Хтось подзвонив у двері. Юліян Шатанович відклав книжку ( це був роман Франсуа Моріяка «Поцілунок, дарований прокаженому»), встав з фотеля і спроволока рушив до дверей. Але перед тим на один змиг зупинився навпроти невеличкої репродукції Веласкеса «Інфанта Марґарита», що була пришпилена на стіні кнопками зі золотистими шапинками. Одна кнопка ледь трималася, і він поправив її, натисши великим пальцем.
Уже, коли Шатанович був у коридорі, електродзвоник знову задзеленчав. Юліян заглянув у вічко. Там стояв його син Оксентій.
— Відчиняй, скільки можна ждати? — почувся нетерплячий голос за дверима.
— А що, зателефонувати не можна було, що прийдеш? — мовив Шатанович, впускаючи сина до помешкання.
— Я не знав, що захочу навідатися до тебе, — Оксентій зняв куртку і повісив її на вішак. — Холоднеча, бр-р-р-р! А ще тільки кінець жовтня.
— Змерз?
— А ти як думав? — Оксентій мерзлякувато пересмикнув плечима.
— Ходи, запарю чаю, поки ще не вимкнули електрики, — Юліян рушив на кухню.
Коли вони сиділи у вітальні за столом, укритим замісць скатертини старими газетами, і пили чай, гризучи засохлі вівсяні пряники, які Шатанович знайшов у буфеті (старі Улянині запаси), Оксентій мовив глухим голосом:
— У нас позавчора на Дарницькій площі пів будинку ракета рознесла.
Шатанович злякано зиркнув на сина.
— Далеко від тебе?
— З моєю квартирою все гаразд. Але звук був жахливий. Гримнуло так, що весь будинок здриґнувся. Я потім до рана не міг заснути, — Оксентій понуро дивився у своє горнятко з чаєм, у якому плавали крихти з пряника.
— Треба було разом з мамою їхати до Львова. У дядька Нестора місця вистачає. Вчора і Дозя з Тадеєм та дітьми поїхали. Чому й тобі не зробити те саме?
— Львів також атакують і безпілотниками, і ракетами. Смерть усюди, — Оксентій зиркнув на батька і знову внурив очі в горнятко.
— Там все-таки спокійніше, — Шатанович глядів на сина, і йому здавалося, що той якийсь не такий, як завсіди. Щось було у виразі його обличчя.
— Спокійніше! — перекривив Оксентій. — Де ти побачив той спокій? Його, по-моєму, ніколи й не було.
— Але ж... — почав був Шатанович.
— Зараз, гадаю, багато людей мають чудову нагоду пересвідчитися у цій гіркій правді. Втім, деяким хоч кола на голові теши — не зрозуміють, шкода й заходу, — Оксентій саркастично посміхнувся.
— Не бачу нічого смішного, коли довкола руйнація, горе і смерть, — сердито буркнув Юліян
— Людська тупість смішна в будь-яких обставинах, навіть трагічних, — заперечив Оксентій.
— Ти стаєш циніком, Оксю, —зідхнув Шатанович. — Отже, до Львова не поїдеш?
— Ні, не поїду. Там і без мене є кому гараздувати.
— Сидітимеш у Києві? — Шатанович дивився на сина і відчував — збагнути, що робиться у його душі, він не годен.
— Так, буду в Києві. Ти ж начебто також нікуди не збираєшся?
— Я? — Юліян задумався. — Можливо, поїду на Подесення, поживу трохи в батьківській хаті.
— Що ж, ясно, — Оксентій долив собі ще чаю. — Гарний чайничок, — він кивнув на порцеляновий чайничок з темно-фіолетовими і жовтими мальвами, який тримав у руці. — Звідки? Колись такого у вас не було.
— Купив якось у Чернігові, — Шатанович повернув голову до вікна, де уривчасті подуви вітру раз за разом зривали пожовкле листя з пірамідальних тополь. Він довго дивився на цю тривіяльну картину, і йому здавалося, що саме в ній і криється та сокровенна правда, яку він стільки років шукає і ніяк не може знайти. «Що в цих осінніх тополях так заворожує мене? Що вони промовляють до мене? І чому я не годен зрозуміти їхньої мови?»
Тим часом Оксентій щось розповідав. Але Юліян, заглиблений у себе, нічого не чув. А коли повернувся до тями, то вловив лише останню синову фразу:
— Не знаю, чи смисл є хоч у чомусь.
— А що, смисл обовязково має бути? — сухим безпри́страсним тоном запитав Шатанович.
— Тату, ти зовсім не слухаєш, що я кажу, — сердито кинув Оксентій. — А потім дивуєшся, що між нами нема порозуміння.
