Володимир Яворський-Волдмур : лютого 2026

вівторок, 24 лютого 2026 р.

142. ЇМ ТУДИ НЕ ДІСТАТИСЯ (Життя вмлівіч)

Вечірнє небо.
Високо-високо вгорі
половинка місяця
зависла.
Тиша і спокій.
Біль і горе людське
дістатись туди
не годні.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

143. Уже не сховатися

https://ua-human.blogspot.com/2026/03/143.html

8. КОЛИ ВСЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО НІЩО (Юліян Шатанович, затвірник)

Оксентій, син Шатановича був молодший за свою сестру Теодозію на дванадцять років. Він мешкав у невеличкій двокімнатній квартирі неподалік Дарницької площі і вкрай рідко навідувався на Березняки до батька-матери. Був неодружений, замкнутий, схильний до самонавіювання, мав нетовариську вовкувату вдачу, легко впадав у гнів, коли щось суперечило його поглядам, через що люди сторонилися його й уникали мати з ним тісніші стосунки. Заробляв на життя, працюючи віддалено на компютері у кількох соціологічних компаніях, яким потрібно було обробляти і систематизувати зібрану інформацію. Із сестрою він не розмовляв вже багато років після однієї брутальної сварки, повязаної з поділом майна. Оксентій, будучи пізньою дитиною (Уляна народила його в тридцять вісім років) мав слабке здоровя, часто недомагав через вади серця.
Шатанович вельми журився його долею, позаяк бачив, що він ніяк не знаходить якогось надійного прихистку в житті, дуже вразливий і безборонний перед напастями цього жорстокого і бездушного світу, в якому виживають тільки сильні. Він почував за собою велику вину, що привів сина у цей світ, у «цю долину нужди і розпачу», як полюбляв казати, і то добре тямлячи, що не зможе убезпечити його від фізичних і душевних страждань. Тому не тримав образи на сина, що той так рідко навідує тата й маму і що по кілька місяців не телефонує, не цікавиться, чи все в них гаразд. «Мій гріх перед ним неспокутуваний. І нема мені прощення!» — з непозбувною мукою в серці повторював Шатанович щоразу, коли думав про сина. Тож, коли траплялася нагода, він без вагань їхав на Дарницьку площу до Оксентія, тим паче, що за київськими мірками це було не так далеко від Березняків.
Весна буяла. Всюди під будинками квітли вишні, сливи, на клюмбах червоніли тюльпани, біліли нарцизи. Повітря було напоєне духмяними запахами. Шатанович цілу зиму не бачився з сином. Тільки балакав з ним по телефоні, та й то нечасто, бо Оксентій щоразу, коли відповідав, то здавалося, що він чимось невдоволений або навіть роздратований. «Він ніколи не радий, що я дзвоню, — з прикрістю відзначав Шатанович. — Наче я відриваю його від якогось важливого заняття. Що з ним? Чому він так ставиться до мене?»
Сьогодні Шатанович також вибрався до сина. Хотів узяти й дружину, але вона прихворіла і воліла залишатися вдома. «Це, може, й краще, — міркував, — адже, коли присутня Уляна, я не можу розмовляти з Оксьом нормально, без цих його ідіотичних жартиків і прискіпувань».
Шатанович висів з автобуса і невдовзі стояв перед дверима синової квартири, розташованої на першому поверсі старої обшмульганої пятиповерхівки, і натискав на кнопку електродзвоника. Ніхто довго не відчиняв. Шатанович подумав був, що вдома нікого нема. Вийняв мобільник, щоб зателефонувати синові, з’ясувати, в чім річ. І цієї мити двері відчинилися. Оксентій стояв з розкуйовдженим волоссям, здавався заспаним.
— Ти спав, я тебе розбудив? — стурбовано запитав Шатанович, входячи до квартири й зачиняючи за собою двері.
— Чому це обовязково спав? Просто лежав, — невдоволено буркнув Оксентій. — Невже ти не можеш без претенсій?
— Які претенсії? Я просто спитав, — Шатанович намагався говорити якомога спокійніше, хоч синові слова діткливо уджиґнули його.
— Так, претенсії, бо в твоєму питанні криється непрямий осуд, що, мовляв, удень не годиться спати, — Оксентій з викликом дивився на батька.
— Оксю, ну не можна бути таким намисливим... — почав був Шатанович і сам себе обірвав. — Та добре, не будемо про пусте.
— Визнай, що твоє питання було недоречне, — не відступав Оксентій. Він сів на незастелене ліжко, де в ногах лежала зібгана ковдра, а в головах велика помята подушка в заяложеній, давно непраній пошивці. На столику поруч стояв розкритий новтбук, горнятко з залишками кави на дні і тарільчик з крихтами білого хліба.
Добре, добре, визнаю, — примирливо проказав Шатанович, сідаючи на фотель, укритий чорною овечою шкурою
Деякий час обидва мовчали. Оксентій ліг на ліжко і внурився в екран смартфона. А Шатанович повернув голову до вікна, де виднівся шкільний стадіон. Там дід в літньому дірчастому капелюсі вигулював на повідку величезного чорного кунделя.
— Ну, що, як ти поживаєш? — Шатанович глянув на сина.
Той відклав смартфон і, дивлячись кудись на стіну, де висіло старовинне дзеркало в деревяній рамі з вишуканим рослинним орнаментом, відказав:
— Як бачиш.
— Оксю, щось негаразд? — стривожився Шатанович.
— А що таке, по-твоєму, гаразд? — Оксентій похмуро глипнув на батька.
— Нічого не болить?
— Сьогодні нічого. А вчора знову боліло серце.
Шатанович відчув, як щось здушило його за горло. Не міг говорити. Врешті переміг себе і промимрив:
— Ліки пєш? Помагають?
— Помагають, — Оксентій скривив вуста в гірку посмішку. — Поки що.
— А як взагалі? Як настрій?
— Який може бути настрій, коли все в житті зводиться до ніщо? — Зіниці Оксентія здавалися застиглими, позбавленими життя.
Шатанович відвів погляд. Відчував, що не годен довго дивитися синові в очі. Вони наче викривали його, позбавляли впевнености, не давали сховатися від самого себе.
— Тобі так погано на душі? — тихо спитав він. — Що мучить тебе?
— Тату, навішо питаєш? Ми з тобою стільки про це говорили, — Оксентій продовжував дивитися на батька. — Моє життя не має ніякого сенсу. Я живу в очікуванні смерти. Ніщо — це єдине, що в мене є.
— А в мене? Який сенс мого життя? Переді мною також тільки це ніщо, — з тремтінням у голосі мовив Шатанович, намагаючись дивитися синові в очі.
— Я не знаю, як ти, тату, живеш і як тобі вдається давати собі раду з цим всім, але я так не можу.
— Чим же я живу, Оксю, що дає мені сили триматися на цім світі, як думаєш?
— Гадаю, ти живеш ілюзіями, просто обманюєш себе, як і всі инші люди, — Оксентій знову повернув голову до дзеркала. — Я люблю дивитися на це старовинне свічадо. Мама привезла його зі Львова. Бабцине придане, куплене ще за Австрії. Воно не дає мені обманювати себе, — він засміявся.
— А тобі не спадає на думку, що сам живеш в ілюзіях? Адже тебе роздирає конфлікт між твоїми реальними обставинами і твоїми уявними обставинами-мріями?
— Не тороч знову свою магічну філософію. Якщо людина почувається погано, то ніякими мудрованими міркуваннями ці відчуття не змінити. Спочатку є відчуття, а потім думки про них. Не навпаки.
— Так, міркуваннями не змінити, — Шатанович здавав собі справу, що не може знайти потрібних слів. Душевний звязок з сином, який хоч трохи існував на початку розмови, тепер цілковито щез. Втім, він продовжував говорити.
— Оксю, те, що дає сили жити принаймні мені не залежить від обставин. Воно взагалі ні від чого не залежить. І приходить, коли хоче, і відходить, коли само собі хоче.
— Тату, ця твоя містика не для мене. Ти мав би це вже затямити. Навіщо ти знову починаєш. Набридло.
— Добре, Оксю, не буду, — Шатанович замовк і дивився на сина, відчуваючи повну свою безпорадність. «Я намагаюся, намагаюся і не можу йому нічим допомогти. Намагаюся і не можу. І буду знову і знову намагатися, знаючи, що мене чекає лише поразка. Як Сизіфа з того давньогрецького міту. Що ж, це і є та кара за мій гріх, Господи!» — прошепотів він.
— Ти щось сказав, тату? — Оксентій устав з ліжка. Його очі зорили на батька, залишаючись такими ж застиглими, як і раніше.
— Ні, Оксю, нічого. Мені нема що сказати, — відповів Шатанович.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

