3. МАПА РАФАҐЕДОНА, столиці Королівства Північної Землі (Напівсонні листи)

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

1. Поранення у праву скроню

http://ua-human.blogspot.com/2015/03/1_21.html

Читати далі...

2. Мапа Седіолана, столиці Діямантової імперії (Напівсонні листи)

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

3. Мапа Рафаґедона

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/3.html Читати далі...

1. ЗАГАЛЬНА МАПА (Напівсонні листи)

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

2. Мапа Седіолана

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/2.html

Читати далі...

28. ПРАВДА, ЯКА НЕ МАЄ КОЛЬОРУ (Статті)

Це перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса (нар.1936 р.). Його книжка «Сон кельта» («Фоліо», 2012) не просто вразила мене, а глибоко збентежила. Прочитавши її, я довго не міг прийти до тями, зібратися з думками, зробити хоч якісь висновки. Кілька днів поспіль мені здавалося, що все у мені зруйновано, всі мої думки, погляди на життя, оцінки, всі основи, за́чіпки, наставлення – повне спустошення, і я наче завис в абсолютному і всеосяжному невіданні.   

Що ж спричинило такий потужний струс у моїй свідомості?

Тепер, коли я вже трохи оговтався, я знаю що́. Це – правда. Та, яка не має  барви; яку неможливо висловити; яка вислизає з пут думки; яку неможливо схопити почуттям; яка здається нереальною і яка водночас справжніша за саму реальність; яку неможливо ні визнати, ні заперечити; яка просто є. Саме цю велику сокровенну правду і здолав описати у своєму романі Льйоса, здійснивши те, що мало кому вдається навіть з числа найталановитіших  письменників.  

«Сон кельта» вийшов в 2010 році, коли авторові було сімдесят чотири і, по-моєму, це вершина його творчости. Того ж року Льйосу було нагороджено і Нобелівською премією.

У романі описано життя  англійського консула, ірландця Роджера Кейсмента, який здобув велику шану в Англії, Европі та Америці за сміливі викриття жахливих злочинів колоніяльних адміністрацій проти тубільців Конґо та Перу і якого по якомусь часі англійський суд засудив до страти (його повісили у Пентонвілській вязниці) за державну зраду, себто, за участь у ірландському повстанні проти британського панування.

У цій історії людського піднесення й падіння не було би нічого аж такого особливого, якби не те, як Льйоса це все описав. Автор, розповідаючи про Кейсмента, не притримується жодних морально-світоглядних  наставлень. Головний герой у романі ні позитивний, ні неґативний, в ньому нема одномірности, переборщень в якийсь бік, і разом з тим він виразний,  дуже живий і близький кожному з його переживаннями, сумнівами, оманами, гіркотами. Про нього ми нічого не годні сказати однозначно, адже з одного боку він виявляє неабиякий запал, подвижництво, а з другого - острах, зневіру, наділений дивовижною проникливістю, гострим розумом і водночас непростимою сліпотою, породженою заскорузлими переконаннями,   безшпетний, навіть цнотливий в особистому житті і разом з тим неперебірливий, нездатний контролювати свої інстинкти. Про Роджера Кейсмента можна сказати, що у нього велич духу виростає зі згнічености серця, а згніченість серця - із величи духу. Все тут переплелося. Добре з поганим, розумне з глупим, темне з ясним.

Утім, дехто скаже: ні, в житті Кейсмента таки більше трагічного, адже від нього, засудженого англійцями до смертної кари, відвернулися майже всі соратники з боротьби за свободу Ірландії, і він до самої страти перебував у камері-одинці в повній ізоляції від зовнішнього світу. Однак те, з якою витримкою і спокоєм Кейсмент прийняв смерть, великою мірою перекреслює цей висновок. Це підтверджено і документально. Кат Джон Елліс, який здійснив повішення, у своїх спогадах написав: «Із тих людей, яких мені довелося стратити, наймужніше поводився Роджер Кейсмент».

