Цієї суботи Теодозія з мужем та дітьми не приїхала на Березняки навідати батька-матір. Подзвонила, що захворів на віспянку Мирко, молодший син, якому майже добігло пять років, тож мусить бути з малим вдома, бо в того гарячка і висип на тілі. Уляна, яка дуже любила, коли в них гостювали внуки, вельми засмутилася.
— Вже треті вихідні сидітимемо самі в квартирі, — зідхнула вона. — А я ще й тістечок напекла. Добре, що не встигла купити торта.
— Можемо, якщо хочеш, піти погуляти на Дніпро, — мовив Шатанович, який попивав каву з невеличкого порцелянового горнятка, розмальованого блакитними айстрами, і читав щось у смартфоні.
Уляна поклала на стіл великий таріль з тістечками, посипаними цукром-пудрою, і теж сіла пити каву. З розчиненого навстіж вікна до кухні ще повівало ранковою свіжістю, хоча сонце вже починало припікати, продираючись крізь густе листя тополь — день сьогодні мав знову бути страшенно спекотним.
— Бачиться, і у серпні жарота не збирається відступати, — Уляна взяла тістечко, відкусила шматочок і відсьорбнула кави з такого ж порцелянового горнятка, як і в чоловіка, тільки з фіолетовими матіолями. — Юльку, скуштуй тістечко. Чи ж я даремне їх пекла?
— Ти ба, цей Чабан всюди. Куди не ткнися. Онде вже на фестивалі виноробства в Ужгороді свої вірші читає. Без нього, здається, жоден публічний захід не обходиться! Ото ще про́міт! — промиркав Шатанович, беручи тістечко, і знову внурив очі у смартфон.
— А тобі що до нього, Юльку? Завидки беруть? Якби ти не сидів, склавши руки, а виходив до людей, то, може, і видавництво якесь знайшлося би на твої оповідки. А так... — Уляна знову відсьорбнула кави і з докором зиркнула на мужа. — Дуже смачні тістечка вийшли, га?
— Смачні, справді смачні, — Шатанович відклав смартфон. — Улясю, ти що справді думаєш, що я заздрю цьому сердешному Чабаняткові? — Він пильно глянув на дружину, намагаючись збагнути, чи не жартує вона. — Таж між мною і ним прірва. Він тільки й живе що ради людських похвал, а в мене зовсім инші прагнення. Мені байдуже, шо там думають чи говорять люди про мою творчість.
— І все-таки ти недолюблюєш його. Я ж то бачу, — Уляна посміхнулася доброю щиросердою посмішкою і взяла ще одне тістечко.
— Так, недолюблюю. І маю причину. Він показав себе гнидою. Ти ж памятаєш, у травні я зустрів його на «Книжковому арсеналі», звернувся, як до давнього приятеля, щоб допоміг видати книжку, а він і говорити зі мною не забажав.
— Ну, так, це негідно з його боку. Та що вдієш, коли хтось позбавлений шляхетности, — вона замислилася, повернувши голову до вікна. Тоді мовила:
— Але все одно, любий, не бери так близько до серця цього Чабана.
Уполудне, коли Шатанович з Уляною прогулювалися на набережній Дніпра, йому несподівано прийшло на смартфон повідомлення від Галі Бурлюк: «Юлику, вибач, що турбую, але я не могла не написати тобі. Нора тужить за тобою. Минуло більше трьох місяців, як ти побував у мене, а з нею щось відбувається. Плаче, відвертається, коли заходжу, бє мене кулаками, белькоче, мовби намагається щось сказати... Така неспокійна стала. Вчора вночі сповзла з ліжка. Вранці я знайшла її на підлозі коло дверей. Хоча Нора не може говорити, але я знаю, що вона запамятала тебе. І тепер щоразу, коли я дивлюся на на ті її великі очі, то бачу там одне єдине бажання: хай він знову прийде. Юлику, я допустилася величезної помилки, що показала тебе їй. Взагалі, що згодилася прийняти тебе цього злощасного вечора. Але ти був такий напірни́й, такий напосідливий, що я просто нічого не могла вдіяти. Тож вина і на тобі не менша. Знаєш, цей дві тисячі вісімнадцятий рік якийсь дуже нещасливий для мене. Твоя неждана-негадана поява зруйнувала той мій хай і ілюзорний затишок, який я створила для себе та Нори. Тепер тільки й чекаю якихось нових прикрощів, нових нещасть. Не маю спокою ні вдень, ні вночі. Втім, не бійся, ти не зобовязаний щось робити, навіть не зобовязаний мені відповідати на цього листа. Я від тебе нічого не вимагаю. Зовсім нічого. Але я мусила написати тобі. Не могла инакше.»
Прочитавши це повідомлення, Шатанович відчув, як щось стисло його за горло. Він буквально задихався. Мусив зупинитися. Нічого не бачив довкола себе. Не розумів, де він і що з ним. У очах стояв образ Нори, цього немічного створіннячка на фотелі, яке запитливо зорило на нього своїми широко розплющеними смирними очима. І ці очі протинали його наскрізь. Сховатися від них було ніде. Зусебіч порожнеча. Був тільки він і ця нещасна Нора. І більше нікого не було на цім світі.
— Що з тобою, Юльку? Тобі погано? Що ти там таке прочитав у смартфоні? — Уляна стривожено схопила чоловіка за руку.
Шатанович не відповідав. Над водою літали з пронизливими криками чайки. Вдалині виднівся великий пасажирський катер, який повільно наближався. На його палубі лунала бучна музика, галас, веселі крики, манячіли фіґури людей, які ритмічно рухалися, танцюючи.
Уляна підвела мужа до лавки, де була тінь від гігантського осокора, і помогла йому сісти.
— Тобі вже легше? — вона обмахувала його виламаною з куща бузу зеленою гілкою, бо спека була несамовита й, здавалося, лише посилювалася. — Даремно ми пішли гуляти.
— Так, легше, — тихо проказав Шатанович. — У мене стався якийсь напад.
— Але що́ ти там прочитав, що тебе аж так крутнуло?
— Та ні, нічого такого, — Шатанович зняв з голови соломяного капелюха і нервово розглядав його, наче вперше бачив.
— Ти якийсь дивний, Юльку. Я тебе просто не впізнаю. Ти навіть говориш якось уповільнено. Треба би піти обстежитися в лікарів.
— Терпіти не можу лікарів, — Шатанович надів капелюха і звівся на ноги. — Ходімо додому, Улясю. Я страшенно втомився.
Наступні кілька днів Шатанович не знаходив собі місця — Нора ні на мить не полишала його. Він не знав, що робити. Був у сумятті. «Ну, що з того, що я приїду? Хіба це щось змінить? Хіба вона стане щасливіша від моєї появи? Навпаки, може зробитися ще нещасніша. Адже я не зможу приділяти належної уваги ні Норі, ні її матері. То навіщо поглиблювати з ними стосунки? Щоб болючіше потім було їх рвати? Так, але хіба ти зможеш спокійно жити, знаючи, що там на Троєщині на останньому шістнадцятому поверсі височенного будинку страждає душа, до появи на світ якої ти спричинився? Невже ти готовий стати такою нечутенною колодою? Ні, ти не зможеш стати таким! »
Уляна була в розпачі, не могла втямити, що зробилося з її чоловіком, чому він раптом віддалився від неї, замкнувся, мовчить, не хоче спілкуватися і щоразу вибухає гнівом, кричить на неї, щоб дала йому спокій, коли вона робить найменшу спробу з’ясувати причину такої його дивної поведінки.
Зателефонувавши до доньки, Уляна скаржилася:
— Дозю, тато з якогось часу майже не розмовляє зі мною. Скаже два-три слова і мовчить. Не цікавиться, що зі мною, як я себе почуваю. А як щось питаю, то відповідає неохоче, бовкне щось пусте і далі думає про своє. Він наче сам не свій. Я його просто не впізнаю.
— Мамо, вічно у вас з татом якісь зва́ди. То одне, то друге. Та вгомоніться вже нарешті, — відповідала Теодозія, ледь стримуючи роздрато́вання. — У мене Мирко з температурою, а я мушу вислуховувати твої нарікання на тата.
— А що я маю робити? Кому мені пожалітися, як не рідній доньці? — казала Уляна плаксивим голосом.
— Розберися сама, мамо, зі своїм чоловіком. Чим я можу тобі зарадити?
— Я не можу дібрати, що з ним сталося. Він таким ніколи не був! — Уляна вже ледве стримувала плач.
— А, може, тато завів коханку? — спробувала було пожартувати Теодозія, сподіваючись, що ця абсурдна думка покаже матері всю дрібязковість її лиха.
Втім, це доньчине пустотливе припущення справило на Уляну протилежне враження — її наче громом ударило.
— Дозю, твоя правда, чує моє серце, що в нього хтось є, — і вона розридалася.
