“Вулиця Тюльпанів, вулиця Тюльпанів… а чому саме тюльпанів, а не, скажімо, ірисів чи там якихось задрипаних фіялок?— запитував себе Абеляр, висідаючи з карети.— Можна подумати, що тут усе всіяно квітами”.
І справді, вулиця була цілком звичайнісінька, в міру спокійна, вимощена нешліфованим каменем-пісковиком й обсаджена з обох боків миршавими кущиками, які навесні цвіли невиразними жовтавими китицями. Зараз цвіт їхній якраз почав осипа́тися і рясно встеляв пішоходи, справляючи враження чогось недовершеного й безнадійно змарнованого. Дивно, але від самої площі Неба і майже до рогу Стріляної вулиця Тюльпанів була забудована шпичастими, схожими на замки віллами, перед фасадами яких не було квітників. Там росло все, навіть екзотичні рожевий і блакитний мохи, дивачкуваті кущі й дерева з вивернутим донизу гіллям і дрібнесеньким схожим на модринову глицю листям, але жодної квітки. Проте ця невідповідність між назвою вулиці і її справжнім виглядом нікого, крім Абеляра, не дивувала. Та й він згадував про це лише час від часу, коли повертався з Блакитного палацу додому, опанований безпричинною меланхолією, доволі прикрим почуттям, яке насувалося на нього щоразу, коли він залишався сам із собою, особливо після завершення якоїсь справи, і то байдуже, успішна вона була для нього чи ні. Це була навіть не меланхолія, а якась непояснима тривога чи радше страх. Але страх чого? Цього Абеляр пояснити не міг.
Він штовхнув ковані двері, і вони важко зі скрипом відчинилися. Якусь секунду-дві Абеляр застиг на місці, наче чогось вагався. Тоді переступив поріг і опинився на просторому подвірї свого величезного триповерхового будинку, обличкованого золотистою плиткою і прикрашеного численними фіґурками борсуків, хомяків, кротів, мишей, їжаків, земляних зайців, бобрів, бабаків, білок, куниць, ласок і горностаїв, які в ріжноманітних позах тіснилися на кожному ґзимсі чи виступі фронтону, а також на пілястрах і капітелях, надаючи всій, доволі бездушній будівлі з двома примітивними конічними вежами дещо веселішого вигляду і які (за задумом архітектора) мали символізувати загальнознану чесноту господарів дому — працьовитість. Будинок було збудовано (принаймні його фасадна частина і вежі) близько трьохсот років тому ще далеким Абеляровим предком Саґі́тою, і з того часу він слугував головним пристановиськом роду Саґіта́тів. Тут народився і прожив усі свої сорок вісім років і сам Абеляр, ніколи надовго не виїжджаючи із Седіолана. Родовий будинок на вулиці Тюльпанів і апартаменти міністерства економіки у Блакитному палаці були тими місцями, де він проводив чи не весь свій час. “Робота, робота, робота, і нічого більше, крім роботи” — це гасло лежало в основі всього його життя. А все тому, що Абеляр просто не міг без роботи. Він працював, як проклятий. Аналізи незліченних цифр, графічних побудов, схем, які відображали найскладніші економічні процеси в Діямантовій імперії, перемовини з промисловцями з найвіддаленіших провінцій, термінові наради щодо зміни бюджетної політики, вислуховування екстрених реляцій про піднесення чи падіння виробництва в тій чи иншій галузі настільки заполонювали його всього, що він иноді забував пообідати, викурити свою улюблену сиґару з вардхаманським тютюном чи просто глянути на небо, щоб перевести дух, а то й навіть про обіцянку піти з дружиною ввечері на поетичний конкурс, час від часу організовуваний придворною поетесою Ляурою, чи прогулятися з нею на катері по Рожевій затоці, і рідко коли покидав міністерство раніше, ніж починалися сутінки, а зчаста засиджувався там і до пізньої ночи. Але й приїхавши додому, він не припиняв працювати над паперами і бувало так і засинав над ними, поклавши голову на масивний каламар з білого мармуру, після чого в нього на чолі залишався червонястий круглий відбиток, який не сходив кілька днів, служачи мовчазним докором усім не надто ретельним щодо своїх обовязків службовцям. А втім, такий культ праці мав і явно неґативні наслідки для Абеляра. Насамперед тому, що у періоди вимушеного безділля (наприклад, під час хвороби чи свят) Абеляр себе страшенно погано почував. Не мати діла було для нього найжахливішою карою. В такі хвилини йому здавалося, що його наче щось розриває зсередини. Але ці хвилини час від часу ставалися. І з цим нічого не можна було вдіяти.
Абеляр повернув голову до воротаря. Той сидів на складаному стільці і, прихилившись плечем до стіни, хропів. Час від часу його велика сива борода злегка посіпувалася, коли він раптово стискав щелепи.
-Навіщо я тільки тебе тримаю, дармоїде?— розсердився Абеляр.
Але відповіди він так і не дочекався. Воротар продовжував любісінько спати.
Абеляр зідхнув і рушив до будинку, де вже його чекав на сходах слуга.
-Ти сьогодні щось дуже рано повернувся.
Дружина Кляри́са зустріла його у вестибюлі. Вона сиділа на отома́нці, притисши до грудей томик поезій Шавсіка́ї, своєї улюбленої поетеси, яка разом з Мітіле́ном, Мереагафо́сом, Ю́сієм, Марція́лою, Ло́сою та Драмари́ном вважалася клясиком любовної лірики.
Кляриса просто обожнювала поезію. Вона читала днями й ночами, листувалася в пошуках нових поетичних відкриттів з найвідомішими в світі книгозбірнями й приватними колекціонерами і зібрала чималу бібліотеку, де були представлені всі більш-менш значні поети Діямантової імперії від найдавніших часів і до сьогодення, а також переклади найвидатніших поетів Королівства Північної Землі. Проте її любов до віршованого слова мала і явно химерні вияви. Наприклад, вона завжди носила зі собою якусь збірку віршів, тримала їх при собі навіть у лазничці, коли купалася чи у маґазині, коли вибирала собі нові рукавички, не кажучи вже про каси́но, театр чи прогулянки в саду. Та найбільше шокувало всіх те, що Кляриса могла ні сіло ні впало на чиєсь просте питання “Котра година?” або “Чи йде на дворі дощ?” відповідати віршованими куплетами того чи иншого загальнознаного поета. При цьому вона анітрохи не ніяковіла і взагалі ніяк не реаґувала, коли хтось виявляв образу чи обурення.
Абеляр не зразу побачив дружину. Він віддав плаща й капелюха слузі і хотів був підійматися сходами до свого кабінету, коли почув голос Кляриси. Її постать була затінена мосяжевим погруддям імператора Мельхіседека Ситого, а на столику хоч і стояв свічник, проте в ньому не горіло жодної свічки. Кляриса не читала, а просто сиділа. Вона була коротко підстрижена, в довгій смарагдовій сукні, яка тісно облягала її худе тіло.
-Так, я закінчив усі справи… Змушений був закінчити. Ти ж бо знаєш, імператор виїхав до Літнього палацу і нікого до себе не підпускає. А без його санкції… я нічого не можу вирішити.
-Це все через невтішні події на фронті?— Кляриса звелася на ноги. Її глибокі темні очі на мить оживилися.
-Королівські війська захопили всі наші північно-східні провінції і вже перейшли ріку Брайбу. Бої зараз точаться в Тене́брі. Але найгірше, що на Трансальгарських болотах загинув весь двадцять сьомий леґіон Шостої імперської армії, фаворитний леґіон Балтазара Другого.
-А я гадала, що його величність так перепудився від того поранення сліпою кулею при переправі через Брайбу, про що ще й досі пишуть газети.
-Дурниці,— скривився Абеляр.— Про цю сміховинну подряпину імператор відразу забув, як тільки-но вернувся до столиці. Загибель двадцять сьомого леґіону — ось що так глибоко вразило його серце.
-Ти зараз знову засядеш за свої папери?— Кляриса мяко опустилася на отоманку. Вона вже не дивилася на чоловіка, а кудись у вікно, де все більше і більше западали сутінки.
-Не знаю. Але я буду в кабінеті…
-Я розпоряджуся, щоб принесли вечерю.
-Червоного вина і смаженої картоплі з баклажанами.
Коли Абеляр зайшов до кабінету, то раптом відчув, що задихається. Він, не засвічуючи світла, кинувся до вікна, розчинив його навстіж і впав догоричерева на широкий фотель, обшитий розкішним чорним оксамитом. Руки його тремтіли, і він не знав, де їх подіти. Серце судорожно билося. Тривога поступово огортала його, і він уже майже не опирався їй.
-Боже, що́ зі мною, що́ зі мною!— хрипів Абеляр, конвульсійно роздираючи нігтями груди. Численні перлямутрові ґудзички, на які защіпалася його рожева батистова сорочка, з тріском посипалися на підлогу. Абеляр відчув, що неухильно тратить опору і падає у прірву.
Надворі вже зовсім споночіло, коли Абеляр прийшов до тями. З розчиненого вікна повівало холодом. Угорі з-за ґзи́мса сяяв бездушним світлом місяць. Абеляр глипнув на годинник. Стрілки показували рівно десяту. „Невже я пролежав без памяти аж дві години?!” Він звівся на ноги. На столику поряд із кошторисом будівництва стокілометрового тунелю в Меґере́ї стояв таріль із захололою вечерею і жбан з вином. Він зробив кілька пожадливих ковтків. Тоді взяв зі столика білу серветку, щоб витерти вуста, і побачив під нею перевернутий на бік срібний келих, якого йому колись подарувала Кляриса на іменини. На ньому мав бути ви́ритуваний напис. Але Абеляр уже не памятав, що саме там було написано. Він узяв келиха, покрутив його в руці і поклав на місце. „Пити можна і зі жбана.”
У спальні горів лише стираксовий світильник над узголівям Клярисиного ліжка. Сама Кляриса стояла побіч вазона з мірандовим деревцем, хирлявою рослиною з лянцетуватим листям і ламкими гілочками, одягнена в білу нічну сорочку з вигадливим мереживом на грудях і рукавах. На тлі білої стіни її зовсім не було видно. „Мара!”— подумки мовив Абеляр. Його дратувала Клярисина манера чаїтися по темних закутках. Иноді його це навіть лякало, але він жодного разу не відважився дорікнути їй за це. Щодо инших химер, якими Кляриса була щедро наділена, як от блукання вулицями Седіолана під час місяця-повні або незрозумілі обітниці мовчання, то Абеляр ними не переймався, вважаючи все це природніми виявами її чутливої натури.
-Ти щось дуже блідий,— Кляриса ворухнулася. Її тінь, яка зливалася з густим плетивом листя міра́нди, затремтіла.
Абеляр глипнув на світильник. Усі пять ґнотів, виставлених у формі півмісяця, горіли рівно.
-Просто втомився.
Він сів на ліжко, скидаючи пантофлі. Поли його халата розійшлися, відкривши грубі з набухлими покрученими жилами ноги.
-Дивно, і роботи було не так-то й багато. Знаєш,— Абеляр повернув лице до дружини,— в кабінеті зі мною щось сталося.
Кляриса підійшла до ліжка. Вона була босоніж. У руці тримала книжку, з якої визирав засушений мірандовий листок.
-Ахім Амоський. Найбільший сучасний поет Королівства Північної Землі.— Кляриса поклала книжку на подушку. Тоді сіла поруч з чоловіком.
-Я нічого не тямлю в поезії, ти ж бо знаєш,— мовив Абеляр.
-Що з тобою сталося в кабінеті?— Кляриса розщіпила сорочку і стала бавитися червоними пиптиками своїх невеличких персів. Пиптики то набухали, то мякли, що викликало на Клярисиному лиці дивну суміш задоволення з болем.
-Я, здається, знепритомнів... Але не надовго, буквально на кілька хвилин,— Абеляр поклав долоню дружині на коліно. Йому здалося, що тіло її дрижить.
-Не треба,— Кляриса зняла Абелярову руку з коліна.— Завтра викличемо лікаря, щоб оглянув тебе.
-Ти думаєш, що зі мною щось серйозне?— Абеляр ліг на спину.
-Гадаю, що ні,— Кляриса переповзла на своє ліжко і накрилася ковдрою.— Добраніч,— мовила вона.
-Добраніч,— відповів Абеляр і заплющив очі. Але заснути ніяк не міг. Лежав на спині, перевертався з боку на бік, слухав шелест дощу, далекий гавкіт собак, гуркіт екіпажів, які иноді проїжджали нічною вулицею. І все запитував себе: „Що́ зі мною, що́ зі мною відбувається, що́ гризе моє серце?”
Уранці він прокинувся, почуваючи себе невиспаним і розбитим. За вікном уже вставало сонце. Дружини в ліжку не було. На подушці лежала її зібгана нічна сорочка. „Куди це вона так рано?”,— здивувався Абеляр. Тоді викликав слугу і наказав принести сніданок. „І ще одне. Я сьогодні виїду трохи пізніше. Карету підготуй на десяту тридцять. А де господиня? Кудись поїхала?”— запитав він.
-Ні, пане, вона не виходила з дому,— відповів слуга.
Клярису Абеляр знайшов у лазничці. Вона стояла гола і дивилася у дзеркало. Поруч на шкляному столику серед помади, пудреничок, кремів та парфумів лежала розгорнута книжка віршів Ахіма Амоського.
-Я думав, що ти кудись поїхала.
-Я читала,— мовила Кляриса, не повертаючи голови.
Абеляр дивився на худі сідниці дружини. Потім підійшов ближче і обняв її, цілуючи в шию.
-Я не хочу,— Кляриса випручалася з Абелярових обіймів.— Чому ти ніколи не зважаєш на мої бажання?
-Хіба я винен, що мої й твої бажання так рідко збігаються,— мовив Абеляр здавленим голосом.— Ти будеш купатися? Вода у ванні, здається, захолола.
-Ти мене трактуєш як повію,— Кляриса залізла у ванну.
Трохи води вихлюпнулося на підлогу, коли вона занурилася з головою.
-А я з роду Сімплеґа́дів. І в мене є особливі потреби,— Кляриса сиділа і намилювала голову.— Не забувай цього, будь ласка.
-Так, звичайно, люба, вибач за мою нестриманість,— відказав Абеляр.
Він доволі мужньо зносив будь-які вибрики дружини, в тому числі й ті огидні витівки, за які йому доводилося не лише червоніти, а й відкуплятися не одним десятком діямантових імперіялів, але витерпіти „нестандартний” стиль інтимних стосунків, який вона йому навязувала, було понад його сили. В ньому все бунтувалося. Він задихався від неузадоволених бажань і образи, але Кляриса залишалася глухою. І проблема полягала не тільки в тому, що вона віддавалася любощам лише тоді, коли хотіла цього сама, а ще й, може, більшою мірою у тім, яким чином вона задовольняла свою хіть.
Скільки Абеляр памятав, у Кляриси прокидалося бажання вночі, і здебільшого в ті дні, коли він повертався з міністерства вкрай утомленим і прагнув лише одного — виспатися. Прихильність до сутінків, темряви, взагалі до приглушених тонів було притаманне Клярисі змолоду. Це взагалі були необхідні умови для вияву її активности в будь-якій сфері. І цьому Абеляр не дивувався. Дивним було инше. Чому її еротичні порухи були такими невчасними, себто виникали тоді, коли кохатися йому хотілося якнайменше. І він часто з жалем думав: „Як би було добре, коли б нам кортіло це робити в один і той же час!”.
Особливо запамяталася Абелярові одна ніч. Це було десь понад два тижні тому, коли в Блакитний палац прийшло повідомлення про загибель двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії. Тоді Абеляр вернувся додому дуже пізно. Він навіть не захотів вечеряти. Випив келишок вина і пішов спати. Кляриси ще не було. На її ліжку лежав напахчений рожевий аркуш, на якому було написано синьою помадою: „Буду пізно, спи, любий.” Абеляр прочитав це і зразу заснув. Прокинувся від того, що щось ніби обпікало йому пальці. Кляриса лежала поруч і його рукою інтенсивно пестила своє міжніжжя. Рухи були настільки шпаркими й сягнистими, що ціле її тіло вібрувало, а разом з ним дрижало і ліжко, і туалетний столик і навіть масивний срібний канделябр, який звисав зі стелі.
