38. ЗАВОРОЖЕНІ "МАГІЄЮ" ВИГАДАНИХ ЖАХІТЬ (Статті)

Потрапив (цілком випадково!) до рук роман Стівена Кінґа «Зелена миля», виданий КСД. Пробував читати. Намагався зрозуміти, що так захоплює мільйони людей в прозі цього шалено популярного у світі американського автора. Вчергове  утвердився на думці, що ключем є  один і той же банальний триб – екстремна ситуація й успішні чи безуспішні зусилля з неї вигарбатися. Те, що і та ситуація, і ті зусилля наскрізь фальшиві і суперечать правді життя, безсоромно спрощують неосяжну багатовимірність дійсности, перетворюють її на таку собі карикатуру, численних сповідників цього автора не цікавить. Вони, будучи всеціло заворожені «магією» вигаданих жахіть, добровільно стають невільниками навязаних їм марив.

Під «вигаданими жахіттями» я розумію всякий вид екстреми, який автор використовує (вигадує!) винятково як самоціль, а не як ілюстрацію до чогось глибшого, ради чого він і мав би писати, наприклад, щоб розкрити таємні пружини суперечливої чи  парадоксальної поведінки героїв; або щоб увиразнити, зробити яскравішими їхні характери, і тим самим проникнути у їхню справжню, а не показну сутність; або, і це найголовніше, щоб окреслити якийсь важливий, але дуже крихкий і важковловимий буттєвий смисл, довкола якого і задля якого все крутиться в тексті. Себто, все те, що робить твір глибоким, а не поверховим.  

 У "Зеленій милі" такою екстремою-самоціллю є детальний опис страти на електричному стільці і поведінки стратенців, а також тюремних наглядачів перед і під час цієї процедури. Саме ця екстрема і все з нею повязане є те найважливіше, ради чого Кінґ написав свій роман. У творі нема більше нічого, ні яскравих характерів, ні прихованих у надрах, суперечливих і неоднозначних переживань, ні живих, природніх своєю простотою  людських реакцій на життєві виклики, які би були достатньо переконливі, не фальшиві, не кажучи вже про якусь там екзистенційну проблему. Взагалі, всі персонажі «Зеленої милі» плоскі, невиразні, вони наче тіні. Ми не відчуваємо їхніх живих душ, не можемо збагнути, що робиться у їхньому нутрі. Тож головні персонажі, наглядач Пол Еджкомб та стратенець Джон Коффі залишаються для нас загадкою, їхня людська сутність для нас не розкрита, й ми не розуміємо, хто вони. Те саме й з иншими дійовими особами.

Узагалі вся канва оповіди, яка тягнеться через кожен розділ роману - це такий собі доволі нудний опис зовнішніх подій і вчинків, і то суто поверховий опис, та ще й з абсолютно безглуздими своєю банальністю, непереконливістю або неправдоподібністю епізодами про дресировану мишу, фантастичне зцілення вмирущої, яке здіснив стратенець Коффі, й иншими «образками» такого шибу, які не відіграють в романі жодної змістової ролі. Тому, не сумніваюся, досить прибрати з тексту екстрему, і ніхто з численних Кінґових шанувальників читати цей роман не буде. Справжній же художній твір тримається не на екстремі, а на правді життя, на глибокому проникненні в дійсність, і якщо в ньому і є екстрема, то вона відіграє другорядну ролю, суто ілюстративну.

А хіба будь-який твір, тим більше фантастичний не є авторською вигадкою, не суперечить правді життя?- запитаєте ви.

Ні, не суперечить, бо йдеться не про фотографічну правду обєктивної реальности, а про художню правду життя, яка має бути присутня в будь-якій формі твору, реалістичній, натуралістичній, романтичній, ґротескній, експресивній, магічній, фантастичній, трагедійній, комедійній, гумористичній, саркастичній, казковій тощо, якщо хочемо, щоб твір мав мистецьку вартість і витримав випробування часом.

Згадана художня правда феномен вельми тонкий і важковловимий, його майже неможливо втиснути в якесь формулювання, бо все, що скажеш, буде лише пальцем, який вказує на місяць, а не самим місяцем. Тож зазначу тільки, що правда будь-якого твору, в тому числі і фантастичного є тим елементом, який змушує читача вірити у вигадку, переконує його, що описані події можливі, вмотивовані, формально хоч і не реальні, а за суттю вищою мірою реальні. Художня правда робить читача наче співучасником усього, що стається, змушує забути, що це тільки літературний твір, а не дійсність. Люди зчаста відчувають, наявна чи ні у творі ця правда, і якщо її нема, то пожбурюють роман чи повість геть. Але це лише ті люди, які шукають у книжках не самозабуття, не спосіб утечі від дійсности, а відповіді на пекучі питання свого життя. А позаяк твори Кінґа позбавлені художньої правди, вдумливий читач тратити на них час не буде.

Отже,  виходить, що Кінґом захоплюються ті, хто життя сприймає поверхово і безкритично, хто розглядає читання винятково як розвагу, хто прагне лише відволіктися від своїх життєвих проблем. А позаяк такими є переважна більшість людей, то звідси і відповідь, чому книжки цього письменника такі популярні – бо вони надзвичайно ефективні для цієї мети.

Цікаво, що незважаючи на мало що не всезагальне захоплення у світі творами Кінґа (нар. 1947 р.), престижних літературних нагород за пятдесят років він так і не здобув, та й непрестижних нагород у нього як кіт наплакав.  Утім, в 2003 році йому таки дали премію Національної книжкової фундації Північної Америки, що можна вважати певним успіхом.     

І все-таки найпрестижнішою премією США є Пулітцерівська. Вона рівняється Нобелівській, Букерівській, Гонкурівській й иншим преміям світового значення. Письменник, наклади книжок якого сягають десятків мільйонів по всіх країнах й твори якого перекладені, чей, усіма мовами, здавало би ся, мав би бути нагороджений в США не тільки Пулітцерівською премією, а й заледве не всіма иншими (їх не один десяток!!!) американськими преміями меншої ваги.

Але так не є. Чому? Чи не парадокс, га?

Та й навіть нагорода Національної книжкової фундації, яку отримав Кінґ, якась вельми сумнівна і непереконлива. І не в останню чергу тому, що сама фундація створена видавцями, номінантів висувають винятково видавці і головним критерієм добору авторів є не якість тексту як самоцінність, а його популярність серед читачів.

 Крім того, згадана фундація (її засновано 1936 року) "прославилася" нестабільністю (її навіть закривали), а також численними змінами підходів і скандалами. Напр., 1980 року журі оголосило переможцем О'Браєна, а видавці, пригрозивши припинити фінансування, змусили скасувати попереднє рішення і оголосити переможцем меґапопулярного Джона Ірвінґа.

А ще чимало знаних американських літературознавців виступило з різким осудом, що Стівенові Кінґу дали премію НКФ. Так Гарольд Блум, професор Єльського університету, леґендарний автор літературознавчої праці "Західний канон" з нагоди присудження Кінґові премії Національної книжкової фундації США публічно заявив: "Це черговий крок на шляху до тотального знецінення нашого культурного життя. Колись я називав Кінґа автором ширвжиткових романчиків-трилерів, але навіть таке визначення зараз видається занадто мяким. У нього нема нічого спільного з Едґаром Алланом По. Він просто надзвичайно поганий письменник, що простежується у кожному його реченні, кожному абзаці, кожній книзі".

Тож чи не підтверджує усе це, що писанина Стівена Кінґа таки справді художньо низькоякісна, поверхова, привертає увагу лише екстремою, а, отже, її чекає те саме, що і широкопопулярних колись письменників, наприклад,  девятнадцятого століття - повне забуття?

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

39. Про життя без переконань

https://ua-human.blogspot.com/2021/05/39.html