не слуга.
     — Ти мене погубиш, Лідо, — Харко дивився на Ліду своїми синіми, як гірські айстри, очима, в яких прозирало тільки одне почуття — розпач.
      — Ти сам себе погубиш, Харку, — відказала Ліда. На мить їй стало його шкода. Але тільки на одну мить. «Бо чого це би я мала жаліти того, хто приречений самою долею?» — подумала вона.
      Пізно ввечері, коли гості почали розходитися, Харко згадав, що забув вручити молодим весільний подарунок. Ліда вже стояла біля дверей і чекала, коли він попрощається з господарями. Харко щось невиразно буркнув у її бік і взявся розпаковувати якийсь невеликий згорток. За мить в його руках з’явився блискучий дюралевий кавник, на якому було виритувано дві великі літери: Ю і У.
     — Це вам на память про мене, — мовив він, пригортаючи до себе молодих.
      — Ну, Харку, ти й ориґінал — всі роздали дарунки перед весіллям, а ти після весілля, — зі сміхом зауважила Ліда і вийшла з помешкання. Харко побіг за нею.
      Більше Шатанович уже ніколи не бачив Харка. Утім, вони продовжували листуватися. У кожному новому листі Харко писав винятково про свої стосунки з Лідою, про свої почуття до неї, про свої надії, розчарування і страхи. Кожен наступний лист ставав похмурішим, сповненим більшого розпачу. Серце Шатановича краялося від жалю, але він нічого не міг вдіяти. Писав підбадьорливі відповіді, співчутливі слова, намагався, як міг, розрадити друга. Але розумів, що це нічого не дасть — він нічим йому не поможе.
      Минуло три роки, і від Харка врешті прийшов останній лист. Він був зовсім короткий. Там були тільки два речення: «Сьогодні ми розсталися. Як добре, що це відбулося восени».
       Відтоді від Харка два роки не було взагалі жодних вісток. Шатанович за численними клопотами, повязаними з народженням доньки Теодозії, все рідше і рідше згадував про свого друга. І от одного дня десь вкінці вересня прийшов лист зі Сквири від матери Харка. В ньому вона повідомляла, що Харко одинадцятого вересня вкоротив собі віку. «Мій нещасний син порізав собі вени. Лежав у ванні. Вся вода була червона від крови. Ця сука погубила його. Будь вона проклята!» — писала вона в листі, який був весь у засохлих плямах від сліз. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

29. Смерть завжди тут, а не десь там

https://ua-human.blogspot.com/2026/10/29.html

 

Читати далі...

53. ТАК БАГАТО РОЗЛУК (Думки)

Жовті хризантеми,
квіти розлуки
і цієї осени
зацвіли в саду.
Розлуки, розлуки,
так багато розлук!..
Здається,
що і саме життя —
велика розлука. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...