Нещодавно переглянув випущений 2025 року фільм швейцарського кінорежисера Штефана Гаупта «Я не Штіллер» (екранізація роману Макса Фріша «Штіллер»). Спонукав мене до цього своїм схвальним відгуком у фейсбуці поет Віктор Шило. Зізнаюся, давно з такою неослабною увагою не дивився кіно.
Мене часто запитують, що я маю на увазі, коли говорю про наявність або відсутність екзистенційних сенсів у художніх творах. Так от, цей фільм є відмінною ілюстрацією того, що таке ті екзистенційні сенси.
Основою сюжету кінокартини є історія скульптора Анатоля Штіллера, який, заплутавшись у складних життєвих проблемах, в тому числі особистісного характеру, поклав порвати з минулим і стати иншою людиною. Він знищує всі старі звязки, зникає із Швейцарії на багато років, живе у США, а одного дня з американським паспортом під іменням Джеймса Вайта приїжджає до Цюріха, де його затримує поліція, бо світлина з його поличчям фіґурує як розшукувана особа, повязана з убивством. Бідолаху відправляють у вязницю. Відтоді починається довготривале слідство із намаганням ідентифікувати його особу, проводяться численні очні ставки з його давніми друзями, знайомими, колишньою дружиною, а також коханкою. Штіллер уперто все заперечує, твердячи, що він Джеймс Вайт. Завершується ця невесела історія його повною поразкою — він визнає себе Штіллером, дружина, до якої пробує повернутися, відмовляється від нього, а суд, з’ясувавши непричетність Штіллера до вбивства, звільняє його з-під варти. Наприкінці фільму подано два паралельні фінали, які символізують два можливі виходи для головного героя. У першому Штіллер, сидячи в авті, прикладає револьвер до скроні і стріляє, а в другому виходить з вязниці й зникає в туманній далині. Якщо перше це безумовне й остаточне фіяско людини, приреченої на муки в бутті, то друге це натяк, що, може, для людини в бутті є ще якийсь і инший незнаний спосіб існування.
В одному місці фільму прозвучали дуже важливі слова: «Люди все життя намагаються або бути самі собою, або втекти самі від себе». Втім, уся логіка подій, які з такою досконалою майстерністю відобразив Штефан Гаупт, свідчить, що і перше, і друге приречене на невдачу, позаяк всяке зусилля, яке ми докладаємо, байдуже бути собою чи бути кимось, є рух від того, ким ми є — бо той, хто є, не рухається нікуди, не потребує ні мети, ні зусиль до неї. В цьому і полягає весь екзистенційний сенс кінокартини. Ради нього з такою любовю і створена вся її художня ліпнина — відмінна гра акторів, продуманість епізодів та сцен, виразність і яскравість тла, на якому все відбувається. І саме тому цей фільм глибокий і є безумовним явищем світової культури.
Екзистенційні сенси — це те, що так катастрофічно бракує нашій літературі. Саме відсутність цих сенсів у творах, чей, усіх наших публічних авторів, робить їхні книги поверховими, а, отже, позбавляє їх шансів вийти на широкі простори світової культури. На жаль, неповноцінність літературного процесу в Україні, коли єдиним ефективним важелем письменницького визнання є несамовита рекляма та самопіяр і коли нема дієвої противаги цьому реклямному засиллю з боку авторитетних літературних критиків, отже, все це не дає можливості піднятися на верх письменникам непублічним, які, цілком можливо, мають твори глибокі, наділені екзистенційними сенсами, а, отже, могли би вивести нашу літературу на ширші горизонти.
Мене часто запитують, що я маю на увазі, коли говорю про наявність або відсутність екзистенційних сенсів у художніх творах. Так от, цей фільм є відмінною ілюстрацією того, що таке ті екзистенційні сенси.
Основою сюжету кінокартини є історія скульптора Анатоля Штіллера, який, заплутавшись у складних життєвих проблемах, в тому числі особистісного характеру, поклав порвати з минулим і стати иншою людиною. Він знищує всі старі звязки, зникає із Швейцарії на багато років, живе у США, а одного дня з американським паспортом під іменням Джеймса Вайта приїжджає до Цюріха, де його затримує поліція, бо світлина з його поличчям фіґурує як розшукувана особа, повязана з убивством. Бідолаху відправляють у вязницю. Відтоді починається довготривале слідство із намаганням ідентифікувати його особу, проводяться численні очні ставки з його давніми друзями, знайомими, колишньою дружиною, а також коханкою. Штіллер уперто все заперечує, твердячи, що він Джеймс Вайт. Завершується ця невесела історія його повною поразкою — він визнає себе Штіллером, дружина, до якої пробує повернутися, відмовляється від нього, а суд, з’ясувавши непричетність Штіллера до вбивства, звільняє його з-під варти. Наприкінці фільму подано два паралельні фінали, які символізують два можливі виходи для головного героя. У першому Штіллер, сидячи в авті, прикладає револьвер до скроні і стріляє, а в другому виходить з вязниці й зникає в туманній далині. Якщо перше це безумовне й остаточне фіяско людини, приреченої на муки в бутті, то друге це натяк, що, може, для людини в бутті є ще якийсь і инший незнаний спосіб існування.
В одному місці фільму прозвучали дуже важливі слова: «Люди все життя намагаються або бути самі собою, або втекти самі від себе». Втім, уся логіка подій, які з такою досконалою майстерністю відобразив Штефан Гаупт, свідчить, що і перше, і друге приречене на невдачу, позаяк всяке зусилля, яке ми докладаємо, байдуже бути собою чи бути кимось, є рух від того, ким ми є — бо той, хто є, не рухається нікуди, не потребує ні мети, ні зусиль до неї. В цьому і полягає весь екзистенційний сенс кінокартини. Ради нього з такою любовю і створена вся її художня ліпнина — відмінна гра акторів, продуманість епізодів та сцен, виразність і яскравість тла, на якому все відбувається. І саме тому цей фільм глибокий і є безумовним явищем світової культури.
Екзистенційні сенси — це те, що так катастрофічно бракує нашій літературі. Саме відсутність цих сенсів у творах, чей, усіх наших публічних авторів, робить їхні книги поверховими, а, отже, позбавляє їх шансів вийти на широкі простори світової культури. На жаль, неповноцінність літературного процесу в Україні, коли єдиним ефективним важелем письменницького визнання є несамовита рекляма та самопіяр і коли нема дієвої противаги цьому реклямному засиллю з боку авторитетних літературних критиків, отже, все це не дає можливості піднятися на верх письменникам непублічним, які, цілком можливо, мають твори глибокі, наділені екзистенційними сенсами, а, отже, могли би вивести нашу літературу на ширші горизонти.
