39. ЯК ЖЕ? (Думки)

Чей щодня в країні
то тут, то там —
передсмертні стогони
людей!
Як же вам
на тих усіх зустрічах,
презентаціях книжок, 

імпрезах
слова не застрягають
у горлі? 

   

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

157. ТАКИЙ СОБІ НІХТО (Життя вмлівіч)

Дні відходять.
Ось і червінь добігає
кінця.
Такий собі ніхто
ходить, нипає по саду,
то під грушкою постоїть,
то під яблунькою.
Цього тихого вечора
не знаходить спочинку
ні в чому
його серце. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

156. РОЖЕВА ХМАРКА (Життя вмлівіч)

Коли зупинитися,
ні про що не думати,
то що тоді бачать ці очі?
Що тоді чують ці вуха? —
Незрушну тишу,
призахіднє сонце,
рожеву хмарку скумпії
і далекий джерґіт електрокоси. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

157. Такий собі ніхто

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/157.html

 

Читати далі...

38. ЄДИНИЙ ПРИХИСТОК (Думки)

Незатишно на цім світі,
пані́ й панове!  

Нема прихистку 

ні тут,
де вибухи, руйнування
й людські передсмертні стогони,
ні там за полями, лугами,
де нібито тиша й благодать.
Тільки є один прихисток
бентежному серцю —
цей сьогодні розквітлий ясмин. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

39. Як же

https://ua-human.blogspot.com/2026/07/39.html

 

Читати далі...

37. СПРАВЖНЯ РАДІСТЬ (Думки)

Хтозна звідки
вона й насіялася —
розцвіла перед ґанком
наперсниця.
Справжня радість
неочікувана,
не знає про неї
ні розум, ні серце.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

38. Єдиний прихисток

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/38.html

Читати далі...

22. НЕЩАСНИЙ Я ЧОЛОВІК (Юліян Шатанович, затвірник)

     Шатанович розплющив очі і довго споглядав пожовкле листя тополі, верхівя якої виднілося за вікном. Під павітром листочки ледь-ледь колихалися. «От і жовтень добігає кінця», — подумав.
     Уляна, яка спала поруч, щось пробурмотіла невиразне. Здається, про війну, яка ніяк не скінчиться.
    — Спи, поки тихо, — мовив Шатанович, поклавши долоню на голе плече дружини.
     Уляна ворухнулася, підтягла ковдру під саме підборіддя і знову заснула.
       Шатанович устав з ліжка і рушив до лазнички. Коли чистив зуби, його вразило власне відображення. Лице було бліде, ви́нужене, ще більше зморщок з’явилося під очима і коло вуст. Вузенькі вуса, борідка і коротко підстрижене волосся на голові здавалися стерильно білими, що ще більше підкреслювало блідість обличчя. «Ні кровинки на пиці. Таким, певно, я й бачитимуся в домовині. А що ж ти хочеш? Тобі вже сімдесят два. Недалеко й та година», — прошепотів Шатанович, удивляючись у дзеркало.
     Учора він їздив на Поділ до Йосипа Коса. Старий був на диво веселий. Шатанович давно не бачив його таким піднесеним на дусі. Ма́ляр просто сяяв. Весь час щось говорив. Сипав жартами.
     — У вас, Йосипе, непоганий настрій сьогодні, — зауважив Шатанович, походжаючи по покої. Він тримав у руці келих з коньяком і раз за разом зиркав то на старого, то у вікно, де з шумом проїжджали авта і чувся людський гомін.
     — Ще б пак, — відказав Кос. — Ось гляньте, Юліяне, — він показав невеличкий білий прямокутник картону, на якому було начеркано голову якоїсь пташки. — Ну, то що бачите?
    — Наче пташина голова... Дзьоб роззявлений... — Шатанович підійшов ближче, щоб краще роздивитися.
     — Це соловейко, що співає, — Кос глядів на гостя з тріюмфом.
     — І що? — Шатанович дещо збентежився.
     — А те, що я ніяк не міг розпочати цю мініятюру. Ніщо не приходило в голову. Рука здавалася наче чужа. Я вже був думав, що більше нічого ніколи не намалюю. Розпач душив мене. Я поривався втекти кудись сам від себе. І от три дні тому рука сама без мене взяла олівець і нарисувала соловейка, що співає. Я, Юліяне, вже мовби й не жив, було лише це огидне старече тіло, а сам я десь щез, загубився. А потім раптом гульк, і я воскрес — знову ці очі бачать, ці вуха чують, ці руки знають, що їм робити.
     — Розумію, — Шатанович закивав головою. — До вас повернулося творче надхнення.
     — Життя повернулося до мене, життя, Юліяне, — Кос узяв келих з коньяком, трошки хильнув і поклав на підвіконня, де лежали тюбики з фарбами.
     — А знаєте, видаввництво «Парабула» так досі і не видало моїх оповідок. Уже десять місяців минуло. І це при тому, що головний редактор Форналь запевняв, що до осени книжка неодмінно вийде.
     — Хе-хе! Головне пообіцяти, — засміявся Кос. Його хвацько закручені сиві вуса-стирчаки кумедно сіпнулися. — Я таких історій наслухався.
    — Я ж з ними угоду уклав. Все, як належить, — Шатанович сів на стілець.
     — Сподіваюся, ви, Юліяне, не дуже цим засмучені?
     — Зізнаюся, що мені таки прикро. В Польщі моя книжка вийшла ще три роки тому, а в Україні жодної.
     — Завжди буде щось не так, як хочеться. Ось, уявімо, Юліяне, «Парабула» надрукувала ваші оповідки. Пустила їх у продаж. Є вони на прилавках книгарень. І що далі? Ви будете задоволені? А якщо книжку не дуже купуватимуть? Чи літкритики не писатимуть про неї рецензій, а від читачів не буде відгуків? То що тоді? Знову гіркота, знову згнічене серце?
     — Я думав про це, Йосипе. Але все одно хочеться побачити свою книжку в книгарнях. Хіба в цьому бажанні щось погане?
     — Не знаю, але я би не надавав цьому всьому аж такого значення, — мовив Кос, наче звертаючись до когось третього.
     Здавалося, він не дуже був упевнений у своїх словах.
    — Тоді скажіть, Йосипе, що варте того, щоб йому надавати значення? — Шатанович упявся очима в старого.
     — Життя, як краплина роси. Не встигнеш повернутися, а його вже нема. Подивіться на мене, майже застолітнього діда, якому вже не довго лишилося. А між тим, що́ я ціную найбільше? — Кос розпачливо свінув очима.
     — Не знаю, Йосипе, — зніяковів Шатанович, бо його всього наче обпекло від погляду маляра.
     — Те, що дає мені сили жити в цьому жорстокому світі — моє мальо́вання. А вас, Юліяне, що вас тримає в житті?
    — Я не замислювався над цим, — Шатанович звівся на ноги і знову став ходити по покої туди-сюди.
    — Може, це ваші оповідки? А може, щось инше? Байдуже, що́. Але саме на цьому найціннішому тільки й варто скупчувати увагу. А решта — пусте.
     — Дякую, Йосипе, я поміркую над вашими словами, — тихо відказав Шатанович.
     Повернувшись додому Шатанович, довго роздумував над словами Коса, знову і знову запитував себе, що найцінніше в його житті? Думав, зіставляв, перебирав у памяті одне, друге, третє, але ніяк не міг прийти до якогось втямливого висновку. Жодна духова чи матеріяльна річ, на яку спрямовувалася його увага, не бачилася йому настільки бездоганно значущою, щоб зробити її чимось найважливішим.
     «Мої оповідки? Але хіба вони аж такі важливі для мене? Хіба я так дуже припнятий до них, що не зможу без них. Ні, писання — це тільки забавка для мене, не більше.
     Може, Уляна, діти? Що ж, я люблю свою дружину, доньку, сина. Переживаю за них. Але всі вони цілком самодостатні зі своїми власними потребами, переконаннями, які далеко не завжди збігаються з моїми уподобаннями. Та й вони не моя власність. Я можу дбати про них, піклуватися, зробити центром своїх зацікавлень, але тільки доти, поки вони бажатимуть цього. Перша-ліпша несприятлива обставина, і вони відвернуться від мене. І я нічого не зможу з цим зробити.
     То що тоді лишається в мене? Моє власне життя? Скупчити увагу на собі, на своїх потребах, бажаннях, мріях? Але яка така цінність у мені самому, щоб так дуже дбати про себе? Врешті, є інстинкт, природна жага життя, не залежна від будь-яких умовиводів. Людина змушена мимоволі коритися вимогам власної природи. І то байдуже, схвалює це її розум чи ні.
     То що ж тоді виходить, не існує (принаймні для мене!) ніякої найціннішої речи, яку можна було би зробити центром усього? Тоді що, хаос? Життя навпомацки? Без цілей, без орієнтирів?
     Але чи тебе, чоловіче, влаштовує таке життя? Зізнайся чесно. Ти всім задоволений? Ні, не всім. Я незадоволений, коли мені погано. Гіркоти, прикрощі, скорбота, страх майбутніх невдач переслідують мене.
     А чи можна всього цього позбутися? Чи можливе життя без душевних мук? Можливе чи ні? Тоді, може, пошуки такого життя і є ця найцінніша річ?
     А якщо життя без мук неможливе? Тоді і пошуки не мають сенсу. Бо навіщо шукати того, чого нема?
     Отже, ясности нема, відповіди нема. А що є? Лише хлань невідання?
     І все-таки, я не можу заспокоїтися, щось жене мене, штовхає на пошуки, змушує пильно розглядати все, кожну дрібницю, вдивлятися у цей світ, приглядатися до себе, до кожного поруху в мені і поза мною. Чому? Навіщо? Не знаю. Не розумію. Втім, тільки й роблю, що з дня на день вже багато років споглядаю все, прислухаюся до всього, торкаюся руками всього і залишаюся в невіданні. І не можу нічого змінити. Воістину, нещасний я чоловік.»
     — Як там Кос? Ти був у нього сьогодні? — відчинилися вхідні двері і до помешкання з чималою торбою ввійшла Уляна. — Візьми, купила замороженої риби. Зараз насмажу на вечерю.
     — Був. Старий тримається, не падає на дусі, — Шатанович узяв торбу і подав дружині домашні капці. — Він усіх нас ще переживе.
     — Ти би з нього приклад брав, не піддавався усяким депреснякам, — насмішкуватим тоном мовила Уляна і рушила на кухню.
     — Легко сказати, — промимрив Шатанович, відчувши, як чогось защеміло його серце.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

