-Не з’явилася! Ти ба, що собі дозволяє?! Та вона не тямить, з ким має до діла!- бурмотів начальник Таємної служби Теодор, нервово потираючи долонею ліву скроню, де дошкульно свербіло від укусу комара.
Він їхав у своєму сріблястому кадилаці на вулицю Синіх Помаранчів, де вже девять років проживала його утриманка Ріоде́та, двадцятивосьмирічна дівчина з далекого гірського містечка Машу́к. Щопятниці ввечері вона приїжджала до нього додому, ночувала і наступного дня відїжджала. А вчора минулої пятниці чомусь не приїхала. Це вельми дивувало Теодора, виклика́ло всякі підозри і неабияк злило. Він був певен, що Ріодета просто злегковажила його, віддавшись якимсь пустим розвагам. Також через неї він геть-чисто забув і про загадкову смерть композитора Авесалома, а головне – про імператорову погрозу скарати його на горло, якщо за три доби обставини загибели шанованого в усій імперії і за її межами шістдесятидворічного автора чисельних музичних творів, насамперед витончених вальсів, а також канцонет, баркароль, кантат і пройнятих величчю симфоній не буде розкрито. Думку, що з Ріодетою могло статися щось серйозне, він відкидав устіль.
Авто різко загальмувало перед мажа́рою, завантаженою порожніми дубовими бочками на пиво, яка зненацька з переполошеними кіньми вилетіла з-за рогу вулиці Святого Спо́я. Теодора труснуло і злегка кинуло вперед. Його пенсне зісковзнуло з носа і впало на діл.
-Дивися, куди їдеш, га́спидський сину!- гаркнув Теодор на шофера Парфено́на, якого також шибануло, тицьнувши лицем у кермо. Втім, попри все він таки здолав зупинити машину перед самісіньким повозом. Його зазвичай здорова румяна пика на мить зблідла, потім знову почервоніла.
-Пане, де ж я винен, що звідкись узялася та мажара з бочками?!- прохарамаркав ображеним тоном Парфенон.
-Не патякай, а їдь, матері твоїй хрін!- вилаявся Теодор, шукаючи під ногами пенсне.
Авто зрушило з місця, хутко перетнуло гігантську площу Неба і в скорім часі вже мчало широким Двобічним проспектом до південного передмістя Седіолана, де в затишній віллі, схованій серед старих дуплавих яблунь, мешкала Ріодета.
На вулиці Синіх Помаранчів Теодор вийшов з кадилака і рушив до вілли. Але виявилося, що фіґуриста фіртка з облізлою зеленою фарбою замкнена на ключ. Вікна і двері двоповерхової камяниці, цегляні стіни якої густо вкривав плющ, були зачинені, на подвірї поміж клюмб з білими хризантемами і в саду не було видно ні душі. Здавалося, що тут давно ніхто не мешкає.
-Що за напа́сть?- замислено промимрив начальник Таємної служби.
Він хотів було вертатися до авта, але раптом під чавунною огорожею сусідньої, недавно збудованої вілли, яка вся сяяла шклом, шліфованим ґранітом і позолотою шпичастих веж, побачив курлапого садівника з чорною розкуйовдженою чуприною, який довгими садовими ножицями підстригав розбуялі осінні кущі каліка́рпи. Хідник уздовж огорожі весь був укритий зрізаними гілочками з пурпуровим листям, серед якого виблискували грона ясно-фіолетових ягідок.
-А скажи-но, добродію, чи не бачив ти господині цієї вілли?- запитав Теодор.
-Та тут, пане, з місяць ніхто вже не живе,- відповів садівник, опустивши ножиці.
Теодор похмуро зиркнув на його шкаворіжні покорчені пальці і, нічого не кажучи, рушив до машини.
Ріодету аґенти Таємної служби розшукували довго, цілу осінь і зиму нишпорили по всіх усюдах, і в Седіолані, і в найдальших провінціях, та здавалося, вона як у воду канула, аж поки навесні якийсь Теодорів тайня́к, знаний всіма у Таємній службі до́йда не виявив її на північному заході Діямантової імперії у містечку Кори́ті за тисячі кілометрів від столиці в трупі бродячого цирку. З’ясувалося, що ще влітку, коли цирк гастролював у Седіолані, дівчина запізналася з одним із циркачів, дресирувальником змій Фі́десом. Її так вразили всякі дивовижні штуки, витівки, кумедні фі́ґлі й фо́ртелі, які Фідес змушував демонструвати страхітливих удавів, здоровенних полозів та отруйних гадюк, особливо номери, де змії під тужливі звуки його ґа́йди виповзають з ко́робів, ко́шелів, кошиків, маленьких козубеньок та верейок, здіймають високо голови й починають похитувати ними, наче танцюючи, що тут же закохалася в чорноволосого з розумними бистрими очима зміїного повелителя, який був старший за неї всього на шість років. Фідес відповів прихильно на її почуття і згодом сам загорівся щирою пристрастю до цієї неговіркої рудоволосої дівулі зі знадливими й пухкими як пампух формами і взяв Ріодету за помічницю, поклавши на неї обовязок доглядати за зміями, годувати їх і чистити їхні плетені з лози чи лубу домівки. Тож поки цирк перебував у столиці, Ріодета продовжувала щопятниці їздити до начальника Таємної служби, нічого, проте, не розповідаючи йому про своє неспогадане кохання, а коли трупа збиралася відїжджати, дівчина заявила Фідесові, що ніколи не зможе його покинути і тому їде разом з ним.
Теодор, довідавшись, де вона, страшенно розлютився, і наказав затримати її і негайно припровадити до столиці.
-Якомога хутчіше привезіть мені цю хвойду,- сказав він крижаним голосом, розмовляючи в телефон з начальником коритської поліції.
-А що робити з тим Фідесом, дресирувальником змій?- з улесливою запобігливістю запитав той.
-Застрілити при спробі втечі,- коротко кинув Теодор і поклав слухавку.
Це розпорядження було виконано в найбрутальніший спосіб. Поліціянти приїхали серед ночи і, без усяких пояснень витягши роздягненого Фідеса з фурґона, вбили його, застріливши з карабінів, а прошите кулями закривавлене тіло відтягли на кількасот метрів убік і кинули на вулиці під молодою липою. Ріодету, яка несамовито лементувала, виривалася й розпачливо кричала про́бі, один скорохват у поліційному мундирі оглушив ударом кийка, обмотаного повстю, а инші поліціянти звязали її грубим конопляним мотузком, просоченим для міцности виваром рицини, й обдерту напівголу запхали до авта. Потім на залізничному двірці дівчину було передано двом понурим аґентам Таємної служби в чорних чемлі́тах, які розвязали її, наділи на руки на́ручні і поїздом доправили до Седіолана.
-Ти девять років щопятниці приїжджала до мене. Як посміла порушити угоду?- це перше, що запитав Теодор, коли Ріодету привели до його кабінету.
-Я не бездушна річ, також маю серце,- зі злістю огризнулася сердешна бранка. В її очах прозирало лише одне почуття – не́нависть.
-Яке ще серце?! Не існує ніякого серця!- вуста Теодора згі́рдливо скривилися. Тоді він глипнув на озброєного бандолетом ги́рявого (його голова аж блищала, так чисто була виголена) конвойника, який продовжував стояти у дверях, чекаючи розпоряджень, і сердито зи́кнув:
-Іди геть!
Коли конвойник вийшов, Теодор мовив:
-Серце… Це все нісенітниці, маячня, чорти-батька-що… Вигадки молодих панночок з хворобливою уявою!
-Неправда!- розгнівано вереснула Ріодета. Її лице аж почервоніло від обурення.- Це тільки у вас нема серця. А в инших є. Я покохала Фідеса, вперше в житті запізнала, що це таке кохати, а ви вбили його, умертвили моє кохання!- і вона розпачливо заскімлила, ковтаючи сльози.
-Ти порушила угоду,- Теодор сидів за столом, поклавши ноги в мякеньких замшових калаве́рцях з оленячої шкіри на інкрустований перлямутром ослінчик і важким незворушним поглядом дивився на дівчину, яка стояла перед ним і плакала, притискаючи до грудей сковані на́ручнями руки.- Я тобі дав усе,- продовжував він монотонно,- ошатну віллу, гроші, щоб ти купувала найліпші наїдки, файний одяг, взуття, парфуми, вдовольняла будь-які свої забаганки, найняв покоївку, служниць і слуг для домашньої роботи, ти мала волю чинити все, що заманеться, розважатися, бувати, де забагнеться, заводити друзів, коханців чи навіть коханок… За девять років я навіть ні разу не поїхав подивитися, як ти проводиш час... Бо мені було важливо лише одне – щоб ти одного дня на тиждень навідувалася до мене. Всього-на-всього. А що́ ти зробила? Підло зневажила все це і втекла з якимсь неприти́кою, волоцюгою безхатнім, шолуди́вим циркачем, який заробляє на хліб муштро́ванням найгидомирніших істот – змій. Як зважилася таке вчинити?
-А що я мала від вас, окрім усього того хваленого предостатку?!- Ріодета перестала плакати. Її раптом опанувала злість, бо Теодорові докори позірно хоч і здавалися слушними, але душею вона відчувала, що насправді вони фальшиві. Так, наче були якісь дві правди, одна дрібна мідна, яка належала йому, а друга велика золота, яка належала їй. І вона була певна, що істина таки по її руку. -Таж ви ніколи не запитали, як мені, що́ зі мною, взагалі навіть не помічали мене, ні моїх бажань, почуттів, страхів, надій, гіркот, радощів, я для вас була така собі бездушна річ, забавка, силіконова лялька, єдине призначення якої задовольняти вашу хіть.
-Але ж ти згодилася на таку ролю. То чим можеш бути невдоволена?- мовив Теодор холодно, без тіни співчуття.
-Чим?- Ріодета вся аж стрепенулася.- Ви не знаєте чим?- її очі спалахнули, наче хотіли спопелити того, хто сидів навпроти неї.- Та я всі ці роки нена́виділа вас, ваш мертвотний погляд, ваше вічно бліде насуплене лице, ваш загострений і загнутий, як у яструба, ніс, ваші липкі студені долоні, всю вашу поставу, тонку, як тика, ваш неприємний скрипучий голос, не кажучи вже про те, що́ ви робили зі мною і що́, по-вашому, зветься любосними втіхами.
-Можна подумати, що тобі було аж так погано,- на обличчі Теодора промайнула зловтішно-їдка посмішка.
-Ну так, хіба силіконова лялька може щось відчувати, хіба їй може бути погано чи добре?!- перекривила Ріодета. І її очі знову спалахнули ненавистю.- Вам було байдуже, що́ зі мною, що́ я почуваю і чи почуваю хоч щось узагалі в тих ваших «любощах». Бо вам було головне намацати щілину між моїми ногами, запхати і, виприснувши, звільнитися від заласної жаги, яка накопичилася за тиждень й докучала вам. Більше вас нічого не цікавило. Коли я приходила, ви, бувало, і слова не промовили до мене. Просто брали за руку й вели до спальні, де наказували ставати рачки на козетку, задерши спідницю. Тоді запихали, робили кілька похіпки́х рухів і позбувалися напруги. І все це мовчки. Без жодного звуку. О, як я тої хвилі ненавиділа вас! Яким відразливим був мені ваш піт, огидним ваше дихання, сопіння, доторки до моїх сідниць, тицяння вашого прутня, яким бридким був запах вашого спорзу, особливо, коли він тягуче стікав по моїх стегнах, я ледве стримувалася, аби не зблювати. Нерідко мені хотілося в такі моменти схопити мосяжеву статуетку носорога, що стояв на столику поряд, і розчерепити вам голову. Навіть не знаю, що стримувало мене щоразу.
-І це ти терпіла всі девять років? Чи не задовго, га, щоб повірити в щирість твоїх слів?- Теодорове лице залишалося застиглим, як маска. В ньому не відображалося жодних емоцій.
-Так, терпіла,- гнівно вигукнула Ріодета,- терпіла, бо вірила, що колись це жахіття скінчиться. І воно скінчилося. Я зустріла Фідеса, своє коханння, перше і останнє, відчула себе живою… жінкою, яка кохає і яку кохають, не бездушною силіконовою лялькою, а жінкою з власними почуттями, чутливим серцем, яке тріпоче й відгукується на ласку, на ніжність, на добре слово. А ви вбили Фідеса! Відібрали в мене моє щастя!- і дівчина знову гірко заридала.
-Що сталося, того не змінити,- процідив крізь зуби Теодор.
-Так, не змінити,- крізь сльози мовила Ріодета.- І тому я ненавиджу вас. В моєму серці лишилося лише це почуття.
-Мені байдуже до твоєї ненависти. Тож я прощаю тобі і даю шанс виправитися – і все знову йтиме своїм звичаєм. Ти приїжджатимеш до мене раз на тиждень. Наступної пятниці ввечері маєш бути в моєму домі,- Теодор устав і зробив кілька кроків до невеликого портрета імператора Балтазара Другого в леопардовому кожушку і з луком та стрілами в руках на тлі засніжених гірських щовбів, що висів угорі над бюрком.
Ріодета якийсь час мовчала і дивилася на Теодора, який стояв до неї спиною.
-А якщо я не згоджуся?
Начальник Таємної служби спроволока повернувся до дівчини і, блиснувши колючими, схожими на ртуть зіницями, коротко кинув:
-Тоді тебе повісять.
Ріодета не відповідала. Стояла непорушна, з гордо піднятою головою. Над її правою бровою темнів великий синець, а вище над ним ранка з запеклою кровю, прикрита червоним як грань волоссям.
Теодор сів на крісло, зняв слухавку і викликав конвойника. Коли той зайшов до кабінету, кивнув на дівчину і сказав здушеним голосом:
-Відпустити.
Ріодета простягла конвойнику руки. Він вправним рухом зняв на́ручні, і вона мовчки, з байдужим виразом на лиці вийшла геть.
У пятницю начальник Таємної служби повернувся додому трохи раніше. Він повечеряв, з неабияким смаком зїв печеню з мяса са́йґи, випив кухоль по́ртеру «Карама́н» (це було його улюблене пиво) і послав слугу до найближчої цукерні по тістечка з вишнями до кави. Потім пішов у лазничку і довго ніжився у теплій ванні з запахом розмарину, яку служниця завше готувала перед візитом Ріодети. Те, що дівчина неодмінно прийде, він не сумнівався.
Ввечері, близько восьмої Теодор у мякому кашеміровому халаті сів біля вікна на фотель, накритий строкатим верблюжим килимком, і, взявши у руки газету «Звізда імперії», став читати про проповідника Єфрема, який, як повідомлялося, днями прибув до міста Кіфара й вістив там про Велику Сутність. Теодор читав й очікував на Ріодету.
Неба́вом, кілька хвилин по восьмій на вулиці почувся шурхіт шин, звук гальм, потім тихо хряснули двері авта, долинули легкі кроки, скрип фіртки.
«Прийшла,- Теодор самовдоволено скривив вуста.- Нема нічого сильнішого за смерть! Всі скоряються перед нею».- Він шпурнув газету на підвіконня.
Ріодета увійшла до покою тихо як тінь. Вона була у розкішній оксамитовій сукні рідкісного темно-фіолетового кольору без жодної оздоби; лише на грудях мала пришпилену й дуже дорогу для неї малесеньку срібну брошку в образі сплячої звинутої в клубок отруйної змії му́лґи, подарованої Фідесом як знак свого кохання; не привіталася, ніяким чином не відповіла на тріюмфуючу посмішку начальника Таємної служби, який стояв і дивився на її гарне повне тіло, сховане під сукнею, хтиво поїдаючи його очима; й навіть не пішла помитися до лазнички, як зазвичай робила продовж девяти років.
-Зразу до спальні?- мовив Теодор, вдоволено кивнувши головою.
Дівчина лише зневажливо, майже з огидою пхикнула у відповідь і рушила до широких дверей зі шклом, завішеним тонкою мережаною фіранкою. Крізь фіранку Теодор бачив, як Ріодета зняла панчохи, пантальоники, задерла поділ сукні і, оголившись, рачки стала на козетку. Її довге руде волосся зсунулося вниз, розсипалося по козетці й золотаво-червоними хвилями накрило голову, над якою звабно забіліла плямка шиї.
Теодор тут же відчув, як його тіло наливається любосним жаром. Він вийняв з шафи зелену карафку з румом «Амок» (це він робив завжди, коли хіть проймала його особливо сильно), налив золотистого пахучого трунку до невеличкого кришталевого келишка і душком випив. Тоді скинув халат і, душений бажанням, сягнистими кроками метнувся до спальні, рвучко відчинив двері, і тільки-но торкнувся голого Ріодетиного задка, як раптом весь омертвів не в змозі ворухнутися, тої ж мити внизу в нього все обмякло і хіть умах відступила. Під його долонями великі білі сідниці дівчини затремтіли, захилиталися, і Ріодета, поволі обважнівши, звалилася на бік. Вона так без руху і застигла на козетці, скулившись, неприродньо розкинувши руки і лежачи в калюжі крови, яка цебеніла з її рота. Ріодета була мертва. Нахилившись, Теодор знайшов на підлозі клаптик поплямленого кровю паперу, на якому тушшю рівним почерком було написано: «Кохання сильніше за смерть.»
Немає коментарів:
Дописати коментар