— Так, нам важко порозумітися... В нас ріжні уявлення...
— Тату, ти знову повторюєш свої зачовгані сентенції. Набридло, — обірвав батька Оксентій.
Юліян замовк, сприкрений такою синовою непоштивістю.
— Ти, може, щось хотів? — по тривалій павзі запитав Шатанович надтріснутим голосом.
— Ні, нічого. Зайшов просто провідати.
— Справді? — свінув очима Шатанович. — Щось це на тебе не подібне, Оксю.
— Ви з мамою живете маривами. Нічого не помічаєте. Певен, що навіть одне одного. Колись мене це страшенно дратувало, але тепер уже ні, — Оксентій допив чай і встав з-за столу.
— Ти вже йдеш? — Шатанович зиркнув на сина і перевів погляд на стіну, де висів великий фотопортрет Уляни замолоду. Вона сиділа на дзиґлику спиною до фортепяна і посміхалася щирою безжурною посмішкою. Її темне волосся було рівно підстрижене. Шию прикрашали два разки́ коралів.
— Ні, ще трохи побуду.
— Може, поїдеш разом зі мною в село?
— Не знаю. Я нічого не знаю, тату. І в цьому моя проблема. Але ти це не зрозумієш.
— Ну, так, де там я, який прожив сімдесят три роки на цьому падлючому світі, можу щось зрозуміти, — мовив з образою в голосі Юліян.
— Вибач, але ти справді не зрозумієш. І я безсилий тобі щось пояснити, — Оксентій ходив туди-сюди по кімнаті.
— Ну, що таке ти можеш знати, що не годен зрозуміти я? — Шатанович намагався бути спокійним, але це йому погано вдавалося.
— Тату, ти маєш про мене певне усталене уявлення, яке заслоняє тобі мене реального. Ти дивишся на мене і не бачиш. Дивишся і не бачиш.
— Може, і так, Оксю. Але, клянуся, я дуже би хотів зрозуміти тебе, — тихо відказав Шатанович із щирим жалем у голосі.
— Гадаю, колись зрозумієш, — Оксентій на мить перестав ходити й зупинився. — Втім, не бери до серця. Це абсолютно не має значення.
По тій розмові Юліян Шатанович уже цілком наповажне став думати про те, щоб покинути Київ і переїхати жити в село неподалік Десни, в хату, де народився і виріс його покійний батько Сава Шатанович і в якій уже багато-багато років ніхто не мешкав. Це була його давня мрія, про яку він ніколи нікому не розповідав, вважаючи нездійсненною. Правда, колись дуже давно він натякнув був Уляні, що волів би жити десь на сільському відлюдді, але дружина вибухла таким щирим обуренням, таким нищівним осудом самої думки про це, що він боявся й думати про село, не те, щоб говорити про нього. Тепер же, коли тривав пятий рік великої війни з росіянами, і Київ щораз більше потерпав від майже щоденних обстрілів безпілотниками й ракетами, через що жити в столиці ставало щораз важче, а загроза загинути під бетонними завалами або померти взимі від холоду в неопалювальній квартирі ставала все випуклішою, ця мрія вже не здавалася Юліянові аж такою нездійсненною. Навпаки, переїзд до села тепер бачився йому цілком реалістичним, виправданим і навіть необхідним способом виживання. Але все-таки справжньою причиною Юліянового бажання перебратися на Подесення в батьківську хату була не небезпека загинути, а щось зовсім инше — затаєний поклик його душі (він виник ще у далекому дитинстві і відтоді ніколи не згасав) зупинити все в собі: всі схотінки й пориви, всі надії на щось і страхи чогось, усі незчисленні думки, образи, почуття, все, що позбавляє свідомість ясности, і, отже, цим самим досягти такої внутрішньої тиші, такої безшпетної стотности сприйняття дійсности, яка би дала змогу виразно побачити, що відбувається в ньому і довкруж нього. Таким чином загроза загинути в Києві була для Шатановича не спонукою, а лише приводом, щоб серйозно замислитися над переїздом до села. Втім, Юліян не хотів навіть перед самим собою зізнатися у цій правді — вперто переконував себе, що збирається покидати помешкання в девятиповерховому будинку на Березняках, де прожив майже пятдесят років, винятково зі страху смерти.
Дні йшли. Ставало все холодніше. На початку листопада кинулися перші заморозки. Кальорифери в квартирі ледь гріли. Недавно потрощена безпілотниками і з чималими зусиллями відремонтована теплоелектроцентраль, яка обслуговувала кілька житлових масивів на Лівому березі, серед них і Березняки, сяк-так подавала світло й тепло. Проте Шатанович, який уже не сумнівався, що таки конче треба полишати Київ, з дня на день зволікав з відїздом. Його стримував Оксентій. Йому вкрай не хотілося покидати сина самого у загроженому обстрілами місті, та ще й серед зими, коли дошкулятимуть морози і в квартирах може не бути ні світла, ні води, ні тепла. «Як я почуватимуся там у селі, в теплій хаті, коли Оксьо потерпатиме від холоду в Києві? Та я місця собі не знаходитиму. Не зможу ні спати, ні чимось зайнятися. Тільки й думатиму, що з ним, як він і чи живий узагалі», — роїлося в Юліяновій голові.
Тож треба було якось переконати Оксентія, щоб він згодився перебратися до села. І Юліян щоразу, коли зустрічався з сином, шукав усе нові й нові арґументи, аби схилити його до такого кроку. Однак Оксентій вперто тримався свого: ні, не поїду, та й годі.
Одного дня після ракетної атаки, коли було зруйновано залізничне полотно й електрокомунікації наземної лінії метра між станціями «Чернігівська» та «Лісова, внаслідок чого загинуло четверо людей, Шатанович приїхав до сина, сподіваючись, що йому таки вдасться вмовити його.
— Чув, що було вночі? Ракета поцілила в колію метра десь біля «Чернігівської». Поїзди на червоній гілці не їздять, — Юліян сидів на стільці і дивився на сина, який унурив очі в новтбук.
— Так, читав. Там і загиблі є, — Оксентій не відривав очей від екрана.
— Ти міг би відволіктися від свого компютера й приділити мені хоч хвильку уваги? — насупився Шатанович. — Я ж не просто так прийшов.
Оксентій вимкнув новтбук і різко повернувся до батька.
— Знаю, ти прийшов знову переконувати мене, щоб я їхав до села. Але я не хочу. Що тобі не зрозуміло? Маю я право не хотіти, як гадаєш?
— Маєш, маєш... —Юліян знітився. — Але ж... — він ніяк не міг підібрати правильні слова і безпорадно дивився на сина.
— То просто дай мені спокій. Я нікуди не хочу їхати, — Оксентій сердито блиснув очима, встав з-за стола і пересів на диван, де лежала ціла купа книжок. — Ти читаєш фентезі? — він узяв у руки якусь грубезну книгу. — Це Толкієн.
— Ні, ти ж знаєш, я не любитель фантастики, — буркнув Шатанович. — Але, Оксю, я все-таки хотів би знати, чому ти відмовляєшся їхати? Не вірю, що ти не розумієш всієї загрози, яка зависла над Києвом цієї зими.
— А що, просто не хотіти не можна? — губи Оксентія скривилися якоюсь дивною посмішкою, в якій були змішані і впертість, і злість, і біль.
Юліянові знову, як і тоді тиждень тому на Березняках, здалося, що Оксентій якийсь не такий, як зазвичай. Щось змінилося в ньому, якась з’явилася замрія чи то у поставі, чи то у виразові обличчя, чи то в інтонації голосу. Шатанович мав стеменно таке ж дивне відчуття, як і тоді. Але якщо тоді він не надав цьому значення, то тепер це відчуття було настільки виразне, що не звертати на нього уваги було неможливо. Шатанович уважно глядів на сина, на його очі, міміку, жести, рухи і марно намагався щось зрозуміти. Все в ньому нібито було таке, як і раніше, але разом з тим не таке. «А може, мерекониться мені, може, я собі все це намислив і нічого такого й близько нема?» — думав він.
— Можна, Оксю, можна просто не хотіти. Але я прагну упевнитися, що твоє небажання виїжджати з Києва достатньо виважене, справді випливає із потреб твоєї душі, а не є такою собі фатальною легковажністю.
— Навіщо тобі це? Навіщо тобі вникати в хащі моєї душі? Дай мені самому у всьому розібратися, — Оксентій кинув на батька задерикуватий погляд.
— Я переживаю за тебе. І не можу нічого з цим вдіяти, — сумно відказав Юліян.
— Ото вхалепило мені з татом, — засміявся Оксентій. — Їдь до села сам. Я вже тут якось дам собі раду.
— Дай Боже, дай Боже, — зідхнув Шатанович і звівся на ноги.
