З редактором київського видавництва «Скриня» Овсієм Хвоїнкою Шатанович познайомився десь три роки тому, здається, вліті дві тисячі шістнадцятого на невеличкому принятті з кавою, коньяком та канапками, яке відбулося в Києво-Могилянській академії після презентації збірки віршів Олега Миреґи «Снігові і вогню». На саму презентацію Шатанович добряче припізнився, прийшов, коли Миреґа вже прочитав десяток віршів, відповів на питання присутніх і зараз розве́зисто, з мало кому цікавими подробицями, та ще й плутаючись у термінах, пояснював засади своєї поезії. У правій руці він тримав пластикову фляшку, з якої коли-не-коли щось попивав, а лівою якось дуже нервово і невлад жестикулював. Язик у нього трохи заплітався, а на вустах раз по раз розпливався якийсь дурнуватий блазенський усміх. Все це свідчило, що у фляшці було щось міцніше, ніж звичайна вода.
Шатанович увійшов до залі із зеленою гілочкою, яку незадовго перед тим зрізав з розложистого тисового дерева в Гідропарку. Скориставшись моментом, коли глядачі (більшість з них були студенти) збуджено плескали на якийсь черговий дотеп Миреґи, Шатанович підійшов до нього і мовив:
— Ти, Ольку, родом з тих місць, де ще триста років тому росли величезні тисові ліси. Дарую цю гілочку тису, щоб ти ніколи не забував, що́ насправді наснажує твою творчість.
Миреґа взяв гілочку, якийсь час розглядав її, а тоді, звертаючись до публіки, виголосив:
— Це найцінніший подарунок, який я будь-коли отримував.
На гостину зі шведським столом, яка була організована в сусідній кімнаті, прийшло з два десятки людей, здебільша письменники, літературні критики та видавці. Шатанович хотів порозмовляти з Миреґою наодинці, але той не звертав на нього найменшої уваги — вибухаючи раз за разом сміхом, спілкувався з якимись молодявими, яскраво нафарбованими й одягненими у легкі барвисті плаття жіночками, які то заповзятливо щось розпитували в нього, то уважно, з шанобливими мінами слухали його відповіді. Жіночок було четверо. Кожна мала в руці келих з коньяком. Миреґа теж. Иноді вони дружно підносили келихи і пили. Шатанович кілька разів звертався до Миреґи з якимись питаннями, але той щоразу відмахувався, продовжуючи сипати жартами і слухати пусті розпатякування своїх гарненьких кумпанок.
Врешті, не будучи знайомим ні з ким з присутніх, крім Олега Миреґи, Шатанович узяв зі столу з питвом і наїдками келих з коньяком і став невеликими порціями пити пахучий трунок у самотині. Деколи брав яку-небудь канапку, тістечко чи платочок помаранчі. Роззирався довкола. Уважно розглядав учасників частування. То одного, то другого. Стежив за їхньою мімікою, манерами говорити, рухатися. Ловив уривки їхніх розмов. Намагався зрозуміти значення почутих слів. А то й раптом забував про все, що відбувалося довкола, і поринав у світ власної уяви. І якийсь час блукав лябіринтами ефемерних образів, вигадливо створених його розумом. Тоді знову повертався в реальність. Не стримував, навіть не контролював своєї уваги. Дозволяв їй провадити себе, куди вона сама хотіла. А увага ніколи надовго ні на чому не зупинялася. Полишала те, на чому зосереджувалася, щоразу, коли він просто, без зусиль, без вибору споглядав предмет її зацікавлень, не шукаючи якихось відповідей, не ставлячи запитань, не порівнюючи нічого ні з чим. І при цьому не знав, не годен був визначити, що з ним відбувається, погано йому чи добре, що з цього всього слушне, а що ні. Він був тут серед усіх цих чоловіків та жінок, був невід’ємною частиною їх усіх, але водночас був поза ними всіма.
— А я до сьогодні не знав, що тис це глицеве дерево. Ви зробили відкриття для мене, — почувся чийсь голос.
Шатанович обернувся й побачив низенького верткого чоловічка під пятдесят років у помятих лляних штанах і такій же лляній сорочці. Під пахвами у нього темніли мокрі плями, бо в кімнаті було душнувато — спекота в Києві не відступала.
— Тис ще називають негнийдерево, — мовив Шатанович і запитав:
— Ви теж поцінувач творчости Олега Миреґи?
— Якщо чесно, то ні. Я цих його віршів не розумію. Мене більше цікавить проза. Насамперед через специфіку роботи.
— Працюєте у видавництві?
— Так, шановний, перед вами головний редактор видавництва «Скриня» Овсій Хвоїнка власною персоною, — він простяг руку.
Шатанович потис руку і також відрекомендувався.
— То мусимо випити за знайомство, — Хвоїнка взяв зі столу фляшку коньяку, розкоркував її і наповнив спочатку келих Шатановича, потім свій.
Вони випили. Деякий час мовчали.
— Ви, припускаю, письменник? — врешті запитав Хвоїнка, витираючи піт з лисої голови.
— Можна так сказати. Пишу коротку прозу. Оповідки.
— Щось видали? Я десь чув ваше ймення.
— Ні, маю публікації тільки в журналах, — відказав Шатанович. — Може, ви би взялися видати мені книжку? — додав після павзи.
— Вишліть якісь свої тексти мені на імейл, — Хвоїнка простяг візитівку. — Почитаю, подумаю.
— А якого роду прозу видає видавництво «Скриня»? — Шатанович сховав візитівку до кишені.
— Добру, пане Юліяне, добру, — засміявся Хвоїнка і, хильнувши коньяку, поставив келих, де ще трохи залишалося трунку, на стіл. — Проте найбільше я прихильний до фантастики, якщо говорити про жанр.
— Тоді мої оповідки можуть припасти вам до смаку. За формою це фантастична проза, хоч за глибинними сенсами я відображаю нашу реальність.
— І багато вже написали тих оповідок? — Хвоїнка узяв канапку з помідором і шматочком риби. — Судячи з вашої зовнішности, ви трохи вже пожили на цьому світі. — Редактор підніс канапку до рота, але дещо невдало — вона вислизла і впала на підлогу. — От бісова личина! — вилаявся він.
— Пусте, візьміть другу, пане Овсію, — кинув через верхню губу Шатанович. — Мені шістдесят три. Я пишу одну книгу вже понад сорок років. Вона називається «Сни сімдесяти квіток». Це роман в оповідках.
— І який загальний обсяг цього вашого роману?
— Десь близько трьох тисяч сторінок звичайної книжки.
— Ого, нічого собі! — скрикнув Хвоїнка. — Чому ж ви досі не видали хоча б частини?
— Не знаю, пане Овсію, сам неабияк дивуюся. Я висилав у всі видавництва. Але ніхто не зацікавився. Хоча мої оповідки досконалі за якістю.
— І що, нам у «Скриню» також висилали? — Хвоїнка утокмив очі в протилежний кінець кімнати, де стояв якийсь чоловік з сивою бородою і щось запалисто пояснював двом иншим чоловікам, які з поважними мінами слухали.
— Висилав, добре памятаю... десь шість чи сім років тому.
— Ну, я щось не пригадую, щоб надходили якісь тексти з вашим прізвищем, пане Юліяне, — Хвоїнка знизав плечима і взяв зі столу свій келих.
— Бачите, пане Овсію, я письменник не публічний, тримаюся осторонь, нікому не навязуюся, нікуди не пхаюся, не кричу про себе з кожного перехрестя, не виступаю в засобах масової інформації з будь-якого приводу чи без приводу. Про мене ніхто не знає. Не дивно, що у вашому видавництві не звернули уваги на мої твори.
— Можливо, можливо... — замислено пробурмотів Хвоїнка. — Ну, але тепер, будьте певні, я прочитаю ваші оповідки. І обовязково скажу свою думку.
Восени, десь усередині жовтня, коли надворі було ще досить тепло, Шатанович знову мав розмову з Хвоїнкою. Вони зустрілися на Дарницькій площі й, трохи прогулявшись найближчими вулицями, зайшли в затишну кавярню під двома розлогими кленами. На викладений кольоровою плиткою хідник перед її входом коли-не-коли спадали пожовклі листочки. І коли їх ставало більше, виходила худенька прибиральниця з віником і з якимсь застиглим, наче маска, смутком на змарнілому обличчі змітала листя на шуфе́льку.
— Могли би й не замітати, — мовив Шатанович, входячи вслід за Хвоїнкою до кавярні. — Кому ця осіння краса аж так дуже шкодить?
— Ще чого? — понуро відказала жінка, не припиняючи замітати. — Сказали, й роблю!
У кавярні Шатанович та Хвоїнка сіли за столик і замовили кави. Відвідувачів майже не було. В кутку сиділи хлопець і дівчина, які стиха розмовляли, цілковито поглинуті одне одним. З динаміків притишено линула якась меланхолійна фортепянна музика.
— То що, як мої оповідки? — скинув оком Шатанович на свого співбесідника, попиваючи каву. — Ви прочитали? Я вислав два місяці тому.
— Так, прочитав, — Хвоїнка тримав у правій руці горнятко з кавою, а пальцями лівої злегка тарабанив по столі. — Дивні, зізнаюся, ці ваші оповідки. Ніяк не доберу, що воно й до чого.
— Ну, принаймні цікаво було читати?
— Може, і було цікаво. Але ради чого це все? Ваша проза — це справді щось між фантастикою і реалізмом. Утім, я ще не зробив остаточного висновку, — Хвоїнка втопив очі в стіл і замовк.
— Виходить, мені нема на що сподіватися? — Шатанович обвів поглядом приміщення кавярні, зупиняючись то на пустих столах, то на молодій парі в кутку, то на прилавку, де русява продавчиня з великими мясистими губами, фарбованими амарантовою помадою, голосно розмовляла з кимось в мобільний телефон.
— Я ж сказав вам, пане Юліяне, що висновку ще не зробив. Утім, може, ви мені поясните, що стоїть за цими всіма вашими дивоглядними історіями? Що ви хочете цим усім сказати?
— Моя творчість спрямована на розкриття однієї важливої, на мій погляд, проблеми. Вона полягає в тому, що кожен з нас прагне кимось стати, чогось досягти. Але попри потрачені зусилля врешті-решт ніким не стає, нічого не досягає і повертається туди, де був завжди — до початку. Кожна моя оповідка відображає якусь одну з численних форм цього прагнення. А позаяк форм безліч, то й оповідок безліч, — відстороненим беземоційним голосом сказав Шатанович. Він знав, що це його пояснення нічого не дасть. Бо скільки не намагався раніше комусь розтлумачити, про що його оповідки, все було марно. Люди не розуміли. Редактор, судячи із скучного виразу його обличчя, також не розумів.
— Ото ще премудрість ви закрутили. Не дивуюся, що ніхто не зважився видавати вам книжку, — мовив Хвоїнка з удаваним співчуттям. — Людям треба пропонувати щось простіше! Ви ж, сподіваюся, для людей пишете?
— Я просто пишу. Ні для кого, пане Овсію. Хіба вишня розцвітає для когось?
— Ото порівняли! Людину з деревом! Людина на відміну від дерева має розум!
— Може, і так. Але я пишу так, як розцвітає вишня, — похмуро відказав Шатанович і, допивши свою каву, звівся на ноги.
— Ви тільки не сердіться, пане Юліяне. Я ще нічого не вирішив з вашою книжкою. Мушу все глибше обдумати, — Хвоїнка теж устав з-за столу.
Вийшовши з кавярні, вони ще трохи мовчки пройшлися вулицею в бік Дарницької площі і біля торгового центру попрощалися.
А через три роки, коли Шатанович зовсім забув про розмову з редактором Хвоїнкою і долю своїх оповідок, з видавництва «Скриня» прийшов електронний лист, в якому повідомлялося про відмову в публікації. «Що важать ваші відмови для того, чия творчість не має жодної мети?!» — прошепотів Шатанович. Він стояв коло вікна і, затамувавши дух, зачудувано споглядав острівці снігу, які ще подекуди біліли вздовж асфальтованого хідника. «Завтра і їх не стане», — знову прошепотів він.
Шатанович увійшов до залі із зеленою гілочкою, яку незадовго перед тим зрізав з розложистого тисового дерева в Гідропарку. Скориставшись моментом, коли глядачі (більшість з них були студенти) збуджено плескали на якийсь черговий дотеп Миреґи, Шатанович підійшов до нього і мовив:
— Ти, Ольку, родом з тих місць, де ще триста років тому росли величезні тисові ліси. Дарую цю гілочку тису, щоб ти ніколи не забував, що́ насправді наснажує твою творчість.
Миреґа взяв гілочку, якийсь час розглядав її, а тоді, звертаючись до публіки, виголосив:
— Це найцінніший подарунок, який я будь-коли отримував.
На гостину зі шведським столом, яка була організована в сусідній кімнаті, прийшло з два десятки людей, здебільша письменники, літературні критики та видавці. Шатанович хотів порозмовляти з Миреґою наодинці, але той не звертав на нього найменшої уваги — вибухаючи раз за разом сміхом, спілкувався з якимись молодявими, яскраво нафарбованими й одягненими у легкі барвисті плаття жіночками, які то заповзятливо щось розпитували в нього, то уважно, з шанобливими мінами слухали його відповіді. Жіночок було четверо. Кожна мала в руці келих з коньяком. Миреґа теж. Иноді вони дружно підносили келихи і пили. Шатанович кілька разів звертався до Миреґи з якимись питаннями, але той щоразу відмахувався, продовжуючи сипати жартами і слухати пусті розпатякування своїх гарненьких кумпанок.
Врешті, не будучи знайомим ні з ким з присутніх, крім Олега Миреґи, Шатанович узяв зі столу з питвом і наїдками келих з коньяком і став невеликими порціями пити пахучий трунок у самотині. Деколи брав яку-небудь канапку, тістечко чи платочок помаранчі. Роззирався довкола. Уважно розглядав учасників частування. То одного, то другого. Стежив за їхньою мімікою, манерами говорити, рухатися. Ловив уривки їхніх розмов. Намагався зрозуміти значення почутих слів. А то й раптом забував про все, що відбувалося довкола, і поринав у світ власної уяви. І якийсь час блукав лябіринтами ефемерних образів, вигадливо створених його розумом. Тоді знову повертався в реальність. Не стримував, навіть не контролював своєї уваги. Дозволяв їй провадити себе, куди вона сама хотіла. А увага ніколи надовго ні на чому не зупинялася. Полишала те, на чому зосереджувалася, щоразу, коли він просто, без зусиль, без вибору споглядав предмет її зацікавлень, не шукаючи якихось відповідей, не ставлячи запитань, не порівнюючи нічого ні з чим. І при цьому не знав, не годен був визначити, що з ним відбувається, погано йому чи добре, що з цього всього слушне, а що ні. Він був тут серед усіх цих чоловіків та жінок, був невід’ємною частиною їх усіх, але водночас був поза ними всіма.
— А я до сьогодні не знав, що тис це глицеве дерево. Ви зробили відкриття для мене, — почувся чийсь голос.
Шатанович обернувся й побачив низенького верткого чоловічка під пятдесят років у помятих лляних штанах і такій же лляній сорочці. Під пахвами у нього темніли мокрі плями, бо в кімнаті було душнувато — спекота в Києві не відступала.
— Тис ще називають негнийдерево, — мовив Шатанович і запитав:
— Ви теж поцінувач творчости Олега Миреґи?
— Якщо чесно, то ні. Я цих його віршів не розумію. Мене більше цікавить проза. Насамперед через специфіку роботи.
— Працюєте у видавництві?
— Так, шановний, перед вами головний редактор видавництва «Скриня» Овсій Хвоїнка власною персоною, — він простяг руку.
Шатанович потис руку і також відрекомендувався.
— То мусимо випити за знайомство, — Хвоїнка взяв зі столу фляшку коньяку, розкоркував її і наповнив спочатку келих Шатановича, потім свій.
Вони випили. Деякий час мовчали.
— Ви, припускаю, письменник? — врешті запитав Хвоїнка, витираючи піт з лисої голови.
— Можна так сказати. Пишу коротку прозу. Оповідки.
— Щось видали? Я десь чув ваше ймення.
— Ні, маю публікації тільки в журналах, — відказав Шатанович. — Може, ви би взялися видати мені книжку? — додав після павзи.
— Вишліть якісь свої тексти мені на імейл, — Хвоїнка простяг візитівку. — Почитаю, подумаю.
— А якого роду прозу видає видавництво «Скриня»? — Шатанович сховав візитівку до кишені.
— Добру, пане Юліяне, добру, — засміявся Хвоїнка і, хильнувши коньяку, поставив келих, де ще трохи залишалося трунку, на стіл. — Проте найбільше я прихильний до фантастики, якщо говорити про жанр.
— Тоді мої оповідки можуть припасти вам до смаку. За формою це фантастична проза, хоч за глибинними сенсами я відображаю нашу реальність.
— І багато вже написали тих оповідок? — Хвоїнка узяв канапку з помідором і шматочком риби. — Судячи з вашої зовнішности, ви трохи вже пожили на цьому світі. — Редактор підніс канапку до рота, але дещо невдало — вона вислизла і впала на підлогу. — От бісова личина! — вилаявся він.
— Пусте, візьміть другу, пане Овсію, — кинув через верхню губу Шатанович. — Мені шістдесят три. Я пишу одну книгу вже понад сорок років. Вона називається «Сни сімдесяти квіток». Це роман в оповідках.
— І який загальний обсяг цього вашого роману?
— Десь близько трьох тисяч сторінок звичайної книжки.
— Ого, нічого собі! — скрикнув Хвоїнка. — Чому ж ви досі не видали хоча б частини?
— Не знаю, пане Овсію, сам неабияк дивуюся. Я висилав у всі видавництва. Але ніхто не зацікавився. Хоча мої оповідки досконалі за якістю.
— І що, нам у «Скриню» також висилали? — Хвоїнка утокмив очі в протилежний кінець кімнати, де стояв якийсь чоловік з сивою бородою і щось запалисто пояснював двом иншим чоловікам, які з поважними мінами слухали.
— Висилав, добре памятаю... десь шість чи сім років тому.
— Ну, я щось не пригадую, щоб надходили якісь тексти з вашим прізвищем, пане Юліяне, — Хвоїнка знизав плечима і взяв зі столу свій келих.
— Бачите, пане Овсію, я письменник не публічний, тримаюся осторонь, нікому не навязуюся, нікуди не пхаюся, не кричу про себе з кожного перехрестя, не виступаю в засобах масової інформації з будь-якого приводу чи без приводу. Про мене ніхто не знає. Не дивно, що у вашому видавництві не звернули уваги на мої твори.
— Можливо, можливо... — замислено пробурмотів Хвоїнка. — Ну, але тепер, будьте певні, я прочитаю ваші оповідки. І обовязково скажу свою думку.
Восени, десь усередині жовтня, коли надворі було ще досить тепло, Шатанович знову мав розмову з Хвоїнкою. Вони зустрілися на Дарницькій площі й, трохи прогулявшись найближчими вулицями, зайшли в затишну кавярню під двома розлогими кленами. На викладений кольоровою плиткою хідник перед її входом коли-не-коли спадали пожовклі листочки. І коли їх ставало більше, виходила худенька прибиральниця з віником і з якимсь застиглим, наче маска, смутком на змарнілому обличчі змітала листя на шуфе́льку.
— Могли би й не замітати, — мовив Шатанович, входячи вслід за Хвоїнкою до кавярні. — Кому ця осіння краса аж так дуже шкодить?
— Ще чого? — понуро відказала жінка, не припиняючи замітати. — Сказали, й роблю!
У кавярні Шатанович та Хвоїнка сіли за столик і замовили кави. Відвідувачів майже не було. В кутку сиділи хлопець і дівчина, які стиха розмовляли, цілковито поглинуті одне одним. З динаміків притишено линула якась меланхолійна фортепянна музика.
— То що, як мої оповідки? — скинув оком Шатанович на свого співбесідника, попиваючи каву. — Ви прочитали? Я вислав два місяці тому.
— Так, прочитав, — Хвоїнка тримав у правій руці горнятко з кавою, а пальцями лівої злегка тарабанив по столі. — Дивні, зізнаюся, ці ваші оповідки. Ніяк не доберу, що воно й до чого.
— Ну, принаймні цікаво було читати?
— Може, і було цікаво. Але ради чого це все? Ваша проза — це справді щось між фантастикою і реалізмом. Утім, я ще не зробив остаточного висновку, — Хвоїнка втопив очі в стіл і замовк.
— Виходить, мені нема на що сподіватися? — Шатанович обвів поглядом приміщення кавярні, зупиняючись то на пустих столах, то на молодій парі в кутку, то на прилавку, де русява продавчиня з великими мясистими губами, фарбованими амарантовою помадою, голосно розмовляла з кимось в мобільний телефон.
— Я ж сказав вам, пане Юліяне, що висновку ще не зробив. Утім, може, ви мені поясните, що стоїть за цими всіма вашими дивоглядними історіями? Що ви хочете цим усім сказати?
— Моя творчість спрямована на розкриття однієї важливої, на мій погляд, проблеми. Вона полягає в тому, що кожен з нас прагне кимось стати, чогось досягти. Але попри потрачені зусилля врешті-решт ніким не стає, нічого не досягає і повертається туди, де був завжди — до початку. Кожна моя оповідка відображає якусь одну з численних форм цього прагнення. А позаяк форм безліч, то й оповідок безліч, — відстороненим беземоційним голосом сказав Шатанович. Він знав, що це його пояснення нічого не дасть. Бо скільки не намагався раніше комусь розтлумачити, про що його оповідки, все було марно. Люди не розуміли. Редактор, судячи із скучного виразу його обличчя, також не розумів.
— Ото ще премудрість ви закрутили. Не дивуюся, що ніхто не зважився видавати вам книжку, — мовив Хвоїнка з удаваним співчуттям. — Людям треба пропонувати щось простіше! Ви ж, сподіваюся, для людей пишете?
— Я просто пишу. Ні для кого, пане Овсію. Хіба вишня розцвітає для когось?
— Ото порівняли! Людину з деревом! Людина на відміну від дерева має розум!
— Може, і так. Але я пишу так, як розцвітає вишня, — похмуро відказав Шатанович і, допивши свою каву, звівся на ноги.
— Ви тільки не сердіться, пане Юліяне. Я ще нічого не вирішив з вашою книжкою. Мушу все глибше обдумати, — Хвоїнка теж устав з-за столу.
Вийшовши з кавярні, вони ще трохи мовчки пройшлися вулицею в бік Дарницької площі і біля торгового центру попрощалися.
А через три роки, коли Шатанович зовсім забув про розмову з редактором Хвоїнкою і долю своїх оповідок, з видавництва «Скриня» прийшов електронний лист, в якому повідомлялося про відмову в публікації. «Що важать ваші відмови для того, чия творчість не має жодної мети?!» — прошепотів Шатанович. Він стояв коло вікна і, затамувавши дух, зачудувано споглядав острівці снігу, які ще подекуди біліли вздовж асфальтованого хідника. «Завтра і їх не стане», — знову прошепотів він.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар