Оксентій, син Шатановича був молодший за свою сестру Теодозію на дванадцять років. Він мешкав у невеличкій двокімнатній квартирі неподалік Дарницької площі і вкрай рідко навідувався на Березняки до батька-матери. Був неодружений, замкнутий, схильний до самонавіювання, мав нетовариську вовкувату вдачу, легко впадав у гнів, коли щось суперечило його поглядам, через що люди сторонилися його й уникали мати з ним тісніші стосунки. Заробляв на життя, працюючи віддалено на компютері у кількох соціологічних компаніях, яким потрібно було обробляти і систематизувати зібрану інформацію. Із сестрою він не розмовляв вже багато років після однієї брутальної сварки, повязаної з поділом майна. Оксентій, будучи пізньою дитиною (Уляна народила його в тридцять вісім років) мав слабке здоровя, часто недомагав через вади серця.
Шатанович вельми журився його долею, позаяк бачив, що він ніяк не знаходить якогось надійного прихистку в житті, дуже вразливий і безборонний перед напастями цього жорстокого і бездушного світу, в якому виживають тільки сильні. Він почував за собою велику вину, що привів сина у цей світ, у «цю долину нужди і розпачу», як полюбляв казати, і то добре тямлячи, що не зможе убезпечити його від фізичних і душевних страждань. Тому не тримав образи на сина, що той так рідко навідує тата й маму і що по кілька місяців не телефонує, не цікавиться, чи все в них гаразд. «Мій гріх перед ним неспокутуваний. І нема мені прощення!» — з непозбувною мукою в серці повторював Шатанович щоразу, коли думав про сина. Тож, коли траплялася нагода, він без вагань їхав на Дарницьку площу до Оксентія, тим паче, що за київськими мірками це було не так далеко від Березняків.
Весна буяла. Всюди під будинками квітли вишні, сливи, на клюмбах червоніли тюльпани, біліли нарцизи. Повітря було напоєне духмяними запахами. Шатанович цілу зиму не бачився з сином. Тільки балакав з ним по телефоні, та й то нечасто, бо Оксентій щоразу, коли відповідав, то здавалося, що він чимось невдоволений або навіть роздратований. «Він ніколи не радий, що я дзвоню, — з прикрістю відзначав Шатанович. — Наче я відриваю його від якогось важливого заняття. Що з ним? Чому він так ставиться до мене?»
Сьогодні Шатанович також вибрався до сина. Хотів узяти й дружину, але вона прихворіла і воліла залишатися вдома. «Це, може, й краще, — міркував, — адже, коли присутня Уляна, я не можу розмовляти з Оксьом нормально, без цих його ідіотичних жартиків і прискіпувань».
Шатанович висів з автобуса і невдовзі стояв перед дверима синової квартири, розташованої на першому поверсі старої обшмульганої пятиповерхівки, і натискав на кнопку електродзвоника. Ніхто довго не відчиняв. Шатанович подумав був, що вдома нікого нема. Вийняв мобільник, щоб зателефонувати синові, з’ясувати, в чім річ. І цієї мити двері відчинилися. Оксентій стояв з розкуйовдженим волоссям, здавався заспаним.
— Ти спав, я тебе розбудив? — стурбовано запитав Шатанович, входячи до квартири й зачиняючи за собою двері.
— Чому це обовязково спав? Просто лежав, — невдоволено буркнув Оксентій. — Невже ти не можеш без претенсій?
— Які претенсії? Я просто спитав, — Шатанович намагався говорити якомога спокійніше, хоч синові слова діткливо уджиґнули його.
— Так, претенсії, бо в твоєму питанні криється непрямий осуд, що, мовляв, удень не годиться спати, — Оксентій з викликом дивився на батька.
— Оксю, ну не можна бути таким намисливим... — почав був Шатанович і сам себе обірвав. — Та добре, не будемо про пусте.
— Визнай, що твоє питання було недоречне, — не відступав Оксентій. Він сів на незастелене ліжко, де в ногах лежала зібгана ковдра, а в головах велика помята подушка в заяложеній, давно непраній пошивці. На столику поруч стояв розкритий новтбук, горнятко з залишками кави на дні і тарільчик з крихтами білого хліба.
Добре, добре, визнаю, — примирливо проказав Шатанович, сідаючи на фотель, укритий чорною овечою шкурою
Деякий час обидва мовчали. Оксентій ліг на ліжко і внурився в екран смартфона. А Шатанович повернув голову до вікна, де виднівся шкільний стадіон. Там дід в літньому дірчастому капелюсі вигулював на повідку величезного чорного кунделя.
— Ну, що, як ти поживаєш? — Шатанович глянув на сина.
Той відклав смартфон і, дивлячись кудись на стіну, де висіло старовинне дзеркало в деревяній рамі з вишуканим рослинним орнаментом, відказав:
— Як бачиш.
— Оксю, щось негаразд? — стривожився Шатанович.
— А що таке, по-твоєму, гаразд? — Оксентій похмуро глипнув на батька.
— Нічого не болить?
— Сьогодні нічого. А вчора знову боліло серце.
Шатанович відчув, як щось здушило його за горло. Не міг говорити. Врешті переміг себе і промимрив:
— Ліки пєш? Помагають?
— Помагають, — Оксентій скривив вуста в гірку посмішку. — Поки що.
— А як взагалі? Як настрій?
— Який може бути настрій, коли все в житті зводиться до ніщо? — Зіниці Оксентія здавалися застиглими, позбавленими життя.
Шатанович відвів погляд. Відчував, що не годен довго дивитися синові в очі. Вони наче викривали його, позбавляли впевнености, не давали сховатися від самого себе.
— Тобі так погано на душі? — тихо спитав він. — Що мучить тебе?
— Тату, навішо питаєш? Ми з тобою стільки про це говорили, — Оксентій продовжував дивитися на батька. — Моє життя не має ніякого сенсу. Я живу в очікуванні смерти. Ніщо — це єдине, що в мене є.
— А в мене? Який сенс мого життя? Переді мною також тільки це ніщо, — з тремтінням у голосі мовив Шатанович, намагаючись дивитися синові в очі.
— Я не знаю, як ти, тату, живеш і як тобі вдається давати собі раду з цим всім, але я так не можу.
— Чим же я живу, Оксю, що дає мені сили триматися на цім світі, як думаєш?
— Гадаю, ти живеш ілюзіями, просто обманюєш себе, як і всі инші люди, — Оксентій знову повернув голову до дзеркала. — Я люблю дивитися на це старовинне свічадо. Мама привезла його зі Львова. Бабцине придане, куплене ще за Австрії. Воно не дає мені обманювати себе, — він засміявся.
— А тобі не спадає на думку, що сам живеш в ілюзіях? Адже тебе роздирає конфлікт між твоїми реальними обставинами і твоїми уявними обставинами-мріями?
— Не тороч знову свою магічну філософію. Якщо людина почувається погано, то ніякими мудрованими міркуваннями ці відчуття не змінити. Спочатку є відчуття, а потім думки про них. Не навпаки.
— Так, міркуваннями не змінити, — Шатанович здавав собі справу, що не може знайти потрібних слів. Душевний звязок з сином, який хоч трохи існував на початку розмови, тепер цілковито щез. Втім, він продовжував говорити.
— Оксю, те, що дає сили жити принаймні мені не залежить від обставин. Воно взагалі ні від чого не залежить. І приходить, коли хоче, і відходить, коли само собі хоче.
— Тату, ця твоя містика не для мене. Ти мав би це вже затямити. Навіщо ти знову починаєш. Набридло.
— Добре, Оксю, не буду, — Шатанович замовк і дивився на сина, відчуваючи повну свою безпорадність. «Я намагаюся, намагаюся і не можу йому нічим допомогти. Намагаюся і не можу. І буду знову і знову намагатися, знаючи, що мене чекає лише поразка. Як Сизіфа з того давньогрецького міту. Що ж, це і є та кара за мій гріх, Господи!» — прошепотів він.
— Ти щось сказав, тату? — Оксентій устав з ліжка. Його очі зорили на батька, залишаючись такими ж застиглими, як і раніше.
— Ні, Оксю, нічого. Мені нема що сказати, — відповів Шатанович.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар