Продовж усього літа йшли дощі. Небо якщо й прояснялося, то не надовго, бо з заходу безустанно сунули все нові й нові хмари. Гори чи не щодня були вкриті непроглядною мрякою. Всюди було мокро, текло, крапало, дзюркотіло. Щоранку з полонин додолу сповзали густі гли́зяві тумани, які потім клубочилися внизу по ізво́рах, жоло́бинах та камянистих што́лах. Височенні ялиці так намокали, що аж подекуди тріскалися вздовж стовбурів, товстелезні буки через мокротечу перестали рипіти навіть під сильними вітрами, кремезні граби, які су́плаш вкривали пологі гірські схили, то тут, то там згиналися в химерні коромисла під ваготою сльоти. Від нескінченної мочви́ деревяні стіни хатини знадвору заледве не до вікон вкрилися червонавою мшеддю і поетові Ахімові доводилося пропалювати в грубі, щоб хоч якось зігрітися і висушити перемоклий за день одяг та взуття. Гігантські лопухи, які з передвіку були хазяями цієї галявини і з якими рік у рік боровся з сокирою в руках Ахім, тепер з подвоєним нахабством наступали зусебіч на город, пядь за пяддю захоплюючи оброблений ґрунт, безжально пожираючи грядки з і так доволі хи́рявою цьогоріч городиною, насамперед броко́лею, каляріпою, козе́льцем, пастернаком та бобами, яким випало нещастя рости по краях. Рясні дощі зробили лопушане стовбуриння таким грубим та жи́лавим, що сердешний поет просто не встигав їх вирубувати. Тільки-но повистинає навісні би́ла в одному місці, як у другому із землі вистромлюються нові зелені степо́ри. За ніч вони виростали заледве не до пів метра. Лопухи поволі, але впевнено відбирали в Ахіма землю, яку він з такими зусиллями окультурював протягом довгих років. Так, спасіння було лише в одному — в сонці. Лише воно своїми гарячими променями могло зупинити навалу цих зелених велетів.
Отож, сьогодні на світанку Ахім невимовно зрадів, коли побачив, що небо цілком чисте, мряка розсіялася і з-за далеких, огорнених сизою імлою і посріблених вічними снігами гірських що́вбів устає величаве жаристе ко́чало.
-Може, хоч під кінець літа припиняться ці шкаворі́жні дощі,— прошепотів Ахім, стоячи в хаті коло вікна і з захватом споглядаючи як сонце, в міру того як підіймалося вище, щораз більше втрачало багрець і набирало якоїсь дивовижної, небаченої досі дублени́стої барви.
Ахімові вже збігло шістдесят. Він постарів, схуд, на обличчі з’явилися численні зморшки, волосся й борода зовсім стали білими. Втім, він анітрохи не тужив за розбурханим, насиченим численними подіями столичним життям. Покинувши дванадцять років тому Рафаґедон й оселившись у Молібденових горах, тут, на цій галявині, що загубилася серед грабового лісу на широкому возло́бку гори Ляцерти, Ахім першими роками ще иноді приїжджав до столиці, аби взяти участь у якому-небудь поетичному турнірі чи щоб підписати угоду на видання нової збірки своїх віршів, чи й просто щоб побачитися з найближчими друзями, проте згодом, після того, як повернувся з острова Амоса, де побував на похороні батька, більше вже не покидав своєї самотньої гірської оселі. Минали одне за одним зима, весна, літо, осінь, а Ахім тільки те й робив, що відгортав сніг, рубав дрова, палив у грубі, ходив по воду, копав город, сіяв, садив, виполював бур’яни, поливав грядки у спекоту, збирав на городі урожай, ходив по гриби, чорниці, малину, а то й безцільно блукав лісами на далеких ки́черах, спинаючись по камянистих о́блазах, прямовисних за́рвах, видираючись на високі жбири, порослі слизьким попелястим мохом, або просто сидів біля хати під тінистим кущем дейції і годинами дивився на далекі, побілені снігом гірські верховини, а ще коли-не-коли брав у руки олівця і писав чергові катрени до своєї поеми «Останнє пристановисько».
Так, з року в рік тихо й непомітно минало Ахімове життя. Він нікуди не їздив, ні з ким не бачився, не з’являвся на світських учтах, не брав участи у письменницьких дискусіях, про його вірші все менше згадували літературні критики, а до нього самого щораз рідше приїжджали навіть друзі, не кажучи вже про простих шанувальників, цікавість до його творчости потихеньку згасала, і люди мало-помалу стали забувати його. Але це анітрохи не засмучувало Ахіма. Зовсім инше тривожило його серце.
З якогось часу Ахім зауважив, що иноді подовгу може застигнути на місці, прикипівши очима до якого-небудь непримітного кущика калга́ну, стебельця полину, крихітного листочка драголю́ба, а то й до височезного старого бука, модрини над глибокою куга́вою, гіллястого тиса з пурпуровими цятками ягід чи до далекої, ледь видимої в імлі неде́ї або білої хмарки, яка поволі тане в ясному небі. В такі хвилини йому здавалося, що час наче зупиняється на хисткій непевній межі, і він балянсує разом з ним, а його очужілий, відсторонений розум механічно фіксує кожну найменшу зміну зовні і всередині нього. І тоді все його єство завмирає, ховається, стає ефемерним, а в тому, що колись було його свідомістю, починають зачаровано лелі́ти навколишні речі, серед яких нема, нема та й пропливають безживні силюети його думок, виникаючи з нічого і щезаючи в нічому. І щоразу, коли після цього він приходив до тями, його огортав пекучий біль якоїсь невіджалуваної втрати. Йому здавалося, що калга́н, полин, драголю́б, бук, модрина, тис, далека недея чи хмарка щось ніби розповідали йому дуже-дуже важливе, але він чи то не зрозумів, чи то просто забув і не годен пригадати, про що́ вони говорили. «Ця їхня сокровенна мова щоразу залишається закрита для мене. Вони щось знають, звертаються до мене, прагнучи розповісти, а я не чую»,— думав він засмучено.
Ахім, відколи себе памятає, завжди почував нездоланну цікавість до навколишнього світу. Його вабило все, що траплялося йому на очі. Його заворожувало, як обвесні веселі сівачі йдуть зораною ріллею, сіючи просо; як безжурно співає жайворонок, зависши високо в небі; як сільською вулицею неквапливо воли тягнуть мажа́ри, наладовані каляріпою; як спокійно лягає на вечірньому пру́зі багряне сонце, потопаючи у густому тумані; як до пристани гордо підпливає каравеля, енерґійно тріпочучи білими вітрилами; як радісно хлюпоче вода, спадаючи з очеретяної стріхи сільської ора́нди; як в сутінках скрадається тхір коло квітучого ясминового куща; як батько у надвечірній тиші шанобливо читає на ґанку бі́булу; як мати тихо порається коло груби і її тінь то загадково тремтить, то застигає на стіні. Його дивувало й зачаровувало все це. Йому не хотілося нічого робити, а лише споглядати, споглядати, споглядати дивний плин подій. І він усякий раз неабияк бентежився, коли зусиллям волі змушений був зосереджуватися на чомусь й братися до якоїсь праці. Робота в полі, на подвірї, в саду, в стайні, коло овець чи кіз, навчання в школі чи навіть гра в кошикі́вку або відби́ванку з однолітками, ніколи не давалися йому легко, не відзначалися великими успіхами й тим паче ніколи не приносили йому особливої радости. Він, коли мав вибір, завсіди волів байдикувати, а не щось робити. І тому батько-мати вважали Ахіма лінивим, часто його сварили, карали, а иноді навіть били. А він, отримавши прочухана, щоразу тікав подалі від людей й годинами гірко плакав, чи то ховаючись десь у заростях багни́ці за селом, чи то біг на безлюдне узбережжя океану і там, поринаючи в бездумне споглядання безкраїх морських просторів, гамував свою образу.
Із раннього дитинства Ахіма переслідувало дивне відчуття, що повсякчас, коли йому доводиться скупчувати увагу на чомусь одному, то він наче вмирає. Йому здавалося, що живе він лише тоді, коли не робить ніяких зусиль, а лише пасивно споглядає постійно змінні картини навколишнього. З роками це відчуття ставало щораз гострішим, й Ахім що далі, то більше віддавався безцільному спогляданню речей. Тепер же, зовсім постарівши, він тільки в цьому і знаходив єдину розраду — жив і тішився лише тим, що́ бачив. «Те, що так вабить й хвилює моє серце, є переді мною, є в мені і довкола мене. Я хочу бути з ним завжди. Ніщо більше не цікавить мене»,— знай повторював він.
Втім, Ахіма дуже бентежило, що иноді, коли він перебував у такому бездумно-солодкому спогляданні дійсности й очі нема, нема та й затримувалися на чомусь особливо гарному, незвичному, його ні сіло ні впало могло охопити дивне оніміння, він наче кудись провалювався, цілковито втрачаючи самого себе. «Роздивляючись щось, я можу так захопитися, що якоїсь мити зовсім забуваю про себе й немовби перестаю існувати. Як же я можу збагнути те, що́ шепочуть мені речі, коли нема мене, коли щезає той, хто прагне збагнути? Чи не тому таїна довколишнього залишається для мене закрита?»,— бідкався Ахім. Проте нічого змінити не міг. Він перебував наче в зачарованому колі. Дійсність заворожувала його, змушувала знову і знову пильно вдивлятися в неї. Ахім споглядав її і мимоволі опинявся в полоні її чарів, нерідко повністю втрачаючи себе. А коли свідомість врешті прояснялася, то не міг сказати, що́ було з ним, бо жодного спогаду про бачене не могла воскресити його память. Таїна речей знову і знову залишалася для нього нерозгадана. Ось це і мучило Ахіма чи не найбільше.
