Щороку восени, коли бачу, як відлітають до ирію журавлі, мене опановує хвилювання. Не знаю, чому. Я просто завмираю. Не можу нічого робити, ні про що думати, тільки, прикипівши очима, стежити, як повільно розтає в небесній далечіні шнурочок чорних цяток.
Особливо вражає їхнє сумне прощальне курликання. З ким прощаються ці дивовижні птахи, яких, здається, стає менше і менше тут на Подесенні? До кого адресований їхній журливий я́кіт? До мене? До когось иншого? Якщо до мене, тоді про що хочуть сказати? Що вони можуть уже не повернутися? Чи що я можу їх більше не узріти? Не знаю.
А ще я ніколи не годен передбачити той змиг, коли в небі невідь-звідки виринає журавлиний ключ. Намагаюся це зробити, щоосени в жовтні вглядаюся в небо то в той, то в инший день, та марно – журавлі з’являються завсіди неспогадано. І щоразу перед тим мене охоплює непоясними тривога, яка виганяє мене з хати.
Ось і сьогодні сталося все так неждано-негадано.
Осінь.
Холодний ранок.
За вікном усе жовте.
Вийшов з хати.
Звідкись тривожні звуки…
ближче, ближче –
високо аж під білими хмарами
ключ журавлів
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
66. Гора Ґабіче-Монте
https://ua-human.blogspot.com/2022/05/66.html
Немає коментарів:
Дописати коментар