середа, 29 квітня 2026 р.

33. ЦЕЙ СВІТ — ЗАГАДКА (Думки)


Тільки й чую довкруж:
слова, слова, слова,
потоки мудрих слів…
Цей світ — загадка для мене,
складається із самих лише
знаків питань.
І відповіди не знаходжу ніде —
ні у відблисках неба в озерці́,
ні у самому небі!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html


Читати далі...

понеділок, 27 квітня 2026 р.

19. ОХ ЦЯ ЛІТЕРАТУРНА ША́ТІЯ-БРАТІЯ (Юліян Шатанович, затвірник)


     «Для чого я пишу ці свої дивакуваті оповідки? Що змушує мене годинами висиджувати за новтбуком й вигадувати нові й нові колізії з життя моїх химерних персонажів? Адже, бачиться, нікому, крім мене, ця писанина не цікава. Жодне видавництво (а я висилав ті оповідки чей у кожне!) за майже пятдесят років не забажало видати мені кни́жки. Кілька журнальних публікацій — ось і весь мій здобуток.
      На що ж я сподіваюся, продовжуючи писати? Що, може, якогось дуже пайдо́вого дня все вмах зміниться? І всі раптом оцінять мою творчість, побачать в оповідках те важливе, що так довго не зауважували? Марні сподівання далебі́. Тим більше з моїм теперішнім відлюдькуватим способом життя.
      А на календарі вже дві тисячі двадцятий. У травні мені минуло шістдесят сім. Скільки там ще лишилося? Із горобячий скік! То навіщо ж я пишу? Для кого, коли ніхто не читатиме, а по моєму сконові все написане одним порухом витруть з новтбука? Отже, найчесніше було би сказати, що я пишу ні для кого і ні для чого, без усякої мети, просто так, знічевя, щоб збавити час.
      Але якщо моя творчість безцільна, якщо вона справді є тим заповітним саморухом, необмеженим жодною метою, стеменно таким, як цвіте у гармонії з природою вишня, вільна, необтяжена нічим, безклопітна, то я також мав би почуватися так само легко, безтурботно, не сподіваючись ні на що, не сумуючи ні за чим. Та ба, я з дня на день плекаю якісь надії, згнічую чимось серце. Тож, виходить, я не вільний, припнятий до певних цілей і тому обмежений у творчому пориві. Хотів би бути вільним, та не можу. І в цьому головна моя закови́ка», — ось такі гадки́ снувалися в голові Юліяна Шатановича. Він сидів у тісній, переповненій книжками кімнатчині, яку йменував кабінетом. Перед ним на бюрку стояв розкритий, проте давно погаслий новтбук, на якому його пальці нещодавно вибивали нову оповідку з робочою назвою «Всохлий тамарикс».
      Задзвонив мобільний телефон.
      — Гальо! — Шатанович узяв мобільник.
     — Радий чути, Юліяне! Ти живий? Де пропадаєш? Чому ніде не показуєшся? Хтось казав, що ти взагалі виїхав з Києва.
    — Хто це? Ніяк не впізнаю за голосом, — запитав Шатанович.
     — Та це ж я, Валерʼян. Невже не згадаєш? Останній раз ми з тобою два роки тому сиділи в кафе на Володимировій горі. Там ще одна поетка була, Настя Пихацька. Памятаєш?
      — А, Загуменний?! — Шатанович, нарешті, доглупав, що телефонує Валерій Загуменний, відомий прозаїк, який пише історичні романи про козацькі часи. «Що йому треба? Явно щось від мене хоче», — майнуло в голові.
    — Ну, нарешті, згадав! — почувся радісний вигук Загуменного в телефоні. — Маю до тебе справу. Треба зустрітися.
    У скорім часі Шатанович із Загуменним сиділи за столиком літньої кавярні неподалік Володимирського собору і пили каву. Густе листя каштанів захищало від пекучого сонця місце, де вони перебували, проте все-одно було жарко. Иноді згори падали зівялі пелюстки каштанового цвіту. Скрізь на столиках та долівці виднілися білі цятки.
     — Я замовлю коньяку, — Загуменний гукнув офіціянта, потім спритно (чи, як сам полюбляв говорити, прикі́бно), навіть з певною ґраційністю з огляду на свої грубезні пальці, добув цигарку із щойно розпечатаної пачки і закурив.
     — То що там в тебе за справа? — запитав Шатанович, тримаючи у руці горнятко з кавою і позираючи на вітрину кавярні, де віддзеркалювалася його голова. «От лихо, я у поспіху забув підстригти бороду. І чого він мене так квапив? Невже не можна було зустрітися завтра?!»
    — Ти, як всім відомо, добре знаєш польську, — Загуменний скинув оком на свого співбесідника, наче вивчаючи його. — То чи не згодився би перекласти одну добірку віршів на польску мову? За певну нематеріяльну мзду, ясна річ.
     Підійшов молоденький офіціянт з двома келихами коньяку на таці. Він поставив келихи на стіл і вже був хотів іти, коли Загуменний гукнув йому:
      — Ще один коньяк, будь ласка!
      — А хто автор? Я його знаю? — запитав Шатанович.
     — Знаєш, Юліяне! Це Настя Пихацька, — відказав той і помахом голови подякував офіціянтові, який приніс ще один келих коньяку.
      — А чого це вона сама не звернеться до мене? Могла би прийти з тобою.
   — А вона і прийде, — на червоному, дещо спухлому обличчі Загуменного з’явилася злодійкувата ґримаса. — За пятнадцять-двадцять хвилин буде. Я просто не хотів тобі зразу казати, боявся, що ти сходу відмовишся.
   — Чого б це, Валер’яне, я мав би отак зразу відмовлятися? — мовив Шатанович з нотками невдоволення у голосі.
     — Ну, розумієш, про тебе тут серед нашого товариства всякі гонять химери, що ти, мовляв, і такий, і сякий, і характер маєш важкий, специфічний. Я, звісно, в це все не вірю. Инакше би не зателефонував тобі.
     — Перекласти я то можу, — замислено проказав Шатанович і, повернувши голову до вітрини, утопив очі у своє відображення. «Моя занадто відро́сла біла борода і такі ж білі вуса та волосся на голові роблять з мене якогось затрушеного старигана. Абсолютно нісенітний, якщо не сказати убогий, вигляд. Неприпустимо у такому образі появлятися між люди. Уявляю, що́ про мене думають і в які суди́ й пере́суди пускаються всі ці мої колишні приятелі й приятельки з письменницької громади. Їм бо тільки й дай покпити над кимось», — снувалося в його голові, і він зовсім забув, що сидить за столиком не сам.
     — Юліяне, про що задумався? — Загуменний торкнув Шатановича за руку.
     — Вибач, Валер’яне, щось зовсім стороннє спливло на ум, — Шатанович хильнув коньяку і, згадавши, про що провадив мову перед тим, сказав:
     — Щоб братися за переклад, мені ці вірші мають хоч трохи сподобатися. Тому, поки не прочитаю їх, доти не можу нічого обіцяти.
      — Ну, про це не переживай. Настя пише суперову поезію. Тобі обовязково припаде до смаку. Не сумніваюся, — Загуменний схопив свій келих з коньяком і хвацько випив усе до дна. — Я знав, що ти не відмовиш, — додав він і поклав келих на стіл.
      — А що це за нематеріяльна мзда, про яку ти говорив? — Шатанович з певною недовірою в очах зиркнув на співрозмовника.
      — Я замовлю за тебе слово у видавництві «Парабула». Маю вельми дружні стосунки з головним редактором Василем Форналем. Тож посприяю, щоб він видав тобі книжку.
    — Справді! Зробиш це?! — вигукнув Шатанович схвильовано і на секунду-дві навіть привстав із стільця. — Тоді я хай там що, а таки мушу перекласти її вірші.
    І цієї мити з’явилася Настя Пихацька. Вона була в легенькій батистовій сукенці без рукавів, яка звільна облягала її фіґуру, в міру опо́листу і доволі зграбну. Вираз її лиця був, на диво, приязний. Це зразу впало в очі Шатановичу. «Тоді в кафе на Володимировій горі Настя, навпаки, поводилася з якоюсь холодною відстороненістю», — згадав він.
     — А от і я! Рада тебе бачити, Юліяне. Сподіваюся, Валер’ян уже розповів про моє прохання? — вузенькі, густо наквацяні сліпучою бака́новою помадою губки Пихацької розійшлися у широку милу посмішку.
    — Так, Насте, — Шатанович знітився, бо Пихацька дивилася на нього, наче пожирала очима. — Я готовий перекладати. Хотів би тільки... — він затнувся і ніяк не міг продовжити.
      — ...почитати мої вірші, так? — випалила Пихацька. — Це мій коньяк? — вона повернула голову до Загуменного.
     — Авжеж, Настуню, де ж би я про тебе забув, — кинув через верхню губу Загуменний, який недбало розвалився на стільці і курив цигарку, випускаючи величезні клуби диму.
     Пихацька ли́кнула раз-другий коньяку і поклала келих. Її бліде обличчя злегка зарумянилося.
     — Прочитаю кілька віршів, — мовила вона і, вся розпромінена, звівши голову трохи догори, виразно, з павзами й акцентами у відповідних місцях продеклямувала:
           ... 
          Коли ти наді мною, —
          шаленіє моя сейсмічна зона:
          все дошкульніші підземні поштовхи
          спричиняють коливання всесвіту...
          Підземний вибух!
          Плоть — зашморг на нім!
           ... 
          Лечу тротуаром
          невикохана тобою
          зла і щаслива...
          Чую,
          як цілуються мої ноги
          і скресає моє лоно
          памяттю твого язика...
          О, не приведи, Господи
          зустрітися тобі знов
          на моєму шляху!
          ... 
          Ти боїшся мене втратити...
          Хіба я парасолька,
          яку мусиш тримати в руках?
          Я — твоя шкіра.
          А шкіру здатна скинути хіба що змія.
          А ще...
          могила.1

      — Дуже жіночі вірші. І досить щирі, — процідив крізь зуби Шатанович. — Гадаю, що перекладати буде не важко.
       — Не мав найменшого сумніву, що тобі сподобається, — вдоволено вигукнув Загуменний. — Настуня поетка від Бога. Ти прихопила з собою ту свою книжку? — Він запитливо глянув на Пихацьку.
      — На жаль, не взяла. Я не була певна, що Юліянові до смаку така відверта еротика, — вона лукаво свінула очима на Шатановича і знову повернула голову до Загуменного.
      Шатановича наче щось обпекло — в очах Пихацької він виразно відчув якусь нечисту цікавість до себе. «Тоді два роки тому вона дивилася на мене і впритул не бачила, а тепер, коли треба перекласти її вірші, я став раптом вельми цінний для неї», — сяйнуло в його голові.
      — Не біда, Насте, можна зараз же підїхати до тебе і взяти книжку, — мовив Загуменний. — То що, підїдемо? — він глянув на Шатановича.
      — Я викличу таксі, — докинула Пихацька.
      — Добре, я не проти, — Шатанович звівся на ноги.
    Пихацька мешкала на Лівому березі в однокімнатній квартирі незугарної, без бальконів девятиповерхівки навпроти ринку «Юність». У помешканні був страшенний безлад, речі, здебільша одяг, жужмом лежали і на стільцях, і на столі, і на ліжку, і навіть у кутках на підлозі, хоча у покої стояли дві місткі шафи та ще був у коридорі чималий комод. Поетка жила сама і, як розповідали, тричі нещасливо виходила заміж, але дітей не мала від жодного чоловіка. Їй було десь під пятдесятку. Втім, вона, незважаючи на виразні ознаки старіння, скажімо, зморшки на обличчі, особливо біля очей та губ, все ще зовні справляла досить ефектне враження.
    — Заходьте, — Пихацька впустила гостей до помешкання. — У мене трохи неприбрано. Ніяк не доходять руки привести все до ладу.
    — Та чого вже там, Насте, соромитися? Зізнайся Юліянові чесно, що це в тебе такий стиль життя. Адже відколи ти сім років тому придбала цю квартиру, тут ніколи не було порядку, — засміявся Загуменний і сів на ліжко, перед тим відсунувши вбік купу нічних сорочок та спідньої жіночої білизни.
     — А от побачиш, якогось дня тут все буде прибрано, присягаюся, — Пихацька недобрим оком зиркнула на Загуменного.
     — Ну, й де та твоя збірка віршів? — Шатанович стояв біля книжних полиць, торкаючись пальцями тилій книг, але жодної не виймаючи.
     — Зараз принесу. Але спочатку організую вам невеличкий частунок, — Пихацька змовницьки підморгнула і пішла на кухню.
     Невдовзі вона принесла великий ста́вець з горою накла́данців, частина з яких була з ковбасою, а частина з твердим сиром. Потім дістала з розмальованої білими нарцизами тумби коло вікна фляшку руму «Bacardi» і три келишки. Все це розмістила на столі. А коли всі троє посідали і випили по першому келишку, вона принесла книжку зі своїми віршами і мовила:
      — Я хочу ще прочитати кілька поезій. Не заперечуєте?
     Шатанович схвально кивнув головою. Після випитого руму він почував себе, на диво, охвітно, і був готовий слухати Настине деклямо́вання скільки завгодно довго. Але Загуменний раптом замахав руками і зірвався з місця, вайкаючи.
      — О, Господи, я зовсім забув, що маю сьогодні важливу зустріч.
    — Що, невже не можна скасувати? Подзвони, скажи, що не можеш прийти, — мовила до нього Пихацька, але, як здалося Шатановичу, не вельми наполегливо.
    — Ні, ні, ні, — відкаскувався Загуменний і рушив до виходу.
   Пихацька пішла вслід і в коридорі кілька секунд перешіптувалася з ним. Потім почулося, як відчинилися і зачинилися двері, і вона повернулася до кімнати.
     — Нічого, ми обійдемося і без нього, чи не так? — вона грайливо штурхнула Шатановича в плече.
    — Не знаю, але мені якось незручно, що ми... — почав був Шатанович і затнувся, не договоривши.
    — Облиш, Юліяне, — засміялася Пихацька. — Я не полюю за чоловіками під сімдесят років, та ще й жонатими. — Її веселило його збентеження. «От бовдур, налякався, що може втратити цноту. Та ти, голубе, вже не відмиєшся й нікому не докажеш, що нічого не було між нами, раз побував тут зі мною наодинці», — вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.
     — Я б дуже не хотів, щоб довідалася Уляна, — голос Шатановича тремтів.
     — Ну, що ти переживаєш? У мене, сподіваюся, вистачить клепки, щоб тримати язика на зашморзі — в її очах заграли бісики. — Ліпше випиймо ще по одній.
    Шатанович мовчав. Почувався так, наче його волю паралізовано. Тільки й міг, що безрадно дивитися на Пихацьку й бездумно спостерігати за нею. А вона наповнила румом два келишки і один простягла йому.
      — Ну, будьмо, — крикнула голосно і душком випила.
      Шатанович випив свій рум через силу. Поклав келишок на стіл. Дивився на Пихацьку, не відриваючи погляду, як загіпнотизований. Без думок. Наче загубив сам себе. Перед ним була ця жінка з розпашілим лицем, були її очі, які горіли несамовитим блиском, був цей стіл, ця фляшка з залишками руму, ці келишки, ці шафи, ця кімната, а його самого не було. Він також бачив свої руки, ноги, чув, як пульсує кров у скронях, як хміль просочується у всі найдальші засторонки його мозку, але все це був не він, а хтось инший, чужий. Його ж самого не було ніде. «Де ж тоді я? Може, мене, того, що все це бачить і відчуває, нема й ніколи й не було? Може, я примарився собі?» — ця думка виникла, повільно проплила в його свідомості і щезла безслідно. Він вдивлявся і нічого більше не бачив. Там на тому місці, де пробігла думка, була порожнеча. Все инше існувало: жінка, її очі, стіл, фляшка, келишки, шафи, кімната, його власне тіло... Там же, де все це відображалося, осідаючи в памяті, не було нічого.
      — Скажи, Юліяне, яка я з себе? Чи гарна? — запитала Пихацька. Вона була вже добряче підпила, весь час шкірила зуби і раз за разом голосно сміялася.
      — Так, ти гарна, — відказав Шатанович, наче у напівсні.
    — Глянь-но, які маю зличні перса, — Пихацька непевними, дещо нервоми рухами зняла з себе через голову сукенку, потім розщіпила блідо-блакитний станик з тоненької камки́, і з-під нього виринули дві невеликі білі півкулі з рожевими пиптиками. — Подобаються?
      — Так, — майже пошепки відказав Шатанович.
      Вона стояла майже гола. На ній були вузенькі бла́нжеві пантальонці, а на ногах босоніжки з лискучими срібними застібками.
    — А як мої рівненькі, з плавкими лініями і такими звабними згинами ніжки, мій мякий доладний животик, що так прагне пестощів, а ще той мій заласний пагорок у міжніжжі, що нахабно випинається крізь тоненький нансу́к пантальонців? Як тобі це все? — запитала Пихацька.
      Шатанович глядів на неї і мовчав. Він хотів відповісти, сказати, що це все гарне, знадливе, повне розкошів. Але язик не слухався його, він наче був чимось окремим, незалежним від його волі.
      — Ти хотів би торкнутися, попестити якісь мої солоденькі місцинки?
     — Ні, Насте, — відсторонено, безбарвним тоном мовили вуста Шатановича, над якими він не мав влади, — я не можу торкатися тебе, бо мене нема.
     — Як прикро, Юліяне, що ти прийшов сюди, а твоя душа залишилася десь там й блукає вулицями Києва, — сумно проказала Пихацька, застібаючи станик й одягаючи сукенку.
     — Я не знаю, чому так сталося, Насте. Це не від мене залежить.
     — Ось на, візьми мої вірші, — вона простягла книжку. — Ти перекладеш їх на польську, як обіцяв?
    — Так, перекладу, — Шатанович узяв книжку і наче в тумані вийшов з помешкання.
      За місяць він переклав на польську всі вірші Пихацької і віддав переклад Загуменному.
      — Тепер справа за тобою, Валер’яне. Ти говорив з Василем Форналем про видання моїх оповідок?
     — Ще ні, але ти не хвилюйся, я обовязково поговорю з ним. І не сумнівайся, «Парабула» неодмінно надрукує твої оповідки.
      Але минуло літо, потім осінь, настала зима, а Загуменний тільки й робив, що годував Шатановича обіцянками. Врешті, по новому році десь укінці січня чи на початку лютого Шатанович зателефонував у видавництво «Парабула». Редактор Форналь підняв слухавку.
      — Це Шатанович. Добрий день, пане Василю. Як там з моїми оповідками. Загуменний обіцяв, що «Парабула» візьме їх до друку.
      — Хто, Загуменний, це базікало несусвітнє?! — вигукнув здивовано Форналь, — А хто він такий, щоб мені щось указувати чи радити? Та я його й знати не хочу. Він щось там на пяні очі верзякав про вашу, пане Юліяне, книжку, але я його зразу відшив, сказав, що хай покладе на бочку три тисячі доларів і тоді поговоримо.
    До Шатановича після цієї телефонної розмови з Форналем, врешті, дійшло, що Загуменний з Пихацькою просто ошукали його. Втім, не захотів здіймати бучі, не став вимагати заборони на публікацію свого перекладу. «Навіщо мені скандал? Ще, чого доброго, Уляна довідається, що я був у тої шльондри вдома. Хай це стане мені наукою. Бо за все треба платити. І за легковажність також. Але все-таки, які нікчемні людці в цій літературній ша́тії-братії! Не хочу більше нікого знати! Хай пропадуть пропадом.» 
 
1 Вірші взято із книжки Антонія Цвіт «Гріховна таїна» Хрещатик, Київ, 1998 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

20. Наче востаннє

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/20.html


Читати далі...

понеділок, 20 квітня 2026 р.

18. БІЛИЙ ЦВІТ ТЕРНУ (Юліян Шатанович, затвірник)


       Справжнє тепло прийшло до Києва з початком травня. Всюди цвіли вишні, червоніли тюльпани, біліли нарцизи. В тому напівдикому місці на набережній Дніпра, де зараз сидів на лавці Шатанович, весь схил вкривали густі зарості терну, який також цвів. Його сліпуча білина була така потужна, всепоглинуща, так нездоланно манила до себе, що Шатанович уже понад годину дивився у той бік і ніяк не міг устати з лавки, щоб іти кудись далі. Його поривало кинутися в ту сніжно-білу тернову хмару і щезнути в ній, умах позбутися всіх своїх тривог та гризот, які мордували його серце. «Не досить того, що маю клопоти з сином, який ніяк не знайде собі місця під цим сонцем, з’явилася ще й ця нещасна Нора — плід мого давнього гріха. І нема мені з тим усім рятунку», — думав він, звертаючи погляд то на темні води Дніпра, який ні на мить не припиняв свого повільного плину, байдужого до всього навкруги, то знову зосереджував увагу на непроникній білині тернового цвіту, який кликав до себе, облудно обіцяючи звільнення від усіх страждань.
      Пять днів тому Шатанович відвідав Оксентія в його квартирі неподалік Дарницької площі. По цих відвідинах Шатановича досі не покидало гнітюче почуття, що син у глибині душі осуджує його, вважає чуттєво знебу́лим, нездатним відчути печалі й радощі сина, а тому не вартий, щоб ділитися з ним своїми переживаннями. «Якби ж то Оксьо знав, як я сам звинувачую себе, як таврую і за що! І як мене болять усі його гіркоти! Але я ніколи, ніколи, ніколи не скажу йому про це».
     А ще раніше, на початку квітня, коли було доволі холодно, а вночі стовпчик термометра опускався навіть до трьох-пяти градусів морозу, Шатанович вчергове побував на Троєщині у Галі Бурлюк і відвідав Нору. Відколи два роки тому несподівано відкрилося, що в нього є донька-каліка, він нема, нема, та й приходив її побачити. Не часто. Бувало, що не з’являвся і місяць, і два. Але потім обовязково приходив. І щоразу його мучило гірке почуття вини, воно просто зїдало його зсередини, паралізувало його волю, бувало, що він навіть втрачав дар мови і не годен був вичавити з себе кілька звичайних слів, щоб привітатися з Галею, коли та відчиняла двері — стояв мовчки на порозі і глядів на неї глибоким, повним розпачу поглядом.
   — Заходь, чого став, як мара? — говорила Галя, впускаючи його до помешкання.
     Він переступав поріг і зупинявся в коридорі, нерішучий, боячись ступити зайвий крок.
     — Ти хоч би попередив, що збираєшся прийти. Невже так важко подзвонити? З’являєшся знагла, як грім з ясного неба! — хмурила вона брови, вішаючи його куртку на вішак.
     — Я не можу попереджати, — відказував Шатанович впалим голосом.
      — Чому?
    — Бо я ніколи стеменно не знаю, чи прийду, — він дивився на Галю очима, повними скорботи.
     — Ти божевільний, Юліяне, — зойкала вона, хапаючись за голову.
     — Щоб ти знала, я вже не раз бував під підїздом твого будинку і вертався.
     — Божевільний, божевільний, — бурмотіла Галя, злегка підштовхуючи його, щоб ішов до вітальні.
     І він щоразу невпевнено, наче був тут уперше, ступав ногами по деревяній фарбованій підлозі коридору і входив до великого просторого покою, вкритого килимом.
     Утім, найважче було з Уляною. Вона довго не могла змиритися, коли довідалася, що в мужа два десятки років тому була коханка і що він від неї має доньку-каліку.
     — Виявляється, коли я була вагітна, й мав народитися Оксьо, ти крутив з тою Галею! І як я тепер взагалі можу тобі вірити? — плакала вона.
    — Прости, Улясю! Гріх на мені неспокутуваний, — зі щирим каяттям у голосі говорив Шатанович, ніжно беручи дружину за руку.
     — І ти хочеш бачитися зі своєю Норою? Так? А про мене ти подумав? Як я себе почуватиму, знаючи, що там твоя колишня коханка?
    — Я не буду в них довго, — щиросердо вигукував Шатанович, не відпускаючи руки дружини.
     — І все-таки, Юльку, я не маю певности, що ти знову не зрадиш мене.
    — Заклинаюся, навіть пальцем не торкнуся Галі, — запалисто вигукував Шатанович. — Як посмію, коли поряд ця нещасна дівчинка?
     — Але ж тоді, два роки тому, коли ти, як кажеш, випадково зустрів свою коханку і поїхав до неї, між вами таки щось знову було?! — прискала йому в очі Уляна. — І не кажи, що ні, — вона вивільнила свою руку.
     — Що це тебе так мучить? — Шатанович з докором дивився на дружину. — Нічого між нами не було, принаймні доти, поки я не взнав про Нору.
     — А до того?
     — Не доскіпуйся до дрібниць, — Шатанович відвернувся.
     — Можеш не говорити. Але я знаю.
    — Улясю, я не маю і не можу мати з Галею жодних стосунків. Присягаюся. І це істинна правда. Але благаю тебе — не забороняй мені бачитися з Норою.
     Уляна врешті згодилася, щоб муж коли-не-коли відвідував доньку, але вимагала, щоб завжди говорив, коли збиратиметься йти до неї.
     — Як твоя жінка, я маю на це право, — казала вона.
   — Добре, добре, — кивав головою Шатанович, хоча прекрасно усвідомлював, що ніколи не зможе виконати цієї обіцянки — відвідини Нори були для нього такою душевною мукою, увергали його в таке внутрішнє сумяття, що де там памятати про дане дружині слово. Всі його сили забирало одне тільки це — сісти на автобус, доїхати на Троєщину і потім ще додибуляти до Галиного будинку. На все инше в нього вже не вистачало снаги, тим більше що він ніколи не знав напевне, здійснить свій замір чи ні.
     Стеменно так сталося і того останнього разу, коли Шатанович бачився з Норою. Він нічого не сказав дружині, що поїде до неї, не сказав, бо не збирався їхати. Але невідь-чому поїхав. Сів на автобус саме в тому напрямку. Не замислюючись, не звертаючи уваги на табличку. Якось наче мимоволі. Отямився, коли вже був на Троєщині. Висів з автобуса. Став роззиратися і лиш тоді зрозумів, де він. Утім, до будинку Галі Бурлюк не спішив, брів відлеглими вулицями, роблячи величезні кола. Здавалося, все в ньому опиралося, не хотіло тієї зустрічи, але він все одно йшов і йшов. Врешті опинився під шістнадцятиповерховою огва́рою, де на шістнадцятому поверсі мешкала Галя з Норою. Стояв, переступав з ноги на ногу, коли-не-коли зиркав угору, але не зважувався підійти до підїзду. Минула, чей, ціла година, коли Шатанович тремтливою рукою таки набрав код домофону. У великих металевих дверях підїзду клацнуло, і вони відчинилися. Він ступив усередину. В коридорі з ліфта вийшла молода жінка в обтислих, декорованих кольоровими блискітками штанах, з довгою тоненькою цигаркою в роті і маленьким рудим собачам в руках, яке пестливо притискала до грудей.
     — Привіт, — зано́систо посміхнулася вона, глипнувши на незнайомця, і потьопала до виходу.
    Шатанович хотів був відповісти на вітання, але поки зібрався на дусі, жінка вже зникла за дверима.
      Вийшовши з ліфта на шістнадцятому поверсі, Шатанович довго стояв перед дверима Галиної квартири, утокмивши очі в кнопку електродзвоника. Потім коротко подзвонив. Раз, другий раз. Ніхто не відчиняв. Зсередини не чулося жодного звуку. Він і далі стояв, не рухався. Всі думки в голові завмерли, не виникало жодного образу, картини, спогаду. Перед ним стриміли лише двері. А в його нутрі було лише одне почуття — очікування. Чого саме? Він не знав, бо здатність думати несподівано покинула його.
     Коли двері відчинилися, Шатанович навіть не ворухнувся.
     — О, так і знала, що це ти! І як завжди, не попередив! — якимсь хрипким ображеним голосом вигукнула Галя Бурлюк. Вона стояла на порозі у вицвілому, розпоротому збоку на шві, сатиновому платті, боса. На потрісканих нігтях пальців її ніг поблискували залишки вермильонового лаку. Її сиве скуйовджене волосся на голові стирчало недоладними віхтями. Лице було бліде спухле, а блакитні очі якісь неживі, погаслі. Від неї тхнуло алькогольним перегаром, гострим мускусним дезодорантом і потом.
    — Я до останньої хвилини не знав, чи прийду, — промиркав Шатанович, переступив через поріг і зупинився. — Абрикоси там внизу так буйно цвітуть, що... — він замовк, не договоривши.
    — До чого тут абрикоси? — раптом зі злістю свінула очима Галя. — Я тебе скільки просила? Подзвони, що приїдеш! А тобі й невзамітку!
     Шатанович намагався щось сказати, але не міг підібрати потрібного слова. І тільки виряченими очима, безпорадно глядів на колишню коханку.
     — А в мене від учора гості, щоб ти знав, — буркнула Галя. Вона була без станика і весь час тримала руку на грудях, бо вгорі на її платті були відірвані ґудзики, і великі перса весь час вивалювалися назовні.
      У великій кімнаті-вітальні, де колись понад двадцять років тому Шатанович збавляв з Галею чимало часу, смерділо тютюновим димом і був страшний розгардіяш — на килимі валялися сині колготи, біла плетена кофта з великими перлямутровими ґудзиками, кинута жужмом, ще якийсь жіночий одяг, чорні замшеві туфлі з плямами від цигаркового попелу, десяток барвистих журналів, помаранчеві шкірки, порожні фляшки з-під пива, розчавлена пачка з цигарками, розсипана купка старих чорнобілих світлин, а побіч низенького столика, на якому пишніла довгошия фляшка з вином, поблискували повна недокурків попільничка, кришталеві келихи, тарілки з залишками їжі, оглушливо хропіла, лежачи на боці, товстелезна баба з фарбованим під колір веселки, коротенько підстриженим волоссям. Вона мала на собі шовкову блюзку і була без спідниці. Її голі масивні ноги, напрочуд білі і густо вкриті темними волосками, часом подриґувалися.
      — Хто це? — ледь чутно процідив Шатанович.
    — Таня, сусідка з поверху нижче, — відказала Галя, прибираючи з підлоги фляшку, об яку щойно спіткнулася і заледве не гепнулася на підлогу. — Вчора ми влаштували собі невеличкий частунок на честь її уродин. Може, випєш? Це «Мартіні», італійське, — вона вказала на столик, де стояла фляшка.
     — Ти би відчинила вікно. Тут страшенно важкий спертий дух, — мовив Шатанович, який стояв посеред кімнати, гидливо скрививши вуста.
      — Зараз, — Галя, злегка похитуючись, підійшла до вікна і відчинила кватирку. — То що, вино будеш?
     — Потім. Я не для цього прийшов, — похмуро відказав Шатанович і рушив до Нориної кімнати.
     Дівчина сиділа на ліжку, забившись в куток, де на стіні над її головою висів мініятюрний образок Матери Божої. Довкола було розкидано повно дитячих книжечок з кольоровими ілюстраціями, якими ця двадцяти чотирирічна розумово відстала дитина досі бавилася. У скоцюрблених руках вона тримала паяца, якого два роки тому подарував Шатанович. «Не розлучається з ним ні вдень, ні вночі», — йому сплили на ум слова Галі, які та сказала йому під час однієї телефонної розмови. «Бідне дитя», — подумав.
     А тим часом Нора дивилася на нього захололим, дещо зляканим поглядом і була вся знерухоміла — жодна риска на її лиці не відгукнулася на його появу. Її ясні, як чисте небо, блакитні очі зорили на Шатановича і, здавалося, нічого не бачили.
      — Норо, це я, твій непутящий тато, — мовив Шатанович, відчуваючи, як важко йому вимовляти слова. Вони наче застрягали в горлі. — Як ти?
     Дівчина гляділа на нього і залишалася нерухома. Її покорчені руки, як привиділося Шатановичу, лише сильніше стисли паяца.
     — Оце прийшов провідати тебе. Вибач, дорогенька, що так рідко приходжу, — він підійшов ближче до ліжка.
     У якийсь змиг щось змінилося чи то пак промайнуло на її обличчі. Але це була омана — просто до кімнати сяйнув сонячний промінчик.
     — Якби ж ти знала, як щемить моє серце!
    І тут Нора ледь-ледь розтулила вуста, наче хотіла щось сказати, але не змогла. Втім, з її рота, якщо би добре прислухатися, то можна було би почути щось схоже на здавлене скимління.
     — Я знаю, дівчинко моя, знаю, що сумно тобі на цім світі. Це́ ти хотіла сказати?
     Шатанович мовчав, унуривши очі в доньку. Потім перевів погляд на вікно, де в небі між хмарами нема, нема та й пробивалося сонце. Коли знову повернув голову до Нори, то раптом побачив, що з її очей рясно течуть сльози. Дівчина плакала. Тихо, беззвучно. Затисши свій біль у собі.
     — Що з тобою? — скрикнув Шатанович, відчувши, як щось гостре й пекуче пронизало його нутро. — Я щось зробив не так? Може, покликати маму?
   Нора вся стрепенулася і, захлинаючись плачем, заметляла головою. Час від часу вона щось белькотіла нерозбірливе.
   — Добре, я зрозумів, нікого не треба кликати, — Шатанович сів на ліжко.
   Дівчина продовжувала плакати. Щораз голосніше. Небавом її плач перейшов у спазматичне ридання, повне гіркоти й безнадії. Шатанович не знав, що чинити. Був у відчаї. Хотів устати й кликати Галю. Але ноги не слухалися його. І він залишався на місці. Безрадний, нездатний ні на що. Почуття безсилля душило його. Він задихався. Ще трохи і станеться щось жахливе. І раптом усе змінилося. Його руки самі собою простяглися до Нори, і нещасна донька опинилася в його обіймах. Притулившись до нього і не випускаючи з рук паяца, вона все ще схлипувала, але що далі, то тихше. Він тримав її в обіймах і щось говорив, говорив, не тямлячи що. Врешті дівчина перестала схлипувати, заспокоїлася і невдовзі заснула в нього на грудях. Шатанович обережно поклав її на ліжко, накрив ковдрою і навшпиньки вийшов з кімнати.
       Галя і її сусідка Таня сиділи на подушняках біля столика і, тримаючи в руках келихи з вином, розглядали чорнобілі світлини. Таня все ще була без спідниці. З запаленою цигаркою в руці вона щось жваво оповідала Галі, водячи пальцем по одній зі світлин. На підлозі збоку коло них стояв величезний фаянсовий таріль з помаранчами, деякі з яких були очищені від шкірки й поділені на часточки. В кімнаті пахло помаранчами і тютюновим димом.
     — Добрий день, — з відстороненим виразом на обличчі мовив Шатанович, кивнуши Тані.
     — О, ти вже, Юліяне?! Як там Нора? Все гаразд? Приєднуйся до нас, — гукнула Галя. — Зараз наллю тобі вина.
     — Ні, мені треба йти, — холодно відказав Шатанович. — Ти зовсім забула про доньку.
     — Що, навіть не посидите з дамами хвильку-дві? — Таня задерикувато стрілила очима на Шатановича й посміхнулася, сяйнувши ідеально білими, певно, вставними зубами.
      — Ні, — повторив Шатанович і рушив до виходу.
    — Не зважай на нього, Таню. Юліяна не переконаєш. Відколи знаю, він завжди був дивакуватий, — мовила Галя, коли Шатанович зачинив за собою двері.
     — Ох ці чоловіки... Що один, що другий, що третій! Тільки клопоти з ними! І навіщо вони нам здалися, га? — зі сміхом відказала Таня .
      Про ці свої відвідини Нори місяць тому Шатанович так нічого і не розповів Уляні. А зараз сидячи тут на лавці над Дніпром, він з гіркотою думав: «Я́к би я хотів, щоб можна було отак піти в ці білі квітучі зарості терну, щезнути, розчинитися в них і врешті самому стати терном, залишивши всі свої людські гіркоти на березі вічної ріки!».

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

19. Ох ця літературна шатія-братія

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/19.html


Читати далі...

субота, 18 квітня 2026 р.

32. МОЖЕ, Я НІХТО? (Думки)


Уже багато років
уважно вдивляюся,
намагаюся збагнути,
хто я?
Хто є той я,
що думає і бачить
усе це?
Хто є той я,
що у вічному невпокої
поривається кудись
від усього цього?
Вдивляюся, вдивляюся
в себе
і не знаходжу нікого.
То хто ж тоді я?
Може, ніхто,
Господи?! 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

33. Цей світ — загадка

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/33.html

 
Читати далі...

вівторок, 14 квітня 2026 р.

17. РЕДАКТОР ХВОЇНКА (Юліян Шатанович, затвірник)


        З редактором київського видавництва «Скриня» Овсієм Хвоїнкою Шатанович познайомився десь три роки тому, здається, вліті дві тисячі шістнадцятого на невеличкому принятті з кавою, коньяком та канапками, яке відбулося в Києво-Могилянській академії після презентації збірки віршів Олега Миреґи «Снігові і вогню». На саму презентацію Шатанович добряче припізнився, прийшов, коли Миреґа вже прочитав десяток віршів, відповів на питання присутніх і зараз розве́зисто, з мало кому цікавими подробицями, та ще й плутаючись у термінах, пояснював засади своєї поезії. У правій руці він тримав пластикову фляшку, з якої коли-не-коли щось попивав, а лівою якось дуже нервово і невлад жестикулював. Язик у нього трохи заплітався, а на вустах раз по раз розпливався якийсь дурнуватий блазенський усміх. Все це свідчило, що у фляшці було щось міцніше, ніж звичайна вода.
        Шатанович увійшов до залі із зеленою гілочкою, яку незадовго перед тим зрізав з розложистого тисового дерева в Гідропарку. Скориставшись моментом, коли глядачі (більшість з них були студенти) збуджено плескали на якийсь черговий дотеп Миреґи, Шатанович підійшов до нього і мовив:
        — Ти, Ольку, родом з тих місць, де ще триста років тому росли величезні тисові ліси. Дарую цю гілочку тису, щоб ти ніколи не забував, що́ насправді наснажує твою творчість.
      Миреґа взяв гілочку, якийсь час розглядав її, а тоді, звертаючись до публіки, виголосив:
    — Це найцінніший подарунок, який я будь-коли отримував.
       На гостину зі шведським столом, яка була організована в сусідній кімнаті, прийшло з два десятки людей, здебільша письменники, літературні критики та видавці. Шатанович хотів порозмовляти з Миреґою наодинці, але той не звертав на нього найменшої уваги — вибухаючи раз за разом сміхом, спілкувався з якимись молодявими, яскраво нафарбованими й одягненими у легкі барвисті плаття жіночками, які то заповзятливо щось розпитували в нього, то уважно, з шанобливими мінами слухали його відповіді. Жіночок було четверо. Кожна мала в руці келих з коньяком. Миреґа теж. Иноді вони дружно підносили келихи і пили. Шатанович кілька разів звертався до Миреґи з якимись питаннями, але той щоразу відмахувався, продовжуючи сипати жартами і слухати пусті розпатякування своїх гарненьких кумпанок.
       Врешті, не будучи знайомим ні з ким з присутніх, крім Олега Миреґи, Шатанович узяв зі столу з питвом і наїдками келих з коньяком і став невеликими порціями пити пахучий трунок у самотині. Деколи брав яку-небудь канапку, тістечко чи платочок помаранчі. Роззирався довкола. Уважно розглядав учасників частування. То одного, то другого. Стежив за їхньою мімікою, манерами говорити, рухатися. Ловив уривки їхніх розмов. Намагався зрозуміти значення почутих слів. А то й раптом забував про все, що відбувалося довкола, і поринав у світ власної уяви. І якийсь час блукав лябіринтами ефемерних образів, вигадливо створених його розумом. Тоді знову повертався в реальність. Не стримував, навіть не контролював своєї уваги. Дозволяв їй провадити себе, куди вона сама хотіла. А увага ніколи надовго ні на чому не зупинялася. Полишала те, на чому зосереджувалася, щоразу, коли він просто, без зусиль, без вибору споглядав предмет її зацікавлень, не шукаючи якихось відповідей, не ставлячи запитань, не порівнюючи нічого ні з чим. І при цьому не знав, не годен був визначити, що з ним відбувається, погано йому чи добре, що з цього всього слушне, а що ні. Він був тут серед усіх цих чоловіків та жінок, був невід’ємною частиною їх усіх, але водночас був поза ними всіма.
       — А я до сьогодні не знав, що тис це глицеве дерево. Ви зробили відкриття для мене, — почувся чийсь голос.
      Шатанович обернувся й побачив низенького верткого чоловічка під пятдесят років у помятих лляних штанах і такій же лляній сорочці. Під пахвами у нього темніли мокрі плями, бо в кімнаті було душнувато — спекота в Києві не відступала.
      — Тис ще називають негнийдерево, — мовив Шатанович і запитав:
      — Ви теж поцінувач творчости Олега Миреґи?
      — Якщо чесно, то ні. Я цих його віршів не розумію. Мене більше цікавить проза. Насамперед через специфіку роботи.
       — Працюєте у видавництві?
    — Так, шановний, перед вами головний редактор видавництва «Скриня» Овсій Хвоїнка власною персоною, — він простяг руку.
        Шатанович потис руку і також відрекомендувався.
      — То мусимо випити за знайомство, — Хвоїнка взяв зі столу фляшку коньяку, розкоркував її і наповнив спочатку келих Шатановича, потім свій.
       Вони випили. Деякий час мовчали.
     — Ви, припускаю, письменник? — врешті запитав Хвоїнка, витираючи піт з лисої голови.
      — Можна так сказати. Пишу коротку прозу. Оповідки.
      — Щось видали? Я десь чув ваше ймення.
    — Ні, маю публікації тільки в журналах, — відказав Шатанович. — Може, ви би взялися видати мені книжку? — додав після павзи.
      — Вишліть якісь свої тексти мені на імейл, — Хвоїнка простяг візитівку. — Почитаю, подумаю.
      — А якого роду прозу видає видавництво «Скриня»? — Шатанович сховав візитівку до кишені.
     — Добру, пане Юліяне, добру, — засміявся Хвоїнка і, хильнувши коньяку, поставив келих, де ще трохи залишалося трунку, на стіл. — Проте найбільше я прихильний до фантастики, якщо говорити про жанр.
       — Тоді мої оповідки можуть припасти вам до смаку. За формою це фантастична проза, хоч за глибинними сенсами я відображаю нашу реальність.
       — І багато вже написали тих оповідок? — Хвоїнка узяв канапку з помідором і шматочком риби. — Судячи з вашої зовнішности, ви трохи вже пожили на цьому світі. — Редактор підніс канапку до рота, але дещо невдало — вона вислизла і впала на підлогу. — От бісова личина! — вилаявся він.
       — Пусте, візьміть другу, пане Овсію, — кинув через верхню губу Шатанович. — Мені шістдесят три. Я пишу одну книгу вже понад сорок років. Вона називається «Сни сімдесяти квіток». Це роман в оповідках.
       — І який загальний обсяг цього вашого роману?
      — Десь близько трьох тисяч сторінок звичайної книжки.
      — Ого, нічого собі! — скрикнув Хвоїнка. — Чому ж ви досі не видали хоча б частини?
      — Не знаю, пане Овсію, сам неабияк дивуюся. Я висилав у всі видавництва. Але ніхто не зацікавився. Хоча мої оповідки досконалі за якістю.
       — І що, нам у «Скриню» також висилали? — Хвоїнка утокмив очі в протилежний кінець кімнати, де стояв якийсь чоловік з сивою бородою і щось запалисто пояснював двом иншим чоловікам, які з поважними мінами слухали.
      — Висилав, добре памятаю... десь шість чи сім років тому.
       — Ну, я щось не пригадую, щоб надходили якісь тексти з вашим прізвищем, пане Юліяне, — Хвоїнка знизав плечима і взяв зі столу свій келих.
    — Бачите, пане Овсію, я письменник не публічний, тримаюся осторонь, нікому не навязуюся, нікуди не пхаюся, не кричу про себе з кожного перехрестя, не виступаю в засобах масової інформації з будь-якого приводу чи без приводу. Про мене ніхто не знає. Не дивно, що у вашому видавництві не звернули уваги на мої твори.
     — Можливо, можливо... — замислено пробурмотів Хвоїнка. — Ну, але тепер, будьте певні, я прочитаю ваші оповідки. І обовязково скажу свою думку.
      Восени, десь усередині жовтня, коли надворі було ще досить тепло, Шатанович знову мав розмову з Хвоїнкою. Вони зустрілися на Дарницькій площі й, трохи прогулявшись найближчими вулицями, зайшли в затишну кавярню під двома розлогими кленами. На викладений кольоровою плиткою хідник перед її входом коли-не-коли спадали пожовклі листочки. І коли їх ставало більше, виходила худенька прибиральниця з віником і з якимсь застиглим, наче маска, смутком на змарнілому обличчі змітала листя на шуфе́льку.
       — Могли би й не замітати, — мовив Шатанович, входячи вслід за Хвоїнкою до кавярні. — Кому ця осіння краса аж так дуже шкодить?
      — Ще чого? — понуро відказала жінка, не припиняючи замітати. — Сказали, й роблю!
      У кавярні Шатанович та Хвоїнка сіли за столик і замовили кави. Відвідувачів майже не було. В кутку сиділи хлопець і дівчина, які стиха розмовляли, цілковито поглинуті одне одним. З динаміків притишено линула якась меланхолійна фортепянна музика.
       — То що, як мої оповідки? — скинув оком Шатанович на свого співбесідника, попиваючи каву. — Ви прочитали? Я вислав два місяці тому.
     — Так, прочитав, — Хвоїнка тримав у правій руці горнятко з кавою, а пальцями лівої злегка тарабанив по столі. — Дивні, зізнаюся, ці ваші оповідки. Ніяк не доберу, що воно й до чого.
       — Ну, принаймні цікаво було читати?
      — Може, і було цікаво. Але ради чого це все? Ваша проза — це справді щось між фантастикою і реалізмом. Утім, я ще не зробив остаточного висновку, — Хвоїнка втопив очі в стіл і замовк.
      — Виходить, мені нема на що сподіватися? — Шатанович обвів поглядом приміщення кавярні, зупиняючись то на пустих столах, то на молодій парі в кутку, то на прилавку, де русява продавчиня з великими мясистими губами, фарбованими амарантовою помадою, голосно розмовляла з кимось в мобільний телефон.
      — Я ж сказав вам, пане Юліяне, що висновку ще не зробив. Утім, може, ви мені поясните, що стоїть за цими всіма вашими дивоглядними історіями? Що ви хочете цим усім сказати?
    — Моя творчість спрямована на розкриття однієї важливої, на мій погляд, проблеми. Вона полягає в тому, що кожен з нас прагне кимось стати, чогось досягти. Але попри потрачені зусилля врешті-решт ніким не стає, нічого не досягає і повертається туди, де був завжди — до початку. Кожна моя оповідка відображає якусь одну з численних форм цього прагнення. А позаяк форм безліч, то й оповідок безліч, — відстороненим беземоційним голосом сказав Шатанович. Він знав, що це його пояснення нічого не дасть. Бо скільки не намагався раніше комусь розтлумачити, про що його оповідки, все було марно. Люди не розуміли. Редактор, судячи із скучного виразу його обличчя, також не розумів.
      — Ото ще премудрість ви закрутили. Не дивуюся, що ніхто не зважився видавати вам книжку, — мовив Хвоїнка з удаваним співчуттям. — Людям треба пропонувати щось простіше! Ви ж, сподіваюся, для людей пишете?
      — Я просто пишу. Ні для кого, пане Овсію. Хіба вишня розцвітає для когось?
      — Ото порівняли! Людину з деревом! Людина на відміну від дерева має розум!
      — Може, і так. Але я пишу так, як розцвітає вишня, — похмуро відказав Шатанович і, допивши свою каву, звівся на ноги.
       — Ви тільки не сердіться, пане Юліяне. Я ще нічого не вирішив з вашою книжкою. Мушу все глибше обдумати, — Хвоїнка теж устав з-за столу.
       Вийшовши з кавярні, вони ще трохи мовчки пройшлися вулицею в бік Дарницької площі і біля торгового центру попрощалися.
     А через три роки, коли Шатанович зовсім забув про розмову з редактором Хвоїнкою і долю своїх оповідок, з видавництва «Скриня» прийшов електронний лист, в якому повідомлялося про відмову в публікації. «Що важать ваші відмови для того, чия творчість безцільна, себто, не існує для когось чи для чогось?!» — прошепотів Шатанович. Він стояв коло вікна і, затамувавши дух, зачудувано споглядав острівці снігу, які ще подекуди біліли вздовж асфальтованого хідника. «Завтра і їх не стане», — подумав він.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

18. Білий цвіт терну

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/18.html


Читати далі...

четвер, 9 квітня 2026 р.

150. ФОРЗИЦІЯ (Життя вмлівіч)


Не видна,
схована від людей
цвіте форзиція.
У цілому саду
не знайти зараз
чудовнішого місця.
Для кого цвітеш? —
запитав.
Я просто є,
цілей не маю ніяких, —
прошепотіла. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

151. Нема прихистку

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/151.html

 
Читати далі...

16. ПОХОРОН (Юліян Шатанович, затвірник)


       Уляна з самого ранку була якась неспокійна. Вона наче щось передчувала. А в полудне зі Львова подзвонила Леся і, схлипуючи, повідомила, що годину тому опустив цей світ дід Марчик. Уляна не зразу втямила, про кого йдеться, і мусила кілька разів перепитати братову дружину, поки нарешті доши́мрила, що помер її рідний батько. Вона зовсім забула, що в родині її старшого брата Нестора, який пізно оженився і в якого тому було четверо неповнолітніх дітей, діда Маркіяна Сидора називали вельми ласкаво — дідусь Марчик.
       Уляна сприйняла смерть батька доволі спокійно, без сердечних збурень. Він був дос́угий, мав під сто років, і всі знали, що його скін можливий кожної мити. Втім, коли це сталося, то її по-справжньому накрило, і не так через утрату найріднішої людини, з чим внутрішньо давно змирилася, як через сам факт, що тато, такий зичли́вий, життєствердний, готовий кожного змигу щось порадити, прийти на поміч і який завжди перебував десь чи то поряд, чи то на віддалі, раптом перестав бути взагалі, щез, розвіявся, наче його ніколи й не було. Її розум не міг це прийняти. Вона вся нерухома довго сиділа в кухні на стільці, тримаючи в руці смартфон, і не могла зібратися з думками. Тож коли увійшов муж, Уляна навіть не глянула на нього.
       — Що з тобою? Чого сидиш, як засватана? — запитав він і підійшов до вікна, за яким вила-завивала хурделиця, і вітер раз за разом жбухав у шиби цілі жмутки снігу. — Ти ба, як розгулялася негода. Надвір і носа не виткнеш. Зима бере своє. Січень.
       — Мій тато помер, — тихо проказала Уляна й поклала смартфон на стіл.
       — Що? — Шатанович обернувся.
      — Тато помер. Леся щойно подзвонила.
      — Оце то так! — він узяв стілець і також сів. — Коли?
     — Сьогодні вранці. Встав з ліжка, вийшов у коридор і біля дверей вбиральні впав на підлогу. Леся перша його побачила. Каже, вже не дихав.
       — А Нестор був?
     — Ні, ти ж знаєш мого брата, знаєш, який він загорілець... Як купив минулого року квартиру на шість кімнат з поліпшеним плянуванням в тій дорожезній новобудові від компанії «Котес», то тепер днює й ночує там, не вилізає з тих своїх евроремонтів.
       — І скільки небіжчикові було? Він, памятаю, з тисяча девятсот вісімнадцятого, а зараз маємо дві тисячі пятнадцятий, — Шатанович став подумки рахувати.
     — Що ти там рахуєш? — розбитим голосом мовила Уляна. — Я й так знаю. Йому девяносто сім. Мама вмерла у шістдесят вісім. Пережив її на двадцять сім років.
       — О, памятаю маму. Софія, з дому Конопницька. Гарна була жінка, поставна́. Тесть називав її Зонкою, коли був сердитий.
      — Тепер ляже біля своєї Зонки навічно, — Уляна витерла сльозу.
       — А коли похорон? Треба буде їхати до Львова, еге ж! — Шатанович звівся на ноги.
      — Гадаю, післязавтра. Довідайся, як там з квитками на поїзд.
      — Добре, Улясю, — він поцілував дружину і вийшов з кухні.
      У коридорі Шатанович уздрів сина, який у піжамі із заспаними очима, широко позіхаючи, плентався до вбиральні.
     — Добрий ранок, Оксю! Ти чого так пізно встав? Уже девята доходить.
     — Нема першої пари, — Оксентій знуджено зиркнув на батька і хотів був пройти мимо, але той зупинив його.
    — Щось у тебе часто нема першої пари, і вчора, і позавчора...
     — Ти що, хочеш мене контролювати? — Оксентій скорчив блазенську ґримасу.
       — Навіть на гадці не маю, — Шатанович зробив павзу, а тоді коротко кинув:
       — Помер дід Маркіян.
      Оксентій заціпенів і дивився на батька здивовано, наче не вірив.
       — Сумна новина, — врешті вичавив з себе, і по його лиці наче пробігла тінь. Здавалося, він силкується ще щось сказати.
      — Ми з мамою їдемо на похорон, — Шатановичу було дивно, що синове обличчя нічого не виражає, якесь застигле, безживне.
     — Знаєш, тату, мені цілий час здавалося, що дід Маркіян ніколи не помре, — протягнув безбарвним голосом Оксентій.
     — Гм, — Шатанович знизав плечима.
     — А тепер знаю, що помилявся, — очі Оксентія якось сумовито блиснули і погасли.
     — Ти поїдеш з нами на похорон? — Шатанович уня́тливо, навіть з деякою прискіпливістю подивився на сина.
       — Ні, тату, не поїду! Навіщо?
       У Львові на залізничному двірці Юліяна та Уляну зустрів Нестор. Це був високий чоловік уже за шістдесятку з густою чорною, вочевидь, фарбованою квадратною бородою і жвавими, дещо колючими очима. Його плетена брунатна шапка і тепла шкіряна куртка були припорошені снігом, який безустанно сипав і сипав з неба.
      — Ну й погода! — вигукнув він, обіймаючи сестру та її мужа, які невиспані, з блідими, змученими обличчями вийшли з ваґона. — Ото вхалепило татові вмирати в такий невідповідний час!
      — Твої жарти, Несторе, недоречні, — з їддю в голосі буркнула Уляна. — Де твоє авто? Сподіваюся, не далеко звідси?
     — Як ти з нею живеш? — Нестор повернувся до Шатановича, беручи в нього валізу. — Ото ще змія.
       — Ну, може, й так, але яка змія! — заміявся Шатанович і, штурхнувши дружину ліктем, шепнув їй на вухо:
       — Я мав на увазі, що ти збіса гарна!
     — Не пхайся до мене! — ображено пирхнула Уляна й закрокувала швидше.
       Двоповерховий будинок з білої цегли, де мешкав Улянин батько з сімєю старшого сина, сяяв всіма вікнами. У великому, ретельно очищеному від снігу дворі, де було припарковано з десяток авт, теж світилися усі ліхтарі, хоч уже був день. Лакована дубова домовина з небіжчиком стояла у просторій, як заля, вітальні. Краї труни аж до підлоги були встелені білими лілеями. «Заплатили, певно, добрі гроші, щоб придбати живі квіти серед зими», — подумав Шатанович. В узголівї, де горіли пахучі кольорові свічки у деревяних, різьблених гуцульським орнаментом свічниках, стояв Нестор в чорному костюмі з дружиною Лесею, яка була молодша за нього на тридцять років, і також була вся в чорному. Поряд з ними тулилися їхні діти, троє доньок, найстаршій з яких було тринадцять, і син, який був наймолодший, і мав сім років. Нестор був похмурий, дивився кудись поперед себе, зрідка погладжуючи свою чорну бороду, акуратно підстрижену й свіжо нафарбовану. Леся безперервно плакала, витираючи сльози геть змокрілою голубою хустинкою. Дівчатка теж попхинькували, тримаючи одна одну за руки. А хлопчик (його звали Панько) крутив увсебіч головою і посміхався до кожного, хто звертав на нього увагу. Попід стінами сиділи й стояли люди, чоловіки й жінки, здебільша похилого віку. Всі вони впівголоса розмовляли між собою, иноді обіймали й цілували когось з новоприбулих. В кімнаті чувся глухий гул людських голосів, який то раптом затихав невідь-чому, то знову посилювався.
       Шатанович з дружиною стояли в ногах покійника. Уляна не плакала, але про людське око час від часу прикладала хустинку до очей. «Навіщо ця комедія? Кого вона хоче обманути?», — майнуло в його голові. Він дивився на припудрене й підмальоване обличчя мумії, яка ще три дні тому була його тестем, і ніяк не міг зрозуміти, який стосунок це мертве тіло має до живого Маркіяна Сидора.
      Шатанович ніколи не був близький із тестем, але між ними існував певний душевний контакт, така собі симпатія на відстані. Здається, вони просто розуміли одне одного і не потребували тіснішого зближення. Зараз, коли Шатанович глядів на нерухоме тіло в домовині, не було ніякого ні контакту, ні симпатії, ні розуміння. Не було нічого. Це тіло було чуже. Воно не відгукувалося, не реаґувало. «Де ж тоді Маркіян Сидір? Може, кудись пішов?» — прошепотів Шатанович і роззирнувся по залі, в якій стало ще більше людей — з хвилини на хвилину домовину мали везти на Янівське кладовище. Там була гробниця, в якій лежала Софія, дружина небіжчика, туди мали покласти і його самого.
       — А тато кудись пішов! Його нема тут! — голосно сказав Шатанович, нахилившись до Уляни.
    — Що за ідіотичні жарти, Юльку?! — гнівно просичала Уляна і відвернулася.
      Шатанович знову утокми́в очі в покійника. Але його увага тепер зосередилася на носаках старих коричневих, але до блиску начищених мештів, які випиналися з-поміж білих лілей. Він упізнав ці мешти. Це були улюблені мешти тестя, в яких, як подейкували, він ходив ще з часу свого весілля, себто, з тисяча девятсот тридцять восьмого року, коли й купив їх. Саме в них старий бажав, щоб його й поховали. «Ти ба, взуття його, а його самого нема!» — засміявся Шатанович.
      І тут з того боку домовини, де стояли Нестор та Леся, почулася якась шамотня́. Він звів голову. Маленький Панько пручався, пробуючи вирватися з рук своїх сестер, які не пускали його, намагаючись втихомирити.
      — Тихо, цить, Паньчику... Це ж похорон! Люди дивляться! Перестань!— здушеними голосами цитькали вони на брата.
      — Не хочу! Не хочу тут стояти! Мені набридло! — вайкав малий і не припиняв відчайдушних спроб звільнитися.
     «Ця дитина, певно, тільки й може зрозуміти мене», — важко зідхнув Шатанович і знову внурив очі в коричневі мешти того, кого вже не було ніде.
    Увечері після похорону Нестор та Уляна сіли обговорювати, що робити з батьковою спадщиною. Шатанович не втручався, просто сидів і мовчки слухав. Леся коли не коли докидала якісь свої зауваження, втім, повністю покладалася на тверезий розсудок мужа. Врешті по кількох годинах обговорень, під час яких між братом та сестрою не виникло жодних суттєих розбіжностей, було вирішено будинок продати, а отримані гроші поділити порівну. Так само ухвалили зробити і з коштами на банківському рахунку батька, і з рештою рухомого майна.
      — То що, сестро, ти задоволена нашою угодою? — з награною урочистістю звернувся Нестор до Уляни, коли всі звелися на ноги, щоб іти спати, бо на дворі вже була глупа ніч.
      — Так, Несторе, зізнаюся, я щаслива, що ми так добре порозумілися одне з одним.
    Наступного дня, вже в поїзді, який їхав до Києва, Шатанович мовив до дружини:
      — Я не хотів тобі казати до похорону, щоб не додавати зайвих гіркот. Тож мушу сказати зараз. Оксентій перед самим нашим відїздом до Львова повідомив мені, що збирається покидати інститут.
      — О, Боже! Цей хлопець мене доконає! — прошепотіла Уляна. — І що ти йому відповів?
    — Я намагався його відрадити. Просив не квапитися з цим, подумати.
      — І він згодився? — Уляна з надією гляділа на чоловіка.
      — Не знаю, Улясю. Маю погані передчуття. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

17. Редактор Хвоїнка

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/17.html

 


Читати далі...