Уляна з самого ранку була якась неспокійна. Вона наче щось передчувала. А в полудне зі Львова подзвонила Леся і, схлипуючи, повідомила, що годину тому опустив цей світ дід Марчик. Уляна не зразу втямила, про кого йдеться, і мусила кілька разів перепитати братову дружину, поки нарешті доши́мрила, що помер її рідний батько. Вона зовсім забула, що в родині її старшого брата Нестора, який пізно оженився і в якого тому було четверо неповнолітніх дітей, діда Маркіяна Сидора називали вельми ласкаво — дідусь Марчик.
Уляна сприйняла смерть батька доволі спокійно, без сердечних збурень. Він був дос́угий, мав під сто років, і всі знали, що його скін можливий кожної мити. Втім, коли це сталося, то її по-справжньому накрило, і не так через утрату найріднішої людини, з чим внутрішньо давно змирилася, як через сам факт, що тато, такий зичли́вий, життєствердний, готовий кожного змигу щось порадити, прийти на поміч і який завжди перебував десь чи то поряд, чи то на віддалі, раптом перестав бути взагалі, щез, розвіявся, наче його ніколи й не було. Її розум не міг це прийняти. Вона вся нерухома довго сиділа в кухні на стільці, тримаючи в руці смартфон, і не могла зібратися з думками. Тож коли увійшов муж, Уляна навіть не глянула на нього.
— Що з тобою? Чого сидиш, як засватана? — запитав він і підійшов до вікна, за яким вила-завивала хурделиця, і вітер раз за разом жбухав у шиби цілі жмутки снігу. — Ти ба, як розгулялася негода. Надвір і носа не виткнеш. Зима бере своє. Січень.
— Мій тато помер, — тихо проказала Уляна й поклала смартфон на стіл.
— Що? — Шатанович обернувся.
— Тато помер. Леся щойно подзвонила.
— Оце то так! — він узяв стілець і також сів. — Коли?
— Сьогодні вранці. Встав з ліжка, вийшов у коридор і біля дверей вбиральні впав на підлогу. Леся перша його побачила. Каже, вже не дихав.
— А Нестор був?
— Ні, ти ж знаєш мого брата, знаєш, який він загорілець... Як купив минулого року квартиру на шість кімнат з поліпшеним плянуванням в тій дорожезній новобудові від компанії «Котес», то тепер днює й ночує там, не вилізає з тих своїх евроремонтів.
— І скільки небіжчикові було? Він, памятаю, з тисяча девятсот вісімнадцятого, а зараз маємо дві тисячі пятнадцятий, — Шатанович став подумки рахувати.
— Що ти там рахуєш? — розбитим голосом мовила Уляна. — Я й так знаю. Йому девяносто сім. Мама вмерла у шістдесят вісім. Пережив її на двадцять сім років.
— О, памятаю маму. Софія, з дому Конопницька. Гарна була жінка, поставна́. Тесть називав її Зонкою, коли був сердитий.
— Тепер ляже біля своєї Зонки навічно, — Уляна витерла сльозу.
— А коли похорон? Треба буде їхати до Львова, еге ж! — Шатанович звівся на ноги.
— Гадаю, післязавтра. Довідайся, як там з квитками на поїзд.
— Добре, Улясю, — він поцілував дружину і вийшов з кухні.
У коридорі Шатанович уздрів сина, який у піжамі із заспаними очима, широко позіхаючи, плентався до вбиральні.
— Добрий ранок, Оксю! Ти чого так пізно встав? Уже девята доходить.
— Нема першої пари, — Оксентій знуджено зиркнув на батька і хотів був пройти мимо, але той зупинив його.
— Щось у тебе часто нема першої пари, і вчора, і позавчора...
— Ти що, хочеш мене контролювати? — Оксентій скорчив блазенську ґримасу.
— Навіть на гадці не маю, — Шатанович зробив павзу, а тоді коротко кинув:
— Помер дід Маркіян.
Оксентій заціпенів і дивився на батька здивовано, наче не вірив.
— Сумна новина, — врешті вичавив з себе, і по його лиці наче пробігла тінь. Здавалося, він силкується ще щось сказати.
— Ми з мамою їдемо на похорон, — Шатановичу було дивно, що синове обличчя нічого не виражає, якесь застигле, безживне.
— Знаєш, тату, мені цілий час здавалося, що дід Маркіян ніколи не помре, — протягнув безбарвним голосом Оксентій.
— Гм, — Шатанович знизав плечима.
