-Чого це тебе виклика́в король Рафанаїл?— запитала Аста́рта свого чоловіка, придворного ката Еліюда, коли той після півгодинної відсутности знову повернувся до кімнати і, схилившись над глибокою фаянсовою мидницею, старанно мив руки. Він був у доброму гуморі і тихенько насвистував мелодію гимну Північно-Земельного королівства, в якому на початку кожного куплета повторювалися слова: «Король, король, наш добрий король Рафанаїл!».
Яскраве сонце пробивалося крізь синюваті мережані фіранки на вікні, обсипаючи мерехтливими зайчиками широке ліжко з дубовими побічницями і гладке тіло Еліюдової дружини, яка лежала на боці в білій льняній сорочці, сперши голову на лікоть. З-за пазухи в неї випирали величезні, наче кулі перса, а зігнуті в колінах масивні ноги, які плавно переходили у ще масивніші стегна, щільно облягали шовкові панчохи.
-Я щойно відтяв голову теософові Йосафату.
Еліюд сів біля жінки, зачісуючи назад своє чорне із ледь помітною сивиною волосся. Знадвору лунали звичні команди королівської варти, яка в цей пополудневий час мінялася.
-Як?! Не може бути!— скрикнула Астарта і сіла на ліжку. - Він же тішився у короля чи не найбільшою ласкою! Усі в палаці заздрили йому!
-А мені анітрохи не дивно!— відказав Еліюд.- Старий останніми роками зовсім утратив розум. Його безкінечні повчання та теревені про божественне світло набридли навіть мені. І я не здивуюся, коли виявиться, що він мав контакти з ворогами короля. Не міг же Рафанаїл стратити безневинну людину!
-Ой, у тебе на лівому плечі кров,— скрикнула Астарта, нахилившись до чоловіка.— Ти що, знову забув одягти червоного халата з ковпаком?
-Я не мав часу на це, дорогенька. Король був такий розлючений, що я весь трясся від страху. Та й, чесно сказати, я не мав певности, чи не тому викликає мене король, що комісар Служби безпеки Йорам таки доніс йому про ці кляті пятдесят золотих рафенів, які дав нам на сховок підска́рбій Вару́м.
-Але ж побійся Бога, чоловіче! Йорам одержав від тебе десять золотих рафенів хабара!
-О, люба, ти ще не знаєш комісара. Це такий негідник, від якого можна сподіватися найбільшої підлоти.
-Що ж нам робити?— зажурено мовила Астарта.- Краще б ми тоді відмовилися від тої Варумової афери.
-Та що тут поробиш. Пізно вже. Вся надія на Господа. Може, якось та й минеться,— похмуро відказав Еліюд, а тоді, згадавши, що сьогодні вони на обід їли печеного гусака, прояснів на виду і додав:
-А який був смачний гусак!
-Це ти мій гусак коханий,— засміялася Астарта і, обвивши чоловіка руками, повалилася навзнак.
Еліюд опинився зверху на своїй жінці, не встигши навіть отямитися. Її сорочка розірвалася, і назовні викотилися дві білі велетенські кулі, які відразу розїхалися у ріжні боки. Еліюд притяг ці кулі до себе і припав до них обличчям, відчуваючи, як поволі його огортає те, здавалося, навіки вже втрачене тепло, яке загубилося десь там, далеко у Молібденових горах під містечком Вазі́ком, де він, сільський хлопець, зустрівся з такою ж простою дівчиною на імя Астарта тридцять років тому.
Немає коментарів:
Дописати коментар