Минуло ще кілька днів. Обстріли Києва посилилися. Світло в місті стало зникати частіше, иноді електрики не було по пять-шість годин. На вулицях біля крамниць і установ ревли електоґенератори. Втім, не видно було, щоб кияни панікували. Ніхто нікуди не біг, не квапився, все йшло своїм звичаєм. Здавалося, кожен вірив, що його особисто біда омине. Повідомлення про нові руйнування, нові смерті сприймалися, як належне. Люди, як бачилося, вже звикли жити і в умовах воєнного лихоліття.
Зрозумівши, що Оксентія не переконати, Шатанович поклав перебиратися до села сам без сина. «Бо що можу зробити, коли він не хоче. Таж він дорослий хлопець, має знати, що для нього ліпше. Врешті я за нього жити не буду», — міркував він.
Їхати Юліян заплянував на завтра. Автобус відходив з автовокзалу «Дарниця» дуже рано. Тож треба було підготуватися до відїзду сьогодні ввечері. І він вийшов з дому, щоб купити дещо в дорогу. В одному маґазині придбав ліхтар з акумулятором, у другому ґумові чоботи. Ще йому потрібні були теплі рукавиці, але він ніяк не міг знайти відповідний фасон і врешті подумав, що обійдеться без них. Коли проходив повз пошкоджену церкву, перед входом якої зяяла величезна вирва, побачив Оксентія, який ішов попід руку з ясноволосою жінкою в чорних обтислих штанах. Їй було десь за сороківку. Худа, висока, на зріст майже така, як Оксентій, вона мала гарну фіґуру і виразні живі очі. Привертало також увагу, що вона не фарбувалася. Її губи мали природний колір і не виділялися на тлі блідого лиця.
— О, а ти звідки тут взявся? — здивувався Юліян.
Оксентій, побачивши батька, спочатку зашарівся, а потім, опанувавши себе, мовив:
— Тату, знайомся. Це Єва, вона художниця.
Жінка мовчки простягла руку для привітання.
— Давно знаєте мого сина? — Шатанович потис її руку. Вона була шорстка, з коротко обрізаними нігтями.
— Здається, місяць... Чи більше, га? — Єва посміхнулася, показавши великі здорові зуби, й запитливо зиркнула на Оксентія.
— Півтора місяця, — коротко відказав той з камяним виразом на обличчі.
— Ви десь тут мешкаєте? — Юліян з цікавістю глядів на Єву, намагаючись збагнути, чи далеко зайшли взаємини між сином і цією жінкою.
— Так, у мене тут майстерня... на набережній, — вона вказала на будинки, що громадилися вдалині, і знову посміхнулася.
— Я завтра відїжджаю до села. Ти не передумав? Залишаєшся у Києві? — Шатанович повернув голову до Оксентія.
— Так, залишаюся, — відказав Оксентій.
Але Юліян не поїхав. Відклав поїздку. Тепер він знав причину, чому Оксентій не хоче покидати Київ. Це була Єва. І йому хотілося дещо більше дізнатися про цю загадкову художницю, яка так неждано-негадано з’явилася в житті сина.
Наступного дня вполудне він зателефонував до Оксентія.
— Ти що, нікуди не поїхав? — здивувався той.
— Відклав поїздку на кілька днів.
— Чому?
— Якщо чесно, то мене бентежить ця твоя знайома.
— Єва? — в голосі Оксентія прозвучали невдоволені нотки.
— Ви часто зустрічаєтесь?
— Часто. Майже щодня. Ну і що? — чулося, що Оксентій починає дратуватися.
— А скільки їй років? — Шатанович намагався бути спокійним.
— Яке це має значення?
— Просто цікаво.
— Їй сорок шість, якщо для тебе це так важливо.
— Ого, та вона від тебе на чотирнадцять років старша! — присвиснув Юліян.
— Мене це не бентежить, — пролунала різка відповідь Оксентія.
— Оксю, навіщо тобі стара баба? — Юліян відчував, що його питання безглузде і ні до чого доброго не приведе, але не зміг стримати себе.
— Ти не маєш права вказувати мені, з ким зустрічатися, — Оксентій майже кричав.
— Так, але я як батько принаймні зобовязаний застерегти тебе від фатального кроку, — прохрипів Шатанович.
— Я не потребую твоїх застережень. Не смій вказувати, як мені жити, — розлючено гаркнув Оксентій і на тому звязок перервався.
Юліян спересердя шпурнув смартфон на канапу і сягнистими кроками став ходити по кабінеті. Він ніяк не міг заспокоїтися. Його розпирала злість на себе, що не зумів спокійно порозмовляти з сином й арґументовано пояснити йому свої побоювання, розчовпти всі «за» і «проти» щодо звязку з цією жінкою. «Довів до сварки. Ну, що дали твої дорікання? Оксьо й так все зробить по-своєму. А тепер ще й матиме образу на тебе», — засмучено думав він.
А через два дні Шатанович покинув Київ, не повідомивши про це ні Оксентія, ні навіть Уляну. Він був у сумятті і просто тікав. Тікав бе́збач.
Уже, коли Шатанович був у коридорі, електродзвоник знову задзеленчав. Юліян заглянув у вічко. Там стояв його син Оксентій.
— Відчиняй, скільки можна ждати? — почувся нетерплячий голос за дверима.
— А що, зателефонувати не можна було, що прийдеш? — мовив Шатанович, впускаючи сина до помешкання.
— Я не знав, що захочу навідатися до тебе, — Оксентій зняв куртку і повісив її на вішак. — Холоднеча, бр-р-р-р! А ще тільки кінець жовтня.
— Змерз?
— А ти як думав? — Оксентій мерзлякувато пересмикнув плечима.
— Ходи, запарю чаю, поки ще не вимкнули електрики, — Юліян рушив на кухню.
Коли вони сиділи у вітальні за столом, укритим замісць скатертини старими газетами, і пили чай, гризучи засохлі вівсяні пряники, які Шатанович знайшов у буфеті (старі Улянині запаси), Оксентій мовив глухим голосом:
— У нас позавчора на Дарницькій площі пів будинку ракета рознесла.
Шатанович злякано зиркнув на сина.
— Далеко від тебе?
— З моєю квартирою все гаразд. Але звук був жахливий. Гримнуло так, що весь будинок здриґнувся. Я потім до рана не міг заснути, — Оксентій понуро дивився у своє горнятко з чаєм, у якому плавали крихти з пряника.
— Треба було разом з мамою їхати до Львова. У дядька Нестора місця вистачає. Вчора і Дозя з Тадеєм та дітьми поїхали. Чому й тобі не зробити те саме?
— Львів також атакують і безпілотниками, і ракетами. Смерть усюди, — Оксентій зиркнув на батька і знову внурив очі в горнятко.
— Там все-таки спокійніше, — Шатанович глядів на сина, і йому здавалося, що той якийсь не такий, як завсіди. Щось було у виразі його обличчя.
— Спокійніше! — перекривив Оксентій. — Де ти побачив той спокій? Його, по-моєму, ніколи й не було.
— Але ж... — почав був Шатанович.
— Зараз, гадаю, багато людей мають чудову нагоду пересвідчитися у цій гіркій правді. Втім, деяким хоч кола на голові теши — не зрозуміють, шкода й заходу, — Оксентій саркастично посміхнувся.
— Не бачу нічого смішного, коли довкола руйнація, горе і смерть, — сердито буркнув Юліян
— Людська тупість смішна в будь-яких обставинах, навіть трагічних, — заперечив Оксентій.
— Ти стаєш циніком, Оксю, —зідхнув Шатанович. — Отже, до Львова не поїдеш?
— Ні, не поїду. Там і без мене є кому гараздувати.
— Сидітимеш у Києві? — Шатанович дивився на сина і відчував — збагнути, що робиться у його душі, він не годен.
— Так, буду в Києві. Ти ж начебто також нікуди не збираєшся?
— Я? — Юліян задумався. — Можливо, поїду на Подесення, поживу трохи в батьківській хаті.
— Що ж, ясно, — Оксентій долив собі ще чаю. — Гарний чайничок, — він кивнув на порцеляновий чайничок з темно-фіолетовими і жовтими мальвами, який тримав у руці. — Звідки? Колись такого у вас не було.
— Купив якось у Чернігові, — Шатанович повернув голову до вікна, де уривчасті подуви вітру раз за разом зривали пожовкле листя з пірамідальних тополь. Він довго дивився на цю тривіяльну картину, і йому здавалося, що саме в ній і криється та сокровенна правда, яку він стільки років шукає і ніяк не може знайти. «Що в цих осінніх тополях так заворожує мене? Що вони промовляють до мене? І чому я не годен зрозуміти їхньої мови?»
Тим часом Оксентій щось розповідав. Але Юліян, заглиблений у себе, нічого не чув. А коли повернувся до тями, то вловив лише останню синову фразу:
— Не знаю, чи смисл є хоч у чомусь.
— А що, смисл обовязково має бути? — сухим безпри́страсним тоном запитав Шатанович.
— Тату, ти зовсім не слухаєш, що я кажу, — сердито кинув Оксентій. — А потім дивуєшся, що між нами нема порозуміння.
— Так, нам важко порозумітися... В нас ріжні уявлення...
— Тату, ти знову повторюєш свої зачовгані сентенції. Набридло, — обірвав батька Оксентій.
Юліян замовк, сприкрений такою синовою непоштивістю.
— Ти, може, щось хотів? — по тривалій павзі запитав Шатанович надтріснутим голосом.
— Ні, нічого. Зайшов просто провідати.
— Справді? — свінув очима Шатанович. — Щось це на тебе не подібне, Оксю.
— Ви з мамою живете маривами. Нічого не помічаєте. Певен, що навіть одне одного. Колись мене це страшенно дратувало, але тепер уже ні, — Оксентій допив чай і встав з-за столу.
— Ти вже йдеш? — Шатанович зиркнув на сина і перевів погляд на стіну, де висів великий фотопортрет Уляни замолоду. Вона сиділа на дзиґлику спиною до фортепяна і посміхалася щирою безжурною посмішкою. Її темне волосся було рівно підстрижене. Шию прикрашали два разки́ коралів.
— Ні, ще трохи побуду.
— Може, поїдеш разом зі мною в село?
— Не знаю. Я нічого не знаю, тату. І в цьому моя проблема. Але ти це не зрозумієш.
— Ну, так, де там я, який прожив сімдесят три роки на цьому падлючому світі, можу щось зрозуміти, — мовив з образою в голосі Юліян.
— Вибач, але ти справді не зрозумієш. І я безсилий тобі щось пояснити, — Оксентій ходив туди-сюди по кімнаті.
— Ну, що таке ти можеш знати, що не годен зрозуміти я? — Шатанович намагався бути спокійним, але це йому погано вдавалося.
— Тату, ти маєш про мене певне усталене уявлення, яке заслоняє тобі мене реального. Ти дивишся на мене і не бачиш. Дивишся і не бачиш.
— Може, і так, Оксю. Але, клянуся, я дуже би хотів зрозуміти тебе, — тихо відказав Шатанович із щирим жалем у голосі.
— Гадаю, колись зрозумієш, — Оксентій на мить перестав ходити й зупинився. — Втім, не бери до серця. Це абсолютно не має значення.
По тій розмові Юліян Шатанович уже цілком наповажне став думати про те, щоб покинути Київ і переїхати жити в село неподалік Десни, в хату, де народився і виріс його покійний батько Сава Шатанович і в якій уже багато-багато років ніхто не мешкав. Це була його давня мрія, про яку він ніколи нікому не розповідав, вважаючи нездійсненною. Правда, колись дуже давно він натякнув був Уляні, що волів би жити десь на сільському відлюдді, але дружина вибухла таким щирим обуренням, таким нищівним осудом самої думки про це, що він боявся й думати про село, не те, щоб говорити про нього. Тепер же, коли тривав пятий рік великої війни з росіянами, і Київ щораз більше потерпав від майже щоденних обстрілів безпілотниками й ракетами, через що жити в столиці ставало щораз важче, а загроза загинути під бетонними завалами або померти взимі від холоду в неопалювальній квартирі ставала все випуклішою, ця мрія вже не здавалася Юліянові аж такою нездійсненною. Навпаки, переїзд до села тепер бачився йому цілком реалістичним, виправданим і навіть необхідним способом виживання. Але все-таки справжньою причиною Юліянового бажання перебратися на Подесення в батьківську хату була не небезпека загинути, а щось зовсім инше — затаєний поклик його душі (він виник ще у далекому дитинстві і відтоді ніколи не згасав) зупинити все в собі: всі схотінки й пориви, всі надії на щось і страхи чогось, усі незчисленні думки, образи, почуття, все, що позбавляє свідомість ясности, і, отже, цим самим досягти такої внутрішньої тиші, такої безшпетної стотности сприйняття дійсности, яка би дала змогу виразно побачити, що відбувається в ньому і довкруж нього. Таким чином загроза загинути в Києві була для Шатановича не спонукою, а лише приводом, щоб серйозно замислитися над переїздом до села. Втім, Юліян не хотів навіть перед самим собою зізнатися у цій правді — вперто переконував себе, що збирається покидати помешкання в девятиповерховому будинку на Березняках, де прожив майже пятдесят років, винятково зі страху смерти.
Дні йшли. Ставало все холодніше. На початку листопада кинулися перші заморозки. Кальорифери в квартирі ледь гріли. Недавно потрощена безпілотниками і з чималими зусиллями відремонтована теплоелектроцентраль, яка обслуговувала кілька житлових масивів на Лівому березі, серед них і Березняки, сяк-так подавала світло й тепло. Проте Шатанович, який уже не сумнівався, що таки конче треба полишати Київ, з дня на день зволікав з відїздом. Його стримував Оксентій. Йому вкрай не хотілося покидати сина самого у загроженому обстрілами місті, та ще й серед зими, коли дошкулятимуть морози і в квартирах може не бути ні світла, ні води, ні тепла. «Як я почуватимуся там у селі, в теплій хаті, коли Оксьо потерпатиме від холоду в Києві? Та я місця собі не знаходитиму. Не зможу ні спати, ні чимось зайнятися. Тільки й думатиму, що з ним, як він і чи живий узагалі», — роїлося в Юліяновій голові.
