Так, иноді воно буває,
але здебільша як спалах, залишаючи в серці неясний щем по чомусь такому великому,
такому, що йому немає ймення, невловному і водночас такому трепетному, живому,
незаперечному у своїй реальності. Воно не є породження наших думок і почуттів,
воно взагалі не має стосунку до нашої памяти, до всього того нагромадженого вороху
знань, вражень й образів минулого, з яким має справу наш невгамовний розум.
Воно взагалі існує поза нами, як щось абсолютно самостійне, незалежне від нас,
таке, на що ми не маємо жодного впливу. Але воно є. Це не міраж, не фантазія,
не гра уяви. А сама найреальніша реальність, виразна, рельєфна, її незмога
проіґнорувати, відмахнутися. Воно, як
одвічне питання з глибин віків, на яке нема відповіди. Здається, на нього можна
дивитися, але його неможливо побачити, про нього можна говорити, але неможливо
висловити. Воно невидиме, без обрисів, не піддається описові, його наче не
існує, але нема нічого живішого матеріяльнішого ближчого до нас за нього. Ба
більше, воно всюди, і нікуди не ховається, і завжди є тут, зараз, цієї
мити, і його не можна уникнути, від
нього неможливо втекти, бо воно з нами постійно, хай де ми є. Воно якимсь таємничим чином
існує і не існує водночас.
Тож чому ми, що
стаємо старші, що робимося мудріші, наповненіші більшим життєвим досвідом,
знаннями, то рідше зустрічаємо його на своїм шляху, чому воно щораз рідше
заглядає до нашого серця, чому воно з плином часу стає для нас лише рідкісними
змигами, які тільки й можуть, що на хвильку, дві збудити в нас якийсь забутий ностальгійний
порух про щось таке чудове і разом з тим… безповоротньо втрачене?
Цього ранку… Ох,
який це був пречудни́й ранок! Небо вкривала густа біла поволока – туман,
чистий, прозористий… І сонце тьмявою розпеченою кулею світило вгорі. Воно не сліпило очі, але було таким
яскравим! Сніг сяяв, искрився, це був не звичайний сніг, а якийсь особливий! Я
вийшов з хати і весь затремтів від студеного морозного повітря. Мені здалося,
наче я випив якогось чародійного трунку, бо всього мене охопило таке дивовижне
піднесення, опанувала така нестримна безпричинна радість, що я засміявся і навіть
підстрибнув. Ще б пак! Адже все довкола
співало й витанцьовувало: і сніг під ногами, і дві старезні акації, кущі
самшиту, і димар на даху, і вкриті памороззю вікна, і дровітня, і геть
почорнілі деревяні штахети паркана, і навіть важка металева фіртка. Все
веселилося, тріюмфувало й наче вітало мене, запрошуючи кудись у чудесне
невідоме…
І я пішов. Ні,
радше ноги самі понесли мене за ворота, на засніжену безлюдну вулицю, яка також
вся яскріла і, здавалося, криком кричала, вітаючи мене, простягаючись переді
мною доброзичливою білою смугою, якій нема ні кінця ні краю. І я йшов пружними
сягнистими кроками все далі й далі, весь тремтячи від радісного збудження й не
тямлячи, куди й навіщо йду. Минав покинуті хати, городи, занедбані й зарослі
вишняком сади, щось говорив до них, кивав головою, відповідав на їхні вітання,
і всюди було біло, біло від снігу, який не переставав співати. А коли я вийшов
за село і опинився серед безкрайого
лугу, теж вкритого снігом, то зупинився і довго стояв, задихаючись від
хвилювання – я бував тут так часто, але
зараз, мені здавалося, наче я тут уперше. І нічим не вмотивована радість,
яка опанувала мене ще там, на подвірї, не відпускала мене, навпаки, вона
струмувала й двигтіла тут ще з більшою силою. І вона була у всьому, пронизувала
все: і засипаний снігом луг, і вкриту инеєм розлогу морву вдалині, і мої
сліди на снігу, і вранішнє зимове сонце,
що пробивалося крізь туман, і я, здавалося,
сам був цією радістю.
Потім, коли я
вернувся додому, коли побачив, що сніг просто білий, і акації просто стоять
омертвілі і незрушні, що кущі самшиту просто мають малесенькі зелені листочки,
і що димар, вікна, дровітня, штахети паркана, металева фіртка – це просто
димар, вікна, дровітня, штахети паркана і металева фіртка, і що нічого ні не
сяє, ні не співає, ні не витанцьовує, то мене огорнула невимовна печаль. Адже
все залишилося таким, як і було, але те головне – та напоєність радістю, та
пронизаність життям, завдяки чому все оживало, відійшло, щезло безслідно.
І я замислився. І
запитував себе: хіба життя може покинути
життя? Воно ж є, не може не бути, бо його сутність бути. Як те, що є, що
перебуває у вічному тепер, може перестати бути? Як живе може стати мертвим?
Адже живе є живе завжди. Мертве не може бути живим. То куди ж ховається ця жива безпричинна радість? Чого вона закривається від мене? І
чому ця жива безпричинна радість приходить, коли сама хоче і так само відходить, коли сама
хоче? Адже це означає, що її неможливо ні знайти, ні здобути, ні
виблагати, а, отже, що до неї нема
шляхів!
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
