Прочитав на одному інтернет-сайті доволі розлогий репортаж Олесі Бойко про публічне обговорення на цьогорічному (2026) Книжковому Арсеналі проблеми перекладів українських авторів і популяризації української літератури в світі, у якій взяли участь директорка Книжкового арсеналу Юлія Козловець, очільник Українського інституту Володимир Шейко, заступниця Міністерства культури Богдана Лаюк, заступниця директора Українського інституту книги Ольга Одинока і літературний аґент з Литви Бенас Берантас.
Здивувало, що учасники говорили дуже багато і вельми розумні речі про все, але тільки не про найважливіше — що́ є головним рушієм успіху будь-якої літератури? Що́ потрібно, щоб нею цікавилися, перекладали й видавали в чужих країнах? Яким має бути художній текст, щоб він схвилював і притяг до себе читачів, які належать до инших культур, традицій, ментальних уподобань і які, отже, не знають, не розуміють специфічних українських реалій?
Судячи зі слів учасників обговорення, головним, на їхнє переконання, щоби заволодіти увагою зарубіжної авдиторії, є максимальна рекляма, базована на належному фінансуванні. Мовляв, що активніше й удатніше реклямувати наших авторів за кордоном, що більше для цього виділяти коштів, то сильніше зростатиме їхня популярність у світі.
Виходить, що учасники обговорення абсолютно не розуміють простої істини — рекляма, популяризація, фінансування можуть сприяти, але аж ніяк не здатні замінити те, що є визначальним для успіху будь-якого твору — його якість. Якщо твір невисокої якости, то нічого не поможе, ніякі, хай які великі фінансово-реклямні натуги.
Тож зусилля, гадаю, треба спрямовувати не стільки на популяризацію нашої літератури за кордоном, скільки на створення в Україні належних умов, щоб жоден високоякісний текст не опинявся на узбіччі читацьких зацікавлень, навпаки, здобував належне йому загальносуспільне визнання. А це означає, що згубній практиці, коли розголос отримують в нас тільки так звані публічні автори, себто, ті які вміють кричати про себе на всіх перехрестях, а непублічні автори, ті, які не вміють або не хочуть цього робити, залишаються нікому незнаними, належить покласти край. Адже завдяки цьому від актуального літературного процесу відтинається товстелезний пласт, в якому можуть міститися високоякісні твори, може, навіть такі, які мають потенціял вивести нашу літературу з локального загуміння на широкі світові культурні простори. Гадаю, що підняти такі твори і таких авторів, не дати їм загубитися, є вкрай важливою справою для успіху нашої літератури в світі і цілком було би під силу авторитетним літературним критикам. Згадаймо хоч би Франка, який попри колосальну зайнятість активно стежив і відгукувався на всі події в сучасному йому літературному процесі. Зізнаюся, що поки що не можу збагнути, чому таких літкритиків, які би уважно стежили і активно реаґували на кожне більш-менш вагоме явище у видавничо-літературній сфері, нема сьогодні. Адже зараз, в добу інтернету потужну плятформу для їхніх виступів, аналізів, оцінок того, що відбувається в нашому сучасному письменстві, завжди можна створити, та й ті ресурси, які є зараз, також могли би відігравати помітнішу ролю. І це не так питання коштів, як питання особистісних ініціятив.
А тим часом маємо те, що маємо — наша література пасе задніх, вона не тішиться значною популярністю навіть у найближчих країнах. Скажімо, в Польщі українських авторів не знайти в жодному рейтиґу найпопулярніших письменників за останні двадцять років. Принаймні я проглянув у інтернеті безліч списків книжок, які найбільш читані поляками, і не знайшов. Наші найвідоміші прозаїки й поети, ті, про яких чуємо чей з кожного кутка в Україні, мало кому знані в Польщі. На жаль, учасники згаданої дискусії, здається, цього ні не бачать, ні не розуміють.
Здивувало, що учасники говорили дуже багато і вельми розумні речі про все, але тільки не про найважливіше — що́ є головним рушієм успіху будь-якої літератури? Що́ потрібно, щоб нею цікавилися, перекладали й видавали в чужих країнах? Яким має бути художній текст, щоб він схвилював і притяг до себе читачів, які належать до инших культур, традицій, ментальних уподобань і які, отже, не знають, не розуміють специфічних українських реалій?
Судячи зі слів учасників обговорення, головним, на їхнє переконання, щоби заволодіти увагою зарубіжної авдиторії, є максимальна рекляма, базована на належному фінансуванні. Мовляв, що активніше й удатніше реклямувати наших авторів за кордоном, що більше для цього виділяти коштів, то сильніше зростатиме їхня популярність у світі.
Виходить, що учасники обговорення абсолютно не розуміють простої істини — рекляма, популяризація, фінансування можуть сприяти, але аж ніяк не здатні замінити те, що є визначальним для успіху будь-якого твору — його якість. Якщо твір невисокої якости, то нічого не поможе, ніякі, хай які великі фінансово-реклямні натуги.
Тож зусилля, гадаю, треба спрямовувати не стільки на популяризацію нашої літератури за кордоном, скільки на створення в Україні належних умов, щоб жоден високоякісний текст не опинявся на узбіччі читацьких зацікавлень, навпаки, здобував належне йому загальносуспільне визнання. А це означає, що згубній практиці, коли розголос отримують в нас тільки так звані публічні автори, себто, ті які вміють кричати про себе на всіх перехрестях, а непублічні автори, ті, які не вміють або не хочуть цього робити, залишаються нікому незнаними, належить покласти край. Адже завдяки цьому від актуального літературного процесу відтинається товстелезний пласт, в якому можуть міститися високоякісні твори, може, навіть такі, які мають потенціял вивести нашу літературу з локального загуміння на широкі світові культурні простори. Гадаю, що підняти такі твори і таких авторів, не дати їм загубитися, є вкрай важливою справою для успіху нашої літератури в світі і цілком було би під силу авторитетним літературним критикам. Згадаймо хоч би Франка, який попри колосальну зайнятість активно стежив і відгукувався на всі події в сучасному йому літературному процесі. Зізнаюся, що поки що не можу збагнути, чому таких літкритиків, які би уважно стежили і активно реаґували на кожне більш-менш вагоме явище у видавничо-літературній сфері, нема сьогодні. Адже зараз, в добу інтернету потужну плятформу для їхніх виступів, аналізів, оцінок того, що відбувається в нашому сучасному письменстві, завжди можна створити, та й ті ресурси, які є зараз, також могли би відігравати помітнішу ролю. І це не так питання коштів, як питання особистісних ініціятив.
А тим часом маємо те, що маємо — наша література пасе задніх, вона не тішиться значною популярністю навіть у найближчих країнах. Скажімо, в Польщі українських авторів не знайти в жодному рейтиґу найпопулярніших письменників за останні двадцять років. Принаймні я проглянув у інтернеті безліч списків книжок, які найбільш читані поляками, і не знайшов. Наші найвідоміші прозаїки й поети, ті, про яких чуємо чей з кожного кутка в Україні, мало кому знані в Польщі. На жаль, учасники згаданої дискусії, здається, цього ні не бачать, ні не розуміють.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар