Леґіонер Вузципілон твердо узяв собі на думку, що хай там що, але походенькам до чопа має бути покладено край. Від того стидовища, яке сталося з ним, капралом Фіраном та підхорунжим Лукашем у липні, коли вони в пяному очманінні на очах численної юрби седіоланців кулачили кимось викинутий, старий, просяклий сечею матрац на розі вулиці Ягняти, він і досі не міг прийти до тями.
«Другої такої соромоти я просто не переживу»,— думав він. Отож, як сьогодні не переконував його Фіран скласти йому компанію й піти «на хвильку відпружитися» у який-небудь кабарет чи шантан, Вузципілон і слухати про це не хотів.
-Та не піду я нікуди,— затято відскіпувався він.— Чого я там не бачив?!
-Чого, чого?! Гульнемо добряче, відведемо душу!— вигукував капрал, ретельно пуцуючи чоботи, на яких, здавалося, і так не було жодної порошинки.
-Ми вже раз гульнули, весь леґіон й досі згадує,— кинув крізь зуби Вузципілон.
-От великий мені клопіт!— капрал швирдицьнув щітку до картонного пуделка.— Та вони всі нам заздрять, якщо хочеш знати. Я певен, що кожен з них сам хотів би так пуститися берега й утяти таких гоцакі́в, як ми.
-Ну, ну,— мовив з їддю в голосі Вузципілон,— відбухати пять днів на гавптвахті — то неабияка честь для імператорського вояка, якщо тебе послухати. Ліпше б ми тоді взяли участь у тій безкебетній Пафельнаумській війні і потопилися десь у морі, ніж утелепкатися в таке ганьбисько.
-Не хочеш іти, не йди,— відквасив губи Фіран.— Знайду когось иншого. Тоді вийняв з кишені чорну глиняну люльку й, викресавши вогню, вийшов геть, набурмосений й оповитий клубами білого диму.
Утім, коли за капралом зачинилися двері, Вузципілон дуже скоро зрозумів, що йому аж ніяк не хочеться сидіти самому в порожній каса́рні на вулиці Четвертої шаблі, де тимчасово було розквартировано третю чоту, з якою він прибув до Седіолана на підготовку переозброєння двадцять сьомого леґіону. Тим паче, що надворі сяяло сонце, і був напрочуд гожий день. Адже вересень тільки-но почався, дні стояли теплі і всюди ще зовсім по-літньому буяла зелень. І якщо щось і нагадувало осінь, то лише хризантеми, які де-не-де вже порозквітали. Отож, леґіонер, не довго думаючи, одяг новенького, вчора тільки-но принесеного від кравця попелястого френча з лискучими вольфрамовими ґудзиками, надів на голову кашкета з посрібленою кокардою і вийшов на вулицю. Прогулявшись по рівному, вистеленому червоною плиткою хіднику, він зупинився на перехресті вулиць Четвертої шаблі та Ребристої й став назирати екіпаж, щоб дістатися на той бік Седи, в центральні райони столиці, де, як він уважав, нуртувало су́те за розмахом та розмаїттям столичне життя. І справді, що для нього могло бути цікавого тут, у Конвітумі, цьому доволі нудному й сірому районі з десятками касарень Першої імперської армії, в якому кишіло вояками дійсної служби і який, крім того, був заселений ще й абшитованими леґіонерами та їхніми родинами, котрі отримали від імператора право мешкати у так званих «вояцьких домах», збудованих і утримуваних за державний кошт.
Сюди, в західну частину Седіолана Вузципілон приїхав благенькою безресорною найтича́нкою з геть сточеними ши́нґелями на обох колесах, запряженою проте кукі́бно вилищеним ворозьки́м мушта́єм, на голові якого видзеленькувало з десяток малесеньких спижових брязку́льок. Він висів з повозу на Імперській площі і довго вештався по ній, оглядав химерні ліпнини величного, з важкими чорними ґранітними колонами на фасаді Блакитного палацу, головної резиденції імператора Балтазара Другого, спостерігав, як до височенних, поко́щених кардамоновою оліфою палацових дверей підїжджають шикарні чорні, білі й дивоглядні вишневі та рожеві карети в позолоті й з гербами на дверцятах, гарні, куншто́во змайстровані берли́ни на кавчукових колесах, ґраційні, з легкими ряснобарвими кро́шнями фаетони, з яких виходили знатні пані́ й панночки в адама́шкових, атла́сових, єдва́бових, луда́нових і фуля́рових сукнях найпречудніших барв і стьо́нів, ґалянтні пани у пишних чемлітах, елеґантських фраках і сурдутах, супроводжувані численними лакеями й иншою челяддю. Урешті, досхочу наситившись усією цією великопанською пишнотою, він покинув площу, рушив кудись вниз, до численних торгових яток, купив там паперову торбинку печених бататів і невдовзі неквапливо почвалав вулицею Великої нагороди, повною людей, шуму карет і авт, сяйва вітрин і вивісок. Утім, Вузципілона, як бачилося, все це вже не цікавило. Він поринув у себе, і лише зрідка зиркав то на капелюхи, виставлені за шклом якоїсь крамниці, то на кіноафішу із зображенням ведмедя, який затис у лапах здоровенного білоо́ка, то на яку-небудь вродливу жінку чи молоду панночку з розкішними кучерями, які проходили мимо. А доплентавшись до перехрестя вулиць Коня і Мякої, він машинально завернув ліворуч, у якісь зовсім безлюдні квартали, де, якщо хтось і траплявся назустріч, то лише застолітні шве́льбаві дідугани в старомодних пета́ках і такі ж старезні бабиська в поїджених міллю зозулястих спідницях, і там узагалі став бездумно, наче сновида, нічого не помічаючи довкола себе, блукати маленькими тихими вуличками та провулками.
Так, тиняючись і забредаючи у щораз глухіші місця з непоказними одноповерховими домівками, занедбаними парками, садами зі старими дуплавими яблунями й пустищами, порослими калга́ном і смовдю, Вузципілон за якусь годину опинився на Нічній вулиці і, сам не тямлячи чому, став як укопаний навпроти величезного крислатого дуба з грубезним жерела́тим стовбуром, під яким притулилася крамничка, оббита зеленою диктою. Вгорі, над її дверима з лискучою мідною клямкою яскріла шкляна вивіска, де заса́дистими лініями ядучим бака́ном було старанно виведено: МЕТЕЛИКИ Й ИНШІ КОМАХИ. Ліворуч перед крамничними вікнами з фіранками, мережаними хрещатою ля́хівкою, було облаштовано у формі зміщеної пентаграми квітник, облямований зувсібіч рівненьким лискучим бордюром з зеленкуватого еґіри́ну, у якому буйно цвіли (чи радше доцвітали) блакитні, білі й рожеві айстри, пурпурові ґеорґіні, фльокси всіх можливих кольорів, гордовиті сніжно-білі кани, а також звеселяли око ріжнобарві приземкуваті бра́тки, поодинокі кущики цикляменів, ряди жовтаво-білих скабіоз мі́шма із шавлією та волошками. Але якщо б хтось придивився уважніше, то неодмінно уздрів би там і яскраві ко́чальця жовтих хризантем, сині цяточки па́морозників, скромні плямки рожа́венців, які то тут, то там безцеремонно пробивалися поміж усіма цими літніми квітами і, незважаючи на, здавалося, їхнє тріюмфальне буяння, поволі, але неухильно потісняли їх, непомітно виснажуючи коріння, нема, нема та й трощащи високі перезрілі стебла, відбираючи вологу в прибуча́вілих листочків й тендітних пелюсточок, так, наче вимагали поступитися місцем їм, новим владарям, квітам осени. Бо й справді, ще трохи і тут, на цьому квітнику су́плаш запанують хризантеми, па́морозники, рожа́венці, а згодом де-не-де завидніються і блідо-фіолетові пізньоцвіти, і затаєні прозористо-лільові зли́чники, зелені пагінці яких ще тільки-но повитикалися з землі, трепетно чекаючи дощів і живодайної осінньої остуди.
Вузципілон узявся за клямку, і двері зі скрипом відчинилися. Перше, що він побачив, це здоровенного пря́нистого з широкими рудяними басама́нами котиська, який бецеремонно ходив по дубовому прилавку, час від часу намагаючись діставати лапою підвішеного на ланцюжку бляшаного ліхтаря. Ґніт у ньому немилосердно чадив, і повітря щораз більше пробирало гидотним смородом — сумішшю паленої розмаринової олії з ґуміґу́том.
-Шпіндекля́пе, адзусь звідси!— вперіщивши кота сачком, гаркнув маленький горбатий дідок з довжелезною білою бородою, який сидів скулиніг на отоманці по той бік прилавка.
-Ві-у, мі-у, є-е-е-е,— ображено завищав кіт і зістрибнув на підлогу, сторопіло молотячи у ріжні боки хвостом.
І тут, наче за чиєюсь командою, на довгих деревяних поличках, які рядами тяглися вздовж стін, зашаруділа, закопишилася у шкляних баньках, глиняних горщиках, тарелях, козубеньках з лози, картонних коробочках, пуделках та деревяних скриньках розмаїта комашня — скорпіони, кліщі, метелики, бабки, пільні коники, хрущі, щипавки, павуки, гусениці. Деякі з них уже повилітали, а деякі повискакували або повиповзали зі своїх сховків. Одні з дзижчанням та шумом махаючи крильцями, злітали в повітря, инші шпарко перебираючи лапками, кумедно дриґаючи тільцями, лізли вгору або вниз, сунули по пру́гах поличок, і то тут, то там хряпалися додолу.
-Яу-у-у-р-мур-р-р-р,— занявчав кіт, хижо сві́нувши очима, і стену́вся ловити численних мацюпких утікачів, харапудячи їх, змушуючи порскати врозтіч, збиваючи на льоту лапами, з розгону чавлячи тілом і доско́цько хапаючи зубами, як тільки-но якась з комах опинялася десь на су́гловку тумби, ви́ріжку лавки, на якомусь вузенькому карнизику, на ніжці стола, на стіні чи підлозі. І щоразу, коли йому вдавалося спіймати якого-небудь здоровенного фіолетового махаона, ктира з довжелезним жалом, заса́дистого земле́духа чи скарабея, він злодійкувато зиркав на крамаря, що і далі незворушно сидів за прилавком, і лише після цього пожадливо зжирав свою здобич.
-А чи не маєте ви базальтового синявця з гори Плю́ми, того дивовижного метелика, що так витончено пахне навіть уже висушений, і з якого роблять ці чудодійні парфуми «Одораме́нтум серця»?— почувся чийсь милий і дзвінкий, як кришталь голосок.
Вузципілон повернув голову. У протилежному кутку коло шафи зі шкляними дверима стояла вродлива дівчина у яскравій шафрановій сукні. Блиснувши гарними темно-синіми очима, вона задерикувато усміхнулася до нього і повторила:
-Так маєте ви того метелика з Панафіне́йської округи, що в провінції Сі́я, чи ні?
Проте горбатий хазяїн крамниці, здавалося, анітрохи не квапився відповідати. Він хапли́во зліз зі своєї отоманки і, кинувшись комі́ть головою до поличок, де були виставлені картонні пуделка з бздила́ми, об щось перечепившись, з грюкотом талапнувся на підлогу, але миттю зіпявся на коліна і став дивно вовтузитися, підстрибувати, зрідка здриґаючись наче в корчах. Його довга біла борода метлялася вріжнобіч, з горла разом з найгидомирнішою лайкою вилітали бризки жовтавої слини, огидний горб то випинався, то зовсім щезав під численними оборками його благенького, латаного-перелатаного на рукавах сукняного ва́ника. Бачилося, що горбань силкується щось схопити і ніяк не може. Спочатку чувся довгий сап, приглушене харчання, шкрябання й глухі удари об долівку наче ґумовим шланґом. Потім уривчасте попискування, яке врешті перейшло у несамовите скавчання, наче різали молодого кнура чи бичка.
Вузципілон ступив два кроки і побачив, що це кіт Шпіндекляп відчайдушно намагається вирватися з крамаревих рук. Проте горбань, поморщене лице якого стало аж лільовим від натуги, міцно тримав кота скандзюбленими пальцями за шию та хвіст і час від часу щосили стрясав сердешною тваринкою, наче намагаючись щось з неї витрусити. Кіт нестямно вигинався усім тулубом, оскаженіло дряпався кігтями й видавав з горла такі жахливі звуки, що важко було й уявити, що котяче племя здатне на щось таке.
Вузципілон довго отетеріло дивився на цю дику сцену, аж поки до нього дійшло, що́, власне, відбувається і навіщо крамар катує свого бідолашного кота. Придивившись уважніше, він помітив, що щоразу, коли горбань стрясає Шпіндекляпом, у того з-під хвоста з гузникової дірочки випадають на підлогу всілякої форми й величини ґудзики, гаплички, за́стібки, га́пки, спі́нки, брошки, аґра́фки, шпильки, пряжки, а иноді навіть декоровані коштовними каменями фі́були та чепра́ги.
-Хай тобі грець!— сплюнув з пересердя леґіонер і відвернувся.
-Що, що там сталося?— підбігла до нього дівчина, яка вся аж тремтіла.
-Нічого, цей цапле́ний крамар порається зі своїм котом.
-Нещасний коту́сьо,— дівчина витерла сльозу,— йому так не поталанило з господарем. Цей Салатиї́ль зовсім не має серця.
-Салатиїль?!— перепитав Вузципілон.— Здається, я з ним десь зустрічався.
-Та його всі в столиці знають,— дівчина знову витерла сльозу.— Він иноді виходить продавати своїх комах, особливо метеликів та бабок на людні вулиці. Сюди, в крамницю рідко хто приходить.
-А ви часто тут буваєте?— Вузципілон глянув на дівчину і відчув нестримне бажання торкнутися до її шовковистого волосся, яке доладними русявими жмутиками грайливо розсипалося по плечах.
-Може, й часто. Як у голову стрілить,— дівчина усміхнулася. Її темно-сині очі заряхтіли веселими искорками.
-А чи не піти нам звідси геть?!— Вузципілон ледь нахилився, простягаючи дівчині руку.— Як вас величати, зли́чна панно?
-Моавіта,— відказала та, сміливо беручи Вузципілонову руку.— Я живу аж у тому кінці Седіолана. А вас, пане? Ви, як бачиться, військовик, чи не так?
-Так, леґіонер двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії Вузципілон,— відрекомендувався він.— Я прибув сюди аж із Брайбінара.
Тримаючись за руки, вони вийшли з крамниці і повільно рушили вулицею. Лагідно повівав вітерець. Ласкаво гріло сонце. Вздовж асфальтованого хідника тінисті явори і буки привітно кивали зеленим віттям, доброзичливо поблискували на будинках шиби вікон, а внизу обабіч чи не кожної брами палахкотіли найдивовижнішими барвами квіти. Здавалося, що все довкола, навіть найменша билинка чи камінчик співає, радіє і веселиться.
«Як добре, що я не лишився в цій неприторенній касарні. Певно, сам Бог привів мене сюди, щоб я запізнався з цією дівчиною. Здається, що вродливішої за неї й бути не може. Чого лишень варта ця її біла шийка! А пухкенькі губки! Я ладен на все, аби тільки-но завоювати її серце»,— думав Вузципілон, відчуваючи як усе його нутро повниться якоюсь досі незвіданою радістю.
«Таке несподіване знайомство. Недаремно мене так вабила крамничка цього Салатиїля. Я і в голову не покладала, що саме тут зустріну хлопця моїх мрій. Адже це він! Так, я анітрохи не сумніваюся! Саме таким я завжди уявляла собі його. Худого, з блідими дещо запалими щоками і щемливо щирим поглядом блакитних очей, в яких прозирає таке сталеве завзяття, що аж вся душа тріпоче. Так, це він. Серце не може помилятися»,— думала Моавіта, конвульсійно стискаючи Вузципілонову руку, наче жахаючись, чи бува не приснився він їй.
Вони йшли попідруку і безупину розмовляли, насолоджуючись кожним словом, яке зринало з вуст одне одного, кожним звуком, невиразним жестом, порухом, зблиском очей. Усе, що говорив Вузципілон, лягало в душу Моавіти, наче щось дуже рідне, щось, що, відколи себе памятає, завжди спочивало на дні її памяти. Так само і все, що розказувала Моавіта, було зрозуміле й любе Вузципілонові, підігрівало його самолюбство, лоскотало уяву звабними картинами, викликало щирий захват, який нема, нема та й змушував тремтіти усе його єство. І він, і вона почували себе такими щасливими, що зовсім не тямили, куди йдуть. Здавалося, що якісь вищі сили управляють ними й охороняють від усіх нещасть, і їм не треба ні про що турбуватися. Їхні ноги рухалися в такт, ступали без поспіху й упевнено, наче належали не двом істотам, а одній, нерозділеній, з єдиною душею і розумом, істоті, яка поривалася до тільки їй знаної чудесної мети під назвою людське щастя. Так, без угаву розмовляючи, обмінюючись веселими жартами, розповідаючи про всякі пригоди, про свої обави і мрії, безжурні, осяяні авреолею благословення, вони проходили одну вулицю за другою, аж поки не залишили тихі безлюдні квартали і не опинилися на повній шуму та гамору Імперській площі.
-Мені вже давно треба було додому,— спохватилася Моавіта.
-Я завезу тебе,— Вузципілон зупинив колясу, запряжену удву́кінь, яка саме проїжджала мимо.— Сідай,— він допоміг дівчині сісти і сам умостився на мяке, вкрите червоним ко́цом сидіння.
-Куди вам?— буркнув візник, лінькувато повертаючи голову.
-На Фіялкову,— шепнула Моавіта.
-Вези на вулицю Фіялкову,— гукнув Вузципілон.
-Це там, де протікає Пові́смо?— перепитав візник.— На самому краю південного передмістя?
-Так, так, ти мав би знати, якщо возиш людей,— відрубав Вузципілон і, повернувшись до Моавіти, посміхнувся.
Вона мовчки дивилася на нього. Її гарні виразні очі були вологими, а повні малинові губи ледь розтулені. Вузципілон відчув, як його тілом прокотилася солодка хвиля. Він повільно нахилився до дівчини, ближче, ще ближче. Жар її лиця заледве не обпікав його. Ляснув батіг, коляса рушила і їхні вуста зімкнулися.
Кімнатка, в якій мешкала Моавіта, була невеличка, але напрочуд затишна. Всюди стояли або висіли на кольорових шворках поливяні те́жики з рожевими та бузковими азаліями, стріпчастими пелярґоніями, білими евга́рисами, які так схожі на нарцизи; колюмне́ями, обсипаними жовтим цвітом на звислих пагонах; клі́віями, бліді привялі пелюстки яких ледь-ледь світилися; пихатими ґербе́рами, розкішними червоними беґоніями, буйними пасифльо́рами, званими ще страстоцвітами; цельозіями, які веселили око елеґанськими свічечками; розпашілими лільовою барвою буґенві́ліями, рожевими асти́льбами, а також орхідеями, найгарнішою з яких була поза всяким сумнівом золотиста катле́я. Квіти цвіли найдивовижнішими барвами, насичуючи повітря свіжістю і пахощами. В узголівї Моавітиного ліжка, на підлозі стояв, сяючи блакитною шклицею, ґавзу́н, в якому красувався чималенький кущ камелії. Проте, як не дивно, на ньому не було жодної квітки.
-Ця камелія ще ні разу не цвіла,— Моавітині очі на мить посмутніли.
-Сподіваюся, що тепер вона цвістиме,— Вузципілон сидів на ліжку зовсім близько від дівчини, і її знадливий запах лоскотав його ніздрі.
-О, сонце вже зовсім низько,— Моавіта зиркнула у вікно.— Я маю ліщинові горіхи. Ти любиш ліщинові горіхи?— вона повернула голову до Вузципілона і зловила себе на думці, що милується його обличчям. «Такі мужні риси. Строгий і гідний. Він справжній мужчина».
-Так, люблю.
-Тоді бери,— Моавіта дістала з-під столика невеличкий кошичок з горіхами і поклала його на ліжко.— Лущити можна цими щипцями.
Вузципілон узяв щипці і очистив від шкарлупи кілька горішків.
-Ніколи не думав, що лущити горішки таке приємне заняття,— усміхнувся він і простяг один горішок дівчині.
Моавіта взяла горішок з його долоні й поклала до рота.
-Ти такий тактовний, такий уважний! Ніколи й уявити не могла, що імператорські леґіонери можуть бути такими милими.
-Можуть, як бачиш,— Вузципілон узяв Моавіту за руку і знову відчув, як в його нутрі прокотилася солодка хвиля.
-А ти довго будеш в Седіолані?— дівчина спробувала вивільнити руку. «Я мушу опанувати себе і не піддаватися почуттям, а то що́ він подумає про мене»,— майнуло в її голові.
-Тобі неприємна моя рука?— Вузципілон не відпускав її руку. «Що за ґедзь її вкусив? Адже вона хоче мене, раз запросила додому»,— подумав він.
-Ні, ні, що ти!? Мені твоя рука навіть дуже приємна,— злякано заперечила Моавіта і присунулася до Вузципілона ближче. «Ну, що робити!? Якщо не дозволятиму йому нічого, то він ще розсердиться і піде геть!»,— нуртувала в її голові розпачлива думка.
-Тоді йди до мене,— Вузципілон притяг дівчину до себе і став обсипати поцілунками.
-Не треба, дорогенький, не треба,— благала Моавіта, ледве стримуючи себе, щоб не піддатися пристрасті, яка щораз глибше заволодівала нею.
-Ну, чому, чому не треба!?— шепотів Вузципілон, не перестаючи цілувати дівчину в губи, вуха, шию.
-Не треба!— Моавіта через силу випручалася з Вузципілонових обіймів.— Я ще не готова до цього.
-Не розумію,— Вузципілон звівся на ноги.— Поясни, що не так.
-Та все так,— Моавіта заплакала.— Просто я ще не можу.
-То що, може, мені піти геть?— Вузципілон глянув у вікно. Сонце вже зачепилося за обрій. Воно було червоне і байдуже.
Моавіта вже просто ридала. Вона лежала на ліжку, обхопивши лице долонями. Її груди і все тіло конвульсійно здриґалося від схлипувань.
«А все було так добре! Воістину чоловікові не збагнути жіночу душу»,— знічено пробумотів Вузципілон і тихо, ступаючи назадгу́зь, вийшов з кімнати.
Коли леґіонер проходив через простору вітальню і вже був зовсім близько до виходу, раптом справа відчинилися бічні, прикрашені мудрованою горорізьбо́ю двері і звідти вийшла огрядна бабе́ха з фарбованим мідяним волоссям і вся в золоті. Це була Моавітина тітка Навсіка́я, багата вдова, з якою дівчина жила тут з юних років, перебуваючи на її повному утриманні.
-А що це я чую, наче хтось плакав,— грубуватим голосом запитала Навсікая, підозріливо зиркнувши на Вузципілона.— Сподіваюся, вояче, ви не скривдили мою дівчинку?
-Та, ні, пані, клянуся, я не зробив їй нічого злого,— відказав Вузципілон, весь почервонівши.
-Ну, ну, знаю я вас, чоловіків,— нахмурилася стара.— Тільки й жди від вас якоїсь капости.
-До побачення, пані,— вицідив з себе Вузципілон і, вклонившись, стрімголов вибіг з помешкання.
Немає коментарів:
Дописати коментар