У чому ж головний смисл роману «Сон кельта» чи, слушніше, у чому його нездоланна  потуга, яка приковує увагу читача?

Вона полягає в тому, що Маріо Варґас Льйоса  дивовижним чином здійснив нездійсненне - за допомогою такого непевного і хисткого матеріялу, як людська мова, змалював життя людини таким, яким воно є, неупереджено й напрочуд збалянсовано, себто, осуджуючи, не осудив, схвалюючи, не схвалив, кажучи не сказав до кінця ні "так", ні "ні", даючи чіткі оцінки, так і не дав жодної чіткої оцінки, запитуючи, не запитав, відповідаючи, не відповів. І хто вміє читати не тільки слова, а й те, що затаєне між ними, той згодиться зі мною.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 29. А Україні і невзамітку

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/29.html

 

Читати далі...

57. ВРАНІШНІЙ МІСЯЦЬ (Життя вмлівіч)

Ранок.

Вода у цебрі

замерзла…

Крізь голе віття

старого ясена

біліє   

місяць напідповні.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

58. Ще трохи

https://ua-human.blogspot.com/2021/05/58.html

 

 

Читати далі...

56. ЧИ́КОТНІ (Життя вмлівіч)

Чи́котні чикотя́ть

на горобині…

Несамовито гавкає

заливається пес

десь за тими хатами…

Сонце ще не зайшло,

ще жаріє крізь гілля

безлистих осокорів…

Тіне моя, скажи:

                                          я сам чи з тобою?

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

57. Вранішній місяць

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/57.html

 

Читати далі...

27. ТО НАВІЩО ЦЕЙ ДАР? (Статті)

Май Дзя… Цей сучасний китайський письменник (нар.1964р.) не тільки вразив мене своїм дивовижним романом «Дешифрувати», а ще й неабияк здивував. Виявляється, що в Китаї, де й досі править комуністична партія, можуть писатися такого масштабу і глибини твори, і вони не тільки пишуться, а й видаються.

Це стало для мене воістину великим відкриттям. Адже я донедавна думав, що в цій величезній країні з жорстким контролем суспільного життя можливі лише досягнення в науково-технічній сфері, але аж ніяк не в культурній. Але, як бачиться, нічого не стоїть на місці, і сьогоднійшній Китай уже зовсім не та країна, що була колись. Тож ще трохи, і від комунізму в ній залишиться, мабуть, лише фасад. 

Певен, крім Май Дзя, є й инші варті уваги китайські письменники. Втім, саме Май Дзя став першим, хто здобув світове визнання. Це сталося, коли його роман «Дешифрувати» переклали на англійську і в 2014 році видали в Анґлії. Невдовзі твір було включено до знаменитого британського Penguin Randou House, і тут же посипалися численні схвальні рецензії у впливових світових ЗМІ, зосібна, в The Guardian, The New York Times, The Economist й ин.

На сьогодні роман перекладено тридцятьма трьома мовами. У самому Китаї його наклад (видано у 2002 році)  складає понад мільйон примірників. Величезну популярність серед китайських читачів отримали  і всі наступні романи Май Дзя. За роман «Змова» письменник отримав найпрестижнішу літературну  премію Китаю (Мао Двень), а найновіша його книга, збірник есеїв «У круговерті життя» (2019р.) вийшла накладом 1 млн 200 тис примірників.

Українською роман «Дешифрувати» переклала з китайської Надія Кірносова, а   опублікувало в-во «Сафран» у 2019 році. Мушу також зазначити, що дуже цікаве інтервю взяла китаїстка Кірносова у Май Дзя, де він зокрема дає гірку для нас оцінку української літератури і її місця в світовому культурному процесі (ЛітАкцент, 15.06.2020р., http://litakcent.com/2020/06/15/may-dzya-kozhen-pismennik-maye-mitsno-tisnuti-ruku-svoyiy-movi/). Раджу багатьом прочитати і замислитися, чому нашого голосу не чути в світі.

Роман «Дешифрувати» написано дуже легким, виразним стилем. У ньому нема жодного слова, яке би не мало значення, було пустим. Ніякого багатослівя, яке таке характерне для наших прозаїків. Текст читається легко, картини і персонажі ясні, їх наче бачиш наживо. І це перше, що впадає в око, а також безпомильно свідчить – книжка справжня, не імітація. Увага читача ні на змиг ока не слабне аж до самої останньої сторінки. Вражають також штудерно виписані характери героїв, складні, неодномірні, з їхніми зчаста  несподіваними відповідями на життєві виклики… І все це вельми переконливо, викликає довіру, бо автор ретельно розкриває глибинні мотивації кожного вчинку.

Сюжет роману доволі простий. Хлопчик Жон Дзіньджень виявив дивовижні математичні здібності. Його помітив професор Лісевич, польський гебрай, якому вдалося врятуватися від нацистського голокосту і знайти притулок у Китаї. Лісевич залучає Дзіньдженя до групи, яка розробляє штучний інтелект в університеті,  потім намагається відправити хлопця до США, щоб там він здобув глибші знання. Проте все зривається. Китайські спецслужби забирають юнака до себе, повністю ізольовують від родини, і він займається дешифруванням шифрів ворожих країн. У надрах спецслужб Дзіньджень досягає величезних успіхів як дешифрувальник, розкриває один з найскладніших шифрів. Утім, він займається винятково роботою, у нього зовсім нема особистого життя. Все вирішують замісць нього. Навіть дружину призначає йому начальство. Та це лише трохи гнітить Дзіньдженя, вже цілком дорослого чоловіка, який живе роботою і тільки роботою.

І от одного дня якийсь злодюжка в поїзді краде в нього папку з дуже важливими документами, які стосуються справи дешифрування нового надскладного шифру. З цього моменту в Дзіньдженя все йде шкереберть. Мало того, що його звинувачують у службовій недбалості і йому загрожує серйозне покарання, він ще й сам настільки переймається тим, що сталося, що врешті цілковито зїжджає з глузду, стає недієздатним і закінчує життя у лічниці для психічнохворих.

Май Дзя у своєму романі розглядає екзистенційну проблему геніяльної людини. З подиву гідною майстерністю описуючи всі перипетії долі головного героя, він показує, що люди, обдаровані Богом особливими талантами, настільки витончені, настільки їхня енерґія скупчена в певній частині їхнього єства, що стають вкрай вразливими на рівні грубого матеріяльного світу. Якийсь незначний збій, порух, випадок, може їх повністю зруйнувати. І він наче запитує: то що таке геніяльне обдаро́вання? Це благо чи прокляття?

Адже що за життя-буття було в сердешного Жона Дзіньдженя?  Невеселе самотнє дитинство, короткий період сяких-таких радощів, коли потрапив до родини дядька і коли співпрацював з Лісевичом, тоді  насильна розлука з рідними, розрив будь-яких суспільних звязків, повна залежність від вищого керівництва, майже увязнення і праця в секретному корпусі спецслужб, урешті фатальна пропажа папки, відчай, нестерпучий біль, божевілля і лічниця для душевнохворих. Фактично Дзіньджень був позбавлений елементарного, що має кожна проста пересічна людина – звичайного людського щастя.

То навіщо тоді цей дар, коли він нічого, крім горя, не приносить?- зробить висновок кожен удумливий читач.

Ось у цьому і полягає екзистенційний смисл роману Май Дзя. Письменник чітко і однозначно ставить це питання всім змістом свого твору. Ні, відповіди він не дає. Він нічого не стверджує. Просто правдиво описує дійсність. А правда не містить у собі ні «так», ні «ні».

Тож прочитайте цей роман, пані́ й панове, і ви переконаєтеся у слушності моїх слів. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

28. Правда, яка не має кольору

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/28.html

Читати далі...

26. ПАРАДОКС КУРКОВА (Статті)

Недавно змучив два романи Андрія Куркова «Львівська гастроль Джиммі Гендрікса» й «Улюблена пісня космополіта». Колись давно намагався читати «Пікнік на льоду», «Гра у відрізаний палець» й ще щось, не памятаю вже, які надовго відбили в мене охоту цікавитися цим автором.

Але ж популярність у світі, переклади його творів аж на тридцять шість мов, симпатії чатачів у Німеччині, Франції, инших країнах, величезні наклади книжок…!

Тож, гадав собі, треба уважніше приглянутися, може, чогось не розумію, не бачу… Адже минуло багато часу, мені може щось відкритися… Овва, все повторилося – як один, так і другий романи – пустопорожня розважальна писанина, з накрученими сюжетами, невмотивованими фіналами. Нема в цих творах нічого – ні яскравих персонажів, ні тим більше якихось психологічних підходів до проблем людського життя.

Що ж це за дивина така?

Став цікавитися. З’ясувалася одна дивна річ - Курков, яким так захоплюються читачі в багатьох країнах світу і який вельми плодовитий (тільки романів написав понад двадцять!!!) не має  жодної власне літературної нагороди, жодна країна не відзначила його письменницьких заслуг, якщо, ясна річ, не брати до уваги Україну («Золотий письменник України»). Та й захоплених відгуків про його твори від загальновизнаних літературних метрів Европи, США, инших країн щось не чути, ні про фахові статті, монографії, дискусії також, фактично у світі нема якогось більш-менш поважного резонансу на творчість Куркова, який би свідчив про його вагу, принаймні мені нічого такого не вдалося знайти.

Тож чи не парадокс? Маси читачів у світі є, а реакції світової літературної еліти нема.

Чому?

Чи не тому, що якість прози Куркова насправді низька, себто, як за стилем, так і за характером суто розважальна – таке собі легке чтиво, до якого ніхто серйозно не ставиться?

Гадаю, що таки так. А ви як думаєте? 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

27. То навіщо цей дар?

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/27.html

Читати далі...

25. ВІРШІ, ЯКІ НАПИСАНІ В ПРИГЛУШЕНИХ ТОНАХ (Статті)

Що мене неабияк дивує (навіть прикро вражає!!!) в українцях, так це схильність творити идолів. Це якийсь попросту етнопсихічний ґандж, який, вочевидь, породжений нашою нездатністю адекватно сприймати дійсність, позаяк ми світ своєї уяви, думок, емоцій ставимо вище за світ реальний, живий.

Бо що таке идол?

Це уявний образ когось, який ми накладаємо на реальну людину, надаючи цьому образові вигаданих властивостей, сліпо віримо в нього, захоплюємося, обожнюємо. Між  образом і людиною нема нічого спільного. Фактично ми людини не бачимо, лише свій образ. Та ми й не потребуємо бачити. Обожнення виключає бачення.

Типовим идолом є, наприклад, Тарас Шевченко. Всі вважають його геніяльним поетом, схиляються перед ним, та поезію його мало хто сьогодні по-справжньому відчуває.

Щось такого шибу (у певних вузьких колах, ясна річ!!!) відбувається зараз і довкола поета Олега Лишеги, вже небіжчика. То тут то там надибую дифірамби на адресу його творчости, лунають схвалення, захоплення, пафосні слова «видатний», «великий», ще трохи і почуємо «геніяльний». Цікаво, що серед відносно багатьох статей, рецензій, «досліджень» про поезію Лишеги я не знайшов жодного рядка, який би виразно свідчив, що автор чи авторка цих відгуків справді щиро захоплювалися його поетичною майстерністю – вся ця писанина якась прісна, мучена, позбавлена живих почуттів. Про певні узагальнення, виділення головного, того що виріжняє вірші Лишеги і підносить їх над иншими, я вже й не говорю.  А це пряма ознака, що «поцінувачі» його творчости не бачать і не розуміють її, а, отже, в дійсності не захоплюються нею.

То навіщо цей самообман?! Чи не чесніше просто зізнатися, що поезія Лишеги не наснажує, не викликає цікавости, аніж дурити себе й инших?! Навіщо творити з цього поета чергового идола?

Я знав Олега Лишегу особисто, часто з ним зустрічався, бесідував, добре знайомий з його світовідчуттям, поглядами, думками, вельми обізнаний з його творами і манерою поетичного письма. Тому можу сказати, що вірші його вельми специфічні, написані в приглушених тонах, не викликають якихось великих емоцій. Втім, він цікавий і ориґінальний поет, який безумовно залишиться в українській літературі.     

Головне ж, чим, на мою думку, притягує і подекуди заворожує поезія Лишеги, це її своєрідна заземленість, тісна припнятість до того, що перед очима, до світу живого, а не світу уяви. У його віршах зовсім нема надто ускладнених метафор, а тим паче абстракцій, слова дуже прості рельєфні й завжди означають те, що означають - конкретні предмети. Кожен вірш – це картинка дійсности, за якою вчувається уважний погляд того, хто її створив. У ній нема чіткої оцінки, фактично нема ні осуду, ні схвалення, вона навіть здається позбавленою почуттів, але разом з тим ця картинка дивує і бентежить стеменно так, як реальна дійсність. 

 

           Собака

 Він лежав у лісі, як валун,

і голову так підвів –

череп, оплутаний павутинкою жилок..

У вітрі звіялась і лягла відмерла шерсть..

З глибокого прілого листя,

як з дитячої купели його погляд благає:

не підходь, дай побути самому..

У щойно розбудженому лісі

гояться задавнені рани..

Потрощені суглоби зростаються..

Мязи набрякають, як дерева..

Пожовклі від морозів очі,

одірвавшись від передніх лап,

знов на обрії бачать великого зайця..

Молода кропиво,- змилуйся над ним, чуєш –

його серце не витримує твоїх скоків..

Ані вашого тягару, перші мурашки,

що так живо видряпуєтесь

на цей ледь нагрітий валун..

Він ще може встати і обтруситись..

Або ж зарости кропивою,

як згусток почорнілого снігу..* 

 

* Вірш узято з американської білінґвованої збірки поезій  Олега Лишеги The selekted poems of Oleh Lysheha.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

26. Парадокс Куркова

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/26.html

Читати далі...

55. САМОТНЯ ЗВІЗДА (Життя вмлівіч)

Ще темно.

Тільки-но сіріє.

Десь далеко

перегукуються півні…

Пахне зівялим листям…

На південному сході

небо вже майже ясне…

Там висить виблискує

самотня звізда.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

56. Чикотні

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/56.html

 

Читати далі...

24. ОДИН З НЕБАГАТЬОХ ЧИТАБЕЛЬНИХ РОМАНІВ КІДРУКА (Статті)

Творча плодовитість, а також активність цього автора в реклямуванні своїх творів вражає. Що не рік, то новий роман, а презентацій з участю його власної персони, чей, у всіх куточках України можна налічити по двадцять, тридцять і більше. І коли він тільки встигає писати, не кажучи вже, щоб обдумувати ідеї та проблеми, які би хотілося матеріялізувати в тексті. Тож чи не тому манера його писання така аж до оскоми багатослівна, адже для лаконічного вислову потрібно більше часу, уваги, зосереджености.

Більшість творів Макса Кідрука, які я читав або намагався читати, зосібна, «Не озирайся і мовчи» (цей роман багато хто дуже хвалить!) мають один дуже поганий ґандж – нестримне нагромадження пустих слів, за якими нема реальности і які нічого не виражають. Так і хочеться кинутися до клявіятури компютера й скорочувати, різати, викидати словесне сміття, перетворюючи цілі абзаци в окремі невеликі речення чи навіть фрази.

На цьому тлі виразно в ліпший бік виділяється його роман «Де нема Бога», який  принаймні можна читати, подекуди навіть з цікавістю. Розповіді про герїв (українську жінку з Рівного, російського пілота, католицького кардинала й инших) написано доволі вправно, поведінка персонажів умотивована, образи й характери досить виразні. Але й тут є переборщення – екскурси в їхнє минуле занадто розтягнуті, переповнені численними деталями, які ніяким чином не служать увипукленню того, ради чого написано роман. Тож, певен, досвідчений читач просто перескакуватиме абзац за абзацом, читаючи такі місця.

Ідея роману, як мені бачиться, полягала в  тому, щоб, зібравши ріжних за характерами та менталітетами людей і помістивши їх між життям та смертю, себто, там, «де нема Бога», подивитися, як кожен з них реаґуватиме, і тим самим розкрити справжню сутність кожного. Тож всі персонажі опинилися в одному літаку, який аварійно приземлився, розпавшись на частини,  на обледенілій вершині гори, в холоді, без води, їжі. Це і є фінальною частиною твору. Мушу сказати, що опис того, що було далі, як поводили себе герої  - чи не найслабше місце в романі, непереконливе, надумане. І не дивно, адже автор особисто нічого такого не пережив, а з людьми, які пережили, певно,   не спілкувався, а якщо й спілкувався, то не пройнявся достатньо глибоко їхніми почуттями. Отже, все взяв винятково з власної уяви, яка за своєю природою мертва і не має жодного стосунку до живої дійсности. А раз так, то ніякого «розкриття сутности кожного» і не відбулося, бо не було для цього реального підґрунтя. Таким чином роман вийшов позбавленним найголовнішого елементу, який визначає високу якість прозового твору – глибокого проникнення в дійсність.

Який же висновок з цього всього?

Вельми простий. Роман Кідрука «Де нема Бога» цілком читабельний, наділений такими важливими ознаками як ясність викладу і виразність персонажів, утім, глибших екзестенційних смислів у ньому нема. А з цього випливає, що можемо з повним правом його вважати якісним твором пригодницько-розважального жанру, але не більше.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

25. Вірші, які написані в приглушених тонах

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/25.html

 

Читати далі...

23. ФЕНОМЕН ВАЛЕРІЯ АНАНЬЄВА (Маркуса) (Статті)

Спочатку я поставився дещо насторожено до популярности книжки «Сліди на дорозі» колишнього десантника, учасника війни на Донбасі Валерія Ананьєва. Подумав, ну що такого особливого може написати цей український во́як? Адже вже стільки вийшло непоганих книжок про цю нашу війну з росіянами!

Втім, мою увагу до Ананьєва привернуло не так величезний за українськими мірками наклад його книжки (35 тис, і це ще не кінець!!!), як дивне мовчання літературних інтелектуалів і критиків на цьому тлі – за два з половиною роки з часу публікації маємо дві суто інформативні статті (Ярина Чорногуз, Літакцент, 19.02.2019р; Сергій Сингаївський, «День», 15.10.2020), одну спробу хоч щось утямливе сказати (Роксана Харчук, «Збруч», 18.02.2020р.) і один поблажливо-глузливий відгук (Тетяна Трофименко, «Новинарня», 11.03.2019р.). І це все. (Якщо не рахувати публічної свари Ананьєва в соцмережах з деякими невідь-чого ображеними літераторами і видавцями.) Жодної повноцінної рецензії, жодних сяких-таких забігів розібратися з феноменом популярности твору, зрозуміти, що́ так вабить і зворушує велику кількість часто абсолютно ріжних людей? що́ є у ньому головне, найважливіше, центер, на якому все тримається і ради якого автор узявся писати? які глибинні смисли закладені в цій безумовно непересічній книжці? Себто ніхто досі не спромігся на глибший аналіз твору з виділенням якихось притомних узагальнень.  

Таким чином всі ми стали свідками небувалого досі в Україні явища: з одного боку  український автор, який тішиться нечуваною кількістю прихильників, і то без всякої реклями з боку видавничо-літературних «тусівок», а з другого – безпорадне бекання-мекання  літературних фахівців, та ще й обра́зи від декого з них.

Тож поговорімо про твір, який усе це спричинив, спробуймо розібратися.

За жанром «Сліди на дорозі» - це художньо-автобіографічна повість. Автор написав її спочатку російською, потім, знайшовши перекладача, переклав українською, звірив перекладене, дещо виправив і за власні кошти видав.

Тільки-но почавши читати текст, я зразу відчув його справжність. Це відчуття не сплутаєш ні з чим. Воно має дуже чіткі ознаки – ясність думки, яскравість і кольоритність персонажів, картин, подій… А також вагомість кожного слова, нема жодного пустого, всі вони намертво припняті до дійсности… Слова, фрази, речення природно, невимушено випливають одне з одного і формують у нашій уяві своєрідну картину життя, живу, незастиглу, й абсолютно непередбачувану у своєму розвиткові. Ніщо у ній не можна поміняти місцями, викинути, полагодити, замінити, не зруйнувавши її в цілому – що́ було, що́ сталося, погане, добре, так і залишиться навічно. Рядок за рядком, абзац за абзацом, сторінка за сторінкою становлять у цій картині єдине нерозривне й постійно рухливе ціле, схоже на плин ріки, яка заворожує, приковує до себе увагу, дивовижним чином, знищуючи твоє «я», твій досвід, робить тебе безпосереднім учасником подій, і ти переживаєш усі біди й радощі героя повісти, наче це стається з тобою. Воістину, так описувати може тільки людина, яка має незашкарублу свідомість  і тому  здатна мужньо дивитися правді ввічі, а, отже, бачити реальність такою, якою вона є, себто людина, для якої світ живий має більшу вагу, ніж світ її уяви. І це свідчить, що автор наділений істинним письменницьким талантом. А раз так, то деякі шерехатості побудови речень, які мають місце у його творі, дуже легко буде виправлено з часом.

У повісті розповідається про простого молодого хлопця з Миколаївської области, про його дитинство в проблемній родині, про конфлікти в школі, про юнацькі захоплення і розчарування, потім про життя  в «учебці» військової частини «Десна» з її огидними звичаями, куди він потрапив, бажаючи стати десантником, про розвіяння романтичних ілюзій про армію, в якій процвітало пияцтво й корупція, потім про війну на Донбасі, де він воював як водій бойової машини, про всі неоднозначні явища на фронті, добрі й погані,  героїчні й ганебні…

У самій канві розповіди нема нічого аж такого особливого. Всі описані Ананьєвом події так чи инакше подибуємо в багатьох инших такого шибу книжках. І якщо би все зводилося просто до стотного відображення конкретних життєвих фактів, то, певен, повість «Сліди на дорозі» так і лишилася би одною з багатьох. Але вся річ у тому, я́к автор зображає дійсність, я́к її відтворює й інтерпретує, які́ робить наголоси і висновки!

Він вельми витриманий й обережний в оцінках,  ні в чому не переборщує, ні не перебільшує, ні не применшує, про описане  неможливо сказати щось абсолютно ствердно, реальність у повісті  ні добра, ні погана, проте  вона хвилює, дивує, не залишає байдужим, иноді обурює, захоплює, викликає то радість, то біль, і невідомо, чого в ній більше. Той, хто прочитав цю книжку, не годен дати втямливої відповіди, яка вона, які тони в ній переважають: ясні чи темні. І тільки вигукне: «Ця книжка правдива, вона, як саме життя, про яке, неможливо сказати ні «так», ні «ні», бо і те, і те буде фальш».

Ще однією дуже значущою особливістю твору Ананьєва, який підносить його над иншими, є авторські розмірковування і висновки про події,  які сталися з головним героєм. Цих відступів багато в книжці і вони відіграють  надзвичайно важливу ролю, бо змушують читача емоційно  ставитися до описуваних фактів саме так, як відчуває їх автор – неоднозначно, нечорнобіло, з постійними сумнівами, чому я роблю так, а не инакше, що відбувається з моєю душею, що є добро, а що зло, де правда, а де олжа́.

Наведу кілька цитат:

«Коли трапляється у житті щось складне чи погане, ми водночас отримуємо новий досвід та знання. Ми набираємося мудрости, наше мислення змінюється, і весь світ також змінюється у наших очах, а те що видавалось колись найважливішим, найзначущішим, згодом утрачає вагу. Люди, до яких ми   тяжіли чи яких поважали, згодом починають дратувати й більше не викликають колишньої  пристрасти чи пошани. Кожен новий життєвий досвід перетворює світ, і ми бачимо його по-иншому» (с.32).

 «Для мене багато що стало змінюватися. Слушніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, з’являлося все більше ґрадацій сірого» (116-117).

«Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки? Що зі мною не так? А може, все так?  Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції – це просто вдавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… Я навіть за домом не сумував. Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрішнім днем. А думки про те, що можу померти, навіть не приходили до голови. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?» (с.244).

«Війна дала мені можливість відчути себе і глибше зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатися й брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або жити з ними не конфліктуючи. Я відчув себе частиною всього» (с.260).

«На війні вся внутрішня гидота хутко проявляється в людині й вилазить назовні, те ж стосується й хороших якостей. Та й узагалі, навіщо ліпити ярлики «добрий» чи «поганий»? Інфантильні люди на війні довго не живуть. Тут має значення істина, а вона невловима. Що це означає? Що думати треба дуже обережно, а то можна убити себе раніше, ніж дожене тебе ворожий снаряд» (с.280.)

«Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість». Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Мені здається, що шукати справедливість – вкрай нерозумне заняття» (с.334).

Який же екзистенційний смисл цієї повісти? І чи є він узагалі?

Так, безумовно є. Це конфлікт людської уяви про дійсність з живою дійсністю. Показати болісний процес зіткнення уявного світу зі світом реальним, і що стається з людиною цієї мити, як вона реаґує на це, як її охоплює сумяття, відчуття падіння всіх основ, і як вона врешті прозріває, оновлюється, починає бачити дійсність такою, якою вона є, як набуває свіжого досвіду, стає мудрою, як розширюються горизонти її свідомости, завдяки спалахам істини, невловної, неокресленої, без ймення, без меж, вічносущої, це і є той глибший сенс, ради якого Ананьєв написав свою повість. Зображаючи життя свого героя в найрозмаїтіших ситуаціях, в русі, в сумнівах, у перемогах і поразках, в оманах і прозріннях,  показуючи його розвиток як особистости, його щаблі пізнання, його жагу вловити невловне, авторові вдалося досконало реалізувати свою мету.  

Отже, ясний і виразний стиль письма, бездоганне дотримання в описі правди життя без найменших відхилень у той чи той бік і послідовне спрямування кожної частинки тексту, кожного факту, події, образу й емоційних порухів на розкриття конфлікту  між уявою головного героя  і дійсністю якраз і є тими важелями, які принесли Валерію Ананьєву  визнання такої маси читачів. Адже те, що він описав, притаманне, близьке і зрозуміле кожному, а тому нікого не може залишати байдужим.

Дивно, що наші літературні інтелектуали так і не побачили цього і вперто продовжують іґнорувати феномен Валерія Ананьєва.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

24. Один з цілком читабельних романів Макса Кідрука

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/23.html

 

Читати далі...