Я тоді ще нічого не знав про неї, взагалі нічого, ні те, що вона називалася Ку́нті, себто Духмяна лаолумською мовою, ні що народилася в столиці Лаосу Вєнтьяні, ні що була дружиною лаоського консула, який опікувався фармацевтикою, а стотніше торгівлею опієм-сирцем, з якого виробляють морфін, ні навіть що разом з чоловіком мешкала на Подолі, зовсім недалеко від набережної Дніпра, де я зустрів її вперше.
Того дня було напрочуд тепло, хоча вже почався листопад і деякими ранками температура опускалася майже до нуля, нагадуючи, що йде до зими. Я сидів на бетонних східцях, підклавши під седно шматок ґофрованого картону, і дивився то на темну байдужу воду, то переводив погляд ген далеко на Труханів острів, який весь сяяв червоняво-жовтими барвами подекуди з домішками зеленого. Здавалося, дерева і не збираються скидати пожовклого листя, а так і стоятимуть жовті до самої зими.
Я любив сюди приходити. Міг по кілька годин сидіти і бездумно дивитися, дивитися, дивитися… І щоразу все було инакше — і Дніпро, і Труханів острів. Не те, щоб ріка й острів змінювалися невпізнанно, ні, вони залишалися незмінними, такими, як були завсіди, але разом з тим щось у них щоразу вчувалося свіже, нове, і водночас якесь невловне, вислизуще, як мариво. Я відчував, бачив це радше серцем, ніж очима — дивовижну зміну в незмінному. І це неабияк хвилювало мене, лоскотало нерви, збурювало моє нутро, змушуючи знову і знову вдивлятися у водяну гладь, у далекі обриси острова, марно намагаючись розгадати їхню загадку.
Иноді я приносив зі собою двістіграмову флящину коньяку, зазвичай свого улюбленого «Закарпатського», і зрідка попивав хильцем цей запахущий трунок, відчуваючи, як приємне тепло розтікається по всьому тілі. Тоді ховав флящину до кишені і знову поринав у довге безцільне споглядання, яке нема, нема та й переривалося якими-небудь спогадами, здебільша про Перу і гори, в яких я колись прожив самотою два роки і які тепер для мене були як солодкий, майже забутий сон. Я часто згадував ці два роки в горах на північ від вулкану Коропуна, і щоразу моє серце щеміло, бо мене не відпускали сумніви, чи правильно я зробив, що повернувся до Києва, до своєї убогої кімнатчини в обчухраному багатоповерховому будинку, незатишному, шумному, повному мешканців, які тільки й робили, що лаялися, сварилися одне з одним і, здавалося, всі до одного були якісь неприкаяні та нещасні.
Цього разу я саме вийняв флящину, щоб хильнути коньяку, як раптом десь позаду почувся чийсь голос. Я повернув голову і побачив молоду, дуже гарну дівчину років двадцяти, китайку чи японку, як мені поперва́х здалося. Вона мала зібране на голові лискуче чорне волосся, заколоте перлямутровою шпилькою, була одягнута в темно-брунатні штруксові штани і коротеньку шкіряну курточку. Штани і курточка щільно облягали худу фіґуру незнайомки, відтінюючи й дуже увиразнюючи обриси її випуклих стегон. Мене вразили очі дівчини, широкорозплющені, темні-темні, наче заглиблені в себе. Ні, це не були сумні очі, навпаки, там радше не було жодних емоцій, вони здавалися наче застиглі на чомусь болючому, яке давно відійшло в минуле і вже анітрохи не болить.
-Любиш дивитися на воду?— запитала вона по-англійськи.
-Так,— я звів погляд догори і побачив двох кремезних ґе́валів, які, спершись ліктями на бетонний парапет, з майже неприхованою гидливістю позирали в мій бік. Поряд стояло розкішне авто сліпучо-червоного кольору, званого ще ятря́ним, здається, «мерседес». На капоті тріпотів прапорець — дві червоні повздовжні смуги, а посередині синя смуга з білим ко́чалом.
-Японія?— я глянув на дівчину.
-Лаос,— на її лиці промайнуло щось схоже на посмішку. Чи, може, мені здалося, бо обличчя дівчини тут же знову набрало оціпенілого виразу.
-Мій чоловік працює в консульстві,— додала вона.
-Скільки тобі років?— я з цікавістю зиркнув на дівчину.
-Девятнадцять,— мовила вона і сіла поруч, підстеливши шматок картону.
«На сорок пять років молодша за мене!»— відзначив я подумки.
-Твої охоронці?— я кивнув у бік машини.
-Так,— вона внурила очі в ріку.
-Тобі подобається Дніпро?— я жбурнув у воду камінь.
Дівчина деякий час мовчала, спостерігаючи за колами, які розходилися по воді. А тоді мовила:
-Ця ріка подібна на наш Меконґ.
Мені здалося, що в її голосі майнуло щось схоже на зачаєний біль.
-Чим подібна?— запитав я.
-Усім!— кинула вона. Тоді звелася на ноги і рушила геть.
Уже піднявшись до авта, дівчина раптом повернулася до мене і гукнула:
-Мене звати Кунті! Я ще прийду сюди коли-небудь!
Втім, вона не появилася на набережній ні завтра, ні позавтра. А, може, і приходила, коли мене не було. Адже ми не домовлялися про зустріч. І я, коли минув десь тиждень, забув про неї. Та й що мені було памятати про цю дівчину? Тут, над Дніпром я зустрічав усяких людей: і тих, які шукали усамітнення, змучених життям, із серцями, повними гіркоти, і тих, яких душив пекучий розпач, і тих, які думали лише про смерть, бо ні в чому більше вже не бачили розради, і тих, які віддавалися ілюзіям, безоглядним веселощам, розвагам або якійсь діяльності, улюбленій роботі, великій меті, наснажені надіями й сподіваннями, і тих, які перебували у виснажливій гонитві за маривами, прагнучи утекти самі від себе і приходили на набережну хоч на хвильку відпочити душею, і тих, які були невільниками алькогольного або наркотичного потьмарення, і тих, які частково або й повністю втратили звязок з реальністю і жили винятково фантазіями своєї хворої уяви, себто численних бідолах, яких називають божевільними, причи́нними, навіже́ними, несамовитими, біснуватими, оглаше́нними, цапле́ними, стропле́ними, малоумними, благува́тими, прибитими в цвіту, слабими на голову тощо залежно від форми і специфіки їхнього звихнення.
З деякими з тих, хто приходив сюди, приваблений дивовижною потугою Дніпра, що по́вагом, неквапливо, із несхитною гідністю ніс свої темні води крізь велетенське, повне шуму й гамору, пройняте неспокоєм і тривогою мільйонів людських сердець місто, і який забирав весь цей гігантський міський меті́ж зі собою, перетворюючи його в ніщо, в порожнечу, в якесь одвічне безгоміння, в те, що так, власне, завсіди вабило мене сюди і що так, гадаю, манить сюди й инших людей, які самі не тямлять, чому забредають на цю безлюдну, закуту бетоном дніпровську набережну, отже, з деякими з них я иноді розмовляв, бувало й довго, а здебільша просто перекидався однією, двома фразами, не бажаючи порушувати ні своєї, ні чужої таїни спілкування з рікою. Тож не дивно, що я забув про ту дівчину.
Та одного дня вона таки з’явилася. Я не помітив, коли вона підійшла. Задивлений у далечінь, я нічого не бачив і не чув.
-Добрий день, я знала, що ти тут.
Я здриґнувся від несподіванки.
-Кунті!?
Губи дівчини ледь скривилися в болісній посмішці. Вона сіла поруч. І довго мовчала.
-Ти часто тут буваєш?— запитала вона і знову якось хворобливо посміхнулася.
-Часто,— я дивився на неї і не міг збагнути, що змушує моє серце так тривожно битися. Наче в передчутті якоїсь біди.
-Я так люблю Меконґ… Ніде більше нема такої ріки,— дівчина дивилася кудись на Труханів острів, який був оповитий прозористим туманом.
Мені здалося, що вона зараз заплаче, але її очі залишалися сухими.
-Ти тужиш за рідною землею?— запитав я.
-Ні за чим я не тужу,— раптом нахмурившись, зміряла мене поглядом Кунті.— Я маю все, що забажаю.
І раптом вона голосно розреготалася.
-Мій чоловік любить мене, і я маю все, все… Ти розумієш?!— Кунті схопила мене за руку і стисла, наче щипцями.
Я злякано відсахнувся. Але вона не відпускала мене. І ми обидвоє завмерли, впявшись одне одному в очі. І так тривало, аж поки не почувся якийсь шум. По сходах бігцем спускався один з охоронців. Другий охоронець і далі стояв біля авта. Він хижо дивився на мене і, здавалося, готовий був будь-якої мити зістрибнути вниз.
-Ні, ні! Назад! До машини!— вереснула дівчина.
Охоронець, що вже зійшов був зі сходів, став як укопаний. Він явно не знав, що робити.
-Назад! Не підходь сюди!— знову крикнула дівчина і відпустила мою руку.
-Вони охороняють тебе, як справжні цербери,— спробував я пожартувати і потер руку, відчуваючи, що матиму синець.
Кунті відвернулася і деякий час мовчки дивилася у воду. Потім, не повертаючи голови, тихо мовила:
-Мені дуже погано.
Я весь стисся і відчув, що задихаюся, хотів був щось сказати, але не міг. Слова застрягали в горлі.
-Ти нездужаєш?— переборюючи хвилювання, запитав я по тривалій мовчанці.
-Ні, я здорова,— дівчина свінула на мене очима і знову стала дивитися на воду.— Я не хочу про це говорити. Не хочу і все.
-Добре,— сказав я,— тоді розкажи мені про Лаос.
Її очі вмах заяскріли радісними искорками. І Кунті стала розповідати про себе і своє життя у Вєнтьяні. І я не перебивав, а все слухав, слухав, слухав її розповідь, таку дивну, повну фантастичних картин природи, химерних подій, дивакуватих чоловіків та жінок, екзотичних тварин, дерев, рослин — заворожливу розповідь про далеку незвідану і прекрасну країну, слухав, не перебиваючи, заколисуваний плином Дніпрових вод і навколишнім безгомінням. А коли вона закінчила, я запитав:
-А тут, у Києві, як тобі тут?
І дівчина спохмурніла.
-Навіщо ти запитуєш? Я не хочу про це говорити.
-Але чому?— здивувася я.
Кунті знову скривила губи у болісній посмішці. Тоді мовчки встала і рушила до авта, де її чекали охоронці. Я не дивився у її бік. І лише коли машина відїхала, я звівся на ноги і, почуваючи якусь дивну бентегу, поплентався по набережній.
З того часу минуло щонайменше два тижні. Я захворів на ґрипу і днів пять узагалі не виходив з дому. Мене боліла голова, нестерпно мучив кашель, дошкуляв нежить, і я з термометром під пахвою лежав на своєму ліжку, до самого підборіддя вкришись ковдрою, і тільки те й робив, що безрадно спостерігав за думками й усякими образами й картинами, які лінивою чередою виникали і зникали у моїй свідомості. І за весь цей час я ні разу не згадав про Кунті. Ця дівчина наче перестала існувати для мене. Та й хто вона була, щоб я памятав про неї? Так собі, тінь, про яку навіть не можеш з певністю сказати, є вона чи просто привиділася.
Отож, коли я знову прийшов на набережну, то анітрохи не думав про Кунті.
Було холодно. При березі пришерхло льодком. Вода в Дніпрі здавалася якась зловіща й непривітна. «Опинитися у її бездушних обіймах я б дуже не хотів!»— пробігла в моїй голові думка, і мене миттю взяли дрижаки. Здавалося, що сьогодні тут, на цій частині набережної дуже незатишно. Я тинявся туди-сюди і ніяк не міг ніде примоститися, бо мої картонки десь щезли. А коли знайшов шматок потрощеної дошки і врешті всівся, то раптом з’ясував, що фляшечки з горобиновою настоянкою, яку я приготував було удома ще звечора, у кишені нема — вона, вочевидь, так і лишилася на столі в кухні. Це неабияк мене засмутило, і я довго не міг заспокоїтися, раз за разом проклинаючи свою забудькуватість. «Так тобі й треба, йолопе!— бештав я себе.— Отепер сиди і насолоджуйся! Мало того, що ти полінувався узяти вовняного шалика й узути теплі черевики, ти ще й не маєш чим зігріти собі горлянки!»
Урешті я поволі змирився зі всіма цими прикрими обставинами і сумно, з якоюсь розпачливою безнадією став удивлятися в далину на Труханів острів. Я дивився і ніяк не міг допетрати, що так дивує мене в ньому. І це почуття здивування настільки поглинуло мене, що я, здається, зовсім забув про холод, про свої закоцюрблі пальці, які марно намагався розігріти, запхавши руки у кишені своєї старенької, залатаної на рукавах сукняної куртки.
Цього разу Труханів острів було дуже чітко видно. Сонце стояло високо, і туман, який поперва́х дещо розмивав його обриси, тепер зовсім розвіявся. Повітря було чисте-чисте, аж сріблилося. І вдалині виразно можна було побачити навіть доволі дрібні предмети — лавки, сміттєві урни, плястикові фляшки, цеглини, паліччя… Але мою увагу найбільше привертали чорні силюети гайворонів, які сиділи на верхівях дерев. Їх було багато. Часом вони злітали в повітря, робили невеличкі кола і знову сідали на гілки. Я довго не відривав очей від цього видовища, аж поки не перевів погляд на катер з незвично великим синьо-жовтим стягом на флаґштоці. На облавку було повно вояків. Коли судно наблизилося, то я побачив, що прапор у багатьох місцях поподірявлений. Цей символ вояцької звитяги, вочевидь, почепили самі солдати, привізши його з Донбасу, де вже кілька років йшла війна з росіянами. Катер плив униз за течією, а вояки надривними голосами, зчаста збиваючись у хрипоту й рев, співали одну дуже давню і майже забуту козацьку пісню. «Летіла куля попід гору! Летіла ку-у-у-у…»- стелилося по воді. «Та й ударила у грудь мою! Та й удари-и-и-и…»- долинало до набережної, де я сидів.
Потім, коли катер уже був далеко і вояцького співу майже не чулося, і я знову глянув на Труханів острів, то не міг стриматися і голосно розсміявся — до мене нарешті дійшло, що таке незвичне було в ньому і що так дивувало мене — дерева на острові, всі від краю до краю були голі, не мали жодного листочка, суцільна темно-сіра па́смуга гілляччя, і хоч тобі якийсь натяк на ту пречудну золотисто-червонаву жовтину, яка ще зовсім недавно так тішила мої очі.
Отож, я дивився на острів і намагався зрозуміти, що сталося зі мною, з моїми очима, чому я так довго не міг помітити цієї великої переміни. «Немовби якесь наслання́ найшло на мене! Дивився, дивився і не бачив! Але чому, чому?»— запитував я себе і не знаходив відповіди.
Утім, мої роздуми тривали не довго, бо я відчув, що хтось стоїть поряд. Мені не треба було навіть повертати голови. Я знав, не мав ані найменшого сумніву, це була вона, Кунті, дівчина-тінь, дівчина-мариво, яка не значила для мене нічого і разом з тим чомусь значила так багато.
-Ми більше не побачимося,— ледь чутно мовила Кунті. Тоді сіла навпочіпки і стала дивитися на воду. Вона завжди дивилася на воду, коли приходила сюди. І кожного разу мене кортіло запитати, що її так вабить у воді. Але щоразу щось стримувало мене. Сам не знаю що. І я так ні разу й не запитав її про це.
-Ти відїжджаєш?— я глипнув на дівчину. Її лице було спокійне, незворушне.
-Так,— вона зиркнула на мене і знову внурила очі у воду. Тоді додала:
-Відїжджаю назавжди.
-Додому, в Лаос?— я запитливо вдивлявся в її лице, намагаючись збагнути, чому так раптом защеміло моє серце.
Кунті рвучко повернулася до мене. Її лице осяяла така тепла усмішка, пронизана такою глибокою, такою чистою і нефальшивою вдячністю, що я весь затремтів. Мені здалося, що ще трохи і все, все довкола просто заспіває від нестримної радости. Але це тривало лише кілька змигів. Обличчя Кунті знову стало спокійним, незворушним, майже камяним і не виражало більше жодної емоції.
Утім, дівчина і далі уважно дивилася на мене, наче хотіла щось сказати і не зважувалася, а тоді вийняла з торбинки невелику світлину і тицьнула мені в руки. Я взяв світлину цілком бездумно, наче сновида, зовсім не тямлячи, що це й навіщо воно мені. А Кунті тим часом звелася на ноги й, не кажучи жодного слова, побігла до свого авта. І коли я опамятався, то по ній і слід схолов.
Я хоч і змерз, але ще десь з пів години залишався сидіти над Дніпром. Не хотілося нікуди йти. Узагалі нікуди, навіть рухатися. І я залишався на місці й розглядав світлину. Це була світлина самої Кунті. Дівчина сиділа на фотелі в коротюсінькому чорному з білими цятками платті. Її гарні ноги з оголеними стегнами були закладені одна на одну. Але найбільше мене вразило лице. Його вираз був стотно такий, який дівчина мала при кожній нашій зустрічі — спокійний, незворушний, заглиблений у себе. На зворотньому боці світлини було написано від руки нерівними друкованими літерами три слова українською мовою: «Прощай, моє кохання!»
Спочатку я цьому не надав жодного значення. А вернувшись додому, навіть з певним роздрато́ванням подумав: «І вистачило ж у цієї дівки зухвалости писати мені таке!».
З того часу минуло кілька днів. Якось ввечері я сидів у своїй кімнатці, пив чай з мятою і зрідка поглядав в екран телевізора, де повідомляли новини. І раптом мою увагу привернули слова диктора, який сказав: «Згідно з висновками експертизи доведено, що смерть дружини консула Лаосу настала внаслідок самогубства. Тіло небіжчиці найближчими днями буде доправлено до Вєнтьяну». Я застиг на місці. Адже це було про неї, про Кунті.
Немає коментарів:
Дописати коментар