-Не з’явилася! Ти ба, що собі дозволяє?! Та вона не тямить, з ким має до діла!— бурмотів начальник Таємної служби Теодор, нервово потираючи долонею ліву скроню, де дошкульно свербіло від укусу комара.
Він їхав у своєму сріблястому кадилаці на вулицю Синіх Помаранчів, де вже девять років проживала його утриманка Ріоде́та, двадцятивосьмирічна дівчина з далекого гірського містечка Машу́к. Щопятниці ввечері вона приїжджала до нього додому, ночувала і наступного дня відїжджала. А вчора минулої пятниці чомусь не приїхала. Це вельми дивувало Теодора, виклика́ло всякі підозри і неабияк злило. Він був певен, що Ріодета просто злегковажила його, віддавшись якимсь пустим розвагам. Також через неї він геть-чисто забув і про загадкову смерть композитора Авесалома, а головне — про імператорову погрозу скарати його на горло, якщо за три доби обставини загибели шанованого в усій імперії і за її межами шістдесятидворічного автора численнних музичних творів, насамперед витончених вальсів, а також канцонет, баркароль, кантат і пройнятих величчю симфоній не буде розкрито. Думку, що з Ріодетою могло статися щось серйозне, він відкидав устіль.
Авто різко загальмувало перед мажа́рою, завантаженою порожніми дубовими бочками на пиво, яка зненацька з переполошеними кіньми вилетіла з-за рогу вулиці Святого Спо́я. Теодора труснуло і злегка кинуло вперед. Його пенсне зісковзнуло з носа і впало на діл.
-Дивися, куди їдеш, га́спидський сину!— гаркнув Теодор на шофера Парфено́на, якого також шибануло, тицьнувши лицем у кермо. Втім, попри все він таки здолав зупинити машину перед самісіньким повозом. Його зазвичай здорова румяна пика на мить зблідла, потім знову почервоніла.
-Пане, де ж я винен, що звідкись узялася та мажара з бочками?!— прохарамаркав ображеним тоном Парфенон.
-Не патякай, а їдь, матері твоїй хрін!— вилаявся Теодор, шукаючи під ногами пенсне.
Авто зрушило з місця, хутко перетнуло гігантську площу Неба і в скорім часі вже мчало широким Двобічним проспектом до південного передмістя Седіолана, де в затишній віллі, схованій серед старих дуплавих яблунь, мешкала Ріодета.
На вулиці Синіх Помаранчів Теодор вийшов з кадилака і рушив до вілли. Але виявилося, що фіґуриста фіртка з облізлою зеленою фарбою замкнена на ключ. Вікна і двері двоповерхової камяниці, цегляні стіни якої густо вкривав плющ, були зачинені, на подвірї поміж клюмб з білими хризантемами і в саду не було видно ні душі. Здавалося, що тут давно ніхто не мешкає.
-Що за напа́сть?— замислено промимрив начальник Таємної служби.
Він хотів було вертатися до авта, але раптом під чавунною огорожею сусідньої, недавно збудованої вілли, яка вся сяяла шклом, шліфованим ґранітом і позолотою шпичастих веж, побачив курлапого садівника з чорною розкуйовдженою чуприною, який довгими садовими ножицями підстригав розбуялі осінні кущі каліка́рпи. Хідник уздовж огорожі весь був укритий зрізаними гілочками з пурпуровим листям, серед якого виблискували грона ясно-фіолетових ягідок.
-А скажи-но, добродію, чи не бачив ти господині цієї вілли?— запитав Теодор.
-Та тут, пане, з місяць ніхто вже не живе,— відповів садівник, опустивши ножиці.
Теодор похмуро зиркнув на його шкаворіжні покорчені пальці і, нічого не кажучи, рушив до машини.
Ріодету аґенти Таємної служби розшукували довго, цілу осінь і зиму нишпорили по всіх усюдах, і в Седіолані, і в найдальших провінціях, та здавалося, вона як у воду канула, аж поки навесні якийсь Теодорів тайня́к, знаний всіма у Таємній службі до́йда не виявив її на північному заході Діямантової імперії у містечку Кори́ті за тисячі кілометрів від столиці в трупі бродячого цирку. З’ясувалося, що ще влітку, коли цирк гастролював у Седіолані, дівчина запізналася з одним із циркачів, дресирувальником змій Фі́десом. Її так вразили всякі дивовижні штуки, витівки, кумедні фі́ґлі й фо́ртелі, які Фідес змушував демонструвати страхітливих удавів, здоровенних полозів та отруйних гадюк, особливо номери, де змії під тужливі звуки його ґа́йди виповзають з ко́робів, ко́шелів, кошиків, маленьких козубеньок та верейок, здіймають високо голови й починають похитувати ними, наче танцюючи, що тут же закохалася в чорноволосого з розумними бистрими очима зміїного повелителя, який був старший за неї всього на шість років. Фідес відповів прихильно на її почуття і згодом сам загорівся щирою пристрастю до цієї неговіркої рудоволосої дівулі зі знадливими й пухкими як пампух формами і взяв Ріодету за помічницю, поклавши на неї обовязок доглядати за зміями, годувати їх і чистити їхні плетені з лози чи лубу домівки. Тож поки цирк перебував у столиці, Ріодета продовжувала щопятниці їздити до начальника Таємної служби, нічого, проте, не розповідаючи йому про своє неспогадане кохання, а коли трупа збиралася відїжджати, дівчина заявила Фідесові, що ніколи не зможе його покинути і тому їде разом з ним.
Теодор, довідавшись, де вона, страшенно розлютився, і наказав затримати її і негайно припровадити до столиці.
-Якомога хутчіше привезіть мені цю хвойду,— сказав він крижаним голосом, розмовляючи в телефон з начальником коритської поліції.
-А що робити з тим Фідесом, дресирувальником змій?— з улесливою запобігливістю запитав той.
-Застрілити при спробі втечі,— коротко кинув Теодор і поклав слухавку.
Це розпорядження було виконано в найбрутальніший спосіб. Поліціянти приїхали серед ночи і, без усяких пояснень витягши роздягненого Фідеса з фурґона, вбили його, застріливши з карабінів, а прошите кулями закривавлене тіло відтягли на кількасот метрів убік і кинули на вулиці під молодою липою. Ріодету, яка несамовито лементувала, виривалася й розпачливо кричала про́бі, один скорохват у поліційному мундирі оглушив ударом кийка, обмотаного повстю, а инші поліціянти звязали її грубим конопляним мотузком, просоченим для міцности виваром рицини, й обдерту напівголу запхали до авта. Потім на залізничному двірці дівчину було передано двом понурим аґентам Таємної служби в чорних чемлі́тах, які розвязали її, наділи на руки на́ручні і поїздом доправили до Седіолана.
-Ти девять років щопятниці приїжджала до мене. Як посміла порушити угоду?— це перше, що запитав Теодор, коли Ріодету привели до його кабінету.
-Я не бездушна річ, також маю серце,— зі злістю огризнулася сердешна бранка. В її очах прозирало лише одне почуття — не́нависть.
-Яке ще серце?! Не існує ніякого серця!— вуста Теодора згі́рдливо скривилися. Тоді він глипнув на озброєного бандолетом ги́рявого (його голова аж блищала, так чисто була виголена) конвойника, який продовжував стояти у дверях, чекаючи розпоряджень, і сердито зи́кнув:
-Іди геть!
Коли конвойник вийшов, Теодор мовив:
-Серце… Це все нісенітниці, маячня, чорти-батька-що… Вигадки молодих панночок з хворобливою уявою!
-Неправда!— розгнівано вереснула Ріодета. Її лице аж почервоніло від обурення.— Це тільки у вас нема серця. А в инших є. Я покохала Фідеса, вперше в житті запізнала, що це таке кохати, а ви вбили його, умертвили моє кохання!— і вона розпачливо заскімлила, ковтаючи сльози.
-Ти порушила угоду,— Теодор сидів за столом, поклавши ноги в мякеньких замшових калаве́рцях з оленячої шкіри на інкрустований перлямутром ослінчик і важким незворушним поглядом дивився на дівчину, яка стояла перед ним і плакала, притискаючи до грудей сковані на́ручнями руки.— Я тобі дав усе,— продовжував він монотонно,— ошатну віллу, гроші, щоб ти купувала найліпші наїдки, файний одяг, взуття, парфуми, вдовольняла будь-які свої забаганки, найняв покоївку, служниць і слуг для домашньої роботи, ти мала волю чинити все, що заманеться, розважатися, бувати, де забагнеться, заводити друзів, коханців чи навіть коханок… За девять років я навіть ні разу не поїхав подивитися, як ти проводиш час... Бо мені було важливо лише одне — щоб ти одного дня на тиждень навідувалася до мене. Всього-на-всього. А що́ ти зробила? Підло зневажила все це і втекла з якимсь неприти́кою, волоцюгою безхатнім, шолуди́вим циркачем, який заробляє на хліб муштро́ванням найгидомирніших істот — змій. Як зважилася таке вчинити?
-А що я мала від вас, окрім усього того хваленого предостатку?!— Ріодета перестала плакати. Її раптом опанувала злість, бо Теодорові докори позірно хоч і здавалися слушними, але душею вона відчувала, що насправді вони фальшиві. Так, наче були якісь дві правди, одна дрібна мідна, яка належала йому, а друга велика золота, яка належала їй. І вона була певна, що істина таки по її руку.— Та ж ви ніколи не запитали, як мені, що́ зі мною, взагалі навіть не помічали мене, ні моїх бажань, почуттів, страхів, надій, гіркот, радощів, я для вас була така собі бездушна річ, забавка, силіконова лялька, єдине призначення якої задовольняти вашу хіть.
-Але ж ти згодилася на таку ролю. То чим можеш бути невдоволена?— мовив Теодор холодно, без тіни співчуття.
-Чим?— Ріодета вся аж стрепенулася.— Ви не знаєте чим?— її очі спалахнули, наче хотіли спопелити того, хто сидів навпроти неї.— Та я всі ці роки нена́виділа вас, ваш мертвотний погляд, ваше вічно бліде насуплене лице, ваш загострений і загнутий, як у яструба, ніс, ваші липкі студені долоні, всю вашу поставу, тонку, як тика, ваш неприємний скрипучий голос, не кажучи вже про те, що́ ви робили зі мною і що́, по-вашому, зветься любосними втіхами.
-Можна подумати, що тобі було аж так погано,— на обличчі Теодора промайнула зловтішно-їдка посмішка.
-Ну так, хіба силіконова лялька може щось відчувати, хіба їй може бути погано чи добре?!— перекривила Ріодета. І її очі знову спалахнули ненавистю.— Вам було байдуже, що́ зі мною, що́ я почуваю і чи почуваю хоч щось узагалі в тих ваших «любощах». Бо вам було головне намацати щілину між моїми ногами, запхати і, виприснувши, звільнитися від заласної жаги, яка накопичилася за тиждень й докучала вам. Більше вас нічого не цікавило. Коли я приходила, ви, бувало, і слова не промовили до мене. Просто брали за руку й вели до спальні, де наказували ставати рачки на козетку, задерши спідницю. Тоді запихали, робили кілька похіпки́х рухів і позбувалися напруги. І все це мовчки. Без жодного звуку. О, як я тої хвилі ненавиділа вас! Яким відразливим був мені ваш піт, огидним ваше дихання, сопіння, доторки до моїх сідниць, тицяння вашого прутня, яким бридким був запах вашого спорзу, особливо, коли він тягуче стікав по моїх стегнах, я ледве стримувалася, аби не зблювати. Нерідко мені хотілося в такі моменти схопити мосяжеву статуетку носорога, що стояв на столику поряд, і розчерепити вам голову. Навіть не знаю, що стримувало мене щоразу.
-І це ти терпіла всі девять років? Чи не задовго, га, щоб повірити в щирість твоїх слів?— Теодорове лице залишалося застиглим, як маска. В ньому не відображалося жодних емоцій.
-Так, терпіла,— гнівно вигукнула Ріодета,— терпіла, бо вірила, що колись це жахіття скінчиться. І воно скінчилося. Я зустріла Фідеса, своє коханння, перше і останнє, відчула себе живою… жінкою, яка кохає і яку кохають, не бездушною силіконовою лялькою, а жінкою з власними почуттями, чутливим серцем, яке тріпоче й відгукується на ласку, на ніжність, на добре слово. А ви вбили Фідеса! Відібрали в мене моє щастя!— і дівчина знову гірко заридала.
-Що сталося, того не змінити,— процідив крізь зуби Теодор.
-Так, не змінити,— крізь сльози мовила Ріодета.— І тому я ненавиджу вас. В моєму серці лишилося лише це почуття.
-Мені байдуже до твоєї ненависти. Тож я прощаю тобі і даю шанс виправитися — і все знову йтиме своїм звичаєм. Ти приїжджатимеш до мене раз на тиждень. Наступної пятниці ввечері маєш бути в моєму домі,— Теодор встав і зробив кілька кроків до невеликого портрета імператора Балтазара Другого в леопардовому кожушку і з луком та стрілами в руках на тлі засніжених гірських щовбів, що висів угорі над бюрком.
Ріодета якийсь час мовчала і дивилася на Теодора, який стояв до неї спиною.
-А якщо я не згоджуся?
Начальник Таємної служби спроволока повернувся до дівчини і, блиснувши колючими, схожими на ртуть зіницями, коротко кинув:
-Тоді тебе повісять.
Ріодета не відповідала. Стояла непорушна, з гордо піднятою головою. Над її правою бровою темнів великий синець, а вище над ним ранка з запеклою кровю, прикрита червоним як грань волоссям.
Теодор сів на крісло, зняв слухавку і викликав конвойника. Коли той зайшов до кабінету, кивнув на дівчину і сказав здушеним голосом:
-Відпустити.
Ріодета простягла конвойнику руки. Він вправним рухом зняв на́ручні, і вона мовчки, з байдужим виразом на лиці вийшла геть.
У пятницю начальник Таємної служби повернувся додому трохи раніше. Він повечеряв, з неабияким смаком зїв печеню з мяса са́йґи, випив кухоль по́ртеру «Карама́н» (це було його улюблене пиво) і послав слугу до найближчої цукерні по тістечка з вишнями до кави. Потім пішов у лазничку і довго ніжився у теплій ванні з запахом розмарину, яку служниця завше готувала перед візитом Ріодети. Те, що дівчина неодмінно прийде, він не сумнівався.
Ввечері, близько восьмої Теодор у мякому кашеміровому халаті сів біля вікна на фотель, накритий строкатим верблюжим килимком, і, взявши у руки газету «Звізда імперії», став читати про проповідника Єфрема, який, як повідомлялося, днями прибув до міста Кіфара й вістив там про Велику Сутність. Теодор читав й очікував на Ріодету.
Неба́вом, кілька хвилин по восьмій на вулиці почувся шурхіт шин, звук гальм, потім тихо хряснули двері авта, долинули легкі кроки, скрип фіртки.
«Прийшла,— Теодор самовдоволено скривив вуста.— Нема нічого сильнішого за смерть! Всі скоряються перед нею».— Він шпурнув газету на підвіконня.
Ріодета увійшла до покою тихо як тінь. Вона була у розкішній оксамитовій сукні рідкісного темно-фіолетового кольору без жодної оздоби; лише на грудях мала пришпилену й дуже дорогу для неї малесеньку срібну брошку в образі сплячої звинутої в клубок отруйної змії му́лґи, подарованої Фідесом як знак свого кохання; не привіталася, ніяким чином не відповіла на тріюмфуючу посмішку начальника Таємної служби, який стояв і дивився на її гарне повне тіло, сховане під сукнею, хтиво поїдаючи його очима; й навіть не пішла помитися до лазнички, як зазвичай робила продовж девяти років.
-Зразу до спальні?— мовив Теодор, вдоволено кивнувши головою.
Дівчина лише зневажливо, майже з огидою пхикнула у відповідь і рушила до широких дверей зі шклом, завішеним тонкою мережаною фіранкою. Крізь фіранку Теодор бачив, як Ріодета зняла панчохи, пантальоники, задерла поділ сукні і, оголившись, рачки стала на козетку. Її довге руде волосся зсунулося вниз, розсипалося по козетці й золотаво-червоними хвилями накрило голову, над якою звабно забіліла плямка шиї.
Теодор тут же відчув, як його тіло наливається любосним жаром. Він вийняв з шафи зелену карафку з румом «Амок» (це він робив завжди, коли хіть проймала його особливо сильно), налив золотистого пахучого трунку до невеличкого кришталевого келишка і душком випив. Тоді скинув халат і, душений бажанням, сягнистими кроками метнувся до спальні, рвучко відчинив двері, і тільки-но торкнувся голого Ріодетиного задка, як раптом весь омертвів не в змозі ворухнутися, тої ж мити внизу в нього все обмякло і хіть умах відступила. Під його долонями великі білі сідниці дівчини затремтіли, захилиталися, і Ріодета, поволі обважнівши, звалилася на бік. Вона так без руху і застигла на козетці, скулившись, неприродньо розкинувши руки і лежачи в калюжі крови, яка цебеніла з її рота. Ріодета була мертва. Нахилившись, Теодор знайшов на підлозі клаптик поплямленого кровю паперу, на якому тушшю рівним почерком було написано: «Кохання сильніше за смерть.»
Звістку про те, що його найулюбленіша служниця Солюксія повісилася у вязниці на шворці з власного волосся, імператор Балтазар Другий спочатку сприйняв цілком байдуже. Він попросту пустив цю новину повз вуха. А може, любосні втіхи з поетесою Ляурою, які так неспогадано для нього відкрилися, настільки заволоділи всім його єством, що імператор не годен був ні на що инше звертати уваги. Втім, усередині січня, коли стало вже зовсім холодно, і вранці з вікон Блакитного палацу можна було милуватися дивоглядною білиною снігу, який падав чи не щодня й иноді не розтавав на паркових про́садах й доріжках до самого полудня, Балтазара Другого нема, нема та й починало щось гнітити, якісь невиразні докори сумління. Він навіть поперва́х не міг до пуття доши́мрити, що́, властиво, бентежить його серце, здавалося, це був якийсь безпричинний щем, якась забута гіркота вини, неуникненний учинок, який хотіло би ся стерти з памяти.
По певнім часі імператор згадав — це була Солюксія, негарна страшенно худа плоскогруда дівчина із зеленими очима, яка продовж багатьох років з дивовижною запопадливістю і безпомильністю прислуговувала йому, виконуючи найхимерніші імператорські забаганки. І чомусь найчастіше зринала з памяти та фатальна купіль. Балтазар ніяк не міг збагнути, що сталося, чого він вївся на бідолашну служницю, навіщо тоді брутально прогнав її зі спальні. Пригадується, йшлося про якесь там мило, що було не до вподоби поетесі Ляурі, чи то пак, бідачка якось не так потерла викукі́блені Ляурині сідниці... Але хіба можна через якусь марни́цю аж так не тямитися! Що ж сколотило його, згалабу́рдило, змусило пуститися бе́збач і вчинити з Солюксією жорстоко й зазнаки́ несправедливо? І то на догоду не так собі, як Ляурі. Адже це вона тоді невідь-чого злостилася на служницю.
Імператор лежав на боці і вже давно не спав, мовчки дивився у вікно, за яким повільно, з апатичною неквапливістю падав лапатий сніг. Поетеса Ляура щойно прокинулася, солодко потяглася і, притулившись до Балтазарової спини, любовно поголубила його плече.
