Я тоді ще нічого не знав про неї, взагалі
нічого, ні те, що вона називалася Ку́нті,
себто Духмяна лаолумською мовою, ні що
народилася в столиці Лаосу Вєнтьяні,
ні що була дружиною лаоського консула,
який опікувався фармацевтикою, а стотніше
торгівлею опієм-сирцем, з якого виробляють
морфін, ні навіть що разом з чоловіком
мешкала на Подолі, зовсім недалеко від
набережної Дніпра, де я зустрів її
вперше.
Того дня було напрочуд тепло, хоча вже
почався листопад і деякими ранками
температура опускалася майже до нуля,
нагадуючи, що йде до зими. Я сидів на
бетонних східцях, підклавши під седно
шматок ґофрованого картону, і дивився
то на темну байдужу воду, то переводив
погляд ген далеко на Труханів острів,
який весь сяяв червоняво-жовтими барвами
подекуди з домішками зеленого. Здавалося,
дерева і не збираються скидати пожовклого
листя, а так і стоятимуть жовті до самої
зими.
Я любив сюди приходити. Міг по кілька
годин сидіти і бездумно дивитися,
дивитися, дивитися… І щоразу все було
инакше — і Дніпро, і Труханів острів.
Не те, щоб ріка й острів змінювалися
невпізнанно, ні, вони залишалися
незмінними, такими, як були завсіди, але
разом з тим щось у них щоразу вчувалося
свіже, нове, і водночас якесь невловне,
вислизуще, як мариво. Я відчував, бачив
це радше серцем, ніж очима — дивовижну
зміну в незмінному. І це неабияк хвилювало
мене, лоскотало нерви, збурювало моє
нутро, змушуючи знову і знову вдивлятися
у водяну гладь, у далекі обриси острова,
марно намагаючись розгадати їхню
загадку.
Иноді я приносив зі собою двістіграмову
флящину коньяку, зазвичай свого улюбленого
«Закарпатського», і зрідка попивав
хильцем цей запахущий трунок, відчуваючи,
як приємне тепло розтікається по всьому
тілі. Тоді ховав флящину до кишені і
знову поринав у довге безцільне
споглядання, яке нема, нема та й
переривалося якими-небудь спогадами,
здебільша про Перу і гори, в яких я колись
прожив самотою два роки і які тепер для
мене були як солодкий, майже забутий
сон. Я часто згадував ці два роки в горах
на північ від вулкану Коропуна, і щоразу
моє серце щеміло, бо мене не відпускали
сумніви, чи правильно я зробив, що
повернувся до Києва, до своєї убогої
кімнатчини в обчухраному багатоповерховому
будинку, незатишному, шумному, повному
мешканців, які тільки й робили, що
лаялися, сварилися одне з одним і,
здавалося, всі до одного були якісь
неприкаяні та нещасні.
Цього разу я саме вийняв флящину, щоб
хильнути коньяку, як раптом десь позаду
почувся чийсь голос. Я повернув голову
і побачив молоду, дуже гарну дівчину
років двадцяти, китайку чи японку, як
мені поперва́х здалося. Вона мала зібране
на голові лискуче чорне волосся, заколоте
перлямутровою шпилькою, була одягнута
в темно-брунатні штруксові штани і
коротеньку шкіряну курточку. Штани і
курточка щільно облягали худу фіґуру
незнайомки, відтінюючи й дуже увиразнюючи
обриси її випуклих стегон. Мене вразили
очі дівчини, широкорозплющені, темні-темні,
наче заглиблені в себе. Ні, це не були
сумні очі, навпаки, там радше не було
жодних емоцій, вони здавалися наче
застиглі на чомусь болючому, яке давно
відійшло в минуле і вже анітрохи не
болить.
-Любиш дивитися на воду?— запитала вона
по-англійськи.
-Так,— я звів погляд догори і побачив
двох кремезних ґе́валів, які, спершись
ліктями на бетонний парапет, з майже
неприхованою гидливістю позирали в мій
бік. Поряд стояло розкішне авто
сліпучо-червоного кольору, званого ще
ятря́ним, здається, «мерседес». На капоті
тріпотів прапорець — дві червоні
повздовжні смуги, а посередині синя
смуга з білим ко́чалом.
-Японія?— я глянув на дівчину.
-Лаос,— на її лиці промайнуло щось схоже
на посмішку. Чи, може, мені здалося, бо
обличчя дівчини тут же знову набрало
оціпенілого виразу.
-Мій чоловік працює в консульстві,—
додала вона.
-Скільки тобі років?— я з цікавістю
зиркнув на дівчину.
-Девятнадцять,— мовила вона і сіла
поруч, підстеливши шматок картону.
«На сорок пять років молодша за мене!»—
відзначив я подумки.
-Твої охоронці?— я кивнув у бік машини.
-Так,— вона внурила очі в ріку.
-Тобі подобається Дніпро?— я жбурнув
у воду камінь.
Дівчина деякий час мовчала, спостерігаючи
за колами, які розходилися по воді. А
тоді мовила:
-Ця ріка подібна на наш Меконґ.
Мені здалося, що в її голосі майнуло
щось схоже на зачаєний біль.
-Чим подібна?— запитав я.
-Усім!— кинула вона. Тоді звелася на
ноги і рушила геть.
Уже піднявшись до авта, дівчина раптом
повернулася до мене і гукнула:
-Мене звати Кунті! Я ще прийду сюди
коли-небудь!
Втім, вона не появилася на набережній
ні завтра, ні позавтра. А, може, і приходила,
коли мене не було. Адже ми не домовлялися
про зустріч. І я, коли минув десь тиждень,
забув про неї. Та й що мені було памятати
про цю дівчину? Тут, над Дніпром я
зустрічав усяких людей: і тих, які шукали
усамітнення, змучених життям, із серцями,
повними гіркоти, і тих, яких душив пекучий
розпач, і тих, які думали лише про смерть,
бо ні в чому більше вже не бачили розради,
і тих, які віддавалися ілюзіям, безоглядним
веселощам, розвагам або якійсь діяльності,
улюбленій роботі, великій меті, наснажені
надіями й сподіваннями, і тих, які
перебували у виснажливій гонитві за
маривами, прагнучи утекти самі від себе
і приходили на набережну хоч на хвильку
відпочити душею, і тих, які були
невільниками алькогольного або
наркотичного потьмарення, і тих, які
частково або й повністю втратили звязок
з реальністю і жили винятково фантазіями
своєї хворої уяви, себто численних
бідолах, яких називають божевільними,
причи́нними, навіже́ними, несамовитими,
біснуватими, оглаше́нними, цапле́ними,
стропле́ними, малоумними, благува́тими,
прибитими в цвіту, слабими на голову
тощо залежно від форми і специфіки
їхнього звихнення.
З деякими з тих, хто приходив сюди,
приваблений дивовижною потугою Дніпра,
що по́вагом, неквапливо, із несхитною
гідністю ніс свої темні води крізь
велетенське, повне шуму й гамору, пройняте
неспокоєм і тривогою мільйонів людських
сердець місто, і який забирав весь цей
гігантський міський меті́ж зі собою,
перетворюючи його в ніщо, в порожнечу,
в якесь одвічне безгоміння, в те, що так,
власне, завсіди вабило мене сюди і що
так, гадаю, манить сюди й инших людей,
які самі не тямлять, чому забредають на
цю безлюдну, закуту бетоном дніпровську
набережну, отже, з деякими з них я иноді
розмовляв, бувало й довго, а здебільша
просто перекидався однією, двома фразами,
не бажаючи порушувати ні своєї, ні чужої
таїни спілкування з рікою. Тож не дивно,
що я забув про ту дівчину.
Та одного дня вона таки з’явилася. Я не
помітив, коли вона підійшла. Задивлений
у далечінь, я нічого не бачив і не чув.
-Добрий день, я знала, що ти тут.
Я здриґнувся від несподіванки.
-Кунті!?
Губи дівчини ледь скривилися в болісній
посмішці. Вона сіла поруч. І довго
мовчала.
-Ти часто тут буваєш?— запитала вона і
знову якось хворобливо посміхнулася.
-Часто,— я дивився на неї і не міг
збагнути, що змушує моє серце так тривожно
битися. Наче в передчутті якоїсь біди.
-Я так люблю Меконґ… Ніде більше нема
такої ріки,— дівчина дивилася кудись
на Труханів острів, який був оповитий
прозористим туманом.
Мені здалося, що вона зараз заплаче, але
її очі залишалися сухими.
-Ти тужиш за рідною землею?— запитав я.
-Ні за чим я не тужу,— раптом нахмурившись,
зміряла мене поглядом Кунті.— Я маю
все, що забажаю.
І раптом вона голосно розреготалася.
-Мій чоловік любить мене, і я маю все,
все… Ти розумієш?!— Кунті схопила мене
за руку і стисла, наче щипцями.
Я злякано відсахнувся. Але вона не
відпускала мене. І ми обидвоє завмерли,
впявшись одне одному в очі. І так тривало,
аж поки не почувся якийсь шум. По сходах
бігцем спускався один з охоронців.
Другий охоронець і далі стояв біля авта.
Він хижо дивився на мене і, здавалося,
готовий був будь-якої мити зістрибнути
вниз.
-Ні, ні! Назад! До машини!— вереснула
дівчина.
Охоронець, що вже зійшов був зі сходів,
став як укопаний. Він явно не знав, що
робити.
-Назад! Не підходь сюди!— знову крикнула
дівчина і відпустила мою руку.
-Вони охороняють тебе, як справжні
цербери,— спробував я пожартувати і
потер руку, відчуваючи, що матиму синець.
Кунті відвернулася і деякий час мовчки
дивилася у воду. Потім, не повертаючи
голови, тихо мовила:
-Мені дуже погано.
Я весь стисся і відчув, що задихаюся,
хотів був щось сказати, але не міг. Слова
застрягали в горлі.
-Ти нездужаєш?— переборюючи хвилювання,
запитав я по тривалій мовчанці.
-Ні, я здорова,— дівчина свінула на мене
очима і знову стала дивитися на воду.—
Я не хочу про це говорити. Не хочу і все.
-Добре,— сказав я,— тоді розкажи мені
про Лаос.
Її очі вмах заяскріли радісними искорками.
І Кунті стала розповідати про себе і
своє життя у Вєнтьяні. І я не перебивав,
а все слухав, слухав, слухав її розповідь,
таку дивну, повну фантастичних картин
природи, химерних подій, дивакуватих
чоловіків та жінок, екзотичних тварин,
дерев, рослин — заворожливу розповідь
про далеку незвідану і прекрасну країну,
слухав, не перебиваючи, заколисуваний
плином Дніпрових вод і навколишнім
безгомінням. А коли вона закінчила, я
запитав:
-А тут, у Києві, як тобі тут?
І дівчина спохмурніла.
-Навіщо ти запитуєш? Я не хочу про це
говорити.
-Але чому?— здивувася я.
Кунті знову скривила губи у болісній
посмішці. Тоді мовчки встала і рушила
до авта, де її чекали охоронці. Я не
дивився у її бік. І лише коли машина
відїхала, я звівся на ноги і, почуваючи
якусь дивну бентегу, поплентався по
набережній.
З того часу минуло щонайменше два тижні.
Я захворів на ґрипу і днів пять узагалі
не виходив з дому. Мене боліла голова,
нестерпно мучив кашель, дошкуляв нежить,
і я з термометром під пахвою лежав на
своєму ліжку, до самого підборіддя
вкришись ковдрою, і тільки те й робив,
що безрадно спостерігав за думками й
усякими образами й картинами, які лінивою
чередою виникали і зникали у моїй
свідомості. І за весь цей час я ні разу
не згадав про Кунті. Ця дівчина наче
перестала існувати для мене. Та й хто
вона була, щоб я памятав про неї? Так
собі, тінь, про яку навіть не можеш з
певністю сказати, є вона чи просто
привиділася.
Отож, коли я знову прийшов на набережну,
то анітрохи не думав про Кунті.
Було холодно. При березі пришерхло
льодком. Вода в Дніпрі здавалася якась
зловіща й непривітна. «Опинитися у її
бездушних обіймах я б дуже не хотів!»—
пробігла в моїй голові думка, і мене
миттю взяли дрижаки. Здавалося, що
сьогодні тут, на цій частині набережної
дуже незатишно. Я тинявся туди-сюди і
ніяк не міг ніде примоститися, бо мої
картонки десь щезли. А коли знайшов
шматок потрощеної дошки і врешті всівся,
то раптом з’ясував, що фляшечки з
горобиновою настоянкою, яку я приготував
було удома ще звечора, у кишені нема —
вона, вочевидь, так і лишилася на столі
в кухні. Це неабияк мене засмутило, і я
довго не міг заспокоїтися, раз за разом
проклинаючи свою забудькуватість. «Так
тобі й треба, йолопе!— бештав я себе.—
Отепер сиди і насолоджуйся! Мало того,
що ти полінувався узяти вовняного шалика
й узути теплі черевики, ти ще й не маєш
чим зігріти собі горлянки!»
Урешті я поволі змирився зі всіма цими
прикрими обставинами і сумно, з якоюсь
розпачливою безнадією став удивлятися
в далину на Труханів острів. Я дивився
і ніяк не міг допетрати, що так дивує
мене в ньому. І це почуття здивування
настільки поглинуло мене, що я, здається,
зовсім забув про холод, про свої закоцюрблі
пальці, які марно намагався розігріти,
запхавши руки у кишені своєї старенької,
залатаної на рукавах сукняної куртки.
Цього разу Труханів острів було дуже
чітко видно. Сонце стояло високо, і
туман, який поперва́х дещо розмивав
його обриси, тепер зовсім розвіявся.
Повітря було чисте-чисте, аж сріблилося.
І вдалині виразно можна було побачити
навіть доволі дрібні предмети — лавки,
сміттєві урни, плястикові фляшки,
цеглини, паліччя… Але мою увагу найбільше
привертали чорні силюети гайворонів,
які сиділи на верхівях дерев. Їх було
багато. Часом вони злітали в повітря,
робили невеличкі кола і знову сідали
на гілки. Я довго не відривав очей від
цього видовища, аж поки не перевів погляд
на катер з незвично великим синьо-жовтим
стягом на флаґштоці. На облавку було
повно вояків. Коли судно наблизилося,
то я побачив, що прапор у багатьох місцях
поподірявлений. Цей символ вояцької
звитяги, вочевидь, почепили самі солдати,
привізши його з Донбасу, де вже кілька
років йшла війна з росіянами. Катер плив
униз за течією, а вояки надривними
голосами, зчаста збиваючись у хрипоту
й рев, співали одну дуже давню і майже
забуту козацьку пісню. «Летіла куля
попід гору! Летіла ку-у-у-у…»- стелилося
по воді. «Та й ударила у грудь мою! Та й
удари-и-и-и…»- долинало до набережної,
де я сидів.
Потім, коли катер уже був далеко і
вояцького співу майже не чулося, і я
знову глянув на Труханів острів, то не
міг стриматися і голосно розсміявся —
до мене нарешті дійшло, що таке незвичне
було в ньому і що так дивувало мене —
дерева на острові, всі від краю до краю
були голі, не мали жодного листочка,
суцільна темно-сіра па́смуга гілляччя,
і хоч тобі якийсь натяк на ту пречудну
золотисто-червонаву жовтину, яка ще
зовсім недавно так тішила мої очі.
Отож, я дивився на острів і намагався
зрозуміти, що сталося зі мною, з моїми
очима, чому я так довго не міг помітити
цієї великої переміни. «Немовби якесь
наслання́ найшло на мене! Дивився,
дивився і не бачив! Але чому, чому?»—
запитував я себе і не знаходив відповіди.
Утім, мої роздуми тривали не довго, бо
я відчув, що хтось стоїть поряд. Мені не
треба було навіть повертати голови. Я
знав, не мав ані найменшого сумніву, це
була вона, Кунті, дівчина-тінь,
дівчина-мариво, яка не значила для мене
нічого і разом з тим чомусь значила так
багато.
-Ми більше не побачимося,— ледь чутно
мовила Кунті. Тоді сіла навпочіпки і
стала дивитися на воду. Вона завжди
дивилася на воду, коли приходила сюди.
І кожного разу мене кортіло запитати,
що її так вабить у воді. Але щоразу щось
стримувало мене. Сам не знаю що. І я так
ні разу й не запитав її про це.
-Ти відїжджаєш?— я глипнув на дівчину.
Її лице було спокійне, незворушне.
-Так,— вона зиркнула на мене і знову
внурила очі у воду. Тоді додала:
-Відїжджаю назавжди.
-Додому, в Лаос?— я запитливо вдивлявся
в її лице, намагаючись збагнути, чому
так раптом защеміло моє серце.
Кунті рвучко повернулася до мене. Її
лице осяяла така тепла усмішка, пронизана
такою глибокою, такою чистою і нефальшивою
вдячністю, що я весь затремтів. Мені
здалося, що ще трохи і все, все довкола
просто заспіває від нестримної радости.
Але це тривало лише кілька змигів.
Обличчя Кунті знову стало спокійним,
незворушним, майже камяним і не виражало
більше жодної емоції.
Утім, дівчина і далі уважно дивилася на
мене, наче хотіла щось сказати і не
зважувалася, а тоді вийняла з торбинки
невелику світлину і тицьнула мені в
руки. Я взяв світлину цілком бездумно,
наче сновида, зовсім не тямлячи, що це
й навіщо воно мені. А Кунті тим часом
звелася на ноги й, не кажучи жодного
слова, побігла до свого авта. І коли я
опамятався, то по ній і слід схолов.
Я хоч і змерз, але ще десь з пів години
залишався сидіти над Дніпром. Не хотілося
нікуди йти. Узагалі нікуди, навіть
рухатися. І я залишався на місці й
розглядав світлину. Це була світлина
самої Кунті. Дівчина сиділа на фотелі
в коротюсінькому чорному з білими
цятками платті. Її гарні ноги з оголеними
стегнами були закладені одна на одну.
Але найбільше мене вразило лице. Його
вираз був стотно такий, який дівчина
мала при кожній нашій зустрічі —
спокійний, незворушний, заглиблений у
себе. На зворотному боці світлини було
написано від руки нерівними друкованими
літерами три слова українською мовою:
«Прощай, моє кохання!»
Спочатку я цьому не надав жодного
значення. А вернувшись додому, навіть
з певним роздрато́ванням подумав: «І
вистачило ж у цієї дівки зухвалости
писати мені таке!».
З того часу минуло кілька днів. Якось
ввечері я сидів у своїй кімнатці, пив
чай з мятою і зрідка поглядав в екран
телевізора, де повідомляли новини. І
раптом мою увагу привернули слова
диктора, який сказав: «Згідно з висновками
експертизи доведено, що смерть дружини
консула Лаосу настала внаслідок
самогубства. Тіло небіжчиці найближчими
днями буде доправлено до Вєнтьяну». Я
застиг на місці. Адже це було про неї,
про Кунті.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
