Здається, кожен чоловік має свої затаєні страхи, обави чогось неуникненного, безпричинні тривоги... Я теж маю їх. Але мої страхи абсолютно унікальні. Вони повязані винятково з жінками. І не просто з жінками, а з певним їхнім типом. Я панічно боюся цих жінок. Мене наче паралізує, коли вони зрапта виринають переді мною. Стаю зовсім безпорадним, безвольним, нездатним на будь-яку дію. У такі хвилини я відчуваю, що ніби перестаю існувати як окремий індивід, і мною заволодіває щось чуже, дуже владне, щось, що спалює до шпенту усе моє внутрішнє єство, і від мого "я", від моїх думок, уподобань, переконань не залишається ані знаку́. Це дуже моторошне відчуття. Воно подібне на смерть, на очікування чогось невідомого, недосяжного для розуміння, непередбачуваного. І це очікування є абсолютно невідворотне.
Я вже кілька десятків років намагаюся розібратися, що́ саме мене так лякає, що́ так знерухомлює мою волю, що́ перетворює мене на безрадну ганчірку, коли мої очі неждано-негадано вихоплюють таку жінку, хай де вона є, чи у юрбі пішохідців на вулиці, чи в переповненій залі театру, чи в черзі до каси якогось торговельного центру, чи (і це найстрашніше!!!) десь віч-на-віч, скажімо, в ліфті чи безлюдному підземному переході. І хоч я досі так і не з'ясував цієї загадки, так і не розкрив сокровенної таємниці цього паралізуючого впливу на мою свідомість, проте я добре затямив, якими зовнішніми ознаками наділені жінки такого шибу і яка з цих ознак найзначущіша, найсуттєвіша.
Так, ви можете сміятися, але це губи. Великі мясисті губи, ледь розтулені, хтиві, з темною щілиною в центрі, які ледь помітно ворушаться, наче приховуючи свою непогамовну хижість, свою готовість впитися і знищити кожного, кого зажадають. А ще вони зазвичай наквацяні амарантовою помадою, цією лячною червоною барвою з лільовим чи фіолетовим відтінком. І цей колір робить їх воістину убивчим для мене, і я, коли бачу їх, то не годен на жоден опір.
Отож жінка з такими губами і такою помадою є для мене фатальна. І тільки безоглядна втеча може дати мені сякий-такий шанс на порятунок, та й то, якщо складуться сприятливі обставини, себто якщо я не зустрінуся десь з нею віч-на-віч.
Якось одна така зустріч (це сталося у нічному, майже порожньому трамваї, коли я вертався додому з Правого на Лівий берег) заледве не закінчилася для мене трагічно. Я й досі обливаюся холодним потом, коли згадую знайомство з жінкою на ймення Лора, яка мала фарбовані темною, майже чорною амарантовою помадою вуста і яка сіла до трамвая на зупинці перед мостом Патона. Адже після цієї зустрічи почалися для мене три довгі місяці суцільного жахіття — я перетворився в невільника. Мене попросту не стало. Існувала лише вона, Лора. Її воля, її вимоги, її потреби, її примхи, як у любощах, так і у всьому иншому, її бездушність і її знущання, яке поступово переросло в справжні тортури наді мною. І лише випадок (я дістав пневмонію й опинився в лікарні) порятував мене від загибели.
Але більше мені так не пощастить. Я знаю, чую це всім своїм серцем. Тому тепер так панічно боюся й уникаю жінок з великими повними губами, фарбованими амарантовою помадою.
