Людина приречена на самоту. Кожна. Одні усвідомлюють це, инші ні. І навіть тоді, коли ми тішимося ілюзією, що не самі; що є ще хтось поруч, хто нас розуміє, любить, прагне поділитися сокровенним; що є друг, з яким вам так легко, з яким можна просто мовчати, споглядаючи, як заходить сонце, який також, як і ви, здатен слухати шелест листя, радіти з ледь уловимих відблисків води в озерці, тішитися хугу́канням припутня на ясені чи тихо стежити за вервечкою мурашок на стежці перед альтанкою, отож навіть тоді, коли маєте все це, ви не годні повністю звільнитися від страху, від гризької обави, що втратите того лю́бого, дорогого, хто буцімто з вами, і ви знову опинитеся в реальності, себто в самоті. Так, так, бо самота і є єдина реальність!
Отож чи не розумніше не надіятися ні на що, не чекати нічого, не сподіватися, що хтось – друг, близький, кохана чи коханий порятує вас від самоти? Вони, як і все инше, неминуче покинуть вас, якщо не сьогодні, то завтра, якщо не завтра, то позавтра, і ви залишитеся самі зі собою, зі своїми маривами.
Ось і зі мною те саме. Мій друг дуже хотів, та так і не приїхав навідати мене. Недуга скувала його. І я, опечалений, тепер тільки й можу, що раз за разом повторювати за поетом:
«У дорозі занедужав.
І знай кружляють, кружляють
мої марива
пересохлими луками.»
Мацуо Басьо
Читати далі...
