Першим поштовхом, що змусив Шатановича засумніватися у літературній творчості як духовій цінності, була одна презентація, що відбулася десь з девять років тому в якійсь із заль люксусового ресторану-вар’єте неподалік станції метра «Лівобережна». Відомий скандальними творами на еротичну тематику письменник Юрій Триндичук представляв свій новий роман «Едемський вальс». Це була його чергова історія про походеньки такого собі пана Дуплякевича, повна екзотико-карикатурних любосних сцен, перемежованих з вигадливими фантазіями, абсурдом і чорним гумором. Сюжет був відверто надуманий і служив винятково для нанизування нових і нових пікантних епізодів з еротикою, за якими нічого глибшого не крилося і які мали одну єдину мету — полоснувши ножем по серцю, ошелешити читача або викликати в нього нездоровий гістеричний сміх. Ясна річ, що твір було розраховано винятково на тих, хто шукає в книгах розваги, а не відповіди на якісь пекучі життєві питання.
Заля була переповнена. В основному публіка складалася з підстаркуватих екзальтованих жіночок, переважно розлучених або покинутих мужами, а також невеличкої горстки старих забісованих холостяків, які прийшли сюди не так слухати розпатякування Триндичука, як сподівалися запопасти яку-небудь розморену заласними мріями панію з пишними формами і затягти її до свого убогого холостяцького ліжка.
Шатанович знав Триндичука давно, ще із студентських років. Приятелював і ходив з ним на молодіжні гульбощі. Навіть якось було, що вони разом залицялися до однієї й тієї ж дівчини. Внаслідок цього між ними спалахнув конфлікт, який роздмухався до такої міри, що Шатанович не стримався і одного вечора на людній вулиці за кілька кроків від станції метра «Лук’янівська» натовк пику суперникові. Втім, це нічого не дало, бо дівчина дала відкоша обом. Потім їхні дороги розійшлися. І Шатанович надовго втратив колишнього приятеля з поля зору. До нього лише зрідка доходили вісті, що Триндичук з головою поринув у літературу, пише і публікує по кілька великих творів на рік, заснував власне видавництво і навіть видає спеціялізовану для чоловіків газетку «Шворень».
Цього вечора Шатановичу дошкуляла якась дивна тривога, цілком безпричинна, якій неможливо було знайти хоч якесь утямливе пояснення. Він щойно випив кілька келишків коньяку в обшарпаній забігайлівці і збирався було їхати додому, коли раптом побачив афішу, де на тлі широко розтулених, густо наквацяних фіолетовою помадою мясистих жіночих губ з висолопленим язиком, стриміла чоловіча голова з виряченими від жаху очима. Нижче строгими чорними літерами було написано: «Письменник, майстер витонченої психологічної прози Юрій Триндичук запрошує на презентацію нового роману «Едемський вальс». Вхід вільний». Тож Шатанович, трохи повагавшись, бо обіцяв дружині сьогодні повернутися раніше, вирішив зайти на хвилинку-дві. «Цікаво, що він там верзякатиме? Знову просторікуватиме про себе як про великого звабника цнотливих студенточок? А ще як звитяжно міг гецати одну очманілу від хіти дівулю вранці, другу вполудне, а третю ввечері? Невже ніяк не вгомониться у своїх несамовитих брехнях, старий пень?»
Коли Шатанович зайшов до залі, то зразу побачив свого колишнього кумпа́на молодих літ. Той сидів за столиком на збитому з дощок і пофарбованому на рожево підвищенні у формі еліпси. Його обличчя нічим не виявляло, що він помітив Шатановича. Зліва на масивному табуреті височів величезний стос книжок. Одна книжка, яка, вочевидь, упала, лежала на підлозі розгорнута і її кілька верхніх сторінок ворушилося, коли відчинялися вхідні двері. Триндичук, опасистий, з чималим черевцем, з акуратно підстриженою сивою борідкою і самовдоволеною лукавою міною щось розповідав тягучим голосом. Заля коли-не-коли вибухала сміхом, а иноді вигуками на кшталт «Ой не можу!», «Мовчіть, бо обпісяюся!» тощо. Тоді оповідач замовкав і з демонстративно незворушним виразом на обличчі дивився на глядачів, чекаючи, коли настане тиша, щоб знову говорити.
Шатановичу не треба було спеціяльно приглядатися. Він бачив, що Триндичук тріюмфує, весь аж сяє від щастя, від усвідомлення власної ваги і своєї влади над залею. І тут Шатановича щось обпекло, наче варом облило — його пройняв нестерпний сором за свого колишнього приятеля. Він бачився йому таким жалюгідним, таким нікчемним у своїй пустій величі, що це годі було витерпіти. Йому хотілося щезнути, провалитися крізь землю. Шатанович відвернувся, щоб не дивитися. Тоді покволом, зрошений холодним потом і, весь тремтячи, повернувся спиною і вийшов із залі. Нестямні крики, регіт, сміх і протяжний воркітливий голос Триндичука не переставали лунати в його вухах ще довго. Йому здавалося, що це не припиниться ніколи.
Вже потім, трохи заспокоєний, йдучи вулицею на автобусну зупинку, він думав: «І це те, ради чого треба місяцями скніти за столом, складати слова у речення, витворювати образи людей, події, колізії, сюжетні ходи? Ради цих безглуздих вигуків захвату, цих огидних ґримас і пустих, позбавлених тями жіночих очей? Ні, це жахливо!»
Заля була переповнена. В основному публіка складалася з підстаркуватих екзальтованих жіночок, переважно розлучених або покинутих мужами, а також невеличкої горстки старих забісованих холостяків, які прийшли сюди не так слухати розпатякування Триндичука, як сподівалися запопасти яку-небудь розморену заласними мріями панію з пишними формами і затягти її до свого убогого холостяцького ліжка.
Шатанович знав Триндичука давно, ще із студентських років. Приятелював і ходив з ним на молодіжні гульбощі. Навіть якось було, що вони разом залицялися до однієї й тієї ж дівчини. Внаслідок цього між ними спалахнув конфлікт, який роздмухався до такої міри, що Шатанович не стримався і одного вечора на людній вулиці за кілька кроків від станції метра «Лук’янівська» натовк пику суперникові. Втім, це нічого не дало, бо дівчина дала відкоша обом. Потім їхні дороги розійшлися. І Шатанович надовго втратив колишнього приятеля з поля зору. До нього лише зрідка доходили вісті, що Триндичук з головою поринув у літературу, пише і публікує по кілька великих творів на рік, заснував власне видавництво і навіть видає спеціялізовану для чоловіків газетку «Шворень».
Цього вечора Шатановичу дошкуляла якась дивна тривога, цілком безпричинна, якій неможливо було знайти хоч якесь утямливе пояснення. Він щойно випив кілька келишків коньяку в обшарпаній забігайлівці і збирався було їхати додому, коли раптом побачив афішу, де на тлі широко розтулених, густо наквацяних фіолетовою помадою мясистих жіночих губ з висолопленим язиком, стриміла чоловіча голова з виряченими від жаху очима. Нижче строгими чорними літерами було написано: «Письменник, майстер витонченої психологічної прози Юрій Триндичук запрошує на презентацію нового роману «Едемський вальс». Вхід вільний». Тож Шатанович, трохи повагавшись, бо обіцяв дружині сьогодні повернутися раніше, вирішив зайти на хвилинку-дві. «Цікаво, що він там верзякатиме? Знову просторікуватиме про себе як про великого звабника цнотливих студенточок? А ще як звитяжно міг гецати одну очманілу від хіти дівулю вранці, другу вполудне, а третю ввечері? Невже ніяк не вгомониться у своїх несамовитих брехнях, старий пень?»
Коли Шатанович зайшов до залі, то зразу побачив свого колишнього кумпа́на молодих літ. Той сидів за столиком на збитому з дощок і пофарбованому на рожево підвищенні у формі еліпси. Його обличчя нічим не виявляло, що він помітив Шатановича. Зліва на масивному табуреті височів величезний стос книжок. Одна книжка, яка, вочевидь, упала, лежала на підлозі розгорнута і її кілька верхніх сторінок ворушилося, коли відчинялися вхідні двері. Триндичук, опасистий, з чималим черевцем, з акуратно підстриженою сивою борідкою і самовдоволеною лукавою міною щось розповідав тягучим голосом. Заля коли-не-коли вибухала сміхом, а иноді вигуками на кшталт «Ой не можу!», «Мовчіть, бо обпісяюся!» тощо. Тоді оповідач замовкав і з демонстративно незворушним виразом на обличчі дивився на глядачів, чекаючи, коли настане тиша, щоб знову говорити.
Шатановичу не треба було спеціяльно приглядатися. Він бачив, що Триндичук тріюмфує, весь аж сяє від щастя, від усвідомлення власної ваги і своєї влади над залею. І тут Шатановича щось обпекло, наче варом облило — його пройняв нестерпний сором за свого колишнього приятеля. Він бачився йому таким жалюгідним, таким нікчемним у своїй пустій величі, що це годі було витерпіти. Йому хотілося щезнути, провалитися крізь землю. Шатанович відвернувся, щоб не дивитися. Тоді покволом, зрошений холодним потом і, весь тремтячи, повернувся спиною і вийшов із залі. Нестямні крики, регіт, сміх і протяжний воркітливий голос Триндичука не переставали лунати в його вухах ще довго. Йому здавалося, що це не припиниться ніколи.
Вже потім, трохи заспокоєний, йдучи вулицею на автобусну зупинку, він думав: «І це те, ради чого треба місяцями скніти за столом, складати слова у речення, витворювати образи людей, події, колізії, сюжетні ходи? Ради цих безглуздих вигуків захвату, цих огидних ґримас і пустих, позбавлених тями жіночих очей? Ні, це жахливо!»
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
4. Як вугор на пательні
https://ua-human.blogspot.com/2026/02/4.html
Немає коментарів:
Дописати коментар