37. ЩО ТАКЕ ТВОРЧІСТЬ? (Статті)

Спочатку спробуймо відповісти на питання навіщо людина взагалі творить, ради чого, яка мета творчости? Лише тоді, певен, і з'ясуємо, що таке творчість!!!

Тож навіщо? Що спонукає до творчости?

Нічим невмотивована потреба самовиразитися? Отже, винятково для себе?

А як же читачі, глядачі, слухачі, себто, люди, які сприймають створене? Вони що́, не мають значення? Їхнє захоплення чи байдужість для письменника, поета, ма́ляра, скульптора, музиканта, композитора, актора, танцівника, кінорежисера тощо не важливі?

А як же тоді непогамовна жага визнання, яку явно чи приховано демонструють, чей, усі творчі особистості? Хіба цього нема?

Ні, спостерігаємо це скрізь у формі зчаста таки безсоромної й набридливої самореклями тих чи инших митців усіх відомих жанрів.

То, виходить, не для себе пишуть митці, а для людей, і саме люди і їхнє схвалення є ціллю творчости? То який же тоді, прошу вас, випливає висновок - рушієм творчости є ні що инше, а жага визнання, прагнення слави й популярности?

А якщо нема визнання, нема схвалення читацького, глядацького, слухацького загалу, то що́, невідхильно втрачається й мета творчости, зникає стимул до неї, а, отже, мистець хочеш-не-хочеш, але перестає творити, засихає, вмирає як творча одиниця?

То скажіть: може чи не може творча особистість творити поза середовищем, здатним поцінувати її творчість? І чи аж таке фатальне значення має це середовище для неї? Себто вільна вона чи зазнаки́ приречена на неволю?

Яку ж тоді, поясніть мені, ролю відіграє визнання?

Головну, другорядну, ніяку?

Врешті-решт, може існувати творчість без визнання чи не може?

Що ж, властиво, є рушієм творчости: внутрішній безпричинний порив чи бажання слави, успіху? Иншими словами: творчість - це безцільний необмежений рух ні до чого чи цілеспрямований обмежений рух до чогось?

Певен, якщо дамо відповідь на всі ці питання, то лишень тоді й зрозуміємо, що таке творчість.

То готовий хтось дати таку відповідь, га?!!!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

38. Заворожені «магією» вигаданих жахіть

https://ua-human.blogspot.com/2021/04/38.html

 

Читати далі...

36. ВИРОК, ЯКИЙ ВИНІС ЛЮДИНІ ДРАҐО ЯНЧАР (Статті)

Про словенського письменника Драґа Янчара (нар. 1948 р.) я донедавна нічого не чув. Його роман «Цієї ночи я її бачив» (Чернівці, Книги 21, 2018 р., перекл. Мар’яна Климець) прочитав, так би мовити, випадково – мені порадили звернути на нього увагу.

Зізнаюся, почав читати, не сподіваючись знайти щось незвичайне. Втім, з перших же сторінок відчув, що  текст справжній – ніякого пустослівя, опис чіткий, кожен образ яскравий, все пронизане тою особливою правдою, яка переконує читача, що і люди, і події в романі живі, не вимучені уявою. А ще через двадцять сторінок я вже не міг відірватися від книжки і читав, читав, читав, забувши і себе, і все на світі. А коли дочитав до кінця, то почувався буквально приголомшеним і довго не міг прийти до тями, аби зробити хоч якийсь висновок, дати хоч сяку-таку оцінку прочитаному.

Емоційним центром роману (це з’ясовується десь у другій його половині!)  є вбивство з жахливими тортурами ні в чому не винної сімейної пари - фабриканта Лео і його дружини Вероніки, яке вчинили комуністичні партизани під час окупації Словенії нацистами.

Але автор не ставить собі за мету шокувати читача жахіттями воєнного часу, навпаки він намагається проникнути глибше - розкрити приховані мотивації, які змушують людей пускатися на дикі своєю жорстокістю дії.  Для цього він удається до вельми цікавого на́вороту – розповідає про одні й ті ж події від імени пятьох учасників, себто, кожен висловлює своє субєктивне ставлення до подій і дає своє пояснення власних учинків, що, ясна річ, робить автора абсолютно безстороннім, а читача змушує стати безпосереднім учасником і тим самим узяти на себе ролю судді. 

Належить також підкреслити, що даючи можливість тим пятьом розповісти про своє розуміння подій, розкрити свої почуття, викликані ними, і спонуки чинити так чи инакше, автор фактично виправдовує і всі їхні ілюзії, хиби, їхню впертість, безсердечність, легкодухість, їхні неадекватні вчинки і навіть жахливі своїм безумством злочини, мовляв, що через обставини, риси  характерів, виховання ці люди просто не могли діяти инакше.

Таким чином, читаючи книжку,  складається дивне враження, що Драґо Янчар наче вказує на факт злочину – вбиство невинних чоловіка та жінки з одного боку і фактичну відсутність винуватців цього жахіття з другого боку. На позір так і може здаватися, але тільки не для вдумливого читача.

Я також спочатку довго не міг зрозуміти, в чому полягає екзистенційний смисл цього воістину страшного за емоційним упливом твору. Аж поки до мене не дійшло. Учасники і навіть безпосередні виконавці злочину як конкретні індивіди справді невинні. Але як люди, як виразники людської природи винні, позаяк саме на людині, на нашій людській природі, яка прирікає світ власної уяви ставити вище за живий реальний світ,  і лежить уся вина, і до цього висновку підводить вся логіка твору.  Фактично Драґо Янчар виносить обвинувальний вирок Людині як такій. І цей вирок є те найголовніше, ради чого він і написав свій роман.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

37. Що таке творчість

https://ua-human.blogspot.com/2021/02/37_28.html

Читати далі...

35. "ЧОРНИЙ ВОРОН" - БЕЗУМОВНЕ ЯВИЩЕ У СВОЄМУ ЖАНРІ (Статті)

Переглянув художній фільм Тараса Ткаченка «Чорний ворон» (за однойменним романом Василя Шкляра), який з осени минулого року з’явився у вільному інтернет-доступі.

Відразу скажу, такі кінофільми наснажують, уселяють віру в потенціял наших можливостей, утверджують переконання, що ми можемо і рано чи пізно, а таки вийдемо на простори світового кінематографу. Насамперед (і це найважливіше!!!) фільм цікаво дивитися, він динамічний, повний драстичних епізодів, містить у собі гостру сюжетну інтриґу, не надуману, а життєво правдиву, достатньо переконливий щодо психоповедінки і реакцій героїв, його патріотична пафосність ні трохи не переборщена і відповідає складним історичним реаліям, а ще, крім того, українська мова персонажів більш-менш природня, нештучна, подекуди навіть досконала за своєю органічністю і здебільша стотно відображає емоційний стан дійових осіб. Все це і змушує глядача з неослабною увагою від початку до кінця стежити за розгортанням подій у кінокартині.

Я читав роман Василя Шкляра «Чорний ворон», який вважаю найвищим досягненням цього автора і взагалі найкращим твором сучасної нашої прози на історичну тематику. Зізнаюся, що з певною обавою взявся переглядати фільм «Чорний ворон», бо не був певен, що режисеру Ткаченкові вдасться повною мірою відобразити той палкий, майже містичний дух свободолюбства і нескорености, яким наскрізно пройнятий твір Шкляра. І був приємно вражений. Фільм, хоч і не повністю, але таки виразив те, ради чого письменник написав свого «Чорного ворона».

Звичайно, ця кінокартина ще не сягає своєю удатністю вершин світового кіномистецтва, але для України вона безумовно неабияке явище в жанрі  історично-пригодницького кіна, є тим вищим щаблем, на який мають рівнятися инші режисери і опускатися нижче  якого вже буде неприпустимо. Не маю також анінайменших сумнівів, що фільм «Чорний ворон» повною мірою відповідає рівню середньопрохідних фільмів свого жанру на світовому кіноринку і може  бути цікавим для глядача в будь-якій частині світу.

Переглянути фільм можна, наприклад, за цим покликанням:    

 https://www.cinema.in.ua/chornyi-voron-onlain/

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

36. Вирок, який виніс людині Драґо Янчар

https://ua-human.blogspot.com/2021/02/36.html

Читати далі...

65. ТАК І ПОМРЕШ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Цьогоріч зима в Києві була доволі тепла, рідко коли мороз сягав восьми градусів. Правда, сніг сипав чи не щодня, але часті відлиги не давали йому надто довго залежуватися. Тож київські вулиці були більш-менш чисті, принаймні авта їздили без утруднень.

Я вже третій день не виходив з дому. Здається, захворів на ґрипу, жахливо ломило кості, була й температура. Яка саме, я не знав — мій градусник завмер на позначці тридцять шість і вище не піднімався, а купити нового я щоразу забував.

Тої мити, коли в двері хтось подзвонив, я стояв коло вікна і дивився на вулицю, де до зупинки, повної людей підїжджав трамвай. З правого боку зупинки виднілася чимала кучугура снігу, перемішана з клаптями картону, розчавленими плястиковими фляшками, пачками з-під цигарок й иншим сміттям. Трамвай зупинився, і з нього стали виходити люди. Всі вони йшли до базару «Юність». «Щодня одна і та ж картина: вулиця, трамвай, люди»,— прошепотів я і рушив до дверей, будучи певен, що це дзвонить хтось із сусідів.

Коли відчинив двері, то на порозі побачив Серена, свого друга, який уже багато років жив у селі на Подесенні десь шістдесят кілометрів від Києва. Поперва́х я навіть слова не міг вимовити від здивування.

-Ти? Приїхав?— врешті проказав я.— Але чому не зателефонував?

-Не знаю, не хотів,— він зайшов до кімнати.

Я поміг Серенові зняти пальто, обтріпав його від снігу й повісив на вішак у кутку, де на стіні висів заса́дистий мисливський ніж у чорних шкіряних піхвах. Мене вразило, як змарніло його лице, і взагалі, що він дуже схуд, відтоді коли вліті я приїжджав до нього в село. Серен був старший від мене на три роки і такий же сивий, як я. Короткої борідки, до якої я звик продовж років, не було, обличчя чисто виголене, і від того здавалося витягнутим, риси загострені. Щось у моєму другові було нове, чого я раніше не зауважував, він наче змінився, але в чому полягала ця зміна, я не годен був зрозуміти.

-Що це ти раптом надумав приїхати? Стільки років не приїжджав, а тут як грім з ясного неба!— я поставив на стіл невеличке біле порцелянове горнятко з кавою і тарелик з канапками, щедро намащеними білим сиром мішма з курку́мою.

-Треба ж нарешті виконати свою обіцянку,— він посміхнувся. В його очах сяйнуло щось веселе, задерикувате.

-То що, ти ради цього лишень приїхав? Навідати мене?— я недовірливо зиркнув на друга, намагаючись прочитати в його обличчі те, що він не договорює.

-Для цього, але не тільки,— Серен сьорбнув кави і відкусив шматочок канапки.— Відколи виїхав з Києва, оце вперше знову пю каву. Вже й смак її забув.

-Я невимовно радий, що ти приїхав. Чесно кажучи, я вже не вірив, що це колись станеться, та й змирився з цим давно,— мовив я.

Мій друг узяв другу канапку. Неквапливо зїв її, попиваючи каву й поглядаючи на світлину двох балерин, білої і чорної, яка висіла над моїм ліжком.

-Чорна і біла, і обидві такі гарні, витончені… Вони як людське життя — чорне і біле, чорне і біле… Звідки, Тихоне, це фото?

-Памятка по моїй бабуні Рисі, яка в дитинстві возила мене до Львова в театр дивитися балетні вистави. Балерини тоді мене просто заворожили.

-А зараз?— Серен допив каву і поклав горнятко на стіл.

-Зараз ні. Балет мене не цікавить. Хочеш ще кави?

-Ні, дякую. Може, пізніше, не знаю.

-То яка в тебе ще справа в Києві?— я запитливо глянув на друга, бо ніяк не міг збагнути, що його може цікавити в місті, яке він десь з дванадцять років тому покинув і до якого відтоді ніколи не навідувався.

Серен повернув голову до мене і довго мовчав. Потім мовив спокійним рівним голосом:

-Хочу піти на Звіринецьке кладовище^*.

-На могилу дружини?

-Так.— він дивився на мене і на якусь хвильку-дві замовк.

Я думав, що мій друг намагається опанувати почуття, які збурили його серце. Втім, помилився, його лице було на диво спокійне, навіть умиротворене.

-Маю побувати на Маріїній могилі… Може, більше не трапиться нагоди.

-Чому? Ти певен, що більше не зможеш приїхати?

-Не приїду. Не захочу,— Серен посміхнувся.

Мене вразила ця посмішка. В ній було щось нелюдське. Якась застиглість у русі, якесь живе у мертвому… Я був збентежений і мовчав.

На кладовище мій друг ходив сам. Повернувся пізно ввечері, мовчазний, закоцюрблий від холоду, раз по раз потираючи задубілі пальці. Кінчик його носа почервонів і здавався наче чужим на посірілому лиці з блідими безкровними губами.

-Піду під душ,— мовив він, роззуваючись і надіваючи новенькі теплі капці, які я колись за безцінь купив на базарі в якогось злодюжки і які тепер вельми стали в нагоді.

-Наче на тебе шиті,— підцмокнув я язиком.

-Здається, що так,— Серен непевно махнув рукою і, вже біля дверей лазнички, кинув:

-Там за дверима під ліфтом якась жіночка лежить, здається, пяна, мені довелося переступати через неї.

-Мабуть, Зоська… Є тут одна така.

Коли Серен уже був у лазничці, я вийшов на сходовий майданчик. Там справді була Зоська, але вона не лежала, а стояла й злегка похитувалася, тримаючись обіруч за перила. Почувши, що хтось вийшов, вона, не обертаючись, люто зажеліпа́ла:

-Сучі виродки, гімнюки, покидьки недобиті…! Всіх вас повбиваю, поріжу зі всіма вашими курвами й вашими сученятами! Хай-но вийде з тюрми мій Аркаша! Хай-но тільки вийде! Всі ви, падла, лизнете патоки…!

Я затраснув за собою двері і рушив на кухню готувати другові вечерю. Гречана каша була зварена ще в полудне. Лишалося тільки підігріти, додавши масла, і накришити білого сиру.

Наступного дня вранці я й Серен прокинулися майже одночасно. За вікном тільки-но почало сіріти. Коли я розплющив очі, то побачив, що друг сидить на розкладачці і дивиться у вікно. На моє «доброго ранку» він лише кивнув головою, навіть не повернувшись до мене. «Зовсім не бажає розмовляти. Такий замкнений, дивний… Що з ним?»— свердлила мій мозок думка.

Снідали ми, коли над темним обрієм з’явилися перші проблиски сонця. Пили чорний чай у грубих фаянсових піялах з тонюськими плястерками цитрини. На столі вилискували надщерблена цукерничка, тарільчик з вареними натвердо яйцями, масло в шкляному квадратної форми блюдечку, лежав чорний хліб, нарізаний скибками, кілька часничин, сіль… А ще я вийняв з холодильника фляшку вина.

-Будеш?— запитав я.

-Авжеж,— відповів Серен. Лице його враз прояснилося.

Я неабияк зрадів цій зміні настрою друга. Приніс два кришталеві келихи, які залишилися в спадок від батька-матери, поставив на стіл і по вінця наповнив запахущим червоним трунком. Ми випили і взялися їсти.

-Хочу спитатися в тебе одну річ, яка дуже муляє мені серце,— мовив я, знову наливаючи вина до келихів.

Серен узяв свого келиха, трошки надпив, тоді відвів руку і став уважно розглядати червоні виблиски на його чистих ґранях. Сонце вже зовсім зійшло над крайнебом, і кожен порух руки змінював це блискотіння, додаючи йому знай нових і нових дивоглядних искорок, то ясніших, то темніших, варіюючи все це з численними червонастими відтінками, химерними рисками, вилюжками, кутиками, цятками, поєднаними з облудним мигтінням, несподіваними подриґами, невловним тремтінням і дрожем, иноді навіть зі сліпучими спалахами, коли промені сонця неждано-негадано потрапляли чітко ста́вма на чисті кришталеві заломи, якими був орнаментований келих.

-На це можна дивитися вічно,— проказав він захоплено.— Але що ти хотів спитати?

-Памятаєш, коли вліті позаминулого року ми сиділи під грушкою в твоїм саду, ти сказав, що тобі відкрилася істина. Що ти мав на увазі?— я пильно дивився на друга, намагаючись не пропустити жодного слова, найменшої інтонації чи павзи в його голосі.

-Я тоді просто побачив, що істина — це те, що є, що вона жива, не мертва, що вона тут, а не в уяві,— Серен посміхнувся, глипнув на мене і далі милувався келихом, який, здавалося, у його руці весь запалахкотів радісними зблисками, наче підтверджуючи сказане.

-Але чому ти тоді так дико й нестримно реготав? Зізнаюся, це мене дуже налякало. Я навіть був подумав, що ти зсунувся з глузду.

-Подивися на цей келих,— мовив Серен,- подивися уважно, не відволікаючись ні на що, і ти побачиш його таким, яким він є — живим, повним того нурту, що поза часом, нурту, який недосяжний для думки і якого не виразиш словом. Це і є та істина, яка відкрилася мені тоді під грушкою. Тож як я міг не розреготатися, коли з очей моїх так неспогадано спала полуда?

-Даруй, Серене, але в цьому нема ніякої аж такої таємниці, і я, і кожен бачить це щодня, тож я не розумію, про що ти кажеш, про яку істину, про яку полуду,— я зніяковіло дивився на друга, будучи не в змозі втямити, говорить він наповажне чи жартує.

Серен поклав келиха на стіл. І мовчки дивився на нього, застиглий, відсторонений від усього. Мені на мить здалося, що він десь щез, а переді мною сидить не він, а якась його подоба, тінь. І я відчув, як збентеження і злість опановує мене.

-І все-таки ти не пояснив утямливо, навіщо було тоді так ошаліло реготати,- мовив я, ледь стримуючись.

Серен звів на мене погляд і довго дивився мені в очі, наче намагаючись щось там відшукати. Тоді зідхнув і мовив:

-Я не годен тобі нічого пояснити, бо те, що поза думкою, словами не виразити. А що я так реготав… То чого дивуєшся? Хіба тобі ніколи не траплялося таке? Ось, скажімо, ти дивишся… під кущем гадюка налаштувалася вкусити тебе… Застигаєш у жасі... Аж придивляєшся, а це покорчений корінь визирає з трави. І що тоді? Ти починаєш сміятися, хіба ні? Тож завше так, що більша омана, то гучніший і сміх.

-Добре, хай відкрилася тобі якась там істина, повірю на слово, але скажи, що́ змінилося в твоєму житті, воно стало инакшим, легшим?— запитав я вже спокійно, без роздрато́вання.

-Та нічого не змінилося, Тихоне, нічогісінько,— відказав з напрочуд доброзичливою й теплою посмішкою Серен.— Мені й далі дошкуляє холод взимку і спека влітку, і сердечні напади не припиняються, і болить голова, і мучить безсоння ночами… Запевняю, я стотно у такому ж становищі, як і ти, нічим не гіршому, нічим не ліпшому.

-То який же пожиток з тої істини?!— розсміявся я.

-Та ніякої з неї пожитку. Який може бути пожиток з правди?! Ти просто бачиш світ таким, яким він є, і тебе не лякають більше власні марива,— відповів він і підніс келих до вуст.

Я теж узяв келих і душком спорожнив його.

Відїхав Серен додому наступного ранку. Він був у доброму гуморі, жартував, сміявся, деклямував вірші улюблених поетів. Я дуже тішився, бо відчував, що наша дружба, яка якоїсь мити, здавалося, дала тріщину, ще більше зміцніла, ми зблизилися тісніше одне з одним.

Коли він виходив, я запитав:

-Ти ще приїдеш до мене?

-Ні, Тихоне, я вже не приїду, але ти міг би ще приїхати до мене.

-Обовязково приїду, Серене.

По цьому ми попрощалися, мій друг увійшов до ліфта і двері за ним зачинилися.

Дивно, але відразу по його відїзді, та й у наступні дні мене опанував доволі гнітючий настрій. Мені було досадно, що я так і не поговорив з другом про справді важливе, не поділився з ним тим сокровенним, що тривожило моє серце, і взагалі був недостатньо уважний до нього й поводився аж надто зарозуміло. А ще мені не давало спокою, що я так і не втямив до пуття його слів про ту істину, яка буцімто відкрилася йому, і що він просто ухилився від відповіди, бо не хотів утягуватися в суперечку. Відчуття (чи радше, сумніви), що я чогось не годен збагнути і що Серен знає щось таке, що недоступне мені, мучило і не відпускало мене. Тож иноді я заледве не в розпачі вигукував сам до себе: «Ти як був йолопом, так і залишився йолопом, життя твоє минуло марно, так і помреш!» 

 

*Звіринецьке кладовище розташоване на високому пагорбі неподалік Печерського мосту в Києві.

  

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

66. Між нестерпним сьогодні і туманним завтра

https://ua-human.blogspot.com/2021/03/52.html

Читати далі...