9. Вони вже розквітли

https://ua-human.blogspot.com/2026/03/9.html

понеділок, 23 лютого 2026 р.

7. НА ВОЛОДИМИРОВІЙ ГОРІ (Юліян Шатанович, затвірник)

Жовтень дві тисячі сімнадцятого року добігав кінця. Але на вулицях Києва було ще доволі тепло. Шатанович уже годину знуджено вештався тінистими алеями на Володимировій горі, спостерігаючи, як з високих кленів то тут, то там спадають пожовклі листки. Йому не хотілося їхати додому, але й у місті не було більше справ — бесіда з редактором видавництва «Парабула» Василем Форналем завершилася фактичною відмовою.
— У нас нема вільних коштів. Якщо можете, пане Юліяне, профінансувати, то ми залюбки надрукуємо ваші «Сни сімдесяти квіток», — без зайвих церемоній заявив редактор, довготелесий чоловяга з глибокими залисинами і коротенькою сивою борідкою.
— Яка це має бути сума? — запитав Шатанович.
— Десь вісімдесят тисяч гривень. За нинішнім курсом це три тисячі доларів, — відказав редактор і, вийнявши з шуфляди недокурену сиґару, запалив сірник, щоб прикурити.
— Я подумаю, — Шатанович встав із стільця і вийшов з редакції.
«Де я візьму такі гроші? Марна затія», — зідхнув він.
Коли Шатанович проходив повз літнє кафе з десятком столиків на терасі і барвистими ґірляндами, які нависали згори, хтось його окликнув.
— О, Юліяне, це ти? Радий бачити! Приєднуйся до нас.
За столиком під гігантським ясминовим кущем сидів Валерій Загуменний, автор історичних романів про козаччину. Його Шатанович майже не знав, бачився лише один-два рази на якійсь із письменницьких здибанок. Поруч з ним сиділа моложава жіночка в окулярах і з темно-червоною чи, як ще кажуть, бурячковою помадою на вузьких губах, і цей колір дуже контрастував з її блідим лицем.
— Знайомся, це поетка Настя Пихацька, — Загуменний відрекомендував свою подругу. — Певен, про її вірші ще заговорять усі.
— Юліян Шатанович, — назвав своє імя й прізвище Шатанович і дещо манірно потис руку Пихацькій, яка дивилася на нього з камяним виразом на обличчі.
— Ви, здається, пишете прозу, чи не так? — ледь чутно, наче їй важко було вимовляти слова, проказала Пихацька, прискіпливо обмацуючи Шатановича очима.
— Прозові мініятюри, — відказав він, сідаючи на вільний стілець.
— Маєте видані книжки? — Пихацька поправила своє коротке волосся, фарбоване хною, яке збилося кумедною копичкою над лобом.
— Ні, тільки публікації в журналах.
— Як? — вражено скрикнув Загуменний — Ти досі нічого не видав? — Він аж підскочив на місці, нервово тручи долонею чисто виголене підборіддя.
— На жаль, так. Не можу знайти видавця.
— Що ж, співчуваю, співчуваю... Я колись теж мав такі проблеми. А тепер видають роман за романом. Тільки встигай писати, — Загуменний самовдоволено захихотів.
— З видавцями треба вміти говорити, — втрутилася в розмову Пихацька. — Це справжнє мистецтво. Не кожен вміє. — Вона підсунула порожній келих Шатановичу. — Вино будете?
— Дякую, Насте, — Шатанович кивнув, і Загуменний налив йому до келиха прозористого жовтавого трунку по самі вінця.
— Ми з Настею вже одну фляшку тут вижлуктали, це друга, — вишкірив зуби Загуменний і, скорчивши дурнувату міну, грайливо свінув очима до Пихацької, але та ніяк не зреаґувала. Її лице залишалося позбавленим будь-якого виразу.
Шатанович пив вино неквапливо, маленькими ковтками. Відчував, як хміль просочується в мозок. Урешті все тіло розслабилося. Думки сповільнилися. Тепер він міг спокійно споглядати все, що було довкола. Загуменний і Пихацька весь час щось базікали, зосібна, про поезію, «тупих» редакторів, літературні премії, а також про продажних політиків, новини з Донбасу, де точилася війна з росіянами, і теж раз за разом потягували вино. Иноді вони затято сперечалися й, не соромлячись, обзивали одне одного непристойними словами. Шатанович ніяк не міг вникнути у те, що вони говорили. Щоразу, коли він силкувався зосередитися, його відволікали дивоглядні образи, які невідь-звідки виринали в свідомості. Втім, незмінно повертався в реальність і сяк-так долучався до бесіди. Кидав якісь репліки. Ставив питання. Але рідко коли міг дослухати відповіді до кінця — його знову і знову поглинали картини власної уяви.
А Загуменний тим часом замовив третю фляшку вина. Коли офіціянт її приніс і хотів розкоркувати, він зупинив його:
— Я сам, залиште тільки коркотяг.
Тоді, повернувшись до Пихацької і Шатановича, мовив:
— То що там на Донбасі, якесь затишшя, га?
— Та де там? — відказав Шатанович. — Війна триває, судячи з повідомлень.
— Невзабарі буде три роки, — зауважила Пихацька.
— І кінця не видно, — додав Шатанович.
Деякий час усі мовчали, заглиблені в себе.
Перервав мовчанку Шатанович. Він поклав собі поговорити про те, що його з якогось часу невідступно мучило.
— Як гадаєш, Валерію, навіщо письменник пише? Ради чого? — запитав він.
— Що за глупе питання?
— Чому глупе? Ось ти, що́ спонукає тебе писати? — Шатанович унурив очі в червоне одутлувате обличчя Загуменного, який був явно спантеличений.
— Що, що? — зі злістю буркнув Загуменний. Тоді хильнувши вина і прикуривши цигарку від мініятюрної рожевої запальнички, яку йому запопадливо піднесла Пихацька, продовжив:
— Бо я маю що сказати людям. І в мене є потреба це їм донести.
— А якщо, уявімо собі, людей не цікавитимуть твої твори, ти й далі писатимеш чи перестанеш?
— Не знаю, — Загуменний на кілька секунд замислився. Потім, випустивши з рота величезний клуб диму, сказав:
— Мені це не грозить. У мене досить читачів.
— Отже, ти пишеш для людей?
— Так, ну і що? — Загуменний невдоволено блиснув очима.
Увагу Шатановича привернули його величезні, як лопати долоні з грубезними пальцями. «Здається, цей тонюський крихкий келих ось-ось трісне в його лапах!» — майнуло в голові Шатановича.
— А то, Валерію, що таким чином ти залежиш від людей і мусиш писати те, що потребують вони, а не що бажаєш ти, — Шатанович душком допив своє вино і поклав келих на стіл.
— Що ти верзеш? — розсердився Загуменний, і його червоне обличчя стало ще червонішим. — Я пишу, що хочу, і ні від кого не залежу. Люди читають мої твори, захоплюються ними, а до тих, кому не цікаво, мені абсолютно байдуже.
«Він навіть не зрозумів, про що я кажу, — подумав Шатанович. — Можна було нічого й не питатися.»
— А я пишу також винятково від серця, і мені начхати, як хто там сприймає мою поезію, — задерикувато кинула Пихацька, попахкуючи довгою тонкою цигаркою, вставленою в гарненький бурштиновий мундштучок.
— Так, Настуню, тільки хто ті твої вірші аж так дуже читає, — пхикнув Загуменний.
— Хто хоче, той і читає, — зикнула Пихацька і ображено відвернулася.
Шатанович відчув, як його огортає якась дивна безпричинна журба. «Що я тут роблю? Про що розмовляю? Навіщо? І з ким?» — запитував він сам себе. Тоді звівся на ноги і мовив:
— Що ж, дякую за гостину, але я мушу йти.
Загуменний посоловілими очима зиркнув на нього і байдуже махнув рукою. А Пихацька навіть не ворухнулася, і далі сиділа з камяним виразом на обличчі, тримаючи цигарку, з якої точився тоненький димок, у правій руці, а келих з вином у лівій.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

8. Коли все зводиться до ніщо

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/8.html

неділя, 22 лютого 2026 р.

6. БО ТАК ЖАДАЄ МОЄ СЕРЦЕ (Юліян Шатанович, затвірник)

Теодозія, донька Шатановича вельми скептично ставилася до творчости свого батька. Вона вважала його таким собі дивакуватим графоманом, який пише винятково тому, що не знайшов справжнього покликання і тому писанням заповнює порожнечу свого життя. У розмовах з мужем, а найбільше з матір’ю Теодозія відверто підсміювалася над ним, називаючи його всякими глузливими й кумедними словами як от: «подвижник пера», «непоцінований нобеліянт», «горопашний письмак» тощо. На протести матери, якій було прикро слухати такі непривабливі оцінки свого чоловіка, та ще й з уст доньки, Теодозія відповідала:
— Ну, ти ж сама, мамо, не згірш за мене розумієш всю ціну татової писанини. Якби ті його оповідки хоч чогось були варті, то за пятдесят років обовязково знайшовся би хтось, хто би їх опублікував.
— Не смій так образливо відзиватися про тата. Який би з нього там не був письменник, але він усе-таки твій тато. Та й ти, Дозю, не Господь, щоб судити хай там кого. Я також ні біса не тямлю, що він там вимудровує у тих оповідках. Але попри те ніколи не зважуюся знецінювати його праці.
— Дай спокій, мамо, те, що він пише, читати неможливо. І ти це добре знаєш.
— Нічого я не знаю, — крикнула Уляна, яка вся аж розчервонілася. — І взагалі припинімо цю розмову.
Треба сказати, що Теодозія батькові в очі ніколи не висловлювала своїх думок про його твори. В розмовах з ним старанно уникала цієї теми. Врешті її стосунки з батьком взагалі були доволі стримані, позбавлені такого природного і звичного для взаємин між рідними людьми тепла. Шатанович це бачив, але вдіяти нічого не міг. Тож щоразу, коли він з відкритою душею підходив до доньки і щось питав, вона реаґувала з настороженістю і відповідала чемними фразами, правильними, але позбавленими живих емоцій. І він залишався з гірким почуттям, що йому знову не вдалося щиро поговорити з донькою.
Була, правда, одна розмова з нею, яка особливо йому запамяталося. Здається, сталося це навесні дві тисячі девятнадцятого року, коли мали бути вибори президента. Теодозія з чоловіком Тадеєм і дітьми, двома надзвичайно непосидющими хлопчиками Пилипком і Мирком приїхала в суботу відвідати батька-матір. За столом, коли всі їли торт і перекидалися малозначущими фразами, зрідка обмінюючись незлосливими до́тинками одне з одним, Шатанович, який своїм звичаєм тривалий час мовчав, раптом звернув погляд на доньку і запитав:
— І що там, Дозю, з твоєю роботою дизайнера? Ти влаштувалася?
— У понеділок піду на співбесіду, — Теодозія підозріливо зиркнула на батька. — А чого це тебе цікавить?
— Просто хочу знати. Ти, здається, колись казала, що тобі набридає цілими днями сидіти вдома.
— Тадейчику, хіба я таке казала? — Теодозія штурхнула ліктем чоловіка, який великий, як гора, сидів поруч і з неабияким апетитом наминав величезний шмат торту, час від часу попиваючи червоне вино з фіґуристого кришталевого келиха.
— Не знаю, я цього не чув, — буркнув Тадей і знову зосередився на торті.
— Ти щось вигадав собі, тату, — саркастично хихотнула Теодозія. — Я такого не могла казати. Мені, щоб ти знав, зовсім не нудно. Проте я хочу і маю повне право займатися улюбленою справою.
— Розумію, — Шатанович відсунув тарільчик з ледь початим тортом і налив собі до білосніжної порцелянової піяли вина. — Недарма ж ти закінчувала художній інститут.
Але донька вже не слухала його. Вона повернулася до мужа і раптом спохмурніла:
— Тадейчику, схаменися, чи не забагато?! Ти вже третій кусень доїдаєш.
— Та Дозю, хай їсть, як йому так смакує, — втрутилася Уляна. Тоді повернувшись до Шатановича, зауважила:
— А тато, бач, і половини своєї порції не зїв, не любить солодкого.
— Він у нас ориґінал, — з підштрикачкою в голосі мовила Теодозія. — Всі пють вино з гарнюських кришталевих келихів, а наш татонько з піяли.
— А ти й заздриш, еге ж! — Тадей зробив вдавано сердиту міну, повернувшись до дружини.
Шатанович хотів був щось сказати, але поки надумався, розмова за столом перейшла на тему майбутніх виборів — всі жваво взялися обговорювати, чи вдасться Порошенкові залишитися президентом ще на чотири роки. Тож він просто мовчки сидів й, попиваючи вино, роззирався по кімнаті. А Пилипко і Мирко (першому було вісім років, а другому пять) з криками гасали довкола столу, ловлячи один одного. І ніхто, крім Шатановича, не звертав уваги на несамовитий рейвах, який вони зчинили.
Минуло з пів години, а розмова про вибори не вщухала. Розмовляли чи то пак дискутували в основному Тадей і Уляна. Теодозія тільки коли-не-коли докидала одну-дві репліки. Всі були за Порошенка. І шпетили на чім світ стоїть Зеленського. Але хто виграє виборчі перегони, ніхто не мав стовідсоткової певности.
Шатанович не вникав у суть суперечки, його мало цікавили політичні проблеми. Йому кортіло поспілкуватися з донькою, і він стежив за нею, за мімікою її лиця, за динамікою її емоційних реакцій на слова, з якими вона згоджувалася або не згоджувалася. Вона вся була така жива, природна, нічим не скута в кожному своєму порухові. Найменшого фальшу не прозирало в її поведінці.
Він вибрав змиг, коли Теодозія відволіклася, щоб налити собі до горнятка кави, і мовив:
— А ти знаєш, Дозю, одне видавництво обіцяло розглянути мої оповідки «Сни сімдесяти квіток».
— Що? Ти щось сказав, тату? — Теодозія розсіяно глянула на Шатановича.
— Мої оповідки «Сни сімдесяти квіток», можливо, надрукують.
— Та невже. Щось не віриться, — скривила вона губи.
— А якщо надрукують?! — з запалом вигукнув він.
— Та кому вони потрібні, тату? — кинула демонстративно знудженим тоном Теодозія. — Ти наївний, як дитина. — Людей сьогодні цікавлять зовсім инші речі, а ти пишеш у клясичному ключі, та ще й про проблеми, які давно нікого не зворушують.
— А ти, Дозю, прочитала хоч одну мою оповідку до кінця?
— А мені достатньо пробігти кілька абзаців, щоб зрозуміти, що це маячня.
— Ти певна? — Шатанович відчув, як йому пересохло в горлі.
— Це всі знають, тату! Мама також, хоч і прямо не каже, — вона відсьорбнула кави.
Шатанович дивився на доньку і мовчав. Йому не було що сказати. Він не бачив сенсу ні заперечувати, ні намагатися щось пояснювати.
— Я би на твоєму місці давно полишила всю ту писанину. Це не твоє, тату. Зайнявся би чимось практичнішим, — Теодозія допила каву і поклала горнятко.
— І чим? — Шатанович уважно дивився на дочку. «Вона цілковито бездушна в цьому своєму цинізмі?» — майнула в нього думка.
— Ну, хоч би зроби ремонт в помешканні. Тут все таке занедбане... шпалери брудні, обдерті, крани в лазничці течуть...
— Я подумаю, Дозю, — він на кілька секунд замовк, тоді додав:
— Дякую, ти була вельми відверта.
Теодозія ображено фиркнула і повернулася до Тадея, який терпеливо, наводячи вбивчі арґументи, пояснював своїй тещі, чому в Порошенка більше шансів виграти вибори. А тим часом Пилипко і Мирко сиділи на підлозі і черкали кольоровими олівцями якусь товстелезну книжку, гортаючи й безжалісно рвучи пожовклі сторінки.
— Я піду до себе, мушу відпочити, — сказав, ні до кого не звертаючись, Шатанович. Тоді звівся на ноги і вийшов геть. У кабінеті ліг горілиць на вузеньку канапу, внурив очі в стелю і застиг нерухомий. «Так, я знаю, їм усім нецікаві мої оповідки. Навіть рідній доньці. Ну, і що з того? Хіба я пишу, щоб комусь було цікаво? Ні, я пишу, бо так жадає моє серце. І писатиму, поки воно цього жадатиме. Адже і вишня розквітає без всякої ціли. Що ж, мені прикро, що моя творчість не знаходить відгуку. Але хіба я винен у цьому?!» — повільно снувалися і снувалися думки в голові Шатановича, аж поки він не заснув. А пізно ввечері прийшла дружина і розбудила його.
— Дозя з дітьми й Тадеєм поїхали. Я не хотіла тебе будити.
Шатанович звів голову:
— Скажи Улясю, тобі також нецікаві мої оповідки?
— Не бери до серця, Юльку. Ти ж знаєш, я не розбираюся в красному письменстві.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

7. На Володимировій горі

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/7.html

5. ОСОКІР (Юліян Шатанович, затвірник)

Поет Олег Миреґа був єдиний зі всієї київської письменницької громади, кого Шатанович вважав близьким собі за духом і намагався з ним приятелювати. Але сам Миреґа не показував до Шатановича жодного зацікавлення. Ніколи не виявляв ні особливої радости при зустрічах, ні смутку при розставаннях. Шатановича це мучило. Він ніяк не міг зрозуміти, чому цей чоловік, до якого він готовий був прихилитися серцем, поводиться у спілкуванні з ним так відсторонено. «Я не дивуюся, щодо инших. Вони не розуміють його затаєних душевних порухів, його витонченого відчуття природи, його споглядального способу життя. Але я ж то розумію. Ми з ним однакові у сприйнятті дійсности, всього цього розмаїття довкруж: людей, тварин, птахів, будинків, вулиць, речей, предметів, дерев, трав, рік, озер, лугів, долин, гір, стихій, явищ... І він знає це, бо не раз мав нагоду переконатися. Я вловлював усі його найневиразніші натяки, відчував нутром. Чому ж тоді він відгороджується від мене невидним муром? Чому не бачить в мені суголосну душу? Чи, може, я все це собі уроїв про нього і насправді зовсім не розумію його?» — роздумував Шатанович і серце його сповнювалося гіркотою.
Кілька років тому, ще до великої війни з Росією, одного не дуже спекотного літнього дня Шатанович подзвонив до Олега Миреґи, і вони домовилися зустрітися на набережній Дніпра неподалік моста Патона. Миреґа запізнився на цілих чверть години. Шатанович побачив його високу худорляву постать здаля. Він ішов неквапливо у просторій білій сорочці уна́пуски, яку розвівав вітер, і раз за разом позирав на Дніпро, де то злітали в повітря, то знову сідали на воду зграйки чайок. Коли він підійшов зовсім близько, Шатанович укмітив, що його велика, зазвичай скуйовджена рудява борода акуратно підстрижена, а сорочка, хоч і дещо помята, але свіжа, певно, тільки-но випрана. «Ти ба, як ви́чепурився! Не часто побачиш його таким виґлянцуваним, кукі́бним, та ще й напахтився чимось», — посміхнувся Шатанович.
— Проїхав станцію «Дніпро». Довелося вертатися, — мовив Миреґа з лукавою посмішкою і простяг руку привітатися.
— Не біда. Головне, що прийшов, — Шатанович потис руку приятелеві і запитав:
— Ольку, а що за парфумами ти напахтився?
— Гірський шафран. Зоя Папроцька колись подарувала. Там на пуделочку, в якій флящинка з парфумами, вибито золотом «Для коханих мужчин», — Миреґа захихотів з їдкою інтонацією в голосі. — Ніколи не пахтився, а сьогодні щось впарило в голову.
Вони повільно брели набережною. Де-не-де на камяних східцях сиділи рибалки з довгими пластиковими вудлищами. Їхні мовчазні зосереджені на водній гладі обличчя, справляли враження якоїсь одвічної застиглости, наче і вони, і все, що є довкруж, таким буде вічно, і завтра й позавтра.
— Ти ще зустрічаєшся з нею? — запитав Шатанович, вкрадливо глипнувши на приятеля.
— З ким, з Папроцькою? — скрикнув Миреґа. — Та де там! Зоя вже два роки, як пішла. Когось иншого має.
— Ось непогане місце, — Шатанович вказав рукою на покручене деревце верби, яке дивовижним чином зуміло вирости в розколині між камяними плитами. Його густе, вкрите лянцетуватим листям гілля створювало затишок і давало широку тінь, захищаючи від прямих сонячних променів.
— Юльку, а випивка? — Миреґа стурбовано зиркнув на свого супутника.
— Аякже, є — відказав Шатанович.
Вони сіли на східці при самій воді, пороззувалися і занурили ноги в воду. Тоді Шатанович вийняв із шкіряної торбини плоску півлітрову фляшку з барвистою етикеткою.
— Коньяк «Тиса», твій улюблений закарпатський.
Миреґа взяв фляшку, хильнув добряче й передав Шатановичу. Той теж хильнув трохи і поклав фляшку обіч нерівного, всіяного ґудзами стовбура верби. Деякий час вони сиділи й мовчки дивилися на ріку. Вдалині виднівся вкритий буйною зеленню острів Гідропарк і пляж з десятками чоловіків та жінок, які засмагали або плескалися у воді.
— Бачиш, там над самою водою, де нема людей і ростуть лише якісь миршаві кущі, стоїть велике дерево, таке відособлене від усього, самотнє, — Миреґа дивився вдалину. — Це старезний осокір.
— Ну, то й що? — Шатанович теж унурив очі у той бік.
Дерево було гігантське. Внизу від його товстелезного стовбура відходили увсебіч грубі покорчені корені, які глибоко вгризалися в берег.
— Колись чи не пятдесят років тому, коли я вперше приїхав до Києва, цей осокір також там ріс. Він був не набагато менший, ніж зараз. Мені здається, що він ніскілечки не змінився. Я постарів, став иншим, а він ні, яким був, таким і лишився, спокійним і гідним у своїй самодостатності.
Миреґа замовк і продовжував удивлятися вдалину. Здавалося, що крім дерева, його більше нічого не цікавить.
Шатанович відчув, як у його серці щось стислося. «Для нього цей осокір наче рідний», — подумав. Хотів щось сказати, але не зміг. І мовчав.
— Подай-но фляшку, — коротко кинув Миреґа, не відводячи очей від дерева.
Шатанович мовчки подав. Миреґа зробив великий ковток, повернув фляшку і мовив:
— Ти колись питався, чому я так люблю коньяк. Цей трунок, дорогий Юліяне, спасає мене. Випєш, і якось легше на серці. Починаєш вірити, що таки не все минуще на цім світі.
— Боюся, що все, Ольку. Нема нічого, що було би нетлінне.
— А ти певен? — раптом з якоюсь люттю вигукнув Миреґа.
Шатанович здриґнувся з несподіванки і запитливо глянув на приятеля.
— Подивися уважніше, Юльку, на все довкола. На цю величну ріку, на цей острів, що потопає в зелені, на цей дивовижний осокір. Невже не бачиш, яке це все живе?
— Так, бачу, відчуваю, але...
Шатанович ще хотів щось сказати, та Миреґа його перебив.
— Ніякого «але», Юльку. Це твоє «але» — мертве мудрування. А треба дивитися, а не мудрувати. Коли дивишся, то бачиш живе, а живе вічне.
Шатанович мовчав зовсім зніяковілий. Він відчував, що в словах приятеля є певна правда. Втім, він до кінця не міг її втямити. Вона вислизала від нього.
— Не бери до серця, друже, — Миреґа примирливо поплескав Шатановича по спині. — Я також знемагаю від цих мудрувань. Тягнуся до живого, а мертве стискає мене за горло. Коньяк тільки й може тоді сяк-так зарадити. Тепер розумієш, чому я полюбляю цей трунок?
— Здається, так. Принаймні серцем, — мовив Шатанович і взяв до рук фляшку.
Так вони розмовляли, аж поки не випили все до останньої краплі. Тоді Миреґа встав і, ще раз глянувши на осокір удалині, пробурмотів:
— Що ж, мені пора.
— Може, ще посидимо? — Шатанович майже з благанням глянув на приятеля.
— Ні, відчуваю, що треба йти, — відказав Миреґа й, не звертаючи уваги на Шатановича, рушив по камяній набережній до станції метра «Дніпро».
Шатанович залишився сидіти на східцях. Йому нікуди не хотілося йти. Та й куди він міг іти, коли самотина була скрізь?
А через пів року Олег Миреґа помер. У лікарні, де він ще прожив свої останні пять днів, сказали, що у нього була фатально запущена форма пневмонії. По його смерті Шатанович остаточно втратив цікавість до письменницької братії. Він і далі жив у Києві, але бачитися ні з ким з колишніх друзів більше не міг, та й не хотів.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

6. Бо так жадає моє серце

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/6.html

субота, 21 лютого 2026 р.

4. ЯК ВУГОР НА ПАТЕЛЬНІ (Юліян Шатанович, затвірник)

У міру того, як Шатанович запізнавався все з новими й новими літераторами, відкривав для себе непублічні сторони їхнього життя, дізнавався про істинні, а не проголошувані спонуки їхніх зчаста дивних, а то й просто аморальних учинків, його поймало гірке відчуття, що всі вони тою чи иншою мірою подібні на сліпих, яких ведуть сліпці з відомої картини Брейґеля. «Здається, непогамовна жага слави багатьом з них цілковито потьмарила розум. Бо як инакше пояснити, чому всі вони такі самозакохані, такі еґоїстичні, такі зосереджені на власній особі і сповнені такої непохитної віри у свої літературні лаври, що впритул не помічають нічого й нікого довкруж?» — міркував він.
Якогось року на ярмарку «Книжковий арсенал» Шатанович зустрів знайомого поета Сергія Чабана, з яким колись їздив до Польщі на презентацію перекладів доволі величенького збірника українських авторів. Чабан був вельми популярний поет, особливо серед молоди. Слухати його виступи, під час яких він дещо монотонно, але з чіткими логічними павзами і наголосами читав свої вірші у супроводі якого-небудь з відомих музичних гуртів, сходилося сотні молодих хлопців та дівчат, а нерідко й людей зрілого віку, залюблених у поезію. Ці виступи були справжніми поетичними виставами, де музика слугувала доволі ефектною ілюстрацією до віршів. Читець, який перед кожним новим віршем робив невеличкий вступ иноді у жартівливій формі, а здебільша у формі парадоксальних порівнянь, ґрундзюватих, мало кому зрозумілих, скидався радше на циркового фіґляра, який заворожує глядачів усякими дивоглядними штуками, ніж на поважного поета, всеціло зануреного в таїну життя. Втім, такі перемежовані з музикою поетичні деклямо́вання людям вельми були до душі. Тож Чабан на думку переважної більшости читацької публіки, та й фахових літкритиків, вважався найяскравішою звіздою сучасної української поезії. Наче на підтвердження цього одне знане видавництво навіть випустило грубезну поетичну антологію з претенсійною назвою «Від леґендарного Бояна до Чабана». Не дивно, що про Чабана писали й говорили в усіх засобах масової інформації і він постійно був присутній в інформаційному просторі, а також, що видавництва залюбки видавали його твори, а у книгарнях його книжки виставляли на найвидніші місця.
«Спробую поговорити з ним, може посприяє, щоб десь надрукували книжку моїх оповідок «Сни сімдесяти квіток», — зрадів Шатанович і притьма кинувся до Чабана з вигуками:
— О, здоров, Сергію! Як ти? Що поробляєш?
А той якось злякано зморщив носа, глипнув на Шатановича і чвиркнув крізь зуби:
— Та от прийшов подивитися, що тут і як.
— І що?
— Ще не знаю, — очі Чабана бігали туди-сюди. Здавалося, він ніяк не знаходить собі місця.
— А я от купив, — Шатанович вийняв з торбини збірку віршів Мойсея Фішбейна «Ранній рай».
Але Чабан не дивився. Його погляд блукав по залі, де десятки людей юрмилися довкола стендів з книжками. Здавалося, він когось виглядає.
— Маю до тебе справу. Можеш приділити мені хвильку— Шатанович мовив навмисне голосніше.
— Що? — Чабан повернув голову.
Але в його миготливих очах, які ні на мить не зупинялися на чомусь одному, не вчувалося живого зацікавлення. Він дивився на Шатановича, як на пусте місце.
— Ти не міг би в якомусь видавництві замовити за мене слово, щоб видали мої «Сни сімдесяти квіток»? — промимрив Шатанович, вже шкодуючи, що почав цю розмову.
— Зараз ні, не знаю, може, пізніше... — Чабан нервово засмикав головою і став дивитися в инший бік.
"Що він такий невпокійний? Як вугор на пательні!" — подумав Шатанович і сказав уголос:
— Сергію, ти ж читав мої оповідки, казав, що сподобалися, то поможи видати.
— Ну, розумієш, — заговорив, наче в гарячці, Чабан. — А чому не вишлеш у якесь видавництво електронною поштою?...
— Вони ж не читають невідомих авторів, умах викидають у смітник, — відказав Шатанович знічено.
— Не знаю, тут у мене одна справа... — забелькотів Чабан, не перестаючи нервово стріляти очима вусебіч. Тоді раптом крутнувся на одній нозі і, наче когось побачивши, прожогом кинувся геть.
Шатанович навіть не встиг і рота розтулити, так і залишився стояти посеред залі.
«Невже я не вартий у нього хоч кількох хвилин уваги? Не хочеш помогти, то скажи прямо. Якесь гімно, а не чоловік?! — зідхнув Шатанович.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

5. Осокір

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/5.html

3. ПРЕЗЕНТАЦІЯ (Юліян Шатанович, затвірник)

Першим поштовхом, що змусив Шатановича засумніватися у літературній творчості як духовій цінності, була одна презентація, що відбулася десь з девять років тому в якійсь із заль люксусового ресторану-вар’єте неподалік станції метра «Лівобережна». Відомий скандальними творами на еротичну тематику письменник Юрій Триндичук представляв свій новий роман «Едемський вальс». Це була його чергова історія про походеньки такого собі пана Дуплякевича, повна екзотико-карикатурних любосних сцен, перемежованих з вигадливими фантазіями, абсурдом і чорним гумором. Сюжет був відверто надуманий і служив винятково для нанизування нових і нових пікантних епізодів з еротикою, за якими нічого глибшого не крилося і які мали одну єдину мету — полоснувши ножем по серцю, ошелешити читача або викликати в нього нездоровий гістеричний сміх. Ясна річ, що твір було розраховано винятково на тих, хто шукає в книгах розваги, а не відповіди на якісь пекучі життєві питання.
Заля була переповнена. В основному публіка складалася з підстаркуватих екзальтованих жіночок, переважно розлучених або покинутих мужами, а також невеличкої горстки старих забісованих холостяків, які прийшли сюди не так слухати розпатякування Триндичука, як сподівалися запопасти яку-небудь розморену заласними мріями панію з пишними формами і затягти її до свого убогого холостяцького ліжка.
Шатанович знав Триндичука давно, ще із студентських років. Приятелював і ходив з ним на молодіжні гульбощі. Навіть якось було, що вони разом залицялися до однієї й тієї ж дівчини. Внаслідок цього між ними спалахнув конфлікт, який роздмухався до такої міри, що Шатанович не стримався і одного вечора на людній вулиці за кілька кроків від станції метра «Лук’янівська» натовк пику суперникові. Втім, це нічого не дало, бо дівчина дала відкоша обом. Потім їхні дороги розійшлися. І Шатанович надовго втратив колишнього приятеля з поля зору. До нього лише зрідка доходили вісті, що Триндичук з головою поринув у літературу, пише і публікує по кілька великих творів на рік, заснував власне видавництво і навіть видає спеціялізовану для чоловіків газетку «Шворень».
Цього вечора Шатановичу дошкуляла якась дивна тривога, цілком безпричинна, якій неможливо було знайти хоч якесь утямливе пояснення. Він щойно випив кілька келишків коньяку в обшарпаній забігайлівці і збирався було їхати додому, коли раптом побачив афішу, де на тлі широко розтулених, густо наквацяних фіолетовою помадою мясистих жіночих губ з висолопленим язиком, стриміла чоловіча голова з виряченими від жаху очима. Нижче строгими чорними літерами було написано: «Письменник, майстер витонченої психологічної прози Юрій Триндичук запрошує на презентацію нового роману «Едемський вальс». Вхід вільний». Тож Шатанович, трохи повагавшись, бо обіцяв дружині сьогодні повернутися раніше, вирішив зайти на хвилинку-дві. «Цікаво, що він там верзякатиме? Знову просторікуватиме про себе як про великого звабника цнотливих студенточок? А ще як звитяжно міг гецати одну очманілу від хіти дівулю вранці, другу вполудне, а третю ввечері? Невже ніяк не вгомониться у своїх несамовитих брехнях, старий пень?»
Коли Шатанович зайшов до залі, то зразу побачив свого колишнього кумпа́на молодих літ. Той сидів за столиком на збитому з дощок і пофарбованому на рожево підвищенні у формі еліпси. Його обличчя нічим не виявляло, що він помітив Шатановича. Зліва на масивному табуреті височів величезний стос книжок. Одна книжка, яка, вочевидь, упала, лежала на підлозі розгорнута і її кілька верхніх сторінок ворушилося, коли відчинялися вхідні двері. Триндичук, опасистий, з чималим черевцем, з акуратно підстриженою сивою борідкою і самовдоволеною лукавою міною щось розповідав тягучим голосом. Заля коли-не-коли вибухала сміхом, а иноді вигуками на кшталт «Ой не можу!», «Мовчіть, бо обпісяюся!» тощо. Тоді оповідач замовкав і з демонстративно незворушним виразом на обличчі дивився на глядачів, чекаючи, коли настане тиша, щоб знову говорити.
Шатановичу не треба було спеціяльно приглядатися. Він бачив, що Триндичук тріюмфує, весь аж сяє від щастя, від усвідомлення власної ваги і своєї влади над залею. І тут Шатановича щось обпекло, наче варом облило — його пройняв нестерпний сором за свого колишнього приятеля. Він бачився йому таким жалюгідним, таким нікчемним у своїй пустій величі, що це годі було витерпіти. Йому хотілося щезнути, провалитися крізь землю. Шатанович відвернувся, щоб не дивитися. Тоді покволом, зрошений холодним потом і, весь тремтячи, повернувся спиною і вийшов із залі. Нестямні крики, регіт, сміх і протяжний воркітливий голос Триндичука не переставали лунати в його вухах ще довго. Йому здавалося, що це не припиниться ніколи.
Вже потім, трохи заспокоєний, йдучи вулицею на автобусну зупинку, він думав: «І це те, ради чого треба місяцями скніти за столом, складати слова у речення, витворювати образи людей, події, колізії, сюжетні ходи? Ради цих безглуздих вигуків захвату, цих огидних ґримас і пустих, позбавлених тями жіночих очей? Ні, це жахливо!»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

4. Як вугор на пательні

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/4.html

пʼятниця, 20 лютого 2026 р.

2. КОЛИ ЩЕЗАЮТЬ ОРІЄНТИРИ (Юліян Шатанович, затвірник)

Відособлення Шатановича від людей, утрата потреби спілкування з ними почалося з того, що він усе більше і більше розчаровувався у письменницькій братії, до якої належав. Звичаї, які тут панували, спочатку дивували його, часто бентежили, а потім стали дратувати, навіть обурювати, і врешті по марних спробах щось змінити, внести хоч якесь пожвавлення в мляву, пи́няву атмосферу життя столичних майстрів слова він опустив руки, зрозумівши, що його старання й ініціятиви нікому не потрібні, ніхто їх не сприймає наповажне.
Літературне середовище Києва складалося з кількох відносно великих угруповань, обєднаних джерелами фінансування, а також численних груп і групок, які сповідували зчаста супротилежні погляди на літературу і її завдання, зосібна, щодо важливости чи неважливости традицій, значення форми і змісту для якости тексту тощо, по ріжному оцінювали тих чи инших авторів, українських і зарубіжних, одних підносили до небес, инших безоглядно шпетили. Шатановича вельми дивувало, що виразники цих груп уникають публічних дискусій, не виступають у пресі з обстоюванням своїх позицій, варяться самі в собі і безоглядно, з якоюсь дрібязковою затятістю ненавидять одне одного.
Мало-помалу Шатанович, почуваючи себе відкинутим, все більше і більше віддалявся від літературної публіки, зосереджуючись на собі, на своїх почуваннях, своїх потребах, своїх радощах і прикрощах. І якщо й з кимось ще вряди́-годи зустрічався, то тільки з найближчими друзями, які хоч трохи поділяли його душевні пориви. Втім, таких ставало щораз менше і менше.
Але розчаро́вання у письменницькій братії, яку з якогось часу став зневажливо називати «ці людці з приземленими душами», не було головною причиною, чому Шатанович так радикально змінив своє життя. Спілкуючись у Києві із багатьма відомими й маловідомими письменниками, з тими, хто видав уже по кілька книжок і мав відносно широку популярність, і тими, хто опублікував лише одну книжку або взагалі жодної, і залишався нікому не знаний, він зауважив, що і ті, і ті розглядають свою творчість як щось надзвичайно важливе, як якусь священну справу, якій належить підпорядкувати все: здоровя, час, розумові й душевні сили, інтереси друзів, приятелів, знайомих, навіть потреби своїх найрідніших. Творчість для них була тим ідолом, якому вони всі беззастережно поклонялися. Він бачив, як поети й прозаїки, що здобули ширший розголос у суспільстві, вмах ставали значущими у власних очах і як самовдоволення й пиха тут же з’являлася на їхніх обличчях. Їхні ж менш пайдовиті побратими, твори яких не отримали значного зацікавлення серед читачів, навпаки, почувалися незадоволеними й згніченими серцем. Утім, коли Шатанович уважно приглядався до особистого життя і тих перших, і тих других, то з неабияким здивуванням відкрив для себе, що і ті, і ті нічим суттєвим не відріжняються між собою — всі рівною мірою переповнені суперечливими бажаннями, внутрішніми конфліктами, гіркотами, страхами, болями утрат, і це все з дня на день отруює їхнє повсякденне існування. «Вони всі як стій нещасні, позбавлені тої звичайної радости, яку мало би приносити просто буття на цім світі. Тоді яку цінність має ця виснажлива гонитва за літературним успіхом? Який пожиток з того, що тисячі людей захоплюватимуться твоїми творами, коли сам ти житимеш у душевних муках, коли тебе роздиратимуть болючі сумніви, коли твої задавнені життєві проблеми з плином часу лише ускладнюватимуться, а твоя остання година неухильно наближатиметься і ні в яких творчих здобутках ти не знайдеш захисту від цього всього? » — запитував він себе і не знав, що відповісти. І щоразу тоді надовго замовкав, перебирав в умі численних знайомих, які вже відійшли у небуття, або тих, які ще були живі й надривалися у гонитві за славою, і перед його очима поставала моторошна картина марнотних зусиль і пустих сподівань. «Навіщо? Ради чого? І чи є щось, що воістину варте зусиль на цім світі? Є чи нема?» — шепотів він сам до себе.
Ось ці питання передовсім і спонукали Шатановича врешті-решт радикально переглянути засади власного життя. І перше, що він зробив, це зрікся свого головного пріоритету — перестав розглядати творчість як цінність, а відкинувши її, втратив усі орієнтири взагалі, більше не бачив нічого, що було би варте уваги, всі цінності для нього втратили вагу, і його свідомістть вмить опинилася в хаосі, а його душу пойняло сумяття. Він не знав куди йти, що робити, що слушне, а що ні. І відчув, що мусить зупинитися, не йти, не рухатися, застигнути на місці, стишити все в собі, щоб з’ясувати, де він і що́ з ним. Так і виникла в Шатановича ця таємнича потреба тиші і спокою всередині себе, себто, потреба душевного безгоміння, яке, як він сподівався, може принести йому ясність бачення. Отож ради досягнення цього безгоміння він і розірвав усі стосунки з друзями-літераторами, відгородився від усього, чим захоплювався раніше, і, уникаючи тісніших контактів хай там з ким, став усамітнено жити з дружиною Уляною тихим непомітним життям у своїй трикімнатній квартирі на восьмому поверсі незугарної брежнєвської девятиповерхівки біля озера Тельбин. Утім, ця радикальна зміна життєвих пріоритетів, як знаємо, анітрохи не вплинула на його жагу писати.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

3. Презентація

https://ua-human.blogspot.com/2026/02/3.html