27. ЯВОРОВЕ ЛИСТЯ (Есеї)

       

Певен, що багато хто хоч і чув, але мало хто знає, який на вигляд явір. Для тих, хто неуважний (а люди такі неуважні!!!) це просто клен. Тим часом явір лише позірно нагадує клен, бо не любить цієї марноти -- зайвої публічности, не любить привертати до себе уваги, слухати похвал і захоплень, часто таких поверхових, і тому, спокійний і гідний, поринувши в істинність власного єства, ховається за машкарою всіма впізнаваних кленів, яких до того ще й налічується  кілька десятків ріжновидів. 

О, як я розумію його! Бо ж коли хтось мав щастя хоч раз, хоч тіль-тіль, хоч краєчком ока торкнутися того, що є живе, трепетне, що не зрадить і не покине тебе ніколи, що завсіди з тобою і єдине приносить справжню, а не ілюзорну радість, і що не має ніякого стосунку як до задоволень, досягнень, успіхів, за якими так женуться люди, так і до гіркот, страхів, невдач, від яких вони так тікають, то хіба будеш наповажне ставитися до всяких ефемерій – людської хвальби, шани?!

Отож якщо уважніше приглянетеся, то побачите це пречудне дерево. Насамперед зверніть увагу на листя. Яворові листки не так різко, не з такою геометричною прямолінійністю вирізані, вони не мають таких бездушних кутів, більш плавкі, ніжні, й наче співають. Особливо гарний явір восени, коли рік видався непосушливий і його листя, маючи достатньо вологи, жовкне спроволока, довго, наче неохоче прощається із звичною зеленявою. Коли ж стає зовсім жовтим, то ця жовтина воістину дивовижна, не така, як у кленів – однотонна, часто темна, гава́нова або навіть якась пуста, гли́ва, а прозористо-ясна, немовби яскріюча увібраним продовж літа світлом. Цю незвичайної краси жовтину  важко усвідомити, коли навіть дивишся на неї, не те щоб описати словами. Я би порівняв її з барвою полово́го жита, ще не зібраного з поля, якщо би можна було усунути її рудяву поволоку. А ще явір має на стовбурі ясну і доволі гладку кору, подібну до  бука,  зовсім не таку, як мають клени – темну, майже чорну і рапату.

Тому, як будете уважні, то побачите це все, і полюбите це дерево, і ніколи вже не зможете байдуже пройти мимо нього, заглиблені у марива своїх думок. Я теж люблю його. Вже не один десяток років. Завсіди зупиняюся, коли явір трапляється мені на очі. Можете не вірити, але щоразу, коли бачу його листя, то щось наче перевертається у мені, я застигаю, всі думки щезають, і сумні, і радісні, всі страхи, сподівання і я бачу, що на цім світі нема нічого, навіть мене, тільки це уро́че дерево.

Ось і зараз, цієї осени, такої теплої і сухої, я стою біля явора, який росте коло огорожі мого саду, там на пагорбі, де найкраще видно, як сходить сонце. Блукаючи поміж яблунь і вишень, слухаючи шарудіння сухого листя під ногами (його з кожним днем стає щораз більше), я прийшов сюди, бо куди би я міг ще прийти, опанований сумом, що все покидає мене, все відходить, нагадуючи, що і я теж… Так, звичайно, тільки сюди, до явора. І він зустрів, мене весь тріюмфуючи, осяяний, відкритий, без жодної плямки недовіри, палахкочучи радістю, яка точилася з його подекуди зовсім уже жовтого листя, такого гарного, такого тендітного і такого вразливого.

28. Про той инший цвинтар
http://ua-human.blogspot.com/2016/10/16_23.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

26. ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО Є (Есеї)

Коли сонце тільки-но починає заходити, от тоді найліпше і прислуха́тися до цих звуків, шерехів, шамотінь, до всіх цих чарів, які повільно, лельом-полельом опускаються невідь-звідки на спорожніле село. Вони приходять, наче безшумно спадають з неба чи виринають з-під землі, а чи, може, ні не приходять, ні не спадають, а зачаєні чекають своєї години, і коли вона настає, то просто оживають, будучи тут завсіди. 

Так, я певен, вони є тут поряд кожного змигу, хай що роблю, вони весь час зі мною: і тут, і там, і отам, і довкруж… затаєні, мовчазні.

Але коли починає смеркатися, коли останні промінчики сонця прощаються і щезають за обрієм, і настає надвечірня стума, і все, кожна мацюпуська ягідка калини чи ирги́, квітка, билинка, найменший листочок, піщинка, камінчик, легенька пір’їнка,  сухий патичок на стежці вкривається ледь вловимим сяєвом свого власного світла, такого лагідного, ненавязливого, такого прозористого, майже непомітного в своїй ефемерності, що не знаєш, а є воно насправді чи нема, тоді всі ці дивовижні пречудні скриті продовж дня голоси звучать так виразно, так проникливо і так упевнено у своїй несхитній істинності, що все в скліп ока зникає в тобі, все, що було і що буде, всі прикрі спогади, всі страхи й обави, все що мучило чи тішило, завдавало болю чи насолоди, приносило гіркоту чи задоволення, журбу чи радість, і от тої благословенної мити залишається тобі тільки те, що є – вічне і незмінне, яке ніколи не було, яке ніколи не буде, яке є лише тепер, живе, свіже, невловиме, якому не придумати ймення.

27.  Яворове листя 
http://ua-human.blogspot.com/2016/10/10.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

25. ТОЙ, ЧИЄ ЙМЕННЯ НІХТО (Есеї)

        Якось його перестріли в людному місці ті, що перестрівають у людних місцях, і запитали його: 

        -Хто ти? 

        -Я ніхто,-- відказав він і довго дивився на тих, що запитують. Дивився і не бачив тих, хто запитують. Білі хмарини над димарями хат бачив, а їх не бачив. 

        -Звідки ти прийшов?—запитали ті, що перестрівають у людних місцях. Їх було багато, так багато, що аж рябіло в очах. 

        -Нізвідки,-- відповів він. І дивився, дивився, дивився на них… знічений, у бентезі. 

        -Куди ж прямуєш тепер?—запитали вони, ті, що перестрівають у людних місцях і яких було так багато. Вони запитували його раз у раз, кожен один поперед одного, пильно зазираючи йому в очі, наче прагли вивести його на чисту воду… 

        -Нікуди,-- прошепотів він і хотів рушати, але ті, що перестрівають у людних місцях, не пускали його. 

        -Де ти? Де ти? Де ти зараз?—кричали вони звідусіль. І їхні голоси зливалися в суцільний гугіт, як стогнуть гори в негоду, в студінь, коли вітер і мокрий сніг сліпить очі. 

        -Я ніде, -- знай відказував він то голосно, то ледь чутно, усвідомлюючи, що його не чують ті, що перестрівають у людних місцях. Не можуть чути, бо у людних місцях не чути голосу, не чути звуків, не чути шерехів, що тільки й можуть відповісти на питання, на які не існує відповіди.

26. Тільки те, що є 
http://ua-human.blogspot.com/2016/09/blog-post.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...