Відособлення Шатановича від людей, утрата потреби спілкування з ними почалося з того, що він усе більше і більше розчаровувався у письменницькій братії, до якої належав. Звичаї, які тут панували, спочатку дивували його, часто бентежили, а потім стали дратувати, навіть обурювати, і врешті по марних спробах щось змінити, внести хоч якесь пожвавлення в мляву, пи́няву атмосферу життя столичних майстрів слова він опустив руки, зрозумівши, що його старання й ініціятиви нікому не потрібні, ніхто їх не сприймає наповажне.
Літературне середовище Києва складалося з кількох відносно великих угруповань, обєднаних джерелами фінансування, а також численних груп і групок, які сповідували зчаста супротилежні погляди на літературу і її завдання, зосібна, щодо важливости чи неважливости традицій, значення форми і змісту для якости тексту тощо, по ріжному оцінювали тих чи инших авторів, українських і зарубіжних, одних підносили до небес, инших безоглядно шпетили. Шатановича вельми дивувало, що виразники цих груп уникають публічних дискусій, не виступають у пресі з обстоюванням своїх позицій, варяться самі в собі і безоглядно, з якоюсь дрібязковою затятістю ненавидять одне одного.
Мало-помалу Шатанович, почуваючи себе відкинутим, все більше і більше віддалявся від літературної публіки, зосереджуючись на собі, на своїх почуваннях, своїх потребах, своїх радощах і прикрощах. І якщо й з кимось ще вряди́-годи зустрічався, то тільки з найближчими друзями, які хоч трохи поділяли його душевні пориви. Втім, таких ставало щораз менше і менше.
Але розчаро́вання у письменницькій братії, яку з якогось часу став зневажливо називати «ці людці з приземленими душами», не було головною причиною, чому Шатанович так радикально змінив своє життя. Спілкуючись у Києві із багатьма відомими й маловідомими письменниками, з тими, хто видав уже по кілька книжок і мав відносно широку популярність, і тими, хто опублікував лише одну книжку або взагалі жодної, і залишався нікому не знаний, він зауважив, що і ті, і ті розглядають свою творчість як щось надзвичайно важливе, як якусь священну справу, якій належить підпорядкувати все: здоровя, час, розумові й душевні сили, інтереси друзів, приятелів, знайомих, навіть потреби своїх найрідніших. Творчість для них була тим ідолом, якому вони всі беззастережно поклонялися. Він бачив, як поети й прозаїки, що здобули ширший розголос у суспільстві, вмах ставали значущими у власних очах і як самовдоволення й пиха тут же з’являлася на їхніх обличчях. Їхні ж менш пайдовиті побратими, твори яких не отримали значного зацікавлення серед читачів, навпаки, почувалися незадоволеними й згніченими серцем. Утім, коли Шатанович уважно приглядався до особистого життя і тих перших, і тих других, то з неабияким здивуванням відкрив для себе, що і ті, і ті нічим суттєвим не відріжняються між собою — всі рівною мірою переповнені суперечливими бажаннями, внутрішніми конфліктами, гіркотами, страхами, болями утрат, і це все з дня на день отруює їхнє повсякденне існування. «Вони всі як стій нещасні, позбавлені тої звичайної радости, яку мало би приносити просто буття на цім світі. Тоді яку цінність має ця виснажлива гонитва за літературним успіхом? Який пожиток з того, що тисячі людей захоплюватимуться твоїми творами, коли сам ти житимеш у душевних муках, коли тебе роздиратимуть болючі сумніви, коли твої задавнені життєві проблеми з плином часу лише ускладнюватимуться, а твоя остання година неухильно наближатиметься і ні в яких творчих здобутках ти не знайдеш захисту від цього всього? » — запитував він себе і не знав, що відповісти. І щоразу тоді надовго замовкав, перебирав в умі численних знайомих, які вже відійшли у небуття, або тих, які ще були живі й надривалися у гонитві за славою, і перед його очима поставала моторошна картина марнотних зусиль і пустих сподівань. «Навіщо? Ради чого? І чи є щось, що воістину варте зусиль на цім світі? Є чи нема?» — шепотів він сам до себе.
Ось ці питання передовсім і спонукали Шатановича врешті-решт радикально переглянути засади власного життя. І перше, що він зробив, це зрікся свого головного пріоритету — перестав розглядати творчість як цінність, а відкинувши її, втратив усі орієнтири взагалі, більше не бачив нічого, що було би варте уваги, всі цінності для нього втратили вагу, і його свідомістть вмить опинилася в хаосі, а його душу пойняло сумяття. Він не знав куди йти, що робити, що слушне, а що ні. І відчув, що мусить зупинитися, не йти, не рухатися, застигнути на місці, стишити все в собі, щоб з’ясувати, де він і що́ з ним. Так і виникла в Шатановича ця таємнича потреба тиші і спокою всередині себе, себто, потреба душевного безгоміння, яке, як він сподівався, може принести йому ясність бачення. Отож ради досягнення цього безгоміння він і розірвав усі стосунки з друзями-літераторами, відгородився від усього, чим захоплювався раніше, і, уникаючи тісніших контактів хай там з ким, став усамітнено жити з дружиною Уляною тихим непомітним життям у своїй трикімнатній квартирі на восьмому поверсі незугарної брежнєвської девятиповерхівки біля озера Тельбин. Утім, ця радикальна зміна життєвих пріоритетів, як знаємо, анітрохи не вплинула на його жагу писати.
Літературне середовище Києва складалося з кількох відносно великих угруповань, обєднаних джерелами фінансування, а також численних груп і групок, які сповідували зчаста супротилежні погляди на літературу і її завдання, зосібна, щодо важливости чи неважливости традицій, значення форми і змісту для якости тексту тощо, по ріжному оцінювали тих чи инших авторів, українських і зарубіжних, одних підносили до небес, инших безоглядно шпетили. Шатановича вельми дивувало, що виразники цих груп уникають публічних дискусій, не виступають у пресі з обстоюванням своїх позицій, варяться самі в собі і безоглядно, з якоюсь дрібязковою затятістю ненавидять одне одного.
Мало-помалу Шатанович, почуваючи себе відкинутим, все більше і більше віддалявся від літературної публіки, зосереджуючись на собі, на своїх почуваннях, своїх потребах, своїх радощах і прикрощах. І якщо й з кимось ще вряди́-годи зустрічався, то тільки з найближчими друзями, які хоч трохи поділяли його душевні пориви. Втім, таких ставало щораз менше і менше.
Але розчаро́вання у письменницькій братії, яку з якогось часу став зневажливо називати «ці людці з приземленими душами», не було головною причиною, чому Шатанович так радикально змінив своє життя. Спілкуючись у Києві із багатьма відомими й маловідомими письменниками, з тими, хто видав уже по кілька книжок і мав відносно широку популярність, і тими, хто опублікував лише одну книжку або взагалі жодної, і залишався нікому не знаний, він зауважив, що і ті, і ті розглядають свою творчість як щось надзвичайно важливе, як якусь священну справу, якій належить підпорядкувати все: здоровя, час, розумові й душевні сили, інтереси друзів, приятелів, знайомих, навіть потреби своїх найрідніших. Творчість для них була тим ідолом, якому вони всі беззастережно поклонялися. Він бачив, як поети й прозаїки, що здобули ширший розголос у суспільстві, вмах ставали значущими у власних очах і як самовдоволення й пиха тут же з’являлася на їхніх обличчях. Їхні ж менш пайдовиті побратими, твори яких не отримали значного зацікавлення серед читачів, навпаки, почувалися незадоволеними й згніченими серцем. Утім, коли Шатанович уважно приглядався до особистого життя і тих перших, і тих других, то з неабияким здивуванням відкрив для себе, що і ті, і ті нічим суттєвим не відріжняються між собою — всі рівною мірою переповнені суперечливими бажаннями, внутрішніми конфліктами, гіркотами, страхами, болями утрат, і це все з дня на день отруює їхнє повсякденне існування. «Вони всі як стій нещасні, позбавлені тої звичайної радости, яку мало би приносити просто буття на цім світі. Тоді яку цінність має ця виснажлива гонитва за літературним успіхом? Який пожиток з того, що тисячі людей захоплюватимуться твоїми творами, коли сам ти житимеш у душевних муках, коли тебе роздиратимуть болючі сумніви, коли твої задавнені життєві проблеми з плином часу лише ускладнюватимуться, а твоя остання година неухильно наближатиметься і ні в яких творчих здобутках ти не знайдеш захисту від цього всього? » — запитував він себе і не знав, що відповісти. І щоразу тоді надовго замовкав, перебирав в умі численних знайомих, які вже відійшли у небуття, або тих, які ще були живі й надривалися у гонитві за славою, і перед його очима поставала моторошна картина марнотних зусиль і пустих сподівань. «Навіщо? Ради чого? І чи є щось, що воістину варте зусиль на цім світі? Є чи нема?» — шепотів він сам до себе.
Ось ці питання передовсім і спонукали Шатановича врешті-решт радикально переглянути засади власного життя. І перше, що він зробив, це зрікся свого головного пріоритету — перестав розглядати творчість як цінність, а відкинувши її, втратив усі орієнтири взагалі, більше не бачив нічого, що було би варте уваги, всі цінності для нього втратили вагу, і його свідомістть вмить опинилася в хаосі, а його душу пойняло сумяття. Він не знав куди йти, що робити, що слушне, а що ні. І відчув, що мусить зупинитися, не йти, не рухатися, застигнути на місці, стишити все в собі, щоб з’ясувати, де він і що́ з ним. Так і виникла в Шатановича ця таємнича потреба тиші і спокою всередині себе, себто, потреба душевного безгоміння, яке, як він сподівався, може принести йому ясність бачення. Отож ради досягнення цього безгоміння він і розірвав усі стосунки з друзями-літераторами, відгородився від усього, чим захоплювався раніше, і, уникаючи тісніших контактів хай там з ким, став усамітнено жити з дружиною Уляною тихим непомітним життям у своїй трикімнатній квартирі на восьмому поверсі незугарної брежнєвської девятиповерхівки біля озера Тельбин. Утім, ця радикальна зміна життєвих пріоритетів, як знаємо, анітрохи не вплинула на його жагу писати.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
3. Презентація
https://ua-human.blogspot.com/2026/02/3.html
Немає коментарів:
Дописати коментар