27. ТО НАВІЩО ЦЕЙ ДАР? (Статті)

Май Дзя… Цей сучасний китайський письменник (нар.1964р.) не тільки вразив мене своїм дивовижним романом «Дешифрувати», а ще й неабияк здивував. Виявляється, що в Китаї, де й досі править комуністична партія, можуть писатися такого масштабу і глибини твори, і вони не тільки пишуться, а й видаються.

Це стало для мене воістину великим відкриттям. Адже я донедавна думав, що в цій величезній країні з жорстким контролем суспільного життя можливі лише досягнення в науково-технічній сфері, але аж ніяк не в культурній. Але, як бачиться, нічого не стоїть на місці, і сьогоднійшній Китай уже зовсім не та країна, що була колись. Тож ще трохи, і від комунізму в ній залишиться, мабуть, лише фасад. 

Певен, крім Май Дзя, є й инші варті уваги китайські письменники. Втім, саме Май Дзя став першим, хто здобув світове визнання. Це сталося, коли його роман «Дешифрувати» переклали на англійську і в 2014 році видали в Анґлії. Невдовзі твір було включено до знаменитого британського Penguin Randou House, і тут же посипалися численні схвальні рецензії у впливових світових ЗМІ, зосібна, в The Guardian, The New York Times, The Economist й ин.

На сьогодні роман перекладено тридцятьма трьома мовами. У самому Китаї його наклад (видано у 2002 році)  складає понад мільйон примірників. Величезну популярність серед китайських читачів отримали  і всі наступні романи Май Дзя. За роман «Змова» письменник отримав найпрестижнішу літературну  премію Китаю (Мао Двень), а найновіша його книга, збірник есеїв «У круговерті життя» (2019р.) вийшла накладом 1 млн 200 тис примірників.

Українською роман «Дешифрувати» переклала з китайської Надія Кірносова, а   опублікувало в-во «Сафран» у 2019 році. Мушу також зазначити, що дуже цікаве інтервю взяла китаїстка Кірносова у Май Дзя, де він зокрема дає гірку для нас оцінку української літератури і її місця в світовому культурному процесі (ЛітАкцент, 15.06.2020р., http://litakcent.com/2020/06/15/may-dzya-kozhen-pismennik-maye-mitsno-tisnuti-ruku-svoyiy-movi/). Раджу багатьом прочитати і замислитися, чому нашого голосу не чути в світі.

Роман «Дешифрувати» написано дуже легким, виразним стилем. У ньому нема жодного слова, яке би не мало значення, було пустим. Ніякого багатослівя, яке таке характерне для наших прозаїків. Текст читається легко, картини і персонажі ясні, їх наче бачиш наживо. І це перше, що впадає в око, а також безпомильно свідчить – книжка справжня, не імітація. Увага читача ні на змиг ока не слабне аж до самої останньої сторінки. Вражають також штудерно виписані характери героїв, складні, неодномірні, з їхніми зчаста  несподіваними відповідями на життєві виклики… І все це вельми переконливо, викликає довіру, бо автор ретельно розкриває глибинні мотивації кожного вчинку.

Сюжет роману доволі простий. Хлопчик Жон Дзіньджень виявив дивовижні математичні здібності. Його помітив професор Лісевич, польський гебрай, якому вдалося врятуватися від нацистського голокосту і знайти притулок у Китаї. Лісевич залучає Дзіньдженя до групи, яка розробляє штучний інтелект в університеті,  потім намагається відправити хлопця до США, щоб там він здобув глибші знання. Проте все зривається. Китайські спецслужби забирають юнака до себе, повністю ізольовують від родини, і він займається дешифруванням шифрів ворожих країн. У надрах спецслужб Дзіньджень досягає величезних успіхів як дешифрувальник, розкриває один з найскладніших шифрів. Утім, він займається винятково роботою, у нього зовсім нема особистого життя. Все вирішують замісць нього. Навіть дружину призначає йому начальство. Та це лише трохи гнітить Дзіньдженя, вже цілком дорослого чоловіка, який живе роботою і тільки роботою.

І от одного дня якийсь злодюжка в поїзді краде в нього папку з дуже важливими документами, які стосуються справи дешифрування нового надскладного шифру. З цього моменту в Дзіньдженя все йде шкереберть. Мало того, що його звинувачують у службовій недбалості і йому загрожує серйозне покарання, він ще й сам настільки переймається тим, що сталося, що врешті цілковито зїжджає з глузду, стає недієздатним і закінчує життя у лічниці для психічнохворих.

Май Дзя у своєму романі розглядає екзистенційну проблему геніяльної людини. З подиву гідною майстерністю описуючи всі перипетії долі головного героя, він показує, що люди, обдаровані Богом особливими талантами, настільки витончені, настільки їхня енерґія скупчена в певній частині їхнього єства, що стають вкрай вразливими на рівні грубого матеріяльного світу. Якийсь незначний збій, порух, випадок, може їх повністю зруйнувати. І він наче запитує: то що таке геніяльне обдаро́вання? Це благо чи прокляття?

Адже що за життя-буття було в сердешного Жона Дзіньдженя?  Невеселе самотнє дитинство, короткий період сяких-таких радощів, коли потрапив до родини дядька і коли співпрацював з Лісевичом, тоді  насильна розлука з рідними, розрив будь-яких суспільних звязків, повна залежність від вищого керівництва, майже увязнення і праця в секретному корпусі спецслужб, урешті фатальна пропажа папки, відчай, нестерпучий біль, божевілля і лічниця для душевнохворих. Фактично Дзіньджень був позбавлений елементарного, що має кожна проста пересічна людина – звичайного людського щастя.

То навіщо тоді цей дар, коли він нічого, крім горя, не приносить?- зробить висновок кожен удумливий читач.

Ось у цьому і полягає екзистенційний смисл роману Май Дзя. Письменник чітко і однозначно ставить це питання всім змістом свого твору. Ні, відповіди він не дає. Він нічого не стверджує. Просто правдиво описує дійсність. А правда не містить у собі ні «так», ні «ні».

Тож прочитайте цей роман, пані́ й панове, і ви переконаєтеся у слушності моїх слів. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

28. Правда, яка не має кольору

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/28.html

Читати далі...

26. ПАРАДОКС КУРКОВА (Статті)

Недавно змучив два романи Андрія Куркова «Львівська гастроль Джиммі Гендрікса» й «Улюблена пісня космополіта». Колись давно намагався читати «Пікнік на льоду», «Гра у відрізаний палець» й ще щось, не памятаю вже, які надовго відбили в мене охоту цікавитися цим автором.

Але ж популярність у світі, переклади його творів аж на тридцять шість мов, симпатії чатачів у Німеччині, Франції, инших країнах, величезні наклади книжок…!

Тож, гадав собі, треба уважніше приглянутися, може, чогось не розумію, не бачу… Адже минуло багато часу, мені може щось відкритися… Овва, все повторилося – як один, так і другий романи – пустопорожня розважальна писанина, з накрученими сюжетами, невмотивованими фіналами. Нема в цих творах нічого – ні яскравих персонажів, ні тим більше якихось психологічних підходів до проблем людського життя.

Що ж це за дивина така?

Став цікавитися. З’ясувалася одна дивна річ - Курков, яким так захоплюються читачі в багатьох країнах світу і який вельми плодовитий (тільки романів написав понад двадцять!!!) не має  жодної власне літературної нагороди, жодна країна не відзначила його письменницьких заслуг, якщо, ясна річ, не брати до уваги Україну («Золотий письменник України»). Та й захоплених відгуків про його твори від загальновизнаних літературних метрів Европи, США, инших країн щось не чути, ні про фахові статті, монографії, дискусії також, фактично у світі нема якогось більш-менш поважного резонансу на творчість Куркова, який би свідчив про його вагу, принаймні мені нічого такого не вдалося знайти.

Тож чи не парадокс? Маси читачів у світі є, а реакції світової літературної еліти нема.

Чому?

Чи не тому, що якість прози Куркова насправді низька, себто, як за стилем, так і за характером суто розважальна – таке собі легке чтиво, до якого ніхто серйозно не ставиться?

Гадаю, що таки так. А ви як думаєте? 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

27. То навіщо цей дар?

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/27.html

Читати далі...

25. ВІРШІ, ЯКІ НАПИСАНІ В ПРИГЛУШЕНИХ ТОНАХ (Статті)

Що мене неабияк дивує (навіть прикро вражає!!!) в українцях, так це схильність творити идолів. Це якийсь попросту етнопсихічний ґандж, який, вочевидь, породжений нашою нездатністю адекватно сприймати дійсність, позаяк ми світ своєї уяви, думок, емоцій ставимо вище за світ реальний, живий.

Бо що таке идол?

Це уявний образ когось, який ми накладаємо на реальну людину, надаючи цьому образові вигаданих властивостей, сліпо віримо в нього, захоплюємося, обожнюємо. Між  образом і людиною нема нічого спільного. Фактично ми людини не бачимо, лише свій образ. Та ми й не потребуємо бачити. Обожнення виключає бачення.

Типовим идолом є, наприклад, Тарас Шевченко. Всі вважають його геніяльним поетом, схиляються перед ним, та поезія його мало кому сьогодні по-справжньому цікава.

Щось такого шибу (у певних вузьких колах, ясна річ!!!) відбувається зараз і довкола поета Олега Лишеги, вже небіжчика. То тут то там надибую дифірамби на адресу його творчости, лунають схвалення, захоплення, пафосні слова «видатний», «великий», ще трохи і почуємо «геніяльний». Цікаво, що серед відносно багатьох статей, рецензій, «досліджень» про поезію Лишеги я не знайшов жодного рядка, який би виразно свідчив, що автор чи авторка цих відгуків справді щиро захоплювалися його поетичною майстерністю – вся ця писанина якась прісна, мучена, позбавлена живих почуттів. Про певні узагальнення, виділення головного, того що виріжняє вірші Лишеги і підносить їх над иншими, я вже й не говорю.  А це пряма ознака, що «поцінувачі» його творчости не бачать і не розуміють її, а, отже, в дійсності не захоплюються нею.

То навіщо цей самообман?! Чи не чесніше просто зізнатися, що поезія Лишеги не наснажує, не викликає цікавости, аніж дурити себе й инших?! Навіщо творити з цього поета чергового идола?

Я знав Олега Лишегу особисто, часто з ним зустрічався, бесідував, добре знайомий з його світовідчуттям, поглядами, думками, вельми обізнаний з його творами і манерою поетичного письма. Тому можу сказати, що вірші його вельми специфічні, написані в приглушених тонах, не викликають якихось великих емоцій. Втім, він цікавий і ориґінальний поет, який безумовно залишиться в українській літературі.     

Головне ж, чим, на мою думку, притягує і подекуди заворожує поезія Лишеги, це її своєрідна заземленість, тісна припнятість до того, що перед очима, до світу живого, а не світу уяви. У його віршах зовсім нема надто ускладнених метафор, а тим паче абстракцій, слова дуже прості рельєфні й завжди означають те, що означають - конкретні предмети. Кожен вірш – це картинка дійсности, за якою вчувається уважний погляд того, хто її створив. У ній нема чіткої оцінки, фактично нема ні осуду, ні схвалення, вона навіть здається позбавленою почуттів, але разом з тим ця картинка дивує і бентежить стеменно так, як реальна дійсність. 

 

           Собака

 Він лежав у лісі, як валун,

і голову так підвів –

череп, оплутаний павутинкою жилок..

У вітрі звіялась і лягла відмерла шерсть..

З глибокого прілого листя,

як з дитячої купели його погляд благає:

не підходь, дай побути самому..

У щойно розбудженому лісі

гояться задавнені рани..

Потрощені суглоби зростаються..

Мязи набрякають, як дерева..

Пожовклі від морозів очі,

одірвавшись від передніх лап,

знов на обрії бачать великого зайця..

Молода кропиво,- змилуйся над ним, чуєш –

його серце не витримує твоїх скоків..

Ані вашого тягару, перші мурашки,

що так живо видряпуєтесь

на цей ледь нагрітий валун..

Він ще може встати і обтруситись..

Або ж зарости кропивою,

як згусток почорнілого снігу..* 

 

* Вірш узято з американської білінґвованої збірки поезій  Олега Лишеги The selekted poems of Oleh Lysheha.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

26. Парадокс Куркова

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/26.html

Читати далі...

55. САМОТНЯ ЗВІЗДА (Життя вмлівіч)

Ще темно.

Тільки-но сіріє.

Десь далеко

перегукуються півні…

Пахне зівялим листям…

На південному сході

небо вже майже ясне…

Там висить виблискує

самотня звізда.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

56. Чикотні

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/56.html

 

Читати далі...

24. ОДИН З НЕБАГАТЬОХ ЧИТАБЕЛЬНИХ РОМАНІВ КІДРУКА (Статті)

Творча плодовитість, а також активність цього автора в реклямуванні своїх творів вражає. Що не рік, то новий роман, а презентацій з участю його власної персони, чей, у всіх куточках України можна налічити по двадцять, тридцять і більше. І коли він тільки встигає писати, не кажучи вже, щоб обдумувати ідеї та проблеми, які би хотілося матеріялізувати в тексті. Тож чи не тому манера його писання така аж до оскоми багатослівна, адже для лаконічного вислову потрібно більше часу, уваги, зосереджености.

Більшість творів Макса Кідрука, які я читав або намагався читати, зосібна, «Не озирайся і мовчи» (цей роман багато хто дуже хвалить!) мають один дуже поганий ґандж – нестримне нагромадження пустих слів, за якими нема реальности і які нічого не виражають. Так і хочеться кинутися до клявіятури компютера й скорочувати, різати, викидати словесне сміття, перетворюючи цілі абзаци в окремі невеликі речення чи навіть фрази.

На цьому тлі виразно в ліпший бік виділяється його роман «Де нема Бога», який  принаймні можна читати, подекуди навіть з цікавістю. Розповіді про герїв (українську жінку з Рівного, російського пілота, католицького кардинала й инших) написано доволі вправно, поведінка персонажів умотивована, образи й характери досить виразні. Але й тут є переборщення – екскурси в їхнє минуле занадто розтягнуті, переповнені численними деталями, які ніяким чином не служать увипукленню того, ради чого написано роман. Тож, певен, досвідчений читач просто перескакуватиме абзац за абзацом, читаючи такі місця.

Ідея роману, як мені бачиться, полягала в  тому, щоб, зібравши ріжних за характерами та менталітетами людей і помістивши їх між життям та смертю, себто, там, «де нема Бога», подивитися, як кожен з них реаґуватиме, і тим самим розкрити справжню сутність кожного. Тож всі персонажі опинилися в одному літаку, який аварійно приземлився, розпавшись на частини,  на обледенілій вершині гори, в холоді, без води, їжі. Це і є фінальною частиною твору. Мушу сказати, що опис того, що було далі, як поводили себе герої  - чи не найслабше місце в романі, непереконливе, надумане. І не дивно, адже автор особисто нічого такого не пережив, а з людьми, які пережили, певно,   не спілкувався, а якщо й спілкувався, то не пройнявся достатньо глибоко їхніми почуттями. Отже, все взяв винятково з власної уяви, яка за своєю природою мертва і не має жодного стосунку до живої дійсности. А раз так, то ніякого «розкриття сутности кожного» і не відбулося, бо не було для цього реального підґрунтя. Таким чином роман вийшов позбавленним найголовнішого елементу, який визначає високу якість прозового твору – глибокого проникнення в дійсність.

Який же висновок з цього всього?

Вельми простий. Роман Кідрука «Де нема Бога» цілком читабельний, наділений такими важливими ознаками як ясність викладу і виразність персонажів, утім, глибших екзестенційних смислів у ньому нема. А з цього випливає, що можемо з повним правом його вважати якісним твором пригодницько-розважального жанру, але не більше.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

25. Вірші, які написані в приглушених тонах

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/25.html

 

Читати далі...

23. ФЕНОМЕН ВАЛЕРІЯ АНАНЬЄВА (Статті)

Спочатку я поставився дещо насторожено до популярности книжки «Сліди на дорозі» колишнього десантника, учасника війни на Донбасі Валерія Ананьєва. Подумав, ну що такого особливого може написати цей український во́як? Адже вже стільки вийшло непоганих книжок про цю нашу війну з росіянами!

Втім, мою увагу до Ананьєва привернуло не так величезний за українськими мірками наклад його книжки (35 тис, і це ще не кінець!!!), як дивне мовчання літературних інтелектуалів і критиків на цьому тлі – за два з половиною роки з часу публікації маємо дві суто інформативні статті (Ярина Чорногуз, Літакцент, 19.02.2019р; Сергій Сингаївський, «День», 15.10.2020), одну спробу хоч щось утямливе сказати (Роксана Харчук, «Збруч», 18.02.2020р.) і один поблажливо-глузливий відгук (Тетяна Трофименко, «Новинарня», 11.03.2019р.). І це все. (Якщо не рахувати публічної свари Ананьєва в соцмережах з деякими невідь-чого ображеними літераторами і видавцями.) Жодної повноцінної рецензії, жодних сяких-таких забігів розібратися з феноменом популярности твору, зрозуміти, що́ так вабить і зворушує велику кількість часто абсолютно ріжних людей? що́ є у ньому головне, найважливіше, центер, на якому все тримається і ради якого автор узявся писати? які глибинні смисли закладені в цій безумовно непересічній книжці? Себто ніхто досі не спромігся на глибший аналіз твору з виділенням якихось притомних узагальнень.  

Таким чином всі ми стали свідками небувалого досі в Україні явища: з одного боку  український автор, який тішиться нечуваною кількістю прихильників, і то без всякої реклями з боку видавничо-літературних «тусовок», а з другого – безпорадне бекання-мекання  літературних фахівців, та ще й образи від декого з них.

Тож поговорімо про твір, який усе це спричинив, спробуймо розібратися.

За жанром «Сліди на дорозі» - це художньо-автобіографічна повість. Автор написав її спочатку російською, потім, знайшовши перекладача, переклав українською, звірив перекладене, дещо виправив і за власні кошти видав.

Тільки-но почавши читати текст, я зразу відчув його справжність. Це відчуття не сплутаєш ні з чим. Воно має дуже чіткі ознаки – ясність думки, яскравість і кольоритність персонажів, картин, подій… А також вагомість кожного слова, нема жодного пустого, всі вони намертво припняті до дійсности… Слова, фрази, речення природньо, невимушено випливають одне з одного і формують у нашій уяві своєрідну картину життя, живу, незастиглу, й абсолютно непередбачувану у своєму розвиткові. Ніщо у ній не можна поміняти місцями, викинути, полагодити, замінити, не зруйнувавши її в цілому – що́ було, що́ сталося, погане, добре, так і залишиться навічно. Рядок за рядком, абзац за абзацом, сторінка за сторінкою становлять у цій картині єдине нерозривне й постійно рухливе ціле, схоже на плин ріки, яка заворожує, приковує до себе увагу, дивовижним чином, знищуючи твоє «я», твій досвід, робить тебе безпосереднім учасником подій, і ти переживаєш усі біди й радощі героя повісти, наче це стається з тобою. Воістину, так описувати може тільки людина, яка має незашкарублу свідомість  і тому  здатна мужньо дивитися правді ввічі, а, отже, бачити реальність такою, якою вона є, себто людина, для якої світ живий має більшу вагу, ніж світ її уяви. І це свідчить, що автор наділений істинним письменницьким талантом. А раз так, то деякі шерехатості побудови речень, які мають місце у його творі, дуже легко буде виправлено з часом.

У повісті розповідається про простого молодого хлопця з Миколаївської области, про його дитинство в проблемній родині, про конфлікти в школі, про юнацькі захоплення і розчарування, потім про життя  в «учебці» військової частини «Десна» з її огидними звичаями, куди він потрапив, бажаючи стати десантником, про розвіяння романтичних ілюзій про армію, в якій процвітало пияцтво й корупція, потім про війну на Донбасі, де він воював як водій бойової машини, про всі неоднозначні явища на фронті, добрі й погані,  героїчні й ганебні…

У самій канві розповіди нема нічого аж такого особливого. Всі описані Ананьєвом події так чи инакше подибуємо в багатьох инших такого шибу книжках. І якщо би все зводилося просто до стотного відображення конкретних життєвих фактів, то, певен, повість «Сліди на дорозі» так і лишилася би одною з багатьох. Але вся річ у тому, я́к автор зображає дійсність, я́к її відтворює й інтерпретує, які́ робить наголоси і висновки!

Він вельми витриманий й обережний в оцінках,  ні в чому не переборщує, ні не перебільшує, ні не применшує, про описане  неможливо сказати щось абсолютно ствердно, реальність у повісті  ні добра, ні погана, проте  вона хвилює, дивує, не залишає байдужим, иноді обурює, захоплює, викликає то радість, то біль, і невідомо, чого в ній більше. Той, хто прочитав цю книжку, не годен дати втямливої відповіди, яка вона, які тони в ній переважають: ясні чи темні. І тільки вигукне: «Ця книжка правдива, вона, як саме життя, про яке, неможливо сказати ні «так», ні «ні», бо і те, і те буде фальш».

Ще однією дуже значущою особливістю твору Ананьєва, який підносить його над иншими, є авторські розмірковування і висновки про події,  які сталися з головним героєм. Цих відступів багато в книжці і вони відіграють  надзвичайно важливу ролю, бо змушують читача емоційно  ставитися до описуваних фактів саме так, як відчуває їх автор – неоднозначно, нечорнобіло, з постійними сумнівами, чому я роблю так, а не инакше, що відбувається з моєю душею, що є добро, а що зло, де правда, а де олжа́.

Наведу кілька цитат:

«Коли трапляється у житті щось складне чи погане, ми водночас отримуємо новий досвід та знання. Ми набираємося мудрости, наше мислення змінюється, і весь світ також змінюється у наших очах, а те що видавалось колись найважливішим, найзначущішим, згодом утрачає вагу. Люди, до яких ми   тяжіли чи яких поважали, згодом починають дратувати й більше не викликають колишньої  пристрасти чи пошани. Кожен новий життєвий досвід перетворює світ, і ми бачимо його по-иншому» (с.32).

 «Для мене багато що стало змінюватися. Слушніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, з’являлося все більше ґрадацій сірого» (116-117).

«Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки? Що зі мною не так? А може, все так?  Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції – це просто вдавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… Я навіть за домом не сумував. Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрішнім днем. А думки про те, що можу померти, навіть не приходили до голови. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?» (с.244).

«Війна дала мені можливість відчути себе і глибше зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатися й брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або жити з ними не конфліктуючи. Я відчув себе частиною всього» (с.260).

«На війні вся внутрішня гидота хутко проявляється в людині й вилазить назовні, те ж стосується й хороших якостей. Та й узагалі, навіщо ліпити ярлики «добрий» чи «поганий»? Інфантильні люди на війні довго не живуть. Тут має значення істина, а вона невловима. Що це означає? Що думати треба дуже обережно, а то можна убити себе раніше, ніж дожене тебе ворожий снаряд» (с.280.)

«Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість». Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Мені здається, що шукати справедливість – вкрай нерозумне заняття» (с.334).

Який же екзистенційний смисл цієї повісти? І чи є він узагалі?

Так, безумовно є. Це конфлікт людської уяви про дійсність з живою дійсністю. Показати болісний процес зіткнення уявного світу зі світом реальним, і що стається з людиною цієї мити, як вона реаґує на це, як її охоплює сумяття, відчуття падіння всіх основ, і як вона врешті прозріває, оновлюється, починає бачити дійсність такою, якою вона є, як набуває свіжого досвіду, стає мудрою, як розширюються горизонти її свідомости, завдяки спалахам істини, невловимої, неокресленої, без ймення, без меж, вічносущої, це і є той глибший сенс, ради якого Ананьєв написав свою повість. Зображаючи життя свого героя в найрозмаїтіших ситуаціях, в русі, в сумнівах, у перемогах і поразках, в оманах і прозріннях,  показуючи його розвиток як особистости, його щаблі пізнання, його жагу вловити невловиме, авторові вдалося досконало реалізувати свою мету.  

Отже, ясний і виразний стиль письма, бездоганне дотримання в описі правди життя без найменших відхилень у той чи той бік і послідовне спрямування кожної частинки тексту, кожного факту, події, образу й емоційних порухів на розкриття конфлікту  між уявою головного героя  і дійсністю якраз і є тими важелями, які принесли Валерію Ананьєву  визнання такої маси читачів. Адже те, що він описав, притаманне, близьке і зрозуміле кожному, а тому нікого не може залишати байдужим.

Дивно, що наші літературні інтелектуали так і не побачили цього і вперто продовжують іґнорувати феномен Валерія Ананьєва.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

24. Один з цілком читабельних романів Макса Кідрука

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/23.html

 

Читати далі...

54. ТАМ, НА ЧИЄМУСЬ ОБІЙСТІ (Життя вмлівіч)

Похмурий ранок.

На вязі жодного листочка,

голі грушка, сума́х…

Шовчина біліє

на поруділому лузі…

Тихо,

нікого ніде…

З того боку села

на чиємусь обійсті 

вже другий тиждень

                                                виє, не перестає собака.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

55. Самотня звізда

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/54.html

 

Читати далі...

22. НЕВЖЕ ЖОРСТОКІСТЬ НІКОМУ З НАС НЕ ДОПІКАЄ? Про роман Ярослава Мельника "Маша, або постфашизм" (Статті)

Прочитав роман Ярослава Мельника «Маша, або постфашизм». Вражений. І то неаби́як. Після роману «Далекий простір», яким також захоплений, я сподівався чогось схожого. І подібність була. І там, і там фантастика. Але суть… Ні! Такої болючої проблеми, яка мучить людей уже не одне тисячоліття, я ніяк не чекав у цьому творі!!!

Уперше книжку опубліковано литовською у 2013 році. Українською вона вийшла у 2016 році («В-во Старого Лева»). Але це не переклад з литовської. Навпаки, ориґінал було написано українською. Це мені особисто підтвердив і сам автор: «Я пишу українською, а потім роблю литовський варіянт.»

Роман читається легко, стиль письма ясний, чіткий, умах захоплює увагу читача, відтворюючи в його уяві образи персонажів, яскравих, живих, віддзеркалюючи мотиви  їхніх вчинків,  почуттів, переживань. Такими ж виразними, хоч і вельми скупими на барви,  є описи довкілля, скажімо предметів, приміщень, краєвидів. Мова  надзвичайно лаконічна,  не наділена багатою ліпниною відтінків, проте кожне слово на своєму місці, міцно припасоване одне до одного і підпорядковане одній меті – з максимальною стотністю висловити те, ради чого написано роман.  Досконалими також є і діялоги між персонажами. Всі вони природні, виправдані, не мають ані найменшої штучности і блискуче змальовують характери і душевні стани  учасників. І все з мовою було би ідеально, якби подекуди не вкраплялися непростимі росіянізми, суто російські синтаксичні конструкції та вирази (гамно – гімно; ванна кімната – лазничка; соски – пиптики, пипки; привал – посто́янка, спо́чив; озноб – дрижаки́; залиш його у спокої – дай йому спокій; його зуби вибивали чечітку – він видзвонював зубами; закотила істерику – пустилася в гістерику, загістерикувала; ну, пішли – ходімо; трималася за обидві груді – затулила обидвоє грудей тощо.

Розповідь провадиться двома безпосередньо неповязаними між собою бльоками, які чергуються: один показує героїв твору, їхні дії та вчинки, а другий знайомить з історією Райху, країни, де все відбувається, інформуючи про її теперішнє, пояснюючи ідейні засади, якими вона живе, і все це у формі реляцій, публічних виступів знаних діячів, газетних  репортажів тощо. Цікаво, що авторові вдалося цей бльок побудувати так, що він своєю прісною, базованою винятково на раціо мовою доволі органічно доповнює перший бльок, надаючи всьому текстові масштабности. Однак потугою роману, тим рушієм,  що надає йому надзвичайної притягальности, є перший бльок, бо саме в ньому скупчено всі художньо-емоційні засоби впливу на читача.

Події відбуваються в третьому тисячолітті у гігантській державі, що називається Райх. Це так звана постгуманістична (слушніше, постфашистська) цивілізація. Вона виникла внаслідок виродження власне гуманістичної цивілізації, підточеної непогамовними свободами, руйнівною терпимістю і вседозволеністю. Тож на зміну гуманістичним цінностям прийшли цінності тоталітаризму у формі фашизму з його поділом на вищі і нижчі раси. Фашисти переважну більшість людей оголосили «недолюдьми», загнали їх у спеціяльні табори, позбавили можливости хай якогось розвитку і змусили до тяжкої фізичної праці ради процвітання невеликої меншости, яка єдина мала право називатися людьми.

За тисячу років люди, увязнені  в таборах,  поступово деґрадували й перетворилися на людиноподібних істот, які зовнішньо бачилися як люди, а за поведінкою і розумовими здібностями нічим не відріжнялися від худоби – не вміли ні розмовляти, ні раціонально мислити, ходили голі, не милися, справляли нужду під себе. Їх  називали сторами і використовували як звичайну худобу. Стори працювали на фермах, хазяями яких були люди,  а також по всій країні на надважких роботах, повністю замінивши машини і тим самим забезпечуючи екологічно чисте середовище і нормальне функціонування держави. Фактично на їхній праці тримався весь Райх, і люди завдяки цьому могли жити й  насолоджуватися добробутом та благами цивілізованого життям. У суспільстві запанувала злагода, відпала потреба в репресивних органах, бо повага до людини і її потреб закоренилася у свідомості кожного. Ось таким чином і виникла постгуманістична за офіційною термінологією цивілізація, яку непублічно називали постфашистською.   

Позаяк сторів вважали не людьми, а людиноподібною худобою, яка не має ні розуму, ні свідомости, то до них відповідно і ставилися. На фермах вони жили в хлівах, їх годували, водили спаровуватися, продавали, вирішували, що робити з народженими сторенятами – одних відгодовували, потім різали, а м'ясо споживали, других вирощували як майбутню робочу силу. Старих і хворих сторів відправляли на бійні, де їх вбивали, розчленовували і відправляли на мясопереробні комбінати.

Головним героєм роману є Дмитро Огин, який працює  в редакції газети і живе разом з дружиною Ельзою і сином Альбертом в невеликому будинку у сільській місцевості. В них є сім-вісім сторів, які ночують у хліві, а вдень виконують господарчі роботи. Взаємини Дмитра,  його дружини і сина - це дуже впізнавані, типові взаємини пересічної сімї, вони описані настільки психологічно стотно, що читач невідхильно проймається довірою до всього иншого, навіть незвичного, що розповідає автор, і взагалі все у тексті здається на диво  живим, приземленим, реальним, байдуже що насправді роман фантастичний. Таке ж саме просте, засвоєне протягом століть і  пройняте грубою, подекуди безжалісною  правдою ставлення Дмитра та його родини  до сторів – це звичні стосунки людей зі своєю худобою, яку розглядають винятково як тяглову силу або їжу. Взагалі опис усього, що тут стається, надзвичайно натуралістичний, соковитий, зчаста  з шокуючими сценами, що, я певен, не може залишити байдужим навіть найзашкарубліше серце.

Головна інтриґа роману, яка приковує до тексту увагу читача,  в тому, що Дмитра Огина з якогось часу нема, нема та й протинають спалахи дивного співчуття до сторів. Його душа мимоволі відгукується на вияви їхніх часто дуже людських почуттів, зосібна, вдячности, радости, болю, страху... Він не розуміє, що з ним діється, звідки ці його неждані-негадані емоції до безмозких сторів, цієї худоби, яка не має і не може мати розуму, щоб усвідомлювати, що з нею. Намагається боротися з цими набридливими душевними порухами, прогнати «безглузді» сентименти, переконує себе, що стори тупі і не гідні жодного ні співчуття, ні уваги. Адже, мовляв, стори не люди, а людиноподібна худоба. Тим більше, що так вважають усі. Утім, йому ніяк не вдається подолати себе, позбутися «протиприродніх»  ви́щирів свого єства. І ці вищири попри його волю знай виринають у найнесподіваніші моменти.

Ось як описав автор один з них. Це епізод, коли Дмитро поклав  разом з сином Альбертом зарізати старого стора на кличку Кривий, який уже не міг працювати:

«-Тримай його за обидві лапи. Обмиємо, коли буде готовий. Відтягни його від стіни, заки я дістану ножа.

Кривий – сивий, згорблений – слухняно вийшов, тягнучи старечі сухорляві ноги, на середину. Його запалі груди швидко ходили вгору-вниз. Шкіра під лівим пиптиком на грудях здриґалася в шаленому темпі. Ось на це місце я і маю вгородити довгого ножа.  

-Тримай його цупко за кисті, кому сказав!- визвірився чомусь я на сина і вихопив з-за пояса ніж.

І тут Кривий закричав – так несамовито зава́йкав, що у мене самі собою ринули від його голосу сльози. А це що ще таке? Це був крик благання, крик відчаю, крик самого Бога, не знаю. Тільки я завмер із занесеним ножем у руці, загіпнотизований його розширеними від жаху зіницями. «Не вбивай мене!»- промовляли, просто волали ці очі. Я зовсім помутився розумом?

Альберт дивився на мене, нічого не розуміючи.

-Ну, кінчай же з ним!- сказав нарешті,- ти чого?

-Зараз,- мовив я, ковтаючи слину.- Пробач.

І, міцніше обнявши Кривого рукою за зморщену висохлу шию, встромив під пиптик ножа.

Він засіпався в моїх руках (Альберт весь час тримав його за кисті), застогнав, пускаючи піну, і застиг. Його – тепер уже позбавлені свідомости – розплющені очі безглуздо дивилися в небо.

І тут я відчув, як у мені піднімається ридання: горло моє наче стисла чиясь рука.

Ні слова не кажучи, я випустив мертвого стора (він бебехнувся на долівку) і кинувся із загороди.»

Борючись із власним єством, Дмитро що далі, то глибше застановляється над своїми почуттями, уважніше приглядається до сторів, до їхніх внутрішніх поривів, емоцій і врешті в його свідомості з’являються невиразні проблиски, що стори не безмозка худоба, а такі самі люди, як і він. Це врешті приводить до того, що він виявляє суто людську доброту, навіть ніжність до молодої стори на імя Маша. Вона відповідає взаємністю. Так зароджується кохання між Дмитром і Машею.

Тим часом у Райху  виникає Партія консервативних гуманістів, яка бореться за визнання сторів людьми. Дорман, очільник цієї партії організовує в  горах табір, де сторів  виховують, вчать розмовляти, намагаються повернути їм вкрадену людськість. Результати позитивні. Але очільники держави і переважна більшість громадян неабияк стурбовані – надання сторам рівних прав з людьми знищить основу, на якій стоїть Райх, приведе до загибели всієї постфашистської цивілізації, яку соромязливо називають постгуманістичною.  З огляду на це ухвалено створити репресивну структуру Вища контрольна рада Райху. Ця рада (ВКРР) розпочинає переслідувати прихильників визнання сторів за людей по всій державі. Дмитро довідується, що його також збираються арештувати за звязки з ПКГ і разом з Машею тікає в гори, де розташований табір Дормана. Але невдовзі ВКРР добирається і туди. Дмитро і Маша разом з рештою мешканців табору відходять далі в глиб  гір, за якими нібито існує инший світ, де нема сторів, а є лише люди.

Який же головний екзистенційний смисл роману?

Він у проблемі людської жорстокости.* Ярослав Мельник висунув украй болюче питання, яке так чи инакше стосується кожної людини, і то незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Адже всі знають, що таке нерозуміння, безсердечність, жорстокість. Кожен не раз відчув це на собі. І всі наші людські біди, породжені цим, всі ці знущання, тортури, убивства, руйнування, війни з сотнями тисяч загиблих, нескінченні конфлікти між людьми, народами, цілими  державами… Все це наслідок людської жорстокости.

Звідки вона?  Як виникає? Чи можна її позбутися?

Автор, ясна річ, не  дає відповіди, він лише під великим збільшувальним шклом показує сам факт жорстокости. Ніби каже: ось вона, жорстокість! Придивіться до неї, уважно, не відвертайте погляду, бо тільки розглядаючи її, можна зрозуміти, що це таке, яка її природа. І уважний читач дивиться, не відводить очей, і перед ним відкриваються глибини людського єства.

Що ж бачить той уважний читач, стежачи за образами й подіями, описаними в книжці «Маша і постфашизм»?

Насамперед, що людина, яка сліпа, може прозріти, незважаючи що довкола всі залишаються сліпими. Адже Дмитро, який продовж життя не мав співчуття до сторів, неспогадано ним пройнявся.

Що ж сталося? Що заваджало йому раніше? І що знищило цю заваду тепер?

Тож звідки береться розуміння иншого, де криється здатність співчувати? Читаючи роман, ми не можемо не помітити - ті, що не мають співчуття до сторів, усі незмінно обєднані однією рисою – вони  не вважають їх за людей.

Виходить, що достатньо нам упевнити себе, що якась людина не людина, і ми вже готові піддавати її найжахливішим катуванням, і ніякі муки, ніякий біль, ніякий лемент і  благання не викличуть у нас співчуття?  Тоді що є це страшне мертвуще упевнення, яке робить нас жорстокими і через яке ми стаємо сліпі – дивимося і не бачимо? А співчуття, яке здатне продертися крізь усі перешкоди, крізь найтвердіше упевнення, цю загадкову нашу сліпоту? Що є воно?

Прочитайте ще раз і ще раз ті розділи книжки, де відтворено, як відбувалося прозріння Дмитра. І я певен, ви звернете увагу, що упевнення і співчуття мають абсолютно ріжну природу. Перше повязане з думкою, знанням, його можна висловити, а, отже, воно застигле, має межі. А  друге?  Я багато разів прочитував ці дивовижні, повні затаєної правди розділи, але так і не збагнув, що́ є це друге. Воно невловне, вислизуще, не піддається висловленню, воно ні з чим не повязане і повязане водночас зі всім, живе, не має меж. Воно наче не існує, але коли з’являється, то ніщо не годне його зупинити, і наша переконаність (упевнення!) хай там у чому розвіюється як далека імла. Так, ми називаємо його співчуттям, але насправді ми не знаємо, що́ це таке.

Ось що побачить уважний читач!!! Тож будьмо уважні, читаючи й перечитуючи цю книжку. Воістину, вона варта того, щоб читати її. Бо, може, якогось дня перед вами, як спалах, відкриється те, що сховане за словом СПІВЧУТТЯ, і ви розкажете мені про це!!!

Дивовижно, але факт. Я прочитав усі (принаймні всі, які вдалося знайти в інтернеті) чотири рецензії на роман «Маша, або постфашизм», які вийшли в Україні (Ганна Улюра, Літакцент, 05.05.2016; Дмитро Дроздовський, газ. День, 08.07.2016; Віра Агеєва, Укр.служба BBC, 27.10.2016; Карина Сайфутдінова, Укр.служба BBC, 22.11.2016). І не знайшов у них жодного втямливого слова, навіть натяку на якесь узагальнення, не кажучи вже, щоб виділити головне в романі, визначити його глибинний сенс. Нічого. Пусто. Набір пустих фраз, які ні про що не говорять, а в ліпшому разі просто є переказом сюжету. Не сумніваюся, такими рецензіями нікого не наснажиш до читання творів Ярослава Мельника. Бо ж кому цікаві якісь там натуралістичні описи злягань і вбивств людиноподібних істот? Такої літератури, повної жахів і написаної винятково, аби лишень перепудити горопашного читача, хоч гать гати.

Добре, хай. Чотири рецензії? І це все, чого варта «Маша або постфашизм»? А де десятки нових статей, які би мали з’явитися за наступні чотири роки? Де запалисті обговорення проблеми, яка піднята в романі? Що, ця проблема нікого не хвилює? Може вона не важлива? Невже жорстокість нікому не допікає? Чи, може, ми живемо в країні, де всі як стій осліплені упевненням і зовсім утратили здатність бачити, співчувати, співпереживати?  Що з нами діється, га?!

 

* Роздуми автора статті  про жорстокість знайдете за цим покликанням:

http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_72.html

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

23. Феномен Валерія Ананьєва

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/22.html

Читати далі...