142. ЇМ ТУДИ НЕ ДІСТАТИСЯ (Життя вмлівіч)

                     Вечірнє небо.
                     Високо-високо вгорі
                     половинка місяця
                     зависла.
                     Тиша і спокій.
                     Біль і горе людське
                     дістатись туди
                     не годні.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

8. КОЛИ ВСЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО НІЩО (Юліян Шатанович, затвірник)

      Оксентій, син Шатановича був молодший за свою сестру Теодозію на дванадцять років. Він мешкав у невеличкій двокімнатній квартирі неподалік Дарницької площі і вкрай рідко навідувався на Березняки до батька-матери. Був неодружений, замкнутий, схильний до самонавіювання, мав нетовариську вовкувату вдачу, легко впадав у гнів, коли щось суперечило його поглядам, через що люди сторонилися його й уникали мати з ним тісніші стосунки. Заробляв на життя, працюючи віддалено на компютері у кількох соціологічних компаніях, яким потрібно було обробляти і систематизувати зібрану інформацію. Із сестрою він не розмовляв вже багато років після однієї брутальної сварки, повязаної з поділом майна. Оксентій, будучи пізньою дитиною (Уляна народила його в тридцять вісім років) мав слабке здоровя, часто недомагав через вади серця.
      Шатанович вельми журився його долею, позаяк бачив, що він ніяк не знаходить якогось надійного прихистку в житті, дуже вразливий і безборонний перед напастями цього жорстокого і бездушного світу, в якому виживають тільки сильні. Він почував за собою велику вину, що привів сина у цей світ, у «цю долину нужди і розпачу», як полюбляв казати, і то добре тямлячи, що не зможе убезпечити його від фізичних і душевних страждань. Тому не тримав образи на сина, що той так рідко навідує тата й маму і що по кілька місяців не телефонує, не цікавиться, чи все в них гаразд. «Мій гріх перед ним неспокутуваний. І нема мені прощення!» — з непозбувною мукою в серці повторював Шатанович щоразу, коли думав про сина. Тож, коли траплялася нагода, він без вагань їхав на Дарницьку площу до Оксентія, тим паче, що за київськими мірками це було не так далеко від Березняків.
      Весна буяла. Всюди під будинками квітли вишні, сливи, на клюмбах червоніли тюльпани, біліли нарцизи. Повітря було напоєне духмяними запахами. Шатанович цілу зиму не бачився з сином. Тільки балакав з ним по телефоні, та й то нечасто, бо Оксентій щоразу, коли відповідав, то здавалося, що він чимось невдоволений або навіть роздратований. «Він ніколи не радий, що я дзвоню, — з прикрістю відзначав Шатанович. — Наче я відриваю його від якогось важливого заняття. Що з ним? Чому він так ставиться до мене?»
      Сьогодні Шатанович також вибрався до сина. Хотів узяти й дружину, але вона прихворіла і воліла залишатися вдома. «Це, може, й краще, — міркував, — адже, коли присутня Уляна, я не можу розмовляти з Оксьом нормально, без цих його ідіотичних жартиків і прискіпувань».
      Шатанович висів з автобуса і невдовзі стояв перед дверима синової квартири, розташованої на першому поверсі старої обшмульганої пятиповерхівки, і натискав на кнопку електродзвоника. Ніхто довго не відчиняв. Шатанович подумав був, що вдома нікого нема. Вийняв мобільник, щоб зателефонувати синові, з’ясувати, в чім річ. І цієї мити двері відчинилися. Оксентій стояв з розкуйовдженим волоссям, здавався заспаним.
      — Ти спав, я тебе розбудив? — стурбовано запитав Шатанович, входячи до квартири й зачиняючи за собою двері.
    — Чому це обовязково спав? Просто лежав, — невдоволено буркнув Оксентій. — Невже ти не можеш без претенсій?
    — Які претенсії? Я просто спитав, — Шатанович намагався говорити якомога спокійніше, хоч синові слова діткливо уджиґнули його.
     — Так, претенсії, бо в твоєму питанні криється непрямий осуд, що, мовляв, удень не годиться спати, — Оксентій з викликом дивився на батька.
      — Оксю, ну не можна бути таким намисливим... — почав був Шатанович і сам себе обірвав. — Та добре, не будемо про пусте.
     — Визнай, що твоє питання було недоречне, — не відступав Оксентій. Він сів на незастелене ліжко, де в ногах лежала зібгана ковдра, а в головах велика помята подушка в заяложеній, давно непраній пошивці. На столику поруч стояв розкритий новтбук, горнятко з залишками кави на дні і тарільчик з крихтами білого хліба.
    Добре, добре, визнаю, — примирливо проказав Шатанович, сідаючи на фотель, укритий чорною овечою шкурою
     Деякий час обидва мовчали. Оксентій ліг на ліжко і внурився в екран смартфона. А Шатанович повернув голову до вікна, де виднівся шкільний стадіон. Там дід в літньому дірчастому капелюсі вигулював на повідку величезного чорного кунделя.
      — Ну, що, як ти поживаєш? — Шатанович глянув на сина.
     Той відклав смартфон і, дивлячись кудись на стіну, де висіло старовинне дзеркало в деревяній рамі з вишуканим рослинним орнаментом, відказав:
      — Як бачиш.
      — Оксю, щось негаразд? — стривожився Шатанович.
     — А що таке, по-твоєму, гаразд? — Оксентій похмуро глипнув на батька.
      — Нічого не болить?
      — Сьогодні нічого. А вчора знову боліло серце.
      Шатанович відчув, як щось здушило його за горло. Не міг говорити. Врешті переміг себе і промимрив:
     — Ліки пєш? Помагають?
     — Помагають, — Оксентій скривив вуста в гірку посмішку. — Поки що.
      — А як взагалі? Як настрій?
      — Який може бути настрій, коли все в житті зводиться до ніщо? — Зіниці Оксентія здавалися застиглими, позбавленими життя.
      Шатанович відвів погляд. Відчував, що не годен довго дивитися синові в очі. Вони наче викривали його, позбавляли впевнености, не давали сховатися від самого себе.
      — Тобі так погано на душі? — тихо спитав він. — Що мучить тебе?
      — Тату, навішо питаєш? Ми з тобою стільки про це говорили, — Оксентій продовжував дивитися на батька. — Моє життя не має ніякого сенсу. Я живу в очікуванні смерти. Ніщо — це єдине, що в мене є.
      — А в мене? Який сенс мого життя? Переді мною також тільки це ніщо, — з тремтінням у голосі мовив Шатанович, намагаючись дивитися синові в очі.
      — Я не знаю, як ти, тату, живеш і як тобі вдається давати собі раду з цим всім, але я так не можу.
      — Чим же я живу, Оксю, що дає мені сили триматися на цім світі, як думаєш?
      — Гадаю, ти живеш ілюзіями, просто обманюєш себе, як і всі инші люди, — Оксентій знову повернув голову до дзеркала. — Я люблю дивитися на це старовинне свічадо. Мама привезла його зі Львова. Бабцине придане, куплене ще за Австрії. Воно не дає мені обманювати себе, — він засміявся.
      — А тобі не спадає на думку, що сам живеш в ілюзіях? Адже тебе роздирає конфлікт між твоїми реальними обставинами і твоїми уявними обставинами-мріями?
      — Не тороч знову свою магічну філософію. Якщо людина почувається погано, то ніякими мудрованими міркуваннями ці відчуття не змінити. Спочатку є відчуття, а потім думки про них. Не навпаки.
      — Так, міркуваннями не змінити, — Шатанович здавав собі справу, що не може знайти потрібних слів. Душевний звязок з сином, який хоч трохи існував на початку розмови, тепер цілковито щез. Втім, він продовжував говорити.
     — Оксю, те, що дає сили жити принаймні мені не залежить від обставин. Воно взагалі ні від чого не залежить. І приходить, коли хоче, і відходить, коли само собі хоче.
      — Тату, ця твоя містика не для мене. Ти мав би це вже затямити. Навіщо ти знову починаєш. Набридло.
     — Добре, Оксю, не буду, — Шатанович замовк і дивився на сина, відчуваючи повну свою безпорадність. «Я намагаюся, намагаюся і не можу йому нічим допомогти. Намагаюся і не можу. І буду знову і знову намагатися, знаючи, що мене чекає лише поразка. Як Сизіфа з того давньогрецького міту. Що ж, це і є та кара за мій гріх, Господи!» — прошепотів він.
      — Ти щось сказав, тату? — Оксентій устав з ліжка. Його очі зорили на батька, залишаючись такими ж застиглими, як і раніше.
      — Ні, Оксю, нічого. Мені нема що сказати, — відповів Шатанович.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

7. НА ВОЛОДИМИРОВІЙ ГОРІ (Юліян Шатанович, затвірник)

      Жовтень дві тисячі сімнадцятого року добігав кінця. Але на вулицях Києва було ще доволі тепло. Шатанович уже годину знуджено вештався тінистими алеями на Володимировій горі, спостерігаючи, як з високих кленів то тут, то там спадають пожовклі листки. Йому не хотілося їхати додому, але й у місті не було більше справ — бесіда з редактором видавництва «Парабула» Василем Форналем завершилася фактичною відмовою.
     — У нас нема вільних коштів. Якщо можете, пане Юліяне, профінансувати, то ми залюбки надрукуємо ваші «Сни сімдесяти квіток», — без зайвих церемоній заявив редактор, довготелесий чоловяга з глибокими залисинами і коротенькою сивою борідкою.
      — Яка це має бути сума? — запитав Шатанович.
     — Десь вісімдесят тисяч гривень. За нинішнім курсом це три тисячі доларів, — відказав редактор і, вийнявши з шуфляди недокурену сиґару, запалив сірник, щоб прикурити.
     — Я подумаю, — Шатанович встав із стільця і вийшов з редакції.
      «Де я візьму такі гроші? Марна затія», — зідхнув він.
     Коли Шатанович проходив повз літнє кафе з десятком столиків на терасі і барвистими ґірляндами, які нависали згори, хтось його окликнув.
     — О, Юліяне, це ти? Радий бачити! Приєднуйся до нас.
   За столиком під гігантським ясминовим кущем сидів Валерій Загуменний, автор історичних романів про козаччину. Його Шатанович майже не знав, бачився лише один-два рази на якійсь із письменницьких здибанок. Поруч з ним сиділа моложава жіночка в окулярах і з темно-червоною чи, як ще кажуть, бурячковою помадою на вузьких губах, і цей колір дуже контрастував з її блідим лицем.
    — Знайомся, це поетка Настя Пихацька, — Загуменний відрекомендував свою подругу. — Певен, про її вірші ще заговорять усі.
    — Юліян Шатанович, — назвав своє імя й прізвище Шатанович і дещо манірно потис руку Пихацькій, яка дивилася на нього з камяним виразом на обличчі.
     — Ви, здається, пишете прозу, чи не так? — ледь чутно, наче їй важко було вимовляти слова, проказала Пихацька, прискіпливо обмацуючи Шатановича очима.
     — Прозові мініятюри, — відказав він, сідаючи на вільний стілець.
    — Маєте видані книжки? — Пихацька поправила своє коротке волосся, фарбоване хною, яке збилося кумедною копичкою над лобом.
     — Ні, тільки публікації в журналах.
     — Як? — вражено скрикнув Загуменний — Ти досі нічого не видав? — Він аж підскочив на місці, нервово тручи долонею чисто виголене підборіддя.
     — На жаль, так. Не можу знайти видавця.
    — Що ж, співчуваю, співчуваю... Я колись теж мав такі проблеми. А тепер видають роман за романом. Тільки встигай писати, — Загуменний самовдоволено захихотів.
     — З видавцями треба вміти говорити, — втрутилася в розмову Пихацька. — Це справжнє мистецтво. Не кожен вміє. — Вона підсунула порожній келих Шатановичу. — Вино будете?
    — Дякую, Насте, — Шатанович кивнув, і Загуменний налив йому до келиха прозористого жовтавого трунку по самі вінця.
    — Ми з Настею вже одну фляшку тут вижлуктали, це друга, — вишкірив зуби Загуменний і, скорчивши дурнувату міну, грайливо свінув очима до Пихацької, але та ніяк не зреаґувала. Її лице залишалося позбавленим будь-якого виразу.
      Шатанович пив вино неквапливо, маленькими ковтками. Відчував, як хміль просочується в мозок. Урешті все тіло розслабилося. Думки сповільнилися. Тепер він міг спокійно споглядати все, що було довкола. Загуменний і Пихацька весь час щось базікали, зосібна, про поезію, «тупих» редакторів, літературні премії, а також про продажних політиків, новини з Донбасу, де точилася війна з росіянами, і теж раз за разом потягували вино. Иноді вони затято сперечалися й, не соромлячись, обзивали одне одного непристойними словами. Шатанович ніяк не міг вникнути у те, що вони говорили. Щоразу, коли він силкувався зосередитися, його відволікали дивоглядні образи, які невідь-звідки виринали в свідомості. Втім, незмінно повертався в реальність і сяк-так долучався до бесіди. Кидав якісь репліки. Ставив питання. Але рідко коли міг дослухати відповіді до кінця — його знову і знову поглинали образи з власної уяви.
      А Загуменний тим часом замовив третю фляшку вина. Коли офіціянт її приніс і хотів розкоркувати, він зупинив його:
      — Я сам, залиште тільки коркотяг.
      Тоді, повернувшись до Пихацької і Шатановича, мовив:
      — То що там на Донбасі, якесь затишшя, га?
     — Та де там? — відказав Шатанович. — Війна триває, судячи з повідомлень.
     — Невзабарі буде три роки, — зауважила Пихацька.
     — І кінця не видно, — додав Шатанович.
     Деякий час усі мовчали, заглиблені в себе.
   Перервав мовчанку Шатанович. Він поклав собі поговорити про те, що його з якогось часу невідступно мучило.
     — Як гадаєш, Валерію, навіщо письменник пише? Ради чого? — запитав він.
     — Що за глупе питання?
   — Чому глупе? Ось ти, що́ спонукає тебе писати? — Шатанович унурив очі в червоне одутлувате обличчя Загуменного, який був явно спантеличений.
   — Що, що? — зі злістю буркнув Загуменний. Тоді хильнувши вина і прикуривши цигарку від мініятюрної рожевої запальнички, яку йому запопадливо піднесла Пихацька, продовжив:
     — Бо я маю що сказати людям. І в мене є потреба це їм донести.
     — А якщо, уявімо собі, людей не цікавитимуть твої твори, ти й далі писатимеш чи перестанеш?
     — Не знаю, — Загуменний на кілька секунд замислився. Потім, випустивши з рота величезний клуб диму, сказав:
     — Мені це не грозить. У мене досить читачів.
     — Отже, ти пишеш для людей?
   — Так, ну і що? — Загуменний невдоволено блиснув очима.
     Увагу Шатановича привернули його величезні, як лопати долоні з грубезними пальцями. «Здається, цей тонюський крихкий келих ось-ось трісне в його лапах!» — майнуло в голові Шатановича.
     — А то, Валерію, що таким чином ти залежиш від людей і мусиш писати те, що потребують вони, а не що бажаєш ти, — Шатанович душком допив своє вино і поклав келих на стіл.
     — Що ти верзеш? — розсердився Загуменний, і його червоне обличчя стало ще червонішим. — Я пишу, що хочу, і ні від кого не залежу. Люди читають мої твори, захоплюються ними, а до тих, кому не цікаво, мені абсолютно байдуже.
     «Він навіть не зрозумів, про що я кажу, — подумав Шатанович. — Можна було нічого й не питатися.»
      — А я пишу також винятково від серця, і мені начхати, як хто там сприймає мою поезію, — задерикувато кинула Пихацька, попахкуючи довгою тонкою цигаркою, вставленою в гарненький бурштиновий мундштучок.
     — Так, Настуню, тільки хто ті твої вірші аж так дуже читає, — пхикнув Загуменний.
     — Хто хоче, той і читає, — зикнула Пихацька і ображено відвернулася.
   Шатанович відчув, як його огортає якась дивна безпричинна журба. «Що я тут роблю? Про що розмовляю? Навіщо? І з ким?» — запитував він сам себе. Тоді звівся на ноги і мовив:
      — Що ж, дякую за гостину, але я мушу йти.
   Загуменний посоловілими очима зиркнув на нього і байдуже махнув рукою. А Пихацька навіть не ворухнулася, і далі сиділа з камяним виразом на обличчі, тримаючи цигарку, з якої точився тоненький димок, у правій руці, а келих з вином у лівій. 

   

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

8. Коли все зводиться до ніщо

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/8.html

Читати далі...