Король Рафанаїл спав погано. Цілу ніч йому снилося, що якийсь лиходій (дуже схожий на принца Осіяна) крадеться коридором до його спальні зі стилетом у руці. Король кілька разів з жахом зривався з постели, бо йому марилося, що чує кроки зовсім недалеко від ліжка. Якось він навіть вибіг з покою, чим до смерти налякав двох сухоребрих і високих, як жердини, вартових, які стояли коло дверей з шаблями наголо, охороняючи його королівський спокій. А коли повернувся, то побачив на клявесині свою улюблену папугу. Вона, сидячи на клявіятурі, зрідка ворушилася, незграбно переступала лапами з клявіша на клявіш, і тоді десь глибоко з нутра інструмента нема, нема та й зринали ледь чутні деренчливо-тривожні звуки.
-Киш, трясця твоїй матері!— вилаявся король.
Папуга, ліниво змахнувши розкішними жовтими в зелені цяточки крильми, злетіла до самої стелі і всілася вгорі на фіґуристому, оздобленому перлямутром ґзи́мсі. Рафанаїл посварився на птаха пальцем і, важко зідхнувши, ліг до ліжка. А коли заснув, йому знову стало привиджуватися, що хтось скрадається до спальні. Він здриґався, коли-не-коли сіпав руками і пробуджувався. А тоді, затамувавши дух, довго дослухався до кожного звуку чи шереху, влипши очима в срібну жирандо́лю, в якій горіла тьмяно-лільовим світлом одним-однісінька свічка. Потім знову засинав і знову прокидався. І так тривало, аж поки не почало благословлятися на світ.
Як тільки усті́ль розвиднілося, до королівської ліжни́ці зайшов слуга Харумаф із круглою тацею, на якій бадьористо вилискував срібний кавник, усміхалося крихітне порцелянове горнятко і така ж невеличка порцелянова цукерничка з мацюпусінькою золотою ложечкою, яка теж вся аж світилася радістю. Король у бризя́стому шляфроці з барвистими стрі́пцями на вилогах стояв коло вікна і дивився на двір, де повільно падав лапатий сніг. Все в дворі було біле від снігу. Слуга тихо підійшов до Рафанаїла і схилив у поклоні голомозу голову.
-За одну ніч стільки снігу насипало,— король узяв горнятко.— Мене болить вухо і взагалі вся ліва частина голови. Чого б це?
-Не знаю, ваша величносте,— прошепотів Харумаф, не піднімаючи голови.
-Поклич Савадока. Хай гляне, що в мене з вухом.
-Він у вязниці, ваша величносте.
-Як?!— Рафанаїл унурив очі в слугу.— Його й досі не випустили?
-Комісар Йорам вважає його причетним до замаху на віллі,— мовив Харумаф одеревянілим голосом. Його руки, які тримали тацю, тремтіли.
-Чи не забагато Йорам на себе бере?!— сердито мовив король.— Поклади тацю сюди,— він указав рукою на підвіконня, і коли слуга поклав тацю, холодно додав :
-Передай, щоб Савадока негайно випустили. Мені потрібен лікар.
Рафанаїл повернувся до вікна і знову став дивитися на двір, де не переставав падати сніг. А Харумаф, нечутно рухаючись назадгу́зь і весь час кланяючись, невдовзі вийшов з покою.
Коли десь в передполудне до камери, де тримали Савадока, увійшов тюремний наглядач і повідомив, що король його звільнив і наказує негайно прибути до Крицевого палацу, то сердешний каце́тник, спочатку не повірив власним вухам, гадаючи, що все це йому мариться. Він дивився не́тямки на тюремника і, не рухаючись, далі скулині́г сидів на брудному соломяному матраці, з численних дір якого нема, нема та й визирали нахабні щурячі писки. Савадок, який уже пятий тиждень томився у цій величезній столичній вязниці на проспекті Праці, зовсім утратив надію, що колись вигарбається звідси живим, і був певен, що вмерти за ґратами — це його гірка доля і закономірний результат усього його безглуздого життя, якому він ніколи не намагався дати хоч якогось ладу́, бо завжди почував себе безрадною забавкою загадкових і всемогутніх стихій і тільки те й робив, що оціпеніло спостерігав за плином подій, які ставалися з ним і які зумовлювали й диктували йому кожен його крок, часто усупереч його бажанням. «Бачиться, що не я вирішую, а хтось поза мною, набагато сильніший, незнаний, приневолює мене чинити так або инакше»,— щоразу твердив він собі, коли на самоті віддавався гірким роздумам про своє марнотне життя.
Особливо часто стали навідувати Савадока думки про власну безрадісну долю десь півтора року тому, коли його полюбовниця Лія, дружина драматурга Веніямина, покинула його, несподівано закохавшись у наступника трону принца Осіяна. А коли принц влітку, обікравши державну скарбницю, втік з Північно-Земельного королівства, і Лія з розпачу наклала на себе руки, то Савадок узагалі заскнів душею — зробився ще більш неговірким і похмурим, ніж був раніше, а придворні, які й так недолюблювали його за відлюдькувату вдачу, тепер попросту зненавиділи королівського лікаря і залюбки приписували йому все найгірше, що тільки можна було придумати.
-Та вас звільнено, докторе!— крикнув, брязкнувши щосили ключами тюремник,— ви що не чуєте?! Ви мусите при́тьма показатися на очі королю.
Від його крику Савадок весь стрепенувся, заметляв головою й, нервово талапнувши кулаками по матраці, зірвався на ноги. Перелякані щурі, які кублилися в соломі, з нестямним писком лепеснули звідти геть, гадаючи, що матраца зараз почнуть вибивати.
-Як?! То це мені не сниться?! Король справді наказав випустити мене з хурди́ґи?!— несамовито желіпнув він, все ще не вірячи, що це відбувається не вві сні.
-Та кажу ж вам, що ви вільні!— гаркнув, торгаючи свої довжелезні сиві вуса, тюремник, який уже починав сердитися.
-Ге, то я не такий вже пропащий, матері його ковінька!— радісно скрикнув Савадок і, схопивши плаща й капелюха, що висіли на кілку, кулею вилетів з камери.
Всі сіромахи-вязні, які гибіли (деякі вже не один рік) по ка́знях на цьому поверсі тюрми, поприпадали до дверей з маленькими заґратованими віконцями й заздрісними очима дивилися йому вслід, коли він виплигом біг довжелезним коридором, раз у раз викрешуючи підборами черевиків искри об нешліфовану ґранітну долівку. На сходах, уже збігаючи на перший поверх, Савадок послизнувся на людській блювотині і, викрикуючи несосвітенні прокляття, полетів додолу кужелем. І поки котився, раз за разом гепаючись тілом об сталеві поруччя, об брудні, невідь-коли фарбовані стіни, вдаряючись об кло чи не кожної сходинки, збив з ніг конвоїра з карабіном, а потім ще й ледве не зачепив ногами двох дебелих арештантів, які піднімалися догори, несучи величезного баняка з гарячим борщем, від якого немилосердно тхнуло перегірклим лоєм.
Проте на самому долі, ляпнувшись з розгону на розчищений від снігу асфальт тюремного подвір’я, Савадок, хоч як там боліли потовчені голова, ребра, руки й ноги, ума́х підхопився й помчав до вязничних воріт, які цієї мити тюремники якраз відмикали, неквапливо відсуваючи один за одним важкі засуви. В чорних мундирах, понурі, якісь наче заспані, вони (їх було шестеро чи семеро) юрмилися перед воротами і час від часу поглядали на Савадока, який, не чуючи під собою ніг, мчав до них. Судячи з кислих пик тюремних стражів, здавалося, що, якби їхня воля, то вони залюбки залишили би його у вязниці. Але наказ короля був законом. Отож, як тільки-но Савадок наблизився, тюремники розступилися і ворота розчинилися навстіж.
-А щоб вам, проклятим, ні дна ні по́кришки!— злісно фу́кнув до чорних мундирів Савадок і у три скоки вилетів за ворота.
Широкий та рівний, наче стріла, проспект Праці був безлюдний. Лише де-не-де, і то тільки на чималій відстані від вязниці можна було уздріти дві-три людські постаті. У західному передмісті Рафаґедона взагалі мешкало дуже мало людей. Щось украй гнітюче й безрадісне вчувалося тут у кожній будівлі, байдуже чи це був приватний будинок під замшілою черепицею, заможна вілла з чавунною огорожею, бакалійна крамниця з освітленими електрикою вітринами, ресторація на три-чотири столики чи яка-небудь задрипана лимарня, оліярня, виробня цвяхів, воскобійня, убога мідярня з двома робітниками-сухітниками чи навіть велична, оздоблена химерною плоскорізьбою на порталях конти́на, де завжди можна було побачити перед вівтарем одного-двох молільників, не кажучи вже про невеличкі, чистенькі божниці з фіґурами Пресвятого Іязеса, які самим своїм видом незмінно нагадували про марноту життя.
І годі було втямити, чи це велетенська похмура тюрма на чотири поверхи, оточена зусебіч високим камяним муром, створювала таке важке враження, нависаючи над усім, чи одноманітна, без жодного дерева рівнинна місцевість з бідним піщаним ґрунтом, на якому могли рости лише трави та чагарник, надавала всьому такого нестерпучого почуття невимовної туги, чи щось инше, затаєне десь у самих глибинах цього тере́ну, просочувалося догори й покривало усе, на що тільки не лягало око, мертвотною поволокою скорботи. Хай там як, але люди не любили селитися у західному передмісті, а ті, що мешкали, мріяли виїхати звідси й перебратися в инші райони столиці. І покинутих пусткою жител тут було безліч. Але найбільше залишених мешканцями будинків, триповерхових камяниць і навіть оточених здичавілими садами великих вілл, чимало з яких уже перетворилося на справжні румо́вища, можна було знайти саме в околицях, що прилягали до вязниці. Тепер у цих занепащених, обернених в руїни людських домівках селилися лисиці та круки. І вечорами там раз за разом лунали пронизливі лисячі дзявкоти та писки мі́шма з моторошним, наче нагадування про смерть, уривчастим кручим «кру…кру…», від чого мороз пробирав поза шкірою в кожного, хто мав нещастя проходити мимо. Савадокові довго довелося чалапати засніженим хідником, поки на проспекті з’явився обшарпаний екіпаж, запряжений рябоми́зим гамаса́ром, який, здається, ще й накульгував на задню ногу.
-Куди вам?— буркнув машталір з фіолетовою пикою безпробудного пияка.
-До Крицевого палацу,— відказав Савадок, сідаючи до повозу.
-А як щодо оплати?— машталір підозріливо обмацав лікаря очима.
-Я мешкаю при королівському дворі, йолопе!— сердито кинув Савадок.— Їдь, і не патякай зайвого, якщо не хочеш мати біди.
-Вйо!— ляснув машталір пужа́лном, яке видало при цьому ще і якийсь химерний звук, схожий на поцокування. Гамасар рушив, а тоді без жодної спонуки погонича пустився клуса́. І це було вкрай дивним, якщо згадати, що він перед тим припадав на задню ногу.
-Що за чудасія?!— здивувався Савадок— А я був певен, що твій кінь шкутильгає.
-Він робить усе, що я тільки не накажу,— процідив крізь зуби візник,— може і двома кульгати, і трьома, і всіма чотирма.
-Маєш якийсь секрет?
-Уся штука в шви́ґарі,— машталір труснув пужалном, і Савадок помітив, що на кінчику батога мисливо вплетено на ріжній відстані одне від одного щонайменше десяток малесеньких металевих кульок-дзвіночків.
-І що, гамаса́р так вже слухається тих балабончиків?
-Що накаже швиґар, то і робить гамасар,— набундючився кучер.
-О, то виходить, ти неабиякий зух у конярстві,— посміхнувся Савадок.— А ну пусти його гатала́.
Машталір мудровано крутнув пужалном, усі балабончики вмить забряжчали, видаючи то глухе, то гучне тарахкання, і цієї мити повозом шарпнуло, і кінь щодуху побіг різкими скоками.
-Досить, досить!— зайойкав Савадок, бо екіпажом так завертиляло з боку в бік на слизькій від снігу дорозі, що годі було втриматися на сидінні.— Хай іде сту́пом.
Машталір зробив подвійний подриґ пужалном, балабончики легенько брязкнули і гамасар, сповільнивши біг, перейшов на ходу.
-Але найкраще він вміє бігти утру́х.
