Спочатку я поставився дещо насторожено до популярности книжки «Сліди на дорозі» колишнього десантника, учасника війни на Донбасі Валерія Ананьєва. Подумав, ну що такого особливого може написати цей український во́як? Адже вже стільки вийшло непоганих книжок про цю нашу війну з росіянами!
Втім, мою увагу до Ананьєва привернуло не так величезний за українськими мірками наклад його книжки (35 тис, і це ще не кінець!!!), як дивне мовчання літературних інтелектуалів і критиків на цьому тлі – за два з половиною роки з часу публікації маємо дві суто інформативні статті (Ярина Чорногуз, Літакцент, 19.02.2019р; Сергій Сингаївський, «День», 15.10.2020), одну спробу хоч щось утямливе сказати (Роксана Харчук, «Збруч», 18.02.2020р.) і один поблажливо-глузливий відгук (Тетяна Трофименко, «Новинарня», 11.03.2019р.). І це все. (Якщо не рахувати публічної свари Ананьєва в соцмережах з деякими невідь-чого ображеними літераторами і видавцями.) Жодної повноцінної рецензії, жодних сяких-таких забігів розібратися з феноменом популярности твору, зрозуміти, що́ так вабить і зворушує велику кількість часто абсолютно ріжних людей? що́ є у ньому головне, найважливіше, центер, на якому все тримається і ради якого автор узявся писати? які глибинні смисли закладені в цій безумовно непересічній книжці? Себто ніхто досі не спромігся на глибший аналіз твору з виділенням якихось притомних узагальнень.
Таким чином всі ми стали свідками небувалого досі в Україні явища: з одного боку український автор, який тішиться нечуваною кількістю прихильників, і то без всякої реклями з боку видавничо-літературних «тусовок», а з другого – безпорадне бекання-мекання літературних фахівців, та ще й образи від декого з них.
Тож поговорімо про твір, який усе це спричинив, спробуймо розібратися.
За жанром «Сліди на дорозі» - це художньо-автобіографічна повість. Автор написав її спочатку російською, потім, знайшовши перекладача, переклав українською, звірив перекладене, дещо виправив і за власні кошти видав.
Тільки-но почавши читати текст, я зразу відчув його справжність. Це відчуття не сплутаєш ні з чим. Воно має дуже чіткі ознаки – ясність думки, яскравість і кольоритність персонажів, картин, подій… А також вагомість кожного слова, нема жодного пустого, всі вони намертво припняті до дійсности… Слова, фрази, речення природньо, невимушено випливають одне з одного і формують у нашій уяві своєрідну картину життя, живу, незастиглу, й абсолютно непередбачувану у своєму розвиткові. Ніщо у ній не можна поміняти місцями, викинути, полагодити, замінити, не зруйнувавши її в цілому – що́ було, що́ сталося, погане, добре, так і залишиться навічно. Рядок за рядком, абзац за абзацом, сторінка за сторінкою становлять у цій картині єдине нерозривне й постійно рухливе ціле, схоже на плин ріки, яка заворожує, приковує до себе увагу, дивовижним чином, знищуючи твоє «я», твій досвід, робить тебе безпосереднім учасником подій, і ти переживаєш усі біди й радощі героя повісти, наче це стається з тобою. Воістину, так описувати може тільки людина, яка має незашкарублу свідомість і тому здатна мужньо дивитися правді ввічі, а, отже, бачити реальність такою, якою вона є, себто людина, для якої світ живий має більшу вагу, ніж світ її уяви. І це свідчить, що автор наділений істинним письменницьким талантом. А раз так, то деякі шерехатості побудови речень, які мають місце у його творі, дуже легко буде виправлено з часом.
У повісті розповідається про простого молодого хлопця з Миколаївської области, про його дитинство в проблемній родині, про конфлікти в школі, про юнацькі захоплення і розчарування, потім про життя в «учебці» військової частини «Десна» з її огидними звичаями, куди він потрапив, бажаючи стати десантником, про розвіяння романтичних ілюзій про армію, в якій процвітало пияцтво й корупція, потім про війну на Донбасі, де він воював як водій бойової машини, про всі неоднозначні явища на фронті, добрі й погані, героїчні й ганебні…
У самій канві розповіди нема нічого аж такого особливого. Всі описані Ананьєвом події так чи инакше подибуємо в багатьох инших такого шибу книжках. І якщо би все зводилося просто до стотного відображення конкретних життєвих фактів, то, певен, повість «Сліди на дорозі» так і лишилася би одною з багатьох. Але вся річ у тому, я́к автор зображає дійсність, я́к її відтворює й інтерпретує, які́ робить наголоси і висновки!
Він вельми витриманий й обережний в оцінках, ні в чому не переборщує, ні не перебільшує, ні не применшує, про описане неможливо сказати щось абсолютно ствердно, реальність у повісті ні добра, ні погана, проте вона хвилює, дивує, не залишає байдужим, иноді обурює, захоплює, викликає то радість, то біль, і невідомо, чого в ній більше. Той, хто прочитав цю книжку, не годен дати втямливої відповіди, яка вона, які тони в ній переважають: ясні чи темні. І тільки вигукне: «Ця книжка правдива, вона, як саме життя, про яке, неможливо сказати ні «так», ні «ні», бо і те, і те буде фальш».
Ще однією дуже значущою особливістю твору Ананьєва, який підносить його над иншими, є авторські розмірковування і висновки про події, які сталися з головним героєм. Цих відступів багато в книжці і вони відіграють надзвичайно важливу ролю, бо змушують читача емоційно ставитися до описуваних фактів саме так, як відчуває їх автор – неоднозначно, нечорнобіло, з постійними сумнівами, чому я роблю так, а не инакше, що відбувається з моєю душею, що є добро, а що зло, де правда, а де олжа́.
Наведу кілька цитат:
«Коли трапляється у житті щось складне чи погане, ми водночас отримуємо новий досвід та знання. Ми набираємося мудрости, наше мислення змінюється, і весь світ також змінюється у наших очах, а те що видавалось колись найважливішим, найзначущішим, згодом утрачає вагу. Люди, до яких ми тяжіли чи яких поважали, згодом починають дратувати й більше не викликають колишньої пристрасти чи пошани. Кожен новий життєвий досвід перетворює світ, і ми бачимо його по-иншому» (с.32).
«Для мене багато що стало змінюватися. Слушніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, з’являлося все більше ґрадацій сірого» (116-117).
«Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки? Що зі мною не так? А може, все так? Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції – це просто вдавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… Я навіть за домом не сумував. Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрішнім днем. А думки про те, що можу померти, навіть не приходили до голови. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?» (с.244).
«Війна дала мені можливість відчути себе і глибше зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатися й брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або жити з ними не конфліктуючи. Я відчув себе частиною всього» (с.260).
«На війні вся внутрішня гидота хутко проявляється в людині й вилазить назовні, те ж стосується й хороших якостей. Та й узагалі, навіщо ліпити ярлики «добрий» чи «поганий»? Інфантильні люди на війні довго не живуть. Тут має значення істина, а вона невловима. Що це означає? Що думати треба дуже обережно, а то можна убити себе раніше, ніж дожене тебе ворожий снаряд» (с.280.)
«Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість». Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Мені здається, що шукати справедливість – вкрай нерозумне заняття» (с.334).
Який же екзистенційний смисл цієї повісти? І чи є він узагалі?
Так, безумовно є. Це конфлікт людської уяви про дійсність з живою дійсністю. Показати болісний процес зіткнення уявного світу зі світом реальним, і що стається з людиною цієї мити, як вона реаґує на це, як її охоплює сумяття, відчуття падіння всіх основ, і як вона врешті прозріває, оновлюється, починає бачити дійсність такою, якою вона є, як набуває свіжого досвіду, стає мудрою, як розширюються горизонти її свідомости, завдяки спалахам істини, невловимої, неокресленої, без ймення, без меж, вічносущої, це і є той глибший сенс, ради якого Ананьєв написав свою повість. Зображаючи життя свого героя в найрозмаїтіших ситуаціях, в русі, в сумнівах, у перемогах і поразках, в оманах і прозріннях, показуючи його розвиток як особистости, його щаблі пізнання, його жагу вловити невловиме, авторові вдалося досконало реалізувати свою мету.
Отже, ясний і виразний стиль письма, бездоганне дотримання в описі правди життя без найменших відхилень у той чи той бік і послідовне спрямування кожної частинки тексту, кожного факту, події, образу й емоційних порухів на розкриття конфлікту між уявою головного героя і дійсністю якраз і є тими важелями, які принесли Валерію Ананьєву визнання такої маси читачів. Адже те, що він описав, притаманне, близьке і зрозуміле кожному, а тому нікого не може залишати байдужим.
Дивно, що наші літературні інтелектуали так і не побачили цього і вперто продовжують іґнорувати феномен Валерія Ананьєва.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
24. Один з цілком читабельних романів Макса Кідрука
Немає коментарів:
Дописати коментар