Абеляр не ворушився і мовчки стежив за дружиною. Її очі були приплющені, з вуст вилітало приглушене скимління, а вона все не переставала пестити набряклий розпашілий пупянок між ногами. Лише иноді його пальці зісковзували вглиб піхви і Абеляра аж обпікало, такою вона була гаряча. І якщо би не волога, яка спливала потоками, утворивши на простиралі чималу липку калюжу, то можна було бути певним, що Клярисине міжніжжя зараз спалахне вогнем.
-Боже, що це?— пробелькотів Абеляр.
-Закрий рота,— просичала Кляриса, не відпускаючи чоловікової руки.
-Може, пр...?
-Я сама знаю, що мені треба.
-Але ж…— Абеляр не зміг договорити, бо Кляриса затулила йому рота долонею.
-Ну, помовч же, матері твоїй ковінька!— вереснула вона.— Коли ж ти нарешті навчишся відчувати!
Кляриса врешті відпустила його руку.
-Ти все зіпсував.
Вона підняла ноги, зігнувши їх в колінах, і заплющила очі. Абеляр бачив, як кілька сльозин скотилися по її обличчю.
-Я можу чимось зарадити?— запитав він.
Кляриса мовчала. Її невеличкі груди то підіймалися, то опускалися. Абелярові хотілося торкнутися дружини, пригорнути її до себе, але щось наче паралізувало його. І він лежав поруч, боячись поворухнутися. Так минуло з пів години.
-Можеш попестити... там,— ватяним голосом, ніби роблячи велику ласку, мовила Кляриса.
Ці слова Абеляр почув, уже засинаючи. Він навіть не був певен, чи справді дружина щось сказала. І якби вона не штурхонула його ліктем під бік, то він так би й поринув у сон.
-Добре, мила,- прожебонів Абеляр, протираючи очі і все ще не розуміючи, відбувається все це насправді чи йому лише мариться.
Солодкавий запах Клярисиної піхви його анітрохи не збуджував. Йому страшенно хотілося спати. Але це було неможливо. Дружина міцно тримала його за вуха і щоразу, коли він ослаблював порухи язиком, сіпала його голову, наче коня за вуздечку. Иноді йому аж темніло в очах, але він все лизав і лизав ненаситний Клярисин пупянок. Вона зідхала, ледь чутно попискувала, то раптом свистіла голосом вивільги „фю-тіу-ліу”, і навіть, здається, деклямувала уривки якихось віршів, але вух його все ніяк не відпускала.
Закінчилося все це аж над ранок, коли в кімнаті почало розвиднятися. Абеляр уже цілковито знесилів і відчував, що ще трохи і втратить притомність, коли раптом тіло Кляриси напружилося, задриґалося і вона, з придушеним стогоном відштовхнувши Абеляра від себе, зіскочила з ліжка й шугнула до лазнички. Абеляр упав на бік непритомний і вже не бачив, ні де поділася дружина, ні що в нього за вухами, з ран, роздертих гострими Клярисиними нігтями, рясно цебенить кров. Цього дня він не поїхав до міністерства і до наступного ранку не вставав з ліжка, почуваючи себе цілковито хворим. Служниця, яка прийшла міняти постіль, мало не зімліла, побачивши закривавлені простирала.
-Що тут було, пане”,— запитала вона перелякано.
-Не твоя річ,— зи́кнув на неї Абеляр.— Принеси мені сиґару. І щоб до вечора в спальню ніхто не заходив. Ніхто.
-Слухаюся, пане,— промимрила служниця і вибігла геть.
А Кляриса тільки-но вийшла з лазнички, зразу ж стала похапцем одягатися і за пів години вже була на двірці, звідки поїздом поїхала до Жосіла́на, невеликого міста на узбережжі Гіяцинтового океану, де мало відбутися ґрандіозне змагання співочих птахів. Вона так квапилася, що забула нафарбувати губи, підвести чорним олівцем брови, напудритися і навіть не взяла зі собою жодної книжки з віршами. На чоловіка, який лежав на ліжку без памяти, вона так і не глянула, а лише гукнула йому в дверях, не повертаючи голови: „До побачення, сплюху!”
Повернулася Кляриса аж через два дні. Про цю ніч вона більше не прохопилася жодним словом. Так, ніби нічого особливого не сталося. Абеляр теж мовчав. А втім, він ніколи не виявляв Клярисі свого невдоволення, хай що вона виробляла. Таїв усі свої образи в своєму серці. Надто, коли це торкалося інтимних стосунків. Він не вірив, що Кляриса може змінитися. „Вона така, якою є її природа. Хіба можна вимагати, щоб мята стала туберозою? Ні, мої дорікання лише викличуть зайві чвари.”
Проте буде несправедливо твердити, що Кляриса зовсім уже ніколи не дослухалася до чоловікових потреб. Иноді, хоч і дуже рідко, вона йшла йому назустріч. Правда, робила вона це в дещо дивний спосіб. Так, одного раннього ранку (це було наприкінці зими, здається, в лютому, коли в провінції Брай точилися жорстокі бої за залізничну нитку між Ді́зном і Пури́кісом) Абеляр і Кляриса прокинулися і, лежачи поруч, розмовляли.
-Як багато снігу стануло за цю ніч,— говорив Абеляр.
-Білі латки на плятані ще подекуди є,— відповідала Кляриса. Вона відгорнула ковдру і витягла рівно ноги. Вони були жовтуваті, всіяні темними волосками аж до стегон. На пальцях сяяли нігті, фарбовані дорогим чорним поко́стом із запахом нарду.
-А ці величенькі кольорові грудки на гілляці праворуч бачиш?— Абеляр указав рукою.— Підсунься до мене. Тобі заступає віконна рама.
-Я бачу. Це якісь пташки.
-А знаєш, як називаються?
-Як?
-Це сорокопуди. Уявляєш, вони живляться ящірками.— Абеляр присунувся до дружини.— І навіть мишами.— Він стяг з неї ковдру і засунув руку під її нічну сорочку, що задерлася майже до живота.— Але при тому не цураються і комах.
-А ти звідки знаєш?— Кляриса не опиралася і взагалі ніяк не реаґувала на його рухи.
-Я в школі дуже любив зоологію, дорогенька,— Абеляр став цілувати дружину в вуста, відчуваючи як всього його охоплює жага.
-Ти, по-моєму, любив усі предмети. Адже ти був відмінником, гордістю школи, золота табличка з твоїм прізвищем і зараз прикрашає шкільний вестибюл,— В її голосі вчувалася затамована злість.
-Такими були всі з роду Саґітатів,— прошепотів Абеляр. Йому від хіти аж забивало дух.— Але, клянуся, найбільше я любив зоологію.
-А я ненавиділа школу, і вчителів, і взагалі всі ці їхні науки. Всі ми, Сімплеґади були такими. Ти розумієш це?
-Розумію, розумію, миле́нька,— затинався Абеляр, намагаючись розсунути Клярисині ноги, щоб увіпхати свій набряклий пру́тень туди, куди він так поривався.
-Зажди,— Кляриса зістрибнула з ліжка і підійшла до книжкової шафи.— Ось, Шавсікая, її поезія пасує до цього найбільше.— Вона взяла невеличку книжку у пурпуровій палітурці і вернулася до ліжка. Тоді лягла на́взнак і, піднявши догори ноги, мовила:
-Увійдеш, коли я скажу.
Абеляр стояв на колінах і дивився на Клярису. Вона перегорнула кілька сторінок і стала пошепки деклямувати відомого вірша „Рожевий флямінґо”. Тоді зупинилася, вдихнула повітря і крикнула: „Ну!”
Абеляр стис Клярису за ноги й, лоскочучи пальцями її пяти, плавно ввійшов. Кляриса не звертала на це жодної уваги. Вона, здавалося, була цілковито заглиблена в читання. Її голос переходив то в шепіт, то в крик. Иноді складалося враження, що вона плаче і навіть ридає, то раптом сміється або гнівається. Весь час, поки Абеляр товк її, Кляриса вибухала цілим водоспадом почуттів. Але він ніяк не міг збагнути, що ж, властиво, їх породжує: удари прутня чи вірші Шавсікаї. Абелярові сумніви тривали доти, поки він не виприснув і не впав знесилений на ліжко. А Кляриса знай продовжувала деклямувати. Бачилося, що її емоції тільки-но набирають сили. Стегна, які ще зовсім недавно здавалися цілковито нечутенними, заворушилися, ноги задрижали. А з горла Кляриси стали вириватися щоразу гучніші звуки. Вона иноді переставала читати і в німій екстазі гамселила книжкою по деревяній побічниці. Це біснування дедалі наростало і наростало. І врешті Абеляр зрозумів, що він тут цілковито уза́йві. „Навіщо я їй потрібний, навіщо я їй потрібний, і чи потрібний їй чоловік узагалі?”— запитував він себе. Тоді встав з ліжка, одяг теплого халата, орнаментованого масивними чорними й білими квадратами, і вийшов зі спальні.
Те, що вчора ввечері сталося у кабінеті, дуже налякало Абеляра. Меланхолія, безпричинне сумяття, тривога, які иноді опановували його, приходили і відходили, але ніколи це не приводило до того, щоб аж тратити притомність. Зараз, сидячи за сніданком, Абеляр дивився на дружину і його лице набирало щораз печальнішого виразу. А Кляриса попивала каву з білосніжного порцелянового горнятка і, відкушуючи шматочки брусничного торту, надхненно читала вірші Ахіма Амоського. Якщо якісь рядки її особливо хвилювали, вона читала вголос.
Зовсім утратив я бажання
думати про сенс життя,
пошуки істини вже не хвилюють мене.
Приходить день — і сяє сонце,
ніч настає — і світить місяць.
Коли у сутінках вертаюся додому,
зачаровують мене притихлі дерева.
-Боже, як це проникливо, як піднесено!— вигукувала вона і знову занурювалася в читання. А через дві-три хвилини деклямувала чергового вірша:
Невже сьогодні тебе я не побачу,
місяцю?!
Хмари ціле заслонили небо.
Марно пю я вино,
темний споглядаючи обрій.
-Для нього місяць, як найближчий друг, уявляєш! Хіба хтось міг би сказати щось схоже на це?!—Кляриса відклала книжку і глипнула на чоловіка.
Абеляр бездумно дивився на дружину. Він не чув жодного її слова. „Вчора в мене був страшний напад, я був майже при смерті. І це може повторитися будь-якої мити. Я можу померти вночі, завтра вранці, в полудне. Господи, а що я зазнав за своє життя? Хіба я був щасливий? Весь час робота, робота, нескінченні міністерські клопоти... І що мені з багатства, з того, що я вельможа, що обіймаю посаду імператорського міністра, що люди кланяються мені, стараються догодити, лестять?! Адже мені вже сорок вісім, а я так і не спізнав справжніх радощів кохання. Дружина моя, яка вважає, що любить мене, не розуміє мене і навіть не намагається зрозуміти. Мої потреби для неї нічого не значать, вона навіть їх не зауважує. Фактично, ми чужі одне одному. Вона живе у якихось вигаданих світах. Поводиться дивакувато. Чого варте тільки це її хворобливе захоплення поезією. Воно викликає в людей уже відверті кпини. Ще трохи і Кляриса стане загальним посміховиськом. І я все це маю терпіти. Але Бог з ним, я витримав би будь-які глузування, коли б вона була нормальною жінкою хоча б у ліжку. Аж ні, її еротика така ж хвороблива, як і все инше, що вона робить. Я просто не маю дружини. Мій конюх, певно, щасливіший за мене. Господи, я вже заздрю своєму конюхові! А чого дивуватися, він має жінку, яку може любити, а я ні. Моя жінка — жінка лише за назвою!”— подумки бідкався Абеляр.
-Що з тобою?! Ти вже пів години тримаєш на видельці цей чудовий шматок сазана і ніяк не донесеш його до рота.— Кляриса щосили дзенькнула ложечкою об край горнятка.
Абеляр здриґнувся. Рука з видельцем упала на білий обрус.
-Вибач, я згадав про деякі проблеми в міністерстві.
-Які проблеми?— скривилася Кляриса.— Невже хоч за сніданком не можна відволіктися від цієї бездушної бухгальтерії чисел?!
-Я не можу,— сумно відказав Абеляр.— Може, це все, що я маю у житті.
-Воістину, цінне надбання,— пхикнула Кляриса.— Який же ти все-таки нудний.
-Який є,— Абеляра раптом охопила злість. Він дивився на довгу пещену шию дружини і відчував непереборне бажання задушити її.— Принаймні я не дорікаю тобі.
-Дякую,— Кляриса поставила горнятко з недопитою кавою на стіл і встала.— Дякую за зіпсований сніданок. Ти завжди був грубіян, завжди.
-Я не хотів тебе образити...— Абеляр уже шкодував, що піддався емоціям.
-Можеш не продовжувати, мені нецікаво слухати, що ти скажеш. Я вже чула це не раз,— холодно мовила Кляриса і вийшла з їдальні. З коридора вона гукнула:
-Я сьогодні відїжджаю до Меволана. Повернуся через два тижні.
Відтоді минуло десять днів. За цей час Абеляр не одержав від Кляриси жодної вістки, якщо не рахувати напівофіційних реляцій начальника Таємної служби Теодора, з яких випливало, що Кляриса проводить час на Веселому озері у колі обожнювачів Ахіма Амоського. „Все відбувається в межах норми... поки що,”—було зазначено в останній із реляцій
Всі ці дні Абеляр віддавався виснажливій роботі. Його привозили каретою вночі додому і вранці відвозили назад до міністерства. А сьогодні Абеляр не поїхав на роботу. Він не розумів чому. Йому треба було бути в міністерстві, там його чекали невідкладні справи, але замісць того він поїхав у зовсім инше місце.
-Їдь за місто, до Рожевої затоки,— наказав він спантеличеному кучерові, коли карета виїхала за ворота.
І годовані мишасті коні повернули не ліворуч, як було заведено продовж багатьох років, а праворуч, до узбережжя Гіяцинтового океану.
Абеляр не знав, куди їде. В нього не було ніякої ціли. Він сказав кучерові про Рожеву затоку просто так, щоб той хоч кудись правив кіньми. Він знав лише одне, що йому не хочеться до Блакитного палацу. „Будь-що-буде, будь-що-буде, але я не поїду туди,”— бурмотів він, бездумно розглядаючи фасади будинків, які наче тіні пропливали за вікном.
Карета їхала дуже довго, тарабанилася через ціле південно-західне передмістя столиці, петляючи покрученими вуличками і часто зупиняючись, бо кучер не знав цих місць і мусив раз поза раз розпитувати дорогу.
-Не закута в камінь набережна з юрмищами гуляльників, не порт з кораблями і набридливою метушнею матросів, а дикий безлюдний берег моря. Ось куди ти маєш мене доправити. Ти чуєш чи ні, бовдуре!— кричав Абеляр, коли кучер надто довго з’ясовував, куди поганяти коней.
-Так, так, пане,— подумки проклинаючи свого хазяїна, відповідав той і гнав карету навмання, щоб потім знову вертатися туди, де вже вони були.
Таким чином, коли карета врешті дісталася до морського узбережжя, сонце вже хилилося до заходу. Абеляр залишив кучера біля коней, а сам подався до моря.
Місцевість була відкрита з невеликими піщаними на́дмами, порослими подекуди червоним хвощем. Він зняв мешти і йшов босоніж. Перебравшись через десяток надм, найбільша з яких сягала зросту людини, вийшов на вузенький пляж, рясно всіяний лискучими цятками бурштину. На морі був штиль і маленькі хвильки лагідно хлюпали по піску. Праворуч кільканадцять кроків від того місця, де стояв Абеляр, до води заходила жінка. Вона замріяно вдивлялася в далекий обрій і легенько ляпала себе долонями по грудях. Вода доходила їй до половини стегон. Абеляр заворожено дивився на її засмаглі сідниці. Невдовзі вони зникли у воді. Жінка поплила. Її довге русяве волосся, перевязане червоною волічкою, намокло і потемніло. Тепер було видно лише її голову, яка швидко віддалялася від берега. Абеляр прикипів очима до голови і стежив за нею доти, поки жінка раптом не змахнула руками і не пірнула.
Минуло добрих чверть години, а вона все не виринала. Абеляр марно шукав її голову у морському безмірі. Її не було ніде. „Невже втопилася? Невже втопилася?”— раз у раз безпорадно розводив він руками. А за мить схоплювався і вигукував: „Чи, може, мені все це примарилося? Може, не було ніякої жінки?”
Коли збігло ще чверть години, Абеляр зовсім втратив віру, що коли-небудь побачить незнайомку. „Ніхто, навіть найкращий пірнальник не може так довго перебувати під водою”. Його охопила така печаль, що він упав на пісок і заридав.
„Навіть якщо вона приснилася, то навіщо мені жити, коли її нема?”— волав він у розпачі. І його голосіння не чув ніхто, крім кількох чайок, які літали над водою, полюючи за рибою.
-Чого ви плачете, пане?— несподівано почувся чийсь голос.
Абеляр перевернувся на спину. Перед ним стояла та сама жінка з білявим волоссям. Її великий рот з тонкими червоними губами і сині очі мали в собі щось одночасно і грайливе, і задерикувате. Міцні, звичні до фізичної праці руки вона тримала зігнутими в ліктях. Ноги її були рівні і гладенькі без жодної волосинки, і здавалися навіть гарними, якщо би не надто масивні стопи з ґулями біля великих пальців. Білявка була зовсім гола. На її обвислих персах приліпилося кілька стеблин водоростей. Просто-таки гігантський горбок міжніжжя був густо зарослий темним волоссям. Великі, з нерівними краями пелюстки піхви нахабно випиналися назовні. Жінка щойно вийшла з моря. По її тілі стікали краплі, залишаючи по собі тонкі сріблясті патьоки, які тут же висихали. Абеляр дивився на неї і не міг вимовити ані слова.
-Що з вами сталося, пане?— перепитала жінка.
Абеляр сів. Він ніяк не міг прийти до тями.
-Що ви тут робите? Звідки ви?— жінка посміхнулася. Їй здавалося кумедним, що такий вельможний чоловік плаче. Вона зняла з персів листочок водорости і поклала собі на долоню.
-Тобі не соромно, що ти гола?— тремтячим голосом запитав Абеляр. Він дивився на жінку з неприхованим захватом. Його вражало, що її тіло має такі своєрідні форми. Білявка всім своїм виглядом відверто заперечувала загальноприйняті канони жіночої краси. І вона була прекрасна у своєму запереченні.
-А тут ніколи не буває людей. Я й не думала, що комусь заманеться сюди припертися.
-Як ти називаєшся?— Абеляр звівся на ноги. Він ніяк не міг стримати свого хвилювання. І голос його продовжував тремтіти.
-Росаму́нта,— вона знову посміхнулася.— Я живу тут зовсім недалеко в Пакалатро́ї.— А вас як звати?
-Абеляр.
-Таке смішне імя.
-Чому смішне?
-Бо незвичне. В нашому рибацькому селищі так чоловіків не називають.
-А як?— Абеляр уже трохи заспокоївся.
-Ну, там Тере́сій або Таде́й...— Росамунта засміялася.— Ви, певно, дуже багаті, так?
-Зовсім і ні.— Абеляр теж посміхнувся.— Я торгую ґудзиками, спі́нками, пряжками, гапличками, шнурівками тощо. У мене в Седіолані є крамничка.
-Так? Як це чудово!— вигукнула Росамунта.— Ви такі щасливі, що живете в столиці!
-Ну, навряд, чи це вже таке щастя,— відказав Абеляр.— Воно, гадаю, в чомусь иншому.
-І в чому ж?— Росамунта добула з-під куща клунок з одягом.
-Ну, хоч би в коханні.
-Ніколи не повірю, що такий багатий чоловік не може знайти собі жінки. Та за вами вони, певно, цілими табунами ходять.—Росамунта наділа білу сорочку з чорним візерунком на рукавах.
-Я жонатий,— Абеляр зідхнув.— Просто моя дружина хвора.
-Що з нею?— Росамунта співчутливо глянула на Абеляра.
-Вона божевільна... розумієш, вона звихнута на віршах,— мовив Абеляр і голосно засміявся.— А ти заміжня, ти маєш чоловіка?
-Навіть говорити не хочу про нього,— скривилася Росамунта.— Я ненавиджу його.
-Невже він такий поганий?
-Ага, добрий, якби ж то!— Росамунта одягла спідницю.— Мені вже треба йти.
-Ми ще зустрінемося?— Абеляр глянув на Росамунту і відчув, як його серце защеміло.
-Не знаю, пане, це залежатиме від вас, — відповіла Росамунта і рушила геть.
За тиждень Абеляр знову приїхав сюди, відшукав у рибацькому селищі Росамунту і відвіз її до Седіолана, де на вулиці Карлика неподалік від морського порту винайняв затишне помешкання з двох кімнат, вікна яких виходили в бузковий парк.
-Я приїжджатиму сюди щосуботи. Ось тобі пятдесят срібних імперіялів на витрати. Щотижня ти отримуватимеш стільки ж. Можеш бувати, де тобі заманеться, жити цілий тиждень у своїй Пакалатрої, але в суботу мусиш бути тут. Ти згідна на таке?
-Ще б я не була згідна!— вигукнула Росамунта.— Я просто щаслива!— Вона кинулася до Абеляра і поцілувала його в губи.
-Я, здається, також,— мовив Абеляр.
З того часу Абеляр щосуботи приїжджав на вулицю Карлика. Його стосунки з Росамунтою робилися щораз тіснішими. Він ставав дедалі залежнішим від неї, від її бажань і примх. Він усвідомлював, що, піддаючись сердечному поривові, неухильно втрачає внутрішню свободу, і далеко не був певен, що Росамунта має такі ж почуття до нього. Але не це найбільше тривожило його.
Уже перша зустріч з Росамунтою в помешканні на вулиці Карлика посіяла в Абеляра присмак гіркоти. Він цілих пять днів ні про що инше не думав, як тільки про неї, про те, як він пеститиме найсолодші місцинки її тіла. І його аж розпирало від жаги. У міністерстві ніколи не бачили Абеляра таким розсіяним. Здавалося, що він зовсім утратив інтерес до справ. Наприклад, при черговому обговоренні проекту стокілометрового меґерейського тунелю, який мав з’єднати залізницею міста Фон і Упри́т, Абеляр на превелике здивування всіх присутніх не вимовив жодного слова. Так і просидів весь час, поки тривала дискусія, дивлячись кудись у відчинене вікно, де пахтіли буйним рожевим цвітом низькорослі пафельнаумські вишні. А коли пентарх Меґере́ї Тропонаї́д передав проект на підпис, Абеляр невдоволено зморщився і сказав:
-Потім. Це не горить.
По цьому встав і вийшов із залі.
Удома (тепер він повертався ще за́видна) Абеляр не знаходив собі місця так само, як і в міністерстві. Хіть просто душила його. Він марив Росамунтою наяву. Якоїсь ночи Абеляр розбуркав сонну Клярису і, здерши з неї нічну сорочку, став знавісніло товкти її. Дружина не опиралася. Перелякано витріщивши очі, вона дивилася на нього і лише здушено зойкала, коли удари прутня були надто сильними. Виприснувши, він мовчки ліг на спину. Говорити йому не хотілося. Його охопило гнітюче почуття. „Ну навіщо я чіпляюся до неї, цієї безживної колоди. Хіба вона жінка? Хіба їй потрібен чоловік?” А Кляриса, оговтавшись від переляку, встала з ліжка, запалила свічку і запитала:
-Що трапилося? Що з тобою? Який сказ напав на тебе?
-Зі мною все гаразд. Можеш не переживати.— буркнув Абеляр.
-Ти накинувся на мене, як звір.
-Мені захотілося.
-А чи хочу я, ти подумав?
-Ти ніколи не хочеш.
-Ти просто не вмієш робити те, що я хочу,— ображено скривила губи Кляриса.
-Це не можливо вміти.— відказав Абеляр і перевернувся на другий бік.
-Ти просто не хочеш.— Кляриса встала із стільця і лягла на ліжко.
Абеляр не відповідав.
-Ти ще пошкодуєш за все, клянуся тобі,— ледь стримуючи плач, мовила Кляриса і задула свічку.
Як тільки настала субота, Абеляр з самого ранку виїхав з дому. Рівно за чверть десята його карета прибула на вулицю Карлика. Він вибіг на веранду, де у підвішених на ланцюгах керамічних вазонках цвіли червоні тюльпани, і постукав у новенькі, свіжопокощені тисові двері. Йому відчинила Росамунта. Вона була у строкатому халаті. Поли його розійшлися, і Абеляр побачив її невеличкі обвислі груди і випуклий живіт.
-Я щойно з лазнички.— Росамунта обвила Абеляра руками.— Роздягайся. Я так чекала тебе.
-Я також.— Абеляр скинув сурдут і став розщіпати штани.
-Я тобі допоможу.— Росамунта стягла з нього мешти.— Ми підемо зразу до ліжка?
-Так,— Абеляр обняв Росамунту, і вони рушили до широкого ліжка, застеленого простиралом в блакитні квіточки.
Абелярові було дивно, але він не почував ніякої жади. Вся нестримна хіть, яка мучила його продовж тижня, десь зникла. Він лежав, пригорнушись до Росамунти, відчував тепло її тіла, запах її шкіри, биття її серця, але це анітрохи не збуджувало його, не викликало пянкого пориву до неї.
-Я, здається, перевтомився. Я дуже хотів тебе, але...— прошепотів він, ледь ворушачи пересохлими губами.
-Тобі не треба... Я все зроблю сама.
Росамунта взяла його прутень і стала ніжно пестити пальцями. Спочатку повільно, а потім швидше. Абеляр лежав із заплющеними очима і відчував, як прутень напружується і твердне. Росамунта не зупинялася, а все прискорювала рухи. Абеляр задихав частіше. Йому здавалося, що вся його солодка хіть скупчилася внизу живота і вібрує між Росамунтиними пальцями. Ось-ось вона вирветься на поверхню.
-Ну, ти вже?— шепнула Росамунта.
-Так,— простогнав Абеляр.
-Тоді до діла,— Росамунта лягла на спину і задерла догори ноги. Голову вона закинула далеко назад за подушку.
Абеляр намацав гаряче вологе місце і легко війшов. На якусь мить він відчув, що збудження покидає його. Йому навіть здалося, що він зовсім утратить його.
-Ну, не зупиняйся, частіше, частіше, вдаряй наче кинджалом,— прошепотіла Росамунта, впявшись нігтями в його сідниці.
-Добре, добре, дорогенька,— Абеляр пришвидшив рухи і невдовзі збудження знову охопило його.
-Продовжуй , не зупиняйся ради Бога,— вже майже кричала Росамунта.
-Так, так, люба,— шепотів Абеляр і товк розпашіле міжніжжя Росамунти, розуміючи, що вже ніяка сила не зможе його зупинити.
-Ну, ще, ще трохи,— стогнала Росамунта.
-Ні, все, більше не можу,— шепотів Абеляр.
Він уже не тямив, що робить. Ще кілька поштовхів, і солодкі судоми стрясли його тілом. Він притис до себе Росамунту і в нестямі став обціловувати її губи, очі, лице.
-Тобі було добре?— запитав згодом Абеляр, коли вони сиділи голі один проти одного на ліжку і їли садовину́ з величезного плетеного тареля.
-Звичайно, що добре,— Росамунта виплюнула на долоню виноградні песточки.— Виноград такий смачний!— Тоді взяла з тареля персик.— Я дуже люблю персики. Але я ніколи не думала, що вони можуть бути аж такі солодкі.
-А я боявся, що не зможу тебе довести,— Абеляр тримав на долоні величезний червоний ґрейпфрут.— Подай ножик. Я почищу його.
-На,— Росамунта простягла мініятюрний ножик з кістяною колодочкою.— Ти не думай про мене, я своє візьму. Головне, щоб було добре тобі.
-Знаєш, це мене просто вражає,— Абеляр почистив ґрейпфрут і поділив його надвоє.— Будеш?— він простяг половинку.
-Дякую,— Росамунта взяла і, відламавши часточку, поклала до рота.— А що тебе вражає?
-Ті твої слова: „Ти не думай про мене, я своє візьму”.
-А що в них такого?
-Нічого. Просто моя дружина вважає зовсім инакше.
-Ну, то бачиш, яка я цяця.
Додому Абеляр повертався, коли починало сутеніти. Він їхав у кареті, наглухо зашторивши вікна. Йому не хотілося бачити людей. Якась невиразна думка муляла його мозок. Він намагався побачити її, але вона щоразу вислизала від нього. „Дивно, чому я не почуваю себе щасливим? Хіба я не досяг того, чого хотів?”— запитував він себе. І тільки вже вїжджаючи у ворота свого дому на вулиці Тюльпанів, Абеляра раптом осяяло. „Сьогодні з Росамунтою в мене не було справжньої повноти відчуттів. Наче частина мене була жива, а частина мертва. Ось звідки цей невеселий настрій”. Абеляр зідхнув. „Але це неминуче пройде. Щось перешкоджає мені розкритися. Та наступної суботи все буде гаразд. Адже я кохаю цю жінку”.
Він висів з карети і рушив до будинку.
-Господиня вдома?— запитав він слугу, який відчиняв йому двері.
-Так, пане, вона в своєму покої. З самого ранку.
-Що вона там робить?
-Читає і плаче.
-Що читає, вірші?
-Не знаю, пане.
-І не треба знати.
Давши слузі розпорядження щодо вечері, Абеляр, перед тим, як іти до свого кабінету, заглянув до дружини. Він відчинив двері. Кляриса стояла спиною і дивилася у вікно. Вона була у довгій аж до підлоги сніжно-білій сукні із срібними гапличками. В кімнаті горіли свічки і гаплички поблискували крихітними искорками.
-Чому ти заходиш без стуку?— Кляриса повернулася лицем. Очі в неї були трохи підпухлі. Було видно, що вона плакала.
-Вибач, я забув.— тихо мовив Абеляр.— Слуга казав, що ти цілий день не виходила з покою.
-Так, я читала.
-Вірші?
-Хіба для тебе це має значення?— Кляриса підійшла до столу і взяла невелику книжечку у зеленій палітурці.— Це теж вірші,— додала вона з легким роздрато́ванням.— Навіщо ти питаєш те, що тебе не цікавить?
-Так, щось настрій у тебе не дуже. Ця поїздка на Веселе озеро явно не додала тобі веселости.
Кляриса не відповіла. Розгорнула книжку і знову повернулася до вікна.
Абеляр тихо вийшов геть.
Уранці наступного дня Абеляр прокинувся від якогось шуму. Він розплющив очі. Кляриса стояла навколішки біля ліжка і гамселила капцем по підлозі.
-Що таке, що ти там робиш?— запитав здивовано Абеляр.
-Бю тарганів! Боже, як я їх нена́виджу!— крикнула Кляриса, не перестаючи гатити капцем.
Вона ще довго вовтузилася, кидаючись то в один, то в другий бік. Врешті втомилася і сіла на ліжко, витираючи спітніле чоло. На Абеляра війнув її збудливий запах і він відчув, як його огортає хіть. Деякий час він лежав, намагаючись стримувати себе. Але все було марно. Хіть була сильніша за нього.
-Ми так давно не кохалися,— він притяг Клярису до себе.
-Облиш мене,— вереснула Кляриса і щосили впилася зубами в його плече
Пронизливий біль змусив Абеляра відштовхнути її від себе.
-Ти божевільна! Що ти робиш!— крикнув він, хапаючись за плече, з якого бризнула кров.
-Я не дозволю себе ґвалтувати!— крикнула Кляриса і вибігла геть.
Продовж цілого тижня вона не розмовляла з Абеляром. І майже не виходила зі своєї кімнати. Там і ночувала на старовинному ліжку з чорними й білими лебедями, майстерно вирізьбленими на високих побічницях з червоного дерева. Це ліжко дісталося Клярисі у спадок від її прапрабабусі Селенцельо́нії, яка за переказами і померла в ньому, маючи девяносто девять років. „Я по-справжньому можу виспатися тільки тут, на цьому ліжку,”— твердила всім Кляриса.
За цілий тиждень Абеляр тільки двічі мав нагоду побачити дружину. Один раз, коли Кляриса викликала служницю і шпурнула їй в лице букет засохлих квітів, а другий раз, коли прийшов лист з Королівства Північної Землі від видавця поезій Ахіма Амоського і вона вийшла в коридор, щоб розписатися в отриманні. Однак Абеляр не дуже переймався всім цим. Він спав у спальні сам і щоночи марив про Росамунту.
Наступної суботи Абеляр знову був у Росамунти. Вікна у її помешканні були розчинені навстіж. Бузковий парк буяв цвітом, і повітря було насичене духмяним ароматом і сповнене щебету пташок. Абеляр лежав на спині поруч з Росамунтою. Він нічого не відчував до неї, як і минулого разу. Наче його чоловіче єство навіки полишило його. „Ну що таке зі мною? Чому мене не бере хіть?”— бідкався він. А Росамунта тим часом без угаву щось говорила, говорила й говорила.
-...Мені так подобаються капелюшки з павиними перами! Мені вони дуже личать. Ти гадаєш, чого я так довго сиділа у тому маґазині? Я вибирала. Їх там кілька десятків. Очі розбігаються. І так і не вибрала. А що? Спробуй-но вибрати серед такої сили силенної. А як на мене заглядався той молодик біля каси! Він такий гарненький, з борідкою клинцем. І з моноклем. Навіщо йому монокль? Ну, ніяк не втямлю. Це ж тільки старим сліпундрам потрібні моноклі, бо ні бісової мами не бачать. А навіщо молодим? Я би, певно, скупила всі капелюшки, всі до одного, якби могла. Вони просто чудо, хіба ні? Ти даси мені гроші на капелюшки?
Росамунта легенько припала губами до Абелярової щоки.
-Ну, даси? Скажи!— прошепотіла вона.
-Дам,— відказав Абеляр.
Він майже не слухав, що каже Росамунта. Його мучило зовсім инше. Він не міг зрозуміти, чому не почуває до Росамунти жодної пожади. „Хіба я не кохаю її, хіба вона не подобається мені як жінка? Адже я тільки й думаю про неї, коли перебуваю в міністерстві чи вдома. Чому ж усе зникає, коли я приходжу сюди? Може мене зачаровано?”
-Про що ти думаєш?— Росамунта сіла і провела рукою по Абелярових грудях.
-Ні про що. Так собі, дрібниці.
-Тобі подобається, як я тебе пещу?— вона зняла руку з його грудей.
-Так,— Абеляр узяв її руку і поклав собі на живіт.
-Ти хочеш?
-Я задля цього й прийшов.
-Зараз, я тобі все зроблю,— мовила Росамунта.
І все повторилося, як і минулого разу. Вона збудила Абеляра рукою, тоді спрямувала його прутень в свою промежину. Абеляр важко дихав, довго стрясався у конвульсіях і врешті дійшовши, впав всією вагою на Росамунту.
-Ти встигла? Тобі було добре?— прошепотів він.
-А тобі? Тобі було добре?— запитала вона.
-Так, добре,— відказав Абеляр, лягаючи на спину.— Якщо не рахувати того, що мене треба заводити, як старий лімузин,— зідхнув він.
-Головне, щоб було добре, правда?—Росамунта пригорнулася до Абеляра.—А я така щаслива, така щаслива! Я навіть не вірю, що зі мною все це відбувається.— А може, я сплю?—засміялася вона і вщипнула себе за носа.
Абеляр вертався додому з таким же самим почуттям пригнічення як і минулого разу. Він навіть нагримав на візника, коли той запитався, куди їхати.
-Додому, бовдуре, додому,— крикнув він сердито.— Хіба ти не знаєш?
-Знаю, пане,— відказав з образою в голосі візник і хльоснув коней бичем.
Всі наступні візити до Росамунти мали для Абеляра один і той же результат. Він приходив до неї і щоразу його чоловіче єство мовчало. Росамунті доводилося збуджувати його рукою. І тільки після цього він міг кохати її. Але повного задоволення він не отримував ніколи. І здавалося, що справді одна його половина оживала, а друга так і залишалася мертвою. „Мене зачаровано, мене зачаровано, не инакше”,— думав він з гіркотою.— Адже виходить, що я по-справжньому спроможний кохатися тільки з дружиною. Та, яку хочу, з тою не можу, а та, яку не хочу, з тою можу. Воістину, нещасний я чоловік.”
Тим часом Росамунта почувала себе пречудово. Вона купалася в розкошах. Добробут, який звалився на неї, наче грім з ясного неба, цілковито запаморочив її голову. Вона навіть змінилася зовні, набрала витонченіших рис, а в поведінці з’явилася якась манірність. І, щонайгірше, вона ставала щораз примхливішою. Вимагала від Абеляра, щоб той купував їй щораз нові й нові плаття, сукні, спідниці, жакети, кофти, капелюшки, шапочки, берети, панчохи, мешти, станики, пантальони, а також ріжноманітні дорогі й дешеві прикраси — персні, намиста, браслети, і, звичайно, парфуми, від яких Росамунта просто божеволіла. Вона всі дні тільки те й робила, що ходила у найдорожчі маґазини і купувала все, що припадало до серця. Її помешкання на вулиці Карлика вже було просто завалено речами (самих лишень торбинок налічувалося близько сотні), а Росамунта не переставала робити все нові й нові покупки.
-Навіщо тобі так багато одягу?— питався иноді Абеляр,— ти ж і третини з того, що є, ні разу навіть не одягала.
-Ти що?!— відповідала Росамунта, блискаючи очима, в яких можна було побачити одночасно і здивування, і гнів,— адже я жінка! Для мене краса — це все!
Якогось дня, коли минуло вже понад рік з часу їхнього знайомства, Абеляр з Росамунтою гуляли по набережній Седи. Перекидаючись малозначущими фразами, вони неквапливо ступали по широких ґранітних плитах. Удалині виднівся Місячний міст. Грубі чавунні стовпи на поруччях робили його схожим на гребінець. Було тепло. Хлюпіт хвиль, які легенько плескалися об камяний берег, заколисували спокоєм.
-А що там твоя дружина? Невже вона нічого не підозрює?—запитала Росамунта і раптом зойкнула.— Боже, мене щось вкусило?— Вона засунула руку під плаття, чухаючи десь у міжніжжі.
-Не порви панчіх.— Абеляр озирнувся.
Седою плив величезний крейсер, напхом напханий пораненими, які лежали й сиділи всюди на палубах. Прапор його був приспущений, бо цими днями якраз надійшло повідомлення про падіння Мі́рки, порту на північно-східному узбережжі імперії і розгрому в провінції Пляце́нта останніх дванадцяти леґіонів Пятої та Шостої імперських армій.
-Це мурашка.— Росамунта показала Абелярові розчавлену цятку на пальці.
-Червона. Вони найкусючіші,— Абеляр знову глянув на крейсер.— Бідолахи. Багато хто з них помре, так і не доїхавши до шпиталю.
-Скільки можна воювати?! Невже їм не набридне?!— Росамунта взяла Абеляра попід руку.
-Ситуація на фронті дуже загрозлива. Королівські війська вже наближаються до Голія́фа. А імператор і далі до себе нікого не підпускає.— В Абеляровому голосі виразно вчувалася гіркота.
-А ти? Чого ти засмутився? Хай там самі розбираються!— пхикнула Росамунта.
-Невже ти не розумієш, що імперія, всі ми під страшною загрозою?!— Абеляр зупинився. Лице його почервоніло.
-Ну чого ти розсердився? Що я такого сказала?
-Нічого. Ти просто не розумієш, що відбувається.
-А я й не намагаюся щось розуміти. Я запитала тебе про дружину, а ти так і не відповів.
-Навіщо тобі знати про мою дружину? Тобі що́, мало того, що́ я даю?
-Просто цікаво знати. Чому я не можу спитатися?
-Можеш, але краще про неї не розпитуй.
-Чому ти ніколи не розповідаєш про себе, про свої справи? Я навіть не знаю, де ти живеш.
-Це тобі не треба знати.
Деякий час вони йшли мовчки. Біля повороту на Рибячу вулицю Абеляр зауважив, що очі Росамунти повні сліз.
-Ну що таке, чого ти плачеш?
-Ти мене вже не так кохаєш, як раніше,— захлипала Росамунта.
-Чому? З чого ти взяла?
-Я це відчуваю.
-Все це ти уроїла собі,— Абеляр пригорнув Росамунту до себе і спробував поцілувати.
-Не треба,— вона відхилила голову назад.— Ти зітреш мені помаду.
-Можна подумати, що в тебе мало помади.— скривився Абеляр, випускаючи її з обіймів.
-Ти поїдеш сьогодні до мене?— Росамунта глянула на Абеляра.
-Хіба ми це плянували?
-Ні, але чому все треба плянувати?
-Я так звик.
Так розмовляючи, вони дійшли пішки до Місячного моста, де Абеляра й Росамунту чекали карети. Одна була запряжена вороними, а друга білими кіньми.
-Я приїду в суботу,— мовив Абеляр, допомагаючи Росамунті сісти в карету.
-Я чекатиму,— відказала Росамунта.
В суботу Абеляр прибув на вулицю Карлика дуже рано. Росамунта тільки-но прокинулася. Коли увійшов Абеляр, вона сиділа в червоному мусліновому халаті перед дзеркалом і розчісувала волосся.
-Я не сподівалася тебе так рано.
-Мені щось не сиділося вдома.— Абеляр став неквапливо розщіпати численні перлямутрові ґудзички своєї білої сорочки.— Надворі страшенна спека.— Він підійшов до розчиненого вікна.— Такий духмяний запах. Що це пахне?
-Гвоздичне дерево.— Росамунта встала.— Воно праворуч під самою стіною. Ти можеш його побачити, коли визирнеш з вікна. Воно розквітло сьогодні вночі.
-Ти ба, а я думав, що це й досі цвіте буз.— Він сів на підвіконня.
Росамунта наблизилася до нього. Вона тримала в руці бурштиновий гребінець з довгою позолоченою ручкою. Волосся вона так і не встигла до кінця розчесати. І з одного боку воно було трохи скуйовджене.
-Ти чекала мене?— Абеляр уважно дивився на Росамунту. З самого ранку його точила якась невиразна туга, і він ніяк не міг зрозуміти, чому вона не відступає від нього.
-Так, дуже.— Росамунта зграбним рухом скинула з себе халат і припала лицем до волосатих Абелярових грудей.
Абеляр відчув гарячий подих її вуст. Але це не збуджувало його. Він погладив її голі плечі.
-Що ти робила вчора? Купувала нові парфуми?
-Ні, їздила до Пакалатрої.— Росамунта опустилася на коліна.
-Чого?— Абеляр відчув, як вона намагається розщіпити йому штани.
-Чоловіка в корчмі хтось шебенув ножем.
-І що?
-Треба було його провідати,— ледь чутно мовила Росамунта.
Абелярові її голос здався дивним. Він був наче надтріснутий.
-Ну і як він?
-Ніяк,— прошепотіла Росамунта.
Вона видобула Абелярів прутень і стала лизати його кінчиком язика. Абеляр відчував, як його поволі огортає збудження. Воно зростало довго і важко. Але він не намагався його прискорити. Просто стежив за кожною найменшою зміною своїх відчуттів. „Ну чому, чому мене треба заводити з такими зусиллями? Що зі мною? Чому я не можу насолоджуватися коханням так легко, як инші чоловіки?”
-Ну, він себе... більш-менш нормально почуває?— запитав Абеляр. Від збудження його дихання участилося.
-Він лежить... він не говорить...— через силу вимовила Росамунта, продовжуючи інтенсивно пестити прутень, який уже був твердий, як камінь.
-Повернися,— Абеляр повернув Росамунту спиною і, ввівши прутень, став товкти її глибокими й різкими ударами.
Росамунта мовчала, стисши зуби. Лише иноді її седно здриґалося, а пальці впивалися в Абелярові стегна.
-То що з чоловіком? Ти так і не сказала.— Абеляр на мить уповільнив поштовхи.
-Не знаю, не знаю,— давлячись словами, відповіла Росамунта.
-Продовжувати? Тобі добре?— Абелярові було дивно. Він такою ще ніколи її не бачив.
-Так, так,— мало що не вила Росамунта.
Абеляр став інтенсивніше удяряти прутнем. Тіло Росамунти судорожно затріпалося.
-Ну, рана, сподіваюся, не смертельна,— знову запитав Абеляр, відчуваючи, що ось-ось виприсне.
-Він помирає,— з очей Росамунти бризнули сльози, і вона заридала. Ціле її тіло напружилося, затремтіло і тут же обмякло. Вона опустилася на коліна, зігнулася до підлоги і, притуливши голову до килима, стала пронизливо скавуліти, і це скавуління иноді переходило у якесь моторошне виття, подібне до крику пораненої гієни. Невдовзі на килимі утворилася велика темна пляма від Росамунтиних сліз, а вона все не переставала схлипувати.
Абеляр не памятав, коли виприснув. Здається, це сталося вже по тому, як Росамунта опустилася на коліна. А може і перед тим. Він цього не знав на певне. Він навіть не був би певен, що виприснув узагалі, якщо би зараз на її сідницях не яскріли вологі перлини спо́рзу.
Абеляр довго стояв над Росамунтою і дивився на її голу спину, поки вона врешті не заспокоїлася і не підвелася з підлоги. Лице її було спухле. Під очима величезні синці. Волосся мокре, збите жмутками.
-Я, певно, страшна,— мовила вона.
-На, одягни халат,— в Абелярових очах не можна було прочитати жодної думки, жодного почуття не виражало його лице. Воно було холодне й байдуже.
Росамунта одягла халат. Обоє мовчали. З вікна разом із ароматом розквітлого гвоздичного дерева долинав скрекіт сороки, яка ховалася десь у заростях бузу.
-Про що ти думаєш?— запитала Росамунта, коли він став защіпати сорочку.
-Навіщо це тобі?
-Ти ще прийдеш?— запитала Росамунта, коли він рушив до дверей.
-Не знаю,— відказав Абеляр.
Сідаючи в карету, він гукнув візникові:
-Не жени коней. Я, здається, вже нікуди не поспішаю.
-Добре, пане,— пахкнув той люлькою.
Наступного дня вранці Абеляр прибув до Блакитного палацу і з головою поринув у справи. Байдуже, що була неділя, він викликав усіх старших чиновників і провів з ними чотиригодинну нараду, на якій, зокрема, було остаточно затверджено проект стокілометрового тунелю в Меґерейській провінції. З цього дня Абеляр знову став весь віддаватися роботі. І то ще з більшою енерґією, ніж раніше. Він їхав до міністерства вдосвіта і повертався додому вночі. Нічого, крім економічних проблем Діямантової імперії, його більше не цікавило. „Життя – це робота, робота, робота і більше нічого”,— повторював він щоразу, коли переступав поріг своїх службових апартаментів. Згодом за його наказом це гасло, написане величезними золотими літерами, було вивішено над фасадом міністерства. На вулицю Карлика Абеляр більше ніколи не приїжджав. Що сталося з Росамунтою, він не знав. Та й не хотів знати.
Немає коментарів:
Дописати коментар