155. Я САМ (Життя вмлівіч)

І знову цей вечір,
знову ця тиша в саду...
Вслухаюся в кожен шерех,
кожен невира́зний відголос...
Що це? Хто це?
Здається,
я сам цей вечір,
я сам ця тиша,
я сам цей шерех,
я сам цей відголос. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

154. ЗАПАХ БАЙБАРИСУ (Життя вмлівіч)

Вечір.
Сонце щораз нижче.
Павітер в саду ледь-ледь.
Бучно розцвів байбарис,
густий запах
аж памороки забиває.
А десь там,
далеко за селом
знову бахнуло. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

155. Я сам

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/155.html

 

Читати далі...

20. НАЧЕ ВОСТАННЄ (Юліян Шатанович, затвірник)

    

   На початку жовтня Шатанович знову побував у Національному художньому музеї. Йому кортіло ще раз подивитися на картину Олександра Мурашка, яка так вразила його понад два тижні тому. Увійшовши до залі, де висіла картина, він побачив Йосипа Коса. Той одягнений у ті самі джинси і зеленаво-брунатну куртку, що й минулого разу, сидів на лавці і дивився у вікно. Сиві старанно підкручені вуса-стирчаки надавали його зістарілому, всіяному численними зморшками обличчю якогось затято бравурного вигляду.
     — А я про вас згадував. Думав, що не прийдете, — він звівся на ноги і простяг руку.
     — Дуже захотілося ще раз глянути, — Шатанович потис руку і повернув голову до портрета. Йому здалося, що намальований на полотні молодий чоловік якийсь инший, ніж зафіксувала його память. «Що за дивина? Дивлюся на нього, ніби вперше!»
     — Що́, гадаєте, картину підмінили? — почувся здушений смішок Коса.
     Шатанович зробив непевний рух рукою і пробурмотів:
     — Якесь дивне враження. Зовсім не таке, як минулого разу.
     — Так завше буває, коли дивитися по-справжньому, — мовив старий.
      — Що означає «по справжньому»?
      — Бути тут і більше ніде.
      — Але звідки инакше сприйняття, коли картина та сама? — Шатанович перевів погляд на портрет. — Що́ міняється в моїй голові, змушуючи відчувати инакше?
      Кос не відповідав. Знову внурив очі у вікно. Надворі на невеличкому, акуратно підстриженому моріжку росло велике дерево, здається, явір, густе листя якого вже взялося жовтиною.
     — Думаю, це залежить від того, з якою силою сприймаєш намальовані о́брази. Вчора з такою, сьогодні з иншою. Але суть картини, сподіваюся, не змінилася? — старий, нарешті, відвів погляд від вікна і зиркнув на Шатановича.
     — Ні, не змінилася, — ствердно кивнув головою Шатанович, — На картині молодий чоловік чимось вражений, його свідомість чиста від думок.
      — Саме так. Я, як знаєте, дуже часто приходжу сюди. І щоразу бачу цю єдину незмінну суть по иншому. Це і є справжнє бачення.
     — Я вражений вашою спостережливістю. Цього не навчитися з книг! — сказав Шатанович.
      — Просто треба бути уважним, ні більше, ні менше! — засміявся Кос і додав:
     — Ходімо, Юліяне, прогуляємося Маріїнським парком. Там зараз пречудно. Адже жовтень тільки-но почався.
     Невдовзі Шатанович і Кос по́вагом простували алеями Маріїнського парку, звільна перекидаючись словами. На вимощеній плиткою доріжці то тут, то там лежали опалі кленові листочки. Иноді Шатанович нахилявся і підіймав якийсь листок.
     — Гляньте, це сама досконалість, — казав він.
    — І то досконалість у смерті. Одна часточка від цілости, — з ледь вловними нотками смутку відповідав Кос. — Я, прошу вас, вже понад пятдесят років малюю ці часточки.
      — Хотів би подивитися на ваші мініятюри, — Шатанович знову підняв якийсь листок. — Які вони завбільшки?
     — Десь такі, як ваша долоня.
     — Продаєте? Брали участь у якихось виставках? Я щось нічого про вас не чув, — Шатанович глипнув на Коса, бо йому здалося, що ця остання фраза була дещо безтактна. Але бліде, всіяне численними зморшками обличчя старого залишалося незворушним
    — Мене як художника в Києві ніхто не сприймає наповажне. Мої образки́, якщо й потрапляють на якусь виставку, то, як правило, опиняються десь у закутку, і ніхто їх не бачить.
     — Але ви продовжуєте малювати, і то вже, як самі казали, пятдесят років? Навіщо? — Шатанович зупинився.
     — А що мені робити, коли малювання — це єдине, що вміють ці руки, — він показав долоні з тонкими довгими пальцями, вкритими нездоровими синявими плямками. — Та й відтоді, як померла Каміла, я тільки й знаходжу сякий-такий прихисток у цих своїх кунштових химеріях. Візьму шматок картону, пензлик, фарби і так година за годиною збавляю час.
     Вони знову рушили алеєю. Деякий час мовчали. Слухали відразливі крики сойки, які долинали з густих ясминових кущів. Щось зловісне вчувалося в цих криках.
      — Каміла це ваша дружина? — запитав Шатанович.
    — Так, Каміла Асун... Вона з Корсіки. Ми прожили з Камілою... — Кос на кілька секунд замислився. — Понад пів століття, не менше, — врешті сказав він.
      — А давно вона померла?
     — У дві тисячі першому. А зараз дві тисячі сімнадцятий. Виходить, я без неї вже шістнадцять років. Тож можете уявити, як мені. Малювання — це єдине, що ще тримає мене на цім світі.
      — Невже не маєте більше жодних радощів?
     — А які ще радощі можуть бути у вісімдесятчотирирічного чоловіка, та ще й зовсім самотнього? — похмуро запитав Кос, не повертаючи голови. — Колись я ще міг тішитися квітами, кущами, деревами, співами пташок, а тепер вся ця радість для мене щораз менше доступна, бо її отруює пекуче почуття минущости, тимчасовости всього, що зачаровує мої очі, хвилює моє серце. Може, я тому з такою напосідливістю й малюю всі ці часточки цього світу, бо прагну хоч якось затримати їхній відхід у небуття.
     — То ви, Йосипе, покажете свої витвори? Я вельми зацікавився, — Шатанович зупинився і втопив очі в лице співрозмовника.
     Кос теж зупинився і деякий час мовчав, якось дивно граючи очима. Здавалося, він обдумує, чи вартий Шатанович того, щоб демонструвати йому свою творчість.
     — Добре, — врешті сказав він. — Тоді їдьмо до мене на Поділ.
     Помешкання Коса складалося з двох невеликих покоїв і доволі просторої кухні. Умебльовання було старе і якесь недоладне чи радше некомплектне, вочевидь, куповане при нагоді, випадково. Скажімо, в меншій кімнаті, яка, мабуть, правила за спальню, широке старомодне ліжко з високими деревяними побічницями, інкрустованими перлямутром, зовсім не пасувало до здоровенної полірованої шафи з великим дзеркалом на дверцятах. А в більшій кімнаті засадистий круглий стіл, вочевидь, дубовий, виготовлений під індивідуальне замовлення, вельми контрастував із мякими фіґуристими стільцями і старезним громіздким фотелем, обтягнутим шкірою, місцями обшмульганою до дір.
     Але найбільше Шатановича вразили мініятюри. Вони були скрізь. Всі стіни аж рябіли обвішані барвистими малюнками в рамках завбільшки в одну або дві долоні. Мацюпінькі, без рамок вони лежали також цілими стосами і на столі, і на шафі, і на підвіконнях. Всюди, де була хоч якась площина, можна було їх уздріти. Здається, цих картинок була тьма тьменна. І в їхній масі губилося все инше, всі великі й малі предмети, які були в кімнатах. Невеличкі квадратики з відображеннями тисяч і тисяч часточок життя були тут головними. Ради них, здавалося, існувала і сама квартира.
      Шатанович ходив по кімнатах і зачудувано розглядав образки, такі досконалі, довершені кожним мазком і водночас такі ріжні, навіть контрастні як за технікою малювання, так і ще більше за тим, що було намальовано — пірїну, дерево, людину, багатоповерховий будинок чи пейзаж із призахіднім сонцем. Він був приголомшений. Найдрібніші частинки довкілля, як і найбільші, ма́ляр зобразив з такою стотністю і так досконало, що аж дух перехоплювало. І все це в тісному просторі, не більшому, а зчаста меншому за дві долоні. Чималу кількість складали портрети. Зосібна, на стіні над ліжком висіло з два десятки портретів Каміли, намальованих у ріжні часові періоди — і коли вона була молода, і коли постаріла. Шатанович зразу здогадався, що це Косова дружина, бо портрети було зібрано в окремій великій рамі з позолотою. Серед них було пят-шість мініятюр, де Камілу художник зобразив голою і у всяких звабливих позах. Особливо увагу Шатановича привернула її оголена постать у літньому віці. Жінка з копицею сивого волосся стояла на порозі розчинених навстіж дверей і уважно дивилася кудись поперед себе. Втім, на відміну від инших портретів, її бліде, з запалими щоками лице, зівялі перса, обрезклий живіт, сухорляві руки й ноги з численними синіми прожилками не викликали жодних емоцій. Як і пагорок міжніжжя, густо вкритий сивими волосками.
      — Я кохав її і наївно думав, що так буде завсіди, — мовив Кос із невимовною скорботою в голосі. — О, як я помилявся! — Він зробив коротку павзу. — А тепер Каміли нема. Ніде. Бо це на образках не вона. Всього-на-всього її ефемерний відблиск.
      — Співчуваю вам, Йосипе. Уявляю, як вам важко, — зніяковіло промимрив Шатанович.
    — А знаєте, Юліяне, який з її портретів мені найдорожчий? — очі Коса раптом спалахнули наче в нестямі.
      Шатанович збентежено мовчав.
    — Оцей, де Каміла така бліда, зовсім посивіла, з опущеними руками стоїть гола й дивиться поперед себе, наче виглядає когось. А там вже манячила смерть, а я все не вірив. Їй тоді було лише шістдесят пять. А через сім місяців її не стало.
      Серце Шатановича стислося. Він хотів щось сказати, але з вуст вирвалися лише якісь глухі, шве́льбаві звуки. Якийсь час обидвоє мовчали й лише гляділи один на одного.
     — Ходімо, я почастую вас настоянкою з шипшини, — врешті тихо мовив художник і подався на кухню.
       Шатанович мовчки рушив за ним.
      На кухні теж стіни були обліплені Косовими мініятюрами. Поки старий діставав із комірчини настоянку й келихи, Шатанович розглядав образки. Він звернув увагу, що чей на кожному було зображено якусь городину: моркву, петрушку, буряк, пастернак, селеру, хрін, редьку, ріпу, капусту, цибулю, часник тощо, а також усякі прянощі: кріп, василики, га́нус, кмин, коляндру й инше. «Це ж треба хоч трохи петрати в ботаніці, щоб малювати таку силу-силенну рослин, та ще й знати їхні назви і вжиток», — подумав.
      — То що, як моє мальо́вання? Припало до серця? — запитав Кос, наливаючи із здоровенної сулії до келихів червонястий трунок.
      По кухні розлився терпкий шипшиновий запах, доволі снажни́й, навіть злегка паморочливий.
     — Я в захваті, Йосипе, не сподівався щось такого побачити, — Шатанович узяв келих, підніс до вуст і трошки випив, смакуючи. — Ти ба, яка густа настоянка, наче лікер, — він поклав келих на стіл. — Але знаєте, що́ мене неабияк здивувало у ваших роботах?
      — Що? — Кос хильнув із свого келиха і теж поклав його на стіл.
     — А те, що у ваших мініятюрах нема єдиного стилю. Коли дивишся на них, то здається, що їх малювали десятки ріжних художників. Невже ви на схилі віку все ще в пошуках?
      — Ну, от і ви туди! — засміявся старий. — Наші велемудрі мистецтвознавці взагалі відмовляють мені в ориґінальності, називають мене еклектиком, який тільки й уміє, що мисливо копіювати инших. Для них справжнє малярство — це обовязково впізнаваний стиль. «Індивідум має бути неповторним!» — твердять вони. І ця неповторність, мовляв, мусить бути чітко виражена у формі. А те, що неповторність випливає тільки з серця і не обовязково виражається конкретною формою, вони і в голову не покладають. Я, Юліяне, малюю так, як велить мені серце, а воно щоразу дивиться инакше на світ, тому і мініятюри мої витворюються в инакшому, зчаста абсолютно новому стилі. Ось чому у мене нема і не може бути якоїсь єдиної манери малювання. Але хто це хоче розуміти?
      — Хай там що, але ваші образки пречудові. Я щиро захоплений ними. Шкода, що в мистецькому світі ви не знайшли поціно́вання.
      — І вже не знайду, — Кос узяв келих і душком випив рештки трунку. — Та й не шукаю.
      — Чому? Невже вам, Йосипе, не хочеться, щоб люди зрозуміли вашу творчість?
      — Навіщо це мені? Який мені з цього пожиток? Після смерти Каміли єдине, що дає мені сякі-такі сили жити, це мої мініятюри. Знаю, поки я матиму наснагу їх малювати, доти я житиму. Моє життя залежить від них, а не від того, що хтось там розумітиме або не розумітиме моєї творчости.
      — Воістину, гірке зізнання, Йосипе, — скрушно похитав головою Шатанович і теж душком випив залишки настоянки зі свого келиха.
      — Знаєте, Юліяне, ви єдиний, хто по-справжньому відчув красу моїх «еклектичних», як каже багато-хто, мініятюр. Це вперше за десятки років. Але мушу щиро вам зізнатися — це анітрохи не надихає мене. Останні кілька років я малюю щораз менше. І тепер з тривогою думаю — одного дня мій пензлик не зможе зробити жодного мазка і невеличкий заґрунтований білилом квадрат картону так і залишиться білим.
      — Але ж ви ще малюєте?! — вигукнув Шатанович схвильовано. — Навіщо думати про неуникненне?
      — Так, ще малюю, — ледь чутно мовив Кос. — Але повірте, Юліяне, кожну свою нову мініятюру я малюю наче востаннє.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

153. ГОРДОВИНА (Життя вмлівіч)

І цієї весни
квітне гордовина,
а того,
хто її посадив,
давно вже нема.
Ні, цю таїну
не збагнути мені —
цей світ наче є, 
цього світу наче нема. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

154. Запах байбарису

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/154.html

Читати далі...

72. ПРО ОДНУ ВАЖЛИВУ ЛЮДСЬКУ ЧЕСНОТУ (Статті)

       Довіряти власним очам і власному серцю більше, ніж словам загальновизнаних авторитетів — ця чеснота притаманна мізерній кількості людей. Їх і не помітиш у всезагальному хорі обожнювачів когось чи чогось. Та й таки нелегко привселюдно заявляти «ні», коли всі говорять «так», і стверджувати «так», коли всі кажуть «ні». Для цього треба мати неабияку мужність, а, отже, бути готовим на осуд загалу, себто, свідомо жертвувати своїм комфортом ради правди. Завжди захоплювався людьми, здатними на таке.
     Тож і зараз був вражений, коли у фейсбуці прочитав допис одної письменниці з Черкащини, яка неспогадано заявила, що нобелівський лавреат за 2025 рік Ласло Красногоркаї прозаїк нікчемний, його твори нудні й нецікаві, далекі від того, якою мала би бути справді якісна література. Як приклад, письменниця наводить роман Красногоркаї «Меланхолія опору», який купила в книгарні і який прочитала від початку до кінця, хоч доводилося подекуди чинити над собою справжнє насильство. Я б на її місці аж так не мордував себе, а пожбурив би книжку геть на двадцятій-тридцятій сторінці. Навіщо витрачати дорогу душевну енерґію намарне. Адже, щоб пізнати смак вина, зовсім не треба випивати цілу бочку. Досить одного-двох келишків. Так само і з художнім текстом — його якість легко можна визначити, пробігши кілька сторінок в тому чи иншому місці.
      Уявляю, який ґвалт та обурення викличе така неґативна оцінка згаданого нобеліянта серед широкої авдиторії його поцінувачів, більшість з яких, певен, абсолютно безкритично ставиться до творчости свого кумира, нічого реально не відчуває в його текстах і є попросту жертвою навіювання з боку літературних авторитетів. Та й самі ці авторитети можуть бути жертвами самонавіювання.
      Ні, я зовсім не стверджую, що твори Красногоркаї низькоякісні. І не тільки тому, що я їх не читав, а насамперед тому, що акцентую тут на зовсім иншому — важливості сприйняття фактів власними, а не чужими очима. Адже правду про цей світ можна побачити лише індивідуально, себто, без будь-яких посередників у формі чиїхось слів, оцінок, суджень. Це повною мірою стосується і художніх творів.
      То що заваджає нам правильно оцінити якийсь текст?
     Перш за все наші упередження, а саме критерії, на які спираємося в оцінках, певні шаблони «поганого» і «доброго». Якщо текст не відповідає цим критеріям, ми вважаємо його низькоякісним, якщо, навпаки, відповідає, то вважаємо його високоякісним. Ці упередження якраз і змушують нас постійно порівнювати те, що читаємо, зі всім масивом наших знань. А це, без сумніву, означає, що ми сприймаємо новий твір не чистими очима, не вільною від упереджень свідомістю, а через каламуть памяти. Фактично ми не бачимо твір як живе явище. Дивимося і не бачимо. І не бачитимемо доти, поки не перестанемо його порівнювати зі знаним, не перестанемо урухомлювати думку під час читання і не сприйматимемо твір винятково серцем, емоційною частиною свого єства.
      Я не знаю, як читала роман Красногоркаї згадана письменниця. Якщо вона читала чистими очима, безпосередньо серцем, відкинувши всі свої знання, шаблони «доброго й поганого», то її висновок про якість роману поза всяким сумнівом істинний. Якщо ні, то хибний.
      Втім, все одно ліпше довіряти собі, своїм висновкам, очам, почуттям, хай і помилковим, базованим на власних упередженнях, аніж сліпо наслідувати когось й покладатися на чийсь авторитет. Адже, якщо слухаєшся тільки власного серця, довіряєш лише собі і нікому більше, то рано чи пізно може настати мить, коли звільнишся від всього знаного, засвоєного раніше, від усіх наймудріших і найвитонченіших шаблонів, і зможеш подивитися на факт абсолютно чистими, неупередженими очима, і от тоді побачиш його таким, яким він є насправді, себто, істинним. Ті ж, які не довіряють собі, приймають безкритично твердження авторитетів, повторюють, як папуги, чужі висновки, то тим самим позбавляють себе шансів побачити правду взагалі, себто, самі себе прирікають на вічну оману.
      Не знаю, письменниця, може, і помиляється щодо Красногоркаї, але якщо й так, то вона має всі можливості з’ясувати правду в майбутньому, бо довіряє тільки собі, своїй здатності пізнавати дійсність. І це цінніше у ній за усе инше, навіть цінніше за її можливу оману щодо сердешного Ласло Красногоркаї.
      Тож з огляду на все сказане, я би порадив численним обожнювачам угорського нобеліянта глибше замислитися над своїм сприйняттям його текстів! Застановитися, а чи справді ваше серце і ваш розум щиро відгукується на книги цього письменника? І чи ваші схвальні оцінки не є банальним поклонінням чужим висновкам, викликаним вашою рабською залежністю від авторитетів?

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

152. ЩО ЩЕ ПОТРІБНО (Життя вмлівіч)

Куку́-куку́! —
Дві зозулі пролетіли вгорі.
Терен цвіте,
буяє білиною.
Чудовий ранок в саду.
Що ще потрібно
захланному людському
серцю,
щоб воно вгамувалося?!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

153. Гордовина

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/153.html

Читати далі...

151. НЕМА ПРИХИСТКУ (Життя вмлівіч)

Холодний квітень.
Вітер не стихає.
Знов когось там убили...
Незатишно на цім світі —
нема прихистку
ні в хаті, ні в саду.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

152. Що ще потрібно?

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/152.html

 

Читати далі...

51. МОЯ ЧЕНСТОХОВА (Есеї)

      Ченстохова… Це місто тісно повязане в моїй памяті з трагічними подіями — початком великої війни Росії проти України, яка вибухла 24 лютого 2022 року.
      Бої все ближче і ближче підступали до Євминки, села над Десною на Чернігівщині, де ми з дружиною жили в усамітненні вже багато років. Коли в крамниці зник хліб й инші важливі продукти, ми постановили тікати — в окупації мене як українського письменника чекала вірна смерть.
     Так склалося, що в Польщі незадовго перед тим ченстоховське видавництво Galeria literаcka видало мою книжку «Напівсонні листи», і головний редактор Богдан Кноп прислав запрошення на презентацію, яка мала відбутися в Ченстохові 6 квітня. Тож ми з Катрусею згодилися, що треба їхати до Польщі.
      Ченстохова виявилася напрочуд спокійним і комфортним містом для проживання. І не тільки тому, що Богдан любязно виділив нам дві кімнати свого будинку, а насамперед тому, що в цьому місті є свій особливий дух. Я відчув його з перших днів і, зізнаюся, був зачарований. Усі кілька тижнів, продовж яких ми тут жили, я намагався зрозуміти, що такого особливого є в Ченстохові, чому вона так вабить мене і притягує до себе. А щоб відчути місто, треба ходити по ньому, бувати в найріжноманітніших його частинах, відвідувати всякі заклади, починаючи від маленьких крамничок і кінчаючи великими торгівельними й культурними центрами, а ще необхідно спілкуватися з жителями. Тож ми з Катрусею (иноді я й сам, коли дружина з якоїсь причини залишалася вдома) чей щодня вибиралися в місто і гуляли там, переходячи з вулиці на вулицю, з площі на площу, зупиняючись біля памятних місць і заходячи в кожен заклад, куди був вільний доступ. І щоразу, коли була нагода до когось звернутися, спитати про щось, з кимось просто перемовитися словом, я обовязково це робив. Скільки я мав таких бесід?! Їх і не злічити. І всі, по-своєму, цікаві, і кожна щось доповнювала в моєму прагненні зрозуміти Ченстохову. Зізнаюся, що за весь час не було жодного випадку, щоб хтось поставився до мене недоброзичливо.
      Спочатку я думав, що головною силою, яка визначає дух Ченстохови є костел на Ясній Ґурі. Це справді дивовижне місце, таке просторе, відкрите, готове прийняти кожного, хто з чистим серцем наближається до нього. Ми з Катрусею, хоча доволі далекі від реліґії, але обидвоє почували святобливий трепет, коли підіймалися вгору й особливо, коли увійшли в храм і побачили знамениту ікону Матери Божої. Потім, коли верталися і йшли парком, в якому то тут, то там цвіли крокуси, на серці нам було, на диво, легко. «Може, це і є щастя, коли людину просто так, без причини опановує радість, і вона вся повністю, як є, перебуває в тепер!» — подумав я. Потім ми ще не раз бували на Ясній Ґурі і біля неї, блукали навколишніми вулицями, і щоразу нас огортало дуже позитивне почуття — спокій і певність.
      Другим важливим місцем Ченстхови, як малювала моя уява і як відчувало моє серце, була площа Собеського, де стоїть памятник Юзефу Пілсудському. Сама площа в моїй памяті відображена як щось дуже велике. Поодинокі пішохідці, які перетинають її з одного кінця до другого здаються маленькими і незначущими. На площі незатишно, навіть щось тривожне висить у повітрі. Скільки разів я тут не бував, але завсіди саме такий настрій мене опановував. Тож мені, певна річ, хотілося з’ясувати, що його породжує. І якогось дня я зрозумів — вся справа у статуї. Пілсудський стоїть у шинелі і дивиться на площу. Його обличчя суворе, навіть похмуре. Воно наче застерігає: поляки, будьте пильні, теперішні здобутки свободи та демократії, якими втішаєтеся, можуть бути загрожені! Тож я, споглядаючи памятник, завжди думав, що ця площа має велике значення, бо вона своєю тривожністю не дозволяє забути велику правду — будь-яка сталість може бути порушена, коли зупинитися й не докладати зусиль задля її підтримки.
      Пригадую цікаву розмову з одним чоловіком поважного віку, корінним жителем Ченстохови. Ми сиділи на лавці. Світило, навіть трохи припікало сонце. Листя на деревах вже почало де-не-де зеленіти. Я мовив:
      — Добрий памятник поставили. Він дуже вписується в площу і навколишні будівлі.
      — Так, непоганий, — згодився чоловік, — але дехто й досі крутить носом, каже, що замалий і не в тому місці.
      — А що є й такі? — здивувався я.
      — Авжеж, йолопів вистачає.
     — А як гадаєте, що думає Пілсудський, позираючи на площу? — жартома запитав я і, зізнаюся, відповідь чоловіка мене вразила.
      — Він переживає, щоб сварня між поляками через всі ці партії не погубила Польщі, — відказав чоловік
    Отже, мої припущення виявилися підставними — не тільки я відчував цю площу як неспокійне тривожне місце. Такі відчуття мали й инші люди.
      Третьою місциною, яку мушу згадати і яка справила на мене неабияке враження, був доволі величенький сквер з висячими скульптурами. Якось, гуляючи на самоті, я надибав на нього. Перед тим побував у книгарні, де купив ілюстровану збірку поезій Мілоша, і шукав якоїсь лавочки, щоб сісти і поринути в поезію. Пошуки такого місця і привели мене до цих скульптур. Вони були дивовижні. Висіли на натягнених дротах. Фіґури людей у химерних позах. Але брондзові силюети не просто висіли, а ще й злегка рухалися під подувами вітру, бо їхній центер ваги було так ідеально розраховано, що найменше зусилля зовні змушувало їх міняти позиції. Це видовище настільки мене приголомшило, що я зовсім забув про вірші і тільки споглядав то за одним силюетом, то за другим. Цікаво, що жінка, яка сиділа на сусідній лавці, була абсолютно байдужа до цих мистецьких витворів, та й инші кілька людей, які були в сквері чи проходили через нього також не звертали на них жодної уваги. «Дивовижно. Те, що глибоко може зворушити одну людину, для иншої буває зовсім не цікаве», — майнула в моїй голові думка.
      Сквер з висячими скульптурами здавався мені явищем виразно ізольованим від Ченстохови. Сквер був частиною міста, автор скульптур Єжи Кендзьора народився і проживав у ньому, та разом з тим ця місцина не мала якогось суттєвого впливу на Ченстохову. Так принаймні мені здавалося. Ченстоховці не прийняли її. І цим сквер відріжняється від Ясної Ґури та площі Собеського з памятником Пілсудському, які, кожне по-своєму, але таки є органічними частинами міста і визначають його дух.
      Цей висновок підтверджують і мої численні бесіди з ченстоховцями. На підсвідомому рівні саме Ясна Ґура найбільше впливає на їхнє світовідчуття. Звідси і цей спокій та певність, які вчуваються у поведінці жителів міста. Неспокій і тривога, які уособлює площа з памятником Пілсудському, набагато менше виражені в характері містян. А от бунт, різке заперечення усталеного порядку, виразником чого є сквер з висячими скульптурами, в них, якщо й є, то хіба що як вкраплення, як потенційна можливість.
      Утім, якщо би я якогось дня не уздрів Варти, то так би й лишився з переконанням, що дух спокою та певности, що так виразно характеризує Ченстохову і тою чи иншою мірою присутній тут у всьому: в поведінці людей, тиші вулиць та площ, сяєві будинків, зелені дерев, ряснобарв’ї квітів на клюмбах, співах і криках птахів тощо, походить з одного єдиного джерела — Ясної Ґури. Але ця ріка змінила моє переконання.
      Вперше на берег Варти привіз мене Богдан. І я вже тоді був вражений затаєним спокоєм її повільної течії, такої гідної і самодостатньої. Потім вже сам кілька разів приходив сюди. І щоразу звертав увагу, що доволі широкий простір по обидва береги був цілковито безлюдний. Десь позаду виднілися будинки, поодинокі людські силюети, але над рікою нікого не було, ніхто не стояв і, стишивши серце, не споглядав її. Та й ріка не потребувала нікого. Навіть великий міст, який з’єднував один берег з другим не порушував всеохопної тиші та незворушности, якою тут було пройняте все.
      Я відчував, Варта ніяким чином не залежить від міста, навпаки, саме місто залежить від Варти. Адже спочатку була ріка, тисячі і тисячі років вона несла свої води через цю місцевість. А вже потім виникла і Ченстохова, і храм на Ясній Ґурі. Отже, саме Варта породила і місто, і храм, і саме від неї походить цей дух спокою і певности. А позаяк ріка згідно зі своєю природою відсторонена від усього, безмовна, воліє крити таємниці тисячоліть сама в собі, то виразником її почувань, її внутрішнього єства стала Ясна Ґура. І не дивно, бо люди тягнуться до того, хто знає і промовляє, а не до того, хто знає, але воліє мовчати. Ясна Ґура говорить. Варта мовчить і буде мовчати, бо вона початок цього міста.
      Якщо в когось з’являться сумніви в раціональності всіх цих моїх міркувань про Ченстохову, то запевняю: все, що я розповів, пройшло через моє серце. Це не якісь інтелектуальні мудрування, не якесь жонґлювання ефектними словами, а живі почуття. Я все це внутрішньо пережив.
      Зізнаюся також, що дух Ченстохови вельми суголосний з моїм власним духом. Я ніколи не любив великих міст, вони завсіди мене гнітили своїми масштабами, шумом й перенасиченістю барв. Маленькі ж міста зчаста бувають застиглі в спокої, в них наче нема певности в майбутньому. У Ченстохові я відчув щасливе поєднання спокою і певности. І я, відїжджаючи з Польщі, сказав собі: ось місто, де мені хотіло би ся жити.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

33. ЦЕЙ СВІТ — ЗАГАДКА (Думки)

Тільки й чую довкруж:
слова, слова, слова,
потоки мудрих слів…
Цей світ — загадка для мене,
складається із самих лише
знаків питань.
І відповіди не знаходжу ніде —
ні у відблисках неба в озерці́,
ні у самому небі!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

19. ОХ ЦЯ ЛІТЕРАТУРНА ША́ТІЯ-БРАТІЯ (Юліян Шатанович, затвірник)

     «Для чого я пишу ці свої дивакуваті оповідки? Що змушує мене годинами висиджувати за новтбуком й вигадувати нові й нові колізії з життя моїх химерних персонажів? Адже, бачиться, нікому, крім мене, ця писанина не цікава. Жодне видавництво (а я висилав ті оповідки чей у кожне!) за майже пятдесят років не забажало видати мені кни́жки. Кілька журнальних публікацій — ось і весь мій здобуток.
      На що ж я сподіваюся, продовжуючи писати? Що, може, якогось дуже пайдо́вого дня все вмах зміниться? І всі раптом оцінять мою творчість, побачать в оповідках те важливе, що так довго не зауважували? Марні сподівання далебі́. Тим більше з моїм теперішнім відлюдькуватим способом життя.
      А на календарі вже дві тисячі двадцятий. У травні мені минуло шістдесят сім. Скільки там ще лишилося? Із горобячий скік! То навіщо ж я пишу? Для кого, коли ніхто не читатиме, а по моєму сконові все написане одним порухом витруть з новтбука? Отже, найчесніше було би сказати, що я пишу ні для кого і ні для чого, без усякої мети, просто так, знічевя, щоб збавити час.
      Але якщо моя творчість безцільна, якщо вона справді є тим заповітним саморухом, необмеженим жодною метою, стеменно таким, як цвіте у гармонії з природою вишня, вільна, необтяжена нічим, безклопітна, то я також мав би почуватися так само легко, безтурботно, не сподіваючись ні на що, не сумуючи ні за чим. Та ба, я з дня на день плекаю якісь надії, згнічую чимось серце. Тож, виходить, я не вільний, припнятий до певних цілей і тому обмежений у творчому пориві. Хотів би бути вільним, та не можу. І в цьому головна моя закови́ка», — ось такі гадки́ снувалися в голові Юліяна Шатановича. Він сидів у тісній, переповненій книжками кімнатчині, яку йменував кабінетом. Перед ним на бюрку стояв розкритий, проте давно погаслий новтбук, на якому його пальці нещодавно вибивали нову оповідку з робочою назвою «Всохлий тамарикс».
      Задзвонив мобільний телефон.
      — Гальо! — Шатанович узяв мобільник.
     — Радий чути, Юліяне! Ти живий? Де пропадаєш? Чому ніде не показуєшся? Хтось казав, що ти взагалі виїхав з Києва.
    — Хто це? Ніяк не впізнаю за голосом, — запитав Шатанович.
     — Та це ж я, Валерʼян. Невже не згадаєш? Останній раз ми з тобою два роки тому сиділи в кафе на Володимировій горі. Там ще одна поетка була, Настя Пихацька. Памятаєш?
      — А, Загуменний?! — Шатанович, нарешті, доглупав, що телефонує Валерій Загуменний, відомий прозаїк, який пише історичні романи про козацькі часи. «Що йому треба? Явно щось від мене хоче», — майнуло в голові.
    — Ну, нарешті, згадав! — почувся радісний вигук Загуменного в телефоні. — Маю до тебе справу. Треба зустрітися.
    У скорім часі Шатанович із Загуменним сиділи за столиком літньої кавярні неподалік Володимирського собору і пили каву. Густе листя каштанів захищало від пекучого сонця місце, де вони перебували, проте все-одно було жарко. Иноді згори падали зівялі пелюстки каштанового цвіту. Скрізь на столиках та долівці виднілися білі цятки.
     — Я замовлю коньяку, — Загуменний гукнув офіціянта, потім спритно (чи, як сам полюбляв говорити, прикі́бно), навіть з певною ґраційністю з огляду на свої грубезні пальці, добув цигарку із щойно розпечатаної пачки і закурив.
     — То що там в тебе за справа? — запитав Шатанович, тримаючи у руці горнятко з кавою і позираючи на вітрину кавярні, де віддзеркалювалася його голова. «От лихо, я у поспіху забув підстригти бороду. І чого він мене так квапив? Невже не можна було зустрітися завтра?!»
    — Ти, як всім відомо, добре знаєш польську, — Загуменний скинув оком на свого співбесідника, наче вивчаючи його. — То чи не згодився би перекласти одну добірку віршів на польску мову? За певну нематеріяльну мзду, ясна річ.
     Підійшов молоденький офіціянт з двома келихами коньяку на таці. Він поставив келихи на стіл і вже був хотів іти, коли Загуменний гукнув йому:
      — Ще один коньяк, будь ласка!
      — А хто автор? Я його знаю? — запитав Шатанович.
     — Знаєш, Юліяне! Це Настя Пихацька, — відказав той і помахом голови подякував офіціянтові, який приніс ще один келих коньяку.
      — А чого це вона сама не звернеться до мене? Могла би прийти з тобою.
   — А вона і прийде, — на червоному, дещо спухлому обличчі Загуменного з’явилася злодійкувата ґримаса. — За пятнадцять-двадцять хвилин буде. Я просто не хотів тобі зразу казати, боявся, що ти сходу відмовишся.
   — Чого б це, Валер’яне, я мав би отак зразу відмовлятися? — мовив Шатанович з нотками невдоволення у голосі.
     — Ну, розумієш, про тебе тут серед нашого товариства всякі гонять химери, що ти, мовляв, і такий, і сякий, і характер маєш важкий, специфічний. Я, звісно, в це все не вірю. Инакше би не зателефонував тобі.
     — Перекласти я то можу, — замислено проказав Шатанович і, повернувши голову до вітрини, утопив очі у своє відображення. «Моя занадто відро́сла біла борода і такі ж білі вуса та волосся на голові роблять з мене якогось затрушеного старигана. Абсолютно нісенітний, якщо не сказати убогий, вигляд. Неприпустимо у такому образі появлятися між люди. Уявляю, що́ про мене думають і в які суди́ й пере́суди пускаються всі ці мої колишні приятелі й приятельки з письменницької громади. Їм бо тільки й дай покпити над кимось», — снувалося в його голові, і він зовсім забув, що сидить за столиком не сам.
     — Юліяне, про що задумався? — Загуменний торкнув Шатановича за руку.
     — Вибач, Валер’яне, щось зовсім стороннє спливло на ум, — Шатанович хильнув коньяку і, згадавши, про що провадив мову перед тим, сказав:
     — Щоб братися за переклад, мені ці вірші мають хоч трохи сподобатися. Тому, поки не прочитаю їх, доти не можу нічого обіцяти.
      — Ну, про це не переживай. Настя пише суперову поезію. Тобі обовязково припаде до смаку. Не сумніваюся, — Загуменний схопив свій келих з коньяком і хвацько випив усе до дна. — Я знав, що ти не відмовиш, — додав він і поклав келих на стіл.
      — А що це за нематеріяльна мзда, про яку ти говорив? — Шатанович з певною недовірою в очах зиркнув на співрозмовника.
      — Я замовлю за тебе слово у видавництві «Парабула». Маю вельми дружні стосунки з головним редактором Василем Форналем. Тож посприяю, щоб він видав тобі книжку.
    — Справді! Зробиш це?! — вигукнув Шатанович схвильовано і на секунду-дві навіть привстав із стільця. — Тоді я хай там що, а таки мушу перекласти її вірші.
    І цієї мити з’явилася Настя Пихацька. Вона була в легенькій батистовій сукенці без рукавів, яка звільна облягала її фіґуру, в міру опо́листу і доволі зграбну. Вираз її лиця був, на диво, приязний. Це зразу впало в очі Шатановичу. «Тоді в кафе на Володимировій горі Настя, навпаки, поводилася з якоюсь холодною відстороненістю», — згадав він.
     — А от і я! Рада тебе бачити, Юліяне. Сподіваюся, Валер’ян уже розповів про моє прохання? — вузенькі, густо наквацяні сліпучою бака́новою помадою губки Пихацької розійшлися у широку милу посмішку.
    — Так, Насте, — Шатанович знітився, бо Пихацька дивилася на нього, наче пожирала очима. — Я готовий перекладати. Хотів би тільки... — він затнувся і ніяк не міг продовжити.
      — ...почитати мої вірші, так? — випалила Пихацька. — Це мій коньяк? — вона повернула голову до Загуменного.
     — Авжеж, Настуню, де ж би я про тебе забув, — кинув через верхню губу Загуменний, який недбало розвалився на стільці і курив цигарку, випускаючи величезні клуби диму.
     Пихацька ли́кнула раз-другий коньяку і поклала келих. Її бліде обличчя злегка зарумянилося.
     — Прочитаю кілька віршів, — мовила вона і, вся розпромінена, звівши голову трохи догори, виразно, з павзами й акцентами у відповідних місцях продеклямувала:
           ... 
          Коли ти наді мною, —
          шаленіє моя сейсмічна зона:
          все дошкульніші підземні поштовхи
          спричиняють коливання всесвіту...
          Підземний вибух!
          Плоть — зашморг на нім!
           ... 
          Лечу тротуаром
          невикохана тобою
          зла і щаслива...
          Чую,
          як цілуються мої ноги
          і скресає моє лоно
          памяттю твого язика...
          О, не приведи, Господи
          зустрітися тобі знов
          на моєму шляху!
          ... 
          Ти боїшся мене втратити...
          Хіба я парасолька,
          яку мусиш тримати в руках?
          Я — твоя шкіра.
          А шкіру здатна скинути хіба що змія.
          А ще...
          могила.1

      — Дуже жіночі вірші. І досить щирі, — процідив крізь зуби Шатанович. — Гадаю, що перекладати буде не важко.
       — Не мав найменшого сумніву, що тобі сподобається, — вдоволено вигукнув Загуменний. — Настуня поетка від Бога. Ти прихопила з собою ту свою книжку? — Він запитливо глянув на Пихацьку.
      — На жаль, не взяла. Я не була певна, що Юліянові до смаку така відверта еротика, — вона лукаво свінула очима на Шатановича і знову повернула голову до Загуменного.
      Шатановича наче щось обпекло — в очах Пихацької він виразно відчув якусь нечисту цікавість до себе. «Тоді два роки тому вона дивилася на мене і впритул не бачила, а тепер, коли треба перекласти її вірші, я став раптом вельми цінний для неї», — сяйнуло в його голові.
      — Не біда, Насте, можна зараз же підїхати до тебе і взяти книжку, — мовив Загуменний. — То що, підїдемо? — він глянув на Шатановича.
      — Я викличу таксі, — докинула Пихацька.
      — Добре, я не проти, — Шатанович звівся на ноги.
    Пихацька мешкала на Лівому березі в однокімнатній квартирі незугарної, без бальконів девятиповерхівки навпроти ринку «Юність». У помешканні був страшенний безлад, речі, здебільша одяг, жужмом лежали і на стільцях, і на столі, і на ліжку, і навіть у кутках на підлозі, хоча у покої стояли дві місткі шафи та ще був у коридорі чималий комод. Поетка жила сама і, як розповідали, тричі нещасливо виходила заміж, але дітей не мала від жодного чоловіка. Їй було десь під пятдесятку. Втім, вона, незважаючи на виразні ознаки старіння, скажімо, зморшки на обличчі, особливо біля очей та губ, все ще зовні справляла досить ефектне враження.
    — Заходьте, — Пихацька впустила гостей до помешкання. — У мене трохи неприбрано. Ніяк не доходять руки привести все до ладу.
    — Та чого вже там, Насте, соромитися? Зізнайся Юліянові чесно, що це в тебе такий стиль життя. Адже відколи ти сім років тому придбала цю квартиру, тут ніколи не було порядку, — засміявся Загуменний і сів на ліжко, перед тим відсунувши вбік купу нічних сорочок та спідньої жіночої білизни.
     — А от побачиш, якогось дня тут все буде прибрано, присягаюся, — Пихацька недобрим оком зиркнула на Загуменного.
     — Ну, й де та твоя збірка віршів? — Шатанович стояв біля книжних полиць, торкаючись пальцями тилій книг, але жодної не виймаючи.
     — Зараз принесу. Але спочатку організую вам невеличкий частунок, — Пихацька змовницьки підморгнула і пішла на кухню.
     Невдовзі вона принесла великий ста́вець з горою накла́данців, частина з яких була з ковбасою, а частина з твердим сиром. Потім дістала з розмальованої білими нарцизами тумби коло вікна фляшку руму «Bacardi» і три келишки. Все це розмістила на столі. А коли всі троє посідали і випили по першому келишку, вона принесла книжку зі своїми віршами і мовила:
      — Я хочу ще прочитати кілька поезій. Не заперечуєте?
     Шатанович схвально кивнув головою. Після випитого руму він почував себе, на диво, охвітно, і був готовий слухати Настине деклямо́вання скільки завгодно довго. Але Загуменний раптом замахав руками і зірвався з місця, вайкаючи.
      — О, Господи, я зовсім забув, що маю сьогодні важливу зустріч.
    — Що, невже не можна скасувати? Подзвони, скажи, що не можеш прийти, — мовила до нього Пихацька, але, як здалося Шатановичу, не вельми наполегливо.
    — Ні, ні, ні, — відкаскувався Загуменний і рушив до виходу.
   Пихацька пішла вслід і в коридорі кілька секунд перешіптувалася з ним. Потім почулося, як відчинилися і зачинилися двері, і вона повернулася до кімнати.
     — Нічого, ми обійдемося і без нього, чи не так? — вона грайливо штурхнула Шатановича в плече.
    — Не знаю, але мені якось незручно, що ми... — почав був Шатанович і затнувся, не договоривши.
    — Облиш, Юліяне, — засміялася Пихацька. — Я не полюю за чоловіками під сімдесят років, та ще й жонатими. — Її веселило його збентеження. «От бовдур, налякався, що може втратити цноту. Та ти, голубе, вже не відмиєшся й нікому не докажеш, що нічого не було між нами, раз побував тут зі мною наодинці», — вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.
     — Я б дуже не хотів, щоб довідалася Уляна, — голос Шатановича тремтів.
     — Ну, що ти переживаєш? У мене, сподіваюся, вистачить клепки, щоб тримати язика на зашморзі — в її очах заграли бісики. — Ліпше випиймо ще по одній.
    Шатанович мовчав. Почувався так, наче його волю паралізовано. Тільки й міг, що безрадно дивитися на Пихацьку й бездумно спостерігати за нею. А вона наповнила румом два келишки і один простягла йому.
      — Ну, будьмо, — крикнула голосно і душком випила.
      Шатанович випив свій рум через силу. Поклав келишок на стіл. Дивився на Пихацьку, не відриваючи погляду, як загіпнотизований. Без думок. Наче загубив сам себе. Перед ним була ця жінка з розпашілим лицем, були її очі, які горіли несамовитим блиском, був цей стіл, ця фляшка з залишками руму, ці келишки, ці шафи, ця кімната, а його самого не було. Він також бачив свої руки, ноги, чув, як пульсує кров у скронях, як хміль просочується у всі найдальші засторонки його мозку, але все це був не він, а хтось инший, чужий. Його ж самого не було ніде. «Де ж тоді я? Може, мене, того, що все це бачить і відчуває, нема й ніколи й не було? Може, я примарився собі?» — ця думка виникла, повільно проплила в його свідомості і щезла безслідно. Він вдивлявся і нічого більше не бачив. Там на тому місці, де пробігла думка, була порожнеча. Все инше існувало: жінка, її очі, стіл, фляшка, келишки, шафи, кімната, його власне тіло... Там же, де все це відображалося, осідаючи в памяті, не було нічого.
      — Скажи, Юліяне, яка я з себе? Чи гарна? — запитала Пихацька. Вона була вже добряче підпила, весь час шкірила зуби і раз за разом голосно сміялася.
      — Так, ти гарна, — відказав Шатанович, наче у напівсні.
    — Глянь-но, які маю зличні перса, — Пихацька непевними, дещо нервоми рухами зняла з себе через голову сукенку, потім розщіпила блідо-блакитний станик з тоненької камки́, і з-під нього виринули дві невеликі білі півкулі з рожевими пиптиками. — Подобаються?
      — Так, — майже пошепки відказав Шатанович.
      Вона стояла майже гола. На ній були вузенькі бла́нжеві пантальонці, а на ногах босоніжки з лискучими срібними застібками.
    — А як мої рівненькі, з плавкими лініями і такими звабними згинами ніжки, мій мякий доладний животик, що так прагне пестощів, а ще той мій заласний пагорок у міжніжжі, що нахабно випинається крізь тоненький нансу́к пантальонців? Як тобі це все? — запитала Пихацька.
      Шатанович глядів на неї і мовчав. Він хотів відповісти, сказати, що це все гарне, знадливе, повне розкошів. Але язик не слухався його, він наче був чимось окремим, незалежним від його волі.
      — Ти хотів би торкнутися, попестити якісь мої солоденькі місцинки?
     — Ні, Насте, — відсторонено, безбарвним тоном мовили вуста Шатановича, над якими він не мав влади, — я не можу торкатися тебе, бо мене нема.
     — Як прикро, Юліяне, що ти прийшов сюди, а твоя душа залишилася десь там й блукає вулицями Києва, — сумно проказала Пихацька, застібаючи станик й одягаючи сукенку.
     — Я не знаю, чому так сталося, Насте. Це не від мене залежить.
     — Ось на, візьми мої вірші, — вона простягла книжку. — Ти перекладеш їх на польську, як обіцяв?
    — Так, перекладу, — Шатанович узяв книжку і наче в тумані вийшов з помешкання.
      За місяць він переклав на польську всі вірші Пихацької і віддав переклад Загуменному.
      — Тепер справа за тобою, Валер’яне. Ти говорив з Василем Форналем про видання моїх оповідок?
     — Ще ні, але ти не хвилюйся, я обовязково поговорю з ним. І не сумнівайся, «Парабула» неодмінно надрукує твої оповідки.
      Але минуло літо, потім осінь, настала зима, а Загуменний тільки й робив, що годував Шатановича обіцянками. Врешті, по новому році десь укінці січня чи на початку лютого Шатанович зателефонував у видавництво «Парабула». Редактор Форналь підняв слухавку.
      — Це Шатанович. Добрий день, пане Василю. Як там з моїми оповідками. Загуменний обіцяв, що «Парабула» візьме їх до друку.
      — Хто, Загуменний, це базікало несусвітнє?! — вигукнув здивовано Форналь, — А хто він такий, щоб мені щось указувати чи радити? Та я його й знати не хочу. Він щось там на пяні очі верзякав про вашу, пане Юліяне, книжку, але я його зразу відшив, сказав, що хай покладе на бочку три тисячі доларів і тоді поговоримо.
    До Шатановича після цієї телефонної розмови з Форналем, врешті, дійшло, що Загуменний з Пихацькою просто ошукали його. Втім, не захотів здіймати бучі, не став вимагати заборони на публікацію свого перекладу. «Навіщо мені скандал? Ще, чого доброго, Уляна довідається, що я був у тої шльондри вдома. Хай це стане мені наукою. Бо за все треба платити. І за легковажність також. Але все-таки, які нікчемні людці в цій літературній ша́тії-братії! Не хочу більше нікого знати! Хай пропадуть пропадом.» 

 

1 Вірші взято із книжки Антонія Цвіт «Гріховна таїна» Хрещатик, Київ, 1998 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

20. Наче востаннє

https://ua-human.blogspot.com/2026/05/20.html

Читати далі...

18. БІЛИЙ ЦВІТ ТЕРНУ (Юліян Шатанович, затвірник)

       Справжнє тепло прийшло до Києва з початком травня. Всюди цвіли вишні, червоніли тюльпани, біліли нарцизи. В тому напівдикому місці на набережній Дніпра, де зараз сидів на лавці Шатанович, весь схил вкривали густі зарості терну, який також цвів. Його сліпуча білина була така потужна, всепоглинуща, так нездоланно манила до себе, що Шатанович уже понад годину дивився у той бік і ніяк не міг устати з лавки, щоб іти кудись далі. Його поривало кинутися в ту сніжно-білу тернову хмару і щезнути в ній, умах позбутися всіх своїх тривог та гризот, які мордували його серце. «Не досить того, що маю клопоти з сином, який ніяк не знайде собі місця під цим сонцем, з’явилася ще й ця нещасна Нора — плід мого давнього гріха. І нема мені з тим усім рятунку», — думав він, звертаючи погляд то на темні води Дніпра, який ні на мить не припиняв свого повільного плину, байдужого до всього навкруги, то знову зосереджував увагу на непроникній білині тернового цвіту, який кликав до себе, облудно обіцяючи звільнення від усіх страждань.
      Пять днів тому Шатанович відвідав Оксентія в його квартирі неподалік Дарницької площі. По цих відвідинах Шатановича досі не покидало гнітюче почуття, що син у глибині душі осуджує його, вважає чуттєво знебу́лим, нездатним відчути печалі й радощі сина, а тому не вартий, щоб ділитися з ним своїми переживаннями. «Якби ж то Оксьо знав, як я сам звинувачую себе, як таврую і за що! І як мене болять усі його гіркоти! Але я ніколи, ніколи, ніколи не скажу йому про це».
     А ще раніше, на початку квітня, коли було доволі холодно, а вночі стовпчик термометра опускався навіть до трьох-пяти градусів морозу, Шатанович вчергове побував на Троєщині у Галі Бурлюк і відвідав Нору. Відколи два роки тому несподівано відкрилося, що в нього є донька-каліка, він нема, нема, та й приходив її побачити. Не часто. Бувало, що не з’являвся і місяць, і два. Але потім обовязково приходив. І щоразу його мучило гірке почуття вини, воно просто зїдало його зсередини, паралізувало його волю, бувало, що він навіть втрачав дар мови і не годен був вичавити з себе кілька звичайних слів, щоб привітатися з Галею, коли та відчиняла двері — стояв мовчки на порозі і глядів на неї глибоким, повним розпачу поглядом.
   — Заходь, чого став, як мара? — говорила Галя, впускаючи його до помешкання.
     Він переступав поріг і зупинявся в коридорі, нерішучий, боячись ступити зайвий крок.
     — Ти хоч би попередив, що збираєшся прийти. Невже так важко подзвонити? З’являєшся знагла, як грім з ясного неба! — хмурила вона брови, вішаючи його куртку на вішак.
     — Я не можу попереджати, — відказував Шатанович впалим голосом.
      — Чому?
    — Бо я ніколи стеменно не знаю, чи прийду, — він дивився на Галю очима, повними скорботи.
     — Ти божевільний, Юліяне, — зойкала вона, хапаючись за голову.
     — Щоб ти знала, я вже не раз бував під підїздом твого будинку і вертався.
     — Божевільний, божевільний, — бурмотіла Галя, злегка підштовхуючи його, щоб ішов до вітальні.
     І він щоразу невпевнено, наче був тут уперше, ступав ногами по деревяній фарбованій підлозі коридору і входив до великого просторого покою, вкритого килимом.
     Утім, найважче було з Уляною. Вона довго не могла змиритися, коли довідалася, що в мужа два десятки років тому була коханка і що він від неї має доньку-каліку.
     — Виявляється, коли я була вагітна, й мав народитися Оксьо, ти крутив з тою Галею! І як я тепер взагалі можу тобі вірити? — плакала вона.
    — Прости, Улясю! Гріх на мені неспокутуваний, — зі щирим каяттям у голосі говорив Шатанович, ніжно беручи дружину за руку.
     — І ти хочеш бачитися зі своєю Норою? Так? А про мене ти подумав? Як я себе почуватиму, знаючи, що там твоя колишня коханка?
    — Я не буду в них довго, — щиросердо вигукував Шатанович, не відпускаючи руки дружини.
     — І все-таки, Юльку, я не маю певности, що ти знову не зрадиш мене.
    — Заклинаюся, навіть пальцем не торкнуся Галі, — запалисто вигукував Шатанович. — Як посмію, коли поряд ця нещасна дівчинка?
     — Але ж тоді, два роки тому, коли ти, як кажеш, випадково зустрів свою коханку і поїхав до неї, між вами таки щось знову було?! — прискала йому в очі Уляна. — І не кажи, що ні, — вона вивільнила свою руку.
     — Що це тебе так мучить? — Шатанович з докором дивився на дружину. — Нічого між нами не було, принаймні доти, поки я не взнав про Нору.
     — А до того?
     — Не доскіпуйся до дрібниць, — Шатанович відвернувся.
     — Можеш не говорити. Але я знаю.
    — Улясю, я не маю і не можу мати з Галею жодних стосунків. Присягаюся. І це істинна правда. Але благаю тебе — не забороняй мені бачитися з Норою.
     Уляна врешті згодилася, щоб муж коли-не-коли відвідував доньку, але вимагала, щоб завжди говорив, коли збиратиметься йти до неї.
     — Як твоя жінка, я маю на це право, — казала вона.
   — Добре, добре, — кивав головою Шатанович, хоча прекрасно усвідомлював, що ніколи не зможе виконати цієї обіцянки — відвідини Нори були для нього такою душевною мукою, увергали його в таке внутрішнє сумяття, що де там памятати про дане дружині слово. Всі його сили забирало одне тільки це — сісти на автобус, доїхати на Троєщину і потім ще додибуляти до Галиного будинку. На все инше в нього вже не вистачало снаги, тим більше що він ніколи не знав напевне, здійснить свій замір чи ні.
     Стеменно так сталося і того останнього разу, коли Шатанович бачився з Норою. Він нічого не сказав дружині, що поїде до неї, не сказав, бо не збирався їхати. Але невідь-чому поїхав. Сів на автобус саме в тому напрямку. Не замислюючись, не звертаючи уваги на табличку. Якось наче мимоволі. Отямився, коли вже був на Троєщині. Висів з автобуса. Став роззиратися і лиш тоді зрозумів, де він. Утім, до будинку Галі Бурлюк не спішив, брів відлеглими вулицями, роблячи величезні кола. Здавалося, все в ньому опиралося, не хотіло тієї зустрічи, але він все одно йшов і йшов. Врешті опинився під шістнадцятиповерховою огва́рою, де на шістнадцятому поверсі мешкала Галя з Норою. Стояв, переступав з ноги на ногу, коли-не-коли зиркав угору, але не зважувався підійти до підїзду. Минула, чей, ціла година, коли Шатанович тремтливою рукою таки набрав код домофону. У великих металевих дверях підїзду клацнуло, і вони відчинилися. Він ступив усередину. В коридорі з ліфта вийшла молода жінка в обтислих, декорованих кольоровими блискітками штанах, з довгою тоненькою цигаркою в роті і маленьким рудим собачам в руках, яке пестливо притискала до грудей.
     — Привіт, — зано́систо посміхнулася вона, глипнувши на незнайомця, і потьопала до виходу.
    Шатанович хотів був відповісти на вітання, але поки зібрався на дусі, жінка вже зникла за дверима.
      Вийшовши з ліфта на шістнадцятому поверсі, Шатанович довго стояв перед дверима Галиної квартири, утокмивши очі в кнопку електродзвоника. Потім коротко подзвонив. Раз, другий раз. Ніхто не відчиняв. Зсередини не чулося жодного звуку. Він і далі стояв, не рухався. Всі думки в голові завмерли, не виникало жодного образу, картини, спогаду. Перед ним стриміли лише двері. А в його нутрі було лише одне почуття — очікування. Чого саме? Він не знав, бо здатність думати несподівано покинула його.
     Коли двері відчинилися, Шатанович навіть не ворухнувся.