73. ПРО ГОЛОВНИЙ РУШІЙ УСПІХУ БУДЬ-ЯКОЇ ЛІТЕРАТУРИ (Статті)

        
     Прочитав на одному інтернет-сайті доволі розлогий репортаж Олесі Бойко про публічне обговорення на цьогорічному (2026) Книжковому Арсеналі проблеми перекладів українських авторів і популяризації української літератури в світі, у якій взяли участь директорка Книжкового арсеналу Юлія Козловець, очільник Українського інституту Володимир Шейко, заступниця Міністерства культури Богдана Лаюк, заступниця директора Українського інституту книги Ольга Одинока і літературний аґент з Литви Бенас Берантас.
     Здивувало, що учасники говорили дуже багато і вельми розумні речі про все, але тільки не про найважливіше — що́ є головним рушієм успіху будь-якої літератури? Що́ потрібно, щоб нею цікавилися, перекладали й видавали в чужих країнах? Яким має бути художній текст, щоб він схвилював і притяг до себе читачів, які належать до инших культур, традицій, ментальних уподобань і які, отже, не знають, не розуміють специфічних українських реалій?
     Судячи зі слів учасників обговорення, головним, на їхнє переконання, щоби заволодіти увагою зарубіжної авдиторії, є максимальна рекляма, базована на належному фінансуванні. Мовляв, що активніше й удатніше реклямувати наших авторів за кордоном, що більше для цього виділяти коштів, то сильніше зростатиме їхня популярність у світі.
     Виходить, що учасники обговорення абсолютно не розуміють простої істини — рекляма, популяризація, фінансування можуть сприяти, але аж ніяк не здатні замінити те, що є визначальним для успіху будь-якого твору — його якість. Якщо твір невисокої якости, то нічого не поможе, ніякі, хай які великі фінансово-реклямні натуги.
     Тож зусилля, гадаю, треба спрямовувати не стільки на популяризацію нашої літератури за кордоном, скільки на створення в Україні належних умов, щоб жоден високоякісний текст не опинявся на узбіччі читацьких зацікавлень, а навпаки, здобував належне йому загальносуспільне визнання. А це означає, що згубній практиці, коли розголос отримують в нас тільки так звані публічні автори, себто, ті які вміють кричати про себе на всіх перехрестях, а непублічні автори, ті, які не вміють або не хочуть цього робити, залишаються нікому незнаними, належить покласти край. Адже завдяки цьому від актуального літературного процесу відтинається товстелезний пласт, в якому можуть міститися високоякісні твори, може, навіть такі, які мають потенціял вивести нашу літературу з локального загуміння на широкі світові культурні простори. Гадаю, що підняти такі твори і таких авторів, не дати їм загубитися, є вкрай важливою справою для успіху нашої літератури в світі і цілком було би під силу авторитетним літературним критикам. Згадаймо хоч би Франка, який попри колосальну зайнятість активно стежив і відгукувався на всі події в сучасному йому літературному процесі. Зізнаюся, що поки що не можу збагнути, чому таких літкритиків, які би уважно стежили і активно реаґували на кожне більш-менш вагоме явище у видавничо-літературній сфері, нема сьогодні. Адже зараз, в добу інтернету потужну плятформу для їхніх виступів, аналізів, оцінок того, що відбувається в нашому сучасному письменстві, завжди можна створити, та й ті ресурси, які є зараз, також могли би відігравати помітнішу ролю. І це не так питання коштів, як питання особистісних ініціятив.
     А тим часом маємо те, що маємо — наша література пасе задніх, вона не тішиться значною популярністю навіть у найближчих країнах. Скажімо, в Польщі українських авторів не знайти в жодному рейтиґу найпопулярніших письменників за останні двадцять років. Принаймні я проглянув у інтернеті безліч списків книжок, які найбільш читані поляками, і не знайшов жодної українського авторства. Наші найвідоміші прозаїки й поети, ті, про яких чуємо чей з кожного кутка в Україні, мало кому знані в Польщі. На жаль, учасники згаданої дискусії, здається, цього ні не бачать, ні не розуміють.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

36. ЩО Є ЦІННЕ (Думки)

На вершечку дуба
вівсянка виспівує.
Сонце вже хилиться
до заходу,
легкий повіває вітерець.
Ось і все
що цінного є
на світі цьому,
схожому на сон. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

37. Справжня радість

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/37.html

 

Читати далі...

35. МЕНІ РАДИЛИ (Думки)

Протягом усього життя
одні радили мені,
що треба стати кимось,
другі радили мені,
що треба стати собою…
Я слухав їх,
уважно вдивлявся
в ефемерії форм та кольорів
і не бачив нікого,
ким можна було би стати.
Бо той хтось,
ким мав би я стати,
був лише маривом слів,
і той я,
ким мав би я стати,
був лише маривом слів.
От і минув час,
а я так і лишився ніким,
тим,
що не має ні імени, ні назви,
тим,
що є поза маривом слів. 

   

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

36. Що є цінне

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/36.html

Читати далі...

21. ОТЖЕ, ВІДПОВІДИ НЕМА, ГОСПОДИ?! (Юліян Шатанович, затвірник)

     Дощі під кінець травня не вщухали вже чотири дні поспіль. Вони то слабли, то знову посилювалися, але ні на мить не припинялися повністю. Зелень на вулицях Києва буяла. Всюди під будинками, де були клюмби чи хоч щось схоже на клюмби, пишніли півонії, червоні, рожеві, білі... А ще іриси, фіолетові, жовті... Під девятиповерхівкою на Березняках, де жив Шатанович з дружиною, також цвіли півонії. Справжньою окрасою тут була деревяниста півонія, яка цього ранку так неочікувано вибухла великими блідо-рожевими чашами з фіолетовим осердям. Їхній аромат був такий сильний, що Шатанович, вийшовши з підїзду, мимоволі зупинився.
      — Шкода, що ця дивоглядна півонія цвіте так недовго, — мовив він.
   — Ви щось сказали? — опасиста жінка в тоненькій бузковій сукенці без рукавів стрілила до нього колючим поглядом. Вона також щойно вийшла з підїзду.
    — Ні, ні! — знітився Шатанович. — Це я до себе, не до вас.
    — О, які пахучі! Аж млосно стає, — жінка вийняла хустинку й стала обмахуватися. — Що за квіти?
      — Деревяниста півонія. З Китаю, — відповів Шатанович і хапливо, наче боячись, що незнайомка йому завадить, рушив геть.
     Жінка ще щось спитала, але він уже не слухав, ішов сягнистими кроками асфальтованим хідником до автобусної зупинки, щоб їхати на Поділ й навідати Йосипа Коса.
     Минуло чей понад десять років, відколи Шатанович запізнався з Косом у Національному художньому музеї. По смерті поета Олега Миреґи цей досугий ма́ляр-мініятюрист залишався єдиним з київського літературно-мистецького середовища, з ким Шатанович ще підтримував якісь дружні стосунки. На жаль, за останні шість років Кос, якому вже перейшло за девяносто, дуже знемощів і практично не виходив з помешкання. Тож Шатанович щоразу, щоб побачитися з ним, мусив приїжджати до нього додому.
     Останній раз Шатанович був у Коса місяць тому, десь наприкінці квітня. Надворі було доволі холодно, весь час дули вітри. Підіймаючись сходами на другий поверх старого триповерхового будинку, Шатанович ще раз зателефонував з мобільника.
      — Я вже на місці.
      — Добре, — почулася відповідь.
     Кос відчинив двері, кутаючись у теплий, орнаментований чорно-білими ромбами ліжник.
   — Ніяк не можу зігрітися. Кальорифери після цих жахливих обстрілів узимку так до пуття і не гріли, а тепер ще й вимкнули опалення.
     — Головне, що ви, Йосипе, живі лишилися, — пожартував Шатанович, вішаючи пальто на вішак.
     — Не перебільшуйте значення мого життя, Юліяне, — Кос зробив жест рукою, запрошуючи гостя до покою. — Це життя ніяка вже не цінність для мене.
     Шатанович увійшов до скромної, безпретенсійної вітальні, де на самій середині стояв великий, нічим не застелений дубовий стіл. На ньому вилискував білий порцеляновий чайничок, два такі ж білі порцелянові горнятка і тарільчик з кількома засохлими пряниками. Побіч вікна на бильці старенького шкіряного фотеля лежав невеличкий прямокутник з картону, на якому зі скрупульозною натуралістичністю було зображено соловейка, що співає на розквітлій гілці глоду. Поряд на підвіконні стояла бляшана коробочка з фарбами і десяток пензликів. На цьому фотелі продовж багатьох років Кос і створював свої численні мініятюри.
      — Закінчили? — Шатанович узяв у руки образо́к. — Так і чується соловїне витьохкування!
      — Покладіть. Над ним треба ще попрацювати, — замахав руками Кос.
      — Невже ще щось бракує? — Шатанович поклав образок на місце і, повернувши голову до ма́ляра, додав:
     — Ви, памятаю, почали малювати цю мініятюру ще минулого року, здається у жовтні. Вже чи не сім місяців минуло.
     — Так, Юліяне, мені все важче даються ці картинки. Особливо початок. Тому й малюю так довго. Зізнаюся, що і кожне завершення не менш важке для мене.
      — Чому? — Шатанович спантеличено глянув на старого.
    — Бо завершення водночас означає і початок, а його може й не бути, — в очах Коса зблис ледь вловний смуток, в якому вже майже не лишилося ні заперечення, ні болю, а лише якесь покірне прийняття неуникненного. «Невже ум людини здатен змиритися зі всім, навіть із своїм небуттям?» — подумав Шатанович.
     Коли вони сиділи за столом і пили чай, Шатанович зауважив, що Кос майже нічого не розповідає, а здебільша слухає. Навіть питання, які зрідка злітали з його вуст, були якісь безживні, так, наче він не мав справжньої зацікавлености у відповідях.
      — Дивна річ, Йосипе. Я колись дуже хотів видати книжку своїх оповідок. Мені здавалося, що буду щасливим, коли це станеться. І от у Польщі, як ти знаєш, переклали й видали мені книжку. Вже чотири роки минуло відтоді. А хіба в моєму житті щось змінилося, хіба я став щасливіший? Все залишилося таким же, як і раніше. То навіщо було аж так хотіти? — Шатанович сьорбнув чаю і поклав горнятко на стіл.
      — Це зелений чай із Шрі-Ланки. Специфічний смак, еге ж? — Кос глянув на гостя й перевів погляд на своє горнятко з чаєм.
     — В одному нашому видавництві теж зацікавилися. Збираються видавати. Може, нарешті й українською будуть мої оповідки, — Шатанович знову сьорбнув чаю.
      Кос продовжував мовчки дивитися на своє горнятко. Але чомусь не пив.
      — Не знаю, що це змінить для мене, але... — Шатанович посміхнувся. — Цікаво, а ви, Йосипе, вже маєте якусь задумку щодо своєї наступної мініятюри?
     — Ні, — старий відірвав погляд від горнятка. — Я ж казав, мені важко малювати. І не тільки тому, що Київ чей щодня бомбардують ракетами.
    — І то вже пятий рік... Я й сам собі дивуюся, що продовжую жити й навіть писати під цією постійною загрозою загинути у власній квартирі.
      Кос похитав скрушно головою, хотів щось сказати, але так і застиг з розтуленими вустами, і лише оніміло дивився на Шатановича.
     — Певно, є якась внутрішня потреба, непідвладна жодним обставинам, — мовив Шатанович.
      — Але й вона не вічна, — відказав Кос.
     Розмова точилася мляво. Виникали тривалі павзи, коли обидвоє просто мовчали. Шатановича весь час переслідувало відчуття, що старий просто втомлений і не дуже радий його приходові. Врешті-решт він подякував господареві за чай і, покликавшись на якісь нагальні справи, пішов геть. «Здається, я втрачаю і цього останнього приятеля», — зідхнув він, коли був уже на вулиці.
     Відтоді минув місяць. Сьогодні ж з самого ранку Шатановича мучила якась непояснима тривога. Він не знаходив собі місця. То сідав за новтбук, то раптом зривався на ноги і виходив з кабінету. Нипав по кімнатах, не знаючи, де притулитися. У вітальні сідав на фотель і тут же вставав, чогось знімав Улянину гітару зі стіни, знову вішав її. Ішов на кухню, де поралася дружина, готуючи обід. Щось говорив їй, за щось дорікав. Вона морщила носа, кривила вуста і врешті гиркала на нього, щоб дав їй спокій. І він йшов геть, сердитий, згнічений серцем. Знову тинявся по кімнатах. Заходив до кабінету, сідав за новтбук, пробував щось писати, але не міг наклацати жодного слова. Тоді вставав, і все починалося спочатку.
      В полудне Шатанович відчув, що не може більше залишатися вдома, мусить кудись піти, бо його розірве. І тут згадав про Коса, з яким бачився місяць тому. «Він здався мені дивним, якимсь чи то втомленим, чи то відчуженим від усього. Щось відбувається зі старим. Треба би його провідати», — майнуло в голові Шатановича і він зразу відчув полегшення.
      Цього разу Кос зустрів гостя, сидячи на фотелі. Двері помешкання були незамкнені, тож Шатанович просто натис на клямку і увійшов досередини.
     — Я тепер не замикаю дверей, — мовив маляр, кивнувши на стілець, щоб Шатанович сідав.
      — Чому? — Шатанович сів. — На вулицях всяка наволоч вештається.
      — Мене це не лякає.
     Кос тримав у руці пензлик. На колінах у нього лежав білий заґрунтований шматок картону у формі еліпси. Він був чистий.
    — Буде новий образок? — весело свінув очима Шатанович.
      — Боюся, що ні, — відказав маляр. — Я вже три тижні не можу зробити жодного мазка. Не можу, відколи завершив останню мініятюру.
     Він указав пальцем на стіну, де серед безлічи инших мініятюр висів і образок із соловейком. Шатанович зразу укмітив цю останню Косову роботу, бо вона була в сліпучо-білій рамці. Всі в темних, а вона єдина в білій.
     — Що, нема нічого, що хотіло би ся намалювати? — спробував пожартувати Шатанович, але вмах відчув недоречність сказаного.
     — Ні, є, і то багато, але пензлик не слухається мене, — старий глядів на гостя застиглим поглядом. В його очах не було суму. Не було радости. Не було нічого.
     — Пензлик...? — збентежено пробелькотів Шатанович.
     — Саме пензлик, — старий помахав пензликом.
     — Може, взяти иншого? — Шатанович вказав на горщик, в якому було з кілька десятків усяких пензликів.
     — Я усі вже перепробував, — мертвотним тоном відказав Кос.
     — І що?
     — Безрезультатно.
     — Може, мені піти й купити якісь нові пензлики? — голос Шатановича затремтів.
     — Ви не розумієте, Юліяне, всі мої пензлики скінчилися, всі, — Кос нахилив голову і внурив очі в округлий шматок картону, який лежав у нього на колінах. — Ця чиста безшпетна білина прекрасна в своїй абсолютній досконалості. Нема нічого прекраснішого за простір, на якому може бути зображено все, але не зображено нічого.
      — Хіба зображене менш досконале, ніж незображене? — запитав Шатанович, відчуваючи, як усе його єство опановує сумяття і він не годен з цим нічого зробити.
     Але старий не відповідав. Він дивився на білий картон і більше не помічав ні Шатановича, ні нічого взагалі — світ щез, перестав для нього існувати.
     — Що ж тоді є зображене? — знову запитав Шатанович, але вже ні до кого не звертаючись, бо сумяття вибило всі опори під його ногами, і він залишився сам наодинці з собою і дійсністю, безмовною, невблаганною.
     Почувся легкий шурхіт. Пензлик випав з руки маляра, вдарився об підлогу і закотився за ніжку стола, водночас його лиса голова відкинулася разом з тулубом назад і застигла на спинці фотеля.
     — Отже, відповіди нема, Господи?! — прошепотів Шатанович, удивляючись у мертві очі Коса. Тоді вийняв мобільник і, повідомивши в поліцію про смерть приятеля, повільно вийшов з помешкання. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

22. Нещасний я чоловік

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/22.html

 

Читати далі...

34. ДВА МОЇ СВІТИ (Думки)

Є світ справжній,
той, що перед очима,
і є світ уявний,
той, що в думках, словах.
Перший живий, свіжий,
вічно мінливий,
другий мертвий, застиглий,
завжди незмінний.
Чому ж я
весь час тікаю
від світу живого
до світу мертвого? 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

35. Мені радили

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/35.html

 

Читати далі...

155. Я САМ (Життя вмлівіч)

І знову цей вечір,
знову ця тиша в саду...
Вслухаюся в кожен шерех,
кожен невира́зний відголос...
Що це? Хто це?
Здається,
я сам цей вечір,
я сам ця тиша,
я сам цей шерех,
я сам цей відголос. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

156. Рожева хмарка

https://ua-human.blogspot.com/2026/06/156.html

 

Читати далі...

154. ЗАПАХ БАЙБАРИСУ (Життя вмлівіч)

Вечір.
Сонце щораз нижче.
Павітер в саду ледь-ледь.
Бучно розцвів байбарис,
густий запах
аж памороки забиває.
А десь там,
далеко за селом
знову бахнуло. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

155. Я сам

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/155.html

 

Читати далі...

20. НАЧЕ ВОСТАННЄ (Юліян Шатанович, затвірник)

    

   На початку жовтня Шатанович знову побував у Національному художньому музеї. Йому кортіло ще раз подивитися на картину Олександра Мурашка, яка так вразила його понад два тижні тому. Увійшовши до залі, де висіла картина, він побачив Йосипа Коса. Той одягнений у ті самі джинси і зеленаво-брунатну куртку, що й минулого разу, сидів на лавці і дивився у вікно. Сиві старанно підкручені вуса-стирчаки надавали його зістарілому, всіяному численними зморшками обличчю якогось затято бравурного вигляду.
     — А я про вас згадував. Думав, що не прийдете, — він звівся на ноги і простяг руку.
     — Дуже захотілося ще раз глянути, — Шатанович потис руку і повернув голову до портрета. Йому здалося, що намальований на полотні молодий чоловік якийсь инший, ніж зафіксувала його память. «Що за дивина? Дивлюся на нього, ніби вперше!»
     — Що́, гадаєте, картину підмінили? — почувся здушений смішок Коса.
     Шатанович зробив непевний рух рукою і пробурмотів:
     — Якесь дивне враження. Зовсім не таке, як минулого разу.
     — Так завше буває, коли дивитися по-справжньому, — мовив старий.
      — Що означає «по справжньому»?
      — Бути тут і більше ніде.
      — Але звідки инакше сприйняття, коли картина та сама? — Шатанович перевів погляд на портрет. — Що́ міняється в моїй голові, змушуючи відчувати инакше?
      Кос не відповідав. Знову внурив очі у вікно. Надворі на невеличкому, акуратно підстриженому моріжку росло велике дерево, здається, явір, густе листя якого вже взялося жовтиною.
     — Думаю, це залежить від того, з якою силою сприймаєш намальовані о́брази. Вчора з такою, сьогодні з иншою. Але суть картини, сподіваюся, не змінилася? — старий, нарешті, відвів погляд від вікна і зиркнув на Шатановича.
     — Ні, не змінилася, — ствердно кивнув головою Шатанович, — На картині молодий чоловік чимось вражений, його свідомість чиста від думок.
      — Саме так. Я, як знаєте, дуже часто приходжу сюди. І щоразу бачу цю єдину незмінну суть по иншому. Це і є справжнє бачення.
     — Я вражений вашою спостережливістю. Цього не навчитися з книг! — сказав Шатанович.
      — Просто треба бути уважним, ні більше, ні менше! — засміявся Кос і додав:
     — Ходімо, Юліяне, прогуляємося Маріїнським парком. Там зараз пречудно. Адже жовтень тільки-но почався.
     Невдовзі Шатанович і Кос по́вагом простували алеями Маріїнського парку, звільна перекидаючись словами. На вимощеній плиткою доріжці то тут, то там лежали опалі кленові листочки. Иноді Шатанович нахилявся і підіймав якийсь листок.
     — Гляньте, це сама досконалість, — казав він.
    — І то досконалість у смерті. Одна часточка від цілости, — з ледь вловними нотками смутку відповідав Кос. — Я, прошу вас, вже понад пятдесят років малюю ці часточки.
      — Хотів би подивитися на ваші мініятюри, — Шатанович знову підняв якийсь листок. — Які вони завбільшки?
     — Десь такі, як ваша долоня.
     — Продаєте? Брали участь у якихось виставках? Я щось нічого про вас не чув, — Шатанович глипнув на Коса, бо йому здалося, що ця остання фраза була дещо безтактна. Але бліде, всіяне численними зморшками обличчя старого залишалося незворушним
    — Мене як художника в Києві ніхто не сприймає наповажне. Мої образки́, якщо й потрапляють на якусь виставку, то, як правило, опиняються десь у закутку, і ніхто їх не бачить.
     — Але ви продовжуєте малювати, і то вже, як самі казали, пятдесят років? Навіщо? — Шатанович зупинився.
     — А що мені робити, коли малювання — це єдине, що вміють ці руки, — він показав долоні з тонкими довгими пальцями, вкритими нездоровими синявими плямками. — Та й відтоді, як померла Каміла, я тільки й знаходжу сякий-такий прихисток у цих своїх кунштових химеріях. Візьму шматок картону, пензлик, фарби і так година за годиною збавляю час.
     Вони знову рушили алеєю. Деякий час мовчали. Слухали відразливі крики сойки, які долинали з густих ясминових кущів. Щось зловісне вчувалося в цих криках.
      — Каміла це ваша дружина? — запитав Шатанович.
    — Так, Каміла Асун... Вона з Корсіки. Ми прожили з Камілою... — Кос на кілька секунд замислився. — Понад пів століття, не менше, — врешті сказав він.
      — А давно вона померла?
     — У дві тисячі першому. А зараз дві тисячі сімнадцятий. Виходить, я без неї вже шістнадцять років. Тож можете уявити, як мені. Малювання — це єдине, що ще тримає мене на цім світі.
      — Невже не маєте більше жодних радощів?
     — А які ще радощі можуть бути у вісімдесятчотирирічного чоловіка, та ще й зовсім самотнього? — похмуро запитав Кос, не повертаючи голови. — Колись я ще міг тішитися квітами, кущами, деревами, співами пташок, а тепер вся ця радість для мене щораз менше доступна, бо її отруює пекуче почуття минущости, тимчасовости всього, що зачаровує мої очі, хвилює моє серце. Може, я тому з такою напосідливістю й малюю всі ці часточки цього світу, бо прагну хоч якось затримати їхній відхід у небуття.
     — То ви, Йосипе, покажете свої витвори? Я вельми зацікавився, — Шатанович зупинився і втопив очі в лице співрозмовника.
     Кос теж зупинився і деякий час мовчав, якось дивно граючи очима. Здавалося, він обдумує, чи вартий Шатанович того, щоб демонструвати йому свою творчість.
     — Добре, — врешті сказав він. — Тоді їдьмо до мене на Поділ.
     Помешкання Коса складалося з двох невеликих покоїв і доволі просторої кухні. Умебльовання було старе і якесь недоладне чи радше некомплектне, вочевидь, куповане при нагоді, випадково. Скажімо, в меншій кімнаті, яка, мабуть, правила за спальню, широке старомодне ліжко з високими деревяними побічницями, інкрустованими перлямутром, зовсім не пасувало до здоровенної полірованої шафи з великим дзеркалом на дверцятах. А в більшій кімнаті засадистий круглий стіл, вочевидь, дубовий, виготовлений під індивідуальне замовлення, вельми контрастував із мякими фіґуристими стільцями і старезним громіздким фотелем, обтягнутим шкірою, місцями обшмульганою до дір.
     Але найбільше Шатановича вразили мініятюри. Вони були скрізь. Всі стіни аж рябіли обвішані барвистими малюнками в рамках завбільшки в одну або дві долоні. Мацюпінькі, без рамок вони лежали також цілими стосами і на столі, і на шафі, і на підвіконнях. Всюди, де була хоч якась площина, можна було їх уздріти. Здається, цих картинок була тьма тьменна. І в їхній масі губилося все инше, всі великі й малі предмети, які були в кімнатах. Невеличкі квадратики з відображеннями тисяч і тисяч часточок життя були тут головними. Ради них, здавалося, існувала і сама квартира.
      Шатанович ходив по кімнатах і зачудувано розглядав образки, такі досконалі, довершені кожним мазком і водночас такі ріжні, навіть контрастні як за технікою малювання, так і ще більше за тим, що було намальовано — пірїну, дерево, людину, багатоповерховий будинок чи пейзаж із призахіднім сонцем. Він був приголомшений. Найдрібніші частинки довкілля, як і найбільші, ма́ляр зобразив з такою стотністю і так досконало, що аж дух перехоплювало. І все це в тісному просторі, не більшому, а зчаста меншому за дві долоні. Чималу кількість складали портрети. Зосібна, на стіні над ліжком висіло з два десятки портретів Каміли, намальованих у ріжні часові періоди — і коли вона була молода, і коли постаріла. Шатанович зразу здогадався, що це Косова дружина, бо портрети було зібрано в окремій великій рамі з позолотою. Серед них було пят-шість мініятюр, де Камілу художник зобразив голою і у всяких звабливих позах. Особливо увагу Шатановича привернула її оголена постать у літньому віці. Жінка з копицею сивого волосся стояла на порозі розчинених навстіж дверей і уважно дивилася кудись поперед себе. Втім, на відміну від инших портретів, її бліде, з запалими щоками лице, зівялі перса, обрезклий живіт, сухорляві руки й ноги з численними синіми прожилками не викликали жодних емоцій. Як і пагорок міжніжжя, густо вкритий сивими волосками.
      — Я кохав її і наївно думав, що так буде завсіди, — мовив Кос із невимовною скорботою в голосі. — О, як я помилявся! — Він зробив коротку павзу. — А тепер Каміли нема. Ніде. Бо це на образках не вона. Всього-на-всього її ефемерний відблиск.
      — Співчуваю вам, Йосипе. Уявляю, як вам важко, — зніяковіло промимрив Шатанович.
    — А знаєте, Юліяне, який з її портретів мені найдорожчий? — очі Коса раптом спалахнули наче в нестямі.
      Шатанович збентежено мовчав.
    — Оцей, де Каміла така бліда, зовсім посивіла, з опущеними руками стоїть гола й дивиться поперед себе, наче виглядає когось. А там вже манячила смерть, а я все не вірив. Їй тоді було лише шістдесят пять. А через сім місяців її не стало.
      Серце Шатановича стислося. Він хотів щось сказати, але з вуст вирвалися лише якісь глухі, шве́льбаві звуки. Якийсь час обидвоє мовчали й лише гляділи один на одного.
     — Ходімо, я почастую вас настоянкою з шипшини, — врешті тихо мовив художник і подався на кухню.
       Шатанович мовчки рушив за ним.
      На кухні теж стіни були обліплені Косовими мініятюрами. Поки старий діставав із комірчини настоянку й келихи, Шатанович розглядав образки. Він звернув увагу, що чей на кожному було зображено якусь городину: моркву, петрушку, буряк, пастернак, селеру, хрін, редьку, ріпу, капусту, цибулю, часник тощо, а також усякі прянощі: кріп, василики, га́нус, кмин, коляндру й инше. «Це ж треба хоч трохи петрати в ботаніці, щоб малювати таку силу-силенну рослин, та ще й знати їхні назви і вжиток», — подумав.
      — То що, як моє мальо́вання? Припало до серця? — запитав Кос, наливаючи із здоровенної сулії до келихів червонястий трунок.
      По кухні розлився терпкий шипшиновий запах, доволі снажни́й, навіть злегка паморочливий.
     — Я в захваті, Йосипе, не сподівався щось такого побачити, — Шатанович узяв келих, підніс до вуст і трошки випив, смакуючи. — Ти ба, яка густа настоянка, наче лікер, — він поклав келих на стіл. — Але знаєте, що́ мене неабияк здивувало у ваших роботах?
      — Що? — Кос хильнув із свого келиха і теж поклав його на стіл.
     — А те, що у ваших мініятюрах нема єдиного стилю. Коли дивишся на них, то здається, що їх малювали десятки ріжних художників. Невже ви на схилі віку все ще в пошуках?
      — Ну, от і ви туди! — засміявся старий. — Наші велемудрі мистецтвознавці взагалі відмовляють мені в ориґінальності, називають мене еклектиком, який тільки й уміє, що мисливо копіювати инших. Для них справжнє малярство — це обовязково впізнаваний стиль. «Індивідум має бути неповторним!» — твердять вони. І ця неповторність, мовляв, мусить бути чітко виражена у формі. А те, що неповторність випливає тільки з серця і не обовязково виражається конкретною формою, вони і в голову не покладають. Я, Юліяне, малюю так, як велить мені серце, а воно щоразу дивиться инакше на світ, тому і мініятюри мої витворюються в инакшому, зчаста абсолютно новому стилі. Ось чому у мене нема і не може бути якоїсь єдиної манери малювання. Але хто це хоче розуміти?
      — Хай там що, але ваші образки пречудові. Я щиро захоплений ними. Шкода, що в мистецькому світі ви не знайшли поціно́вання.
      — І вже не знайду, — Кос узяв келих і душком випив рештки трунку. — Та й не шукаю.
      — Чому? Невже вам, Йосипе, не хочеться, щоб люди зрозуміли вашу творчість?
      — Навіщо це мені? Який мені з цього пожиток? Після смерти Каміли єдине, що дає мені сякі-такі сили жити, це мої мініятюри. Знаю, поки я матиму наснагу їх малювати, доти я житиму. Моє життя залежить від них, а не від того, що хтось там розумітиме або не розумітиме моєї творчости.
      — Воістину, гірке зізнання, Йосипе, — скрушно похитав головою Шатанович і теж душком випив залишки настоянки зі свого келиха.
      — Знаєте, Юліяне, ви єдиний, хто по-справжньому відчув красу моїх «еклектичних», як каже багато-хто, мініятюр. Це вперше за десятки років. Але мушу щиро вам зізнатися — це анітрохи не надихає мене. Останні кілька років я малюю щораз менше. І тепер з тривогою думаю — одного дня мій пензлик не зможе зробити жодного мазка і невеличкий заґрунтований білилом квадрат картону так і залишиться білим.
      — Але ж ви ще малюєте?! — вигукнув Шатанович схвильовано. — Навіщо думати про неуникненне?
      — Так, ще малюю, — ледь чутно мовив Кос. — Але повірте, Юліяне, кожну свою нову мініятюру я малюю наче востаннє.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

21. Отже, відповіди нема, Господи?!

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/21.html

 

Читати далі...