Єфрем і його учень Маґриб, сухорлявий, дещо сутулуватий двадцятидворічний юнак з блідим лицем і великими запитливими очима кольору зелених оливок сиділи на високому, густо порослому драголю́бом і паху́цею березі, де буйні, скуті каменяччям води Ма вливалися в бурхливу і доволі вже широку в цьому місці Бур́еду. Обидві річки стікали з Драконових гір, і тут за кілька кілометрів від Опа́ша, головного міста провінції Ка́да, Буреда перетворювалася у велику могутню ріку, глибоку, нестримну в своєму пруді, яка нерідко в повноводдя зносила навіть міцні, збудовані з грубезних секвоєвих колод мости.
-Учителю,- запитав Маґриб,- Велика Сутність, про яку ти говориш, вона відкривається для кожного чи лише для обраних?
Єфрем зняв з голови шкіряного каптура і витер з чола піт.
-Здається, сьогодні знову буде пекельна спека,- він дивився на воду, яка вирувала під берегом, тоді повернув голову до хлопця:
-Як нуртує… аж бурхає бризками, наче кипить…
-Пструги… Там ціла зграя…- очі Маґриба радісно блиснули.
-Ось… майнуло кілька зеленавих спинок,- Єфрем удивлявся у темний нурт, де крутилися й щезали зламані вербові гілочки, сухі модринові шишки, соснові скіпки, глиця, букові й грабові листочки, шматочки кори мішма з десятками фіолетових, білих і пурпурових метеликів, збитих вітром.
-Ти ба, які великі рибини,- Маґриб підсунувся до краю берега.
-Ну годі, пора рушати. До вечора ми мусимо знайти сякий-такий нічліг в Опаші,- мовив Єфрем і звівся на ноги.
Коли вони підходили до огорненого прозористою імлою міста, яке розкинулося серед пологих узвиш, то побачили на дорозі довжелезну валку військових вантажівок, ущерть заповнених леґіонерами у сталевих шоломах і з довголюфими крісами в руках. Кожна друга-третя вантажівка тягла за собою гармату, польову кухню або критий попелястим та́шем причеп з амуніцією. Валка рухалася на південь до залізниці.
Маґриб ішов замислений і нічого не бачив. Він думав про Велику Сутність.
-Учителю, що таке високочутливий розум, які в нього ознаки?
Єфрем уважно розглядав леґіонерів, прикривши очі долонею, бо призахіднє сонце сліпило його.
-Їхні шоломи і їхні кріси наче вкриті кривавою поволокою,- проказав він стиха.
Маґриб глянув на валку.
-У газетах повідомляють, що ворог уже захопив Голіяф. Через два тижні, якщо не станеться чуда, королівські війська можуть бути на підступах до Седіолана.
-Які вони сподобні з цим своїм багряним яскрінням!- Єфрем не відводив очей від валки, яка поволі рухалася, де-не-де здіймаючи чималі хмари куряви.
-Ті, які йдуть на смерть,- зідхнув Маґриб. Він теж став спостерігати за вояками у вантажівках. Вони їхали мовчазні, заглиблені в себе, з якоюсь незворушною гідністю, без ремствувань і без тіни страху.
-Краса в смерті,- Єфрем шанобливо хитнув головою.
-Хіба смерть може бути гарна?- Маґриб здивовано зиркнув на учителя.
Єфрем не відповідав. Здавалося, він весь був поглинутий пречудно́ю картиною, яка постала перед його очима.
В Опаші їх зустріли доволі прихильно. Чутка, що Єфрем припинив своє відлюдництво в Драконових горах і тепер ходить й проповідує Велику Сутність, хутко рознеслася по південних провінціях Діямантової імперії. Люди скрізь, у кожному селі чи місті з неабиякою цікавістю чекали його появи. Тож як тільки Єфрем з Маґрибом з’явилися на вулицях Опаша, їх прийняли як довгожданих гостей і тут же виділили розкішну кімнату в готелі «Співочий дрізд», де зазвичай зупинялися багаті купці, вельможі й сановники зі столиці. Це була гарна, мурована з жовтої цегли, двоповерхова камяниця під черепицею, оточена зі всіх боків садом, де росли ґранати, папа́ї, азими́ни, десятки сортів груш, зосібна, бере́ка і розмаїті ягідні та пишноквітлі кущі, особливо багато було бузу.
Уже зовсім споночіло, коли Єфрем з Маґрибом у супроводі гарненької чорноволосої вродливиці, дочки хазяїна готелю підіймалися сходами до номера.
-Там усе готове, два ліжка, постіль… Вранці вам принесуть сніданок,- сказала дівчина, відмикаючи довгим мідним ключем двері до покою.
-Як тебе звати?- Єфрем глипнув на дівчину і, як здалося Маґрибові, на його обличчі майнула лукава посмішка.
-Кари́та,- відповіла вона і також посміхнулася. Тоді, зиркнувши на Маґриба, запитала:
-А чого ваш молоденький подоро́жець такий нахмурений?
-Він мій учень,- холодно відказав Єфрем і увійшов до приміщення.
Маґриб, намагаючись не дивитися на Кариту, рушив слідом за учителем.
Вже спускаючись сходами, Карита гукнула:
-Зараз Гаст принесе вам воду й чисті рушники.
Невдовзі до кімнати увійшов гарний стрункий парубок з рівно підстриженими тоненькими вусиками, який приніс в мідному шаплику воду і два білі льняні рушники.
-Якщо щось буде треба, подзвоніть,- він вказав на червону шворку, що звисала біля дверей.
-Дякую,- безбарвним голосом відказав Єфрем,- нам більше нічого не знадобиться.
-Тоді надобраніч,- Гаст манірно вклонився і вийшов геть.
Вранці наступного дня Маґриб прокинувся, коли вся кімната була залита яскравим сонцем. З розчиненого вікна линув оглушливий щебіт горобців. Небо було чисте, без жодної хмаринки.
-Ти проспав найпречудніший світанок,- проскрипів наче немазане колесо Єфрем, який сидів на стільці з високими бильцями і зрідка поглядав у вікно.
-Я не міг прокинутися, вчителю, мені снився на диво солодкий сон,- Маґриб схопився з ліжка.- Хотів і не міг.- Він набрав із шаплика води і став умиватися.
-Сни сняться тобі і вдень- Єфрем унурив очі в учня. Втім, його очі нічого не виражали, ні осуду, ні схвалення.
Від Єфремового погляду Маґриб відчув, як щось холодне стисло серце – чи то безпричинна тривога, чи то якийсь страх невідомого.
-Учителю, невже я й справді сплю наяву,- скрикнув він, витираючи рушником лице.
-Так, спиш, і лише зрідка прокидаєшся,- Єфрем знову глянув у вікно.- Але ти мусиш прокинутися.
-Ні, целе́бе,- вигукнув Маґриб,- невже не бачиш, що я цілими днями тільки й думаю що про Велику Сутність?
-Велика Сутність жива, а не мертва,- прошепотів Єфрем. Він дивився у вікно і, здавалося, розмовляв сам зі собою.
Маґриба раптом пройняла злість. Йому здалося, що Єфрем просто насміхається з нього. Він шпурнув рушника на ліжко і підійшов до вікна. Але те, що́ він побачив, змусило його забути все: свій гнів на вчителя, свої роздуми про Велику Сутність, готельну кімнату, сонячний ранок, і навіть самого себе зі всіми сподіваннями й невдачами, радощами й печалями – в саду серед духмяних трав під величезним кущем клюзії, всипаним сліпучими блідо-рожевими чашами квітів, звивалися два голі тіла... Вони то притискалися одне до одного, зливаючись у нестримному пориві, то на мить застигали роз’єднані, щоб знову злитися, тремтіли, здриґалися, крутилися дзиґою, переверталися, падали то в один, то в другий бік... Руки, ноги, голови, коліна, стегна, плечі, стопи, пяти, пальці, волосся коротке й довге, губи, очі - все змішувалося в один живий, постійно мінливий клубок... Мязи їхні пульсували, рухалися, пробігали бурунами наче морська вода... І це було схоже на дивовижне і відчайдушне за потугою змагання двох стати одним, на якийсь таємничий танець тіл без ритму і повен всіх ритмів водночас, на сокровенну музику кохання зі всіх, які тільки не є, мелодій, на прекрасну симфонію плоти, злютованої єдиним поривом, жагою, екстазом.
Прийшовши до тями, Маґриб у жасі відсахнувся від вікна. В цих двох тілах він упізнав дочку хазяїна готелю Кариту і готельного служника Гаста. Але найбільше його налякало й неабияк згнітило те, що він так безтямно захопився цією марнотою людського злягання. «Що́ ж так вразило мене, що́ так притягло мою увагу до цих двох голих тіл? Що́ я там аж такого значущого побачив, що аж забув сам себе? І як мені відкриється Велика Сутність, коли я абсолютно безрадний перед плотськими насолодами?»- запитував він себе, заледве не плачучи.
-Учителю, невже я безсилий перед марнотою? Невже Велика Сутність недосяжна для мене?- через силу вимовляючи слова, запитав Маґриб.
-Цей хлопець і дівчина… Вони як океан енерґії… вічної… без кінця і краю… нездоланної, всепоглинущої. І в цьому океані є сила й краса, які недосяжні для думки,- Єфрем обернувся до Маґриба і довго дивився на його спотворене від болю лице.
Бідака стояв ні в сих ні в тих. Почував себе цілковито розчавленим. Життя вислизало з-під його ніг. Він намагався втриматися, за щось зачепитися, спертися, але не знаходив нічого, жодної опори, навіть малесенької зазублини.
Вполудне, під час обіду Єфрем, побачивши, що учень не їсть і сидить сам не свій, запитав:
-Бачу, непереливки тобі, Маґрибе?
-Учителю,- тремтячим голосом заговорив Маґриб,- чому глумишся наді мною, чому уникаєш відповідати на мої питання? Відколи ти взяв мене за учня, я вже багато разів запитую тебе про Велику Сутність, а ти ні разу не зволив відповісти. Якщо вважаєш мене негідним учнем, то ліпше прожени мене від себе.
Маґриб затулив обличчя долонями і заплакав.
-Ні, Маґрибе, ти просто не чув мене, бо щоразу, коли ти запитував про Велику Сутність, я тільки про неї тобі й говорив,- відказав Єфрем. І по тривалій павзі додав:
-Тож будь уважнішим до моїх cлів.
Немає коментарів:
Дописати коментар