-Ви давно пробудилися, ваша величносте?— прошепотіла вона.
-Давно,— імператор відсунув Ляурину руку і перевернувся на спину. Тепер він глядів на стелю, на бурштиновий канделябр, всіяний мацюпкими золотими дзвониками.
-Вам щось згадалося недобре...?— поетеса не доказала, бо імператор перебив її.
-Так... Сердешна Солюксія... Я вчинив невиправдано жорстоко з нею.
-Але ж це було так давно... Понад рік минуло,— почала було Ляура і знічено замовкла.
Балтазар Другий весь сіпнувся і, повернувши голову до поетеси, зи́кнув:
-І в цьому й твоя немала вина!
Ляура з жахом витріщилася на імператора. Вона була така налякана, що не могла й слова мовити на свій захист.
-Чим вона тобі не догодила? Знаю, ти весь час важким духом на неї дихала!— Балтазар сів на постелі. Його аж трусило від гніву.
-Я кохала вас понад усе на світі,— видушила з себе Ляура і, не стримавшись, зайшлася плачем. Вона також сіла на постелі, спершись ззаду на руки. Її в міру опо́листе тіло з білою пещеною шкірою і плавкими лініями особливо на стегнах та раме́нах було як ніколи гарне. Рясні сльози дзюрком капотіли по її великих пукатих персах, стікали долі, заливаючи помяті за ніч подушки з вишитими за́полоччю краями і мякі ковдри у наковдерницях з найтоншої білої чи барвисто орнаментованої бакга́зії.
Наступної ночи Балтазар не покликав Ляуру до ліжниці, і вона ночувала сама у своєму покої на третьому поверсі. Це значило, що імператор більше не бажав її бачити.
Потрапивши так несподівано в неласку, нещасна жінка не знаходила собі місця і тільки те й робила, що плакала, споглядаючи крізь вікно засніжені парк та сад й виливала свій біль у поетичні рядки. За шість днів, проведених на самоті, вона написала десяток пройнятих відчаєм сонетів про своє безталанне кохання, в яких дорікала Балтазарові Другому в бездушності і нарцисизмі, і водночас просила прощення за ненавмисне заподіяні прикрощі, запевняючи, що готова на все, аби тільки він змилувався і знову прихилився до неї серцем.
Утім, від імператора не надходило жодної вістки, навіть найменшого натяку, що він змяк душею і змінив гнів на ласку. А на всі її прохання до канцлера Друїда назначити авдієнцію до Балтазара Другого начальник імперської канцелярії відповідав короткою фразою: «Його величність зайнятий державними справами». І не допомагало ніщо: ні благання, ні сльози, ні улесливі похвали й обіцянки, ні всякі знадливі ви́верти, ні навіть коштовні подарунки, як от старовинна мапа з білими плямами нерозвіданих земель чи трактат про війну «Сяючий еспадон» Борокаси Сійського, виданий за життя автора, які обійшлися поетесі в кругленьку суму — канцлер, який у свої вісімдесят два ледве пересував ногами, погано бачив і недочував, залишався незворушний і, дивлячись безживними водянистими очима на Ляуру, лише похитував головою.
На сьомий день Ляура, до краю виснажена душевними муками, зовсім утратила всяку надію, що щось зміниться, й устіль віддалася розпачу — життя без коханого бачилося до такої міри нестерпним, що їй більше не хотілося жити. «Ліпше вкоротити собі віку, аніж поволі всихати в стражданнях»,— казала сама собі.
Тож дочекавшись, коли сонце майже черкалося небокраю, Ляура вийшла з Блакитного палацу, зупинила на Імперській площі критий ташем фіякр з похмурим неговірким візником, який без устану пахкав люлькою, і поїхала на набережну, сподіваючись знайти вічний спочинок у темних водах Седи. У своїй кімнаті на секретері поетеса залишила листа, адресованого Балтазарові Другому — невеличкий завбільшки з дві долоні синястий аркуш паперу, на якому каліграфічним почерком вивела свого останнього, як була певна, вірша — седеціме́тум, рідковживану поетичну форму, яка складалася з чотирьох змістово довершених катренів. Поетеса ніколи раніше не зверталася до такого способу віршування. Цей седеціметум був перший і, як знаємо, єдиний у її творчості.
Коли помру, не треба
мені пісень сумних,
ні кипарисів, ані рож
у головах моїх.
зелені проростуть.
Як схочеш — пригадаєш,
а коли ні — забудь.
Не буду бачить тіни,
ні чуть дощу звідтіль
ні як у співі соловей
мій виливає біль.
тебе в тім сні, мабуть,
я зможу пригадати
чи, навпаки, забуть.1
Імператор перший день без Ляури провів доволі охві́тно, кілька годин у Шкляній залі завзято грав у скра́клі з палацовим доморя́дцею голомозим Бро́мієм й імперським побі́рчим Че́ресом, потім з підкомо́рієм Касяном, своїм однолітком і другом дитячих років оглядав у стайні нещодавно купленого румака дерешової масти, в обід з апетитом зїв бульйон з сердець фазанів і кілька присипа́ників з овечим сиром, а ввечері втомлений хвилину-дві поворожив на кипарисових паличках, випив сорґового бальзаму і тут же заснув, не дочекавшись камердинера, якого послав був по книгу пророцтв Святого Маркуса, залишену в Білій залі на мармуровому прузі басейну з коропами під час пусто-порожньої балачки з начальником палацової охорони сотником Фолюсперієм.
Два наступні дні теж пройшли більш-менш спокійно, якщо не враховувати певної дратівливости, яка иноді опановувала Балтазара вдень, а вночі змушувала часто прокидатися. А от четвертого дня імператор став почувати себе набагато гірше, йому було вкрай тривожно, щось муляло його, докучало, не давало змоги зосередитись на жодному занятті, все, хай до чого брався, тут же облишав — чи то були життєписи ченців з гори Іфи, чи то пасьянси з магічних карт, чи то про́хідки по припорошеному снігом просаді поміж старезними покорченими босве́ліями, знаними також як ла́данові дерева. Ба, навіть важливу нараду, де доповідали командувач Першої армії генерал Язон і три провідні військові стратеги, імператор ні сіло ні впало покинув в самому розпалі, роздратовано заявивши головнокомандувачу імперських військ маршалові Хризостому, який спробував було його затримати, що «не збирається марнувати час на якусь там маячню».
Пізно ввечері, коли стемніло й Балтазар, прогнавши втришия́ камердинера й слуг, які марно намагалися вгодити своєму повелителеві, залишився в спальні сам, йому стало зовсім погано. Млосні хвилі одна за одною прокочувалися по його тілі… Він то лягав на ліжко, то зривався з постели й нервово бігав по величезному покої, то і діло натикаючись на фотелі, стільці, козетки, отоманки, столики зі статуетками звірят з аґа́ту, аметисту, бурштину, нефриту, я́спису тощо й на численні керамічні ґавзуни́ , вазони, амфори, горщики, дзбани, гладущики, глечики й вазочки, де росли найпречудніші кольором та формою квіти, як от криваво-червона пасифльо́ра, дендро́біюм з півметровими зозулястими пелюстками, паморочливо пахуча катле́я, сподобний білий з рожевуватими смужками кри́нум, біла з ґранатовою облямівкою пелюсток цинера́рія, цельо́зія, рожеві пелюстки якої схожі на свічі, темносиня брунфе́льсія, стріпчаста пелярґо́нія незвичної понсо́вої з жовтою поволокою барви, асти́льба, що квітне темно-рожевими мітлицями та инші.
Врешті решт по кількох годинах марних борсань з кутка в куток до нього дійшло, що він попросту тужить за Ляурою, за її тілом, всіма звабними його місцинками, за блиском її карих очей, в які хочеться поринути, як у морську хлань, за солодкими доторками її пухкеньких губ, заманливим лоскотом ніжних пальців, який ніколи не знаєш, де відчуєш наступного разу, за пянким запахом довгого брунатного волосся, яке розсипається, нуртує й звивається, як тисячі живих змійок, за всіма її найвитонченішими й незбагненними своєю непередбачуваністю пестощами, які неквапливо й непомітно, як вода опановують свідомість, витісняють з неї все — память, спогади, думки, мрії, уяву, страхи, обави, бажання, цілі, жагу вдоволень і радощів і які відбирають здатність розріжняти добро і зло, внаслідок чого все кудись відходить, вислизає, «я» розчиняється, щезаєш ти сам, твоє самоусвідомлення, а залишається… Та що може залишатися, коли ти перетворюєшся у все, що є з тобою і довкола тебе — безпричинне нічим не вмотивоване пульсування двох плотей як єдиного цілого?!
Тож імператор зрозумів, глибоко, беззаперечно, без найменших сумнівів — сумяття його душі, його неспокій — це туга за Ляурою. Але разом з тим гнів на поетесу через Солюксію не затухав у серці, і щоразу, коли він згадував, що служниця повісилася через його сліпоту та жорстокість, обурення на Ляуру розгорялося з новою силою. «Ні, не хочу її бачити!— казав він.— Врешті вона не єдина жінка для любощів».
Було вже запівніч, коли Балтазар Другий ви́кликав до себе канцлера Друїда.
Згорблений від старости у дугу, найвідданіший з імператорових придворних достойників, який був канцлером ще за часів вічно похмурого, деспотичного й безсердечного вдачею імператора Балтазара Першого, батька теперішнього імператора, Друїд прибув до імператорської ліжниці задиханий з розчервонілими від безсоння очима. Ставши за кілька метрів від ліжка, де сидів Балтазар у розкішній нічній сорочці, прикрашеній ряси́цями на рукавах і вишитій звіздастими дропачка́ми на грудях, він застиг зі шанобливо схиленою головою.
-Не спиш?— імператор нервово підкидав на долоні знайдений на підлозі мацюпусінький перлямутровий ґудзичок, який відірвався з Ляуриної пі́двязки.
-Не можу, зовсім знемощів, ваша величносте,— Друїд винувато закліпав очима.
-Я хочу, щоб ти мені прислав на цю ніч наложницю,— Балтазар поклав ґудзичок на коліно.— Мені байдуже, хто це, але вона має бути гарна і мені припасти до серця.
Канцлер на мить звів очі і знову схилив голову.
-Так, ваша величносте.
Імператор ліг навзнак.
-Можеш іти,— мовив він, замислено дивлячись кудись угору.
Друїд, задкуючи, рушив до виходу. Через згорблену спину складалося кумедне враження, що він весь час кланяється.
Не минуло по тому й чверть години, коли двері тихо відчинилися, і до імператорської спальні ввійшла наложниця, вродлива дівчина років двадцяти. Вона була боса, в сріблястій блава́товій на́кидці, довге русяве волосся мала розпущене. Ступивши кілька кроків мяким візерунчастим килимом, вона зупинилася і завмерла перед Балтазаром Другим, який і далі лежав на ліжку, внуривши голову в повалу.
-Як твоє ймення?— ватяним голосом запитав імператор.
-Пріма,— тихо, з якоюсь вкрадливою інтонацією проказала дівчина.
Балтазар Другий повернув голову. Наложниця легким рухом скинула накидку і тепер стояла перед ним зовсім гола. Її масивні перса з золотими сережками на пиптиках похитувалися від збудженого дихання. Округлість живота, стегна, ноги, руки і все її пишне тіло вилискувало, намащене пахучою бод’яновою олією, від якої приміщення миттю сповнилося густим насиченим ароматом. Імператор лише встиг глипнути на густо порослий золотистими волосками пагорок міжніжжя Пріми і відчув наче удар батогом — нестерпний біль пронизав його тіло, і тут же обидві ноги знерухомили корчі. Йому здалося, що ще трохи і він втратить притомність.
-Іди геть,— прохрипів Балтазар.
Наложниця, як була гола, так в жасі і вибігла з покою, навіть забувши прихопити накидку. За годину її перелякану й майже без тями аґенти Таємної служби знайшли в якомусь палацовому закапелку і, звинувативши в замахові на імператора, відправили до Центральної вязниці, похмурої бетонованої будівлі у формі літери Г на розі вулиць Щастя й Гібонів.
Наступного дня Балтазар пролежав у ліжку майже до полудня, будучи не в змозі звестися на ноги. Лікар, академік Базилікс довго моцувався, важко дихав, прів, раз за разом витирав з лисини піт синьою мусліновою хустинкою, охкав, зідхав, сопів і чмихав, не перестаючи старанно масувати, мяти й пощипувати закляклі ноги імператора екстрактом з кубе́би, аж поки Балтазара не відпустило і його ноги не стали рухатися.
Увечері імператор повністю оклигав і знову відчув бентежну млость у тілі. І що ближче до ночи, то вона наростала, сповнюючи його серце тривогою. Тож він викликав канцлера Друїда і наказав прислати йому иншу наложницю.
-Вона має поводитися пристойно,— сказав Балтазар Другий з притиском на слово «пристойно».— Я не терплю вульґарности.
-Буде згідно з вашою волею, ваша величносте,— пробелькотав у відповідь канцлер.
Наложниця, яка прийшла цієї ночи мала розкішне каштанове з жовтавим відтінком волосся, заплетене в косу і мініятюрні срібні бо́втиці з блакитними я́хонтами у вухах. Вона була худа, невисока, але доволі поставна́, вельми гожа з лиця, зі знадливо окресленими лініями стегон, одягнута в обтислу на крижах шовкову сукню шафранового кольору, що защіпалася чорними лискучими ґудзичками попід шию і внизу сягала до щи́колоток, відкриваючи доладні замшеві мештики вишневої барви на високих підборах. Увійшовши до ліжниці, дівчина попервах зупинилася в дверях, потім несміливо ступила кілька кроків.
-Підійди ближче,— імператор лежав на боці, спершись на руку, і стежив за наложницею. На його лиці відображалися водночас цікавість і настороженість, губи ледь-ледь тремтіли.
Дівчина боязко ступила ще кілька кроків і, покірно схиливши голову, тихо мовила:
-Мене звати Секунда.
-Скільки тобі?— Балтазар невдоволено скривив вуста.
-Двадцять пять,— наложниця дивилася в підлогу. Здавалося, вона вся уособлює жіночу скромність і цноту.
-Підійди ближче,— імператор сів на ліжку.
Секунда підійшла до самого ліжка. Балтазар відчув аромат її парфумів. Він здивувався — у цьому ароматові неможливо було вловити найменшої домішки її власного природнього запаху.
-Чим напахчуєшся?
-А́мброю з піме́нти та аври́нії,— прошепотіла наложниця і благально глянула на імператора. В її сподобних, як дві далекі звізди в нічному небі очах, відображалася надія мішма з повною покорою долі.
-Я не чую твого запаху. Ти маєш свій запах?— імператор не міг зрозуміти, чому його чоловіче єство мовчить — навіть натяку на якусь хіть не пробігало в його тілі.
-Не знаю, мій повелителю,— надломаним голосом відказала Секунда.
-Дай руку,— в очах Балтазара Другого блиснули злі вогники. Наложниця подала руку й імператор притяг її до себе.
-Роздягайся.
Дівчина тремтячими руками зняла сукню.
-Сорочку, станик, панчохи… Все скидай,— металевим тоном проказав імператор.
Коли Секунда повністю роздяглася і була вже гола, Балтазар звелів їй лягти поруч. Наложниця без ремства виконала його вимогу. Вони обидвоє тихо, хоч мак сій, лежали на ліжку, відчуваючи тілами тепло одне одного. Не ворушилися. Не розмовляли. Просто лежали. Ні він, ні вона не відчували анінайменшого любосного пориву, навіть уявного. Як дві безстатеві істоти.
Імператор з мукою в серці раз у раз подумки запитував себе, чому ця вродлива дівчина не хвилює його, не збуджує до любощів, чому її жіночі принади мертві для нього, що змушує його поруч з нею залишатися нечутенною колодою? І де криється причина: в ньому чи в ній? Запитував і не знаходив відповіди. А Секунда нічого не думала, ні не переживала, ні не гнітилася через це серцем, вона просто віддала себе чужій волі, прийнявши все, що з нею діялося, прагнучи лише одного — залишитися живою.
Балтазар Другий і Секунда так і пролежали без руху до третьої ночи, аж поки імператор не наказав їй іти геть.
-Ти наслала на мене якісь чари, я нічого не відчуваю з тобою,— заявив він.
Бідолашна Секунда у відповідь тільки плакала. Врешті прийшли слуги і вивели її з імператорської спальні. У коридорі зарюмсану, всю мокру від сліз її тут же схопили аґенти Таємної служби і відвезли до вязниці.
Коли настав новий день (це був шостий день відтоді, як Ляура потрапила в неласку), імператор викликав лікаря Базилікса. Він був невиспаний, злий, у дуже пригніченому настрої. Отож, як тільки лікар з’явився на порозі, Балтазар Другий сердито гаркнув:
-Де ти длявся? Я втомився чекати!
-Змилуйтесь, ваша величносте,— Базилікс зблід на виду. Від несподіванки з його рук випав саквояж з лікарським причандаллям і глухо шелепнувся на підлогу.
-Я хочу, щоб ти мені дав якісь ліки. У мене були вже дві наложниці, а моє чоловіче єство мовчить. Чи є на це якась рада?— імператор стояв біля вікна й дивився в сад, де кружляли в повітрі малесенькі білі сніжинки.
Базилікс схилився й підняв саквояжа. Його лице знову зарумянилося.
-Є, ваша величносте. Я приготую ліки.
-Які?— Балтазар Другий різко повернувся і впявся очима в лікаря.
-Маю відмінний рецепт: сполука кореня живоко́сту, листочків нетре́би, цвіту анемо́ни і суга́йника. Можна ще додати цвіт воронячого ока,— лікар з надією зиркнув на імператора і, побачивши, що той схвально кивнув головою, випрямився і додав:
-А ще є чудо-порошок з беладони.
-Добре. Приготуй ліки і принеси мені ввечері,— імператор знову повернувся до вікна. Сніжинок у повітрі побільшало.
Коли Базилікс пішов, Балтазар викликав канцлера Друїда і сказав:
-Ті дві наложниці виявилися недолугими. Сьогодні вночі пришли мені таку, яка не просто собі гарна розмальована лялька з ідеальними формами й розмірами, а ще й має особливий хист, глибоке чуття й розуміння чоловічої природи, себто, яка досконало володіє мистецтвом кохання, знає найтонші секрети плоти, здатна розпалити до любощів хай там якого чоловіка.
-Є така наложниця, ваша величносте,— мовив Друїд безбарвним з прихованими нотками улесливости голосом,— але…
-Що́ але?— нахмурився імператор.
-Вона не молода, їй майже сорок,— канцлер шанобливо звів очі на Балтазара, і
весь перетворився на увагу.
-Хай. Яке це в біса має значення, коли йдеться просто про любощі?!
Близько півночі до імператорської ліжниці ввійшла жінка з довгим густим і чорним як смола волоссям. Вона йшла рівно, з якоюсь гордою, навіть зухвалою поставою. На ній було засібне́ (як називають вільний, просторий з запасом одяг) біле плаття, туго стягнуте в стані кра́йкою з фіґуристою срібною пряжкою і поді́л якого сягав трохи нижче пів литки. На голих ногах мала утво́рні ви́ступці на тонкій підошві з вузенькими позолоченими ремінцями. Доглянуті нігті на ногах виблискували амарантовим лаком. Такою ж самою амарантовою помадою були наквацяні і великі повні губи наложниці, злегка скривлені. Здавалося, що на них застиг насмішкуватий вираз.
Ще коли вона була в дверях, Балтазар Другий відчув, як його наче обпекло — хіть прокотилася тілом і зачаїлася десь внизу живота. Він звівся на ноги і дивився на жінку, яка неквапливо, але впевнено наближалася до нього. Підійшовши на відстань простягнутої руки, наложниця зупинилася.
-Моє імя Терція. Мені тридцять девять,— мовила вона рівним соковитим голосом, не відводячи очей і не опускаючи голови.— І я кохаю вас, ваша величносте.
-Кохаєш?— імператор пробурмотів наче в нестямі.
-Давно, відколи приїхала до Седіолана,— відказала Терція, і її вуста хтиво розтулилися, наче прагли проковтнути Балтазара всього, як є.
Імператор дивився на наложницю, на її гарненьке лице, яке не спотворювали навіть глибокі зморшки в кутиках губ, на пещені, все ще гарні, хоч з дещо сухуватою шкірою руки, на горбки невеликих грудей, захованих в станик під платтям, і мовчав. У ньому боролися два почуття: хіть і страх. Перемагало то перше, то друге. І це не залежало від його волі. От і зараз хвиля хіти, яка неспогадано накотилася було на нього, щезла і зачаїлася десь глибоко в його нутрі.
-Здається, треба вимкнути світло, ваша величносте,— прошепотіла Терція.
Її мякий оксамитовий голос, в якому вчувалися райські насолоди, знову викликав у ньому приплив хіти. Але це тривало не довго. Любосна жага відступила так само хутко, як і з’явилася.
Коли світло було погашено і Балтазар Перший відчув, як чиїсь ніжні руки оповили його всього, як чиїсь теплі вологі губи цілують його вуста, ніс, очі, вуха, як чиєсь гладеньке жіноче тіло вібрує й притискається до нього всіма своїми частинками і як духмяне жіноче волосся розсипається й лоскоче обличчя, шию, плечі, груди, то йому якоїсь мити здалося, що щезли всі орієнтири і він падає у хлань, яка не має ні початку, ні кінця. Імператор уже був готовий повністю віддатися любосній жазі, але серце його раптом схарапуджено затрепетало і все відступило, він перестав падати в солодку безвість, прірва зникла, всі відчуття, доторки, запахи залишалися, але вони були мертві.
-Що, що сталося, ваша величносте?— запитала Терція, голублячи кінчиком язика вухо Балтазара Другого.— Ви ж уже були як напнутий лук!
Імператор мовчав. Він не знав і не розумів, що з ним діється. Могутні стихії його єства були для нього незбагненні й укриті таємницею, вони викликали в нього цікавість, манили, хвилювали, мучили і водночас лякали, наганяли жаху, змушували тікати, шукати прихистку. Його душа вимагала свободи, закликала пуститися берега, безоглядно віддатися пристрасті, бажанням, поривам, але водночас його розум протестував, заперечував, наказував не випускати віжок, змушував контролювати, усвідомлювати кожен порух. Балтазар розривався між взаємозаперечними жаданнями.
-Я знаю, що треба,— Терція припала лицем до Балтазарових грудей.— Все буде добре, ваша величносте.
Її голова опустилася нижче, до його живота, і ще нижче… Імператор відчув на стегнах її руки, її гарячі долоні, які спроволока підступали до найчутливішої плоти, і все повторилося: він то спалахував у припливі зала́сся, то раптом гас, наче нічого не було. І хай як старалася Терція збудити й підтримати примхливу імператорову хіть, до яких мудрованих способів і штук не вдавалася, нічого не допомагало, за любосним піднесенням приходив страх і падіння в знечуленість, потім знову запал пристрасти, і знову скочування додолу. І вирватися з цього грішного кола було неможливо.
-Годі, Терціє, ти зробила все, на що здатна,— врешті сказав Балтазар Другий. Він був настільки виснажений, що ледве ворушив язиком.
-Ви, ваша величносте, просто можете насолоджуватися любощам лише з якоюсь однією жінкою… І я знаю, хто вона. Це поетеса Ляура,— наложниця схлипнула.
-Ти вельми прониклива,— вїдливо зауважив імператор, засвічуючи нічну лямпу над узголівям.
Терція дивилася на імператора і витирала сльози. Вона була бліда на виду і здавалася дуже постарілою. Її чорне волосся виразно виділялося на тлі майже стерильної білини плечей, шиї, невеликих гарних кулястих персів з обмяклими пиптиками.
-Іди. Ти втомила мене,— зівялим голосом проказав Балтазар Другий. Зараз він хотів лише одного — спати.
Терція нашвидку одяглася і вийшла з ліжниці. У коридорі на неї вже чекали два пикаті аґенти Таємної служби в чорних ормя́ках. Вони мовчки без будь-яких пояснень схопили її попід руки, посадили в чорне авто з білою пятикутною звіздою на дверях і відвезли до вязниці. Таким був наказ начальника Таємної служби Теодора — кожну наложницю, яка не добуде в імператорській спальні до світанку негайно арештовувати з підозрою у злих намірах.
А Балтазар Другий, проспавши до полудня, прокинувся з препаскудним настроєм. Йому все було огидне: і ліжко з помятими подушками та ковдрами, від яких відгонило перестояним потом, і спальня з безліччю зайвих меблів, особливо фотелів, і засніжений сад за вікном, на який він просто не міг уже дивитися, і весь Блакитний палац, величезний, аж на шість поверхів з химерними ліпнинами назовні і в залях, як також і численні придворні: поважні сановники, набундючені дуки, вельможі шляхетних родів, які нагадували мишей, облесних і нещирих, не кажучи вже про звичайних слуг, усяких там ремісників, кухарів, цирульників, конюхів, лакеїв, сіпак, камердинерів, челядників, двораків, пахолків і малолітніх служок. Він радий би був десь подітися, аби всього цього не бачити. Та ба, це, що він ненавидів, було скрізь, воно було його життя, його дійсність.
Не бажаючи нікого бачити на очі, імператор наказав принести йому обід до спальні. Але до жодної зі страв так і не торкнувся. Йому не хотілося їсти, він устіль втратив апетит. Сидів у теплому шляфроці на канапі і читав довідник «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів» ченця Гордіяна, намагаючись з’ясувати, що з ним, чому йому так погано. Але ніякі знаки чи фіґури, ніякі числа, ніякі символи чи о́брази звірів, птахів, риб, плазунів, комах, на яких він скупчував увагу, нічого не пояснювали, здавалися безсенсовними, пустими. Тож Балтазар Другий знову і знову повертався в думках до Ляури, яка попри все була в центрі його серця. Він відчував, що потребує її, тужить за нею, не може без неї, без її губ, пальців, тіла…, і знав, що ця потреба є не тільки жага плотських насолод, а має глибші й незрівнянно тонші спонуки. І саме це бентежило імператора найбільше, адже щось могутнє, сильніше за нього зазіхало на його свободу. Перед ним стояв вибір: або скоритися, стати невільником цієї жінки і жити в потьмаренні кохання, або залишатися вільним і страждати від неузадоволених бажань плотських і душевних. Імператор був у розпачі. Він не знав, як бути, що́ вибрати, бо поганим було і те, й инше.
-Гірка свобода чи солодка неволя? Що ліпше?— шепотів він, раз у раз відриваючись від Гордіянового довідника, і тут же його опановували думки про Ляуру, образ якої до такої міри розпалював його уяву, що все його тіло починало тремтіти від любосної пожади.
У таких муках Балтазар Другий пробув аж до самого вечора, а коли сонце стало заходити, він відчув, що ще трохи і рішиться розуму, якщо не зважиться на щось певне. І він зважився, поклав кинутися коміть головою, віддавшись бажанням, поривам і схотінках серця.
-Хай душа моя йде, куди хоче, й веде мене, куди знає!— вигукнув імператор і наказав негайно покликали канцлера Друїда.
Канцлер прибув, тягнучи ногу і тримаючись за ліву частину грудей. Він мав напад гостецю́ і лежав без руху на шкіряній отоманці в своєму кабінеті серед полиць з грубезними папками, рукописними звітами, історичними хроніками, книгами з математики, астрології, хемії, медицини, ботаніки, військової справи, старовинними фоліянтами, довідниками, словниками, енциклопедіями, науковими посібниками, альбомами із зображенням тварин, ювелірних та художньо-декоративних каменів, небесних плянет тощо, а також численними сувоями найрозмаїтіших мап усіх частин світу, коли повідомили, що його кличе імператор. Охкаючи і подумки проклинаючи смерть, що так забарилася забрати його до себе, він з великими зусиллями звівся на ноги і поклигав до імператорських покоїв.
-До ваших послуг,— Друїд застиг перед Балтазаром у поклоні. Перемагаючи біль у суглобах, він міцно стис і без того тонкі губи, які вмах перетворилися у вузеньку непомітну вилюжку під носом. На його лиці не було ані кровинки.
-Передай Ляурі, що я чекаю її. І то при́тьмом,— мовив імператор, який весь тремтів від хвилювання.
-Ляури в палаці, здається, нема… Я накажу розшукати її,— прохрипів канцлер, заледве не корчачись від болю.
Утім, пошуки нічого не дали. Ніхто в палаці до пуття не міг сказати, де вона поділася. Хтось зі слуг начебто бачив, як вона сідала до повозу, але куди поїхала, ніхто не знав. Минала година за годиною, почало сутеніти, накінець зовсім споночіло, а Ляура не з’являлася. Балтазар не знаходив собі місця, ним просто тіпало. Вайкав, викрикував погрози, біснуючись, влітав у покої та залі, гасав по коридорах, поривався кудись бігти, вимагав, щоб подали карету, гаркав на слуг, шпетив їх найгидотнішими словами і бив бамбуковим ціпком зі страусиним пір’ям кожного, хто траплявся під руку. Придворні незалежно від ранґи, посади, сану й знатности ховалися, стараючись не впасти йому в очі, адже всі добре знали гістеричну й непередбачувану Балтазарову вдачу і тямили, чим це може закінчитися для кожного з них.
Врешті десь опівночі до Білої залі, де імператор, перехилившись через мармуровий пруг басейну ошклілими очима розглядав величезних коропів, які ліниво помахували плавниками, прибіг засапаний начальник Таємної служби Теодор і повідомив, що Ляуру знайшли.
-Щойно отримано донесення від нашого аґента. Якась жінка, схожа на Ляуру, сидить на набережній Седи, сама саміська.
-Знайшлася?!— вереснув Балтазар Другий.- То чого ж ми стоїмо?! Негайно їдьмо!
Імператор побачив удалині темну постать Ляури, ще коли карета тільки-но виїхала на припорошені снігом бетонні плити набережної і ковані колеса загупали на їхніх камяних стиках.
-Зупинися,— гукнув він кучерові,— я піду сам.
Було тихо, не чулося анінайменшого вітерця. У небі світив місяць. Його таємниче фосфоричне світло заливало закуту в камінь набережну, осявало темну гладінь ріки, яка по́вагом, наче з якоюсь прихованою зневагою до всього навколо: до гігантського міста з міріядами нічних вогників, до нескінченного руху авт на його вулицях та площах, до людей, які жили в цьому місті, з їхніми дрібязковими пристрастями, радощами і печалями несла свої води до Гіяцинтового океану.
Балтазар Другий ішов до Ляури охоплений величезним сумяттям, весь горів і дрижав, відчуваючи, що збирається стрибати в невідоме, готується до фатального кроку, який різко змінить його життя, кроку, який забере в нього щось дуже важливе, цінне, радість вільного, хоч і повного небезпек руху і принесе в замін… Він не був певен, що́ отримає в замін. Але чинити опір прагненням власної душі у нього не було сил. Він скорився, дав душі право провадити себе, розпоряджатися своїм життям. Утім, в одному не сумнівався — його чекають розкоші кохання. Він зазнав цих розкошів, і вже не міг жити без них.
Ляура сиділа над самою водою. Вона була у короткій леопардячій шубі. Берет із пером турухтана тримала в руках. На її довге темно-брунатне волосся, яке здавалося вночі чорним, зрідка падали поодинокі сніжинки. Поетеса дивилася на ріку, кудись далеко аж на той берег. Вона страшенно змерзла і вся тремтіла. Почувши кроки, обернулася.
-Ти прийшов, Балтазаре, чи це мені тільки мариться,— зойкнула Ляура і спробувала звестися на ноги, але не змогла.
-Так, прийшов,— мовив Балтазар, в якого в роті все пересохло від хвилювання. Стояв і дивився на поетесу.
-То ти таки кохаєш мене?— по обличчі Ляури текли сльози.
-Так, кохаю… І я можу кохати лише тебе. Ніяку иншу жінку, крім тебе,— з горла імператора вирвався стогін і він заридав. І в цьому риданні вчувалися тісно переплетені розпач і надія, біль і насолода.
1 - Вірш Крістіни Россетті (1830-1894), видатної англійської поетки Вікторіянської доби. Переклад Ігоря Качуровського.