— Та я пожартувала, мамо, — розпачливо кричала в телефон Теодозія, вже шкодуючи за свій легковажний жарт.
Однак було пізно. Уляна нічого не чула. Нічого не відповідала доньці, тільки знай заходилася плачем.
Минув тиждень, потім другий. Шатанович від виснажливих роздумів про Нору дуже змарнів на виду. Втратив апетит. Уночі раз за разом прокидався і довго не міг заснути. А вдень тільки й робив, що година за годиною просиджував у кабінеті, де намагався щось читати, але здебільша просто лежав з книжкою на канапі, втупившись у якийсь предмет, наприклад, пляфон лямпи над столом, годинник на підвіконні, а найчастіше глядів на пришпилену кнопками до стіни невеличку репродукцію картини Веласкеса «Інфанта Маргарита», яка дивним чином нагадувала йому Нору. Між зображеною на картині дівчинкою у розкішних шатах і калікою від народження Норою не було ніякої подібности. Радше навпаки. Вони були повна супроть одна одній. Але Шатанович уперто шукав схожість і вірив, що вона є. Якась затаєна, глибоко скрита, але є.
А тим часом у голові Уляни по розмові з донькою міцно засіла думка, що в її Юлька є инша жінка. І хоч Теодозія потім ще кілька разів телефонувала, намагаючись розвіяти материні «ідіотичні підозри про татову зраду», все було марно — Уляна твердо трималася свого. Тож усі ці два тижні вона прискіпливо спостерігала за чоловіком, намагаючись виявити приховані підтвердження своєї підозри.
І такі підтвердження вона знайшла. Головною і неспростовною, як їй здавалося, ознакою подружньої невірности мужа було те, що він втратив до неї любосну жагу — здебільша ночував у кабінеті, а коли і приходив спати на спільне ліжко, то навіть не торкався її. Коли ж вона пробувала було сама виявляти ініціятиву до любощів, з цього нічого не виходило. «Він більше не кохає мене. Я стала йому осоружна. Инша жінка йому в голові», — з жахом думала Уляна.
Проте була одна річ, що вельми дисонувала з її певністю щодо Юліянової зради, а саме те, що він ще більше усамітнився — з дня на день узагалі не виходив з дому, навіть припинив свої звичні прогулянки над Тельбином чи Дніпром. Так не мав би поводитися той, хто завів собі коханку і хоч трохи опанований пристрастю до неї. «Може, є якісь тимчасові перешкоди для їхніх побачень, і якогось дня все зміниться?» — міркувала Уляна і продовжувала назирати за чоловіком.
Цього ранку небо було захмарене, накрапав дрібний дощик. Уже кілька днів у Києві панувала вельми комфортна погода, було свіжо і зовсім не жарко — дошкульна спека, яка тривала продовж цілого літа, наприкінці серпня повністю спала.
Шатанович, як завсіди встав дуже рано. Почувався невиспаним. Мов у тумані пішов до лазнички, потім на кухню, зварив два яйця натвердо, але зїв тільки одне, та й те не доїв. Довго пив каву, втелющивши очі в екран телевізора, де розповідалося про потужні артилерійські бої біля Водяного й Павлополя, а також про інтенсивне культурне життя Маріуполя, незважаючи на близькість фронту. Але не розумів жодного слова. Він повністю був поглинутий власною уявою, де існувала тільки Нора і його нескінченні вагання, що робити: йти до неї чи ні. Його воля по стількох днях безплідних роздумів, врешті була паралізована. Здавалося, він уже не належав собі. Нічого не годен був вирішувати. Хтось инший в ньому, не він, тепер рядив його тілом, ухвалював робити те чи те. І ось цей инший наказав йому їхати на Троєщину й побачити Нору.
Коли Шатанович уже стояв у коридорі взутий у легкі літні мешти і порпався в торбині, шукаючи свої ключі від помешкання, відчинилися двері спальні і з’явилася Уляна, нафарбована, одягнена в тоненьке лільове пляття і з складаною паросолькою в руці.
— Ти куди, Юльку, зібрався? — спитала вона, пильно вдивляючись в очі мужу.
— Та так, деякі справи маю залагодити в «Літературному кур’єрі», — відказав він, повернувши голову до дружини.
Уляна звернула увагу, що погляд мужа був якийсь погаслий, застиглий, у ньому наче не було життя. «Як у небіжчика», — шпигонуло у її серці.
— А я якраз зібралася на базар, — мовила вона. — Разом вийдемо.
Шатанович не відповів. Мовчки відчинив двері і вони рушили до ліфта. Внизу, вийшовши з будинку, розсталися, і то в доволі дивний спосіб — Шатанович нахилився до дружини, але замісць поцілувати, щось невиразне буркнув і сягнистими кроками пішов на автобусну зупинку.
Галя Бурлюк була вельми вражена, коли, відчинивши двері, побачила на порозі Шатановича.
— Ти хоч би попередив, що збираєшся приїхати! — скрикнула вона, поправляючи на голові сиве скуйовджене волосся. Вона була боса, в старенькому домашньому халаті і вся якась помята, бліда на лиці.
— Я не міг. Взагалі через силу прийшов. Мені так кепсько, Галю.
— Добре, заходь, раз з’явився.
Галя зачинила за ним двері, і вони увійшли до вітальні. Тут усе було, як і три місяці тому — зачовганий килим на підлозі, низенький столик і обаполи два подушняки: червоний та чорний.
— Вона там? — Шатанович кивнув на двері біля кухні.
— Може, випєш чаю спочатку? Я вмах запарю, є кокосові тістечка... — Галя посміхнулася мученою посмішкою.
— Я прийшов до неї, — мовив він глухо.
— Добре, іди.
Шатанович взявся за клямку і увійшов до Нориної кімнати.
Дівчина сиділа на тому самому фотелі, що і тоді. Її буйне русяве волосся, як і раніше, було заплетене у дві довгі коси. Але в покорчених пальцях вона тримала не обшмульгану ляльку, а кінчики власних кіс.
Спочатку в очах Нори не з’явилося жодної реакції, вона дивилася на Шатановича застиглим зіницями, і нічого не ворухнулося на її обличчі.
Шатанович стояв весь одеревянілий, хотів щось сказати і не міг. Відчував таке знесилення у всьому тілі, що, здавалося, от-от звалиться з ніг. Проте не падав, а й далі глядів на Нору. Без думок, без памяти, без намагання розуміти. Просто прикипів до неї очима. Бачив її такою, якою вона є. І вона не була ні погана, ні добра, ні недужа, ні не здорова. Просто була. Він не розумів, не знав, яка вона. Не знав нічого взагалі.
А потім на Нориному обличчі наче щось засвітилося. Вона посміхалася. Він упізнав цю посмішку. Бачив її не раз. Ні з чим би не міг її сплутати. Це була та особлива посмішка, яка виражає безпричинну радість, глибоку, щиру, яка не має ні початку, ні кінця, яка позбавлена будь-якого смислу, яка з’являється неспогадано, яку не випросити жодними молитвами, до якої немає стежок, але реальність і потугу якої неможливо заперечити. Шатанович відчув це всім своїм єством і весь затремтів, наче обсипаний приском. Ця дівчина-каліка, яка не могла говорити, думати, яка була позбавлена тями, мала те найважливіше, що тільки й здатна мати людина і завдяки чому, мабуть, людина тільки й може жити на цім світі.
— Як ти, Норо? — хрипким голосом проказав Шатанович.
Нора лише гляділа на нього. Її блакитні очі блищали. З її горла вирвалися нерозбірливі шве́льбаві звуки.
— Я тобі приніс подарунок.
Він вийняв з торбини барвисту іграшку. Це був мисливо виготовлений з клаптів кольорового полотна паяц, на усміхненій голові якого пишнів каптур у зелено-жовту повздовжну смужку. Подав Норі. Дівчина відпустила свої коси і, схопивши паяца, притисла до грудей. І знову її горло видало шве́льбаві звуки.
— Цей паяц, це я сам, Норо, — здушеним голосом мовив Шатанович. Може, тепер тобі не буде так сумно, коли я піду.
Нора і далі незрушно гляділа на Шатановича. Здавалося, радість, яку випромінювали її очі, безмежна і ніколи не вигасне. А він все щось говорив, говорив, говорив... Не замислюючись, чи розуміє вона його.
Коли Шатанович вийшов з Нориної кіманати, Галя стала просити, щоб він не йшов, побув ще трохи.
— Юлику, я і чай запарила. Он на столику, і тістечка на тарелі... Куди так квапишся?
— Ні, Галю, не можу. Неспокутувані гріхи душать мене.
Коли він спустився ліфтом униз і вийшов з будинку, то раптом побачив Уляну. Вона підійшла до нього і надламаним голосом запитала:
— Хто ця жінка?
Шатанович, скрививши вуста у болісній посмішці, відповів:
—Ходімо додому, Улясю, я все тобі по дорозі розповім. Певен, ти зрозумієш мене.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар