Прочитав роман Ярослава Мельника «Маша, або постфашизм». Вражений. І то неаби́як. Після роману «Далекий простір», яким також захоплений, я сподівався чогось схожого. І подібність була. І там, і там фантастика. Але суть… Ні! Такої болючої проблеми, яка мучить людей уже не одне тисячоліття, я ніяк не чекав у цьому творі!!!
Уперше книжку опубліковано литовською у 2013 році. Українською вона вийшла у 2016 році («В-во Старого Лева»). Але це не переклад з литовської. Навпаки, ориґінал було написано українською. Це мені особисто підтвердив і сам автор: «Я пишу українською, а потім роблю литовський варіянт.»
Роман читається легко, стиль письма ясний, чіткий, умах захоплює увагу читача, відтворюючи в його уяві образи персонажів, яскравих, живих, віддзеркалюючи мотиви їхніх вчинків, почуттів, переживань. Такими ж виразними, хоч і вельми скупими на барви, є описи довкілля, скажімо предметів, приміщень, краєвидів. Мова надзвичайно лаконічна, не наділена багатою ліпниною відтінків, проте кожне слово на своєму місці, міцно припасоване одне до одного і підпорядковане одній меті – з максимальною стотністю висловити те, ради чого написано роман. Досконалими також є і діялоги між персонажами. Всі вони природні, виправдані, не мають ані найменшої штучности і блискуче змальовують характери і душевні стани учасників. І все з мовою було би ідеально, якби подекуди не вкраплялися непростимі росіянізми, суто російські синтаксичні конструкції та вирази (гамно – гімно; ванна кімната – лазничка; соски – пиптики, пипки; привал – посто́янка, спо́чив; озноб – дрижаки́; залиш його у спокої – дай йому спокій; його зуби вибивали чечітку – він видзвонював зубами; закотила істерику – пустилася в гістерику, загістерикувала; ну, пішли – ходімо; трималася за обидві груді – затулила обидвоє грудей тощо.
Розповідь провадиться двома безпосередньо неповязаними між собою бльоками, які чергуються: один показує героїв твору, їхні дії та вчинки, а другий знайомить з історією Райху, країни, де все відбувається, інформуючи про її теперішнє, пояснюючи ідейні засади, якими вона живе, і все це у формі реляцій, публічних виступів знаних діячів, газетних репортажів тощо. Цікаво, що авторові вдалося цей бльок побудувати так, що він своєю прісною, базованою винятково на раціо мовою доволі органічно доповнює перший бльок, надаючи всьому текстові масштабности. Однак потугою роману, тим рушієм, що надає йому надзвичайної притягальности, є перший бльок, бо саме в ньому скупчено всі художньо-емоційні засоби впливу на читача.
Події відбуваються в третьому тисячолітті у гігантській державі, що називається Райх. Це так звана постгуманістична (слушніше, постфашистська) цивілізація. Вона виникла внаслідок виродження власне гуманістичної цивілізації, підточеної непогамовними свободами, руйнівною терпимістю і вседозволеністю. Тож на зміну гуманістичним цінностям прийшли цінності тоталітаризму у формі фашизму з його поділом на вищі і нижчі раси. Фашисти переважну більшість людей оголосили «недолюдьми», загнали їх у спеціяльні табори, позбавили можливости хай якогось розвитку і змусили до тяжкої фізичної праці ради процвітання невеликої меншости, яка єдина мала право називатися людьми.
За тисячу років люди, увязнені в таборах, поступово деґрадували й перетворилися на людиноподібних істот, які зовнішньо бачилися як люди, а за поведінкою і розумовими здібностями нічим не відріжнялися від худоби – не вміли ні розмовляти, ні раціонально мислити, ходили голі, не милися, справляли нужду під себе. Їх називали сторами і використовували як звичайну худобу. Стори працювали на фермах, хазяями яких були люди, а також по всій країні на надважких роботах, повністю замінивши машини і тим самим забезпечуючи екологічно чисте середовище і нормальне функціонування держави. Фактично на їхній праці тримався весь Райх, і люди завдяки цьому могли жити й насолоджуватися добробутом та благами цивілізованого життям. У суспільстві запанувала злагода, відпала потреба в репресивних органах, бо повага до людини і її потреб закоренилася у свідомості кожного. Ось таким чином і виникла постгуманістична за офіційною термінологією цивілізація, яку непублічно називали постфашистською.
Позаяк сторів вважали не людьми, а людиноподібною худобою, яка не має ні розуму, ні свідомости, то до них відповідно і ставилися. На фермах вони жили в хлівах, їх годували, водили спаровуватися, продавали, вирішували, що робити з народженими сторенятами – одних відгодовували, потім різали, а м'ясо споживали, других вирощували як майбутню робочу силу. Старих і хворих сторів відправляли на бійні, де їх вбивали, розчленовували і відправляли на мясопереробні комбінати.
Головним героєм роману є Дмитро Огин, який працює в редакції газети і живе разом з дружиною Ельзою і сином Альбертом в невеликому будинку у сільській місцевості. В них є сім-вісім сторів, які ночують у хліві, а вдень виконують господарчі роботи. Взаємини Дмитра, його дружини і сина - це дуже впізнавані, типові взаємини пересічної сімї, вони описані настільки психологічно стотно, що читач невідхильно проймається довірою до всього иншого, навіть незвичного, що розповідає автор, і взагалі все у тексті здається на диво живим, приземленим, реальним, байдуже що насправді роман фантастичний. Таке ж саме просте, засвоєне протягом століть і пройняте грубою, подекуди безжалісною правдою ставлення Дмитра та його родини до сторів – це звичні стосунки людей зі своєю худобою, яку розглядають винятково як тяглову силу або їжу. Взагалі опис усього, що тут стається, надзвичайно натуралістичний, соковитий, зчаста з шокуючими сценами, що, я певен, не може залишити байдужим навіть найзашкарубліше серце.
Головна інтриґа роману, яка приковує до тексту увагу читача, в тому, що Дмитра Огина з якогось часу нема, нема та й протинають спалахи дивного співчуття до сторів. Його душа мимоволі відгукується на вияви їхніх часто дуже людських почуттів, зосібна, вдячности, радости, болю, страху... Він не розуміє, що з ним діється, звідки ці його неждані-негадані емоції до безмозких сторів, цієї худоби, яка не має і не може мати розуму, щоб усвідомлювати, що з нею. Намагається боротися з цими набридливими душевними порухами, прогнати «безглузді» сентименти, переконує себе, що стори тупі і не гідні жодного ні співчуття, ні уваги. Адже, мовляв, стори не люди, а людиноподібна худоба. Тим більше, що так вважають усі. Утім, йому ніяк не вдається подолати себе, позбутися «протиприродніх» ви́щирів свого єства. І ці вищири попри його волю знай виринають у найнесподіваніші моменти.
Ось як описав автор один з них. Це епізод, коли Дмитро поклав разом з сином Альбертом зарізати старого стора на кличку Кривий, який уже не міг працювати:
«-Тримай його за обидві лапи. Обмиємо, коли буде готовий. Відтягни його від стіни, заки я дістану ножа.
Кривий – сивий, згорблений – слухняно вийшов, тягнучи старечі сухорляві ноги, на середину. Його запалі груди швидко ходили вгору-вниз. Шкіра під лівим пиптиком на грудях здриґалася в шаленому темпі. Ось на це місце я і маю вгородити довгого ножа.
-Тримай його цупко за кисті, кому сказав!- визвірився чомусь я на сина і вихопив з-за пояса ніж.
І тут Кривий закричав – так несамовито зава́йкав, що у мене самі собою ринули від його голосу сльози. А це що ще таке? Це був крик благання, крик відчаю, крик самого Бога, не знаю. Тільки я завмер із занесеним ножем у руці, загіпнотизований його розширеними від жаху зіницями. «Не вбивай мене!»- промовляли, просто волали ці очі. Я зовсім помутився розумом?
Альберт дивився на мене, нічого не розуміючи.
-Ну, кінчай же з ним!- сказав нарешті,- ти чого?
-Зараз,- мовив я, ковтаючи слину.- Пробач.
І, міцніше обнявши Кривого рукою за зморщену висохлу шию, встромив під пиптик ножа.
Він засіпався в моїх руках (Альберт весь час тримав його за кисті), застогнав, пускаючи піну, і застиг. Його – тепер уже позбавлені свідомости – розплющені очі безглуздо дивилися в небо.
І тут я відчув, як у мені піднімається ридання: горло моє наче стисла чиясь рука.
Ні слова не кажучи, я випустив мертвого стора (він бебехнувся на долівку) і кинувся із загороди.»
Борючись із власним єством, Дмитро що далі, то глибше застановляється над своїми почуттями, уважніше приглядається до сторів, до їхніх внутрішніх поривів, емоцій і врешті в його свідомості з’являються невиразні проблиски, що стори не безмозка худоба, а такі самі люди, як і він. Це врешті приводить до того, що він виявляє суто людську доброту, навіть ніжність до молодої стори на імя Маша. Вона відповідає взаємністю. Так зароджується кохання між Дмитром і Машею.
Тим часом у Райху виникає Партія консервативних гуманістів, яка бореться за визнання сторів людьми. Дорман, очільник цієї партії організовує в горах табір, де сторів виховують, вчать розмовляти, намагаються повернути їм вкрадену людськість. Результати позитивні. Але очільники держави і переважна більшість громадян неабияк стурбовані – надання сторам рівних прав з людьми знищить основу, на якій стоїть Райх, приведе до загибели всієї постфашистської цивілізації, яку соромязливо називають постгуманістичною. З огляду на це ухвалено створити репресивну структуру Вища контрольна рада Райху. Ця рада (ВКРР) розпочинає переслідувати прихильників визнання сторів за людей по всій державі. Дмитро довідується, що його також збираються арештувати за звязки з ПКГ і разом з Машею тікає в гори, де розташований табір Дормана. Але невдовзі ВКРР добирається і туди. Дмитро і Маша разом з рештою мешканців табору відходять далі в глиб гір, за якими нібито існує инший світ, де нема сторів, а є лише люди.
Який же головний екзистенційний смисл роману?
Він у проблемі людської жорстокости.* Ярослав Мельник висунув украй болюче питання, яке так чи инакше стосується кожної людини, і то незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Адже всі знають, що таке нерозуміння, безсердечність, жорстокість. Кожен не раз відчув це на собі. І всі наші людські біди, породжені цим, всі ці знущання, тортури, убивства, руйнування, війни з сотнями тисяч загиблих, нескінченні конфлікти між людьми, народами, цілими державами… Все це наслідок людської жорстокости.
Звідки вона? Як виникає? Чи можна її позбутися?
Автор, ясна річ, не дає відповіди, він лише під великим збільшувальним шклом показує сам факт жорстокости. Ніби каже: ось вона, жорстокість! Придивіться до неї, уважно, не відвертайте погляду, бо тільки розглядаючи її, можна зрозуміти, що це таке, яка її природа. І уважний читач дивиться, не відводить очей, і перед ним відкриваються глибини людського єства.
Що ж бачить той уважний читач, стежачи за образами й подіями, описаними в книжці «Маша і постфашизм»?
Насамперед, що людина, яка сліпа, може прозріти, незважаючи що довкола всі залишаються сліпими. Адже Дмитро, який продовж життя не мав співчуття до сторів, неспогадано ним пройнявся.
Що ж сталося? Що заваджало йому раніше? І що знищило цю заваду тепер?
Тож звідки береться розуміння иншого, де криється здатність співчувати? Читаючи роман, ми не можемо не помітити - ті, що не мають співчуття до сторів, усі незмінно обєднані однією рисою – вони не вважають їх за людей.
Виходить, що достатньо нам упевнити себе, що якась людина не людина, і ми вже готові піддавати її найжахливішим катуванням, і ніякі муки, ніякий біль, ніякий лемент і благання не викличуть у нас співчуття? Тоді що є це страшне мертвуще упевнення, яке робить нас жорстокими і через яке ми стаємо сліпі – дивимося і не бачимо? А співчуття, яке здатне продертися крізь усі перешкоди, крізь найтвердіше упевнення, цю загадкову нашу сліпоту? Що є воно?
Прочитайте ще раз і ще раз ті розділи книжки, де відтворено, як відбувалося прозріння Дмитра. І я певен, ви звернете увагу, що упевнення і співчуття мають абсолютно ріжну природу. Перше повязане з думкою, знанням, його можна висловити, а, отже, воно застигле, має межі. А друге? Я багато разів прочитував ці дивовижні, повні затаєної правди розділи, але так і не збагнув, що́ є це друге. Воно невловне, вислизуще, не піддається висловленню, воно ні з чим не повязане і повязане водночас зі всім, живе, не має меж. Воно наче не існує, але коли з’являється, то ніщо не годне його зупинити, і наша переконаність (упевнення!) хай там у чому розвіюється як далека імла. Так, ми називаємо його співчуттям, але насправді ми не знаємо, що́ це таке.
Ось що побачить уважний читач!!! Тож будьмо уважні, читаючи й перечитуючи цю книжку. Воістину, вона варта того, щоб читати її. Бо, може, якогось дня перед вами, як спалах, відкриється те, що сховане за словом СПІВЧУТТЯ, і ви розкажете мені про це!!!
Дивовижно, але факт. Я прочитав усі (принаймні всі, які вдалося знайти в інтернеті) чотири рецензії на роман «Маша, або постфашизм», які вийшли в Україні (Ганна Улюра, Літакцент, 05.05.2016; Дмитро Дроздовський, газ. День, 08.07.2016; Віра Агеєва, Укр.служба BBC, 27.10.2016; Карина Сайфутдінова, Укр.служба BBC, 22.11.2016). І не знайшов у них жодного втямливого слова, навіть натяку на якесь узагальнення, не кажучи вже, щоб виділити головне в романі, визначити його глибинний сенс. Нічого. Пусто. Набір пустих фраз, які ні про що не говорять, а в ліпшому разі просто є переказом сюжету. Не сумніваюся, такими рецензіями нікого не наснажиш до читання творів Ярослава Мельника. Бо ж кому цікаві якісь там натуралістичні описи злягань і вбивств людиноподібних істот? Такої літератури, повної жахів і написаної винятково, аби лишень перепудити горопашного читача, хоч гать гати.
Добре, хай. Чотири рецензії? І це все, чого варта «Маша або постфашизм»? А де десятки нових статей, які би мали з’явитися за наступні чотири роки? Де запалисті обговорення проблеми, яка піднята в романі? Що, ця проблема нікого не хвилює? Може вона не важлива? Невже жорстокість нікому не допікає? Чи, може, ми живемо в країні, де всі як стій осліплені упевненням і зовсім утратили здатність бачити, співчувати, співпереживати? Що з нами діється, га?!
* Роздуми автора статті про жорстокість знайдете за цим покликанням:
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_72.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
23. Феномен Валерія Ананьєва
Немає коментарів:
Дописати коментар