     — О, так і знала, що це ти! І як завжди, не попередив! — якимсь хрипким ображеним голосом вигукнула Галя Бурлюк. Вона стояла на порозі у вицвілому, розпоротому збоку на шві, сатиновому платті, боса. На потрісканих нігтях пальців її ніг поблискували залишки вермильонового лаку. Її сиве скуйовджене волосся на голові стирчало недоладними віхтями. Лице було бліде спухле, а блакитні очі якісь неживі, погаслі. Від неї тхнуло алькогольним перегаром, гострим мускусним дезодорантом і потом.
    — Я до останньої хвилини не знав, чи прийду, — промиркав Шатанович, переступив через поріг і зупинився. — Абрикоси там внизу так буйно цвітуть, що... — він замовк, не договоривши.
    — До чого тут абрикоси? — раптом зі злістю свінула очима Галя. — Я тебе скільки просила? Подзвони, що приїдеш! А тобі й невзамітку!
     Шатанович намагався щось сказати, але не міг підібрати потрібного слова. І тільки виряченими очима, безпорадно глядів на колишню коханку.
     — А в мене від учора гості, щоб ти знав, — буркнула Галя. Вона була без станика і весь час тримала руку на грудях, бо вгорі на її платті були відірвані ґудзики, і великі перса весь час вивалювалися назовні.
      У великій кімнаті-вітальні, де колись понад двадцять років тому Шатанович збавляв з Галею чимало часу, смерділо тютюновим димом і був страшний розгардіяш — на килимі валялися сині колготи, біла плетена кофта з великими перлямутровими ґудзиками, кинута жужмом, ще якийсь жіночий одяг, чорні замшеві туфлі з плямами від цигаркового попелу, десяток барвистих журналів, помаранчеві шкірки, порожні фляшки з-під пива, розчавлена пачка з цигарками, розсипана купка старих чорнобілих світлин, а побіч низенького столика, на якому пишніла довгошия фляшка з вином, поблискували повна недокурків попільничка, кришталеві келихи, тарілки з залишками їжі, оглушливо хропіла, лежачи на боці, товстелезна баба з фарбованим під колір веселки, коротенько підстриженим волоссям. Вона мала на собі шовкову блюзку і була без спідниці. Її голі масивні ноги, напрочуд білі і густо вкриті темними волосками, часом подриґувалися.
      — Хто це? — ледь чутно процідив Шатанович.
    — Таня, сусідка з поверху нижче, — відказала Галя, прибираючи з підлоги фляшку, об яку щойно спіткнулася і заледве не гепнулася на підлогу. — Вчора ми влаштували собі невеличкий частунок на честь її уродин. Може, випєш? Це «Мартіні», італійське, — вона вказала на столик, де стояла фляшка.
     — Ти би відчинила вікно. Тут страшенно важкий спертий дух, — мовив Шатанович, який стояв посеред кімнати, гидливо скрививши вуста.
      — Зараз, — Галя, злегка похитуючись, підійшла до вікна і відчинила кватирку. — То що, вино будеш?
     — Потім. Я не для цього прийшов, — похмуро відказав Шатанович і рушив до Нориної кімнати.
     Дівчина сиділа на ліжку, забившись в куток, де на стіні над її головою висів мініятюрний образок Матери Божої. Довкола було розкидано повно дитячих книжечок з кольоровими ілюстраціями, якими ця двадцяти чотирирічна розумово відстала дитина досі бавилася. У скоцюрблених руках вона тримала паяца, якого два роки тому подарував Шатанович. «Не розлучається з ним ні вдень, ні вночі», — йому сплили на ум слова Галі, які та сказала йому під час однієї телефонної розмови. «Бідне дитя», — подумав.
     А тим часом Нора дивилася на нього захололим, дещо зляканим поглядом і була вся знерухоміла — жодна риска на її лиці не відгукнулася на його появу. Її ясні, як чисте небо, блакитні очі зорили на Шатановича і, здавалося, нічого не бачили.
      — Норо, це я, твій непутящий тато, — мовив Шатанович, відчуваючи, як важко йому вимовляти слова. Вони наче застрягали в горлі. — Як ти?
     Дівчина гляділа на нього і залишалася нерухома. Її покорчені руки, як привиділося Шатановичу, лише сильніше стисли паяца.
     — Оце прийшов провідати тебе. Вибач, дорогенька, що так рідко приходжу, — він підійшов ближче до ліжка.
     У якийсь змиг щось змінилося чи то пак промайнуло на її обличчі. Але це була омана — просто до кімнати сяйнув сонячний промінчик.
     — Якби ж ти знала, як щемить моє серце!
    І тут Нора ледь-ледь розтулила вуста, наче хотіла щось сказати, але не змогла. Втім, з її рота, якщо би добре прислухатися, то можна було би почути щось схоже на здавлене скимління.
     — Я знаю, дівчинко моя, знаю, що сумно тобі на цім світі. Це́ ти хотіла сказати?
     Шатанович мовчав, унуривши очі в доньку. Потім перевів погляд на вікно, де в небі між хмарами нема, нема та й пробивалося сонце. Коли знову повернув голову до Нори, то раптом побачив, що з її очей рясно течуть сльози. Дівчина плакала. Тихо, беззвучно. Затисши свій біль у собі.
     — Що з тобою? — скрикнув Шатанович, відчувши, як щось гостре й пекуче пронизало його нутро. — Я щось зробив не так? Може, покликати маму?
   Нора вся стрепенулася і, захлинаючись плачем, заметляла головою. Час від часу вона щось белькотіла нерозбірливе.
   — Добре, я зрозумів, нікого не треба кликати, — Шатанович сів на ліжко.
   Дівчина продовжувала плакати. Щораз голосніше. Небавом її плач перейшов у спазматичне ридання, повне гіркоти й безнадії. Шатанович не знав, що чинити. Був у відчаї. Хотів устати й кликати Галю. Але ноги не слухалися його. І він залишався на місці. Безрадний, нездатний ні на що. Почуття безсилля душило його. Він задихався. Ще трохи і станеться щось жахливе. І раптом усе змінилося. Його руки самі собою простяглися до Нори, і нещасна донька опинилася в його обіймах. Притулившись до нього і не випускаючи з рук паяца, вона все ще схлипувала, але що далі, то тихше. Він тримав її в обіймах і щось говорив, говорив, не тямлячи що. Врешті дівчина перестала схлипувати, заспокоїлася і невдовзі заснула в нього на грудях. Шатанович обережно поклав її на ліжко, накрив ковдрою і навшпиньки вийшов з кімнати.
       Галя і її сусідка Таня сиділи на подушняках біля столика і, тримаючи в руках келихи з вином, розглядали чорнобілі світлини. Таня все ще була без спідниці. З запаленою цигаркою в руці вона щось жваво оповідала Галі, водячи пальцем по одній зі світлин. На підлозі збоку коло них стояв величезний фаянсовий таріль з помаранчами, деякі з яких були очищені від шкірки й поділені на часточки. В кімнаті пахло помаранчами і тютюновим димом.
     — Добрий день, — з відстороненим виразом на обличчі мовив Шатанович, кивнуши Тані.
     — О, ти вже, Юліяне?! Як там Нора? Все гаразд? Приєднуйся до нас, — гукнула Галя. — Зараз наллю тобі вина.
     — Ні, мені треба йти, — холодно відказав Шатанович. — Ти зовсім забула про доньку.
     — Що, навіть не посидите з дамами хвильку-дві? — Таня задерикувато стрілила очима на Шатановича й посміхнулася, сяйнувши ідеально білими, певно, вставними зубами.
      — Ні, — повторив Шатанович і рушив до виходу.
    — Не зважай на нього, Таню. Юліяна не переконаєш. Відколи знаю, він завжди був дивакуватий, — мовила Галя, коли Шатанович зачинив за собою двері.
     — Ох ці чоловіки... Що один, що другий, що третій! Тільки клопоти з ними! І навіщо вони нам здалися, га? — зі сміхом відказала Таня .
      Про ці свої відвідини Нори місяць тому Шатанович так нічого і не розповів Уляні. А зараз сидячи тут на лавці над Дніпром, він з гіркотою думав: «Я́к би я хотів, щоб можна було отак піти в ці білі квітучі зарості терну, щезнути, розчинитися в них і врешті самому стати терном, залишивши всі свої людські гіркоти на березі вічної ріки!».

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

19. Ох ця літературна шатія-братія

https://ua-human.blogspot.com/2026/04/19.html

Читати далі...