Тим часом сонце починало пригрівати і вся галявина, де стояв Ахімів будиночок, невдовзі запарувала. Великі густі куделі здійнялися над городом, потяглися до щільного зеленого муру лопухів, які наступали зусебіч, і, перелізши через нього, стали поволі вповзати до грабового лісу, виринати над ним то тут, то там, і по́вагом, але неухильно сунутися вище й вище до верхівки гори Ляцерти. Гаряче сонячне проміння по́хіпко висушувало усе навколо: землю, трави, би́ла лопухів, стовбури й листя дерев. На стежці, яка простягалася від будиночка до лісу, вже подекуди завиднілися невеличкі сухі латки. Ахім узяв ціпок, зійшов з ґанку і рушив стежкою, збиваючи поперед себе росу з навислих гілок форзи́ції, яка росла оба́поли. По кількох кроках його постать заледве можна було угледіти в непрозиренних клубах пари. А коли він дійшов до грабового лісу, то й зовсім щез з очей.
Ра́фа клекотіла, пінилася і жбухала бризками на камянистий берег. Від довготривалих дощів ріка піднялася мало що не на кілька метрів і подекуди на занижених за́крутах вода частково заливала бетоновану дорогу. Сонце вже немилосердно пекло, коли Ахім, весь мокрий від випарів та роси вибрався з лісу і вийшов на дорогу до ріки, будучи вже сам нерадий, що пустився на таку авантурну про́хідку.
«Чи не ліпше було зачекати до полудня, а вже тоді, коли все навкруги висохне, йти гуляти?— думав він, похитуючи головою. Тоді, сівши на вибілений вітрами і сонцем стовбур зваленого бурею кедра, став викручувати сорочку, з якої цю́рком бігла вода. Потім зняв штани і також їх викрутив. Сорочку і штани розвісив на довжелезних сучках і, залишившись у самих підштанцях, задивився на ріку. Вона з шумом та ревом, утворюючи грізні буруни, гнала свої води на північ. Ахім не міг відірвати очей від цього дивовижного видовища, але разом з тим відчував, що його чогось пориває повернути голову ліворуч, до невеличкого, зарослого аро́нією по́логу. Віття було не густе, проте рясно вкрите чорними ягідками. Ахім раз чи два глипнув у той бік і його очі наче щось обпекло. Він повернув голову і крізь кущі над розбурханою водою виразно побачив навдивовижу гарне, сліпучо-біле жіноче коліно. Він на мить застиг, будучи не годен поворухнутися. Тоді знову глянув на те місце, де зеленіла аронія, і нічого не побачив. «Мана якась, чи що?!— знічено подумав він. Так, отетері́лий він і просидів з чверть години. Врешті поклав собі перевірити, хто ж там в аронієвих кущах. Але тільки-но спробував звестися на ноги, як почувся здушений жіночий голос:
-О, Боже, вибачте, я не знала, що тут хтось є!
За десять метрів від нього на дорозі стояла жінка із клунком під пахвою. Вона була зовсім гола. Ахім дивився на неї наче зачарований. Мокре спутане волосся, в якому виразно прозирала сивина, ледь закривало її вуха. З кутиків вуст над тонкими тендітними губами розходилися численні зморшки. Але вони не спотворювали лиця, а лише надавали йому якоїсь особливої принадности. Перса жінки були невеликі кулясті, дуже білі, з широкими цятками амара́нтових пиптиків, які, здавалося, соромязливо благали пестощів. Ледь ковзнувши по них поглядом, Ахім відчув, як його сколихнуло далеким, забутим спогадом про давні любосні розкоші. Жінці було далеко за пятдесят. Але її ноги й руки бачилися на диво свіжими й молодими. Вона стояла рівно, не горблячись. Усе в ній, навіть надміру випуклий живіт і обємисті сідниці з дещо драглистими нерівностями на білій шкірі було вкрите невидимою поволокою хіти, що надавало усій її постаті живої, трепетної чуттєвости, себто того дивовижного чару, перед яким не може встояти жоден чоловік. На зарослий густим волоссям пагорок під її животом Ахім побоявся зиркнути навіть краєм ока, відчуваючи, що цього випробо́вання просто не витримає. Його душа й так була збурена до самих надр. Почуття, думки, образи минулого — все змішалося в одну каламуть, яка бурхала, мінилася, фльокота́ла, нуртувала, кипіла, шумувала достоту так, як зараз за два метри від нього ріка Рафа.
-Як тебе звати?— через силу видушив він із себе.
-Еспера́нса,— мовила жінка, опустивши очі. Тоді швидко натягла на себе білу сорочку (це була старомодна підто́чиця із шилю́дистими у́ставками). Надягаючи, довго не могла просунути руки в рукави, бо сорочка була мокра. При цьому винувато посміхалася до Ахіма. А коли врешті надягла, то так до кінця і не опустила підти́чку, і її скручені краї знадливо відтіняли гарні, хоч і дещо загострені коліна. Ахім зловив себе на думці, що милується її колінами, худими ногами, міцними рівними стопами, забацьканими рудавою грязюкою. «Ця жінка наділена якимсь особливим чаром. Вона приблизно мого віку, але її врода, здається, зовсім не підвладна часові».
-А я знаю, хто ти!— жінка посміхнулася і підійшла ближче. Вона все ще тримала клунок під пахвою. Здавалося, що вона наче чогось вагається.
-Ну, і хто?— Ахім пильно вдивлявся незнайомці в очі. Він силкувався зрозуміти, що вона хоче.
-Ти Ахім і живеш неподалік, ось там, на горі Ляцерті,— вона вказала рукою на ліс. У її очах на мить зблисли веселі искорки.— Тебе тут у цілій окрузі знають. Ти пишеш вірші.— Лице жінки набрало шанобливого виразу.
-Мене знають не тільки тут. У Рафаґедо́ні також. Та й у цілому Королівстві Північної Землі. Ну, і що з того!?— мовив Ахім з легкими нотками суму.— А звідки ти? І що робиш сама на дорозі?
-Я була в Цела́ді, в своєї сестри. А зараз вертаюся до Наамо́ни.
-Наамона?— Ахім на хвильку задумався.— Здається, я у цьому селі якось був. Там замісць овець вирощують чорних свиней і хати будують не з дерева, а з копа́лу, який видобувають в горах, чи не так?
-Так,— жінка кивнула і підійшла ближче. Вона нарешті розправила підти́чку і сховала свої коліна.— Я в Наамоні народилася, виросла, там і чоловіка поховала.— Вона витерла сльозину з ока.
-То що, ти живеш зараз сама?— Ахім звівся на ноги і зняв з гілляки свою сорочку. Вона вже була майже суха.
-Сама,— жінка знову витерла сльозину.— відтоді як мого єдиного сина забрали на війну. Може, його вже і на світі нема.— Вона приклала до лиця долоні і заплакала.
-Втрати – це те, що нікому ще, здається, не вдалося уникнути,— мовив Ахім, повернувшись лицем до ріки.— На жаль, все минає. Навіть ця буйна ріка і ці могутні гори…
Жінка мовчала і дивилася на Ахіма. В її очах можна було прочитати і благання, і розпач.
-Утім, я мушу йти, Есперансо,— Ахім одяг сорочку, потім штани, взяв у руки ціпка і почвалав геть.
-Я також люблю вірші! — гукнула йому вслід жінка.
-Справді? — Ахім зупинився.
-Так, клянуся,— жінка якось розпачливо сяйнула очима.
-Вони мало кому потрібні,— відказав Ахім,— і навряд чи потрібні й тобі.
-Звідки, звідки ти знаєш?!— надтріснутим голосом крикнула жінка.— Хіба ти пресвятий Іязес, щоб все знати?
Ахім не повертав голови і продовжував іти. Невдовзі він щез у хащах.
З того часу минув сливе́ місяць, літо плавно перейшло в осінь — суху і теплу, а Ахім заледве не щодня згадував Есперансу. Вона виринала в його памяті зненацька, з’являлася, коли сама хотіла, і зникала так само раптово, як появлялася. Він бачив її перед собою завжди таку, як зустрів на березі Рафи — голу, з клунком під пахвою, і її очі дивилися на нього запитливо, наче чогось очікували. Він не міг утямити, що так вразило його в ній, у цій простій селянці з Наамони, образ якої тепер переслідував його день у день. «Адже зараз вона мариво, творіння моєї памяти, її немає насправді, немає тут, тепер, цієї мити, яка лишень і є реальністю. То ж чому я воскрешаю її образ, і чому цей образ так діткливо розбурхує моє серце?»
Цього вечора було напрочуд тепло і тихо. Не долинало ані найменшого вітерця. Небо було ясне і таке прозористо чисте, що аж сліпило очі. Ахім сидів під розлогим кущем дейції на старому глинцевому лежаку з потрісканими й почорнілими від часу бильцями, і дивився на призахіднє сонце, яке поволі схилялося до гори Елі́м і невзабарі мало сховатися за її обледенілим що́вбом, що мав форму похиленого тареля з нерівними краями. А ще далі за Елімом, далеко на захід за рікою Еруба́л, схованою за темними гірськими пасмами, можна було иноді, в незвично погожі осінні дні, угледіти і невиразні, як мариво обриси гори Маке́дів, з якою в Ахіма були повязані особливі спогади. Колись давно, приїхавши з острова Амоса до те́ти Асаге́ли і живучи півроку в її хаті в невеличкому селі Шеліші́ї, там, на цій дивовижній горі, він юнаком часто блукав серед заростей ленде́рева (так у Сатая́нській області називали крячува́ту модри́ну) і там якогось дня над гірським водоспадом, зусебіч зарослим вишнями, він зустрів перше своє кохання — золотокудру Аштаро́ту, доньку шелішійського священика. Зараз він дивився у той бік і думав: «Ось знову, вже третій вечір поспіль цей укритий рожевим серпанком і гострий як мисливський запоя́сник чолопо́к Македова відкривається переді мною. І щоразу мене охоплює дивне хвилювання. Чому? Що б це могло означати?»
А сонце все хилилося й хилилося, аж поки не торкнулося вигнутої, схожої на таріль ма́ківки Еліма, і цієї мити вдалині Ахім напрочуд чітко побачив блискучий шпиль Македова. За всі роки життя тут на цій галявині перед його очима вперше так виразно постала ця гора. Вона була прекрасна у своїй спокійній гордій самоті. Ахім дивився на неї і мовчав. Невідомо скільки минуло часу, але він навіть не помітив, коли з його памяти знову зринув образ Есперанси. Вона стояла перед ним спокійна, повна якихось затаєних надій, але цього разу чомусь не гола, а одягнена в темну упере́чку з барвистими стрі́пами і полотняну сорочку з усатими у́ставками на раменах. На ногах мала новенькі постоли з начищеними спижовими пряжками, а в руках кошик, повний грибів. Есперанса посміхалася. Її попелясті очі, здавалося, просто сяяли від щастя.
«Чого вона посміхається? Чого така щаслива?»— запитував себе Ахім, продовжуючи нерухомо сидіти на лежаку. Його охопила якась дивна тривога. Проте йому не хотілося рухатися. Лише дивитися, дивитися, дивитися на цю жінку.
Тим часом сонце сховалося за гірськими верховинами, посутеніло і невзабарі зі сходу подув легкий вітерець, який загойдав віттям дейції, і з неї посипалися десятки пожовклих листочків. Вони закружляли в повітрі і впали до Ахімових ніг. Він нахилився і підняв одного листочка.
-Як рано почало осипатися. А ще тільки вересень, і кущ… він здається ще зовсім зеленим,— прошепотів він. А коли підняв голову, то побачив, що Есперанса і далі стоїть там, де стояла.— О Боже, це мариво не відпускає мене!— скрикнув він і звівся на ноги.
-Ні, я не мариво, я жива,— почувся голос, і жінка ступила крок уперед.
-Як, то ти не привиджуєшся мені?!- Ахім протер очі. Його руки тремтіли, а на лобі виступили краплини поту.
-Ні, ні, я не привид, я Есперанса,— вигукнула жінка. Здавалося, вона готова була заплакати й дивилася на Ахіма вже не радісними, а якимись стражденними, сповненими невимовного болю очима.— Я збирала там за потоком гриби й заблукала. Благаю, не проганяй мене!
-Я не збираюся тебе проганяти, заспокійся,- через силу видушив з себе Ахім і знову сів на лежак. Він аж тепер уторопав, що жінка не привиджується йому, а є живою, справжньою. Усвідомлення цієї новини настільки вразило його, що він ніяк не міг оговтатися й сидів, будучи не спроможен поворухнутися.
Тим часом Есперанса поклала кошика з грибами на землю і сіла на траву. Її руки лежали на колінах і були дуже навіть гарними, хоч і дещо огрубілими від роботи. Вітер ворушив пасмами її сивого волосся, яке вибивалося з-під невеличкого чорного капелюшка, орнаментованого на кри́сах білими нитками. Такі капелюшки тут, у Вака́хській області зазвичай носили жінки старшого віку. Дівчата й молодиці здебільшого ходили простоволосі або в пері́стих хустинах. Жінка дивилася на Ахіма з такою відданістю та самопожертвою, що, здавалося, їй нічого більше не потрібно було на світі, лишень бачити його лице.
-Я хочу тебе щось попросити?— мовила вона тремтливим голосом.
-Так,— Ахім вже опанував себе і дивився на Есперансу спокійно, навіть з якоюсь поволокою смутку.
-Я хочу, щоб ти мені прочитав кілька своїх віршів,— її очі боязко замикуля́ли.
-Віршів?— Ахім унурився в Есперансу важкими застиглими зіницями.— Ти хочеш чути мої вірші? Невже ти думаєш, що вони чимось кращі за цей засніжений щовб?— і він указав рукою на південний захід, де вдалині за темними рельєфами гірських хребтів рожевіла верхівка гори Узі́ї, знаменитого вулкану, який иноді пробуджувався й вивергав темні куделі попелу.— Як я не прів, але так і не зміг створити щось, хоч трохи гідне цієї гори.
-І все-таки прочитай,— в очах Есперанси заблищали сльози.
-Добре, якщо ти так хочеш,— знічений такою наполегливістю пробурмотів Ахім, все ще не відриваючи очей від Узії.— Тоді спроволо́ка повернувся до Есперанси і мовив:
-Тоді слухай, ось, найостанніші,— і почав деклямувати тихим і трохи чи то сумним, чи то втомленим голосом:
Дейція була ще вчора зелена,
а сьогодні вранці під нею
вже повно жовтого листя.
~~~
я так і не розкрив —
тут, у цих горах.
Щулячись від туману,
блукаю
по спорожнілому городі.
~~~
перед зівялим квітником, думаю,
заглиблююся в память.
А довкола все більше і більше
печальних відтінків осени.
І не можу збагнути:
чи то все покидає мене,
чи то я непомітно залишаю все?
~~~
знову бачив у небі диких гусей.
Довго стояв і слухав
їхні тривожні пере́гуки,
дивився,
як ряхтливі цятки тануть
у сірій імлі.
Есперанса слухала, затамувавши дух. Вона ніколи не чула таких дивовижних слів, таких гарних і таких доступних своєю простотою слів. Вона сподівалася почути щось вишукане, щось особливо штудерне, метикувате, щось таке, яке ніколи не траплялося чути в її житті, сліпуче й барвисте, а ці вірші були такі звичайні, виражали такі зрозумілі й земні почуття! Але які вони були проникливі, яким невимовним трепетом її всю огортало при кожному слові, яке зринало з Ахімових вуст. Усе її єство, всю її душу до найглибших закапелків наповнила невимовна вдячність. Раніше вона ніколи нічого подібного не переживала і була зараз просто таки приголомшена.
-Ось, ти почула, що хотіла, а тепер можеш іти,— безбарвним і якимсь до краю змореним голосом мовив Ахім і, вмостившись на лежак, заплющив очі. Вітер, який подув з заходу, заворушив гіллям дейції, і на Ахіма знову посипалися жовті листочки. Він не рухався. Ставало щораз темніше, і у вечірніх сутінках здавалося, що на Ахімовому обличчі, голові, ногах лежать не листочки, а світяться тьмяні жовтаві вогники.
-Чи можна мені ще раз прийти до тебе?— запитала Есперанса.
-Можна,— прошепотів Ахім, не розплющуючи очей.
-Я обовязково прийду,— також прошепотіла жінка і, взявши кошика з грибами, рушила геть.
З цього часу Есперанса стала бувати в Ахіма заледве не щотижня. Але спілкування між ними було якесь дуже дивне. Вони майже не розмовляли. Жінка приходила і, якщо заставала Ахіма на ґанку або десь на городі, де він стояв або сидів у задумі, часто з олівцем та аркушем паперу, то вона мовчки сідала поруч, иноді розстеляла на траві вишитого круглою ля́хівкою рушника і клала на нього свіжоспеченого маківника, кале́ника, а то й чималенького бриндзяника, принесених з дому, і надовго застигала, дивлячись у той бік, куди були спрямовані його очі — на далекі засніжені й оповиті імлою верхівя гір, на смарагдові схили й хребти, які були трохи ближче, на грабовий ліс, галявину, а то й зовсім близько, на який-небудь кущик зіно́вати, билину деревія, грициків чи молочаю. Вона ніколи першою не порушувала мовчанки. І тільки коли Ахім раптом звертав на неї увагу, і якесь слово чи запитання зринало з його вуст, Есперанса зважувалася говорити. А коли вона заставала Ахіма за якоюсь роботою, скажімо, коли він сокирою вирубував лопухи або виполював бур`яни на грядках з цибулею, ріпою чи пастернаком, то також без жодного слова тихо ставала побіч й допомагала йому в роботі, чим могла. Ахім, як бачилося, був цілковито задоволений такою її поведінкою і деколи, здається, взагалі не помічав її присутности, будучи поглинутий красою довкілля або думками про щось своє, відоме тільки йому.
Так минув вересень, жовтень і почався листопад. Стало холодніше, вночі траплялися заморозки, щораз виразніше потягало зимою. Грабовий ліс стояв уже зовсім без листя. Тепер замісць муру із суцільної зелени, темно-попелясті стовбури грабів обступали галявину звідусіль. А на самій галявині всюди, куди не глянь, безрадно покотом лежали покандзюблені, висохлі велетні-лопухи. Ще трохи і вони поступово струпещіють, почорніють і врешті зовсім щезнуть, і тоді Ахім до самої весни матиме спокій — його городові ніщо не загрожуватиме.
Було полудне. День видався напрочуд гожим. Ахім сидів на купі сухого листя, вкритого тяжи́новою рядниною, і дивився на потічок, який з голосним клекотом протікав поміж грабів та кущів брусли́ни. Поряд з Ахімом сиділа Есперанса і теж дивилася на потічок. Вона була як завжди в уперечці зі стріпцями і білій вишитій сорочці. Її чорний капелюшок лежав на траві і на ньому сиділи два сині метелики, майже непомітні на чорному тлі.
-Хочу скупатися,— мовив Ахім.
-Так,— тихо відказала Есперанса.
Вони обоє замовкли і далі дивилися на потічок. У тому місці, де вони сиділи, потічок розтікався, утворюючи широкий за́стум. Вода там текла зовсім повільно. І тільки ближче до берега, де течія вимила чималий бака́й, на її поверхні зрідка з`являлися невеличкі буруни.
-Пструги грають,— Ахім кивнув головою.
-І не один,— докинула Есперанса.
-Треба перевірити вершу?— Ахім зняв черевики,— Може, щось є.
-Але спочатку скупаємося?— жінка сві́нула очима на Ахіма.
-Так, скупаємося,— хитнув головою Ахім.
Вони знову замовкли і довго-довго дивилися на воду. Потім стали роздягатися. Одяг, який знімали з себе, акуратно складали поряд. Роздягшись, повільно рушили до води. Їхні босі ноги безшумно ступали по траві, яка була ще зовсім зелена. Над самою водою Ахім та Есперанса зупинилися. Вони стояли так близько одне до одного, що їхні руки майже торкалися. Сонце лагідно пригрівало їхні голі спини, сідниці і ноги.
«Вона гарна, як і все навколо,— думав Ахім.— Як цей чистий потік, як цей калиновий кущ з червоними ягодами над водою».
«Він такий розумний, і має такі теплі й проникливі очі, і ще зовсім не старий,— думала Есперанса.— Для мене, здається, є тільки він і більше нікого»
«Усе довкола співає, і ця жінка теж уся світиться. Вона — наче частка цього всього, і це все — наче частка її самої. Тепер, коли вона стала бувати в мене, її образ більше не зринає у моїй памяті. Коли є життя, тінь стає не потрібна»,— пробігало в Ахімовій голові.
«Не думати ні про що, бути тільки з ним, тільки з ним і більше я нічого не хочу»,— подумки повторювала Есперанса.
-Ти перша?— Ахім узяв Есперансу за руку.
-Так,— вона ступила ногою у воду. Від його доторку у неї на мить запаморочилося в голові. «Боже, нарешті, це сталося, він доторкнувся до мене!»
-Там не глибоко,— прошепотів Ахім і відпустив руку Есперанси.
Жінка занурилася у воду з головою і з криком вискочила на берег.
-О, яка холоднюща вода!— вона накинула на себе рушника.
Ахім не відповідав. Він якийсь час стояв нерухомо, тоді раптом сіпнувся всім тілом і стрибнув. Його голова сховалася під водою. І довго не появлялася. Врешті вода завирувала, запінилася, і Ахім із шумом випірнув, виліз на берег і також став витиратися.
-Вода не холодна,— мовив він.— Це тобі здалося, Есперансо.
-Так, не холодна,— мовила жінка і подумала: «Але чому так холодно мені на серці?»
-Піду перевірю вершу,— мовив Ахім.
-Добре,— Есперанса взувала постоли.— Я вже вертаюся додому,— додала вона.
-Так,— не дивлячись на неї, кивнув Ахім і рушив догори потічком.
-Я прийду наступного тижня,— гукнула Есперанса йому навздогін і попрямувала стежкою, відчуваючи, як сльози обпікають щоки.
Наступного тижня похолодніло ще більше. Але небо і далі залишалося ясним, без жодної хмаринки. І сонце могло безперешкодно нагрівати землю, встигаючи ще задовго до полудня розтоплювати замерзлі калюжки й перетворювати на росу паморозь, якою за ніч вкривалося все навкруги: дерева, кущі, трави, черепиця на даху і навіть мідна клямка на вхідних дверях Ахімового будиночка.
Есперанса прийшла десь у передполу́дне, коли трохи потепліло. Вона застала Ахіма на ґанку. Він сидів на плетеному стільці і, тримаючи на коліні деревяну дощечку, писав щось олівцем на аркуші паперу. Иноді він зводив голову і дивився вгору на лісистий схил, за яким за численними горбо́винами, неглибокими жоло́бинами і порослими соковитими травами високо́рівнями здіймалася округла ма́ківка Ляцерти, всипана величезним каменяччям і поросла де-не-де косодере́вом та мохом. Здавалося, що появи жінки він навіть не зауважив, такий був заглиблений у себе.
Есперанса тихо, не кажучи жодного слова, щоб не порушити Ахімів спокій, сіла поруч на инший стілець. Тоді вийняла з кошика кілька великих, як долоня накла́данців із бриндзою, смаженими баклажанами та часником і поклала їх на столик, де стояли гасова лямпа, карафа з червоним вином, невеличка фіо́ла із залишками горілки і кілька білих порцелянових горняток, розмальованих жовтими хризантемами, а також кілька обдертих пожовклих книжок і стосик аркушів синявого паперу. Ахім сидів і застиглим поглядом дивився на схил Ляцерти, де над найширшою високо́рівнею літав гігантський беркут, вистежуючи здобич.
-Давно його не бачив,— Ахім повернув голову до Есперанси.— Чому його так довго не було?
-Не знаю,— ледь чутно відказала жінка.
-Сьогодні ранком з Ляцерти спустився такий густий туман, що не видно було навіть вершків найближчих грабів,— Ахім знову звів голову вгору.
-У Нааамоні також був туман,— Есперанса боязко зиркнула на Ахіма.— Я принесла накла́данці.
-Він велетенський… Щонайменше чотири метри розмах крил!— Ахім на мить замовк, а тоді прошепотів:
-Цей беркут має гніздо… десь там на маківці. Гадаю, на якомусь неприступному бе́скеті.
Есперанса мовчки дивилася на Ахіма. Вона відчувала, що він, байдуже, що сидів зовсім поряд, насправді був так далеко від неї. «О, Боже, та ж він зовсім не бачить мене?! Я для нього попросту не існую!» І щемкий біль пройняв її серце, виразний і усвідомлений, який не залишав надій.
-Я весь час був певен, що сам на цій горі. А виявляється, що ні. Як ти гадаєш,— Ахім повернув лице до Есперанси,— це добре чи погано?
-Не знаю,— зідхнула жінка.— Я так мало що знаю.
-А що,— Ахім полоснув Есперансу поглядом,— думаєш, що я знаю більше?— він поклав дощечку й олівець на стіл і взяв накла́данець.
-Так, звичайно,— Есперанса мовчки дивилася на нього. Її вуста тремтіли.
-Ти помиляєшся,— Ахім відкусив шматок накла́данця і налив собі вина.— Може, й ти хочеш?— він узяв порожнє горнятко.
-Ні, дякую,— жінка заперечливо хитнула головою. Вона вже ледве стримувала сльози.
-Я не знаю ні на рі́сочку більше за тебе,— Ахім випив вина і, тримаючи у руці горнятко, продовжив:
-Ось цей беркут, глянь, навіть він знає більше, ніж я.
-Як таке може бути?— Есперанса вся здриґнулася і впялася очима в Ахіма. «А, може, він жартує, зблисла в неї думка?» Проте той здавався цілком серйозним.
-Я вже не кажу про инше, наприклад про ці гори навкруги. Вони стеменно знають більше. Хіба ти не бачиш? Ану приглянься уважніше,— і він повернувся лицем на схід.— Ось там гора Єримо́т. Так, вона не дуже висока. Але хіба ти знайдеш у ній хоч тінь якоїсь неповноти, хоч найменший скритий порух щось мати, здобути? Ні, ніколи!!! Я вже багато років стежу за нею. Ніколи, ні за яких обставин. Чи літо, чи зима, чи дощі, чи сніги, чи вітер чи грім, вона стоїть тут на своєму місці без найменших нарікань, спокійно і гідно. Вона не хоче бути ні більшою, ні меншою, не хоче нічого. Я певен, вона справді знає. А що вже казати про инші гори, ті, які набагато могутніші і вищі за неї!
Ахім замовк і так застиглий на місці захоплено вдивлявся у далечінь. Горнятко з недопитим вином у його руці перехилилося і кілька червоних крапель впали йому на коліна.
-Я вірю тобі, мушу вірити,— схлипнула Есперанса і, повернувши голову на схід, прикипіла поглядом до гори Єримо́т. Сліз, які рясно заливали її лице, вона вже не відчувала.
Наприкінці листопада, коли погода зовсім зіпсувалася й з неба нема, нема та й сипало снігом, Есперанса ще раз навідалася до Ахіма. Цього разу вона його застала в будиночку. Він лежав на деревяному тапчані під стіною, вкритий вовняним коцом і погаслим поглядом дивився кудись на побілену вапном й розписану шльонко́вою мальо́ванкою грубу, в якій горіли, голосно потріскуючи, дрова. В хаті нестерпно смерділо підгорілою розмариновою олією.
-Ти занедужав, Ахіме?— Есперанса підійшла до тапчана.
Ахім продовжував дивитися на грубу. Здавалося, він зовсім не помічав Есперанси.
-Що з тобою?! Тобі недобре?!— жінка стривожено сіла на плетений стілець, на якому лежало кілька мідних рафенів і зімятий, списаний дрібненьким письмом аркуш паперу. На підлозі коло стільця теж валялися розсипані монети, біліло кілька гусячих пер, і стояв догори дри́ґом старий тріснутий каламар, а з-під тапчана визирало кістяне руківя пательні і круглі носаки черевиків.
Ахім заперечливо похитав головою, проте й далі дивився на грубу. Есперанса глянула у вікно. Надворі падав сніг. Він був густий і лапатий.
-Сніг іде,— прошепотіла Есперанса.
Ахім повернув голову і на його вустах з`явилося щось схоже на посмішку.
-Я залишуся і доглядатиму за тобою,— Есперанса відчула, що всередині щось стискає її наче кліщами.
Ахім мовчав і дивився на жінку. В його очах не було ні радости, ні печали, лише спокій, глибокий і непорушний.
-Ти не хочеш?— Есперанса витерла сльози, яких вже не могла стримувати.
-Не хочу,— ледь чутно проказав Ахім.
-Але ж ти можеш померти?— розпачливо скрикнула жінка.— Навіть просто з голоду. Невже не розумієш?
-Смерти не існує, Есперансо!— безбарвним голосом проказав Ахім і знову повернув голову до груби.
Більше він не відповідав на запитання Есперанси і навіть не повертав до неї голови. Ахім поринув у себе, у свій світ, у свою дійсність, якою жив і з якою прагнув бути все життя.
Коли Есперанса вийшла з Ахімового будиночка, всюди було біло, а сніг все не припинявся.
-Боже, я ж не дістануся до Наамони, коли засипле про́смик,— скрикнула вона.— Треба мерщій вертатися додому.
І Есперанса сягнистими кроками побігла стежкою, яку ще не до кінця засипало снігом.
Немає коментарів:
Дописати коментар