Прочитав роман Лени Лягушонкової із смішною назвою «Мій прапор запісяв котик» («Урбіно», Львів, 2025), який українська служба Бібісі визнала найкращою книгою 2025 року. Читав спочатку з чималою цікавістю, часто сміявся з влучних і несподіваних, иноді брутальних характеристик зображуваних персонажів. Всі вони були дуже живі, рельєфні, максимально приземлені, але без найменшого натяку на якісь справді глибокі, повні суперечливих поривів переживання. Своїх численних героїв авторка описала вельми скупими мазками, наче ледь торкаючись, хоч і максимально правдиво. Таким чином всі вони, в тому числі і дівчина, від імени якої ведеться розповідь, залишилися нерозкритими психологічно належною мірою. Читач бачить їх, вірить у їхню реальність, але не розуміє, до кінця хто вони й чому вчиняють так, а не инакше. І це ще би не була біда, якби йшлося про другорядних героїв. Але в романі всі такі без винятку.
Що далі я читав, то більше мене дивувала вигадливість авторки, яка невтомно нагромаджувала все нових і нових персонажів й додавала все більше й більше епізодів з ними, пересипаючи це все іронічними, глузливими, їдкими, відверто огидними характеристиками, часто послуговуючись нецензурною лексикою, зізнаюся, завжди доречною. Десь на третині тексту я відчув, що моя увага слабне — надто багато було цієї хвацької й задерикуватої оздоби. Здавалося, що зображувані події втрачають свіжість. Тож доводилося читати швидше, не зупиняючись і не засвоюючи багато чого.
Врешті я дійшов висновку, що за всіма цими блискотливими, барвистими й повними контрастів описами нічого глибшого не стоїть. Роман написаний саме ради них. Тож маємо черговий текст, досконалий за формою, але пустий за змістом. Якщо авторка поставила собі за мету зобразити дивакуватих, глупих, душевно скалічених, вульгарних і хамуватих у своїй простоті жителів Луганщини, то це їй повною мірою вдалося. Але чи тільки цим має обмежуватися справжня література? Хіба її завдання не полягає в тому, щоб проникнути за лаштунки цього зовнішнього пістрявого миготіння, хай і такого незугарного й шпетного у всіх своїх проявах? На жаль, тут нема навіть спроби заглянути за ті лаштунки.
Що далі я читав, то більше мене дивувала вигадливість авторки, яка невтомно нагромаджувала все нових і нових персонажів й додавала все більше й більше епізодів з ними, пересипаючи це все іронічними, глузливими, їдкими, відверто огидними характеристиками, часто послуговуючись нецензурною лексикою, зізнаюся, завжди доречною. Десь на третині тексту я відчув, що моя увага слабне — надто багато було цієї хвацької й задерикуватої оздоби. Здавалося, що зображувані події втрачають свіжість. Тож доводилося читати швидше, не зупиняючись і не засвоюючи багато чого.
Врешті я дійшов висновку, що за всіма цими блискотливими, барвистими й повними контрастів описами нічого глибшого не стоїть. Роман написаний саме ради них. Тож маємо черговий текст, досконалий за формою, але пустий за змістом. Якщо авторка поставила собі за мету зобразити дивакуватих, глупих, душевно скалічених, вульгарних і хамуватих у своїй простоті жителів Луганщини, то це їй повною мірою вдалося. Але чи тільки цим має обмежуватися справжня література? Хіба її завдання не полягає в тому, щоб проникнути за лаштунки цього зовнішнього пістрявого миготіння, хай і такого незугарного й шпетного у всіх своїх проявах? На жаль, тут нема навіть спроби заглянути за ті лаштунки.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар