О, соловейко защебетав
у заростях верболозів...
Не замовкай, не замовкай,
благаю!..
Бо ж пісня твоя,
чей, єдине,
що дає мені прихисток
від війни.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Знову зацвіла в саду
рожева маґнолія.
І здається,
не існує для неї нічого —
ні війни, ні руйнувань, ні горя.
Так і хочеться сказати —
за якимись иншими
живе вона законами,
не за тими,
що цей одурілий
від своїх марив
світ.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
121. Єдиний мій прихисток
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/121.html
Памяті Валі
Якби ж ти бачила,
як виросли
і пишніють ялинки,
що їх ти колись посадила,
то, певен,
забула би хоч на кілька змигів
усі свої гіркоти й печалі,
які згнічували твоє серце
і які розвіяти я так і не зміг.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
120. Ця дивна рожева маґнолія
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/120.html
Там, ген-ген удалині
за огорожею,
що там біліє?
Над падиною
із сухим очеретом
розцвіла дика слива.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
119. Ці твої ялинки
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/119.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
118. Дика слива
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/118.html
З раннього ранку
сипле і сипле снігом
зі студеного безживного неба.
І знай мариться, мариться мені,
наче заблукала десь весна
на безкраїх подеснянських луках,
шукає і стежки ніяк не знайде
до мого убогого обійстя.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
117. Очерет і голос припутня
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/117.html
Холодний вечір.
Тиша.
Виблискує у воді
місяць напі́дповні...
І більше нічого нема
на цім світі,
тіне моя.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
116. Заблукала десь весна
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/116.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Вже кілька років,
як нема діда Говраша...
Поле,
де колись пишніла картопля,
і цієї ранньої весни
встеляють густі торішні трави.
Тепер хазяйнувати сюди
тільки що й приходить
коли-не-коли
полохливий заєць.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Цього ранку над озерце́м
знову сполошив
качку і селезня —
тільки залопотіло за ними.
Ві́дай,
і їм незатишно
на цім світі,
пані́ й панове.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
15. І більше нічого нема
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/115.html
Вяз зацвів...
А ще тільки березень,
морози вночі...
Куди так квапишся, вязе?
За цими гіркотами своїми
не вгонюся за тобою.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
114. І їм незатишно
https://ua-human.blogspot.com/2025/03/114.html
Ця ґава на вершечку берези,
чей, кожного світанку
вітає мене
своїм крижаним захриплим ка-р-р-р...
Вона щоразу наче нагадує мені
ти лише мара,
лише мара,
як і я.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
25. Той, що ще приходить сюди
https://ua-human.blogspot.com/2025/04/25.html
Цього похмурого ранку,
нипаю по саду,
місця собі не знаходжу...
Ген-ген за густим туманом
її вже майже не видно —
цієї хати,
де ніхто не живе.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
113. Куди так квапишся?
https://ua-human.blogspot.com/2025/03/113.html
Ось уже й березень...
Синички цінькають на ялині.
З сірого неба сіється, не перестає
дрібнесенький сніг,
холодною білиною
встеляє, здається, не сад,
а серце моє.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
112. Її вже майже не видно
https://ua-human.blogspot.com/2025/03/112.html
Морозний ранок.
Сніг виблискує.
Тиша,
ніде ані шелесне...
А ті нічні вибухи
десь під Києвом...
Вони, певно,
лише наснилися.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
111. Ще одне моє мариво
https://ua-human.blogspot.com/2025/03/111.html
Артур Волошин чи, як його ще голубли́во називали, Артурчик мав вельми мяку й доброзичливу вдачу. Відкритий серцем, він, здавалося, весь світився приязню. Разом з тим у нього був виразний характер і певні принципи, якими ніколи не поступався. Памятаю, як якось ми йшли Академічною і розмовляли про утиски й переслідування людей з боку російсько-комуністичної влади.
— Для мене є деякі святі речі,— раптом сказав він і, взявши в руку срібну шестикутну звізду, що висіла на чорній шворці в нього на грудях, поцілував її.
Я був вражений. Деякий час від хвилювання не годен був вимовити й слова.
— Я розумію тебе,— врешті прошепотів я, адже мав такі ж почування, але до инших символів. І якщо би в мене на грудях висів на шворці срібний тризуб, то, певне, зробив би те саме.
Я, як і більшість з львівського гіпі-середовища, симпатизував Артурові ще й тому, що він умів бути самоіронічним, не соромився виказувати свої слабини і, здається, ніколи не праг вивищуватися над хай там ким. І це його ставлення до инших, як до рівних собі, не могло не викликати приязних почуттів.
Артурова самоіронія, а часто просто кпини над власними бідами й невдачами могли часом виливатися в дотепні жарти й навіть кумедні дії. Так якогось дня під кавярнею на Вірменській я побачив Артура, який вилив собі на голову горнятко з кавою. Чорні патьоки збігали по його довгому хвилястому волоссю, стікали по обличчю і цяпотіли на хідник, лишаючи на попелястих плитах брунатні плями. Артур пояснив мені, що така собі одна пасія його серця дала йому відкоша, тож він, мовляв, змушений був хильнути зайвого, і тепер охолоджує голову, щоб прийти до тями. Я, звичайно, сміявся, але водночас щиро йому співчував.
Знаю, що Артур писав вірші, звісно, російською, бо був з російськомовної гебрайської родини. Деякі вірші навіть читав мені. Я тоді не міг їх оцінити належним чином. Пізніше мав можливість познайомитися з його поезією з деяких машинописних передруків. Можу сказати, що це загалом непогана поезія, пройнята щирими почуттями, які виражені подекуди дуже ускладненими образами. Поєднання цих образів, нагромадження їх одне на одне в химерні, дивоглядні споруди, зчаста парадоксальні, взаємозаперечні здатні викликати дуже живі емоції — болю, тривоги, надії, нездійснених сподівань, віри у якісь можливості… У кожному разі загальна тональність Артурових віршів зовсім не депресивна, в них криється певне намагання збалянсувати радощі і гіркоти цього світу, втім, безуспішне намагання, бо, гадаю, він відчував, що про цей світ важко сказати щось хоч трохи певне.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Засніжило на Подесенні,
завіхтерило
аж на третій місяць
цієї такої теплої зими...
У височині,
в похмурому сірому небі
сам-саміський
вертається з ирію
журавель.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
110. Лише наснилися
https://ua-human.blogspot.com/2025/02/110.html
Ох ця тепла безсніжна зима...
Із сірого оливяного неба —
ні снігу, ні дощу.
Горобці десь щезли,
не видно припутнів,
не чути синичок...
Тільки ґава
часом знуджено крякне,
пролетівши вгорі.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
109. Самотній журавель
В Англії на популярному літературном інтернет-сайті TALKING ABOUT BOOKS (Обговорення книг) нещодавно (11.01 2025) з’явилася чергова, доволі прониклива рецензія (авторка Сурор Аліхан) на книгу Ярослава Мельника “Останній день” (The Last Day), яку видало видавництво «Noir Press» ще 2018 року (175 стор.) в перекладі з литовської на англійську Марії Марцікунте. Це видання є збіркою оповідань, які друкувалися в Україні в книгах “Телефонуй мені, говори зі мною” Темпора, Київ, 2012 і “Чому я не втомлююся жити” КСД, Київ, 2014.
Сурор Аліхан
“Останній день” — книга абсурдистських оповідань литовського (і українського – В.Я-В) письменника. Головні герої, переважно чоловіки (за одним винятком), стають жертвами обставин, потрапляючи в дивні ситуації, які самі вони не можуть контролювати.
В оповіданні, яким названо збірку, люди можуть дізнаватися, коли помруть, завдяки особливій книзі з датами смерти всіх людей на світі, книзі, що лякає своєю абсолютною достеменністю. То як ви житимете, коли знаєте свій останній день на землі чи день смерти ваших близьких? Деякі люди вирішують піти з життя бучно, влаштовуючи «прощальні вечірки», де вони разом зі своїми гостями проводжають останні хвилини. Коли головний герой Кольо наполягає, що належить довідатися про дати смерти для себе і своєї сім'ї — всупереч бажанню дружини — знання це не приносить полегкости. З’ясовується, його син помре молодим. Коли час наближається, батько-матір безрадно чекають на скін своєї дитини.
В «А.А.А.» все дещо инакше: головний герой отримує дивну свободу, своєрідний контроль над своїми доленосними змигами життя. У ключові миті він отримує листа, в якому йому пропонується чотири варіянти, в тому числі і те, як він помре. Він має свободу вибору, але він також може не брати участи у грі та іґнорувати листи, втім, він цього не робить. Можливо, якщо він відмовиться грати в цю гру, доля — або той, хто йому пише — вибере найгірший варіянт. Він застановляється над питанням, чи можуть листи надходити від Бога? Якщо так, то чому Бог просто не вирішить усе за нього, замісць ставити його в таке скрутне становище?
В оповіданні «В дорозі» чоловік збавляє своє життя, безглуздо переїжджачи з місця на місце. Все починається з телефонного дзвінка, в якому йому кажуть, що він має поїхати в певне місце. Коли він приїжджає туди, його зустрічає хтось, хто дає йому вказівки, як дістатися до иншого місця. Це триває нескінченно. Люди, які його зустрічають, приносять йому їжу, а наприкінці дня забирають його до себе додому на нічліг. Однією з цих людей є його дружина, яка до цього часу стала для нього майже чужа. Він переїжджає з одного пункту міста в инше, не розуміючи навіщо, але вірячи, що за цим стоїть якась значуща мета. У своєму попередньому житті він не відчував, що його цінують. А тепер раптом з'явилися всі ці люди, які перепиняють його на вулицях, дають йому їжу і притулок, коли він цього потребує. «Я знав, що роблю щось важливе (навіть якщо не знав, що саме). ... Я був кимось, це точно. ... Я відчував, що про мене піклується безліч людей. ... У моєму попередньому житті на мене ніхто не звертав уваги».
У світі Ярослава Мельника нема місця для творчости. У «Кімнаті з роялем» Юра має багато простору — його будинок побудовано з урахуванням його потреб. У нього є кімната з роялем, студія, де він може малювати, і кабінет (єдина розкіш його дружини це, здається, ґардеробна). Усе на своїх місцях, так, як йому подобається. Але одного дня кімната з роялем зникає. Ніби її ніколи не існувало, тим більше, що ніхто в його родині, здається, не памятає про неї. Піяніно тепер втиснуте в його студію, залишаючи дуже мало місця для занять малярством. Одна за одною зникають кімнати, будинок стає меншим і тіснішим, аж поки не залишається змоги навіть рухатися. Чітко впорядковане життя Юри та його творчі пошуки стали далеким спогадом.
В останньому оповіданні «Це ніколи не закінчується» — найдовшому в книжці — чоловік натрапляє на кінотеатр, де показують нескінченний фільм про молоду жінку на імя Ліз. Він не може знайти жодного сліду кінотеатру в зовнішньому світі — так, ніби він існує лише для тих, кому потрібен. Це стає втечею від сім'ї і незабаром опановує його життя. Його відчуття реальности починає розмиватися. Коли його донька намагається сказати йому щось, чого він не хоче чути, він каже собі, що вона насправді не його донька. Єдиним реальним пунктом дотику для нього залишається молода жінка, яку він запізнає́ в кінотеатрі. Вона так само одержима фільмом, як і він, і з нею у нього починається роман.
Майже всі протаґоністи — чоловіки, єдиний виняток — Никодимова жінка з «Кінця», яка раптом зауважує, що молодшає (це нагадує «Курйозний випадок з Бенджаміном Баттоном»). І це триває доти, поки вона не повертається до самого початку свого життя — до зародження плоду в утробі матери. Окрім неї, жінки в цих історіях досить двовимірні, навіть молода жінка в «Це ніколи не закінчиться», побачена очима чоловіка, що називає її опудалом і поводиться з нею, як з домашньою твариною, яку треба годувати і виводити на вулицю.
Це дивні історії про звичайних людей зі звичайним життям, які раптом опиняються в дивних ситуаціях. У деяких історіях герої відчувають, що їхнє попереднє життя було банальним і не задовольняло їх, тоді як теперішня «реальність» дає їм відчуття сенсу, навіть якщо це повязано з позбавленням їхньої свободи. І ще одна річ: усім героям бракує волі — вони просто погоджуються з тим, що з ними відбувається. В історіях відчувається відлуння тоталітарної держави: держава мала владу і знання, і дбала про тебе, доки ти не ставив її під сумнів (як чоловік в оповіданні «В дорозі»).
У цих історіях є щось примарне і сюрреалістичне — про надзвичайне розповідається абсолютно буденно, ніби це просто ще одна ґрань реальности, що так чи инакше підкреслює дивність усього, що відбувається.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Безсніжна зима.
Ранок...
У пустому небі
його й не побачиш
крізь віття акації —
місяць на спаді.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
108. Безсніжна зима
Тьмяний місяць.
Ніч у селі.
Ледь притрушене снігом
подвір’я...
Середина зими.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
107. Його й не побачиш
