Нога кривавила. При кожному крокові на траві залишалися рудяві плями. Поет Ахім опирався на палицю і ледве клигав. Біль у нозі пропікав аж до коліна. Йти ставало щораз важче. Врешті він зупинився. Сів на стовбур зваленого буревієм кедра, всуціль вкритого мякеньким рожевим мохом, і, трохи віддихавшись, узявся перебинтовувати рану. Вона була хоч і неглибока, але сягала заледве не до половини пяти. Камінець, певно, кремінь, попався гострий, бо геть розпанахав спідку мо́ршня, байдуже, що той був зшитий з грубої волячої шкіри. «Ото вхалепило,— прошепотів Ахім,— і треба ж було пертися на цей камянистий хребет, на якому ні ягід, ні грибів, а лишень суцільні зарості рожа́венця мі́шма з калга́ном, цими смаколиками диких кіз!»
Ахімові цієї осени добігло шістдесят. Минуло вже дванадцять років, як він покинув столицю королівства Рафаґедон і оселився в Молібденових горах. Тут, на схилах Ляцерти, на галявині, порослій гігантськими лопухами, у деревяному будиночку Ахім у повній самотині збавляв всі свої дні та ночі, обробляв невеличкий город, вирубував довкола нього лопухи, виривав хаба́з, або з ранку до вечора блукав навколишніми лісами, иноді забираючись дуже далеко в гори, на полонини, густо вкриті горя́нкою, паху́цею, ле́лею й численними иншими травами без наймення, де паслися стада гордих оленів, а то й видирався на верховини, порослі косодере́вом, на стрімкі бе́скети, обпалені вітрами й сонцем, де вже майже ніщо не росло, і вище, туди, де, заледве не сягаючи хмар, величаво стриміли обледенілі громаддя гірських що́вбів, осяйни́х і гідних у своєму незворушному спокої.
Втім, йому ставало щораз важче ходити далеко. І сьогодні, поранившись, він це усвідомив особливо виразно. Раніше просто не звертав уваги, що йому, бувало, паморочиться в голові або щось наче кліщами стискає у грудях. Але ці й инші його немощі частішали, ставали щораз дошкульнішими і тривалішими. І зараз, сидячи й бинтуючи ногу, Ахім подумав: «Та ж я можу попросту не додибуляти додому. Якщо й спущуся в діл, то ляжу трупом десь над потоком». Він спрямував погляд униз. Там, у жоло́бині, оповитій прозористим туманом, поміж старими модринами виблискувала, бурунилася в каменях гірська річка. Ні, його не лякала смерть. Його увагу привернуло инше, гора Нау́та, яка здіймалася навпроти. Весь її пологий, особливо починаючи з підніжжя, схил золотився зеленавою жовтиною. Це були буки. Цілий буковий ліс, який весь яскрів в осінніх шатах.
Ахім дивився й не міг відірвати очей. Він ніколи не бачив цієї мало чим примітної гори, щоб вона була такою пишною, такою повною тріюмфу. Дивовижна жовтина, яка переливалася, тремтіла, вигравала на все ще зеленому тлі букового листя, лоскотала, збуджувала серце, змушуючи його сміятися й гнати геть будь-які думки, які виринали з надр памяти. Тож Ахім, заворожений незвичною красою букового лісу, перестав бинтувати ногу і застиг нерухомий. А по якомусь часі, згадавши, що́ має робити, знову взявся бинтувати. Врешті він узув поранену ногу в моршень, позавязував во́локи, але тільки-но спробував звестися на ноги, як голосно зойкнув і знову сів. Він не годен був ступити й кроку. Нога здавалася суцільною раною. «Ти ба, й до потоку не долізу, помирати доведеться на цій замшілій кедровій колоді»,— зідхнув він, і його увагу знову привернув до себе буковий ліс на горі Науті.
Колись численні друзі та шанувальники Ахімового поетичного хисту, які поперва́х приїжджали, щоб навідати поета в його усамітненні, дуже дивувалися, що він покинув Рафаґедон. «Як?! Мати такий успіх, визнання, багатство накінець, тішитися шаною і славою по всьому Північно-Земельному королівстві, і все це так знехтувати, поховати свій талант ради якихось химер?! Ні, не инакше, як він рішився розуму!»— говорили вони.
Втім, роки йшли, і до Ахіма все рідше й рідше хтось приїжджав. Урешті про нього і зовсім забули, як і про його вірші, якими колись всі так захоплювалися. Але це Ахіма анітрохи не турбувало. Усамітнення дарувало йому те, що давно прагла його душа, давало змогу бути уважнішим до всього, що діялося навкруги і що відбувалося з ним самим, до кожної речи, істоти, рослини, каменя, явища, стихії, до кожної дрібки життя, кожної зміни, поруху у власному серці, до кожного затаєного почуття, неясної думки, образу, які появлялися невідь-звідки і ховалися невідь-куди. І спогляданню цього незчисленного розмаїття він віддався всім своїм єством, усіма своїми душевними силами. Та й не міг він инакше, бо усе те, що він бачив, та дійсність, що без упину нуртувала, мінялася, розпадалася, щезала і народжувалася заново, вічно нова, завсіди свіжа, незнана, непередбачувана, неабияк хвилювала і вабила його.
І так день за днем минуло дванадцять років. А Ахім весь цей час тільки й робив, що заворожено споглядав дивовижні картини, які змінювали одна одну і яким не було кінця. Його збентежений розум марно силкувався осягти те, що відбувалося, поривався, згоряв від пожади вловити невловне, вислизуще, раз у раз запитував, вимагав відповіди, а її не було. Иноді Ахімові здавалося, що ніколи не знайде тої відповіди, і тоді його огортав сум, розпач, невимовна скорбота. У такі хвилини наче весь світ закривався від нього, і Ахімове серце ридало, згнічене, увязнене, наче в темниці без жодного віконця. Це були моменти, коли розсудок брав гору, роблячи відчайдушні зусилля впорядкувати хаос, і все заполоняли гігантські й найвитонченіші химерії думок, обмежених початком і кінцем, а тому мертвих, моменти, коли виконувати ролю дороговказу брався розсудок, який не бачив і не міг бачити нічого, крім власних марив. І от тоді, коли ставало усті́ль нестерпно, коли поетова душа, вже зовсім задихаючись, волала роздери-душу-криком, тоді Ахім відкидав усе й зрікався всього, всього, що знав, що памятав, що вклали йому колись у далекому дитинстві, в молодості й пізніше, що прийняв сам, до чого привязався, що вважав найбільшим скарбом, у що вірив, що леліяв у найпотаємніших за́сторонках свого нутра, отож зрікався себе самого, того, яким був, і, нерідко падаючи на землю й бючи в нестямі кулаками, вигукував на всі заво́ди: «…нічого нема! нічого нема! нічого нема!...» А по тому геть знесилений, спорожнілий, як вилущений стручок квасолі, знову пильно вдивлявся, уважно прислухався до кожного шереху, звуку, голосу, кожної барви, відтінку, форми, і раптом ні сіло ні впало, як спалах, як навернення, світ знову відкривався перед ним, безмежний, без будь-яких перешкод, вільний, з тьмою-тьменною стежок та доріг, й усе вмах починало сяяти, искритися, танцювати, радіти… Й Ахім забував про себе, про всі гіркоти, обави, бажання, пориви, він наче щезав, переставав існувати… І всі ці душевні стани з дня на день чергувалися, йшли одне за одним, перепліталися, випливали одне з одного — печаль перетворювалася в радість, а радість — в печаль… і знову, і знову. Врешті Ахімові починало здаватися, що не існує ні того, ні иншого, а є щось одне… «Що?»— запитував його розум. «Не знаю!»— відповідало його серце.
Ця безперервна змінність у всьому, це безупинне вмирання всього і народження всього, це живе трепетне перетікання форм, кольорів, звуків одне в одне, отже, все це хистке, непевне, безформне, на що була спрямована Ахімова увага і що так хвилювало і вабило його — руйнувало будь-які основи, підвалини, на які могла спертися, зачепитися його думка. Вона прагла прихистку, пристановиська, місця, де можна було спочити, але такого місця не було ніде. «А, може, і є, що тільки ця невловна неосяжна вічно жива й нуртуюча мигави́ця і ніякого ні щезання, ні смерти не існує?!»— вигукував Ахім у такі хвилини.
Тож усі дванадцять років його усамітнення, промайнули, як один день. Наче їх і не було. Втім, дійсність ні на хвилину не переставала Ахіма манити, вабити, збурювати серце, а розум його вперто раз за разом ставив одне й те ж питання, сподіваючись розгадати сокровенну таїну того, що є, що непідвладне часові, що завсіди тут, зараз, живе, невмируще, та марно — таїна залишалася закрита. Тим часом Ахім старів, слаб, упадав на силі, очі його тратили зіркість, дихання що далі, то ставало переривчастим, нерівним, і до нього щораз ближче ле́льом-поле́льом непомітно підкрадалося те, ради чого він жив, що любив, що так вабило його і що невдовзі мало поглинути його навіки.
Ахім, очі якого усе ще були внурені в пречудну жовтину гори Наути, раптом відчув, що його тягне глянути вниз. Щось відбувалося в жолобині, де виблискував потік. Спочатку він нічого не побачив. Став приглядатися уважніше. І врешті помітив чорний жіночий капелюшок з білим орнаментом на кри́сах. Капелюшок то з’являвся, то щезав серед модринового гілля. Ахім стежив за ним, затамувавши дух. Урешті на відкритому місці, де виднілася стежка край урвистого берега, за яким розбурхано вирувала поміж камінням вода, показалася жінка з кошиком. Її коротке, що сягало трохи нижче плечей сиве волосся ворушив вітер. Вона рухалася сягнистими кроками й час від часу позирала вгору, туди, де на гребені гори сидів, схований серед кедрів, Ахім. Жінка не бачила його. Але він зразу її впізнав. Це була вона, Есперанса, дивна селянка з села Наамона, з якою він півтора місяці тому здибався на березі Рафи.
Дивна вона була передовсім тому, що, будучи звичайною сільською жінкою, яка все життя прожила в горах і ніде далі, ніж у повітовому містечку Ках не бувала, захоплювалася віршами. І якщо б не це, то Ахім ніколи не згодився, аби хтось порушив його усамітнення. Вона впросила, щоб він дозволив їй иноді навідуватися до нього на гору Ляцерту, де був його будиночок. І він дозволив. Сам не знаючи чому. Щось найшло на нього. Втім, він не шкодував. Есперанса показала надзвичайно чутливий характер, поводилася наче тінь, витончена, безшелесна, мяка. І коли приходила, то практично нічим не виявляла своєї присутности, нічим не обтяжувала його, ні про що не запитувала, не розповідала, була тиха і безмовна, і щось говорила чи питала лише тоді, коли Ахім сам цього хотів.
Часто вони годинами сиділи вдвох у повному безгомінні й споглядали захід сонця, яке ховалося за засніжений чолопо́к гори Єримо́т, милувалися, як повільно рухаються гігантські білі хмари над вершинами далеких, оповитих імлою гір на сході, чи стежили за летом беркута, який ширяв у височині ясного блакитного неба з широко розпростертими незрушними крилами. Так, Есперанса нітрохи не заваджала йому. Він навіть почував до неї певну прихильність, щось навіть віддалено схоже на кохання. Але найбільше, що привертало Ахіма до цієї жінки і викликало в нього до неї приязнь, було те, як, з якою наснагою і самопосвятою вона слухала його вірші. Він ніколи досі не мав такого вдячного слухача, не відчував такого всецілого сприйняття й розуміння кожного продеклямованого ним поетичного рядка, слова, звуку. Есперенса, коли слухала вірші, то, здавалося, вся зливалася з поезією, переставала існувати, щезала. Ахім бачив, відчував це всім серцем. І це неабияк дивувало його. «Як ця проста, виснажена важкою працею селянка, яка тільки й знала, що доглядати овець та корів, поратися коло печи й обробляти камянисте поле, де вирощували кочере́ґу чи сми́кавець, може так глибоко відчувати?— дивувався він.— Вона чує поезію не розумом, а серцем, тільки серцем».
Ахім сидів і дивився вниз, на Есперансу, яка і далі простувала стежкою. Її худа, але ще достаньо зграбна фіґура виднілася доволі виразно, бо модрини стали рідшими і не так її затуляли. Ось вона повністю відкрилася його очам, а за мить цілком сховалася за гущавиною, тоді знову вигулькнула і знову щезла. А коли появилася, то чогось на мить зупинилася, повернувши голову до потоку. Тоді знову рушила стежкою.
Ахім стежив за Есперансою, не відриваючи очей, він весь прикипів до неї, але чомусь навіть не пробував її окликнути, жодного звуку не вирвалося з його горла. Йому наче відібрало мову. Він хотів гукнути, розумів, що від цього зараз залежить його життя, і не міг, дивився, наче паралізований, з цілковито пригніченою волею. Чому? Він не знав цього, не розумів, не міг пояснити. Адже Есперанса з радістю допомогла би йому дістатися додому, врятувала би від загибели. Та ба, він не зробив для цього жодного зусилля. Незрушний, заціпенілий продовжував мовчки стежити за Есперансою, аж поки її чорний капелюшок не зник в лісових хащах.
Цей свій дивний учинок Ахім навіть не намагався якось собі пояснити, йому було ліньки навіть думати про це. Він усвідомлював лише одну велику правду, що не хоче, не потребує нічиєї допомоги. І все. Більше його нічого не цікавило. І це не вимагало жодних пояснень. Як не вимагає пояснень і вивільга, яка зрапта полишає розлогий ясен, де, заховавшись серед зелени, цілий ранок виспівувала своє пречудне «пі-ю-ю-а-пію-пю!». Адже людина також може чогось хотіти чи не хотіти просто так, без причини, хотіти чи не хотіти лише тому, що це випливає з її єства. Так само й Ахім. Він міг гукнути, покликати Есперенсу, але не покликав.
Коли стало вечоріти, Ахім сяк так звівся на ноги і, пересилюючи біль, почав спускатися додолу. Він знав, що далі, ніж до потоку, він уже не добереться. Але туди, до жолобини серед модрин, де шуміла серед каменяччя вода, він має добутися. Навіщо? Не знав, та й не потребував знати. Але що мусить туди дістатися, не сумнівався. І він таки дістався до потоку, важко, часто падаючи, обдираючи лице, руки об сучки, залишаючи по собі кривавий слід. Дістався, коли зовсім споночіло. Сів на траву над стежкою і, втративши притомність, повалився на бік. Останнє, що він прошепотів перед тим, як тяма покинула його, були слова «Ні, тут я не помру!».
