Цей звук був наче зідхання. Ледь чутне. Так, немовби сад застогнав. Я лежав нерухомий і прислухався. Але більше нічого не чулося. На вітрі злегенька ворушилося листя сумаха. За вікном по піддашку монотонно тарабанив дрібний дощ. Небо було всуціль заслане сірими хмарами. Розвиднялося важко, спроволока.
Я встав з ліжка, довго нипав по хаті, не знаючи за що взятись, стояв, зазирав то в одне, то в друге вікно, вдивлявся в темно-зелену гущину саду, розглядав калюжки в дворі, зграйку горобців, які сиділи на деревяних штахетах паркана… Мені щось хотілося, праглося кудись іти, десь бродити, рухатися, щось гнало мене, поривало з хати… Я мав відчуття, що там поза цими стінами, десь у саду, за воротами, у селі чи на безкраїх луках за селом відбувається щось чудесне, і це щось промовляє до мене, кличе, обіцяє якусь незнану радість. Відчуття було таке виразне, таке потужне, що я не годен був усидіти вдома. Воно було сильніше за мене.
Тож я, нашвидку́ перехопивши щось до рота, буквально вибіг з хати весь розколошканий у серці, не тямлячи що чиню. У голові не мав жодного наміру, ціли, розуміння, що́ збираюся робити, а все, що инколи поставало в моїй розфалатаній на дрібне ґноття свідомості, будь–яке заняття, дія, потреба чи образ чогось нібито бажаного, негайно викликало нехіть - мені нічого не хотілося, всяка, створена думкою мета, блякла, ставала нецікава, навіть осоружна. Разом з тим я не міг залишатися в бездії, мусив до чогось братися, щось робити, рухатися, мінятися, переміщатися, инакше, відчував, що мене поглине бездонна хлань, з якої нема вороття.
І тут сталося дивовижне - я немовби відділився сам від себе. З’явився я і другий я. Перший, який спостерігав, а другий, який діяв поза моєю волею. Я був той перший. Утім, другий також був я, але наче якийсь инший. Я не розумів, який він і чому відокремлений від мене. Втім, був абсолютно певен, що той другий я є не хто инший, а я сам. І мене чомусь зовсім не дивувало, що я, який стежив, і я, який діяв, є не одне, а двоє, і ці двоє існують паралельно, незалежно одне від одного. Я, який стежив, лише оцінював бачене, я, який діяв, лише відповідав на виклики зовні. Перше я оцінювало, визначало, формувало ставлення до фактів, речей, подій, і це ніяким чином не впливало на дії другого я. А друге я діяло, реаґувало на ті чи инші обставини, і це ніяк не впливало на оцінки й ставлення першого я.
Хай там як, але я бачив дуже виразно і водночас наче крізь роздвоєного себе, як простую до ґаража, сідаю до своєї старенької «Славути», виїжджаю з обійстя і їду селом, через дві-три хвилини минаю спалену хату Демка Непитущого, повертаю праворуч і невзабарі мчуся пустою вибоїстою шосейкою, обаполи якої тягнуться соснові ліси, а подекуди поля, засіяні соняшником.
Отямився, відчувши, що мої два я знову одне, аж коли проїхав десь пять-шість кілометрів і зупинився на узвишші коло кукурудзяного поля. Вийшов з авта. Стояв. Довго дивився на густі кукурудзяні зарості.
Так, тепер я знав, куди маю йти і куди мене так поривало. Серед зеленої розбуялої кукурудзи до двох метрів заввишки виднілася вузенька стежка, яка вела до порослого сухою травою пустинного видолинку, де у старій деревяній хатині з черепичною покрівлею мешкав відлюдькуватий дід чернець-розстрига на ймення Трут. Жив тут сам самісінький уже щонайменше пятнадцять років. Розповідали, що Трут двічі на місяць ходив до Бо́лина (звідси до цього невеличкого села над Десною було десь два кілометри) по хліб, борошно, цукор, олію, мило, сірники тощо. Також незмінно купував у місцевій крамниці чвертку найдешевшої горілки. Так і казав коротко: «Найдешевшої!»,- і внурювався важким крижаним поглядом у продавчиню Стасю, сухоребру й високу як тика молодицю, яку всі називали соломяною вдовою, бо її чоловік відкрито жив з иншою жінкою. Та́ злобно щось бурмотіла, хапливо тицяла старому флящину і відверталася. А коли дід, спакувавши все куплене до наплічника, вкритого брудними бурими плямами і не сказавши «до побачення» (він ніколи і нікому не казав ні «добридень», ні «до побачення»!), врешті йшов геть, Стася діставала десь з нижніх полиць синій бутлик зі свяченою водою, вибігала з-за прилавка і скроплювала підлогу й стіни крамниці, раз у раз примовляючи: «Ото ще мені тума́! Та щоб твоя й путь заклекотіла, охабле́ний!»
Трута в Болині не любили, навіть побоювалися, вважали неприязним незичливим і просто злим чоловіком. Вочевидь, за непривітну вовкувату вдачу, адже він ні з ким не хотів знатися, був неговіркий і вкрай жовчний, коли доводилося з кимось перекинутися словом, ніколи не посміхався, не жартував і жив цілковито відосіблено від сільської громади. Про нього розповідали численні вїдливі побрехеньки й вигадували несосвітенні небилиці, в яких приписували йому все, що тільки можна, найгірше, в тому числі й запізнання з нечистою силою, всякими упирами, вовкула́ками, пере́вертнями, літа́вцями, мамуна́ми, щезуна́ми, мета́льцями, полізуна́ми тощо. Зустріти Трута десь у селі, в лісі, на луках, на березі Десни чи навіть здаля побачити, як він бреде по зораній ріллі чи скошеним лугом до своєї хатини, вважалося вкрай поганою прикметою. Тому всі від старого до малого уникали зустрічи з ним, і рідко хто без крайньої потреби проходив повз його оселю.
Я, мабуть, був таки єдиний, у кого цей химерний дід виклика́в живу цікавість. Не дивно, що мене тягло до цього понурого випаленого сонцем видолинку і до цієї почорнілої від часу хати із соснових колод, черепиця якої вся аж позеленавіла від моху. Тож я нерідко навідувався сюди. Кілька днів тому теж був. Але жодного разу не підходив до хати близько. Просто перетинав кукурудзяне поле і, ховаючись за гіллям дикої яблуні, здаля стежив за хатою, бувало, що бачив і Трута, який дибуляв з відром до криниці або з кошиком до погреба чи й так чогось виходив і сидів на ґанку. Його поява завше викликала в мене якийсь майже містичний страх. І як тільки він зиркав у мій бік, я весь млів, зовсім утрачав самовладу, знесилено опускався на коліна, скулювався, завмирав і заплющував очі. Чомусь такої мити був певен, що дід знає: я тут недалечко.
Цього разу я узяв на думку підійти до Трутового житла ближче, і хай там що. Проминув кукурудзяне поле, спустився у видолинок і зупинився перед величезним трояндовим кущем, який ріс на самому розі хати, закриваючи весь її причілок. Кущ був рясно всіяний квітом і струменів на диво охвітним пахотом, ледь відчутним, ненавязливим і таким тендітним, витонченим, майже ефемерним, що, здавалося, був готовий щезнути навіть при самому натякові на чиїсь сумніви щодо його особливо вишуканого аромату.
Я стояв і дивився на понсо́ву червінь троянд, яка спалахувала під променями серпневого сонця то тут, то там залежно від того чи иншого нахилу моєї голови. Відчував, як пелюстки ніжними як легіт дотиками скобочуть мої очі, і то так лагідно сердечно… Це веселило мене, змушувало крутити головою, відходити взад-вперед, заплющувати й розплющувати очі. Мене дивувало, що кущ зблизька виявився абсолютно иншим, ніж я звик бачити його здаля. Кілька днів тому, коли я був тут, і з відстані, ховаючись за яблунькою-дичкою, розглядав це укрите таємницею обійстя, то виразно бачив, наскільки троянди контрастували з усім, що тут було: і криницею, і погребом, і повіткою з проваленим дахом, і самою хатою, мовчазною, очужілою, і навіть з убогим городом, на якому росла миршава капуста, якась жовтава зелень на грядках, гарбузи із зівялим гудинням і подекоди гостроверхі копички чи то лободи, чи то коно́плі. Все це здавалося якимсь зачаєним, застиглим у безрухові, позбавленим снаги, а трояндовий кущ навпаки весь сяяв, був повен руху, життєвої потуги і наче співав. Памятаю, тоді мене це неабияк вразило: на тлі похмурої хати - десятки радісних ясно-червоних кочалець. Немовби життя раптово завирувало там, де панувала смерть.
Тепер же, коли я стояв під самим Трутовим домом, цієї разючої су́проти між трояндовим кущем та обійстям не було і в помині. Все здавалося напрочуд гармонійним. Так, пишні троянди і далі привертали увагу й були безумовним центром усього, але вони не заперечували того, що було довкола, а наче виростали з нього, тож і криниця, і погріб, і повітка, і хата, і город бачилися невід’ємними частинами трояндового куща, фактично і були ними.
Ця переміна мене вельми спантеличила. Вона здавалася мені такою значущою, що мене охопило чимале сумяття. «Якщо відбуваються такі неймовірні перетворення з простими речами, якщо супроть чогось може так легко стати продовженням чогось, то чи не щезають тоді всі межі, всі критерії, всі визначення, всі основи?»,- прошепотів я. І цієї мити перед очима постав безмежний хаос буття - відсутність хай там яких опор. Дві-три секунди я споглядав його немов заворожений. Але насправді це була лише думка, черговий виверт мого розуму. Бо живі духмяні троянди, які сяяли переді мною, щезли. Все щезло, я нічого більше не бачив, крім марива хаосу. Втім, я це зрозумів пізніше, коли раптом за моєю спиною почувся цей жахливий звук, який і привів мене до тями – довгий погрозливий рик тигра.
-Р-р-р-р!
У нутрі все похололо. Я був наче паралізований. Хотів обернутися і не міг.
-Що, гарні рожі?- проричала тигряча паща, якої я не бачив, але знав, що вона є.
Я продовжував стояти на місці, оціпенілий зі страху.
-Гарні, еге ж?!- знову проричала паща.
Я, весь тремтячи, через силу повернув голову і побачив Трута. Вітер метляв його огидне, збите у віхтя сиве волосся на голові. Старий дивився на мене. Його темні, як два бездонні провалля, очі хижо виблискували, а всіяне глибокими зморшками землисте лице було спотворене в лютій ґримасі. Він стояв, розставивши ноги і затисши в руці залізний шворень. Був готовий кинутися на мене.
-Пробачте,- перелякано заскімлив я.- Я не мав жодних поганих замірів.
-Забирайся звідси!,- несамовито заревів дід і замахнувся шворнем.- Як вперіщу, то за девятими ворітьми гавкнеш!
Я задкуючи, поволі відступав від трояндового куща, від хати, від обійстя за повалену й всуціль проиржавілу огорожу з сітки-рабиці, туди до спасенної стежки через кукурудзяне поле. А Трут стояв на місці, дивився мені вслід і не перестав кричати на всі за́води, вигукуючи наймерзенніші лайки.
Уже сидячи в авті, трохи віддихавшись і заспокоївшись, я думав: «Прецінь він міг мене вбити. Міг? Чи тільки хотів налякати? Що ж я бачив у той змиг, коли Трут люто заричав і мене паралізував страх? Живу дійсність чи уявні образи? Якщо живу дійсність, то звідки міг узятися страх? А якщо уявні образи, то, виходить, дійсности я не бачив? А якщо не бачив, то як можу стверджувати, що Трут міг би мене вбити?»
Я завів мотор, і авто рушило. Весь час, поки їхав додому, з голови не виходила ця приголомшлива пригода. «Ні, не розумію, чого він так дико повівся зі мною. Невже не відчував, що я не замислив проти нього нічого поганого? Може, справді вкінець рішився розуму і не розріжняє реальности від уяви? Невже так йому дошкулили люди тупістю, несправедливістю і жорстокістю, що від кожного тепер чекає лише зла, а тому і воліє триматися осторонь від усіх? Чи причина в иншому – просто не потребує ні з ким спілкуватися, бо це його природа? Не знаю, не можу ні ствердити, ні заперечити. Не можу, бо коли тої моторошної мити дивився на нього, то не бачив його – страх засліплював мене. Тож хто він, просто збожеволілий на старість дід чи хтось инший – якась незнана, закрита для мого розуміння загадка?»
Відтоді минуло два тижні. Настала осінь. Утім, усе довкола і далі буяло зеленню, і було по-літньому тепло. Я як завжди прокинувся вдосвіта. Лежав і дивився у вікно. Листя сумаха було нерухоме, якесь наче замріяне. Здавалося, воно чекає чогось. Угорі дедалі більше ясніло небо. Чисте, без жодної хмарки. Було тихо, тихо. Я лежав, весь завмерши. Слухав. І раптом почув, як сад зідхнув. Якось здавлено, глухо. Наче стогін. Стеменно так, як і тоді два тижні тому. І знову не мав певности, що не приверзлося мені. Втім, враження від цього дивного звуку, хай і хистке, вислизуще, залишалося, не відступало. Воно було ніби нагадування чогось безповоротньо втраченого, давно відболілого, але не забутого.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
72. Мій сон
Немає коментарів:
Дописати коментар