Юліян Шатанович не вважав себе за справжнього письменника, казав, що його покликання щось зовсім инше. «Справжній письменник, — наголошував він, — живе письменством і ради письменства, себто, писання і тільки писання є його головною метою, смислом його життя, і саме писанню він віддає всього себе, всю свою енерґію, душу і розум, і писанням виправдовує своє існування на цьому світі. Забери в письменника можливість писати, і він не зможе жити, знидіє і врешті помре. Я ж не такий. Я пишу винятково для розваги. Для мене писання — це просто цікава гра, яка приносить мені втіху, звеселяє серце, иноді навіть рятує від нудьги, якщо вона раптом опановує мене.»
Треба сказати, що Шатанович, коли брався писати, себто, клацати на клявіятурі новтбука, то ніколи не робив це надто довго (не більше двох-трьох годин поспіль), проте доволі реґулярно. Так, инколи з перервами на день-два, але рідко бувало, щоб він переставав писати довше, ніж на тиждень. Зазвичай відкривав новтбук щоранку і якщо навіть не мав наснаги писати прозу, то брався віршувати. Вірші складав винятково у формі верлібра, відображаючи якусь мить свого життя, що чимось вразила його. У кожному разі писання не було для нього ні обовязком, ні зусиллям хай там до чогось, ні взагалі чимось, хоч трохи обтяжливим.
— Клянуся, Улясю, якщо мені раптом відхочеться писати, то я ні секунди не вагатимуся. Забуду. Навіть не гляну в той бік! — якогось дня сказав він дружині.
— Навіщо ти взагалі тратиш на ту свою писанину час, коли вона тобі не потрібна? — зауважила Уляся, яка була переконана, що її муж явно лукавить.
— Ти можеш не вірити, — невдоволено зморщив носа Шатанович, — але якщо би мені аж так дуже залежало, то я би не сидів сиднем удома, а бігав би по всіх київських літературних тусівках, шукав би всяких впливових людей, зустрічався би з редакторами видавництв, полював би за грошовитими меценатами і рано чи пізно мої твори надрукували, розреклямували і про них би заговорили. Але ж я цього не роблю! Як гадаєш, чому?
Шатанович з погано прихованим роздрато́ванням зиркнув на дружину, яка наливала йому до білого порцелянового горнятка кави з потьмянілого від часу дюралевого кавника, на якому було штудерно, з мудрованими завитками й вилюжками виритувано дві великі літери У і Ю, що означали її і його ймення — Уляна і Юліян. Цього кавника понад сорок років тому подарував їм на весілля Харко Бець, горопашний Юліянів друг з далеких студентських літ, який згодом через нещасливе кохання вкоротив собі віку. Очі Шатановича на кілька секунд затрималися на руці дружини. Її рука з ідеально обточеними й наманікюреними нігтями зграбно тримала кавник за вигнуте брунатне держальце. «А руки в неї ще доволі гарні, як на її вік», — подумав.
— А що тобі робити, як не сидіти сиднем, коли за кілька десятків років ти висилав, висилав свої твори, чей, у всі видавництва України, і ніхто не захотів їх брати до друку? Якщо б тобі, як кажеш, не залежало на тому, то ти би нічого нікому й не висилав, — ядучо посміхнулася Уляся і, не дожидаючи відповіди чоловіка, рушила на кухню.
— Ну, і що, що висилав? Але ж я не гризуся душею, що всі вони відмовляли мені, — буркнув Шатанович услід дружині, яка вже не чула його слів.
Юліян Шатанович був на три роки старший за свою жінку, йому було сімдесят три. Вийшовши на пенсію, він більшість часу в теплу пору року збавляв або в самотніх прогулянках над озером Тельбин, що було розташоване зовсім поряд від девятиповерхівки, де мешкав з дружиною, або йшов трохи далі на набережну Дніпра і там також у самотині просиджував годинами то в одному, то в другому місці, заворожено вдивляючись у темну воду великої священної ріки, яка по́вагом несла свої води на південь до Чорного моря. А коли пізно ввечері вертався додому, то зачинявся у своєму кабінеті, повному книжок, що стояли довгими рядами на деревяних полицях уздовж стін, і там до ночи щось читав або сидів за невеликим бюрком, клацаючи на клявіятурі новтбука. Иноді в неділю приїжджала із Святошина донька Теодозія з дітьми й чоловіком. Тоді дружина влаштовувала невелику гостину з обовязковим тортом, вином і кавою. І Шатанович змушений був висиджувати за столом разом з усіма, вислуховуючи пустопорожні теревені, і завжди страшенно нудився. Участи в розмовах він, ясна річ, не брав. А якщо й розтуляв рота, то тільки аби відповісти, коли хтось звертався до нього.
Уляся не поділяла і навіть відверто осуджувала цю дивну чи то пак хворобливу (за її словами) жагу мужа до усамітнення, яка неспогадано пойняла його на схилі віку. Однак найбільше її непокоїло, навіть лякало те, що він за останні десять років поступово розгубив усіх своїх численних друзів, приятелів і знайомих з літературно-мистецького середовища — ні з ким не зустрічався, не бував на презентаціях, які вони влаштовували, уникав будь-якого спілкування з ними навіть по телефоні. Він відвернувся від усіх, і всі забули його. Вона називала таку його поведінку руйнівною самоізоляцією, яка ні до чого доброго не приведе. Тож, коли Шатанович якось прохопився, що було би добре, якби вони переїхали жити в село, в хату його батька-матери на Чернігівщині, яка вже багато років стояла пусткою, Уляся вибухла щирим обуренням.
— А що я там не бачила? Смердючого ну́жника, до якого взимі треба брести по коліна в снігу? Ні, Юльку, викинь це з голови, не буде цього, поки я жива. В тебе он внуки підростають. Ліпше про їхнє майбутнє подумай.
Утім, Шатановича така Улясина різка реакція анітрохи не сприкрила. Він не став ні наполягати, ні переконувати. Адже насправді йому було не важливо, де жити. Добре розумів, що те, чого він хоче, не залежить від місця перебування. «У Києві я маю все, що міг би мати в будь-якому иншому місці. Що тоді дасть зміна місця?»
Він праг тиші і спокою всередині себе. І що далі, то сильніше. Це його прагнення знайти прихисток душі, зупинити всі пориви й бажання, стишити нескінченний рух думок, образів й почуттів, які нестримно роїлися в його свідомості, позбутися всієї цієї каламути, яка, як йому здавалося, заслоняла від нього живу дійсність, було настільки виразне й таке потужне, що він просто не годен був йому опиратися. Він поклав собі за всяку ціну досягти душевного безгоміння і побачити, що тоді відкриється перед його зором. Саме це непереборне прагнення і спонукало його повільно, день за днем без жалю рвати звязки зі всім, чим він жив раніше, що цінував і на що покладав надії. І в міру того, як його увага полишала колись такі значущі, як йому уявлялося, цілі, він усе більше зосереджувався на процесах всередині себе, на таємних стежках і заплутаних лябіринтах, якими рухалися його думки й почуття, на тому, звідки вони приходили і куди потім щезали.
Січень цього року (а добігав уже четвертий рік великої війни з Росією) виявився небувало холодним — морози, особливо вночі сягали двадцяти й більше градусів. Через пошкоджені електростанції, які живили Київ, світло в їхньому будинку давали лише на одну-дві години. Якраз вистачало, щоб зарядити новтбук і смартфон. Кальорифери також часто бували або зовсім холодні, або ледь теплі. Шатанович з Улясею, одягнені у все найтепліше, та ще й закутані у вовняні коци годинами сиділи на кухні і грілися від розпечених цеглин, покладених на пальники газової конфорки. Про те, щоб посидіти за новтбуком і попрацювати над якимсь новим текстом не могло бути й мови. У кухні без електричного освітлення було надто темно, а біля вікна, де було достатньо денного світла, тягло такою студінню, що пальці вмах дубіли і відпадало всяке бажання торкатися клявіятури. Тож не лишалося нічого иншого, як тільки просто сидіти без діла. Шатанович, якого тривалі розмови з дружиною з певного часу стали дратувати, майже перестав з нею спілкуватися. Сидів мовчки, унурившись у якийсь предмет, наприклад, чайник на столі чи за́щіпку на віконній рамі, і відповідав, коли Уляся щось питалася, скупими короткими фразами.
— Знову будуть бити ракетами, як і минулої ночи. Ти хоч трохи поспав? — дружина зиркнула на мужа. Його бліде, відсторонене лице нічого не виражало.
— Поспав, — пробурмотів Шатанович, дивлячись кудись позад дружини. Там на стіні, поклеєній шпалерами з вицвілим геометричним орнаментом, тремтіла невиразна тінь її голови в білій плетеній шапці, з-під якої визирали космики короткопідстриженого волосся.
— А якщо влучать у наш будинок! Що робитимемо? — знову запитала Уляся.
— Не знаю. Може, нас просто не стане, — Шатанович глипнув на жінку і відвернув очі.
У його поглядові вона вловила якийсь затаєний відтінок смутку. «Що з ним коїться? Про що він думає? Я, здається, вже зовсім його не розумію», — пробігла думка в її голові.
— Ти другий день, як не голився, — мовила Уляся, зауваживши, що на підборідді мужа сріблиться щетина.
— Забув підзарядити електробритву, — Шатанович звівся на ноги. — Піду, подивлюся, що там у кімнатах.
Він вийшов з кухні і зачинив за собою двері. Вітальня зустріла його холодним мовчанням. Все тут було вкрите невидимою поволокою якоїсь застиглої, німої тиші. Вона відчувалася скрізь: і на широкій поверхні полірованого стола, і на мяких бильцях фотелів, і на вкритій червонястим покривалом канапі. Він підійшов до стіни, на якій біля великого збільшеного фотопортрета його дружини замолоду, такої гарної, усміхненої висіла на гвіздку гітара, перевязана на ґрифі синьо-жовтою биндочкою. Уляся иноді грала на ній. Шатанович простяг руку, щоб торкнутися струн. Але тут же відсахнувся. І портрет, і гітара теж були скуті тишею. «На що спрямована моя увага? Що бачу я? Ці предмети довкруж реальні чи тільки відображення у моїй свідомості?» — прошепотів він. Тоді рушив у другу кімнату, їхню спальню, де стояло широке ліжко з лакованими деревяними побічницями, застелене кількома пуховими ковдрами, потім у третю, що була його кабінетом. Довго стояв там, торкаючись пальцями тилій книг, померзлих, замкнутих в собі. Потім знову повернувся до вітальні. І так безцільно ни́пав по холодних кімнатах, застигаючи на кілька змигів то в тому, то в иншому місці, уважно розглядаючи які-небудь предмети, шкіряний ремінь із срібною пряжкою на оперті гматаного стільця, відірваний від Улясиного зимового пальта ґудзик на столі, свічник з трьома дучками з майже вигорілими свічками, який чомусь стояв на підлозі, і раз за разом підходив до вікна кожної з кімнат, щоб дві-три хвилини бездумно глядіти на засніжений двір, де стояли ряди авт і проминали темні силюети чоловіків та жінок, безголосих, повільних, схожих на ляльок-примар.
За десять років своєї самоізоляції чи то пак усамітнення, як волів називати, він так і не досяг омріяного безгоміння. Воно щоразу вислизало від нього. Як він не старався, яких зусиль не докладав, щоб вирватися з виру неконтрольованих думок, образів і почуттів, які перетворювали його свідомість у суцільний хаос, позбавляли ясности бачення того, що відбувалося з ним, все було марно. «Що я роблю не так? Чому це набридливе мерехтіння не полишає мене?» — зідхав він і не переставав пильно стежити за кожним порухом думки, кожним образом, кожним приємним чи прикрим почуттям, які невідь-звідки виникали у його свідомості. Але щоразу одні думки замінювали инші, одні образи витісняли инші, і одні почуття чергувалися з иншими. «Я наче в грішному колі. І вийти з нього не годен», — шепотів Шатанович.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
2. Коли щезають орієнтири
https://ua-human.blogspot.com/2026/02/2.html
Немає коментарів:
Дописати коментар