По тій шкаворіжній презентації роману Юрія Триндичука «Едемський вальс», що відбулася в ресторані-вар’єте неподалік станції метра «Лівобережна», Шатанович почував себе так, наче отруївся тухлою рибою — цілу ніч його нудило, в животі хапали судоми і жахливо боліла голова.
— Ніколи і гадки не мав, що почуття сорому за когось може аж так розладнати травлення, — мовив він вранці Уляні, встаючи з ліжжа.
Дружина, в нічній сорочці, боса стояла навпроти зі шклянкою в руці.
— На, випий, це вивар дягелю, очистиш шлунок й кишківник від токсинів.
Шатанович узяв шклянку, попервах понюхав і, зробивши гидливу ґримасу, став пити маленькими ковтками. А Уляна провадила далі:
— Юльку, ну який у бісової матери може бути сором за когось там, та й хто для тебе той Триндичук, щоб ним аж так перейматися. Ти просто вчора випив у тій злиденній забігайлівці якийсь фальсифікат, а не коньяк. Скільки тобі говорила, уникай цих дешевих закладів. Там злодій на злодієві. Добре, що взагалі живий лишився.
Шатанович поклав шклянку на столик побіч ліжка.
— А я тобі, Улясю, кажу, що коньяк тут ні до чого. Я не один раз у тій кнайпі випивав з Олегом Миреґою. Він туди постійно навідується, коли вертається додому пізно ввечері.
— Ото ще мені авторитет великий... Миреґа! — пхикнула Уляна і притьма пішла на кухню, де щось варилося, зи́чно булькочучи.
Шатанович провалявся в ліжку до полудня, аж поки йому не полегшало. Випив на кухні міцно завареної кави, а до медівника, якого сьогодні спекла дружина, навіть не торкнувся. Хоча голова вже не боліла і живіт перестало судомити, проте на душі йому було доволі кепсько — нічого не хотілося: ні дописувати недавно розпочату оповідку, ні йти гуляти на Тельбин чи Дніпро. Та й перспектива залишатися вдома його також неабияк гнітила. Він не знав, де себе подіти. Його кудись поривало, але він не міг зрозуміти куди.
Врешті Шатанович відчув, що мусить щось робити, бо його розірве зсередини. І він, сказавши дружині, що йде прогулятися, вийшов з дому.
— На Тельбин чи на Днпро? — гукнула Уляна, визираючи з кухні, коли він виходив.
— Не знаю, — буркнув Шатанович і зачинив за собою двері.
Шатанович і справді не знав, куди йде. Ноги самі ступали й небавом привели його на автобусну зупинку. Сів на перший-ліпший автобус. Їхав, наче в напівсні, бездумно позираючи у вікно. Ви́сів на якійсь зупинці. Знову кудись йшов вулицею. Не тямлячи як, опинився у метрі. Краєм вуха почув лише, що поїзд прямує на Правий берег. У ваґоні не сідав, хоч місць було багато, стояв, тримаючись за поруччя. Коли поїзд гуркотів мостом, притулився чолом до шиби дверей і глядів на широчінь Дніпра, а коли ваґони пірнули у тунель, ступив кілька кроків до лавок, зупинився, опустив голову і втупився у чорні замшеві мештики немолодої, але гарненької жінки, яка сиділа навпроти. На станції «Хрещатик» жінка піднялася і вийшла. Він теж вийшов. На ескалаторі не відривав очей від чорних мештиків. Йшов за ними на́зирці, намагаючись не загубити їх у юрбі пішохідців. Коли жінка прискорювала ходу, він теж рухався швидше. На Майдані Незалежности мештики раптом щезли. Він зупинився. Був спантеличений. Почувався наче від нього відняли щось дуже важливе. Роззирався довкола. Довго не зважувався кудись рушати. І тут знову ноги самі повели його. Йшов уперед, здавшись на волю свого тіла. Дійшов до Европейської площі, повернув праворуч і рушив вгору по Грушевського. І в скорім часі зупинився перед входом до Національного художнього музею. Втім стояв не довго, увійшов досередини, купив вхідний квиток і став спроволока походжати залями, розглядаючи картини.
Одна картина привернула увагу Шатановича особливо, просто заворожила його, змусивши зупинитися надовго. Він не відривав очей від неї. Кілька разів поривався іти далі, потім повертався і знову споглядав її. Це була картина Олександра Мурашка «Портрет художника Петрова». На ній було зображено молодого чоловіка у чорному піджаку, який сидить на гматаному стільці і, спершись на праву руку, дивиться кудись поперед себе вниз на підлогу. Його застигле в безпорадності лице виражало емоційний стан людини, яка раптом усвідомила, що не знає відповіди на щось вельми важливе для неї. «Цей чоловік подібний на мене. Бо я також не знаю відповіди стеменно, як і він», — прошепотів Шатанович, не відводячи погляду від портрета.
— Що, також припав до серця цей образок?
Шатанович повільно повернув голову. Перед ним стояв високий худорлявий дід у джинсах і куртці кольору хакі. Він мав великі сиві вуса, закручені догори, і ретельно виголене підборіддя. На самій маківці лисої голови виднівся довгий лільовий рубець.
— Гарний портрет, егеж! — повторив дід, задерикувато свінувши очима.
— Так, щось у ньому є незвичайне, — відказав Шатанович, ховаючи очі, бо погляд діда, здавалося, прошивав його наскрізь.
— А як думаєте, що в ньому таке? — дід повернув голову до портрета.
— Не знаю, я ще це не з’ясував, — Шатанович також дивився на портрет.
— Ви бачите, цей молодий чоловік на картині цілковито відсторонений, зосереджений на собі, — мовив дід.
— Так, це видно з виразу його обличчя.
— То, гадаєте, він про щось думає?
Шатанович глипнув на незнайомця і побачив на його лиці насмішкуватий вираз.
— Я цього не сказав би.
— Отож-то! — переможно вигукнув дід. Його вуста розплилися в задоволеному усміхові.
— Що значить ваше «отож-то»? Я щось не зовсім зрозумів, — Шатанович насторожено видивився на свого співбесідника.
Той знову посміхнувся, показавши жовті великі зуби, місцями попсовані карієсом, і сказав:
— Инакше цей портрет не уджиґнув би вас у серце. Ви в ньому побачили себе.
— З чого ви взяли? — Шатанович відчув, що цей дід його чимось дратує.
— Я тут буваю часто. Ще ніколи не бачив, щоб хтось до такої міри захопився цією картиною. Ви явно відчули в ній щось дуже близьке.
— І що?
— Ви побачили найважливіше. Те, що і я. Адже, прошу вас, я також вражений образом цього чоловіка і вже багато років приходжу дивитися на нього.
— Але що́, власне, ви побачили? — Шатанович глядів на незнайомця, стежачи за кожною рискою, кожною зміною на його обличчі, намагаючись зрозуміти, що криється за його словами.
— Ви знаєте, що́. І і я знаю, що́. Ми обидва знаємо, — дід уже не посміхався, навпаки, на його лиці з’явився ледь вловний відтінок смутку.
— Я знаю лише те, що бачу на картині. Цей чоловік застиг у безрусі, бо чимось вражений, — сердито буркнув Шатанович.
— Так, певна річ! Він у цю мить не думає, його голова пуста. Хіба не це ви мали на увазі, відповідаючи на моє питання?
— Маєте рацію, саме це.
— Що ж, радий, що ми порозумілися, — дід простяг руку. — Мене звати Йосип Кос, художник, малюю мініятюри на склиці.
— Юліян Шатанович, — відрекомендувався Шатанович і потис руку.
— Скільки вам? — запитав Йосип, закурюючи цигарку, коли вони вийшли з музею.
— Шістдесят чотири, — відказав Шатанович. — А вам?
— Вісімдесят чотири. Всі мої однолітки вже давно повмирали.
— Сумно це.
— Ясна річ. Але й вам, бачу, не дуже радісно, хоч ви й молодші за мене на двадцять років. Приходьте коли-небудь в музей. Я тут зазвичай буваю по четвергам. Гадаю, нам буде про що порозмовляти.
— Добре, колись прийду, — відказав Шатанович і вони розсталися.
— Ніколи і гадки не мав, що почуття сорому за когось може аж так розладнати травлення, — мовив він вранці Уляні, встаючи з ліжжа.
Дружина, в нічній сорочці, боса стояла навпроти зі шклянкою в руці.
— На, випий, це вивар дягелю, очистиш шлунок й кишківник від токсинів.
Шатанович узяв шклянку, попервах понюхав і, зробивши гидливу ґримасу, став пити маленькими ковтками. А Уляна провадила далі:
— Юльку, ну який у бісової матери може бути сором за когось там, та й хто для тебе той Триндичук, щоб ним аж так перейматися. Ти просто вчора випив у тій злиденній забігайлівці якийсь фальсифікат, а не коньяк. Скільки тобі говорила, уникай цих дешевих закладів. Там злодій на злодієві. Добре, що взагалі живий лишився.
Шатанович поклав шклянку на столик побіч ліжка.
— А я тобі, Улясю, кажу, що коньяк тут ні до чого. Я не один раз у тій кнайпі випивав з Олегом Миреґою. Він туди постійно навідується, коли вертається додому пізно ввечері.
— Ото ще мені авторитет великий... Миреґа! — пхикнула Уляна і притьма пішла на кухню, де щось варилося, зи́чно булькочучи.
Шатанович провалявся в ліжку до полудня, аж поки йому не полегшало. Випив на кухні міцно завареної кави, а до медівника, якого сьогодні спекла дружина, навіть не торкнувся. Хоча голова вже не боліла і живіт перестало судомити, проте на душі йому було доволі кепсько — нічого не хотілося: ні дописувати недавно розпочату оповідку, ні йти гуляти на Тельбин чи Дніпро. Та й перспектива залишатися вдома його також неабияк гнітила. Він не знав, де себе подіти. Його кудись поривало, але він не міг зрозуміти куди.
Врешті Шатанович відчув, що мусить щось робити, бо його розірве зсередини. І він, сказавши дружині, що йде прогулятися, вийшов з дому.
— На Тельбин чи на Днпро? — гукнула Уляна, визираючи з кухні, коли він виходив.
— Не знаю, — буркнув Шатанович і зачинив за собою двері.
Шатанович і справді не знав, куди йде. Ноги самі ступали й небавом привели його на автобусну зупинку. Сів на перший-ліпший автобус. Їхав, наче в напівсні, бездумно позираючи у вікно. Ви́сів на якійсь зупинці. Знову кудись йшов вулицею. Не тямлячи як, опинився у метрі. Краєм вуха почув лише, що поїзд прямує на Правий берег. У ваґоні не сідав, хоч місць було багато, стояв, тримаючись за поруччя. Коли поїзд гуркотів мостом, притулився чолом до шиби дверей і глядів на широчінь Дніпра, а коли ваґони пірнули у тунель, ступив кілька кроків до лавок, зупинився, опустив голову і втупився у чорні замшеві мештики немолодої, але гарненької жінки, яка сиділа навпроти. На станції «Хрещатик» жінка піднялася і вийшла. Він теж вийшов. На ескалаторі не відривав очей від чорних мештиків. Йшов за ними на́зирці, намагаючись не загубити їх у юрбі пішохідців. Коли жінка прискорювала ходу, він теж рухався швидше. На Майдані Незалежности мештики раптом щезли. Він зупинився. Був спантеличений. Почувався наче від нього відняли щось дуже важливе. Роззирався довкола. Довго не зважувався кудись рушати. І тут знову ноги самі повели його. Йшов уперед, здавшись на волю свого тіла. Дійшов до Европейської площі, повернув праворуч і рушив вгору по Грушевського. І в скорім часі зупинився перед входом до Національного художнього музею. Втім стояв не довго, увійшов досередини, купив вхідний квиток і став спроволока походжати залями, розглядаючи картини.
Одна картина привернула увагу Шатановича особливо, просто заворожила його, змусивши зупинитися надовго. Він не відривав очей від неї. Кілька разів поривався іти далі, потім повертався і знову споглядав її. Це була картина Олександра Мурашка «Портрет художника Петрова». На ній було зображено молодого чоловіка у чорному піджаку, який сидить на гматаному стільці і, спершись на праву руку, дивиться кудись поперед себе вниз на підлогу. Його застигле в безпорадності лице виражало емоційний стан людини, яка раптом усвідомила, що не знає відповіди на щось вельми важливе для неї. «Цей чоловік подібний на мене. Бо я також не знаю відповіди стеменно, як і він», — прошепотів Шатанович, не відводячи погляду від портрета.
— Що, також припав до серця цей образок?
Шатанович повільно повернув голову. Перед ним стояв високий худорлявий дід у джинсах і куртці кольору хакі. Він мав великі сиві вуса, закручені догори, і ретельно виголене підборіддя. На самій маківці лисої голови виднівся довгий лільовий рубець.
— Гарний портрет, егеж! — повторив дід, задерикувато свінувши очима.
— Так, щось у ньому є незвичайне, — відказав Шатанович, ховаючи очі, бо погляд діда, здавалося, прошивав його наскрізь.
— А як думаєте, що в ньому таке? — дід повернув голову до портрета.
— Не знаю, я ще це не з’ясував, — Шатанович також дивився на портрет.
— Ви бачите, цей молодий чоловік на картині цілковито відсторонений, зосереджений на собі, — мовив дід.
— Так, це видно з виразу його обличчя.
— То, гадаєте, він про щось думає?
Шатанович глипнув на незнайомця і побачив на його лиці насмішкуватий вираз.
— Я цього не сказав би.
— Отож-то! — переможно вигукнув дід. Його вуста розплилися в задоволеному усміхові.
— Що значить ваше «отож-то»? Я щось не зовсім зрозумів, — Шатанович насторожено видивився на свого співбесідника.
Той знову посміхнувся, показавши жовті великі зуби, місцями попсовані карієсом, і сказав:
— Инакше цей портрет не уджиґнув би вас у серце. Ви в ньому побачили себе.
— З чого ви взяли? — Шатанович відчув, що цей дід його чимось дратує.
— Я тут буваю часто. Ще ніколи не бачив, щоб хтось до такої міри захопився цією картиною. Ви явно відчули в ній щось дуже близьке.
— І що?
— Ви побачили найважливіше. Те, що і я. Адже, прошу вас, я також вражений образом цього чоловіка і вже багато років приходжу дивитися на нього.
— Але що́, власне, ви побачили? — Шатанович глядів на незнайомця, стежачи за кожною рискою, кожною зміною на його обличчі, намагаючись зрозуміти, що криється за його словами.
— Ви знаєте, що́. І і я знаю, що́. Ми обидва знаємо, — дід уже не посміхався, навпаки, на його лиці з’явився ледь вловний відтінок смутку.
— Я знаю лише те, що бачу на картині. Цей чоловік застиг у безрусі, бо чимось вражений, — сердито буркнув Шатанович.
— Так, певна річ! Він у цю мить не думає, його голова пуста. Хіба не це ви мали на увазі, відповідаючи на моє питання?
— Маєте рацію, саме це.
— Що ж, радий, що ми порозумілися, — дід простяг руку. — Мене звати Йосип Кос, художник, малюю мініятюри на склиці.
— Юліян Шатанович, — відрекомендувався Шатанович і потис руку.
— Скільки вам? — запитав Йосип, закурюючи цигарку, коли вони вийшли з музею.
— Шістдесят чотири, — відказав Шатанович. — А вам?
— Вісімдесят чотири. Всі мої однолітки вже давно повмирали.
— Сумно це.
— Ясна річ. Але й вам, бачу, не дуже радісно, хоч ви й молодші за мене на двадцять років. Приходьте коли-небудь в музей. Я тут зазвичай буваю по четвергам. Гадаю, нам буде про що порозмовляти.
— Добре, колись прийду, — відказав Шатанович і вони розсталися.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар