Тотальний контрнаступ армії імператора Балтаза́ра Другого розпочався одночасно на всіх фронтах. У хід було пущено майже всі резервні леґіони. Проте, незважаючи на запеклі бої протягом ось уже двох днів, ворог лише на кількох ділянках зазнав більш значних утрат і трохи відступив. Здобутою територією виявилися зовсім невеликі клаптики землі, спаленої до шпенту і геть розритої вибухами авіяційних бомб. Скидалося на те, що контрнаступ переростає в довготривалу виснажливу облогу.
Леґіонер Вузципіло́н зі шрамом — синюватою вмятиною на правій скроні, сидів, зіщулившись від холоду, в шанцях і час від часу спльовував кров, що без упину сочилася з зубів, потрощених в атаці годину тому. За ці два дні тяжких боїв він разом з иншими леґіонерами двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії вже кільканадцять разів кидався в одчайдушні атаки на укріплені лінії королівських кулеметників, проте всі спроби прорвати ворожу оборону закінчувалися ганебними відступами. Роздратований та охоплений люттю Вузципілон проклинав усе на світі. Особливо він був злий на солдатів з обслуги далекобійних гармат, які, на його думку, завжди запізнювалися з обстрілом і погано влучали в ціль.
-Недолугі виродки,— в пів голоса лаявся він, раз у раз поглядаючи на узвишшя, де стояли гармати.
Надвечір, коли поволі стали западати сутінки, і зі штабу прийшло повідомлення, що сьогодні більше атак не буде, лють Вузципілона трохи вгамувалася. Він сховався в укриття і, лежачи на закривавленій шинелі свого вбитого друга капрала Фіра́на, почав прислухатися до поодинокого свисту куль, будучи переконаним, що нема чого чекати на швидку перемогу і що на цій війні загинуть ще тисячі відважних вояків.