— А тепер знаю, що помилявся, — очі Оксентія якось сумовито блиснули і погасли.
— Ти поїдеш з нами на похорон? — Шатанович уня́тливо, навіть з деякою прискіпливістю подивився на сина.
— Ні, тату, не поїду! Навіщо?
У Львові на залізничному двірці Юліяна та Уляну зустрів Нестор. Це був високий чоловік уже за шістдесятку з густою чорною, вочевидь, фарбованою квадратною бородою і жвавими, дещо колючими очима. Його плетена брунатна шапка і тепла шкіряна куртка були припорошені снігом, який безустанно сипав і сипав з неба.
— Ну й погода! — вигукнув він, обіймаючи сестру та її мужа, які невиспані, з блідими, змученими обличчями вийшли з ваґона. — Ото вхалепило татові вмирати в такий невідповідний час!
— Твої жарти, Несторе, недоречні, — з їддю в голосі буркнула Уляна. — Де твоє авто? Сподіваюся, не далеко звідси?
— Як ти з нею живеш? — Нестор повернувся до Шатановича, беручи в нього валізу. — Ото ще змія.
— Ну, може, й так, але яка змія! — заміявся Шатанович і, штурхнувши дружину ліктем, шепнув їй на вухо:
— Я мав на увазі, що ти збіса гарна!
— Не пхайся до мене! — ображено пирхнула Уляна й закрокувала швидше.
Двоповерховий будинок з білої цегли, де мешкав Улянин батько з сімєю старшого сина, сяяв всіма вікнами. У великому, ретельно очищеному від снігу дворі, де було припарковано з десяток авт, теж світилися усі ліхтарі, хоч уже був день. Лакована дубова домовина з небіжчиком стояла у просторій, як заля, вітальні. Краї труни аж до підлоги були встелені білими лілеями. «Заплатили, певно, добрі гроші, щоб придбати живі квіти серед зими», — подумав Шатанович. В узголівї, де горіли пахучі кольорові свічки у деревяних, різьблених гуцульським орнаментом свічниках, стояв Нестор в чорному костюмі з дружиною Лесею, яка була молодша за нього на тридцять років, і також була вся в чорному. Поряд з ними тулилися їхні діти, троє доньок, найстаршій з яких було тринадцять, і син, який був наймолодший, і мав сім років. Нестор був похмурий, дивився кудись поперед себе, зрідка погладжуючи свою чорну бороду, акуратно підстрижену й свіжо нафарбовану. Леся безперервно плакала, витираючи сльози геть змокрілою голубою хустинкою. Дівчатка теж попхинькували, тримаючи одна одну за руки. А хлопчик (його звали Панько) крутив увсебіч головою і посміхався до кожного, хто звертав на нього увагу. Попід стінами сиділи й стояли люди, чоловіки й жінки, здебільша похилого віку. Всі вони впівголоса розмовляли між собою, иноді обіймали й цілували когось з новоприбулих. В кімнаті чувся глухий гул людських голосів, який то раптом затихав невідь-чому, то знову посилювався.
Шатанович з дружиною стояли в ногах покійника. Уляна не плакала, але про людське око час від часу прикладала хустинку до очей. «Навіщо ця комедія? Кого вона хоче обманути», — майнуло в його голові. Він дивився на припудрене й підмальоване обличчя мумії, яка ще три дні тому була його тестем, і ніяк не міг зрозуміти, який стосунок це мертве тіло має до живого Маркіяна Сидора.
Шатанович ніколи не був близький із тестем, але між ними існував певний душевний контакт, така собі симпатія на відстані. Здається, вони просто розуміли одне одного і не потребували тіснішого зближення. Зараз, коли Шатанович глядів на нерухоме тіло в домовині, не було ніякого ні контакту, ні симпатії, ні розуміння. Не було нічого. Це тіло було чуже. Воно не відгукувалося, не реаґувало. «Де ж тоді Маркіян Сидір? Може, кудись пішов?» — прошепотів Шатанович і роззирнувся по залі, в якій стало ще більше людей — з хвилини на хвилину домовину мали везти на Янівське кладовище. Там була гробниця, в якій лежала Софія, дружина небіжчика, туди мали покласти і його самого.
— А тато кудись пішов! Його нема тут! — голосно сказав Шатанович, нахилившись до Уляни.
— Що за ідіотичні жарти, Юльку?! — гнівно просичала Уляна і відвернулася.
Шатанович знову утокми́в очі в покійника. Але його увага тепер зосередилася на носаках старих коричневих, але до блиску начищених мештів, які випиналися з-поміж білих лілей. Він упізнав ці мешти. Це були улюблені мешти тестя, в яких, як подейкували, він ходив ще з часу свого весілля, себто, з тисяча девятсот тридцять восьмого року, коли й купив їх. Саме в них старий бажав, щоб його й поховали. «Ти ба, взуття його, а його самого нема!» — засміявся Шатанович.
І тут з того боку домовини, де стояли Нестор та Леся, почулася якась шамотня́. Він звів голову. Маленький Панько пручався, пробуючи вирватися з рук своїх сестер, які не пускали його, намагаючись втихомирити.
— Тихо, цить, Паньчику... Це ж похорон! Люди дивляться! Перестань!— здушеними голосами цитькали вони на брата.
— Не хочу! Не хочу тут стояти! Мені набридло! — вайкав малий і не припиняв відчайдушних спроб звільнитися.
«Ця дитина, певно, тільки й може зрозуміти мене», — важко зідхнув Шатанович і знову внурив очі в коричневі мешти того, кого вже не було ніде.
Увечері після похорону Нестор та Уляна сіли обговорювати, що робити з батьковою спадщиною. Шатанович не втручався, просто сидів і мовчки слухав. Леся коли не коли докидала якісь свої зауваження, втім, повністю покладалася на тверезий розсудок мужа. Врешті по кількох годинах обговорень, під час яких між братом та сестрою не виникло жодних суттєих розбіжностей, було вирішено будинок продати, а отримані гроші поділити порівну. Так само ухвалили зробити і з коштами на банківському рахунку батька, і з рештою рухомого майна.
— То що, сестро, ти задоволена нашою угодою? — з награною урочистістю звернувся Нестор до Уляни, коли всі звелися на ноги, щоб іти спати, бо на дворі вже була глупа ніч.
— Так, Несторе, зізнаюся, я щаслива, що ми так добре порозумілися одне з одним.
Наступного дня, вже в поїзді, який їхав до Києва, Шатанович мовив до дружини:
— Я не хотів тобі казати до похорону, щоб не додавати зайвих гіркот. Тож мушу сказати зараз. Оксентій перед самим нашим відїздом до Львова повідомив мені, що збирається покидати інститут.
— О, Боже! Цей хлопець мене доконає! — прошепотіла Уляна. — І що ти йому відповів?
— Я намагався його відрадити. Просив не квапитися з цим, подумати.
— І він згодився? — Уляна з надією гляділа на чоловіка.
— Не знаю, Улясю. Маю погані передчуття.
Уляна сприйняла смерть батька доволі спокійно, без сердечних збурень. Він був дос́угий, мав під сто років, і всі знали, що його скін можливий кожної мити. Втім, коли це сталося, то її по-справжньому накрило, і не так через утрату найріднішої людини, з чим внутрішньо давно змирилася, як через сам факт, що тато, такий зичли́вий, життєствердний, готовий кожного змигу щось порадити, прийти на поміч і який завжди перебував десь чи то поряд, чи то на віддалі, раптом перестав бути взагалі, щез, розвіявся, наче його ніколи й не було. Її розум не міг це прийняти. Вона вся нерухома довго сиділа в кухні на стільці, тримаючи в руці смартфон, і не могла зібратися з думками. Тож коли увійшов муж, Уляна навіть не глянула на нього.
— Що з тобою? Чого сидиш, як засватана? — запитав він і підійшов до вікна, за яким вила-завивала хурделиця, і вітер раз за разом жбухав у шиби цілі жмутки снігу. — Ти ба, як розгулялася негода. Надвір і носа не виткнеш. Зима бере своє. Січень.
— Мій тато помер, — тихо проказала Уляна й поклала смартфон на стіл.
— Що? — Шатанович обернувся.
— Тато помер. Леся щойно подзвонила.
— Оце то так! — він узяв стілець і також сів. — Коли?
— Сьогодні вранці. Встав з ліжка, вийшов у коридор і біля дверей вбиральні впав на підлогу. Леся перша його побачила. Каже, вже не дихав.
— А Нестор був?
— Ні, ти ж знаєш мого брата, знаєш, який він загорілець... Як купив минулого року квартиру на шість кімнат з поліпшеним плянуванням в тій дорожезній новобудові від компанії «Котес», то тепер днює й ночує там, не вилізає з тих своїх евроремонтів.
— І скільки небіжчикові було? Він, памятаю, з тисяча девятсот вісімнадцятого, а зараз маємо дві тисячі пятнадцятий, — Шатанович став подумки рахувати.
— Що ти там рахуєш? — розбитим голосом мовила Уляна. — Я й так знаю. Йому девяносто сім. Мама вмерла у шістдесят вісім. Пережив її на двадцять сім років.
— О, памятаю маму. Софія, з дому Конопницька. Гарна була жінка, поставна́. Тесть називав її Зонкою, коли був сердитий.
— Тепер ляже біля своєї Зонки навічно, — Уляна витерла сльозу.
— А коли похорон? Треба буде їхати до Львова, еге ж! — Шатанович звівся на ноги.
— Гадаю, післязавтра. Довідайся, як там з квитками на поїзд.
— Добре, Улясю, — він поцілував дружину і вийшов з кухні.
У коридорі Шатанович уздрів сина, який у піжамі із заспаними очима, широко позіхаючи, плентався до вбиральні.
— Добрий ранок, Оксю! Ти чого так пізно встав? Уже девята доходить.
— Нема першої пари, — Оксентій знуджено зиркнув на батька і хотів був пройти мимо, але той зупинив його.
— Щось у тебе часто нема першої пари, і вчора, і позавчора...
— Ти що, хочеш мене контролювати? — Оксентій скорчив блазенську ґримасу.
— Навіть на гадці не маю, — Шатанович зробив павзу, а тоді коротко кинув:
— Помер дід Маркіян.
Оксентій заціпенів і дивився на батька здивовано, наче не вірив.
— Сумна новина, — врешті вичавив з себе, і по його лиці наче пробігла тінь. Здавалося, він силкується ще щось сказати.
— Ми з мамою їдемо на похорон, — Шатановичу було дивно, що синове обличчя нічого не виражає, якесь застигле, безживне.
— Знаєш, тату, мені цілий час здавалося, що дід Маркіян ніколи не помре, — протягнув безбарвним голосом Оксентій.
— Гм, — Шатанович знизав плечима.
— А тепер знаю, що помилявся, — очі Оксентія якось сумовито блиснули і погасли.
— Ти поїдеш з нами на похорон? — Шатанович уня́тливо, навіть з деякою прискіпливістю подивився на сина.
— Ні, тату, не поїду! Навіщо?
У Львові на залізничному двірці Юліяна та Уляну зустрів Нестор. Це був високий чоловік уже за шістдесятку з густою чорною, вочевидь, фарбованою квадратною бородою і жвавими, дещо колючими очима. Його плетена брунатна шапка і тепла шкіряна куртка були припорошені снігом, який безустанно сипав і сипав з неба.
— Ну й погода! — вигукнув він, обіймаючи сестру та її мужа, які невиспані, з блідими, змученими обличчями вийшли з ваґона. — Ото вхалепило татові вмирати в такий невідповідний час!
— Твої жарти, Несторе, недоречні, — з їддю в голосі буркнула Уляна. — Де твоє авто? Сподіваюся, не далеко звідси?
— Як ти з нею живеш? — Нестор повернувся до Шатановича, беручи в нього валізу. — Ото ще змія.
— Ну, може, й так, але яка змія! — заміявся Шатанович і, штурхнувши дружину ліктем, шепнув їй на вухо:
— Я мав на увазі, що ти збіса гарна!
— Не пхайся до мене! — ображено пирхнула Уляна й закрокувала швидше.
Двоповерховий будинок з білої цегли, де мешкав Улянин батько з сімєю старшого сина, сяяв всіма вікнами. У великому, ретельно очищеному від снігу дворі, де було припарковано з десяток авт, теж світилися усі ліхтарі, хоч уже був день. Лакована дубова домовина з небіжчиком стояла у просторій, як заля, вітальні. Краї труни аж до підлоги були встелені білими лілеями. «Заплатили, певно, добрі гроші, щоб придбати живі квіти серед зими», — подумав Шатанович. В узголівї, де горіли пахучі кольорові свічки у деревяних, різьблених гуцульським орнаментом свічниках, стояв Нестор в чорному костюмі з дружиною Лесею, яка була молодша за нього на тридцять років, і також була вся в чорному. Поряд з ними тулилися їхні діти, троє доньок, найстаршій з яких було тринадцять, і син, який був наймолодший, і мав сім років. Нестор був похмурий, дивився кудись поперед себе, зрідка погладжуючи свою чорну бороду, акуратно підстрижену й свіжо нафарбовану. Леся безперервно плакала, витираючи сльози геть змокрілою голубою хустинкою. Дівчатка теж попхинькували, тримаючи одна одну за руки. А хлопчик (його звали Панько) крутив увсебіч головою і посміхався до кожного, хто звертав на нього увагу. Попід стінами сиділи й стояли люди, чоловіки й жінки, здебільша похилого віку. Всі вони впівголоса розмовляли між собою, иноді обіймали й цілували когось з новоприбулих. В кімнаті чувся глухий гул людських голосів, який то раптом затихав невідь-чому, то знову посилювався.
Шатанович з дружиною стояли в ногах покійника. Уляна не плакала, але про людське око час від часу прикладала хустинку до очей. «Навіщо ця комедія? Кого вона хоче обманути», — майнуло в його голові. Він дивився на припудрене й підмальоване обличчя мумії, яка ще три дні тому була його тестем, і ніяк не міг зрозуміти, який стосунок це мертве тіло має до живого Маркіяна Сидора.
Шатанович ніколи не був близький із тестем, але між ними існував певний душевний контакт, така собі симпатія на відстані. Здається, вони просто розуміли одне одного і не потребували тіснішого зближення. Зараз, коли Шатанович глядів на нерухоме тіло в домовині, не було ніякого ні контакту, ні симпатії, ні розуміння. Не було нічого. Це тіло було чуже. Воно не відгукувалося, не реаґувало. «Де ж тоді Маркіян Сидір? Може, кудись пішов?» — прошепотів Шатанович і роззирнувся по залі, в якій стало ще більше людей — з хвилини на хвилину домовину мали везти на Янівське кладовище. Там була гробниця, в якій лежала Софія, дружина небіжчика, туди мали покласти і його самого.
— А тато кудись пішов! Його нема тут! — голосно сказав Шатанович, нахилившись до Уляни.
— Що за ідіотичні жарти, Юльку?! — гнівно просичала Уляна і відвернулася.
Шатанович знову утокми́в очі в покійника. Але його увага тепер зосередилася на носаках старих коричневих, але до блиску начищених мештів, які випиналися з-поміж білих лілей. Він упізнав ці мешти. Це були улюблені мешти тестя, в яких, як подейкували, він ходив ще з часу свого весілля, себто, з тисяча девятсот тридцять восьмого року, коли й купив їх. Саме в них старий бажав, щоб його й поховали. «Ти ба, взуття його, а його самого нема!» — засміявся Шатанович.
І тут з того боку домовини, де стояли Нестор та Леся, почулася якась шамотня́. Він звів голову. Маленький Панько пручався, пробуючи вирватися з рук своїх сестер, які не пускали його, намагаючись втихомирити.
— Тихо, цить, Паньчику... Це ж похорон! Люди дивляться! Перестань!— здушеними голосами цитькали вони на брата.
— Не хочу! Не хочу тут стояти! Мені набридло! — вайкав малий і не припиняв відчайдушних спроб звільнитися.
«Ця дитина, певно, тільки й може зрозуміти мене», — важко зідхнув Шатанович і знову внурив очі в коричневі мешти того, кого вже не було ніде.
Увечері після похорону Нестор та Уляна сіли обговорювати, що робити з батьковою спадщиною. Шатанович не втручався, просто сидів і мовчки слухав. Леся коли не коли докидала якісь свої зауваження, втім, повністю покладалася на тверезий розсудок мужа. Врешті по кількох годинах обговорень, під час яких між братом та сестрою не виникло жодних суттєих розбіжностей, було вирішено будинок продати, а отримані гроші поділити порівну. Так само ухвалили зробити і з коштами на банківському рахунку батька, і з рештою рухомого майна.
— То що, сестро, ти задоволена нашою угодою? — з награною урочистістю звернувся Нестор до Уляни, коли всі звелися на ноги, щоб іти спати, бо на дворі вже була глупа ніч.
— Так, Несторе, зізнаюся, я щаслива, що ми так добре порозумілися одне з одним.
Наступного дня, вже в поїзді, який їхав до Києва, Шатанович мовив до дружини:
— Я не хотів тобі казати до похорону, щоб не додавати зайвих гіркот. Тож мушу сказати зараз. Оксентій перед самим нашим відїздом до Львова повідомив мені, що збирається покидати інститут.
— О, Боже! Цей хлопець мене доконає! — прошепотіла Уляна. — І що ти йому відповів?
— Я намагався його відрадити. Просив не квапитися з цим, подумати.
— І він згодився? — Уляна з надією гляділа на чоловіка.
— Не знаю, Улясю. Маю погані передчуття.
Немає коментарів:
Дописати коментар