Поет Олег Миреґа був єдиний зі всієї київської письменницької громади, кого Шатанович вважав близьким собі за духом і намагався з ним приятелювати. Але сам Миреґа не показував до Шатановича жодного зацікавлення. Ніколи не виявляв ні особливої радости при зустрічах, ні смутку при розставаннях. Шатановича це мучило. Він ніяк не міг зрозуміти, чому цей чоловік, до якого він готовий був прихилитися серцем, поводиться у спілкуванні з ним так відсторонено. «Я не дивуюся, щодо инших. Вони не розуміють його затаєних душевних порухів, його витонченого відчуття природи, його споглядального способу життя. Але я ж то розумію. Ми з ним однакові у сприйнятті дійсности, всього цього розмаїття довкруж: людей, тварин, птахів, будинків, вулиць, речей, предметів, дерев, трав, рік, озер, лугів, долин, гір, стихій, явищ... І він знає це, бо не раз мав нагоду переконатися. Я вловлював усі його найневиразніші натяки, відчував нутром. Чому ж тоді він відгороджується від мене невидним муром? Чому не бачить в мені суголосну душу? Чи, може, я все це собі уроїв про нього і насправді зовсім не розумію його?» — роздумував Шатанович і серце його сповнювалося гіркотою.
Кілька років тому, ще до великої війни з Росією, одного не дуже спекотного літнього дня Шатанович подзвонив до Олега Миреґи, і вони домовилися зустрітися на набережній Дніпра неподалік моста Патона. Миреґа запізнився на цілих чверть години. Шатанович побачив його високу худорляву постать здаля. Він ішов неквапливо у просторій білій сорочці уна́пуски, яку розвівав вітер, і раз за разом позирав на Дніпро, де то злітали в повітря, то знову сідали на воду зграйки чайок. Коли він підійшов зовсім близько, Шатанович укмітив, що його велика, зазвичай скуйовджена рудява борода акуратно підстрижена, а сорочка, хоч і дещо помята, але свіжа, певно, тільки-но випрана. «Ти ба, як ви́чепурився! Не часто побачиш його таким виґлянцуваним, кукі́бним, та ще й напахтився чимось», — посміхнувся Шатанович.
— Проїхав станцію «Дніпро». Довелося вертатися, — мовив Миреґа з лукавою посмішкою і простяг руку для вітання.
— Не біда. Головне, що прийшов, — Шатанович потис руку приятелеві і запитав:
— Ольку, а що за парфумами ти напахтився?
— Гірський шафран. Зоя Папроцька колись подарувала. Там на пуделочку, в якій флящинка з парфумами, вибито золотом «Для коханих мужчин», — Миреґа захихотів з їдкою інтонацією в голосі. — Ніколи не пахтився, а сьогодні щось впарило в голову.
Вони повільно брели набережною. Де-не-де на камяних східцях сиділи рибалки з довгими пластиковими вудлищами. Їхні мовчазні зосереджені на водній гладі обличчя, справляли враження якоїсь одвічної застиглости, наче і вони, і все, що є довкруж, таким буде вічно, і завтра й позавтра.
— Ти ще зустрічаєшся з нею? — запитав Шатанович, вкрадливо глипнувши на приятеля.
— З ким, з Папроцькою? — скрикнув Миреґа. — Та де там! Зоя вже два роки, як пішла. Когось иншого має.
— Ось непогане місце, — Шатанович вказав рукою на покручене деревце верби, яке дивовижним чином зуміло вирости в розколині між камяними плитами. Його густе, вкрите лянцетуватим листям гілля створювало затишок і давало широку тінь, захищаючи від прямих сонячних променів.
— Юльку, а випивка? — Миреґа стурбовано зиркнув на свого супутника.
— Аякже, є — відказав Шатанович.
Вони сіли на східці при самій воді, пороззувалися і занурили ноги в воду. Тоді Шатанович вийняв із шкіряної торбини плоску півлітрову фляшку з барвистою етикеткою.
— Коньяк «Тиса», твій улюблений закарпатський.
Миреґа взяв фляшку, хильнув добряче й передав Шатановичу. Той теж хильнув трохи і поклав фляшку обіч нерівного, всіяного ґудзами стовбура верби. Деякий час вони сиділи й мовчки дивилися на ріку. Вдалині виднівся вкритий буйною зеленню острів Гідропарк і пляж з десятками чоловіків та жінок, які засмагали або плескалися у воді.
— Бачиш, там над самою водою, де нема людей і ростуть лише якісь миршаві кущі, стоїть велике дерево, таке відособлене від усього, самотнє, — Миреґа дивився вдалину. — Це старезний осокір.
— Ну, то й що? — Шатанович теж унурив очі у той бік.
Дерево було гігантське. Внизу від його товстелезного стовбура відходили увсебіч грубі покорчені корені, які глибоко вгризалися в берег.
— Колись чи не пятдесят років тому, коли я вперше приїхав до Києва, цей осокір також там ріс. Він був не набагато менший, ніж зараз. Мені здається, що він ніскілечки не змінився. Я постарів, став иншим, а він ні, яким був, таким і лишився, спокійним і гідним у своїй самодостатності.
Миреґа замовк і продовжував удивлятися вдалину. Здавалося, що крім дерева, його більше нічого не цікавить.
Шатанович відчув, як у його серці щось стислося. «Для нього цей осокір наче рідний», — подумав. Хотів щось сказати, але не зміг. І мовчав.
— Подай-но фляшку, — коротко кинув Миреґа, не відводячи очей від дерева.
Шатанович мовчки подав. Миреґа зробив великий ковток, повернув фляшку і мовив:
— Ти колись питався, чому я так люблю коньяк. Цей трунок, дорогий Юліяне, спасає мене. Випєш, і якось легше на серці. Починаєш вірити, що таки не все минуще на цім світі.
— Боюся, що все, Ольку. Нема нічого, що було би нетлінне.
— А ти певен? — раптом з якоюсь люттю вигукнув Миреґа.
Шатанович здриґнувся з несподіванки і запитливо глянув на приятеля.
— Подивися уважніше, Юльку, на все довкола. На цю величну ріку, на цей острів, що потопає в зелені, на цей дивовижний осокір. Невже не бачиш, яке це все живе?
— Так, бачу, відчуваю, але...
Шатанович ще хотів щось сказати, та Миреґа його перебив.
— Ніякого «але», Юльку. Це твоє «але» — мертве мудрування. А треба дивитися, а не мудрувати. Коли дивишся, то бачиш живе, а живе вічне.
Шатанович мовчав зовсім зніяковілий. Він відчував, що в словах приятеля є певна правда. Втім, він до кінця не міг її втямити. Вона вислизала від нього.
— Не бери до серця, друже, — Миреґа примирливо поплескав Шатановича по спині. — Я також знемагаю від цих мудрувань. Тягнуся до живого, а мертве стискає мене за горло. Коньяк тільки й може тоді сяк-так зарадити. Тепер розумієш, чому я полюбляю цей трунок?
— Здається, так. Принаймні серцем, — мовив Шатанович і взяв до рук фляшку.
Так вони розмовляли, аж поки не випили все до останньої краплі. Тоді Миреґа встав і, ще раз глянувши на осокір удалині, пробурмотів:
— Що ж, мені пора.
— Може, ще посидимо? — Шатанович майже з благанням глянув на приятеля.
— Ні, відчуваю, що треба йти, — відказав Миреґа й, не звертаючи уваги на Шатановича, рушив по камяній набережній до станції метра «Дніпро».
Шатанович залишився сидіти на східцях. Йому нікуди не хотілося йти. Та й куди він міг іти, коли самотина була скрізь?
А через пів року Олег Миреґа помер. У лікарні, де він ще прожив свої останні пять днів, сказали, що у нього була фатально запущена форма пневмонії. По його смерті Шатанович остаточно втратив цікавість до письменницької братії. Він і далі жив у Києві, але бачитися ні з ким з колишніх друзів більше не міг, та й не хотів.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар