Роберт Вальзер… Швейцарець... Писав німецькою... Один з найвидатніших европейських письменників двадцятого століття. Залишався незнаним і непоцінованим за життя.
Його романи й новели не мали розголосу, хоча такі метри як Роберт Музіль,
Герман Гессе, Франц Кафка й инші дуже схвально відгукувалися про його
творчість.
Він жив у вічній невлаштованості, без сімейного
затишку, без постійного житла, иноді впроголодь, працював на всяких
некваліфікованих роботах… Не прагнув визнання, лише дивувався, чому людям не
цікаво читати його твори. Писав: «З одного боку, мені шкода, що я не
популярний автор, а з иншого,
– не шкода зовсім… У тому, що розуміють під успіхом, я вбачаю найприкрішу
перешкоду на шляху до справжньої культури. Успіх – абсолютний варвар, і то вже
за своєю суттю».
Здається, навколишній світ, живий, дивний, повний таїни
хвилював його більше за все, навіть більше за власний творчий успіх.
Так і прожив усі свої сімдесят вісім років, двадцять три з яких минули в лікарні для
душевнохворих поблизу Берна. Там він не написав жодного рядка. Чому? Бо не
хотів. Та й заклад покидати не бажав, хоча й міг.
У грудні 1956 року Вальзера знайшли мертвого в
снігу в околицях лікарні, де він звично прогулювався. Це була остання його
прогулянка, самотня, ясна річ. Помер від зупинки серця, як потім засвідчив лікар.
Ви скажете, яка трагічна доля… писав… не отримав поцінування…
жив у нужді і помер серед чужих байдужих людей, та ще й психічнохворих.
А чим краща доля тих письменників, які здобули широку
славу й визнання й померли, оточені співчуттям рідних і близьких, а також увагою
численних шанувальників їхнього таланту?
Ви бачите ріжницю?
Я не бачу.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
19. «Так мені покладено Звідти»