Тож треба було якось переконати Оксентія, щоб він згодився перебратися до села. І Юліян щоразу, коли зустрічався з сином, шукав усе нові й нові арґументи, аби схилити його до такого кроку. Однак Оксентій вперто тримався свого: ні, не поїду, та й годі.
Одного дня після ракетної атаки, коли було зруйновано залізничне полотно й електрокомунікації наземної лінії метра між станціями «Чернігівська» та «Лісова, внаслідок чого загинуло четверо людей, Шатанович приїхав до сина, сподіваючись, що йому таки вдасться вмовити його.
— Чув, що було вночі? Ракета поцілила в колію метра десь біля «Чернігівської». Поїзди на червоній гілці не їздять, — Юліян сидів на стільці і дивився на сина, який унурив очі в новтбук.
— Так, читав. Там і загиблі є, — Оксентій не відривав очей від екрана.
— Ти міг би відволіктися від свого компютера й приділити мені хоч хвильку уваги? — насупився Шатанович. — Я ж не просто так прийшов.
Оксентій вимкнув новтбук і різко повернувся до батька.
— Знаю, ти прийшов знову переконувати мене, щоб я їхав до села. Але я не хочу. Що тобі не зрозуміло? Маю я право не хотіти, як гадаєш?
— Маєш, маєш... —Юліян знітився. — Але ж... — він ніяк не міг підібрати правильні слова і безпорадно дивився на сина.
— То просто дай мені спокій. Я нікуди не хочу їхати, — Оксентій сердито блиснув очима, встав з-за стола і пересів на диван, де лежала ціла купа книжок. — Ти читаєш фентезі? — він узяв у руки якусь грубезну книгу. — Це Толкієн.
— Ні, ти ж знаєш, я не любитель фантастики, — буркнув Шатанович. — Але, Оксю, я все-таки хотів би знати, чому ти відмовляєшся їхати? Не вірю, що ти не розумієш всієї загрози, яка зависла над Києвом цієї зими.
— А що, просто не хотіти не можна? — губи Оксентія скривилися якоюсь дивною посмішкою, в якій були змішані і впертість, і злість, і біль.
Юліянові знову, як і тоді тиждень тому на Березняках, здалося, що Оксентій якийсь не такий, як зазвичай. Щось змінилося в ньому, якась з’явилася замрія чи то у поставі, чи то у виразові обличчя, чи то в інтонації голосу. Шатанович мав стеменно таке ж дивне відчуття, як і тоді. Але якщо тоді він не надав цьому значення, то тепер це відчуття було настільки виразне, що не звертати на нього уваги було неможливо. Шатанович уважно глядів на сина, на його очі, міміку, жести, рухи і марно намагався щось зрозуміти. Все в ньому нібито було таке, як і раніше, але разом з тим не таке. «А може, мерекониться мені, може, я собі все це намислив і нічого такого й близько нема?» — думав він.
— Можна, Оксю, можна просто не хотіти. Але я прагну упевнитися, що твоє небажання виїжджати з Києва достатньо виважене, справді випливає із потреб твоєї душі, а не є такою собі фатальною легковажністю.
— Навіщо тобі це? Навіщо тобі вникати в хащі моєї душі? Дай мені самому у всьому розібратися, — Оксентій кинув на батька задерикуватий погляд.
— Я переживаю за тебе. І не можу нічого з цим вдіяти, — сумно відказав Юліян.
— Ото вхалепило мені з татом, — засміявся Оксентій. — Їдь до села сам. Я вже тут якось дам собі раду.
— Дай Боже, дай Боже, — зідхнув Шатанович і звівся на ноги.
Минуло ще кілька днів. Обстріли Києва посилилися. Світло в місті стало зникати частіше, иноді електрики не було по пять-шість годин. На вулицях біля крамниць і установ ревли електоґенератори. Втім, не видно було, щоб кияни панікували. Ніхто нікуди не біг, не квапився, все йшло своїм звичаєм. Здавалося, кожен вірив, що його особисто біда омине. Повідомлення про нові руйнування, нові смерті сприймалися, як належне. Люди, як бачилося, вже звикли жити і в умовах воєнного лихоліття.
Зрозумівши, що Оксентія не переконати, Шатанович поклав перебиратися до села сам без сина. «Бо що можу зробити, коли він не хоче. Таж він дорослий хлопець, має знати, що для нього ліпше. Врешті я за нього жити не буду», — міркував він.
Їхати Юліян заплянував на завтра. Автобус відходив з автовокзалу «Дарниця» дуже рано. Тож треба було підготуватися до відїзду сьогодні ввечері. І він вийшов з дому, щоб купити дещо в дорогу. В одному маґазині придбав ліхтар з акумулятором, у другому ґумові чоботи. Ще йому потрібні були теплі рукавиці, але він ніяк не міг знайти відповідний фасон і врешті подумав, що обійдеться без них. Коли проходив повз пошкоджену церкву, перед входом якої зяяла величезна вирва, побачив Оксентія, який ішов попід руку з ясноволосою жінкою в чорних обтислих штанах. Їй було десь за сороківку. Худа, висока, на зріст майже така, як Оксентій, вона мала гарну фіґуру і виразні живі очі. Привертало також увагу, що вона не фарбувалася. Її губи мали природний колір і не виділялися на тлі блідого лиця.
— О, а ти звідки тут взявся? — здивувався Юліян.
Оксентій, побачивши батька, спочатку зашарівся, а потім, опанувавши себе, мовив:
— Тату, знайомся. Це Єва, вона художниця.
Жінка мовчки простягла руку для привітання.
— Давно знаєте мого сина? — Шатанович потис її руку. Вона була шорстка, з коротко обрізаними нігтями.
— Здається, місяць... Чи більше, га? — Єва посміхнулася, показавши великі здорові зуби, й запитливо зиркнула на Оксентія.
— Півтора місяця, — коротко відказав той з камяним виразом на обличчі.
— Ви десь тут мешкаєте? — Юліян з цікавістю глядів на Єву, намагаючись збагнути, чи далеко зайшли взаємини між сином і цією жінкою.
— Так, у мене тут майстерня... на набережній, — вона вказала на будинки, що громадилися вдалині, і знову посміхнулася.
— Я завтра відїжджаю до села. Ти не передумав? Залишаєшся у Києві? — Шатанович повернув голову до Оксентія.
— Так, залишаюся, — відказав Оксентій.
Але Юліян не поїхав. Відклав поїздку. Тепер він знав причину, чому Оксентій не хоче покидати Київ. Це була Єва. І йому хотілося дещо більше дізнатися про цю загадкову художницю, яка так неждано-негадано з’явилася в житті сина.
Наступного дня вполудне він зателефонував до Оксентія.
— Ти що, нікуди не поїхав? — здивувався той.
— Відклав поїздку на кілька днів.
— Чому?
— Якщо чесно, то мене бентежить ця твоя знайома.
— Єва? — в голосі Оксентія прозвучали невдоволені нотки.
— Ви часто зустрічаєтесь?
— Часто. Майже щодня. Ну і що? — чулося, що Оксентій починає дратуватися.
— А скільки їй років? — Шатанович намагався бути спокійним.
— Яке це має значення?
— Просто цікаво.
— Їй сорок шість, якщо для тебе це так важливо.
— Ого, та вона від тебе на чотирнадцять років старша! — присвиснув Юліян.
— Мене це не бентежить, — пролунала різка відповідь Оксентія.
— Оксю, навіщо тобі стара баба? — Юліян відчував, що його питання безглузде і ні до чого доброго не приведе, але не зміг стримати себе.
— Ти не маєш права вказувати мені, з ким зустрічатися, — Оксентій майже кричав.
— Так, але я як батько принаймні зобовязаний застерегти тебе від фатального кроку, — прохрипів Шатанович.
— Я не потребую твоїх застережень. Не смій вказувати, як мені жити, — розлючено гаркнув Оксентій і на тому звязок перервався.
Юліян спересердя шпурнув смартфон на канапу і сягнистими кроками став ходити по кабінеті. Він ніяк не міг заспокоїтися. Його розпирала злість на себе, що не зумів спокійно порозмовляти з сином й арґументовано пояснити йому свої побоювання, розчовпти всі «за» і «проти» щодо звязку з цією жінкою. «Довів до сварки. Ну, що дали твої дорікання? Оксьо й так все зробить по-своєму. А тепер ще й матиме образу на тебе», — засмучено думав він.
А через два дні Шатанович покинув Київ, не повідомивши про це ні Оксентія, ні навіть Уляну. Він був у сумятті і просто тікав. Тікав бе́збач.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