З цими словами візник коротким подриґом смикнув пужално до себе, балабончики на швиґарі спочатку затремтіли, потім урешті весело теленькнули і кінь зграбно перейшов у легкий біг. Шпарко перебираючи ногами по снігу і ні на цьо́пку не збиваючись з безпечної швидкости, він помчав проспектом, тягнучи за собою екіпаж, ковані колеса якого мяко, майже без звуку розтинали пухкий сніг.
-Ну, я бачу, ти справді мастак,— зі щирим подивованням вигукнув Савадок.— А що ще може цей твій чудо-жеребець, крім усяких штудерних алюрів?
-Багато чого. Все, що тільки не накажу. Буде иржати, пустить бзди́ни й навіть вивергне свіжі бала́бухи,— машталір задерикувато глипнув на свого пасажира.
-Невже?!— Савадок недовірливо скинув на нього очима.
-Та це як дурному з гори бігти,— пхикнув машталір і зробив кілька рухів пужалном, при якому швиґар з протяжним скавчанням глухо цокнув.
Гамасар тут же перестав бігти, голосно заиржав і став рухатися ступом, тоді, змахнувши хвостом, з бридотним шумом, схожим на падіння зрізаного дерева, випустив гази і вивалив кілька темних зеленавих балабухів, які, паруючи, талапнулися на сніг. Сморід при цьому виявився таким сильним, що Савадокові на мить аж забило памороки.
-Ну, нема слів, це воістину чудо, а не гамасар,— вражено мовив Савадок, затисши носа пальцями й щосили мейталяючи капелюхом, щоб розвіяти конячий сопух.
-А бачили би ви, яка в нього одно́хідь!— Машталір гордовито закопилив губу.— Шкода, що не можу показати, бо запряжений.
-Вірю, вірю,— Савадок хитнув головою на знак згоди.
Деякий час вони їхали мовчки. А коли екіпаж завернув ліворуч на вулицю Тупих ножів, кінь раптом став поводитися дивно. Він то щулив вуха, то махав головою вверх-вниз, наче йому дошкуляли вудила, то раптом підкидав задом і весь нервово сіпався.
-Що за вража личина!— вигукував візник і стрясав на всякі способи пужалном, змушуючи гамасара рухатися, як належить.
Проте не минало й кількох хвилин, як кінь знову брався за своє. Його тілом пробігав дріж, ноги ступали нерівномірно, невпевнено, наче не відчували під собою земної тверди. З ним явно відбувалося щось негаразд.
-Та що з тобою?!— сердився машталір і не переставав подриґувати пужалном, виписуючи швиґарем найчудернацькіші фіґури. При цьому балабончики дзвеніли, калатали, ледь чутно поклацували, шелестіли і навіть посвистували. Проте це нічого не допомагало. Пройшовши кілька метрів спокійно, гамасар знову починав сіпатися й підкидати задом. І так тривало доти, поки він взагалі не перестав хоч як-небудь реаґувати на звуки швиґара і врешті зупинився.
-Хай йому грець!— вигукнув візник і, зістрибнувши з козел, рушив до коня. Той великими сповненими суму очима дивився на свого хазяїна і не рухався. Машталір тицьнув швиґарем в конячу морду. Балабончики заторохтіли і стихли. Гамасар не звертав на них жодної уваги.
-Ти не чуєш?— прошепотів кучер і ще раз заторохтів балабончиками. Проте жеребець і вухом не повів.
-Він помирає,— тихо, з розпукою в голосі мовив візник.— В його очах вже нема життя.
-Чому?— Савадок добув з кишені мосяжеву цигарницю з вигадливим різьбленням і вийняв з неї гарну, з лискучим золотим пояском цигарку.
-Хто може це знати? Коні так завжди помирають,— прошепотів візник, ледь стримуючи сльози.
-Втім, як і люди,— додав Савадок і, припаливши цигарку, випустив з рота струмінь густого синюватого диму.— Піду пошукаю инший екіпаж.
Машталір не відповів і навіть не повернув голови. Він нерухомо стояв, весь прикипівши поглядом до вмирущого гамасара. Кінь ледве тримався на ногах. Його голова звісилася до самої землі і тремтіла.
До Крицевого палацу Савадок прибув в полудне і передусім побіг до свого помешкання на першому поверсі. Там швидкома́ помився у крихітній лазничці з керамічною ванною і шпія́льтеровим душем, переодягся в чисту одіж і, похапцем зївши кілька кусників ще теплої шпу́ндри з пампухами, які слуга Дуфін роздобув на кухні, рушив на другий поверх до королівських покоїв.
Коли він піднімався догори, то на сходах зустрів Рафанаїлову наложницю Мелхолу. Вона була в теплому меля́нжевому жакеті і бачилася якоюсь утомленою. На її гігантських персах, які мало не вивалювалися з глибокого декольте, де-не-де крізь густу пудру прозирали невеличкі синці.
-Король чекає на вас,— недбало скинула вона на нього своїми оливковими, підмальованими антимо́ном очима і, не зупиняючись, побігла ви́дрібцем униз.
-Дякую,— кивнув у відповідь Савадок і пробурмотів, скривившись: «Могла би хоч зупинитися, поцікавитися, як мені там малося, у цій бісовій хурдизі».
Та не встигла Мелхола зникнути з очей, як на сходах з’явився підска́рбій Вару́м. Він тримав у руці грамоту. Це був чималенький, десь на півтора лікті завдовжки пергамен із червоною вощаною печаткою. Побачивши Савадока, підскарбій удав, що уважно читає грамоту, і, проходячи мимо, навіть не підвів голови, а лише буркнув лікареві щось нерозбірливе замісць привітання.
-Король у кабінеті чи в ліжниці?— гукнув йому навздогін Савадок.
Підскарбій на мить зупинився, зробив якийсь невиразний порух рукою і потрюхикав далі, прудко ступаючи зі сходинки на сходинку своїми тоненькими ногами в синіх з кумедними рожевими кута́сиками біля колін панчохах.
«І що він має до мене, цей клейнодовий щур? Чого ховає очі? Адже я з ним ніколи до пуття і в розмову не заходив»,— подумав Савадок.
Вийшовши на другий поверх, він не встиг ступити й двох кроків, як побіч буйно розрослої аґави у я́списовому вазоні здибався з комісаром Служби безпеки Йорамом. Савадокові похололо в грудях. Кого, кого, а Йорама йому найменше хотілося бачити, адже це саме з комісарової ласки він понад місяць просидів у вязниці. «Зараз знову, чого доброго, присікається до мене, кручий син»,— прошепотів Савадок і, привітавши Йорама легким поклоном, запитав:
-Його величність чекає мене в спальні?
-Король у залі з медузами,— спохмура відказав комісар. Його камяне лице було холодне, наче крига, а очі прошивали сердешного лікаря наскрізь і, здавалося, проникали до найпотаємніших закапелків його серця.
Від страху Савадок прикипів до місця і не годен був поворухнути і пальцем. І лише коли Йорам, набундючений, у новенькому синьому сурдуті з нефритовими ґудзиками, весь напахчений парфумами з резеди́, неквапливо пройшов мимо і рушив униз сходами, лікар повернувся до тями.
«Всі тут заледве не ненавидять мене. Але чому? Що я кому заподіяв?!»— запитував себе Савадок, простуючи широким палацовим коридором, і в його голові зринали думки одна сумніша за иншу.
Двері до залі з медузами були розчахнуті. Як тільки-но Савадок підійшов ближче, звідти вибіг переляканий королівський слуга Харумаф. Він, як бачилося, щойно отримав від Рафанаїла поморда́са і тримався за щоку.
-Де ви, пане докторе, дляєтеся,— залементував він,—король уже розуму рішився, чекаючи на вас.
Савадок окинув оком вартових, які нерухомо, наче статуї, стояли наввипинки оба́поли дверей, і мовчки ввійшов до залі.
Рафанаїл сидів на оббитому червоним оксамитом кріслі і дивився на величезний, всуціль зі шкла, овальної форми акварій з медузами. Крізь вікна до залі проникало сонячне світло і медузи, ліниво ворушачись, нема, нема та й змінювали відтінки своїх кольорів, здебільшого варіюючись у межах жовтого або фіолетового. Справа біля королівських ніг, взутих у теплі клобу́чі, на мармуровій підлозі лежав сачок з бамбуковим держаком.
-До ваших послуг, ваша величносте,— вклонився земно Савадок.
Рафанаїл повернув до нього очі і деякий час мовчав. Огидні, зазвичай лільові горбики й шкалубини на його лиці, які тепер чомусь були попелясто-бурі, надавали його обличчю якогось нездорового і непевного виразу.
-Мене болить ліве вухо,— мовив король надтріснутим голосом.— Вночі стало боліти. І голова зліва поболює.
-Зараз глянемо, ваша величносте,— Савадок розкрив коричневого саквояжа з лікарським причандаллям і вийняв звідти невеличкий апарат, щось на взір льорнета із тоненьким кабелем, на кінчику якого поблискувала мініятюрна синя лямпочка.
-Що це?
-Тонорзе́ма. Спеціяльно на вуха. Дає абсолютно сто́тну діягнозу. Я купив її влітку, коли перебував у Седіолані на медичній конференції.
-Усі ці новації...— скривився Рафанаїл, показавши попсовані зуби з численними пльомбами.— Вічно ці імператорські мудраґелі щось вигадають?
-Що стотніша діягноза, то ефективніше лікування, ваша величносте,— відказав Савадок і, сам злякавшись своєї сміливости, подумав: «Навіщо я це кажу? А ну, якщо вийде щось не до шми́ги».
-Не дзиґо́р тут мені пусте, а зроби, щоб перестало боліти,— король потер вухо долонею.
-Зіпріть голову на спинку крісла, ваша величносте,— Савадок допоміг Рафанаїлові прихилити голову до мякої оббивки. Тоді вставив кабель з лямпочкою йому у вухо і припав оком до висувного вічка, яке містилося з протилежного боку апарата.
-Все ясно. У вас за́шерет нутровуха,— він скрутив кабель і сховав тонорзему до саквояжа.
-Як?! Звідки міг взятися зашерет?!— король заледве що не пропікав лікаря очима.— Кажи правду, все, як є.
-Ваша величносте,— прохарамаркав Савадок, відчуваючи, як пересихає в нього в горлі,— зашерети у вухах виникають внаслідок поганих вістей. Так написано у всіх мудрих книгах.
-Але чому саме в лівому вусі?— гаркнув Рафанаїл.— Чому в правому нема зашерету? Чому?— повторив він і в його очах блиснули хижі вогники.
-Припускаю, що недобрі вісті вам надходили винятково зліва, тому й скупчилися в порожнині лівого нутровуха,— пролепетав Савадок.
-Гаразд, я ще розберуся, як так сталося і чиї це каверзи,— Рафанаїл звівся на ноги і, піднявши з підлоги сачка, підійшов до акварія.
Савадокові відлягло від серця. «А я вже був певен, що він мене підозрює у якихось підступах»,— крутнулася в його голові думка.— «Справді, ну хіба можна хоч щось передбачити в цьому житті?!»
-Ну, то як ти збираєшся лікувати моє вухо?— Рафанаїл намагався виловити сачком невеличку медузу, яка виріжнялася незвичним забарвленням — була жовтаво-прозориста з сріблястими крапочками, які весь час то виникали, то зникали.— Яка гарна! Чого мовчиш?— він обернувся до лікаря.
-Ваша величносте,— мовив спроволо́ка поважним тоном Савадок,— є два шляхи лікування — довгий, але безпечний і короткий, але ризикований. Перший — це вигоювати вухо всякимми примочками, продувати парою мшеди, зосібна я́ґеля чи гіпоґи́мнії, закрапувати соком гриба-дощовика рапатого, заживати натще безліч иншого зілля, в тому числі й доволі шкаворіжного на смак. Це займе щонайменше три місяці. А другий шлях набагато простіший — прочистити вушний канал сиза́левою поворозкою. Процедура, правда, дещо болісна, втім триватиме не більше трьох-чотирьох хвилин.
-У чому ризик другого шляху?— король поклав сачка на вузенький карниз при основі акварія і знову сів на крісло.
-Може порушитися слухова оболонка між лівим і правим нутровухом.
-Але ж це, певно, загрожує глухотою?— нахмурився Рафанаїл.
-Та не те, щоб глухотою,— Савадок намагався старанно підбирати слова, щоб не викликати в свого повелителя ще більшого невдоволення. Голос його тремтів, язик в роті не слухався й зробився, наче деревяний.
-Та що ти з мене кишки сотаєш!— не витримав Рафанаїл.— Говори вже, що маєш казати.
-Ваша величносте,— Савадокові очі зайшли слізьми,— цілком можливо, що ви на якийсь час втратите здатність запамятовувати почуте.
-Як це?— король на мить спантеличився.— Ти хочеш сказати, що я можу стратитися розуму?
-Та ні,— зарюмсав Савадок.— Просто те, що… почуєте, не буде затримуватися в голові. Сказане у ліве вухо вилітатиме… через праве, і сказане у праве вилітатиме через… ліве.— Він вийняв хустинку, щоб витерти сльози.— І щоб щось запамятати, вам… доведеться затикати одне або друге вухо.
-Тільки й того?— скривився Рафанаїл.
-Так, ваша величносте,— Савадок сховав хустинку.
-І як довго це може тривати?— король дивився не на лікаря, а на медуз, які ні сіло ні впало зануртували в акварії, збурюючи на поверхні води чималенькі хвилі.
-Не більше, ніж пів року,— Савадок глипнув на Рафанаїла і подумав: «Здається, він уже не сердиться. Ніколи не знаєш, що йому спаде на ум. А вгадати його думку? Де там! Шкода й захо́ду?».
-Гаразд, берися тоді до справи,— холодно кинув король.
Той кивнув головою і вийняв із саквояжа невеличку круглу бляшанку з ґепардом на кришці.
-Треба змастити зі́во кля́пки,— він відкрив бляшанку.— Ваша величносте, нахиліть голову, ось так,— Савадок набрав малесенькою деревяною лопаточкою темної вязкої речовини, від якої відгонило болотяним гниляччям.
-Кокосова мазь?— на Рафанаїлових вустах майнуло щось подібне на посмішку.
-Так, тільки з додатком земено́ї гра́ни,— відповів Савадок.— Цей не дуже приємний запах саме через неї.
Змастивши у вусі, він дістав із саквояжа довге картонне пуделко у формі циліндра і став обережно витягати з нього тонюсіньку золотисту поворозку, яка, в міру того як висувалася назовні, випрямлялася, стаючи рівною як струна. Врешті лікар повністю видобув поворозку з пуделка і тримав її в руках за кінчики.
-А зараз, ваша величносте, мусите трохи потерпіти,— він устромив поворозку королю у вухо і став енерґійно просувати її щораз глибше. При цьому його рука, яка тримала поворозку, безперервно вібрувала.
Король сидів нерухомо. Його лице не виражало жодних почуттів, а очі оніміло дивилися на акварій з медузами, проте, здається, нічого не бачили.
-Ваша величносте, чи відчуваєте ви якийсь дискомфорт у вусі?
-Ні, ані найменшого. Так собі, трохи лоскітно і все.
-Дивно,— гмикнув Савадок.— Поворозка вже мала би досягти нутровуха.
Він інтенсивніше зарухав рукою. Тепер став дрижати навіть лікоть, а сама рука від пальців до ки́сти зробилася майже невидимою, перетворившись у мерехтливу пляму. І коли б хтось подивився збоку, то подумав би, що повоорозка входить до вуха сама.
-Либонь, у вас вушний канал має не пять спіральних закрутин, як зазвичай трапляється, а більше. Ще, чого доброго, поворозка виявиться закороткою.
-Ти мав би це передбачити,— буркнув король.— Скілька там ще її лишилося?
-Зовсім небагато,— процідив крізь зуби Савадок, на лобі якого виступили краплі поту. Невже ви нічого не відчуваєте?
-Нічогісінько,— Рафанаїл похмуро зиркнув на лікаря.
Савадок не відповів, продовжуючи міліметер за міліметром просувати поворозку до вуха. Врешті вона ввійшла повністю, і з вуха тепер стирчав лише її оцупок.
-Все, скінчилася,— Савадок витер піт і тільки-но спробував схопити поворзку за кінчик, щоб витягати її зу́спіт, як він мик і щез у вусі.
Савадокове серце тенькнуло. «Все, мені кінець. Король тепер стане глухим». Ця думка наче громом його прибила. Він як стояв зги́нці перед королем, так і заціпенів на місці.
-Що таке, чого не тягнеш поворозки?— занепокоєно гукнув Рафанаїл.
Савадок мовчав і вибалушеними очима з жахом дивилися на свого пацієнта.
-Та ти що, оглух?— король грізно труснув головою.
Лікар вже був готовий повалитися непритомним на мармурову підлогу, його ноги підкосилися, акварій з медузами, різьблені колони й усі инші предмети в залі попливли перед очима. Він востаннє з розпукою глянув на короля, і раптом його наче протяла блискавка — з правого Рафанаїлового вуха щось звисало. Це було не що инше, як другий кінець поворозки. І Савадок ураз повернувся до тями.
-Та ж вона пройшла наскрізь!— радісно вереснув він.— Все гаразд, бий мене нечиста сила! Поворозка в правому вусі.
-Якої бісової матери ти кричиш? Чого не витягаєш її,— люто заволав Рафанаїл.— Витягай мерщій поворозку.
-Зараз, зараз я її висмикну,— Савадок схопив поворозку, яка на цілий лікоть звисала з правого Рафанаїлового вуха, і потяг до себе.
Король заревів з болю і, схопившись з крісла, кинувся на лікаря.
-Що ти робиш, мерзотнику!— люто загорлав він і відважив Савадокові такого ляпаса, що той гепнувся седно́м на мармурову підлогу.
На шум до залі вбігло двоє кремезних сердюків і, гадаючи, що на життя короля вчинено замах, миттю скрутили лікареві руки.
-Змилуйтесь, ваша величносте,— заскімлив Савадок, бризнувши слізьми, — я не навмисне зробив вам боляче.
-Відпустіть його,— наказав король сердюкам і, коли ті, гупаючи кованими черевиками і брязкаючи зброєю, вийшли геть, сердито буркнув:
-Витягай поворозку, йолопе, але не смикай.
-Ваша величносте, мусите витерпіти невеличкі присмики. Инакше зашерет не протеребиться. Такі правила прочистки нутровуха,— забелькотів, глитаючи слова Савадок, який ніяк не міг оговтатися від одержаного поли́чника.
-Роби, що треба, і не верзякай,— король поклав руки на бильця крісла.
-Ваша величносте, так не боляче?— трусячись зі страху, спитав Савадок і, ледь-ледь подриґуючи, став витягати поворозку.
-Та тягни вже,— просичав Рафанаїл, зціпивши зуби від болю.— Не зупиняйся, матері твоїй біс!
Він вив, тупав ногами, сипав прокльонами і щоразу, коли біль здавався йому нестерпним, погрожував відправити лікаря назад до вязниці і навіть стяти йому голову, проте терпів і ні на секунду не дозволяв Савадокові зупинятися. Через його жахливі крики до залі нема, нема та й вбігали перелякані сердюки і тут же вибігали геть, будучи не годні витерпіти картини королівських мук. Врешті Савадок повністю витяг поворозку з Рафанаїлового вуха і знесилено сів на мякого ослона, поруч з яким на столику лежав його саквояж.
-Зашерету більше ніколи не матимете, ваша величносте,— мовив він утомленим голосом,— проте не забувайте, що якийсь час доведеться затикати одне вухо, коли вам щось говоритимуть.
-Пусте, головне, що вухо вже не болить,— Рафанаїл пройшовся взад-вперед по залі.— Отримаєш за роботу сто золотих рафенів. А тепер іди геть.
Спускаючись сходами, Савадок з байдужою міною відповідав на вітання придворних, які йшли йому назустріч. Він майже нічого не помічав навкруги, весь поринувши в роздуми про химерність і дивовижну непередбачуваність свого життя: «Безталанний я чоловік. Тільки й можу, що безрадно споглядати за плином подій — сумних, веселих і просто ніяких».
Коли Савадок повернувся до свого помешкання, за вікнами вже сутеніло. Він глянув у двір. Велетенська, кубічної форми обсерваторія вся була біла від снігу. На вході до неї темніли міцні тисові двері, наглухо замкнені. Стежка до обсерваторії теж була вся завіяна снігом. Відтоді, коли астролог Зоровавель повісився на своєму телескопі (це сталося цьогоріч влітку), сюди ніхто не навідувався. Обсерваторія стояла пусткою і постійно навівала на Савадока нестерпучу печаль.
Немає коментарів:
Дописати коментар